ЛІСОВІ РЕСУРСИ. Листяні ліси.

У лісовому фонді області майже 70 % території становлять листяні ліси. За своїм складом виділяють дубові рівнинні ліси, дубово-букові передгірні й нижньогірні, букові гірські, буково-ялицеві гірські та буково-ялицево-ялинові гірські ліси. Поширення цих угруповань, їх географічне розміщення прийнято за основу ряду схем районування лісів Українських Карпат (С. М. Стойко, 1969 та інші).

Дубові ліси. Однією з головних лісоутворюючих листяних деревних порід є дуб. Серед листяних він посідає друге місце після бука. Загальна площа дубових лісів становить близько 40 тис. га з запасом деревини понад 7 млн. м3.

У природних умовах Закарпаття зустрічається 5 видів дуба: звичайний, скельний, бургундський, Делашампе, багатоплідний. Крім перелічених видів, інтродуковано американські дуби – червоний і болотний. Однак найбільш поширені дуб звичайний та дуб скельний, які мають важливе економічне й народногосподарське значення.

Дуб звичайний утворює кілька різновидностей і форм. Найбільш масово в лісах області поширені рання й пізня форми. Пізня форма дуба добре виражена в природі тому, що навесні листя в неї з’являється на 2, а інколи й на 3 тижні пізніше, ніж у ранньої форми. Рівнинні дубові ліси окремими острівками розміщені на території Притисянської низовини, займають прируслові тераси річок Латориці і Боржави на висотах 105–130 м над рівнем моря. Це найтепліший і найбільш сухий район області. Середньорічна температура в окремих місцях тут досягає 10 °С (Велика Бакта), середня температура січня мінус 3,2, липня плюс 20 °С. Середньорічні опади в цій зоні становлять 600–700 мм. Період вегетації триває 234 дні. Грунти тут переважно родючі. Дубові ліси цього регіону представлені в основному вологими типами лісу.

Найбільш поширеним у передгірній частині області е дуб скельний, окремі осередки якого піднімаються до висоти 800–900 м. Він добре росте на родючих буроземних грунтах передгір’я, де утворює високопродуктивні деревостани. На кам’янистих сухих малопотужних грунтах утворює криві, колінчасто-вигнуті стовбури, часто з підсихаючими вершинами. Краще росте дуб скельний на добре освітлених південних схилах, на північних і східних поступається місцем буковим лісам.

Дубові ліси Закарпатської низовини в минулому, до активної господарської діяльності людини, займали всю територію. Згодом, на більш сухих ділянках ліси вирубувалися, а площі переводилися в орні землі. Менш придатні ділянки, які розташовані в понижених місцях і постійно заливались весняними наводками, залишились під лісом до наших днів розкиданими клаптиками серед сільськогосподарських угідь. У свіжих дібровах і на площах, які не заливаються весняними водами, відбувається процес зміни чистих дубових деревостанів на дубово-грабові, а місцями й на грабняки з незначною домішкою дуба. Однак основна частина дубових лісів (близько 75 %) припадає на вологі й сирі типи лісу.

Корінні дубові деревостани характеризуються високою продуктивністю. На долю насаджень І і вище бонітетів припадає більше половини усієї їх площі. Повнота насаджень в основному становить 0,6-0,8.

Основними едифікаторами в усіх типах лісу є дуб звичайний, субедифікаторами в ясеневих типах – ясени звичайний і вузьколистий, граб звичайний; в грабових – граб звичайний. Ясени звичайний і вузьколистий зустрічаються у складі дубових лісів у головному ярусі насаджень, граб звичайний, як правило, знаходиться в підлеглому (другому) ярусі. З інших деревних порід, які в дібровах зустрічаються одинично: клени польовий і гостролистий, липа серцелиста, в’яз листуватий, осика, груша звичайна, яблуня лісова та інші. У заболочених низинах нерідко зустрічаються куртини дерев вільхи чорної. Склад підліска відносно багатий: ліщина звичайна, крушина ламка, бруслина європейська, клен татарський, терен колючий, калина звичайна, бузина чорна, бирючина, свидина, плющ, глід, шипшина та ряд інших. Чагарникові породи здебільшого розміщені дифузно і ярус підліска не утворюють. Однак, якщо до чагарникових порід домішується граб, часто з підросту й підліскових порід формується густий ярус. Уздовж річок поширені зарості з верб білої, ламкої й козячої та тополі чорної.

Говорячи про склад деревних і чагарникових порід у рівнинних лісах Закарпаття, не можна не звернути увагу на участь у насадженнях таких теплолюбних південно- й західноєвропейських видів, як ясен вузьколистий, бирючина звичайна, плющ. До них відносять і поширену в області паразитуючу на дубах дубову омелу європейську. Наявність цих видів наближає дубові ліси Закарпатської області до дубових лісів південної Європи і відрізняє їх від прикарпатських та інших, розташованих на схід.

Наявні острівки дубових лісів, як правило, мають змішане походження: дуб – штучне, граб і ряд інших деревних і чагарникових порід – природне. Лише в кількох урочищах області дещо збереглися природні структури деревостанів. Це найбільш високопродуктивні вологі ясеневі діброви. Запаси деревини в них досягають 450–500 м3/га. Діаметр стовбурів – від 40 до 120 см. Віковий діапазон порівняно невеликий– 100–150 років, тобто різниця тонких і товстих стовбурів дерев знаходиться в межах двох вікових класів. Світлолюбному дубу навіть у природних насадженнях невластива різко виражена різновіковість. Максимальна висота таких деревостанів – 35–38 м. Форма насаджень складна. Перший ярус утворюють дуб та ясен, у другому домінує граб з домішкою кленів і лини, у третьому – підлісок з перевагою граба.

У насадженнях, де дуб має штучне походження, деревостани більш однорідні й часто представлені чистими фітоценозами. Це особливо характерно для вологих типів лісу.

На схилах передгірної частини області, з близьким або майже поверхневим заляганням материнської породи, поширені ліси з головною породою – дубом скельним. Вони приурочені до південних схилів і в окремих масивах доходять до 600 м над рівнем моря. Лісогосподарське та економічне значення цих лісів незначне. Однак протиерозійна й захисна роль їх велика, оскільки вони розміщені в основному на крутосхилах.

На південних схилах Вулканічного хребта і передгірних підвищеннях Закарпаття зосереджені дубово-букові ліси. Окремі вершини Вулканічного хребта досягають близько 1000 м над рівнем моря. У передгір’ї висота над рівнем моря рідко не перевищує 200–400 м. Кліматичні й грунтові умови цього району придатні для інтродукції багатьох цінних деревних порід. На південних макросхилах цього хребта добре проявляється вертикальна зональність: до 300– 400 м над рівнем моря тут домінує дуб скельний, а вище переважає бук лісовий, однак серед кам’яних розсипів нерідко знову зустрічаються ділянки дуба. Це свідчить про те, що колись він вкривав південні схили Вулканічного хребта знизу до верху. Істотним компонентом насаджень як з перевагою дуба, так і з перевагою бука до 600 м над рівнем моря є граб звичайний. Крім відмічених деревних порід, найбільше у складі дубово-букових лісів зустрічається черешня, береза, клен польовий і клен гостролистий, ясен звичайний, липа серцелиста, в’яз шорсткий, зрідка берека, яблуня дика, груша звичайна. У найбільш теплих місцях передгір’я, на кількох вулканічних гірках, розміщених у Притисянській низовині і вкритих дубово-буковими лісами, збереглися південноєвропейські види – липа пухнаста, дуби Далашампе й багатоплідний. З чагарникових порід, крім відмічених у рівнинних лісах, зустрічається ще дерен справжній та зрідка клокичка периста. Всі ці деревні й чагарникові породи придають згаданим лісам специфічних ботаніко-географічних рис.

Характерною особливістю дубово-букових лісів області є їх природна заміна на буковинні. Це яскраво простежується у вологих та свіжих типах лісу, де під наметом дубових деревостанів з незначною домішкою бука, як правило, формується ярус підросту з чистого бука. Подібне нестійке положення дуба в дубово-букових лісах спостерігається і в передгір’ях Кавказу.

У зв’язку з тим, що дубово-букові ліси Закарпаття розміщені поблизу великих населених пунктів, з добре розвинутими транспортними шляхами природні насадження збереглися на обмеженій площі. За своєю будовою деревостани з домінуванням дуба, як правило, наближаються до одновікових, простих за формою. При значній домішці в насадженнях бука й граба в тій чи іншій мірі проявляється ярусність. Запаси деревини в таких стиглих деревостанах досягають 600 м3/га. У висоту дерева дуба й бука іноді перевищують 35 м. Домінуючими бонітетами в таких лісах є Іа – І.

В низинній і передгірній частині області зустрічаються й грабово-дубові ліси. Для них характерна двоярусна будова. В першому ярусі зростає дуб звичайний або дуб скельний, у другому – граб. Іноді з домішкою черешні, липи серцелистої та інших порід. У грабово-дубових лісах підлісок і трав’яний покрив розвинутий дещо слабше, ніж у чистих дубових, що характеризує наближення цих насаджень до букових лісів.

Незважаючи на сприятливі грунтові й кліматичні умови в дубових лісах спостерігається всихання й осередки шкідників, з якими лісівники ведуть боротьбу виключно біологічними методами.

Дубові ліси успішно поновлюються як природно, так і штучно. Для створення високопродуктивних і біологічно стійких насаджень відновлення здійснюється методом посадки культур дуба з введенням до складу інших деревних і чагарникових порід. Площа молодих дубових лісів у лісовому фонді області з року в рік збільшується.

За останній час на яружно-балочних та інших землях, непридатних для сільськогосподарського використання, стали з’являтися молоді посадки з дуба червоного, які мають ландшафтно-естетичне значення. Ця американська деревна порода в умовах області швидко росте й добре закріплює схили еродованих земель, затримує ерозійні процеси. Вона стійка до всихання й пошкодження шкідниками й хворобами. Отже, дуб червоний – перспективний екзот для інтродукції в області.

Букові ліси Закарпаття – головний компонент гірських ландшафтів, джерело дуже цінної сировини. На території Радянського Союзу зустрічаються три види бука – лісовий, східний і кримський. Букові ліси в нашій країні зосереджені в основному в Українських Карпатах, Криму і на Кавказі.

Належить бук лісовий до порід помірного вологого клімату, добре росте й розмножується в гірських умовах на грунтах, багатих на кальцій. Близько 60 % площі букових лісів і понад 50 % запасів деревини України зосереджені на Закарпатті. Ліси, головна порода яких бук, зростають в області на площі понад 350 тис. га з запасом деревини близько 85 млн. м3. Букові ліси тут утворюють різноманітні за складом і структурою угруповання або зустрічаються в чистих насадженнях. У державному лісовому фонді області збереглися не зачеплені людською діяльністю ділянки високопродуктивних бучин.

Букові ліси утворюють окремий лісорослинний район, вкриваючи північний макросхил Вулканічного хребта і південний – Полонинського. Деревостани з перевагою бука займають схили. Він тут виходить на верхню межу лісу – до 1100–1350 м над рівнем моря. Рельєф поясу букових лісів типовий гірський. Схили переважно стрімкі, надто порізані гірськими потоками. На Чорногірському хребті букові ліси зустрічаються в основному у змішаних насадженнях на висоті до 1370 м над рівнем моря. Найнижча межа їх проростання доходить до 250 м над рівнем моря. Основними факторами, які впливають і зумовлюють їх ріст, є температурний режим і вологість. При річних опадах менше 500 мм і середньомісячній температурі нижче 5° С бук, як правило, не знаходить достатніх умов для утворення лісових угруповань, а також нормального росту й розмноження. Водно-фізичні властивості грунтів під буковими лісами високі.

Кліматичні, як і грунтові умови, істотно відрізняються у нижньому і верхньому поясі зростання букових лісів. У нижніх районах вони наближені до умов лісорослинного поясу дубово-букових лісів. Річна сума опадів тут становить 800–1000 мм. Період вегетації триває до 160 днів і більше. У верхній частині ареалу букових лісів середньорічна температура знижується порівняно з нижнім ареалом на 6–7 °С, а період вегетації скорочується до 136 днів, сума річних опадів підвищується до 900–1200 мм.

За складом корінної рослинності, її ростом й станом гірські букові ліси Закарпаття поділяються на чотири підпояси. Перший, низинний (до 600 м над рівнем моря), становить грабово-букова смуга. Граб звичайний, особливо в молодих насадженнях, виконує важливу роль у відновленні лісів і зростанні молодників. До бука й граба в цьому підпоясі домішуються клен гостролистий, клен польовий, в’яз гірський, явір, липа дрібнолиста, черешня, осика, береза, груша, яблуня. Характерними чагарниками тут виступають ліщина, бузина чорна, шипшина. Основний тип лісу – волога грабова бучина, рідко – волога грабова субучина.

Вище, до 800–900 м над рівнем моря, розміщений підпояс чистих букових лісів високої продуктивності. Тут бук знаходиться в найоптимальніших умовах росту й розвитку. Проявляючи виключно високу конкурентну здатність, він легко витісняє інші деревні породи й утворює абсолютно чисті деревостани. Лише поодиноко в цих лісах можна зустріти явір, в’яз, клен. Чагарникові породи зустрічаються також рідко – це вовче лико, жимолость чорна, жимолость звичайна, смородина альпійська; на лісосіках і в молодниках – ліщина, бузина червона й чорна. Характерним типом лісу тут є волога чиста бучина, незначне поширення має і волога чиста субучина. Букові деревостани характеризуються високою продуктивністю І-Іа бонітети) і біологічною стійкістю.

Далі, до 1100 м над рівнем моря, зосереджуються букові ліси зі значною домішкою (до 2–3 одиниць і більше) явора. Характерний тип лісу – волога яворова субучина. Бонітет деревостанів у цій зоні – в межах від І до II. Закінчується пояс букових лісів у верхній межі лісу (1100–1300 м) низькопродуктивними приполонинними букняками, що вузькою смугою оточують полонини.

Біля верхньої межі лісу буки ледве досягають 2–5 м заввишки. Це – букове криволісся. В глиб лісу висота дерев швидко зростає до 15–20 м. Для приполонинних букняків характерна сильна збіжистість стовбурів, сучкуватість, багатовершинність із зламаними кронами. Все це результат дії суворих кліматичних умов субальпійської зони, в першу чергу вітрів. До бука в цьому поясі домішується в незначній кількості явір і горобина. В чагарниках у буковому криволіссі зустрічаються ялівець звичайний і сибірський. У типологічному відношенні приполонинні букняки належать до вітрової форми яворової субучини.

Оптимальним поясом для зростання й природного відновлення букових лісів на Закарпатті є пояс у межах від 400 до 800 м над рівнем моря. Тут зростають найбільш продуктивні й стійкі, здебільшого чисті бучини. Вони займають низинну частину лісового фонду Перечинського, Свалявського, Довжанського, Воловецького, Міжгірського, Буштинського, Усть-Чорнянського, Великобичківського і передгірну, частково гірську частину Ужгородського, Мукачівського і Хустського лісокомбінатів виробничого об’єднання «Закарпатліс».

У зоні букових лісів збереглися ділянки з природною структурою деревостанів. Встановлено два типи будови таких корінних деревостанів бука, які значною мірою зв’язані з процесами природного поновлення. Вікові коливання дерев бука в непорушених букових насадженнях перевищують 300 років. При одному й тому ж діаметрі віковий діапазон може досягти 200 років. Усі молоді букові деревостани Закарпаття, які виникли після суцільних і поступових насіннєво-лісосічних рубок, належать до відносно одновікових насаджень. Вікові коливання в таких деревостанах не перевищують одного класу (20 років). Продуктивність букових деревостанів в оптимальних умовах становить 600–800 м3/га.

Наймолодшою лісовою формацією у Карпатах вважається буково-ялицевий ліс. Це найпродуктивніші природні ліси Закарпаття. Вони зосереджені у двох лісорослинних районах. Порівняно невелику територію займають у північно-західній частині області на північних схилах Полонинського і південних схилах Вододільного хребтів. Рельєф тут гірський, абсолютні висоти від 1000 до 1480 м, схили круті, порізані гірськими потоками.

Вертикальна поясність лісової рослинності чітко виражена й характерна особливо для буково-ялицевих лісів. До 800–900 м над рівнем моря у складі корінних лісів домінують ялиця європейська і бук, які утворюють змішані різновікові деревостани. Вище, до верхньої межі лісу, розташовуються насадження з бука без участі ялиці. В поясі буково-ялицевих лісів на різних висотах зустрічається також граб. Особливо значна участь його в молодниках, де він є істотним конкурентом ялиці й бука. Крім граба, у буково-ялицевих насадженнях зустрічаються ясен звичайний, явір, клен гостролистий, липа дрібнолиста, черешня. Продуктивність таких деревостанів досить висока. Великих розмірів тут досягає ялиця – 40–45 (48 м) у висоту при діаметрі стовбурів 80–100 (140) см. Надзвичайно високі й дерева ясеня. Бук з в’язом, явором, кленом формує тут підлеглий ярус. Найвищі буки на 10–15 м нижчі від найвищих ялиць. Запаси деревини у таких пралісах досягають 1000– 1100 м3/га. Структура деревостанів складна. Зімкнутість вертикальна, але ярусність виражена не чітко. Всі корінні деревостани з непорушеною або малопорушеною структурою різновікові. Вік ялиці коливається у межах від 40 до 320 років.

На незначних площах зустрічаються буково-ялицево-ялинові ліси. Вони в основному займають схили південного й північного макросхилів. Сюди належить Чорногірський масив, частина Свидовця, частина Горган і Марамороський кристалічний масив, складені із кристалічних сланців і кварцитів палеозойського походження.

Грунти під буково-ялицево-ялиновими лісами переважно темно-бурі, суглинисті, з зернистою структурою у верхніх горизонтах, з хорошими водно-фізичними властивостями. Клімат зони цих лісів знаходиться в тісному зв’язку з висотою над рівнем моря, яка коливається від 600 до 1500 м над рівнем моря. Кліматичній поясності в районі буково-ялицево-ялинових лісів відповідає поясність лісової рослинності, яка особливо чітко проявляється на схилах Говерли в малопорушених лісах Карпатського державного заповідника. У складі цих лісів зустрічаються в’яз гірський, явір, клен гостролистий, осика, береза, верба козяча; чагарники – ліщина, жимолость звичайна, бузина червона, вовче лико, спірея в’язолиста, верба сілезька.

Ріст усіх трьох основних деревних порід у лісах відмінний. Висота ялиці та ялини досягає 40 м. Бук на 5–10 м нижчий від хвойних деревних порід. Бонітет ялиці І-Іа. На висотах від 1000 до 1300–1400 м над рівнем моря серед трьох основних лісоутворюючих деревних порід переважає ялина. Старі ялини у висоту досягають тут 30–36 м. Дерева ялиці та бука значно відстають у рості, а їх участь у деревостанах різко знижується. У складі цих насаджень посилюється роль явора, а в складі чагарників – спіреї в’язолистої. В таких деревостанах домінують дерева з порівняно тонким діаметром.

Деяке незначне поширення на Закарпатті мають формації буково-ялинових лісів, які виділені також в окремий лісорослинний район. Такі ліси зустрічаються на висоті 600–1000 м, вони сильно змінені в результаті діяльності людини і займають невеликі площі (менше 20 %). Крім головних лісоутворюючих деревних порід бука та ялини, в незначній кількості зустрічається явір, осика та чагарникові породи: ліщина, жимолость чорна, вовче лико, горобина звичайна, яловець звичайний. На висоті 800–900 м в окремих урочищах на північних схилах з’являється вільха зелена – представник субальпійського криволісся. Найпоширеніші типи лісу тут – волога ялинова субучина й волога букова сурамінь.

Відновлюються букові ліси здебільшого природним шляхом. Бук європейський на Закарпатті відмінно відновлюється. Саме тому в області майже всі букові ліси, за невеликим виключенням, природного походження. Однак, на окремих ділянках, особливо в зоні букових лісів, де тепер зростають похідні ялинники, відновлення корінних букових типів лісу здійснюється штучним шляхом, методом посадки лісових культур з головною породою – буком. Поступове відновлення бучин штучним шляхом лісівники Закарпаття здійснюють успішно.

Інші листяні ліси. В області під іншими листяними лісами зайнято незначні площі, які представлені невеличкими ділянками здебільшого колгоспних і радгоспних насаджень. Територія під іншими листяними лісами становить менше 4 % наявного лісового фонду. Загальні запаси деревини не перебільшують 5 млн. м3, а площа – 30 тис. га. В державному лісовому фонді Закарпаття інші листяні породи займають всього близько 10 тис. га з запасом деревини менше 2 млн. м3. Найбільша площа припадає на грабові ліси – понад 60 % усієї площі інших листяних порід. Грабняки в основному розміщені поблизу населених пунктів і представлені низькопродуктивними деревостанами природного походження. Вони підлягають заміні на букові та інші змішані високопродуктивні й біологічно стійкі насадження. Тепер вони в основному відіграють водоохоронну й протиерозійну роль. Особливого народногосподарського значення ці ліси не мають.

Серед інших листяних лісів слід відзначити насадження ясена вузьколистого і звичайного, які займають незначні площі уздовж Латориці, а також зустрічаються (гірська форма) невеличкими острівками в зоні букових і ялинових лісів. Незначні площі є (острівного характеру) клена, явора, берези, осики, тополі канадської, акації білої, горіха волоського, каштана їстівного, вільхи й верби уздовж річок. Серед них до перспективних, як природного ресурсу для народного господарства й розвитку економіки регіону, слід віднести насадження каштана їстівного, горіха волоського, ясеня і й явора. Ці деревні породи утворюють високопродуктивні й стійкі лісонасадження, дають цінну для меблевої та інших галузей виробництва деревину, а каштан їстівний і горіх волоський ще й цінні їстівні плоди, які використовуються в харчовій і фармацевтичній промисловості. За останні роки саме цим деревним породам лісогосподарники області приділяють все більше уваги. Посадки їх з року в рік збільшуються. Вони вводяться до складу інших листяних лісів. Участь таких порід у складі насаджень збагачує кормову базу і сприяє збільшенню чисельності лісової фауни, а також заготівлі цінних їстівних плодів.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

ЛІСОВІ РЕСУРСИ. Хвойні ліси.

В області під хвойними лісами зайнято близько 33 % загальної площі, які мають понад 40 % запасів деревини, що в абсолютному обсязі перевищує 65 млн. м3. Ці ліси представлені значною кількістю лісоутворюючих деревних порід. Серед аборигенних хвойних дерев і чагарників нараховується десять видів. Поряд з найбільш поширеною, органічно пов’язаною з карпатським ландшафтом ялиною європейською і потенціально найбільш продуктивною в різновікових гірських лісах ялицею білою, тут збереглися живі свідки далекого минулого – тис ягідний, сосна кедрова європейська, сосна звичайна. Є унікальні місця зростання модрини. Флору хвойних деревних карпатських аборигенів доповнюють чагарникові – сосна гірська і яловці звичайний, сибірський та козацький. Кожний із згаданих видів хвойних порід має свої, тільки йому притаманні морфологічні ознаки, біологічні та екологічні властивості, лісівничі особливості, а також свою історію.

У тривалому процесі розселення основні аборигенні хвойні лісоутворювачі зосередились на менш родючих грунтах, у відносно гірших (порівняно з листяними) лісорослинних умовах – на схилах гірського пасма та у високогір’ї.

Ялинові ліси. На території Європи сучасний ареал ялинових лісів займає північно-східну (балтійсько-скандінавську) й середньоєвропейську частину, куди входять гори Центральної Європи й Карпати. Вважається, що Карпати – одне з трьох сховищ, звідки після великого материкового обледеніння проходило розселення ялини. В даний час рекомендується розрізняти в Карпатах природний і штучний ареали ялини.

На Закарпатті на долю ялинових лісів приходиться понад 170 тис. га з запасом деревини близько 60 млн. м3. Це найбільш поширена хвойна деревна порода, яка відіграє важливу роль як в екологічному, так і в економічному розвитку регіону. Ялина у горах характеризується значною змінністю морфологічних і екологічних ознак, що зумовлено великою різноманітністю лісорослинних умов і минулою господарською діяльністю людини.

В цілому за морфологічними ознаками ялина європейська, що зростає на Закарпатті, мало чим відрізняється від такої, що зростав в інших регіонах. У зімкнутих деревостанах стовбури ялини високо очищаються від сучків, прямі, повнодеревні. У високоповнотних насадженнях крона конусовидної форми розміщена лише у верхній частині стовбурів.

Ялина більш вимоглива до вологості повітря, не переносить засухи. Краще росте при рівномірних опадах, особливо в літній період. Стійка до низьких температур, але пошкоджується пізніми весняними заморозками. На важких суглинистих і сірих грунтах ялинові молодняки нерідко гинуть від «витискання». За тіневитривалістю поступається тільки тису, ялиці й букові, завдяки чому здатна утворювати різновікові деревостани. Підріст ялини задовільно переносить тінь материнського намету протягом тривалого часу. В цей період її ріст зовсім незначний. При поступовому виході на світло підріст може пристосовуватись до нормального росту на повному освітленні.

За біологічними властивостями ялина утворює найбільш густі насадження, і ця її особливість зберігається надовго, тобто ялинові деревостани зріджуються дуже помірно. За таких умов нагромаджується значна кількість обпалої хвої, що сприяє нагромадженню товстого шару гумусу. Густі ялинники затримують кронами до 40 % річних опадів і майже на 90 % знижують освітленість під наметом.

Тому трав’яний покрив у ялинниках буває дуже рідкий і складається з особливо тіневитривалих рослин. Часто він взагалі відсутній, особливо в молодих ялинових деревостанах. В умовах Закарпаття ялина – швидкоростуча деревна порода. В природних насадженнях вона досягає у висоту 45–50 м. Живе в середньому близько 300 років, окремі велети зустрічаються у віці до 500, рідше до 800 років.

Оптимальні умови для зростання ялинових лісів – 900–1000 м над рівнем моря з середньою кількістю опадів 1000–1400 мм на рік. Тут середні висоти ялинових деревостанів у 100-річному віці нерідко досягають 37–40 м (Іа–Ів класи бонітету), а деревини можна одержати по 1000–1200 м3/га. На висотах 650–800 м над рівнем моря на місці корінних букових лісів ростуть штучні ялинники, які характеризуються особливо високою продуктивністю, однак відрізняються недовговічністю, вже у віці 50–60 років приріст їх у висоту різко знижується, а деревостани, як правило, чистого складу, часто пошкоджуються вітровалами, грибними хворобами й шкідниками. Нестійкість ялинових лісів на цих висотах пояснюється, в основному, невідповідністю екологічних умов біологічним особливостям ялини. Вище 1200 м над рівнем моря продуктивність ялинових деревостанів поступово знижується, досягаючи у верхній межі лісу найнижчих – IV–V класів бонітету. Знижується також густота й зімкнутість насаджень.

Ялинники розташовуються у верхньому гірському лісовому поясі. Нижня межа природних ялинників тягнеться від висоти 700–900 м на південно-східних схилах Горган до 1400–1500 м на південно-західних схилах Чорногори. Середнє значення верхньої межі знаходиться в межах 1470–1670 м над рівнем моря.

Корінні ялинові ліси області займають близько 30 % загальної площі. За останні два століття завдяки інтенсивній діяльності людини площа ялинових лісів збільшилась на 25–26 %, букових зменшилась майже на 20 %. Дещо зменшилась за цей період і площа дубових і ялицевих лісів. У поясі ялинових лісів за складом виділяються два підпояси: змішаних (з участю ялиці та бука) і чистих насаджень.

Підпояс змішаних ялинових лісів переважає на північно-східних і південно-західних макросхилах Карпат з висотами 900–1200 м над рівнем моря. Це пояс високопродуктивних, біологічно стійких насаджень, де ялина знаходиться в оптимальних умовах зростання. Тут у першому ярусі разом з ялиною росте ялиця (20–30 %), у другому – бук, явір, в’яз гірський. Деревостани ялини довговічні, І-Іа класів бонітету з загальним запасом деревини 1000–1200 м3/га. Підлісок розвинутий слабо. Тут зустрічається бузина червона, жимолость гірська, горобина звичайна, вовче лико тощо.

В природних умовах ялина, бук і ялиця відновлюються добре. Однак, в результаті неправильної господарської діяльності людини в минулому більшість змішаних ялинових лісів перетворено в чисті ялинові. Такі насадження часто пошкоджуються вітровалами і буреломами.

Підпояс чистих ялинових лісів займає високогірну частину Карпат на висоті 1200–1650 м над рівнем моря. Ґрунтовий покрив складається із щебенистих малопотужних бурих гірсько-лісових і гірсько-опідзолених грунтів. На окремих ділянках зустрічаються виходи на поверхню кам’янистих розсипів. Клімат цього поясу помірно холодний з сумою річних температур не вище 11 °С. У таких екологічних умовах ялиця і бук не беруть участі в формуванні деревостанів. Супутником ялини тут виступає сосна кедрова європейська як едифікатор на дуже бідних кам’янистих грунтах. Залежно від едафічних умов ялина утворює чисті деревостани від І до IV–V класів бонітету. Підлісок у цих насадженнях дуже рідкий. До його складу входять жимолость чорна, бузина червона, крушина ламка, ялівець сибірський. Рослинний покрив досить різноманітний.

Ялинові ліси розташовані в приполонинній частині гір. Вони досить стійкі проти вітровалів, буреломів, хвороб і шкідників, завдяки добре розвинутій кореневій системі, різновіковості деревостанів, вертикальній зімкнутості полога та низько опущеним кронам дерев.

На думку багатьох дослідників, верхня межа ялинових лісів у Карпатах знижена на 100–200 м в результаті їх вирубки й випалювання з метою розширення площ під пасовища. Про це свідчить розрізненість і слабка вираженість контурів верхньої межі лісу.

Продуктивність ялинових насаджень диференціюється залежно від глибини грунту, з якою пов’язане формування певних типів лісу. Значна різноманітність грунтів за родючістю й вологістю, чергуючись із змінністю клімату, обумовили на Закарпатті формування різних типів лісорослинних умов – едотопів. Найбільше розповсюдження мають свіжі й вологі сурамені та рамені, які представлені в основному типами лісу ялини європейської. Дослідники типів лісу ялини в Карпатах у поясі ялинових лісів виділили ялинові субори, сурамені і рамені трьох ступенів вологості: свіжі, вологі й сирі. Всього на пі типи лісу припадає близько одної третини лісом вкритої площі, причому домінуючою групою типів лісу є вологі сурамені.

Ялинові ліси значно поширились на Закарпатті за рахунок ялицево-букових у зв’язку з діяльністю людини. Спочатку заміна бука та ялиці ялиною відбувалася природно на вирубках, переважно в місцях лісових промислів. З часом поширилося штучне поновлення ялини. Створювались ялинники власниками лісу повсюдно, в тому числі на бучинах і в дібровах. Обгрунтована швидкістю росту, високими технічними якостями деревини та економічними міркуваннями масова заміна корінних деревостанів монокультурами ялини особливо інтенсивно проходила в XIX ст. в усіх європейських країнах. «Ялиноманія» захопила і Закарпаття. Із збільшенням попиту на деревину ялини та дуба з другої половини XIX ст. в області замість вибіркових почали широко застосовувати суцільні рубки. На вирубках, які звільнялись від корінних деревостанів, практикували посів ялини, а згодом почали висаджувати саджанці, вирощені у розсаднику. Не маючи власних насіннєвих господарств, посівний матеріал завозили в основному з альпійських і судетських лісів. Таким чином на багатьох штучно поновлених ялиною ділянках за короткий час припинено багатовіковий процес природного добору більш стійких екотипів ялини місцевого походження. Крім того, суцільні рубки з наступним штучним відновленням ялини супроводжувались заміною біологічно стійких, переважно різновікових природних дубових, букових та ялицевих лісів менш стійкими одновіковими монокультурами ялини.

Більш як столітній досвід створення й використання штучних чистих насаджень ялини показує, що утворені за межами природного ареалу похідні ялинники відзначаються хорошим ростом і високою продуктивністю, але вони недовговічні, пошкоджуються кореневими гнилями, снігом, вітром. Отже, сучасне поширення і стан ялинових лісів необхідно оцінювати всебічно. В інтересах раціонального використання закарпатських лісів, як одного з головних природних багатств краю взагалі і ялинників зокрема, в його господарстві слід розрізняти насадження принаймні трьох категорій:

1. Природні деревостани, що утворилися внаслідок тривалого природного добору. Такі ялинники, переважно різновікові деревостани, збереглися в основному у верхній частині смуги ялини, вони дуже цінні як насіннєва база кращих місцевих екотипів ялини. Більшість цих насаджень відіграє велику захисну і екологічну роль, а тому віднесена до лісів першої групи.
2. Штучні (або природні, що утворились від штучних) деревостани, створені в смузі ялини.
3. Штучні ялинники, створені за межами природного ареалу ялини на місці бучин і субучин ялинників та суялинників, дібров і судібров. У цій категорії ялинових лісів доцільно вести господарство таким чином, щоб у майбутньому відновити корінні деревостани, які відзначаються значно вищою біологічною і природною стійкістю, є більш цінними в екологічному відношенні.

Ялицеві ліси. Ялиця біла в Карпатах – одна з основних лісоутворюючих деревних хвойних порід. Вона займає друге місце за площею серед хвойних порід в області. Ялицеві лісостани державного лісового фонду Українських Карпат розташовані на площі близько 75 тис. га з запасом деревини близько 22 млн. м3. Найбільші площі їх розміщені в гірській частині Львівської області. На Закарпатті ялицеві ліси займають площу близько 9 тис. га із запасом деревини понад 2 млн. м3.

У межах природного ареалу ялиця біла утворює переважно різновікові насадження природного походження, змішані за складом і рідше чисті високопродуктивні й стійкі ліси. Найбільш характерними насадженнями ялиці є змішані з дубом, грабом і буком ліси у гірському поясі від 300 до 1900 м над рівнем моря. На південно-західних макросхилах вона починає з’являтися у насадженнях як домішка на висоті 500–600 м, найбільшого поширення набуває на висоті 800–1000 м. На північно-східних макросхилах спускається до висоти 200 м над рівнем моря і поряд з буком і дубом виступає як основна лісоутворююча порода. Ареал ялицевих лісів на Закарпатті свідчить про те, що це порода м’якого океанічного клімату. До світла маловибаглива, серед хвойних порід за тіневитривалістго поступається лише тису ягідному.

Ялицеві ліси вибагливі до вологи повітря і грунту. Оптимальними умовами для їх росту є вологі гігротопи. Вибагливість до вологи, поряд з поганою стійкістю до морозів – важлива екологічна особливість ялицевих лісів, що й обмежує їх природний ареал. Властивість утворювати потужну кореневу систему забезпечує їм хорошу вітростійкість. Однак через недостатню стійкість деревини до загнивання насадження пошкоджуються буреломами, що найчастіше спостерігається в перестійних та стиглих лісостанах, де не проводились регулярні рубки догляду та санітарні.

Хід росту та інші таксономічні особливості ялицевих лісів вивчені недостатньо. Виходячи в біоекологічних особливостей ялиці та враховуючи різноманітність умов, в яких зростають ліси, треба вважати можливим наявність насаджень на Закарпатті різних типів росту, вивчення яких може бути важливою передумовою для всебічного й раціонального використання карпатських ялицевих лісостепів.

Чисті ялицеві ліси зустрічаються на Закарпатті рідко. У смузі бука лісостани з домішкою або переважанням ялиці представлені в основному вологими і свіжими ялицевими бучинами й субучинами, вологими та свіжими буковими яличниками й суяличниками.

Ялицеві ліси не мають характерних, тільки для них властивих компонентів підліска й трав’яного покриву. Під наметом ялицевих лісостанів, які утворились у смузі дуба й бука, домінують компоненти, характерні для корінних лісостанів: білоцвіт весняний, зубниця залозиста та бульбиста, підсніжник звичайний, підлісник європейський, маренка запашна, безщитник жіночий та інші.

Природні ялицеві ліси Закарпаття відзначаються різновіковою структурою. Коливання за віком досягає 300 і більше років. Однак розподіл насаджень на покоління не чіткий. Серед основних лісоутворюючих деревних порід ялиця біла характеризується відносно малою мінливістю. Однак уже відомі деякі морфологічні та екологічні форми її, хоча вивчені вони ще недостатньо.

Розрізняють ще кліматичні форми ялиці білої, які обумовлені особливостями ґрунтових та кліматичних умов окремих районів її ареалу. З усіх основних лісоутворюючих деревних порід області ялиця біла в післяльодовиковий період з’явилась найпізніше. Незважаючи на це, саме ялицеві ліси більше, ніж будь-які інші насадження, потерпіли від господарської діяльності людини. Поряд із значним збільшенням площ ялинових лісів, природне поширення ялицевих лісостанів катастрофічно скорочувалось. Основна причина зменшення насаджень ялиці в лісах Закарпаття – суцільні рубки в минулому, під час яких знищувався підріст, що утворився під наметом материнських лісостанів.

Зміна корінних лісостанів похідними супроводжувалась не тільки зниженням біологічної стійкості лісів, але й зменшенням інтенсивності кругообороту речовин у системі ліс – грунт, зниженням продуктивності деревостанів, звуженням різноманітності промислових сортиментів.

Ялицеві лісостани в класичними для вибіркового господарства за способом рубки. Вся біологія і екологія ялиці білої – особливості плодоношення, сильно виражена тіневитривалість, мала стійкість до приморозків, повільний ріст у молодому віці – для успішного вирощування високопродуктивних насаджень вимагає вибіркових рубок. Саме таке господарювання в ялицевих лісах ведеться в області вже тривалий час (25–30 років). Завдяки цьому площа молодих ялицевих лісостанів з року в рік збільшується.

Відновлення корінних ялицевих деревостанів у зоні дубових, букових і ялинових лісів, а також перетворення чистих похідних ялицевих насаджень у змішані корінні – важливий резерв підвищення продуктивності й стійкості карпатських лісів. Тому це розцінюється, як одне з першочергових завдань лісівників області, успішне розв’язання якого можливе при вмілому поєднанні природного відновлення ялицевих лісів з впровадженням у виробництво більших обсягів штучного. Крім створення лісових культур посадкою, можна широко практикувати у виробничих умовах висівання ялиці на постійні місця паралельними смугами завширшки близько 0,5 м з інтервалом між смугами 2 м, як це практикують румунські дослідники.

У комплексі господарських заходів, спрямованих на збереження й примноження ялицевих лісів, слід звернути увагу на такі роботи, як удосконалення системи рубок головного користування, використання якісного природного відновлення, проектування й створення лісових культур, науково обгрунтована боротьба з хворобами та шкідниками ялиці. Важливою залишається і робота по поліпшенню насіннєвої справи, організації елітного насінництва, в першу чергу, на базі наявних високопродуктивних корінних карпатських пралісів ялиці білої.

Інші хвойні ліси. На Закарпатті поряд з описаними хвойними масивами в незначній кількості розкидані по території всієї області окремими невеличкими острівками інші хвойні ліси, здебільшого штучного походження. До них відносяться соснові ліси з головною породою – сосною звичайною. Таких лісів нараховується близько 600 га з запасом деревини понад 30 тис. м3.

Острівні штучні лісостани сосни звичайної зустрічаються в області на висоті від 200 до 1100 м над рівнем моря. Вони представлені різновіковими насадженнями середньої продуктивності. У процесі заміни світлолюбної й маловибагливої до грунту сосни звичайної тіневитривалими й вибагливими до грунту лісоутворювачами вона збереглася в основному тільки на бідних кам’янистих грунтах південних схилів. Цікавими є природні осередки сосняків в урочищі Ізки Міжгірського лісокомбінату.

На окремих ділянках, особливо на еродованих землях, непридатних для сільськогосподарського використання, молоді посадки сосни звичайної добре закріпляють грунт, запобігають розвитку ерозійних процесів, і тому їх практикують в області постійно. На цих землях виростають стійкі й продуктивні соснові насадження.

Майже на площі 100 га в Усть-Чорнянському лісокомбінаті зростав насадження сосни кедрової європейської. Ці унікальні густокронні, дещо зріджені ділянки лісу заслуговують на увагу як післяльодовиковий релікт і прекрасний лісоутворювач, що може заселяти кам’янисті розсипища і зростати у таких важких лісорослинних умовах карпатського високогір’я, куди не поселяється навіть ялина. Народногосподарського значення сосна кедрова не має через обмежену площу й відсутність насіннєвої бази. Однак вона перспективна деревна порода для розповсюдження в області, оскільки дає не тільки міцну високоякісну деревину, але й цінне їстівне насіння – горішки, які використовуються в харчовій промисловості. В області ведуться науково-дослідні роботи для поширення сосни кедрової в лісах Закарпаття.

Невеличкими клаптиками на незначних площах можна зустріти насадження модрини європейської, тиса ягідного, ялівцю, псевдотсуги Манзіса, сосни чорної.

З перелічених хвойних лісів Закарпаття народногосподарське значення з точки зору природних ресурсів мають насадження модрини європейської і псевдотсуги Манзіса, які в умовах області найбільш продуктивні. На ділянках псевдотсуги Манзіса в Тур’є-Реметському лісництві Перечинського лісокомбінату дерева в 80-річному віці досягають у висоту понад 50 м, а запас деревини на 1 га становить 1300 м3. Саме цій деревній породі в області почали приділяти значну увагу. Про це свідчить той факт, що за останні сім років створено лісових культур з головною породою – псевдотсугою Манзіса понад 1200 га. У віці старше 10 років площа її становить всього 40 га, а старше 50 років – близько 60 га. Насадження псевдотсуги Манзіса характеризуються не лише високою продуктивністю, але й стійкістю, високою якістю деревини, а також декоративністю.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

ЛІСОВІ РЕСУРСИ. Приполонинні ліси.

Під приполонинними лісами слід розуміти більш або менш широку смугу (до 500 м), де лісова рослинність, перебуваючи у крайніх умовах зростання й розвитку, починає поступатися безлісним рослинним угрупованням з висотою дерев мінімум 5 м та зімкнутістю крони 0,3–0,4 і площею мінімум 1 га. Приполонинні ліси в літературі часто називають верхньою межею лісу.

На шляху поширення деревної рослинності у вертикальному напрямі стоїть цілий комплекс причин, з яких головне значення можуть мати температура повітря та грунту, атмосферні опади, вітер, грунт, рельєф місцевості, рослинне угруповання, наприклад, сфагнове болото, господарська діяльність людини.

В Українських Карпатах верхню межу лісу утворюють такі основні породи, як ялина європейська, бук лісовий, сосна кедрова європейська, клен, явір, горобина звичайна, черемха звичайна. Найбільш поширеним типом приполонинних лісів є хвойний, представлений ялиновими лісами.

Верхня межа лісу в Карпатах проходить з однієї вершини на іншу у вигляді хвилястої лінії в середньому на висоті 1200–1300 м (максимальна до 1700 м), а в місцях інтенсивного пасовищного господарства вона знижується до 1000 м.

Найбільш сприятливим для росту деревних порід у верхній межі лісу є схили південних експозицій. На схилах протилежних експозицій у зв’язку з наявністю там постійної різниці в екологічних факторах верхня межа проходить на різних висотах. Так, верхня межа букового лісу в західній частині Українських Карпат пролягає в середньому на висоті 1190 м, максимальна – 1293 м, у східній частині – в середньому на висоті 1280 м, а максимальна – 1387 м. В Гуцульських Альпах для західних схилів верхня межа лісу – в середньому на висоті 1420 м, а для східних – 1500 м.

На Чорногорі, на північних схилах, верхня межа лісу проходить на висоті 1450–1500 м, а на південних – 1500–1550 м, на Горганах з північного боку – на висоті 1400 м, в середній частині – нижче 1400 м. На Боржавських полониних, Бескидах, масиві Рівній, Лютянській Голиці верхня межа проходить у середньому на висоті 1200 м.

Загальною закономірністю верхньої межі лісу в Українських Карпатах є її зниження з південного сходу на північний захід, що обумовлено геоморфологічною будовою, континентальністю клімату та антропогенними факторами.

Загальна площа приполонних лісів у держлісфонді становить на Закарпатті понад 45 тис. га. Покрита лісом площа представлена в основному деревостанами природного походження. Ведення господарства тут розраховане на охорону лісів приполонинної зони і збереження в них природних формацій. Не покрита лісом площа становить 377 га і вимагає відновлення лісів шляхом створення нових культур і сприяння природному поновленню.

У складі приполонинних лісів переважають такі деревні породи, як бук лісовий, ялина європейська, сосна гірська, ялиця біла, вільха зелена, вільха сіра, явір. На долю модрини, кедра, берези припадає всього 22 га (Рижило та ін., 1978). Середня повнота приполонинних лісів – 0,66. Питома вага насаджень з повнотою 0,7 і вище становить 52,4 %. Це в основному насадження віком до 60–70 років. У старшому віці середня повнота зменшується, з’являються низькоповнотні насадження. Пояснюється це безсистемними рубками лісу довкола пасовищ і сінокосів, які провадяться у віці 40–60 років найбільш інтенсивно в пристигаючих і стиглих деревостанах. У перестійних насадженнях відбувається посилений відпад крупних дерев, які досягли віку природної стиглості, за рахунок чого повнота також знижується.

Продуктивність деревостанів коливається від І до V бонітету, найбільший процент– ІІ-ІІІ, а сосни гірської, вільхи зеленої і берези не піднімається вище IV бонітету. Характерно, що зі збільшенням висоти над рівнем моря бонітет насаджень поступово знижується. Пояснюється це сильним впливом на ріст деревостанів вітрів і снігових лавин, що призводить до формування низькобонітетного криволісся.

Розподіл насаджень за класами віку нерівномірний. Найбільшу площу (63,7 %) займають ліси віком понад 100 років. Питома вага молодників (до 40 років) незначна – 11,9 %. Середній запас на 1 га насаджень приполонинної зони становить 302 м3, в тому числі деревостанів старше 100 років – 345 м3. Найпродуктивніші деревостани з переважанням ялини (в середньому 351 м3/га). Це найбільші лісові угруповання, які досягають природної межі лісу в Карпатах.

Якщо прослідкувати за закономірністю змін хвойних деревостанів у вертикальному напрямку, на яких зовсім або слабо відбилась господарська діяльність людини, то можна побачити, що на нижній та середній частині схилів (до 1100-1150 м) ялинові ліси високостовбурні, з високою зімкненістю крон та продуктивністю (І-Іа бонітету). В оптимальних умовах окремі ялиці та ялини досягають у висоту понад 50 м з діаметром до 1,7 м, віком понад 350 років. З наближенням до верхньої межі свого поширення, де поряд з закономірними змінами грунтокліматичних умов скорочується тривалість вегетаційного періоду, знижується приріст дерев у висоту та по діаметру, знижується насіннєва продуктивність. Високогірний ліс майже має характер паркових насаджень, рідколісся. Такий вигляд характерний для кліматичної верхньої межі лісу, обумовленої недостатньою кількістю тепла під час вегетаційного періоду для росту деревних порід. Вона найбільш різко виражена на деяких вершинах гірських хребтів: Чорногорі, Гуцульських Альпах, Горганах, Чивчинських горах. Особливо чітко вона виділяється на вершині Піп-Іван Марамороський, на Сивулі та деяких інших.

У зв’язку з тим, що для ялини в крайніх межах розповсюдження характерні біологічні та морфологічні пристосування до несприятливих умов високогір’я, це забезпечує їй роль головного едифікатора та утворення звичайно монодомінантних деревостанів. Поодинці в цих лісах зустрічаються такі породи, як явір, черемха, горобина або групами – сосна кедрова європейська.

Деревні породи у верхній межі лісу безперервно пристосовуються до суворих умов середовища субальпійського поясу.

Хвойні ліси на верхній межі часто контактують з гірською сосною жереп, вільхою зеленою, ялівцем сибірським, утворюючи з цими сланиками своєрідні угруповання. Найбільш поширеними асоціаціями є ялинники чорницевий, чорницево-зеленомоховий, ожиновий, скельнозеленомоховий. На дослідних пробних ділянках ялинників приполонинної смуги виявлено, що насіннєве відновлення в різних асоціаціях проходить по-різному. Наприклад, в ялиннику чорницевому воно становить до кількох тисяч (3–8) на 1 га. Проте у місцях інтенсивного випасного господарства дуже пошкоджується худобою.

Екоформи, що зростають у суворих умовах приполонинної смуги, інтенсивно розмножуються вегетативно, завдяки здатності нижніх пагонів ялини при стиканні з грунтом утворювати додаткові корені. У багатьох випадках одна материнська ялина може таким чином утворити декілька дочірніх особин, створюючи так біогрупи ялин, пристосованих для зростання разом, для кращого перенесення несприятливих умов середовища. Під впливом вітру утворюються прапороподібні ялини. Захищаючись від сильних холодних вітрів, дерева взимку вкриваються снігами, під якими іноді формуються напівсланкі та сланкі форми ялини.

З інших хвойних порід на верхній межі зростає кедр європейський. У ранньому голоцені найбільш поширеними були соснові та кедрові (з кедра європейського) ліси. Далі, зі зміною клімату (потепління та збільшення вологості) в середньому голоцені сосна та кедр поступово витісняються іншими породами. Тепер кедр відносять до порід зникаючих.

Букові ліси займають в основному схил південних експозицій в нижньому гірському лісовому поясі. На деяких вершинах вони утворюють первинну верхню межу лісу на висоті 1300 і більше метрів. Кліматична верхня межа букового лісу характеризується закономірним переходом суцільних високопродуктивних лісів на висоті 700-800 м в низькопродуктивні паркові насадження, що переходять у букове криволісся (полонини Равка, Рівна та інші).

У питанні динаміки верхньої межі лісу в сучасний період дотримуємось думки про переміщення всіх рослинних поясів вгору, за винятком дубових лісів. Про це свідчить краще природне відтворення бука в місцях стику букового та ялинового лісів, відтворення лісу за межами сучасної верхньої межі лісу, в субальпійському поясі, перевага в деревостанах сучасної межі лісу та рідколісся дерев молодого віку, відсутність масового природного відмирання лісу в приполонинні. Цьому процесу сприяє потепління клімату в кінці XIX та на початку XX ст., а також біологічні особливості деревних порід. Головним фактором, що впливає на зниження верхньої межі лісу в сучасний період, є господарська діяльність людини. Зниження її почалося з освоєння людиною високогір’я Карпат у середні віки, що інтенсивно продовжується, особливо в останнє сторіччя.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

КЛІМАТИЧНІ УМОВИ ОБЛАСТІ (частина 1)

Уява про клімат певного району створюється на основі стандартних, точних і регулярних метеорологічних спостережень та реєстрації явищ погоди протягом тривалого часу.

Клімат формується під впливом цілого ряду факторів. Головні з них – сонячна радіація, циркуляція атмосфери, характер підстилаючої поверхні.

Закарпаття відносять до області континентально-європейського клімату. Він має багато спільного з кліматом Угорщини та північної частини Балканського півострова і визначається географічним положенням та умовами орографії.

Серед енергетичних ресурсів Землі основним є сонячна радіація. Радіаційний фактор характеризується кількістю сонячного тепла і залежить в основному від тривалості дня та висоти стояння сонця, а також від хмарності, прозорості атмосфери й стану земної поверхні. Тривалість дня в області в середньому становить взимку 8,5, а влітку 15,5 год.

Важливий показник радіаційного режиму – тривалість сонячного сяйва, тобто час, протягом якого прямі сонячні промені потрапляють на земну поверхню. Закарпатська низовина одержує найбільше сонячного сяйва – до 2025 год. за рік (максимальна можлива тривалість становить 4450 год.), на 30 % більше, ніж у гірських районах. У найкращих інсоляційних умовах знаходяться влітку гірські долини, які орієнтовані з заходу на схід, а взимку значно більше тепла в долинах, що простягнулися з півночі на південь.

Дані актинометричних спостережень у районах Берегова та Міжгір’я дозволяють характеризувати в загальних рисах складові радіаційного балансу для території області (табл. 1).

Сумарна радіація змінюється від 3110 до 4370 МДж/м2 за рік. Мінімальні значення цієї радіації протягом року відмічаються у грудні в Міжгір’ї і дорівнюють 59 МДж/м2 за місяць, максимум її припадає на липень у Берегові і дорівнює 633 МДж/м2 за місяць. Сезонна сумарна радіація взимку становить 300–340 МДж/м2, влітку – 1270–1830 МДж/м2, восени – 530–820 МДж/м2. Максимальні значення зимових сум радіації характерні для Чорногори (близько 545 МДж/м2, Говерла).

Радіаційний баланс і його складові істотно залежать від рельєфу місцевості, зі збільшенням висоти над рівнем моря він зменшується.

По території області взимку середні сезонні суми радіаційного балансу становлять мінус 17, мінус 34 МДж/м2, весняні – 510– 690 МДж/м2, літні – 680–1040 МДж/м2, осінні – 160–300 МДж/м2. Річні суми радіаційного балансу дорівнюють у низинних районах (Берегове) 2011 МДж/м2, у гірських (Міжгір’я) – 1311 МДж/м2.

Найвищих значень радіаційний баланс досягає у липні – 369 МДж/м2. У травні, червні і серпні (Берегове) він також значний – 306–360 МДж/м2. Період з плюсовим радіаційним балансом триває десять місяців, у січні та грудні він мінусовий.

Циркуляція атмосфери має своєрідний характер. Над територією області часто проходять циклони й антициклони, які приносять різні повітряні маси і зв’язані з ними атмосферні фронти.

Закарпатська область перебуває під впливом західного переносу повітряних мас переважно з Атлантичного океану, рідко – континентального повітря зі сходу. За даними М. С. Андріанова, тут переважає морське повітря помірних широт, потім континентальне. Повторюваність надходження тропічних і арктичних повітряних мас невелика.

Для холодної пори року характерна циклонічна діяльність із районів Атлантичного океану, а також з півдня. Часте надходження морського повітря зумовлює протягом зими досить високі температури та відносну вологість повітря. Іноді арктичні повітряні маси, які проникають «коридорами» річкових долин, спричиняють різке зниження температури повітря в низинно-передгірних районах.

З настанням весни починають переважати повітряні маси, пов’язані з азорським антициклоном. Посилюється і вплив циклонів з районів Середземного моря, частіше надходять континентальні маси повітря помірних широт, які формуються над Північною Африкою. При вторгненні холоду з районів Скандінавії та Англії виникають заморозки.

У літній сезон переважає перенос морських повітряних мас із заходу та північного заходу. Максимальні температури повітря (до 38…40 °С) спостерігаються тоді, коли з Північної Африки надходить континентальне тропічне повітря.

З настанням осені поступово відновлюються циркуляційні процеси, характерні для зимового сезону. Помітно збільшується вплив відрогу сибірського антициклону, особливо у другій половині, коли переважає похмура дощова погода, часті тумани.

Земна поверхня, як кліматоутворюючий фактор, впливає на погодні процеси через поглинання й перетворення сонячної радіації в результаті трансформації повітряних мас у ході турбулентного теплота вологообміну і радіаційних процесів. Кліматичні умови області дуже різноманітні і залежать від висоти над рівнем моря, орієнтування та експозиції схилів. Гори впливають на повітряні течії і фронти, обумовлюють регенерацію циклонів.

У нижніх шарах атмосфери під впливом неоднорідності стану земної поверхні виникає місцева циркуляція. Найбільш чітко вона проявляється в горах у вигляді гірсько-долинної циркуляції влітку і фенових вітрів при перевалюванні повітряних потоків через гірські хребти взимку. Така циркуляція зумовлює місцеві кліматичні особливості – мікроклімат, а рельєф – вертикальну кліматичну зональність.

Таблиця 1. Місячні та річні суми радіації (МДж/м2) і середнє альбедо. %

Вітер. Напрямок вітру та його швидкість залежать від сезонного розподілу баричних систем і взаємодії між ними. В низинних районах взимку переважає південно-східний вітер, навесні – південно-східний та північно-східний, влітку – північно-західний, північно-східний, а восени – південно-східний (табл. 2). Більшість метеорологічних станцій розташовані в глибоких, захищених долинах і їх дані відтворюють лише місцевий вітровий режим, не характеризують розподіл вітру по території. Так, в районі м. Рахова переважаючий південно-західний напрям вітру співпадає з напрямком долини Тиси.

Середньорічна швидкість вітру становить 1,2…2,4 м/с. Максимальна швидкість вітру 40 м/с зареєстрована в липні в районі Хуста, у серпні в Ужгороді – 28 м/с. На високогір’ї (г. Плай) вітер зі швидкістю 40 м/с спостерігався у січні – березні (1970, 1976 рр.), в літньо-осінній період 24…34 м/с (1971, 1974 рр.). В Ужгороді сильні вітри (понад 15 м/с) частіше повторюються взимку і навесні, мають північно-східний напрям, зв’язані з вторгненням холодних повітряних мас через гори. Влітку сильні вітри зв’язані з короткочасними денними шквалами й супроводжуються зливами, грозами, градом. Вони можуть завдати значної матеріальної шкоди народному господарству. Таке явище спостерігалося в районі м. Тячева в ніч на 28 липня 1982 р.

Таблиця 2. Повторюваність вітрів різних напрямків і штилів за рік, %

Протягом року в низинних районах найбільше повторюється вітер зі швидкістю до 5 м/с (16…46 %), в гірських долинах до 3 м/с (15…72 %). Сильні вітри, понад 15 м/с, які повторюються періодично на Закарпатті, є причиною катастрофічних вітровалів у гірських лісах, зокрема ялинових монокультур.

Характерна також гірсько-долинна циркуляція, яка відбувається під впливом випромінювання тепла й охолодження приземних шарів повітря. Гірсько-долинні вітри – періодичні. Вони вдень дмуть з долин у напрямку гір, а вночі, навпаки, особливо в долинах Ужа, Латориці, Боржави, Ріки, Тереблі, Тересви. Спостерігаються фени з високою температурою і пониженою відносною вологістю повітря. Вони прискорюють танення снігу, а в теплу пору року висушують повітря (нижче 30 %).

Температурний режим. Температурний режим формується під впливом радіаційного режиму, атмосферної циркуляції, характеру підстилаючої поверхні. В області розподіл температур дуже складний і визначається висотою над рівнем моря та особливостями рельєфу. В горах спостерігається зниження температури з висотою. Зі збільшенням висоти над рівнем моря температура повітря знижується. Вертикальний температурний градієнт (зміна температури на 100 м підйому) в середньому за рік становить 0,76…0,86 °С. В холодний період він досягає 0,4…0,7 °С, а в літній 1…1,1 °С.

Таблиця 3. Середні місячні й річні температури повітря

*Дані за період спостережень (1968–1985 рр.) на г. Плай, поблизу Волівця

В окремі роки взимку на станціях, розміщених на відкритих вершинах і схилах, стік холодного повітря іноді буває такий великий, що температура на вершинах виявляється вищою, ніж на схилах і в, долинах, тобто вертикальний температурний градієнт стає від’ємним. Це буває внаслідок сильних інверсій (підвищення температури повітря з висотою), які утримуються протягом кількох днів.

У передгірно-низинних районах області відносно високі річні температури 9…10 °С, в гірських долинах 6…7 °С, на найвищих горах (1100–1400 м) близько З °С (табл. 3).

Середньомісячна багаторічна температура повітря – показник, який свідчить про термічний режим і тому має велике практичне значення. Середня температура січня коливається від мінус 3,1 °С (Ужгород) на низині до мінус 7,8 °С (Турбат) у горах. У березні середня температура плюсова і в передгірно-низинних районах становить 4…5 °С, у гірських долинах 0…2°С, а на високогір’ї вона мінусова ( -1… -3°С). Протягом квітня – травня спостерігається інтенсивне підвищення температури: в низині вона становить 11…16 °С, на високогір’ї 1…8°С тепла. Найвища місячна температура в липні, серпні: на низині 20…21 °С, у горах 15…19 °С, на високогір’ї 11…14 °С. З вересня відмічається зниження температури повітря. Зимовий режим її в низинних районах настає в другій декаді грудня, у горах – у третій декаді листопада.

Абсолютний максимум температури повітря становить в низинно-передгірних районах 41 °С, в горах 37 °С. За післявоєнний період спостережень 39 °С зареєстровано в Ужгороді в липні 1952 року.

Абсолютний мінімум температури повітря становить у низинно-передгірних районах мінус 33 °С, в горах мінус 36 °С (табл. 4). За післявоєнний період спостережень зниження температури до мінус 32 °С зареєстровано в січні 1954 року (Берегове, Нижні Ворота).

У низинних районах в середньому протягом 80 днів на рік середньодобова температура повітря становить 15…20 °С. Майже півтора місяця тримається 20…25 °С, а в горах така температура може утримуватися влітку протягом 1…2 днів. У горах 83 дні в році з середньодобовою температурою 10…15 °С (Руська Мокра).

Безморозний період в низинно-передгірних районах в середньому триває 175, у горах – 150 днів (табл. 5). Найбільша тривалість його– 242 дні (1960, Берегове), найменша– 101 день (1959, Нижній Студений).

Зима – період, обмежений датами стійкого переходу середньодобової температури через 0 °С восени і навесні. В низинних районах вона починається у другій декаді грудня, а закінчується в другій половині лютого. В горах настає раніше – в третій декаді листопада і продовжується до початку березня. Тривалість зими в низинних районах – 2, в передгірних – близько 3, у гірських долинах – 3,0…3,5, а на високогір’ї – 4…5 місяців.

Інтенсивні (до плюс 15 °С) й тривалі відлиги можуть виникати в будь-який місяць, призводять до повного сходження снігу й скресання рік. За зимовий сезон у низинних районах області кількість днів з відлигами в середньому становлять 59. У районі Берегова в грудні 1947, 1950, 1960, 1979 років максимальна температура повітря становила плюс 15 °С, а в січні 1949, 1953, 1958, 1961, 1975, 1979 років – плюс 12 °С. У січні 1979 року в умовах глибокої відлиги на ріках області формувався високий снігово-дощовий паводок.

Таблиця 4. Абсолютне значення температури повітря

Примітка: *Дані спостережень за 1965–1985, ** за 1969–1985 роки.

Таблиця 5. Дати першого і останнього заморозків у повітрі і тривалість безморозного періоду

Рис. 2. Графік ходу метеорологічних елементів по станції Рахів. Умовні позначення: б – середньомісячна температура повітря; а – середній максимум; в – середній мінімум; г – абсолютні максимум і мінімум; д – середньомісячна, максимальна і мінімальна кількість опадів.

Рис. 3. Графік ходу метеорологічних елементів по станції Ужгород. Умовні позначення: б – середньомісячна температура повітря; а – середній максимум: в – середній мінімум; г – абсолютні максимум і мінімум; д – середньомісячна, максимальна й мінімальна кількість опадів.

Зима в області м’яка. Так, в Ужгороді у січні середньодобова температура в межах від мінус 5 °С до плюс 5 °С в середньому буває 20 днів, від 0 до плюс 5 °С – 9 днів, а нижча (мінус 10 °С) спостерігається 4 дні. Середньодобова температура нижче мінус 5 °С найдовше в січні утримується лише в горах (28 днів, Нижній Студений).

Таблиця 6. Дати настання середньодобових температур повітря вище і нижче відповідних меж і число днів 8 температурою, яка перевищує ці межі

Важливим показником термічного режиму є дати весняного та осіннього переходу середньодобової температури через 0°, 5°, 10°, 15 °С (табл. 6).

Перехід середньої добової температури через 0°С у бік її підвищення вважається кінцем холодного й початком теплого періоду. Починається весна в області у третій декаді лютого й закінчується у другій декаді травня. У горах вона настає у другій декаді березня і продовжується до третьої декади червня. Тривалість весняного сезону в низинно-передгірних районах 75–80, в гірських – близько 100 днів.

У весняний сезон температурний режим нестійкий. Теплі дощові дні чергуються з сніжними й морозними; ясні сонячні дні змінюються холодними й дощовими.

Заморозки в повітрі весною закінчуються у другій декаді квітня в низинно-передгірних районах, в гірських – у першій декаді травня. На поверхні грунту заморозки весною закінчуються в низинних районах на початку травня.

На початок літа прийнята дата переходу середньодобової температури через плюс 15 °С в бік її підвищення. Літо в низинно-передгірних районах починається в першій декаді травня і триває в середньому 130 днів, до середини вересня. У горах на висоті 400–600 м літній сезон триває 60–70 днів, а вище 1000 м – літа фактично не буває. Влітку в низинних районах середньодобові температури повітря переважають в межах 15…20 °С, а максимальні досягають 28 °С (липень, 1972 р.). Можливі значні зниження температури в липні та серпні на низині до 5 °С, у горах – до нуля.

За початок осені прийнято перехід середньої добової температури через 15 °С у бік її зниження. У низинно-передгірних районах осінь починається з другої половини вересня й продовжується до другої половини грудня. У горах вона настає в кінці серпня і триває до кінця листопада. Тривалість осені в середньому становить 80–100 днів. Перша половина осені переважно тепла, суха, малохмарна. В окремі роки середні добові температури досягають 15…20 °С. З другої половини листопада температура повітря знижується, кількість днів з опадами, туманами збільшується. Осінні заморозки починаються в середньому 16–18 жовтня, в горах – 27–29 вересня. Вони можуть настати і в другій декаді вересня або на початку третьої декади листопада.

Для вегетаційного періоду характерним є такі показники теплозабезпеченості, як сума температур понад 5 °С, тривалість безморозного періоду. Період вегетації визначається відрізком часу, в якому середньодобові температури повітря становлять понад 5 °С. Для низинно-передгірних районів такий перехід відбувається у другій половині березня, а закінчується в першій половині листопада і триває 230–240 днів. У горах тривалість вегетаційного періоду – 190– 215 днів. Найвища – 242 дні (1960, Берегове), найнижча – 101 день (1959, Нижній Студений).

Суми середніх добових температур вище плюс 5 °С (суми ефективних температур) характеризують кількість тепла, що одержують сільськогосподарські культури за вегетаційний період і дорівнюють в середньому в низинних районах 3500 °С, у передгірних – 3200 °С і в гірських – 2500 °С.

Важливим показником ресурсів тепла є суми середніх добових температур за період, коли вони перевищують плюс 10 °С (суми активних температур). У низинних районах вони дорівнюють в середньому 3200 °С, в передгірних – 2900 °С і в гірських – 2200 °С. Завдяки особливостям мікроклімату на південному схилі у Виноградові і біля Мужієва суми активних температур досягають-. 3500– 3600 °С. Тривалість періоду активних температур в низинно-передгірних районах становить в середньому 185, а в гірських – 150 днів.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

РОКИ ВЕЛИКИХ ЗВЕРШЕНЬ.

У червні 1985 року трудящі Закарпаття відзначили знаменний ювілей – 40 років возз’єднання з Радянською Україною в сім’ї вольній, новій. В аспекті історії людства 40 років – це наче крапля води у світовому океані. Але для трудящих визволеного з-під іноземного гніту і возз’єднаного краю цей час – ціла епоха. За роки Радянської влади Закарпаття в братерській сім’ї радянських народів перетворилося із напівколонії чужоземних загарбників у квітучий край, в область з високорозвиненою соціалістичною економікою, яка є складовою частиною народногосподарського комплексу СРСР, в область передової радянської культури.

Тривалим і складним був шлях Закарпаття до щастя і волі. Протягом майже тисячі літ споконвічна слов’янська земля – Закарпаття, яке в X-XI ст. входило до складу могутньої держави східних слов’ян – Київської Русі і населення якого мало єдину з ними матеріальну й духовну культуру, в XII ст. було насильно відірване від матері-Вітчизни і включене до складу Угорської феодальної держави. В середині ХVІ ст. Закарпаття входило до складу Семиградського князівства – васала Туреччини, а з кінця XVII ст. разом з усією Угорщиною попало під гніт клаптевої Австрійської імперії – однієї з найреакційніших держав у Європі. У складі Габсбурзької монархії Закарпаття знаходилося понад 200 років, і внаслідок колоніальної політики було одним з найвідсталіших куточків Європи у економічному й культурному відношеннях. Після розвалу монархії Габсбургів у 1918 році воно ввійшло спочатку до складу буржуазної Угорської республіки, а з кінця 1919 року було насильно включене до складу буржуазної Чехословаччини. В 1939 році Закарпаття окупували угорські фашисти. Роки другої світової війни – найтяжчі роки в історії краю.

Іноземні загарбники спільно з місцевими визискувачами проводили на Закарпатті відкриту колоніальну політику: нещадно експлуатували трудящих, грабували природні багатства. Тяжкий соціально-економічний гніт переплітався з політичним безправ’ям і релігійним гнобленням. Трудящі Закарпаття протягом віків не мирилися з колоніальним становищем, активно боролися проти класового гноблення, за соціальне й національне визволення, домагалися возз’єднання з Україною. Ще в середині XIX ст. Ф. Енгельс відзначав, що населення Закарпаття належить до уламків, які відокремилися в ході історії від основної маси своєї нації, але постійно тяжіють «до свого природного центру», «до інших малоросійських областей, що об’єдналися з Росією»[1].

Колоніальна політика іноземних гнобителів призвела до того, що Закарпаття і в середині XX ст. залишалося економічно відсталим краєм, трудяще населення жило у винятково тяжких умовах. Напередодні визволення на Закарпатті діяло всього кілька десятків напівкустарних заводів і фабрик, які виробляли різне домашнє знаряддя. В промисловості, на транспорті, в торгівлі було зайнято в 30-х роках близько 19,2 тис. чоловік. У структурі народного господарства краю промисловість становила всього 2,2 %.

Складним було становище в сільському господарстві, де і в 20-30-х роках XX ст. зберігалися напівфеодальні форми експлуатації народних мас. Понад 80% земель належали поміщикам, монастирям і церкві, лихварям, куркулям. Якщо робітники страждали від безробіття, низької зарплати, то трудяще селянство – від безземелля, малоземелля, великих податків і боргової кабали. Картину аграрного ладу ілюструють цифри: 69 поміщиків мали більше землі, ніж 110 тис. дрібних селянських господарств. Лише один граф Шенборн володів маєтком розміром 136 тис. га, включаючи ліси й пасовиська.

Селянське господарство в переважній більшості було відсталим. У виробництві основних сільськогосподарських продуктів ручна праця селянина-бідняка у верховинських районах в три рази перевищувала роботу тяглом. Про технічну відсталість свідчить те, що один плуг у ті часи припадав на 4 селянські господарства, культиватор – на 98, сівалка – на 88, молотарка – на 221 господарство. Внаслідок низької врожайності зернових культур і овочів селянин часто ледве повертав посіяний матеріал. Це ще більше погіршувало становище, загострювало голод, народне страждання. Депутат чехословацького парламенту від Компартії Луїза Ландова-Штихова, яка влітку 1928 року побувала на Верховині, писала: «Я бачила вже дуже багато, бачила стільки біди на світі, але біди такої пригноблюючої і всевладної, як на Верховині, на Підкарпатті, я не бачила ніде». Таким було життя як трудящого селянства, так і міських робітників.

Крім соціального гніту, трудящі багато терпіли від політичного свавілля окупантів і національного гноблення. Суворий політичний режим зростав з року в рік. У багатьох районних центрах окупанти зводили тюрми, а в роки фашистської окупації – концтабори. В містах зростала кількість поліцаїв, а в селах – жандармів. Якщо в 1931 році жандарми кинули за грати в’язниць 1779 чоловік, то в 1935 – уже 2145. «Провина» їх була в одному – протестували проти гніту, не хотіли помирати голодною смертю. За роки фашистської окупації хортисти арештували, загнали в концтабори близько 183,4 тис. чоловік, з яких 115 тис. загинули від рук катів. За виголошення в громадському місці слів «Закарпатська Україна», «українець», власті тут же арештовували.

Загарбники робили все для того, щоб убити в пам’яті людей ідею єдності Закарпаття з усією Україною і Росією. Ідеологи іноземних гнобителів прагнули довести, що основне населення Закарпаття (русини-українці) не має нічого спільного з українським і російським народами, які проживають на схід від Карпат, що Закарпаття як економічно, так і політично завжди було зв’язане із Заходом, а не зі Сходом. Вороги по-різному іменували Закарпатську Україну: Угорська Русь, Рутенський край, Підкарпатська Русь, Верхня частина Угорщини і т. д. Та народ відкидав ці штучно вигадані назви, а любовно іменував Закарпаття – «маленька гілка великого українського дерева». В цьому відбита віра в єдність Закарпаття з Україною. В умовах жорстокої денаціоналізаторської, асиміляторської політики народ зберіг рідну мову, культуру, боровся за її розвиток і збагачення.

Панування гнобителів зумовило й культурну відсталість краю. На 700 тис. жителів було всього 7 середніх учбових закладів (гімназій), кілька десятків горожанських (неповносередніх) шкіл та 5 спеціальних учбових закладів, у яких могли навчатися переважно діти заможних і знатних. В більшості трудяще населення залишалося неписьменним і малописьменним (у верховинських районах до 80 %). Не було в краї і системи культосвітніх установ.

Практично була відсутня охорона здоров’я. В 6 невеликих лікарнях, розміщених у містах, працювало 45 лікарів і 140 медичних сестер. Вся Верховина залишалась без лікаря. Крім того, за лікування потрібно було платити великі гроші, яких у бідноти не було. Тому й не дивно, що на Закарпатті лютували найтяжчі хвороби, високою була смертність дітей. У віці до 15 років помирала кожна друга дитина.

Проти тяжкого соціального й національного гніту, проти безправ’я трудящі рішуче боролися. Вже епоха середньовіччя була сповнена великими революційними виступами проти феодального гніту та іноземного засилля – це повстання на початку XIV ст. під проводом П. Петуні на Ужгородщині, участь селян Закарпаття у повстанні 1514 року під проводом Д. Дожі, яке охопило майже всю Угорщину, революційні виступи солотвинських солекопів у XIV- XVII ст., активна участь у визвольній війні угорського народу 1703-1711 років, у революції 1848-1849 років і т. д. Трудящі Закарпаття пліч-о-пліч з угорською, словацькою, румунською біднотою виступали проти гнобителів, а в XVII-XIX ст. вели боротьбу в загонах опришків.

Значно посилився визвольний рух з кінця XIX ст., коли на історичну арену вийшли робітники. Великий вплив на розвиток революційних подій краю мала революція 1905-1907 років, особливо перемога Великого Жовтня, утворення Радянської держави. Трудящі Закарпаття гаряче вітали перемогу пролетарської революції і впевнено ставали на її шлях. Вони повсюдно вели боротьбу за владу Рад, за возз’єднання з Радянською Україною. Очолювала боротьбу трудящих комуністична організація Закарпаття, яка виникла в кінці 1918 року, а на початку 1921 року ввійшла до складу Компартії Чехословаччини, створення якої гаряче вітав В. І. Ленін.

Під керівництвом комуністів з кожним роком зростала боротьба за возз’єднання з Радянською Україною. Основними її формами були масові політичні демонстрації, страйки, повстання селян, рух безробітних, походи голодуючих, а в роки фашистської окупації розгорнувся партизанський рух. В ході класової та національно-визвольної боротьби зростав авторитет комуністичної організації, зміцнювалася інтернаціональна єдність трудящих.

Боротьба трудящих посилювалась, але власних сил для визволення було мало. І лише розгром фашистів Радянською Армією поклав кінець стражданням, приніс волю трудящим Закарпаття у жовтні 1944 року. Так створилися реальні умови для возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. З цього часу над Карпатами засяяла зоря свободи, почалася нова, дійсно славна сторінка в багатовіковій історії краю.

Очолені комуністами, трудящі взяли владу в свої руки і відтоді самі вирішували свою долю. По всіх куточках закарпатської землі розгорнувся могутній рух за возз’єднання з Радянською Україною. 26 листопада 1944 року представники Народних комітетів – органів народної влади, зібравшись у старовинному місті Мукачеві, одностайно схвалили Маніфест про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. Йдучи назустріч гарячим бажанням трудящих визволеного краю, уряд СРСР розпочав переговори з Чехословаччиною, до складу якої юридично входило Закарпаття. Завершилися вони 29 червня 1945 року укладанням Договору про Закарпатську Україну, яка назавжди возз’єднувалась з Радянською Вітчизною. Цим було завершено возз’єднання всіх українських земель в єдиній Українській Радянській соціалістичній державі.

Возз’єднання з рідною Вітчизною створило найсприятливіші умови для прискореного розвитку продуктивних сил, утвердження соціалістичних суспільних відносин, вирішення корінних соціальних і культурних проблем.

Зважаючи на особливість становища Закарпаття, яке протягом багатьох століть знаходилось під іноземним гнітом, економіка якого до того понесла значні втрати в роки фашистського панування, Комуністична партія і Радянський уряд прийняли ряд важливих заходів по прискореному розвитку народного господарства і культури. Лише протягом 1946-1950 років ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б) України прийняли 23 спеціальні постанови про надання допомоги трудящим Закарпаття. Молодій радянській області допомагали тоді всі народи соціалістичної Батьківщини.

З великих промислових центрів країни – Москви і Ленінграда, Ташкента і Свердловська, Мінська і Риги, Києва і Харкова, Донецька і Дніпропетровська щорічно збільшувались поставки вантажів для Закарпаття – промислове обладнання, будівельні матеріали, посівний матеріал і мінеральні добрива, трактори і сівалки, продукти харчування і одяг, ліки і книги та інше. За рішенням

ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б) України на Закарпаття було направлено великий загін спеціалістів – партійні й радянські працівники, інженери й лікарі, вчителі й архітектори, залізничники й зв’язківці, комсомольські й профспілкові працівники.

З кожним роком зростали асигнування Радянської країни для розвитку народного господарства області, розширювалися масштаби допомоги радянських людей. Якщо в перші післявоєнні п’ятирічки (1946-1950 рр.) капіталовкладення становили близько 90 млн. крб., то в роки десятої п’ятирічки (1976-1980 рр.) вони зросли до 1,1 млрд. крб. Всього в розвиток народного господарства області вкладено понад 5,5 млрд. крб. Країна виділяла необхідне обладнання для реконструкції старих заводів і розвитку нових галузей промисловості.

В перші післявоєнні п’ятирічки найбільш успішно розвивалась деревообробна, лісохімічна та харчова промисловість. З середини 50-х і в 60-і роки інтенсивно розвивалась швейна, взуттєва промисловість, побудована Теребле-Ріцька ГЕС, яка значно поліпшила енергетичний баланс області.

У цей же час почали зароджуватись, а в 70-80-х роках набрали широких темпів розвитку нові сучасні галузі промисловості, які визначають науково-технічний прогрес, приладобудування, машинобудування, радіоелектроніка, верстатобудування та інші. Визначаючи напрями розвитку економіки, Закарпатський обком Компартії України, виконком обласної Ради народних депутатів виходили з того, щоб раціонально використовувати природні багатства, наявні матеріальні й трудові ресурси. Зважаючи на те, що в минулому гірські райони практично не мали сучасної промисловості, приділялась велика увага їх індустріалізації. Поряд з дальшим розвитком у гірських районах деревообробної та меблевої промисловості почали створюватись заводи, філіали приладо- та машинобудівних заводів, виробничого швейного об’єднання і т. д. У значні промислові центри перетворилися такі міста, як Свалява, Іршава, Тячів, селища Великий Березний, Воловець, Міжгір’я, Тересва, Ільниця, Ясіня, Жденеве, Тур’ї-Ремети, села Люта, Кострина, Кваси. У гірських районах промислове виробництво зростало значно швидшими темпами, ніж у низинних. Це мало велике не лише економічне, але й соціальне значення.

Всього за роки Радянської влади на Закарпатті споруджено понад 300 заводів і фабрик або великих цехів, продукція яких дорівнює продукції заводу. Загальний обсяг промислового виробництва зріс майже у 59, а в гірських районах у 200–220 разів. Промислове виробництво в структурі народного господарства займає понад 80 % (у 30-х роках було всього 2,2 %). Це дійсно велетенський крок уперед. Тепер за добу виробляється стільки продукції, скільки за цілий 1946 рік.

Нові сучасні промислові підприємства оснащені найпередовішою технікою. На більшості підприємств досягнуто високого рівня автоматизації та механізації (табл. 1). Лише з 1971 до 1985 року кількість потокових і автоматизованих ліній, а також комплексно механізованих і автоматизованих дільниць і цехів значно зросла. Річний економічний ефект від впровадження нової техніки збільшився з 7 до 11,7 млн. крб. на рік. За роки одинадцятої п’ятирічки впроваджено у виробництво понад 680 завдань по Державному плану науки і новій техніці. На підприємствах області введено в дію 266 механізовано-потокових і автоматизованих ліній, 165 автоматизованих цехів і дільниць. Продуктивність праці за рахунок науково-технічного прогресу зросла на 58 % проти 48 % на початку п’ятирічки, що дало 97 % приросту продукції.

Таблиця 1. Ріст автоматизації та механізації підприємств за 1975–1985 рр.

Тепер питома вага продукції з державним Знаком якості становить 16,9 %, а на окремих підприємствах досягає понад 25 %. Це підприємства приладобудування, машинобудування, легкої промисловості, виробничого лісозаготівельного об’єднання «Закарпатліс», виробничого об’єднання «Закарпатнерудпром» та інші. Лише за одинадцяту п’ятирічку промисловими підприємствами освоєно близько тисячі нових видів продукції, в тому числі 123 види – вперше в нашій країні. Внаслідок цього зростає престиж продукції промислових підприємств Закарпаття. Тепер вона добре відома не лише у нашій країні, але й експортується майже у 50 країн світу – складні верстати, різні прилади, діагностичне обладнання, засоби автоматизації, меблі, продукція харчової промисловості.

Кожне споруджене промислове підприємство – це не тільки результат організаторської роботи Закарпатської обласної партійної організації, самовідданої праці трудящих, але й наслідок батьківської турботи Комуністичної партії та Радянського уряду, братерської допомоги всіх народів нашої Батьківщини. На кожен будівничий об’єкт надходило обладнання з усіх куточків країни. На спорудженні заводів і фабрик разом з трудівниками Закарпаття працювали і посланці багатьох братніх республік. Лише у створенні заводів «Мукачівприлад» і «Ужгородприлад» брали участь підприємства і виробничі колективи 12 союзних і автономних республік. Навчання робітників для нових підприємств проходило на кращих приладобудівних заводах країни. На спорудженні Теребле-Ріцької ГЕС, яка поклала початок суцільної електрифікації народного господарства області, працювали представники 15 національностей з 12 союзних і автономних республік. Трудящі Закарпаття з любов’ю назвали Теребле-Ріцьку ГЕС будовою дружби народів. На сучасному етапі Закарпаття включено в єдину енергосистему, через область проходить міжнародна лінія електропередачі «Мир». Промисловість Закарпаття споживає тепер в 20 разів більше енергії, ніж у 1951 році.

Таблиця 2. Питома вага промислової продукції по галузях, %

Значно зріс технічний рівень і енергоозброєність народного господарства Закарпаття, як і всієї Радянської України в одинадцятій п’ятирічці.

Загальний обсяг промислового виробництва збільшився за п’ятирічку на 32,7 % при плані 29,4 %. Продуктивність праці підвищилася на 29,7 % при плані 22,8 %. Понад план реалізовано продукції майже на 168,4 млн. крб.

Індустріальний розвиток Закарпаття зумовив корінні зміни в структурі промислового виробництва (табл. 2).

Отже, внаслідок індустріалізації перше місце серед галузей промисловості на початок 80-х років зайняли машино- й приладобудування. Загальний обсяг виробництва цих галузей зріс майже у 200 разів. Підприємства Закарпаття виробляють десятки видів верстатів з програмним управлінням, складних машин, різне технологічне обладнання, комплексні лабораторії, засоби автоматизації, системи управління. Ці галузі представлені такими великими підприємствами, як Ужгородські машинобудівний і механічний заводи, «Турбогаз», «Електродвигун», Мукачівські верстатобудівний і завод комплектних лабораторій, «Ужгородприлад», «Мукачівприлад», Берегівський дослідно-експериментальний завод діагностичного й гаражного обладнання, Ільницький дослідний завод механічного зварювального устаткування, Воловецький, Жденевський та Свалявський «Електрон», арматурний завод в Кобилецькій Поляні та інші.

Глибокі якісні зміни відбулися в традиційній для Закарпаття галузі промисловості – лісовій та деревообробній. І до визволення цін галузі належала важлива роль в економіці Закарпаття, але підприємства її мали кустарний характер, були технічно відсталими. Ручна пила, цапина й сокира на лісорозробках, рубанки й долота на кустарних меблевих заводах були головними засобами виробництва. З перших днів Радянської влади велика увага приділялася розвитку деревообробної та лісової промисловості. Нова техніка: трелювальні трактори, вантажні машини, підйомники, тросопідвісні установки, самонавантажувачі, бензопили, деревообробні верстати, механічні пили, стругальні машини, сушарки дали змогу докорінно реконструювати старі підприємства, на сучасній технічній основі будувати нові. Гордістю меблевого виробництва є такі великі підприємства, як Ужгородський фанерно-меблевий, Мукачівський, Берегівський, Хустський та Великоберезнянський меблеві комбінати, Свалявський, Чинадіївський і Тересвянський деревообробні комбінати. Ліквідація дрібних малопродуктивних підприємств, створення сучасних великих комплексних лісопромислових комбінатів дали змогу краще використовувати техніку й передову технологію, матеріальні й трудові ресурси, поліпшувати якість виробів.

У складі виробничого об’єднання «Закарпатліс» є 14 лісокомбінатів, три великі лісохімічні заводи. Характерним для цієї галузі промисловості є комплексна механізація заготівлі й вивезення деревини, поглиблена її переробка, виготовлення високоякісної продукції. Винятково велике значення має освоєння Тересвянським і Свалявським комбінатами випуску деревностружкових плит (близько 250 тис. м3 щорічно). Слід врахувати, що 1 м3 деревностружкової плити замінює 14 м3 пиломатеріалів. Це дало змогу не лише розширити виробництво меблів, але й значно підвищити якість виробів, піднести її на сучасний рівень вимог. Якщо в 1946 році підприємства області випустили меблів на суму 174 тис. крб., то в 1985 році – майже на 151 млн. крб. Меблеві набори «Мукачеве-5», «Ужгород-5», «Глобус», «Бескид», «Юність», «Самоцвіти», жорнавські кухонні меблі, іршавські стільці користуються великою популярністю у покупців, а також з успіхом експортуються в ряд братніх соціалістичних країн, у США, ФРН, Францію, Австрію, Бельгію та інші капіталістичні країни. Лісохімічні підприємства випускають понад 30 видів продукції, яка використовується в чорній і кольоровій металургії, в легкій, меблевій, харчовій і фармацевтичній промисловості.

Велику питому вагу в економіці Закарпаття займає легка індустрія, яка дає майже п’яту частину всієї валової промислової продукції області. Це практично заново створена за роки Радянської влади галузь. До возз’єднання на Закарпатті було кілька кустарних взуттєвих майстерень, повсюдно працювали ремісники – шевці, чоботарі, кожум’яки. На місці майстерень тепер виросли сучасні великі підприємства. Легка промисловість сьогодні представлена 4 підприємствами виробничого взуттєвого об’єднання, найбільшим серед яких є головне підприємство – Ужгородська взуттєва фабрика, 4 підприємства швейного об’єднання – головне – Ужгородська швейна фабрика, Мукачівське виробниче трикотажне об’єднання, Ясінянська фабрика штучного хутра, Іршавська бавовняно-ткацька фабрика, відома на всю країну Хустська фетрофільцева фабрика та інші. Обсяг виробництва підприємств легкої промисловості зріс майже в 160 разів. У 1946 році на Закарпатті було виготовлено 63 тис. пар взуття, 20 тис. штук трикотажних виробів, а в 1985 році – понад 10 млн. пар взуття та 2,9 млн. штук трикотажних виробів. Хустська фетрофільцева фабрика випускає за рік до 1,5 млн. головних уборів 120 фасонів.

Глибокі зміни відбулися в харчовій промисловості, на яку припадає майже четверта частина всього промислового виробництва. До возз’єднання на Закарпатті було кілька забійних пунктів, хлібопекарень, пунктів по переробці молочної продукції, пивоварня, палінчарня, де переважала ручна праця. Найбільш розвиненою була борошномельна промисловість, представлена кількома десятками млинів з паровими двигунами. Технічна оснащеність їх за окремими винятками також була досить примітивною. За роки Радянської влади в області створено сучасні великі підприємства харчової промисловості. Серед них слід назвати Мукачівську кондитерську фабрику, м’ясокомбінати, хлібокомбінати та молокозаводи в Ужгороді та Мукачеві, Виноградівський маслосирзавод і Хустський м’ясокомбінат, Полянський і Свалявський заводи мінеральних вод, Іршавський, Перечинський заводи продовольчих товарів, Тячівський, Виноградівський і Мукачівський плодоконсервні заводи, технічно переобладнаний Ужгородський млинокомбінат, Ужгородський маргариновий завод, Солотвинські солерудники і т. д. Обсяг виробництва різних видів продукції зріс майже в 54 рази.

Все більшу роль в економічному житті області відіграє місцева промисловість. На ряді великих підприємств сконцентровано виробництво сувенірів з дерева, металу, глини та лози (с. Драчини Свалявського району; Хуст, Тячів, Виноградів, Берегове). Успішно розвиваються і художні промисли (Хустський і Тячівський райони). Всього управління місцевої промисловості на самостійному балансі має 10 підприємств. Загальний обсяг виробництва продукції зріс майже в 12 разів. У 1985 році підприємства місцевої промисловості виробили понад 4 % всієї промислової продукції області. Щорічно освоюється близько 50 нових видів виробів, головним чином предметів народного споживання. Характерним для цієї галузі промисловості є мобільність виробництва, наближеність до ринку збуту, можливість оптимального використання сировини і трудових ресурсів.

На Закарпатті є і будови всесоюзного та міжнародного значення, споруджені в рамках економічного співробітництва СРСР з братніми соціалістичними країнами. Це лінії електропередач «Мир», що об’єднують енергосистеми СРСР, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Німецької Демократичної Республіки, нафтопровід «Дружба», газопроводи «Братерство», «Союз» і Уренгой – Помари – Ужгород.

Отже, створена за роки Радянської влади промисловість Закарпатської області – це багатогалузевий високомеханізований комплекс, який відповідає місцевим природно-географічним, економічним і соціальним умовам. Він є органічною частиною народногосподарського комплексу Радянської України, всього Радянського Союзу. Промисловість Закарпаття має також тісні зв’язки з промисловістю сусідніх з Радянським Союзом соціалістичних країн – ЧССР і УНР.

Нові перспективи відкрили перед працівниками промисловості XXVII з’їзд КПРС і XXVII з’їзд Компартії України. Стратегія прискореного розвитку на основі науково-технічного прогресу дасть змогу в найближчий час перевести промисловість Закарпаття на якісно новий рубіж розвитку, зробити крутий поворот до інтенсифікації виробництва. Складовою частиною дванадцятої п’ятирічки стали обласні цільові комплексні програми «Матеріаломісткість», «Агропром», «Праця», «Транспорт». Передбачається збільшити обсяг виробництва на дванадцяту п’ятирічку майже на 30 %, підвищити продуктивність праці на 27–28 %. Випуск товарів народного споживання повинен збільшитися на 55–65 %.

Глибокі перетворення відбулися і в сільському господарстві, яке в минулому знаходилося в дуже тяжкому становищі. Уже в 1945 році народна влада передала бідному селянству землі, націоналізовані у поміщиків і багатіїв, монастирів і церкви. Понад 52 тис. колишніх батраків одержали майже 70 тис. га землі. Радянська країна подала селянам матеріальну і технічну допомогу. Так починалося нове життя трудівників Закарпаття. Злидні й голод відходили в минуле.

Новим моментом у розвитку сільського господарства була підготовка і проведення соціалістичної перебудови. Керуючись ленінським кооперативним планом, багатющим досвідом колгоспного будівництва в СРСР, обласна партійна організація доводила трудящим, що для встановлення нового, щасливого життя на селі є лише один шлях – шлях колективізації, шлях всебічного розвитку сільського господарства на основі сучасної техніки й науки.

Внаслідок великої організаторської та політичної роботи, пропаганди передового досвіду колгоспів Радянської України, всього Радянського Союзу трудяще селянство об’єдналося в колгоспи і радгоспи. Уже в 1946 році були створені перші колгоспи і радгоспи на Ужгородщині, потім на Мукачівщині, Берегівщині та в інших районах області. Велику допомогу у створенні колгоспів, у подоланні класових ворогів надавали трудящому селянству Закарпаття робітники промислових підприємств, трудящі всієї країни. В 1948 році в колективні господарства об’єдналося 51,7 % селянських господарств, а в 1950 році колгоспний лад повністю переміг.

Колгоспний лад відкрив шлях для швидкого економічного, соціального й культурного прогресу закарпатського села. Радянська держава подавала велику матеріальну допомогу (виділялися потрібні кредити, техніка, хімічні добрива, будівельні матеріали), в колгоспи і радгоспи області направлялися провідні спеціалісти, працівники партійних, профспілкових і комсомольських органів, які ставали справжніми організаторами нового життя на селі.

Набуток колгоспів і радгоспів зростав з кожним роком. Чимало господарств уже в 50-х роках виходили на рівень передових в Радянській Україні. За досягнуті успіхи в розвитку сільського господарства в 1958 році Закарпатська область була нагороджена орденом Леніна.

Особливо швидкими темпами почало зростати сільське господарство Закарпаття, як і всієї країни, після березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС, який визначив напрями здійснення аграрної політики партії на сучасному етапі розвитку країни. Відповідно до рішень Пленуму, XXIII–XXVI з’їздів партії, проводилось організацінно-політичне і господарське зміцнення колгоспів і радгоспів. На розвиток сільського господарства області держава виділила за цей час 1,3 млрд. крб.

Зростання рівня механізації, впровадження досягнень науки і техніки, постійна допомога селу з боку партії та уряду, ріст трудової та політичної активності мас давали змогу переводити сільськогосподарське виробництво на інтенсивний шлях розвитку, значно збільшувати врожайність полів, продуктивність тваринництва. Середньорічний обсяг валової продукції з 1965 року до 1985 зріс більше ніж на 40 %, у тому числі виробництво зерна – на 60, овочів – на 75, молока і м’яса – на 45, вовни – на 29, а фруктів і яєць – майже на 200 %.

На кінець 1985 року в області було 106 колгоспів і 52 радгоспи, 65 міжгосподарських підприємств і об’єднань. Основна спеціалізація сільського господарства – зернові культури, овочівництво, скотарство м’ясо-молочного напряму, вівчарство, садівництво і виноградарство. Із 671,2 тис. га земель, які належать колгоспам і радгоспам, посівні площі становлять 195,3 тис. га, в тому числі під зерновими культурами – 68,6 тис. га, плодово-ягідними насадженнями – 41,1 тис. га, виноградниками – 12,8 тис. га, технічними культурами – 7,5 тис., під картоплею і овоче-баштанними культурами – 33,2 тис., кормовими – 87,2 тис. га.

Вирощуванням зерна займаються практично всі колгоспи і радгоспи низинної та передгірної зон. Головні зернові культури – пшениця, кукурудза, ячмінь, овес, жито. Внаслідок інтенсифікації виробництва, поліпшення обробітку землі, ширшого застосування органічних і мінеральних добрив і захисту рослин з кожним роком підвищувалась урожайність. Так, у 1966–1970 роках гектар зернових давав 22,7 ц, у 1976–1980 роках – 37 ц, у 1981 –1985 одержували 40–42 ц. Якщо в 1950 році колгоспи і радгоспи зібрали 127,4 тис. т зерна, то в 1984 році – 285,9 тис. т.

Особливо помітні успіхи у виробництві кукурудзи. На початку 60-х років збирали по 34–35 ц/га, а в 1980 – 1985 роках уже по 70–72 ц/га. Валовий збір кукурудзи доведено до 150–155 тис. т, що становить близько 60 % загального виробництва зерна. Зростає кількість господарств, які одержують по 100 і більше центнерів зерна з 1 га. Відомі у цьому плані досягнення радгоспу «За нове життя» Іршавського району, особливо ланки двічі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії СРСР Ю. Ю. Пітри, колгоспів ім. Леніна та «XXII партз’їзд» Мукачівського району, де трудяться знатні кукурудзоводи Герої Соціалістичної Праці М. Ю. Козар, Г. М. Пеца. Їх здобутки – 110 і більше центнерів кукурудзи з гектара. За видатні досягнення в праці, творчу ініціативу і активність, за одержання стабільних урожаїв зернових культур Г. М. Пеці присуджена Державна премія СРСР 1984 року. Область неодноразово виходила переможцем у всесоюзному соціалістичному змаганні по збільшенню виробництва і продажу державі зерна кукурудзи.

Друга важлива ділянка сільськогосподарського виробництва – тваринництво м’ясо-молочного спрямування. Провідним воно є у колгоспах та радгоспах гірської й передгірної зон, але розвивається і в спеціалізованих господарствах низинної зони. Успіхи саме спеціалізованих господарств, створених на базі міжгосподарської кооперації, остаточно впливають на баланс виробництва тваринницької продукції. Понад 40 % свинини виробляють Берегівський, Виноградівський, Ужгородський міжгосподарські комплекси; спеціалізовані господарства – більше половини яловичини, молока, баранини, вовни.

Розвитку тваринництва сприяє наявність широкої кормової бази, яка складається з природних сінокосів і пасовищ, посівів кормових культур і розвитку комбікормової промисловості (у 1985 р. діяло 5 великих міжколгоспних і 2 державних заводи). У багатьох господарствах для індустріального приготування кормів побудовано цехи, обладнані сучасними машинами й механізмами. Поліпшення кормової бази і впровадження комплексної механізації по догляду за худобою сприяло підвищенню продуктивності тваринництва. Поголів’я великої рогатої худоби зросло з 268,1 тис. голів у 1965 році до 370 тис. у 1985 році. Надої молока за цей же час збільшилися з 230 тис. т до 343 тис. т, заготівля м’яса в живій вазі – з 18,5 тис. до 64 тис. т. Середньорічне виробництво молока зросло на 15,2 тис. т, м’яса– на 6,6 тис. т, вовни – на 280 т, яєць – на 1 млн. штук.

Садівництво і виноградарство домінує в колгоспах і радгоспах передгірної зони, займає значні площі і в господарствах низинних районів. Інтенсифікація сільськогосподарського виробництва позитивно позначилась і на цій галузі, розширилася сировинна база, поліпшилася якість і сортність продукції садівництва, ширше застосовується сучасна техніка. У 1950 році під виноградниками було зайнято 4,4 тис. га, а в 1985 році – 12,8 тис. га. Середня врожайність в 60-х роках становила 16–20 ц/га, а за останні роки зібрано грон по 45–46 ц/га.

Досить швидко розвивається садівництво. Значно збільшилася кількість продуктивних пальметних садів. Під садами і ягідними плантаціями зайнято понад 40 тис. га. Валовий збір плодів та ягід у 1965 році становив всього 12,2 тис. т, а в 1985 – уже 211 тис. т. Найбільш поширені сорти яблук – Джонатан, Шовар благородний, Пармен золотий. Ягідні плантації засаджено суницями, малиною, чорною смородиною та іншими цінними культурами.

Велике значення для успішного розвитку сільського господарства Закарпаття, як і всієї країни, мали рішення травневого (1982 р.) та жовтневого (1984 р.) Пленумів ЦК КПРС. Як відомо, травневий (1982 р.) Пленум ЦК партії розробив і схвалив Продовольчу програму СРСР до 1990 року, що було дальшим розвитком аграрної політики КПРС на сучасному етапі соціалістичного будівництва.

Піднесенню сільського господарства значною мірою сприяв ріст капіталовкладень, розширення меліорації земель і будівництво зрошувальних систем. За роки Радянської влади на Закарпатті збудовано і реконструйовано старі осушувальні та зрошувальні системи: Чорний мочар, Ботарська, Берегівська, Латорицька, Ужгородська та інші. Для їх функціонування споруджено близько 3,5 тис. гідротехнічних споруд, 34 насосні станції, 43 км ліній електропередач. Меліоровані угіддя в 1984 році становили 150 тис. га, в тому числі 136 тис. га осушено гончарним дренажем, а 13 тис. га зрошенням. На меліорацію використано близько 200 млн. крб. капітальних вкладень. Закарпатська область не раз виходила переможцем у республіканському соціалістичному змаганні за краще використання осушених і зрошуваних земель.

Жовтневий (1984 р.) Пленум ЦК КПРС розробив заходи дальшої інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, прискореного будівництва меліоративних систем і використання осушених земель. У рішенні Пленуму зазначалося, що довгострокова програма розвитку меліорації земель буде сприйнята комуністами, всіма трудящими як найважливіше господарсько-політичне завдання, розв’язання якого активно сприятиме стабільному розвитку аграрного сектора економіки, дальшому підвищенню на цій основі добробуту радянських людей.

Успіхи сільського господарства були б неможливі без широкого впровадження механізації, досягнень науки і техніки. За період з 1965 по 1985 рік енергоозброєність праці в колгоспах і радгоспах зросла більше ніж у 4 рази, поставки мінеральних добрив – у 3,4 раза, кількість спеціалістів – у 3 рази. В сільському господарстві області в 1985 році працювали понад 2 тис. агрономів, зоотехніків, економістів, близько 8 тис. механізаторів. Працівники сільського господарства одержали від держави складну сучасну сільськогосподарську техніку: близько 10 тис. тракторів, 6 тис. вантажних автомобілів, понад 2,5 тис. різних комбайнів і т. д. Енергетичні потужності сільського господарства за останні десять років зросли у два рази. На зміцнення матеріально-технічної бази держава щорічно витрачає близько 110 млн. крб. Лише за роки одинадцятої п’ятирічки основні фонди колгоспів і радгоспів зросли на 14 % і становили в 1985 році понад 900 млн. крб. У сільському господарстві набувають дальшого поширення індустріальні технології вирощування культур, прогресивні способи обробітку грунту.

На новий рівень розвитку підніметься сільське господарство області у дванадцятій п’ятирічці. Втілення в життя рішень XXVII з’їзду КПРС і XXVII з’їзду Компартії України, здійснення стратегії прискорення розвитку економіки на основі науково-технічного прогресу, удосконалення роботи агропромислового комплексу дасть змогу домогтися поліпшення всіх ділянок сільськогосподарського виробництва. Планується середню врожайність пшениці довести до 44–45 ц/га, кукурудзи – 60–70 ц, картоплі – 150–160 ц.

овочів – 250 ц/га і т. д. Тваринники намічають одержати від кожної корови по 3200–3500 кг молока на рік, середньодобовий приріст великої рогатої худоби – 700–800 г. Значно зросте енергоозброєність сільського господарства, поліпшиться культура праці.

Швидке зростання промисловості та сільського господарства викликало глибокі зміни в будівництві. В ході соціалістичного будівництва тут вперше було створено спеціалізовані будівельні організації, оснащені сучасною технікою. Найбільша серед них – трест «Закарпатбуд», який здійснює як промислове, так і житлове будівництво, споруджує соціально-культурні заклади. Якщо в 1950 році трест виконав будівельних робіт на 468 тис. крб., то в 1985 році більше як на 40,5 млн. крб. Невпізнанно змінилася технічна оснащеність будівельних організацій тресту. Механізація більшості видів робіт досягає 95–98 %.

Для прискорення темпів сільського будівництва у 70-х роках створено дві спеціалізовані організації – трести «Закарпатсільбуд» та об’єднання «Облміжколгоспбуд», які відповідно до рішення ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР в кінці 1985 року об’єднані в обласне кооперативне державне об’єднання «Закарпатагропромбуд». Будівництво санаторіїв та будинків відпочинку здійснює «Курортбуд», меліоративних систем – трест «Закарпаттяводбуд». Значний обсяг робіт виконують 46 будівельно-монтажних організацій. Створена досить потужна будівельна індустрія – це заводи залізобетонних конструкцій у Мукачеві, Ужгороді, Берегові, Виноградові. Закарпаття задовольняє свої потреби в збірному залізобетоні, столярних виробах. Зріс і загін будівельників. Середньорічна чисельність працівників, зайнятих у будівництві, за останні роки значно зросла. Загальний обсяг виконаних робіт збільшився із 72 мли. крб. у 1946–1950 роках до 816 млн. у 1976–1980 роках. За одинадцяту п’ятирічку будівельно-монтажних робіт виконано на суму понад 2 млрд. крб. Здано в експлуатацію нові потужності на Виноградівському маслосирзаводі, Хустській фетрофільцевій фабриці, на Ужгородському фанерно-меблевому комбінаті, в Рахівському і Великоберезнянському лісокомбінатах, Перечинському і Свалявському лісохімкомбінатах, на Ужгородському механічному, Мукачівському приладобудівному заводах, на заводі «Електродвигун», у видавництві «Радянське Закарпаття» в Ужгороді. Виконуються плани будівництва житла, шкіл і профтехучилищ, дитячих дошкільних закладів, лікарень і санаторіїв, будинків відпочинку.

Успіхи економіки були б неможливими без розвитку транспорту. За роки Радянської влади докорінну реконструкцію проведено на залізничному транспорті, загальна експлуатаційна довжина якого становить 617 км, з яких 260 км переведено на електричну тягу і диспетчерську централізацію. На станціях споруджено нові об’єкти для розвантажувальних і навантажувальних робіт, здійснено реконструкцію всього шляхового господарства. Побудовано другу залізничну колію на дільниці Мукачеве – Лавочне, нові станції, вокзал у Чопі. Тільки за останнє десятиліття на розширення і технічне оснащення залізничного транспорту витрачено понад 155 млн. крб.

Станції Ужгород-2, Чоп, Мукачеве перетворились у центри не лише всесоюзних, але й міжнародних маршрутів. Перевезення вантажів на Ужгородському відділку залізниці зросло з 7,6 млн. т у 1960 році до 17,5 млн. т у 1985 році. Перевезення пасажирів збільшилося за цей же час з 7,5 млн. до 21,7 млн. чоловік. Пряме залізничне сполучення Закарпаття має з Москвою, Києвом, Харковом і Львовом. Через станцію Чоп проходять швидкі поїзди на Будапешт, Белград, Прагу, Братіславу.

За роки Радянської влади заново створено підприємства автомобільного транспорту, оснащені сучасною технікою і транспортними засобами. Буржуазний лад залишив у спадщину всього 25 вантажних автомашин, 11 старих автобусів, 4 кустарні майстерні. Шосейні шляхи були в занедбаному стані, а багато мостів зруйновано в роки фашистської окупації. Тому підприємства автомобільного транспорту доводилось створювати з нуля. З кожним роком країна збільшувала поставки автомобілів, створювались підприємства для їх експлуатації та обслуговування. У 1985 році в транспортних підприємствах нараховувалося майже 3 тис. вантажних автомобілів, понад 1000 автобусів, сотні легкових автомашин. Крім автопідприємств загального користування, на Закарпатті, як і в інших областях України, діють спеціалізовані автогосподарства, які обслуговують будівельні організації, зв’язок, торгівлю – всього 33 автотранспортних підприємства, дві транспортно-експлуатаційні організації, 30 автостанцій. Якщо в 1960 році транспортними підприємствами перевезено 19,1 млн. тонно-кілометрів народногосподарських вантажів і 24,3 млн. пасажирів, то в 1985 році показники відповідно становили 172,7 млн. тонно-кілометрів і 135 млн. пасажирів.

Загальна довжина автомобільних шляхів становить 3,3 тис. км, у тому числі з твердим покриттям – 3,2 тис. км. Нові автомагістралі прокладено через гірські перевали; в Ужгороді, Мукачеві, Берегові та Міжгір’ї споруджено нові сучасні автовокзали. Автобусне сполучення зв’язує Ужгород з районними центрами і великими населеними пунктами, а райцентри – з населеними пунктами районів. Закарпаття має пряме автобусне сполучення зі Львовом, Ровно, Івано-Франківськом, Тернополем, Чернівцями, Трускавцем, Луцьком, а також двома містами ЧССР – Кошіце і Пряшевом.

Значну роль в економіці області відіграє авіатранспорт. За останні десятиліття докорінно реконструйовано все авіагосподарство: побудовано новий пасажирський зал та зльотну смугу з твердим покриттям, що дає змогу здійснювати вильоти у різні пори року. Удосконалено та оснащено новою технікою навантажувально-розвантажувальне господарство. Сьогодні Ужгородський аеропорт – значне авіатранспортне підприємство УРСР. Щоденно здійснюються прямі рейси на Москву, Київ, Львів, Івано-Франківськ, Одесу, Сімферополь, Кишинів, через день – на Мінськ, Ригу, Харків, Вінницю, Дніпропетровськ, Донецьк і ряд інших міст країни. Щорічно авіатори Ужгорода перевозять 93–94 тис. пасажирів і 2 тис. т різних вантажів, проводять обробку колгоспних і радгоспних полів, виноградників, садів і лісів – до 170–175 тис. га.

Досягнення Закарпатської області в розвитку економіки дійсно величезні. Вони стали можливими внаслідок послідовного здійснення ленінської національної політики КПРС. Економіка Закарпаття спирається на високу матеріально-технічну базу всього народногосподарського комплексу країни. Кожне підприємство, кожен колгосп чи радгосп, кожен трудовий колектив мають зв’язки з трудовими колективами інших областей України, всієї Радянської країни, також із сусідніми областями братніх соціалістичних країн – Східно-Словацьким краєм ЧССР і Саболч-Сатмарською областю УНР. У тісному єднанні трудящих – незламна сила успішного руху вперед. Ідеї соціалістичного інтернаціоналізму і дружби народів стали знаменом наших днів.

Успіхи економіки зумовили зміни в розвитку народонаселення, в соціальному житті трудящих. Загальна кількість населення області зросла з 620 тис. у 1946 році до 1203 тис. у 1985 році. Внаслідок здійснення ленінської національної політики КПРС в області дружною сім’єю проживають представники понад 30 національностей і народностей. Основним населенням області є українці, які становлять 77,8 % всього населення і проживають пересічно на території всього Закарпаття; близько 14 % становлять угорці. Найбільш компактними групами вони проживають у Берегівському, Виноградівському і південних частинах Ужгородського та Мукачівського районів. Крім того, на Закарпатті, за даними перепису 1979 року, проживає 3,6 % росіян, 2,4 % румун (переважно Тячівський і Рахівський райони), 0,7 % словаків, 0,3 % євреїв, 0,2 % білорусів, 0,3 % німців і т. д.

Пересічна густота населення – 90 чоловік на 1 кв. км, у низинних районах та передгір’ї– 120–140, у гірських–35–40 чоловік. Внаслідок індустріалізації області значно зросла питома вага міського населення. Якщо в 1950 році в містах проживало 20 % населення області, то в 1985 році уже близько 45 %.

Великі зміни відбулися в соціальному складі населення. В першу чергу зріс робітничий загін. Якщо в перші роки Радянської влади кількість робітників не перевищувала 20 тис., то тепер вона зросла в кілька разів. Неухильно підвищується кваліфікація робітників, їх професійний і освітній рівень, зростає їх роль у вирішенні складних питань соціалістичного будівництва.

Велику роль відіграє колгоспне селянство у розв’язанні народногосподарських завдань, у втіленні в життя Продовольчої програми СРСР. У колгоспах зайнято в середньому 80–82 тис. чоловік. З переведенням сільського господарства на індустріальні рейки на селі з’являються нові спеціальності – оператори, слюсарі, шофери, техніки, електромонтери і т. д. Праця колгоспників стає різновидністю промислової праці. Так поступово йде стирання відмінностей між містом і селом.

Робітники і колгоспники сьогодні – це сумлінні трудівники і борці за технічний прогрес, активні громадські діячі. Вони представлені в радянських, партійних, профспілкових і комсомольських органах. Двічі Герой Соціалістичної Праці, ланковий радгоспу «За нове життя» Іршавського району Ю. Ю. Пітра – депутат Верховної Ради СРСР, передовий робітник Ужгородського механічного заводу Ю. В. Якіца – депутат Верховної Ради УРСР, Герой Соціалістичної Праці М. Ю. Козар – член Закарпатського обкому Компартії України і т. д. Робітники становлять 76,1 % депутатів у місцевих Радах народних депутатів, 40,6 % – У складі обласної партійної організації, 30,7 % – обласної комсомольської організації.

Схвалення VIII сесією Верховної Ради СРСР IX скликання Закону про трудові колективи, рішення XXVII з’їзду КПРС сприяють ще більшому піднесенню ролі робітників і колгоспників в управлінні державними справами, у вирішенні питань розвитку виробництва.

Глибокі економічні та соціальні зміни обумовили неухильне підвищення матеріального добробуту, розвитку культури. Поліпшення добробуту проявилося, зокрема, в зростанні заробітної плати. Якщо в 1950 році середня місячна номінальна зарплата робітників і службовців у всіх галузях народного господарства становила 51,5 крб., то в 1985 році – уже 159 крб., тобто збільшилася в 3 рази. Найвищі заробітки мають робітники провідних галузей промисловості – машинобудівники, енергетики, будівельники. Середня заробітна плата в цих галузях – 200–210 крб.

Швидкими темпами зростають доходи колгоспників. У 1960 році на оплату праці колгоспи виділили 26,5 млн. крб., у 1985 – понад 100 млн. крб. Середня грошова оплата праці працівників сільського господарства становила близько 120 крб. Заробітна плата працівників сільського господарства лише за роки одинадцятої п’ятирічки зросла на 15 %. Завершено підвищення посадових окладів спеціалістам і службовцям радгоспів, працівникам лісового господарства.

Підвищення матеріального добробуту трудящих відбувається також за рахунок виплат і пільг із суспільних фондів споживання. За роки одинадцятої п’ятирічки виплати із суспільних фондів зросли в 1,3 раза і становили 1,3 млрд. крб. Із року в рік поліпшується пенсійне забезпечення. Щорічно на виплату пенсії держава виділяє понад 60 млн. крб. Значні кошти відпускаються на охорону материнства і дитинства, на допомогу багатодітним сім’ям, на охорону і поліпшення умов праці, охорону природи і т. д.

Зростання прибутків дало змогу трудящим краще матеріально жити, споруджувати нові будинки, придбати речі довготривалого користування. За 1946–1985 роки колгоспниками і сільською інтелігенцією побудовано понад 4 млн. м2 житла. Нові сучасні будинки становлять до 90–95 % усіх сільських забудов.

Швидко змінюється і панорама міст, де з кожним роком зростають обсяги не лише промислового, але й житлового та соціально-культурного будівництва. Якщо в 1946–1950 роках держава виділяла на житлове будівництво 8 млн. крб., то в одинадцятій п’ятирічці асигнування зросли майже до 250 млн. крб. Всього вкладено в житлове будівництво державними і кооперативними підприємствами, колгоспами, радгоспами і населенням понад 1 млрд. крб. За рахунок держави і кооперативних вкладень побудовано понад 230 тис. квартир загальною площею майже 12 млн. м2. Споруджено 580 шкіл на 175 тне. учнівських місць, дитячих садків і ясел на 51 тис., лікарень на 12 тис. місць, ряд санаторіїв. Міста і села прикрашають нові палаци культури, бібліотеки, спортивні комплекси, торгові центри.

Важливу роль у поліпшенні матеріального добробуту відіграє побутове обслуговування населення. Завдяки розширенню матеріальної бази підприємств побуту, росту кваліфікації їх працівників трудящі області мають змогу все більше користуватися послугами кваліфікованих майстрів. У 1985 році населенню надавалося близько 500 видів послуг. У 1960 році надано послуг на суму 2,7 млн. крб., а в 1985 – майже на 30 млн. крб.

З кожним роком розширюється мережа торгових підприємств. По насиченості міст і сіл підприємствами торгівлі та громадського харчування Закарпатська область посідає одне з кращих місць серед областей України. Населення все більше купує товарів, причому дедалі більше переважають вироби довгострокового користування. Якщо в 1950 році населенню було продано різних товарів на суму 107 млн. крб., то в 1985 – уже на 1,2 млрд. крб. Щорічне зростання товарообороту в роки одинадцятої п’ятирічки становить 55– 57 млн. крб.

Радянська дійсність зробила дуже багато для охорони здоров’я трудящих. Із краю великої смертності населення, із краю, де часто поширювалися різні епідемічні захворювання, Закарпаття перетворилося в одну з відомих не лише на Україні, але й в усьому Радянському Союзі здравницю. Якщо до визволення тут практично була відсутня висококваліфікована медична допомога, то в 1985 році було 88 лікарень, оснащених сучасною медичною апаратурою. На охороні здоров’я трудящих замість 45 лікарів у минулому – понад 4 тис. спеціалістів різних профілів, 9,5 тис. працівників середнього і молодшого медичного персоналу.

Великих масштабів набуло санаторно-курортне лікування, в основі якого є відомі на всю країну мінеральні води і сприятливі кліматичні умови. Побудовано ряд великих санаторіїв, будинків відпочинку, туристських баз. Найбільшими є кардіологічний санаторій «Карпати», бальнеологічні – «Сонячне Закарпаття», «Поляна», «Квітка полонини», «Шаян», «Верховина», «Гірська Тиса» та інші.

Величезні досягнення Закарпаття в розвитку освіти, науки й культури. Уже в перші роки Радянської влади була проведена велика робота по ліквідації неписьменності й малописьменності серед дорослого населення. Відкривалися середні, неповносередні й початкові школи. Вся країна допомагала в налагодженні радянської системи освіти: направлялися на роботу досвідчені кадри, надходило обладнання для кабінетів, література для бібліотек. Якщо в 1945– 1946 навчальному році діяло 15 середніх шкіл і 179 семирічних, то в 1984–1985 навчальному році – 752 загальноосвітні школи, в тому числі 236 середніх, у яких навчається понад 219 тис. дітей. Поряд з українськими, створено десятки шкіл з російською, угорською і молдавською мовами навчання. У багатьох школах йде паралельно навчання – українською і російською, російською і угорською, українською і угорською мовами.

Набула швидкого розвитку середня спеціальна освіта. Особливою популярністю користуються Свалявський політехнікум, Ужгородські училище прикладного мистецтва і музичне училище, Мукачівське педучилище, Хустський лісотехнікум, Берегівське й Міжгірське медучилища, Мукачівський кооперативний технікум. За роки Радянської влади середні спеціальні учбові заклади підготували понад 100 тис. спеціалістів.

Кваліфіковані кадри робітників для промисловості та сільського господарства готують 21 професійно-технічне училище, в яких навчається 15,6 тис. чоловік. За роки десятої п’ятирічки підготовлено 25 тис., а за одинадцяту п’ятирічку – понад 30 тис. робітників для народного господарства країни.

Найвищим досягненням в галузі культури і науки Радянського Закарпаття є перший в його історії вищий навчальний заклад – Ужгородський державний університет. Створений у 1945 році за рішенням ЦК КП(б) України та Раднаркому УРСР, університет при активній допомозі провідних вузів СРСР, наукових установ АН УРСР і АН СРСР швидко зростав і перетворювався у важливий центр науки і культури не лише Закарпатської області, але й усієї країни. У 1945–1946 навчальному році на чотирьох факультетах навчалося 168 студентів, а на 5 кафедрах працювало 37 викладачів, переважно посланців радянських вузів. У 1985–1986 навчальному році на 11 факультетах навчалося 8,7 тис. студентів, а на 62 кафедрах працює 580 викладачів, серед яких 49 докторів і 370 кандидатів наук. Університет готує фахівців 32 спеціальностей. Всього за роки свого існування вуз підготував понад 32 тис. спеціалістів, які працюють у різних куточках нашої неосяжної Вітчизни. Серед випускників університету є члени-кореспонденти АН УРСР, лауреати Державної премії СРСР і УРСР, Герої Соціалістичної Праці, доктори наук, професори, заслужені працівники науки, культури, заслужені вчителі та лікарі УРСР, які очолюють важливі ділянки наукової, педагогічної та лікувальної роботи. Випускник університету доктор фізико-математичних наук професор В. І. Лендьєл став ректором вузу.

Неухильно зростає вклад учених університету в розвиток науки. Науковцями опубліковано понад 400 монографій, тематичних збірників-підручників для вузів і середніх шкіл. Обсяг науково-дослідних робіт за останні роки потроївся і в 1986 році становив близько 7 млн. крб. Чимало результатів досліджень впроваджується в народне господарство, в тому числі і в Закарпатській області.

За роки Радянської влади створено і ряд спеціальних науково-дослідних установ. Серед них слід назвати Ужгородське відділення Інституту ядерної фізики АН УРСР, Ужгородський відділ Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР, групу археологів Інституту археології АН УРСР. Важливу наукову тематику розробляють Ужгородський філіал Одеського науково-дослідного інституту курортології. Мукачівський філіал Київського науково-дослідного інституту педіатрії, акушерства і гінекології. Проблеми сільського господарства вивчають учені Закарпатської обласної сільськогосподарської дослідної станції, Гірсько-Карпатської сільськогосподарської дослідної станції, а питання дальшого розвитку лісового господарства досліджують працівники Закарпатської лісодослідної станції Українського науково-дослідного інституту лісового господарства і агролісомеліорації ім. Г. М. Висоцького. Науково-дослідні установи Закарпаття проводять дослідження у тісному зв’язку з провідними центрами АН УРСР і АН СРСР. Вони вносять посильний вклад у виконання завдань, поставлених перед наукою XXVII з’їздом КПРС.

У духовному збагаченні життя трудящих, у їх вихованні на комуністичних ідеалах значна роль належить літературі й мистецтву. «Наша література,– зазначається в Політичній доповіді ЦК КПРС XXVII з’їздові КПРС,– відображаючи народження нового світу, разом з тим брала активну участь у його становленні, формуючи людину цього світу – патріота своєї Батьківщини, справжнього інтернаціоналіста»[2] Часткою досягнень радянської багатонаціональної літератури і мистецтва є успіхи творчої інтелігенції Закарпатської області.

Література і мистецтво Закарпаття розвиваються у тісному зв’язку з літературою і мистецтвом всієї Радянської України, всього неосяжного Радянського Союзу. Процес взаємозбагачення культур усіх радянських народів-братів є джерелом збагачення літератури і мистецтва Закарпаття. Далеко за межами республіки відомі твори Ю. Гойди, Ю. Боршоша-Кум’ятського, Ф. Потушняка, О. Маркуша, Л. Дем’яна, М. Томчанія, Ю. Мейгеша. І. Чендея, В. Ладижця, П. Угляренка, І. Долгоша, П. Скунця, В. Вовчка, В. Басараба та інших. У галузі перекладу і літературної критики плідно працюють Ю. Шкробинець, Ю. Балега, В. Поп. Багато творів письменників Закарпаття перекладено на російську та інші мови народів СРСР, на мови братніх соціалістичних країн.

Широко відомі в нашій країні і кращі роботи художників Закарпаття. Біля джерел формування визнаної нині закарпатської школи образотворчого мистецтва стояли такі відомі митці, як А. Ерделі і Й. Бокшай. Разом з ними працювали Ф. Манайло, А. Кашшай, А. Коцка, В. Контратович, В. Габда, Г. Глюк, В. Бурч та інші. Збагачує радянське мистецтво і молодше покоління художників, таланти яких розкрилися в 60– 70-х роках. Це І. Шутєв, В. Микита, П. Балла, 3. Шолтес, М. Медвецький, М. Сапатюк, В. Скакандій та багато інших художників. Гордістю культурних здобутків Радянського Закарпаття є творчість скульптора, великого майстра різьби по дереву В. Свиди, скульпторів І. Гарапка, В. Асталоша, К. Лозового.

Загін творчої інтелігенції Закарпаття, як і всієї країни, схвально зустрів заклик XXVII з’їзду КПРС відображати правду життя, яка завжди була суттю справжнього мистецтва[3].

Важливим здобутком Радянського Закарпаття є створення широкої мережі закладів культури. Загальну популярність завоював обласний український музично-драматичний театр в Ужгороді та російський драматичний театр в Мукачеві, на сценах яких з успіхом ідуть твори класиків, кращі радянські п’єси, в тому числі ряд творів письменників і драматургів Закарпаття. Завоював популярність мистецький колектив обласної філармонії, у складі якого відомий в нашій країні та в ряді братніх соціалістичних країн талановитий колектив заслуженого Закарпатського народного хору, популярний камерний оркестр, естрадний ансамбль «Угорські мелодії».

Після визволення Закарпаття та возз’єднання з УРСР вперше в його історії було відкрито масові культосвітні заклади. За рахунок держави, колгоспів і радгоспів, промислових підприємств споруджувалися будинки культури, бібліотеки, клуби, кінотеатри. В 1985 році діяло близько 800 будинків культури і клубів, понад 1200 бібліотек. Лише в бібліотеках загального користування (таких 818) нараховується 10 млн. примірників книг. У 1985 році в області працювало близько 800 кіноустановок.

Активна діяльність культосвітніх закладів сприяла розквіту народних талантів. Тепер на Закарпатті працює 6 тис. самодіяльних художніх колективів, які об’єднують близько 125 тис. любителів народної пісні і танцю, народного декоративного мистецтва. Огляди художньої самодіяльності, виставки праць народних митців є справжніми святами самодіяльної народної культури. Багато народних колективів з успіхом виступають не лише на сценах нашої республіки, але і в багатьох братніх республіках, на сценах сусідніх соціалістичних країн.

Важливе місце в культурному житті області, як і всієї країни, в комуністичному вихованні трудящих належить музеям. У 1945 році було відкрито Закарпатський краєзнавчий музей. У його фондах понад 76 тис. експонатів, близько 40 % яких – дорадянського часу. Краєзнавчий музей має філіали в Мукачеві, Сваляві, Виноградові та Хусті.

У 1948 році було створено Закарпатський художній музей, у фондах якого представлено твори радянської та української класики, ряду зарубіжних митців, оригінальні твори радянських художників, твори закарпатської школи художників.

Зростає популярність створеного в 1970 році Музею народної архітектури і побуту просто неба. Тут понад 9 тис. експонатів, які розкривають основні риси народної архітектури Закарпаття, умови життя трудящих до визволення і розквіт економіки, культури, поліпшення матеріального становища і культурного рівня трудящих за радянський час.

На лівобережжі Ужа, в приміщенні колишньої церкви, відкрито Музей атеїзму, в експонатах якого розкрито реакційну роль церкви, в тому числі й на Закарпатті. Музей проводить велику роботу по формуванню у трудящих системи матеріалістичних поглядів.

В Ужгороді створено перший на Закарпатті меморіальний будинок-музей народного художника УРСР Ф. Манайла. Тут зібрано понад 1200 полотен, різних речей, зв’язаних з діяльністю визначного митця.

Окрім державних музеїв, у містах і селах Закарпаття створено понад 130 музеїв і музейних кімнат на громадських засадах. Серед них слід назвати історико-краєзнавчі музеї у Великому Бичкові, Берегові, Хусті, Іршаві, в селах Фанчикові, Бабичах та інших. Добре відомі на Закарпатті і музеї великих промислових підприємств та колгоспів. Найкращі серед них – музей Солотвинського солерудника, Тересвянського деревообробного комбінату, колгоспу «Прикордонник» Виноградівського району.

Значну роль у культурному житті відіграють засоби масової інформації та видавництва. В області виходять обласні газети: «Закарпатська правда» (українською і російською мовами), «Карпаті ігаз со» (угорською), «Молодь Закарпаття» (українською і угорською мовами), друкується 13 районних газет (деякі з них двома мовами). Обласне радіо і телецентр систематично ведуть передачі трьома мовами. Республіканське ордена Дружби народів видавництво «Карпати» видає літературу чотирма мовами – українською, російською, угорською і молдавською, активно співробітничає з видавництвами Чехословаччини й Угорщини. Друкує газети і книги видавництво «Радянське Закарпаття».

Великі й вагомі успіхи трудящих Закарпаття, добуті в братерській сім’ї радянських народів. Та найголовніший серед них – це сформована в ході соціалістичного будівництва радянська людина. Вихована партією, героїчною історією народу, всім нашим ладом, радянська людина живе повнокровним життям творця нового світу.

Зростанню людського фактора в здійсненні стратегії прискорення соціально-економічного розвитку країни велику увагу приділив XXVII з’їзд КПРС. У рішеннях з’їзду накреслено шляхи дальшого поліпшення ідеологічної, масово-політичної роботи партії, удосконалення форм і методів формування нової людини, утвердження радянського способу життя. У новій редакції Програми КПРС зазначається, «що виховання людини невіддільне від її практичної участі у творчій праці на благо народу, в громадському житті, в розв’язанні завдань соціально-економічного і культурного будівництва»[4]

У процесі самовідданої праці на благо соціалістичної Вітчизни загартовувалась дружба трудящих різних національностей, зростала їх свідомість. З кожним новим п’ятиріччям тривав розмах соціалістичного змагання, підвищувалася його ефективність. За трудові успіхи, активну участь у громадському житті понад 50 тис. чоловік нагороджено орденами і медалями СРСР, в тому числі 453 – орденом Леніна. Тим, що особливо відзначилися, домоглися визначних успіхів у праці, присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці.

Нову хвилю соціалістичного змагання викликала підготовка до XXVII з’їзду КПРС, успішна робота форуму комуністів Радянського Союзу. Трудящі Закарпаття, як і всі радянські люди, усім серцем схвалили рішення XXVII з’їзду КПРС, нову редакцію Програми КПРС і зміни в Статуті КПРС, визначену з’їздом стратегію прискорення соціально-економічного розвитку СРСР, програму дальшої боротьби за мир і загальну безпеку народів. Самовідданою працею вони втілюють у життя важливі завдання дванадцятої п’ятирічки. У русі за комуністичне ставлення до праці на початку 1986 року брало участь понад 4 тис. бригад, 1200 колективів цехів, відділків, дільниць, ферм – всього понад 230 тис. трудівників. Високе і почесне звання колективів комуністичної праці носять 14 підприємств, колгоспів, організацій, в тому числі Свалявський ордена Трудового Червоного Прапора лісокомбінат, Мукачівське локомотивне депо, Ужгородське головне підприємство швейного виробничого об’єднання, колектив Турбатського лісопункту Усть-Чорнянського лісокомбінату й інші.

Характерною рисою сучасної дійсності на Закарпатті, як і в усій нашій багатонаціональній країні, є утвердження в життя кожного колективу, кожної людини ідей соціалістичного інтернаціоналізму і дружби народів, усвідомлення відповідальності за виконання величних накреслень XXVII з’їзду КПРС. Інтернаціоналізм, повага до всіх народів, безмежна любов до своєї Вітчизни стали внутрішнім переконанням, складовою частиною соціалістичної суспільної свідомості трудящих Закарпаття. Вірністю ідеям радянського патріотизму, соціалістичного інтернаціоналізму, ідеям дружби і братерства народів трудящі Закарпаття демонструють свою згуртованість навколо Комуністичної партії і Радянського уряду. Своїми трудовими звершеннями вони роблять посильний внесок у прискорення соціально-економічного розвитку країни, у зміцнення могутності СРСР.

[1] Енгельс Ф. Німеччина і панславізм //Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 11.– С. 202.

[2] Матеріали XXVII з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу,– С. 107.

[3] Матеріали XXVII з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу.– С. 107.

[4] Матеріали XXVII з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу.– С. 194.

КЛІМАТИЧНІ УМОВИ ОБЛАСТІ (частина 2)

Вологість повітря. Відносна вологість повітря, що характеризує стан насичення повітря вологою в процентах при даній температурі, є доорим показником «сухості» клімату. Фізико-географічні умови території, рельєф, значний процент залісення території та інші чинники забезпечують високу вологість (табл. 7) повітря.

Таблиця 7. Середньомісячна й річна відносна вологість повітря, %

Максимальна відносна вологість (80–87%) спостерігається взимку, мінімальна (63–77 %) – навесні. В річному ході відносна вологість не має різко виражених максимума й мінімума. Дні, коли вона знижується до 30 % і нижче, називаються сухими. З такою вологістю повітря в середньому за рік буває 10–12 днів. Найбільше сухих днів (3–4) спостерігається у квітні, у травні їх буває – 1-2 дні.

Хмарність. Режим хмарності залежить від напрямку руху повітряних мас, їх вологонасиченості, а також характеру підстилаючої поверхні.

В холодну пору року переважає хмарне небо (в січні, лютому – 50–60 %; у грудні– 60–70 %) 3 березня ймовірність хмарного стану неба зменшується до 40–50 %.

Найбільше ясних днів буває у березні – квітні. Ймовірність їх у низинно-передгірних районах досягає 50 %. Найвищий процент ясних днів буває у південній частині області в серпні – жовтні (63–65 %, Берегове), а найнижчий– (у горах 41–44 %, Нижній Студений).

У добовому ході хмарність зменшується в нічні, а збільшується в передранкові години. В середньому за рік спостерігається 130–170 хмарних і 70–120 ясних днів.

Опади. Середня річна кількість опадів на території області змінюється від 700 до 1500 мм (табл. 8). Таку значну різницю можна пояснити наявністю гір, які зумовлюють орографічне підняття повітряних мас з подальшим хмароутворенням. Опади по території розподіляються нерівномірно. В низинних районах їх річна кількість становить 700–800 мм, у передгірних – 900–1100 мм, а на високих гірських хребтах та в гірських долинах – до 1500 мм.

За холодний період року (листопад – березень) випадає 260– 570 мм, а за теплий (квітень – жовтень) – 430– 950 мм.

Зимові місяці за кількістю опадів мало відрізняються один від одного, мінімум припадає в основному на лютий (45–100 мм). У низинно-передгірних районах опадів у березні мало (40–50 мм). З квітня кількість їх збільшується і досягає максимальної величини в червні, липні (80–160 мм), але в окремі роки максимум припадає й на інші місяці. Так, в Ужгороді у серпні 1955 року зареєстровано 177 мм, а в жовтні 1974 року – 288 мм (майже третина річної норми).

Великі коливання в кількості опадів бувають між роками, а також в окремі роки між місяцями. Середня кількість днів у рік з опадами>0,1 мм становить в низинних районах 140–150, у горах – 190 днів. Найбільша добова кількість опадів спостерігається в теплу пору року під час інтенсивних зливових короткочасних дощів. Так, в Ужгороді 13 серпня 1980 року випало 69 мм (місячна норма 82 мм); у Сваляві 23 серпня 1974 року за три години випало 103 мм. Абсолютний добовий максимум опадів зареєстровано 29 грудня 1947 року в Рахові – 133 мм.

Сніговий покрив у горах встановлюється у першій декаді листопада, на низині та в передгір’ї – в першій декаді грудня. У низинних районах стійкий сніговий покрив буває рідко, за зиму він може утворюватись і сходити 5–7 разів. Так, у Берегові сніговий покрив у 1951 –1952 роках утворювався і сходив 10 разів.

У гірських долинах сніговий покрив тримається в середньому 90–100, найбільше – 128 і найменше – 60 днів. На високогір’ї сніг лежить майже п’ять місяців (Плай, 1330 м). Найбільша висота снігового покриву спостерігається у кінці січня та в першій половині лютого. В багатосніжні зими висота снігу у висотній зоні (800– 1000 м) досягає 150–200 см, в гірських долинах 70–80 см.

Сходить сніговий покрив в низинно-передгірних районах у кінці другої декади лютого, в горах – в кінці другої декади березня. На високогір’ї сніг починає танути з другої половини квітня. Сніг інколи може зійти в гірських долинах у кінці квітня, а на високогір’ї -г в середині травня.

Максимальні запаси води в сніговому покриві утворюються в кінці лютого при щільності снігу 0,20–0,40 г/см3. Внаслідок фізико-географічних особливостей території і гідрометеорологічного режиму в гірських районах області часто виникають лавини після інтенсивних снігопадів і хуртовин, а також мокрі лавини, що утворюються під час відлиг. Найбільш лавинонебезпечними є Чорногірський, Свидовецький, Боржавський, Краснянський, Марамороський гірські масиви.

Рис. 4. Повторюваність вітрів різних напрямків по метеостанції Ужгород: а –взимку (12–02); б – навесні (03–05); в – влітку (06–08); г – восени (09–11); д – середньорічна.

Рис. 5. Повторюваність вітрів різних напрямків по метеостанції Рахів: а – взимку (12–02); б – весною (03–05); в – влітку (06 –08); г – восени (09–11); д – середньорічна.

Таблиця 8. Середні місячні та річні суми опадів, мм

* Середні дані за період спостережень 1968–1985 рр. на г. Плай поблизу Волівця.

Тумани. Тумани взимку виникають в результаті виносу теплих повітряних мас на холодну поверхню землі. Тумани утворюються внаслідок адіабатичного вихолоджування повітря, яке піднімається по схилах гір. Протягом року з туманами в середньому буває від 19 до 65 днів. Понад 100 днів з туманом буває на гірських вершинах Українських Карпат (г. Пожижевська). У грудні – лютому в низинно-передгірних районах з туманом – 19–22, а в горах – 4– 9 днів.

У низинних районах в холодний період (листопад – березень), з туманом в середньому налічується 27–30, а в теплий період (квітень – жовтень) – лише 2–4 дні. В гірських долинах на холодну пору року припадає з туманом 10–18, на теплу – 9–18 днів. Найбільше днів з туманом зафіксовано у Великому Березному – 64, Хусті – 55, Ужгороді – 44, Нижньому Студеному – 41. Річна тривалість туманів становить 190–210, а середня – 30–50 годин. Найбільш тривалі вони в період з листопада по лютий.

Грози. До небезпечних метеорологічних явищ належать грози, які супроводжуються сильними зливами, шквалистим вітром, нерідко з градом. В області в середньому за рік з грозою буває 37 днів (Ужгород – 47, Хуст – 52, Рахів – 56).

Грози розпочинаються з квітня і закінчуються у вересні, з найбільшою активністю – з травня по серпень. Так, у середньому в травні буває 6, червні – 9, липні – 9, серпні – 6 днів з грозою. Менше грозових днів припадає на осінні місяці. Але можливі і взимку. Так, 22 січня 1976 року в Ужгороді інтенсивний снігопад супроводжувався грозовими розрядами. В окремі роки (1960, 1967) майже кожний другий день у червні був з грозою, в Ужгороді у травні 1963 року – кожний третій.

Середня тривалість літніх гроз 2–2,5 години, зимових – не більше 10–20 хвилин. В Ужгороді за рік зареєстровано 84, в Хусті – 73, Берегові – 102 грозові години. На червень і липень припадає 20–30 годин. Протягом доби найчастіше грози виникають з 12 до 18 години.

Град. Град випадає на невеликих ділянках, триває недовго, але може завдати великої шкоди сільському господарству. В середньому за рік в області буває 1–2 дні з градом. Найчастіше він випадає з квітня по вересень, найбільше повторюється у червні та липні. Дуже рідко відмічається град у лютому та листопаді. Випадає переважно в другій половині дня (14–16 год.) і триває 5–15 хвилин.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

ВОДНІ РЕСУРСИ. ВИКОРИСТАННЯ ВОДНИХ БАГАТСТВ.

Водні ресурси – національне багатство нашої країни, яке потребує раціонального використання та охорони. Всі водні об’єкти становлять єдиний державний фонд, до якого входять ріки й озера, водосховища, канали й ставки, а також підземні води.

Велике значення водних ресурсів в економічному та соціальному розвитку нашої області, яка належить до регіонів найбільш забезпечених водними джерелами. Тут є великі запаси поверхневих і підземних вод.

Поверхневі води. Основну частину водних ресурсів Закарпаття становить річковий стік. Формується він за рахунок водних джерел та дощів, танення снігу і становить 576 тис. м3/км2 на рік, а по Україні в середньому – 88,5 тис. м3/км2. Середня багаторічна величина стоку визначає високу водозабезпеченість – близько 8 тис. м3 на душу населення на рік (табл. 1).

Ріки. Протягом мільйонів років формують вони рельєф, розмивають гори, утворюють широкі долини, глибокі міжгір’я, прикрашають ландшафт.

За даними матеріалів по типізації рік Української РСР (А. В. Огієвський, 1953), на Закарпатті нараховується 156 річок завдовжки понад 10 км та 2030 річок – до 10 км. Проте вважається, що кількість їх протяжністю до 10 км значно більша, оскільки деякі автори враховували й періодичні водотоки.

У горах крутими схилами збігають ріки у вигляді швидкоплинних струмків, які місцями утворюють водоспади. Збираючи воду з гірських і передгірних територій, річки утворюють басейн основної ріки – Тиси, яка несе свої води в Дунай і далі в Чорне море. Рікою «дружби народів» називають Тису в народі, оскільки басейн її розміщений на території п’яти держав: Румунії, Радянського Союзу, Угорщини, Чехословаччини і Югославії.

Свій початок Тиса бере на півночі від Рахова злиттям Білої і Чорної Тиси. Біла Тиса витікає з джерела на схилах Чорногори, Чорна – біля г. Околи на висоті 1160 м і протікає південно-східною частиною Карпат, між Горганами і Чорногорою. До Великого Бичкова Тиса пробиває собі шлях через Марамороські гори. Схили долин тут круті й високі. Місцями вони «падають» прямовисно у воду і зовсім неприступні. Потім річка тече вздовж гір, долина розширюється, досягаючи 8 км. Нижче м. Хуста Тиса знов проривається крізь гори (Вулканічний хребет), тут вона звужується до 1,3 км, біля Виноградова виходить на Закарпатську рівнину, а поблизу Чопа стає спокійною рівнинною рікою. У межах Закарпаття протяжність Тиси 223 км, що становить близько четвертої частини всієї довжини, а площа басейну – 12,76 тис. км2. Верхня водозбірна площа припадає на СРР, СРСР, ЧССР, а нижня, рівнинна,– на територію Угорщини і Югославії. Найбільша частина басейну знаходиться в межах Румунії – 45,3, на СРСР припадає 8,1, на УНР– 28,4, на Чехословаччину – 11,7 і Югославію – 6,5 %. Розподіл водних ресурсів не пропорціональний площі водозборів: основний стік басейну формується на території Румунії – 55 % і на території Закарпатської області – 30,6 %.

Таблиця 1. Норма і річний стік різної забезпеченості на замикаючих балансових створах, км3

На території Закарпаття в Тису впадає ряд приток. Основні з них: Теребля, Тересва, Ріка, Боржава. Річки Латориця та Уж на території Чехословаччини впадають у Бодрог і Лаборець, які несуть свої води також у Тису (табл. 2).

Таблиця 2. Гідрографічна характеристика основних річок

Таблиця 3. Характеристика водного режиму річок

Водозбори притоків Тиси в основному розташовані на південних схилах і передгір’ях Східних Карпат. Тільки в своїй нижній течії деякі з них течуть по Притисянській низовині, яка займає близько 20 % території області. Водоносність річок залежить від площі водозбору, рельєфу, умов живлення, грунтів, рослинності.

Ріка і басейн – єдиний комплекс, де все тісно пов’язане й знаходиться в постійній взаємодії. Формування річкового стоку проходить відповідно до особливостей зволоження окремих територій. Так, найбільші середньорічні модулі стоку мають такі річки, як Красна – 39,2 л/с-км2, Мокрянка – 38,7 л/с-км2, Шопурка – 36,0 л/с-км2. Ці модулі коливаються в різні роки від 13,3 до 55, 8 л/с-км2. Найменші модулі середньорічного стоку мають річки в межах Притисянської низовини. Річковому стоку властиве значне коливання по роках і сезонах. Часто в період літньої межені кількість води недостатня для задоволення потреб народного господарства. Висока концентрація стоку в період повеней і паводків викликає в ряді районів затоплення значних територій, завдаючи великих збитків народному господарству. Деякі характерні дані водного режиму річок наведено в таблиці 3.

Нерівномірний розподіл річкового стоку, значне коливання його по роках і сезонах – це особливості, які при високій забезпеченості водними ресурсами зумовлюють необхідність регулювання стоку шляхом будівництва штучних водойм та використання підземних вод.

Озера. На території Закарпаття налічується 32 озера (Г. І. Швець, 1969). Водні ресурси їх не відіграють суттєвої ролі в народному господарстві області. Але всі вони знані своєю красою і тому багато з них використовується для відпочинку й туризму. Найбільше озер у високогір’ї, вони льодовикового походження. Наприклад, Бребенескул, Гутин-Томнатицьке, Апшинець. Багато карстових озер. Утворились вони внаслідок вилуговування підземними водами пластів кухонної солі, вапняків, доломітів, гіпсів. Привертають увагу вулканічні озера – Ворочівське, Синє, Липовецьке, які сформувались в кратерах колишніх вулканів. Зустрічаються і так звані завальні озера, що утворились внаслідок гірських обвалів, зсувів у долинах гірських потоків.

Усі закарпатські озера дуже екзотичні, і важко віддати котромусь перевагу. Але Синевирське озеро найбільш відоме. Як тільки не називають його в народі: і синім оком, і карпатською Ріцею, і гірським чудом! Воно дійсно є красою Карпат. Знаходиться в кількох кілометрах від с. Синевира Міжгірського району на висоті 989 м над рівнем моря. За площею це найбільше озеро Закарпаття – 7 га, переважні глибини – 16–17 м, найбільша – 24 м. Синевир – озеро завального типу. Багатовікові вивітрювання викликали обвал скель, які загатили долину гірського потоку і утворили це чудове озеро. Живлять його кілька гірських потоків, а витікає з озера струмок, що проклав собі дорогу в річку Тереблю. Озеро майже не заростає. В ньому водяться лососеві, зокрема форель. Тут люблять відпочивати численні туристські групи, організуються екскурсії. Це заказник республіканського значення.

Поблизу м. Рахова в районі головного хребта Чорногори на висоті 1628 м в урочищі Озерний знаходиться озеро Верхнє. Схили западини, в якій воно лежить, вкриті густими заростями соснових чагарників криволісся. Завдовжки озеро 105 м, завширшки 23 м, максимальна глибина його 3 м, а площа водного дзеркала становить 0,24 га. Дно озера вкрите галькою конгломератів і пісковиків, у центрі – світло-сірий намул. Вода прісна, кришталево чиста, має сталу температуру. В цьому ж урочищі на висоті 1515 м над рівнем моря є ще одне озеро – Нижнє, завдовжки 70 м, завширшки 29 м. Площа його близько 0,2 га, максимальна глибина 2 м. Озеро проточне. Невеликий струмок впадає з південно-східного берега і витікає на півночі. Вода не жорстка.

В карі між хребтами Чорногори та Гутин-Томнатик на висоті 1801 м знаходиться озеро Бребенескул. Воно вражає темною блакиттю своїх вод у центральній частині і зеленими відблисками у побережжі. Завдовжки воно понад 134 м, завширшки 44 м, площа поверхні 0,4 га, максимальна глибина 2,8 м. Береги з кам’яних осипів заввишки до 4 м. Вода чиста, прозора, прісна, не жорстка.

На південному карі Гутин-Томнатика, на висоті 1763 м над рівнем моря, є маленьке Гутин-Томнатицьке озерце. Довжина його 67 м, найширша частина становить 24 м, площа близько 0,12 га, у глибину – до 0,8 м. Вода чиста, прозора.

Невеликий потічок Гутинський у басейні Чорної Тиси бере свій початок з озерця Гутинського на висоті 1640 м над рівнем моря. Живиться водойма підземними та атмосферними водами. Дно озера засипане продуктами руйнування. Вода кришталево чиста. У цьому ж районі, на схилі г. Туркул, знаходиться озеро Несамовите. Воно лежить у великому карі під крутим скелястим схилом на висоті 1750 м над рівнем моря. Довжина його 88 м, ширина 45 м, площа 0,3 га, глибина 1–1,5 м. З півночі озеро обмежене низьким моренним валом, що поступово знижується до рівня води. З півдня ‘берег складають кам’яні осипи, а на дні лежать валуни. На схилах ростуть субальпійські трави, гірська сосна жереп і яловець. Живиться озеро за рахунок атмосферних вод. Поверхневого стоку воно не має. Вода в ньому прісна, прозора, чиста, дуже незначної жорсткості.

На північному сході від г. Шурин-Гропа, в Рахівському районі, на висоті 1510 м над рівнем моря в оточенні ялинового лісу, заростей гірської сосни лежить озеро Марічейка. Площа водної поверхні його понад 1 га, глибина не більше 0,8 м. Видовжена, неглибока улоговина озера густо заростає осокою.

На північно-західному схилі г. Брескул, у Рахівському районі, знаходиться озеро Брескул серед польодовикових уламків гірських порід на висоті 1750 м над рівнем моря. Його довгаста улоговина має площу 0,1 га, довжина – 52 м, ширина – 20 м, глибина 1-1,2 м. Дно рівне, з валунами, вкритими темно-сірим намулом. Вода його прозора, з бурим відтінком, просочується через моренний вал. Живиться озеро дощовими і талими водами.

На Свидовці, між вершинами Тодяска і Котел, на південному сході великого кару, на висоті 1487 м над рівнем моря, розташоване озеро Апшинець. Водойма його обмежена невисоким моренним валом. Довжина її 260 м, ширина 100 м, площа близько 1,2 га, найбільша глибина о,3 м. Дно рівне, мулке, біля берегів вкрите валунами. Живиться озеро в основному за рахунок потоку. Дзвінким струмком витікає звідси невеличка річечка Апшинець – права притока Чорної Тиси. Вода в озері чиста, прозора.

Неподалік Апшинця знаходиться озеро Ворожеска. Воно має округлу форму, вода в ньому темно-блакитного кольору. Власне, це два озерця, роз’єднані моренним валом до 15 м завширшки. Верхнє озерце лежить на висоті 1460 м над рівнем моря. Його діаметр 95 м, площа 0,75 га, найбільша глибина 4,5 м. Береги складені з валунів пісковику, дно похиле, замулене. З південно-західного боку впадав потік, що живить озерце. З північного боку витікає струмок в нижнє озерце, довжина якого 76 м, ширина 28 м, площа близько 0,2 га, найбільша глибина 1,9 м. З цього озерця бере початок потік Ворожеський. В обох озерцях вода чиста, прозора.

Між озерами Апшинець і Ворожеска, біля вершини Додяски, на висоті 1577 м над рівнем моря у витоці річки Косівської знаходиться озеро Герешаска. Довжина його 125 м, ширина 110 м, площа 1,2 га, максимальна глибина 1,2 м. Озеро обмежене широким моренним валом. Живиться за рахунок поверхневих та підземних вод. Вода прісна, чиста.

На південній частині хребта Свидовця, біля г. Близниці, розташований мальовничий Дорогобратський кар. На різних висотах його є невеликі озера. Називають їх Дорогобратськими. Живляться вони дощовими й талими водами.

Найвище з них знаходиться на висоті 1600 м над рівнем моря. Довжина його 55 м, ширина 21 м, площа 0,1 га, глибина 1,2 м. В прибережній смузі озеро заростає осокою. Зліва Дорогобратського кару на висоті 1432 м над рівнем моря розташоване Гропське озерце.

У бічному кратері колишнього вулкана Клобух, на північно-східному схилі гірського масиву Тупий, на висоті 500 м над рівнем моря знаходиться екзотичне Липовецьке озеро. Площа його близько 0,18 га. Озеро дуже глибоке, живиться переважно підземними водами. Вода прісна, чиста, прозора. З озера витікає потік, що живить каскад ставків і впадає в річку Осаву – притоку Ріки.

В оточенні могутніх лісів на висоті 600 м над рівнем моря на північ від села Синяка розташована чудова гідрологічна пам’ятка у вулканічному кратері – озеро Синє. Оточують його торф’яні болота з заростями очерету. Площа озера близько 2 га. Живить його потужне сірчане джерело, що виходить біля гори Бус. Вода чиста, прозора, з голубуватим відтінком, з запахом сірководню. З озера витікає потічок і впадав в річку Матекову – притоку Латориці.

У Перечинському районі біля села Ворочева, на північному схилі Анталовецької Поляни, між гірськими пасмами Світильником і Сухим Дальчиком в оточенні вікових лісів лежить глибока западина – озеро Ворочівське. Воно подвійне: складається з двох круглих водойм, розмежованих валом 10–15 м завширшки. Діаметр кожної водойми – 50 м, а їхня сумарна площа становить близько 0,4 га. Озеро знаходиться на висоті 700 м над рівнем моря. Живиться в основному підземними водами. Вода кришталево прозора.

Штучні водойми. В системі заходів по підвищенню ефективності використання водних ресурсів важливе значення має регулювання стоку шляхом будівництва штучних водойм (водосховищ та ставків). В області налічується 11 водосховищ та 44 ставки. їх загальний об’єм становить 55,6 млн. м3, а площа дзеркала – 1,5 тис. га.

Всі водосховища утворено шляхом спорудження гребель поперек водотоків та балок або контурних дамб у заплавах річок. Наповнюються штучні водойми поверхневими водами та атмосферними опадами. Серед них є так звані наливні водойми. Вода в них подається за допомогою насосних станцій.

Більшість водосховищ мають комплексне призначення: затримують стік з водозбірної площі, зменшують витрати води в магістральних каналах під час паводків на меліоративних системах, використовуються для зрошення полів, розведення риби, водоплаваючої птиці. Основне призначення водосховища на ріці Тереблі поблизу села Вільшани – гідроенергетика. При водосховищах побудовано донні водовипуски або шахтні водоскиди для скидання зайвої (паводкової) води, а також для перепускання води через греблю. Основні показники по водосховищах з об’ємом води 1 млн. м3 і більше наведено в таблиці 4.

Підземні води відіграють значну роль у водних ресурсах краю. Розподіл їх запасів нерівномірний. У північній та північно-східній частині басейну багаті водоносні горизонти відсутні. Дебіти джерел тут змінюються від 0,01 до 1 л/с, свердловин – від 0,1 до 1, інколи до 3 л/с. У південно-західній та південній частинах басейну, приурочених до Закарпатського внутрішнього прогину, виділяються Чоп-Мукачівський і Солотвинський артезіанські басейни. Дебіти свердловин тут коливаються від 0,4 до 30 л/с. Основний водоносний горизонт приурочений до валунно-галечникових відкладів таких річок, як Тиса. Боржава, Латориця, Уж.

Таблиця 4. Основні дані по водосховищах з об’ємом води 1 млн. м3 і більше

Регіональні ресурси підземних вод оцінюються в 213 млн. м3 на рік, у тому числі ті, що поновлюються, становлять 28 %.

Неоціненним багатством є мінеральні та термальні води, утворення яких пов’язане з вулканічною діяльністю.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

ВОДНІ РЕСУРСИ. Основні напрями розвитку водного господарства.

Водні об’єкти відчутно впливають на економічний розвиток суспільства. Повені, паводки, обміління, пересихання рік, перезволоження грунтів, їх ерозія протягом всієї історії були нещастям для людей. У той же час водні об’єкти сприяли розвитку зрошення земель, водопостачання, гідроенергетики, водного транспорту і т. д. Тому вміння управляти водними ресурсами завжди було однією з важливих функцій людства. Технічний же рівень водогосподарських заходів у різні епохи відображав розвиток продуктивних сил.

Водне господарство здавна відігравало важливу роль і в житті населення Закарпаття, яке будувало на річках млини, водяні пили для розпилювання лісу, водосплавні шляхи для плотів-бокорів. У процесі соціального й господарського розвитку краю проходила зміна напряму й інтенсивності використання водних ресурсів. Залишилося в минулому, наприклад, енергетичне використання водотоків невеликими водними установками, втратили закарпатські ріки і свою роль у сплаві лісу. Однак ряд напрямів розвитку водного господарства актуальні і в наші дні. Успішно експлуатуються багато побудованих раніше гідротехнічних споруд. Широко здійснюються заходи по захисту від паводків, укріпленню берегів рік і корекції їх русел, по меліоративному будівництву, розвитку рибного господарства, будівництву систем водоспоживання та каналізації, рекреації. Велика увага приділяється чистоті водних ресурсів і збереженню малих річок та водотоків.

Актуальною для розвитку водного господарства області стала розробка в 1974 році Генеральної схеми комплексного й раціонального використання та охорони водних ресурсів басейну ріки Тиси. Ця схема була погоджена на засіданні Постійної робочої групи спеціалістів по проблемі Тиси і схвалена Нарадою керівників водогосподарських органів країн – членів Ради Економічної Взаємодопомоги на XXIV засіданні в 1977 році. Реалізація цієї схеми потребує значних матеріальних коштів, мобілізації громадськості й тісного співробітництва всіх країн, розташованих в басейні ріки Тиси.

Інженерні споруди для боротьби з наводками. Складний гірський рельєф басейну закарпатських рік обумовлює нерівномірності у розподілі опадів і сприяє формуванню значних, часом катастрофічних паводків на річках та інших водотоках. Найбільш високі наводки мають дощове або снігово-дощове походження.

Рис. 6. Формування паводкової хвилі на Латориці у липні 1980 року. Час добігання: Підполоззя – Свалява – 4; Свалява – Мукачеве – 5; Мукачеве – Чоп – 67 годин, а – Підполоззя; б – Свалява; в – Мукачеве; 2 – Чоп.

Паводками можуть бути зруйновані дамби, мости, змиті окультурені землі й населені пункти. Паводкові розмиви берегів призводять нерідко до того, що ріка йде в обхід водозабірних споруд, створюючи серйозні труднощі в експлуатації дамб, насосних станцій.

Катастрофічні паводки на ріках послужили приводом для захисту населених пунктів і сільськогосподарських угідь від затоплення паводковими водами. Було визначено, що головним засобом боротьби з паводками є обвалування русел рік, а також підвищення загальної лісистості у басейнах окремих річок.

Тепер система обвалування загальною протяжністю близько 500 км захищає понад 110 тис. га земель. Системи безперервного обвалування побудовано уздовж таких рік, як Тиса, Боржава, Латориця, Батар, Сальва. Будівництво нових дамб і реконструкцію діючих виконано після 1954 року будівельними водогосподарськими організаціями за проектами Укрдіпроводгоспу.

За останні роки на ріках області спостерігались надто високі паводки. Це спонукало підвищити надійність побудованих дамб. Буде реконструйовано до 2000 року 200 км дамб і побудовано нових 150 км.

Для Закарпаття основним заходом боротьби з паводками лишається обвалування територій. Хороша організація служби прогнозів паводків і заходи по укріпленню берегів і корекції русел забезпечать надійний протипаводковий захист.

Укріплення берегів і регуляція русел. Для річок області характерні розмиви і деформації берегів. Довжина таких ділянок становить сотні метрів. Для боротьби з розмивами берегів щорічно будують берегові укріплювальні, регулюючі та виправні споруди, проводять корекцію русел. Для області характерна різноманітність конструкцій і компонувальних рішень укріплювальних і випрямних споруд. Тут побудовано підпірні стінки, загати, напівзагати, спеціальні прокопи, берегові укріплення. Комплекс робіт по укріпленню берегів і корекції русел включає також посадку дерев по берегах річок, рекультивацію земель в заплавах, регулювання водоприймачів. Багато берегоукріплювальних і захисних споруд побудовано з каменю та хворосту. Багаторічний досвід експлуатації показав їх малу ефективність. Проте ряд споруд, незважаючи на недовговічність будівельних матеріалів, не втратили своїх захисних функцій, оскільки в комплексі з ними було проведено й біологічне укріплення. Виправдали себе конструкції там, де при їх проектуванні всебічно враховувався характер порід у руслах рік, розмиви русел, швидкість і кількість наносів, уклон та інші фактори. Значні обсяги робіт по укріпленню берегів було виконано при обвалуванні Тиси й Боржави.

За останні роки для берегоукріплювальних робіт застосовують камінь і сітки з оцинкованого дроту. Ця конструкція забезпечує надійний і довговічний захист берегів від руйнувань. Використовуються також конструкції з бетону й залізобетону. Це в основному підпірні стінки. Багато їх споруджено при будівництві автомобільної дороги Ужгород – Львів.

Згідно перспективних планів розвитку водного господарства області передбачено провести додатково роботи по регулюванню русел річок і по укріпленню берегів. Своєчасне і якісне здійснення цих заходів з урахуванням набутого досвіду – передумова успіху в створенні надійних і безпечних зон у заплавах річок області.

Меліорація земель. Природно-господарські умови Закарпаття визначають спрямованість ведення сільського господарства, зокрема системи землеробства, яка має тут виражений меліоративний характер. Меліорація на сучасному етапі – це складний комплекс інженерних, культуртехнічних, агротехнічних і організаційних заходів, що створюють умови для комплексної механізації сільськогосподарських робіт, ефективного використання поліпшених земель на базі широкого застосування мінеральних і органічних добрив, вапнування кислих грунтів. Роботи по меліорації земель області спрямовані на осушення перезволожених земель, поліпшення природних кормових угідь, обводнення пасовищ, зрошення, регулювання поверхневого стоку, боротьбу з водною ерозією. Основні обсяги робіт по меліорації земель пов’язані з регулюванням водного режиму перезволожених ґрунтів. Для осушення земель застосовують відкриту мережу каналів, закритий дренаж, огородження від затоплення паводковими водами, відведення надлишкової води з одамбованих територій шляхом перекачування насосними станціями.

Таблиця 5. Показники меліорації земель в області, тис. га

Поряд з будівництвом нових систем проводяться заходи по реконструкції і удосконаленню діючих меліоративних споруд, збільшенню обсягу закритого дренажу, будуються насосні станції, дороги, виробничі бази. При загальній площі меліоративного земельного фонду 186,8 тис. га, на кінець 1985 року осушено 177, 1 тис. та зрошується 14,6 тис. га (табл. 5).

З усіх способів меліорації земель чільне місце належить будівництву дренажних систем. Проте і дренаж не вирішує всіх питань регулювання води в грунті. Мікрорельєф меліорованих масивів сприяє, нерівномірному зволоженню, що призводить до скорочення поверхневого стоку і застоювання води в понижених місцях. Це, в свою чергу, погіршує врожайність сільськогосподарських культур. Тому на важких грунтах проводять будівельне та експлуатаційне планування поверхні меліорованих ділянок і глибоке розпушування грунтів.

Територію області відносять до зони надмірного зволоження, проте нерівномірний розподіл опадів протягом року викликає періодичні посухи (2–3 рази за 5 років), що потребує поряд з осушенням заходів по зрошуванню сільськогосподарських культур.

Зрошення великих площ в області почалось порівняно недавно. Проводилось воно на малих ділянках і лише для поливу овочевих культур. Тепер на площах від 300 до 1000 га застосовуються дощувальні установки «Волжанка», «Фрегат» та інші.

Збереження вологи на полях досягається до деякої міри шлюзуванням усіх відкритих каналів на дренажних системах, яке дозволяє щорічно затримувати кілька мільйонів кубометрів талих і дощових і значно зменшує зниження ґрунтових вод.

У сільському господарстві області застосовують три основних способи зрошення – поверхневий, підґрунтовий і дощування. Вони по-різному впливають на родючість грунту, його водний і сольовий режими, створюють різні умови для механізації сільськогосподарських робіт і агротехніки культур. При поверхневому й підґрунтовому зрошенні зволожується тільки грунт, а при дощуванні, крім того, приземний шар повітря й надземні органи рослини.

Таблиця 6. Урожайність сільськогосподарських культур на осушених землях, ц/га

Підґрунтовий спосіб зрошення, що базується на властивостях грунтового розчину підніматися капілярами з нижніх шарів у верхні при підпорі дрен, дуже вигідний, оскільки для нього характерні автоматизація поливу й зниження затрат праці, безперервне підтримування вологості активного шару грунту на рівні капілярної, збереження структури орного шару, відсутність кірки. Однак, як показав досвід, на більшості площ таке регулювання водного режиму грунтів у період вегетації неможливе, тому що рівні ґрунтових вод у цей час нижчі глибини закладання дрен. Тому тут проводять в основному додаткове зволоження грунтів шляхом дощування. Але і в цьому випадку питання про водні ресурси залишається актуальним, оскільки, незважаючи на високу середньорічну водозабезпеченість, в межінь води часто недостатньо. Через нерівномірний розподіл поверхневого стоку, значного коливання його по роках і сезонах для організації поливів тут необхідно будувати штучні водойми. Без регулювання стоку штучними водоймами будівництво зрошувальних систем у багатьох випадках недоцільне.

Найбільш сприятливі умови для поліпшення водно-фізичних властивостей грунтів створюються при поєднанні всіх заходів з внесенням підвищених доз органічних і мінеральних добрив та вапнуванням. Меліоровані землі області вибагливі до органічних добрив. Науковці Закарпатської державної сільськогосподарської дослідної станції рекомендують вносити їх у сівозмінах під кукурудзу 50–60, під картоплю та тютюн – 30–40, під овочі – 50–60 т/га.

Багаторічний досвід меліорації свідчить про її великий господарсько-економічний ефект. Ті колгоспи й радгоспи, які правильно використовують меліоровані землі, значно збільшили виробництво зерна, картоплі, овочів, створили міцну кормову базу для тваринництва. Про це свідчать і дані таблиці 6.

Водогосподарські організації області мають великий досвід у будівництві меліоративних об’єктів. Вони успішно вирішують питання підготовки об’єктів і будівельних бригад для забезпечення фронту робіт, раціонального використання й технічної експлуатації машин.

Меліоративні заходи здійснюються на основі Схеми комплексного використання й охорони водних і земельних ресурсів, затвердженої науково-технічною радою Міністерства меліорації й водного господарства СРСР у 1975 році.

Меліорація земель в області тісно пов’язана з проблемою комплексного використання водних і земельних ресурсів. У цьому її велике народногосподарське значення.

Боротьба з водною ерозією грунтів. За геоморфологічними, кліматичними та ґрунтовими показниками Закарпатська область вважається ерозійним об’єктом. Зі всієї території умовно захищені від ерозії лише землі, вкриті лісом, та низинні. Решта, в тому числі близько однієї третини всіх сільськогосподарських угідь, належить до категорії ерозійно небезпечних, на яких або розвивається, або загрожує ерозія при неправильному господарському використанні земель.

Останнім часом захисту грунтів від ерозії приділяється багато уваги. Протягом тривалого часу вивченням ефективності й розробленням заходів по захисту грунтів від водної ерозії займаються спеціалісти зональної Гірсько-Карпатської сільськогосподарської дослідної станції, філіалів Укрземпроекту і Укрдіпросаду, водогосподарських організацій. Виробничий досвід і дані досліджень показують, що протиерозійні заходи необхідно спрямовувати в першу чергу на затримання та безпечне скидання надлишкового стоку, на підвищення вбирання води грунтом, на різноманітні укріплення схилів, балок, ярів. У комплексі заходів головним є організація території та впровадження ґрунтозахисних сівозмін. На еродованих землях сівозміни розміщують поперек схилів. Агротехнічні заходи включають такі способи вирощування сільськогосподарських культур і обробіток грунту, які запобігають ерозії. Схема ґрунтозахисних сівозмін на землях, розташованих на терасах річкових долин і середніх частинах схилів з їх нахилом 7…12°, згідно рекомендацій Гірсько-Карпатської дослідної станції, передбачає таке чергування культур: 1) багаторічні трави першого року користування, 2) багаторічні трави другого року користування, 3) багаторічні трави третього року користування, 4) картопля, 5) силосні культури, 6) зернові з підсівом багаторічних трав. При цьому у багатьох випадках забезпечується надійний захист грунтів від дальшого змиву й розмиву, і тому допоміжні протиерозійні заходи тут не потрібні.

На землях, розміщених на крутих схилах, вирощують багаторічні трави та інші культури на смугах завширшки від 30 до 60 м залежно від нахилу схилів. За даними дослідної станції, змив грунту під картоплею при смугових посівах зменшується у п’ять разів. На землях, де спостерігаються значні ерозійні процеси, проводять суцільне залуження. Хороші результати дає поглиблення орного шару, підвищені дози мінеральних та органічних добрив, загущені посіви, закріплювальні насадження.

Досвід залісення еродованих земель у господарствах «За нове життя», «Дружба», «Радянське Закарпаття» та інших Іршавського району свідчить про те, що після закріплюваних насаджень змив грунту майже зовсім припиняється. Біологічний спосіб проте не завжди повністю забезпечує захист грунтів від дальшого руйнування. У багатьох випадках ефект одержують при терасуванні схилів та будівництві гідротехнічних споруд з бетону, залізобетону та каменю. Вони дозволяють затримувати дощові води для всмоктування грунтом. У деяких випадках доцільно будувати у еродованих балках невеликі водойми. Для припинення ерозійних процесів передбачати будівництво земляних валів, засипання ярів. У комплексі заходів велике значення має поліпшення рубок догляду за лісом, охорона насаджень і грунтів при прокладанні різних комунікацій у горах.

Гірничо-меліоративні роботи в селевих районах. В передгірних і гірських районах області є близько 100 селевих водостоків і сухих ущелин, які після зливових опадів перетворюються в селеві потоки. Тривалість селевих паводків – від кількох хвилин до 1 – 2 годин. За цей час деякі порівняно невеликі потоки виносять близько 2 тис. м3 селевої маси. Для боротьби з селевими явищами здійснюють агролісомеліоративні та організаційно-господарські заходи, інколи будують гідротехнічні споруди. Селі частіше виникають і проходять у віддалених від населених пунктів місцях. В останні роки у зв’язку з культуртехнічним освоєнням гірських територій питання боротьби з селями стає актуальним. За розрахунками фахівців, потрібно виконати робіт на суму понад 10 млн. карбованців.

Зсувні явища і заходи боротьби з ними. Зсувні явища – одна з форм шкідливої дії води в Карпатах. Більшість зсувів проходить по насиченій ґрунтовими або атмосферними водами поверхні водотривкого пласта. Грунтові води в зсувах виконують роль мастила між пластами. Для виникнення зсуву не обов’язкова наявність великої кількості води, часто достатньо невеликого змочування поверхні зсуву, щоб різко зменшити зчеплення і тертя. На практиці зустрічаються зсуви, що проходять внаслідок порушення рівноваги під час сейсмічних поштовхів або будівельної й господарської діяльності, яка проводиться без урахування геологічних умов місцевості.

На карту області працівниками Закарпатської геологічної експедиції нанесено близько двох тисяч зсувів. Більшість з них стабілізована. Але спокійними вони бувають до певного часу. Найбільші зсувні явища проявились поблизу села Волосянки. Причина зсуву – неполадки в роботі спеціальних дренажних споруд на схилі. Це порушило стік, утворились ділянки з застоєм води, і маса землі з низьким опором зсуву підстилаючих глин втратила стійкість. На схилі утворився цілий ряд зсувів з вертикальними стінками обриву. Деформації зсувів у поверхневій зоні схилу досягали завглибшки 2-3 м. У багатьох місцях зсуви пошкоджували полотно автодоріг, газопроводи, інші комунікації.

В області для боротьби з зсувами укріплюють схили, будують спеціальні дренажні споруди, проводять лісонасадження.

Рис. 7. Проект Теребле-Ріцької та Тереблянської гідроакомулюючих електростанцій (ГАЕС): а – план; б – розріз по напірному тракту Теребле-Ріцької ГАЕС; в – розріз по напірному тракту Тереблянської ГАЕС. 1 – водоприймач Теребле-Ріцької ГЕС; 2 – дериваційний тунель ГЕС; 3 – будівля ГЕС; 4 – гребля; 5 – водоприймач Теребле-Ріцької ГАЕС, 6 – підвідні низьконапірні тунелі ГАЕС; 7 – підземний машинний зал ГАЕС; 8 – водовипуск; 9 – зрівнювальні резервуари; 10 –підвідні високонапірні тунелі ГАЕС; 11 – верхній басейн Тереблянської ГАЕС; 12 – будівля Тереблянської ГАЕС; 13 – запроектована гребля і Березівська ГЕС.

Гідроенергетика. Умови гірського рельєфу дають можливість одержувати на річках області значну кількість електроенергії. Потенціальні енергетичні ресурси (теоретичні запаси енергії) річок досить великі. Згідно розрахунків, проведених Гідропроектом, вони дорівнюють 10,3 млрд. кВт-год. Проте використовується лише частина енергетичних ресурсів річок. Величина технічно можливих для використання гідроресурсів, яка визначена шляхом узагальнення проектних матеріалів, становить 3,9 млрд. кВт-год.

Енергетичне освоєння річок було розпочато ще до 1939 року. Передбачалось спорудити 14 гідроелектростанцій загальною потужністю 62 тис. кВт із середньорічним виробництвом електроенергії 335 млн. кВт-год. Проте будівництво обмежилось Уж – Оноківською та Ужгородською дериваційними ГЕС.

Тільки за роки Радянської влади в небачено стислі строки були повністю електрифіковані міста і села Закарпаття, побудована Теребле-Ріцька ГЕС – унікальна споруда в Карпатах. Потужність її – 29,5 тис. кВт, а виробництво енергії в середньому за рік – 139 мли. кВт • год.

Останнім часом енергетичне освоєння водних ресурсів Карпат стало актуальним, особливо будівництво гідроакумулюючих електростанцій, що дозволяє повніше використати гідроенергетичні ресурси малих річок.

Суть гідроакумулювання полягає в тому, що за існуючої добової нерівномірності споживання електроенергії в години «провалів» у графіках навантаження можна використовувати вільні потужності електроенергії для подачі води з нижнього б’єфа у верхній, а в години пік за допомогою цієї води одержувати додаткову електроенергію. Саме для цієї мети й споруджуються гідроакумулюючі електростанції (ГАЕС), які працюють як у насосному режимі для перекачування води, так і в генераторному – для виробітку електроенергії.

Функціонування енергосистем Радянського Союзу і за кордоном свідчить, що гідроакумулюючі електростанції значно підвищують ефективність енергосистем.

Природні умови області дуже сприятливі для будівництва гідроакумулюючих електростанцій і привертають увагу спеціалістів-енергетиків. Так, Схемою комплексного використання і охорони водних ресурсів визнано доцільним будівництво в області шести гідроелектростанцій (табл. 7).

В результаті пошуків, спрямованих на відбір кращих варіантів, при яких був би найменшим негативний вплив на сформований природний комплекс, Український відділ Інституту Гідропроект рекомендував побудувати Тереблянську ГАЕС потужністю 1350 МВт, яка буде використовувати напір води понад 500 м. Верхній басейн передбачено побудувати на вододілі між Тереблею і Рікою, нижнім басейном буде служити діюче водосховище на Тереблі (рис. 7).

Геотермальна енергія підземних вод. Закарпатська область має значні запаси термальних вод. Віднесена вона до регіонів перспективних у використанні глибинного тепла Землі (табл. 8).

Таблиця 7. Основні показники запроектованих гідровузлів (ГЕС – ГАЕС)

Прогнозний водовідбір оцінюється в 15 млн. м3 на рік. Найбільш детально термальні води досліджені в Берегівському до глибини 1200–1500 м та Ужгородському (понад 2500 м) районах. Встановлено, що однією з перспективних для використання тепла є Залужанська високотермальна аномалія, розміри якої оконтурені ізотермою 170 °С на глибині 3,5 км і становлять 30 км2. Термальні води уже використовуються в області. Так, на території спортивної бази «Закарпаття» в місті Берегові пробурено дві свердловини завглибшки 800 і 970 м і на поверхню виведено термальні води з температурою на гирлі +58 °С і витратою 350 м3 за добу. Термальні води тут використовуються для плавального басейну. Львівське відділення Інститут Атомтеплоелектропроект проектує дослідно-промислові установки для Закарпатської геотермальної теплоелектростанції потужністю 10 МВт на базі Залужанської термоаномальної площі. В майбутньому потужність станції збільшиться до 1000 МВт, що дозволить щорічно економити 1,9 млн. т умовного палива. Згідно розрахунків, проведених Інститутом технічної теплофізики АН УРСР, в області можуть бути побудовані геотермальні електростанції сумарною потужністю 70 млн. кВт, глибина свердловин яких буде близько 6 км. Успішне будівництво цих станцій в певній мірі залежатиме від зниження вартості бурових робіт.

Таблиця 8. Експлуатаційні запаси термальних вод Чоп-Мукачівської западини

Рибне господарство. Рибоводство в області одержало визнання після будівництва водосховищ, які намічалося використовувати лише для трансформації паводків на меліоративних системах. На базі цих водосховищ було створено Закарпатський рибокомбінат. З десяти побудованих водогосподарськими організаціями Мінводгоспу УРСР водосховищ рибокомбінат використовує 5 і рибоводномеліоративна станція – одне водосховище. Успішно експлуатуються в рибництві водосховища меліоративної системи Чорний мочар. Рибокомбінат одержує тут від 19 до 25 ц товарної риби з гектара водного дзеркала, або 80 % усього річного вилову, який становить близько 10 тис. ц на рік. У перспективі передбачається розширити рибне господарство шляхом будівництва нових водосховищ, реконструкції існуючих. Це дозволить збільшити вилов риби до 20 тис. ц на рік.

Рекреація. Велика кількість цінних мінеральних джерел, мальовничі гірські й низинні ландшафти приваблюють на Закарпаття десятки тисяч відпочиваючих та туристів.

Основні курортологічні ресурси Закарпаття – джерела мінеральних вод. Велике значення мають і поверхневі води річок, озер, штучних водойм, хоча не всі річки області можуть використовуватися для купання, водного туризму, спорту через недостатність глибин. Але всі вони створюють неповторну красу прибережних ландшафтів.

Великою популярністю у населення Ужгорода та туристів користується зона відпочинку на річці Уж поблизу с. Невицького. Цьому сприяє побудована на річці низьконапірна гребля для забору води в дериваційний канал. Щоб зменшити рекреаційне навантаження на акваторію водосховища, біля Оріховець освоєна додаткова зона відпочинку на воді. Для цього водогосподарськими організаціями побудоване наливне водосховище, тут земляна гребля у вигляді контурної дамби прилягає до мальовничого схилу.

Будівництво водосховищ – один з перспективних напрямів розвитку рекреації. Тому особливого значення набувають водосховища і ставки, які проектуються.

Надмірна рекреаційна діяльність негативно впливає на природні комплекси та водні об’єкти. Тому при освоєнні нових територій з оздоровчою метою необхідно враховувати перш за все охорону природних ландшафтів і водних ресурсів від забруднення.

Охорона водних ресурсів. З безперервним збільшенням використання водних ресурсів для промислового і сільськогосподарського виробництва, комунально-побутових потреб росте обсяг стічних вод, які забруднюють водні джерела. Це викликає необхідність будувати очисні споруди, максимально використовувати води в замкнених циклах водопостачання, повторно використовувати очищені стічні води, запроваджувати «безводну» технологію і т. д.

Сучасний стан використання води в області характеризується такими даними (табл. 9).

Слід відмітити, що питання раціонального використання й охорони водних ресурсів давно переросло в міждержавну проблему. Всі п’ять соціалістичних країн, території яких лежать в межах басейну Тиси, однаково усвідомлюють, що проблеми використання й охорони вод можуть бути вирішеними лише шляхом комплексних заходів, що охоплюють всю водозбірну площу в цілому. У зв’язку з цим розроблено програму співробітництва в області водного господарства країн басейну Тиси, яка включає комплексну оцінку сучасного стану водного господарства на водозборі Тиси, координацію планів водогосподарського будівництва в басейні, складання Генеральної схеми комплексного використання і охорони водних ресурсів її басейну, взаємну інформацію про гідрометеорологічну обстановку і прогнози, а також пропозиції про боротьбу з паводками і про сумісне спорудження об’єктів, які становлять взаємний інтерес для двох або більше країн.

Таблиця 9. Розвиток водоспоживання, водовідведення й очистки стічних вод, млн. м

Співробітництво в галузі водного господарства на прикордонних ріках з року в рік розширюється і дає позитивні результати. Слід відмітити, що вже тепер 80 % забруднених стоків радянської частини басейну Тиси очищаються. П’ятирічним планом на 1986-1990 рр. передбачено забезпечити очистку всіх забруднених стічних вод.

Важливим в охороні поверхневих і підземних вод є неухильне дотримання водного законодавства, яке регулює водні відносини з метою забезпечення раціонального використання вод і охорони їх від забруднення та виснаження. Висока вартість водоочисних споруд, складність їх будівництва диктують необхідність проведення профілактичних заходів. Важливим з них є систематичний контроль за станом підземних і поверхневих вод, своєчасне виявлення місцезнаходження об’єктів, які забруднюють водні ресурси, правильний вибір способів очищення стічних вод і потужності очисних споруд.

Джерелами забруднення водних ресурсів, крім побутових і промислових стоків, є стоки з поверхні грунту. Вони приносять в ріки велику кількість наносів, рештки рослинності, що розкладається, та інші органічні залишки. Тому потрібно прискорити роботи по боротьбі з ерозією грунтів та гірничомеліоративні роботи в селевих районах.

Велику увагу потрібно приділяти малим природним водотокам, які живлять ріки. Для поліпшення їх водності та санітарно-технічного стану потрібно створити водоохоронні зони, вирішити питання планування робіт і кооперації коштів різних міністерств і відомств для благоустрою малих річок.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКІ УГІДДЯ

Роль землі в суспільному виробництві. В реалізації стратегічного курсу КПРС на прискорення соціально-економічного розвитку СРСР важливе місце відводиться сільському господарству. Адже без надійної сільськогосподарської бази, як підкреслювали класики марксизму-ленінізму, неможливе ніяке будівництво, оскільки виробництво продуктів харчування є найпершою умовою життя безпосередніх виробників і всякого виробництва взагалі. Тому, виходячи з місця і ролі сільського господарства в єдиному народногосподарському комплексі, Комуністичною партією розроблена Продовольча програма, яка являє собою струнку систему науково-технічних, організаційних, економічних і соціальних заходів, спрямованих на дальше піднесення аграрного сектора економіки.

Все, що ми хочемо мати від сільського господарства,– одержати більше зерна, картоплі, овочів, м’яса, молока, інших продуктів – у кінцевому підсумку залежить від того, наскільки ефективно використовуються земельні ресурси. Вони зв’язані з усіма галузями народного господарства, але виконують у них різну економічну роль.

Родючість – основна властивість землі, що робить її засобом праці. Без цієї функції землі було б неможливим виробництво продуктів рослинництва.

Серед основних засобів виробництва на відміну від інших земля володіє ще й специфічними властивостями:

1. Усі засоби виробництва, крім землі, створюються працею людини і мають вартість. Земля – продукт (дар) природи. Отже, вона передує праці.
2. З прогресом суспільства всі засоби виробництва кількісно і якісно зростають, замінюються більш потужними. Земля не збільшується і не може бути замінена іншими засобами виробництва. Це робить її фізично обмеженою у сільськогосподарському використанні, особливо ділянок високої родючості. Тому існує об’єктивна потреба залучати в сільськогосподарський оборот поряд з кращими середні й гірші за родючістю землі.
3. Особливістю землі є й її просторовість, тобто стале місце розташування ділянок, неможливе їх переміщення. Це зумовлює залежність родючості земельних ділянок від сукупності природних факторів: клімату (теплового і повітряного режиму), рельєфу, водного режиму, експозицій і розмірів окремих масивів, їх конфігурації тощо.

Цей комплекс природних факторів безпосередньо впливає на ріст і розвиток сільськогосподарських культур.

Стале перебування земельних угідь у певних природно-кліматичних і економічних умовах призводить до грунтово-кліматичної зональності в розвитку сільського господарства, а звідси й до диференціації господарств, напрямів їх розвитку і результатів господарської діяльності.

Земля не втрачає своїх корисних властивостей, постійно поліпшується, примножує свої потенціальні властивості, стає родючішою при правильному її використанні. Ця властивість є найважливішою, найістотнішою, що відрізняє її від усіх інших засобів виробництва.

Природна й штучна родючість землі, з’єднані разом, утворюють економічну родючість, підвищення якої є основним завданням ефективного використання землі та інтенсифікації сільськогосподарського виробництва. Між природою й економічною родючістю землі існує тісний взаємозв’язок. Застосування добрив і механічних засобів обробітку грунту, боротьба з хворобами та шкідниками сільськогосподарських культур, меліорація земель не тільки створюють штучну родючість, але й дозволяють ефективніше використовувати потенціальну природну родючість, яку ще називають продуктивною силою землі.

З розвитком технічного прогресу все більша й більша частка обсягів сільськогосподарської продукції має своїм джерелом не просто сили природи, а людську працю, яка уречевлена в машинах, добривах та інших речових елементах виробництва. Таким чином, родючість землі дедалі стає відтворюваним фактором у сільському господарстві. Ось чому з розвитком людської продуктивної сили ми маємо право говорити про розширене відтворення родючості землі.

Грунти. У сільському господарстві використовується верхній шар землі – грунт. Якість грунту визначається складом і кількістю поживних речовин, необхідних для нормального розвитку рослин. Відсутність того чи іншого елемента пригнічує рослини, знижує врожайність. Для одержання високих урожаїв необхідно, щоб вміст елементів у грунті знаходився в оптимальному співвідношенні. Останнє також впливає на водний і повітряний режим. Своєрідним резервуаром поживних речовин є гумус. У ньому містяться майже всі макро- і мікроелементи живлення.

В умовах інтенсивного землеробства спостерігається високий рівень насичення просапних культур, вміст гумусу знижується, бо швидко виноситься рослинами. Щоб відновити його у грунті, необхідно вносити органічні та мінеральні добрива. Дані науки і практики показують, що для бездефіцитного балансу гумусу, який дозволить компенсувати його втрати, треба щорічно вносити на 1 га ріллі 13–14 т органічних добрив. Така доза при відповідній агротехніці забезпечить вагому прибавку врожаю.

Збагачується грунт азотом при вирощуванні багаторічних бобових трав; внесенням у правильному співвідношенні мінеральних добрив; вапнуванням кислих грунтів; правильним обробітком і оптимальним співвідношенням культур у сівозміні. Отже, основний шлях підвищення родючості грунту – збільшення в ньому вмісту гумусу і зниження кислотності.

На території Закарпатської області спеціалісти виділяють 29 видів грунтів, що зведені по геоморфологічних і агрокліматичних зонах до кількох переважаючих типів. У низинній зоні переважаючими генетичними типами грунтів є дерново-підзолисті, дерново-опідзолені, дернові глейові і лучні глейові.

Характерною особливістю дерново-підзолистих оглеєних грунтів є пилувата структура гумусового шару і наявність щільного ілювіального шару, що обумовлює поганий водно-повітряний режим, особливо глейових грунтів. Тому останні сильно запливають, а при підсиханні на їх поверхні утворюється кірка. Вміст гумусу в них становить 1,8 %. Грунти кислі і потребують вапнування. Рухомими поживними речовинами забезпечені слабо. Дернові опідзолені суглинкові грунти мають гумусовий шар до 25–35 см, зернисто-грудкової структури. їх механічний склад середньо- і легкосуглинковий, в якому переважає грубий пил і значний вміст піску та намулу. Нижче гумусового шару лежать алювіальний та ілювіальний злегка ущільнені шари. Ці грунти мають добру проникність повітря і вологи; вміст гумусу в них– 1,3–2 %. Вони середньо забезпечені рухомими поживними речовинами і слабокислі.

Дернові опідзолені глеюваті грунти відрізняються від названих вище оглеєністю нижньої частини ґрунтового профілю з глибини 70–80 см.

Дернові опідзолені глейові суглинкові грунти найбільш поширені в низинній зоні. їх оглеєність починається з глибини 20–30 см; мають більш щільний ілювіальний шар, що заважає дренуванню. Вміст гумусу – 2,3–2,7%. Вони слабо забезпечені азотом, фосфором і калієм.

Дернові глейові важкосуглинкові й глинисті грунти знаходяться в мікропониженнях низовини і на Чорному мочарі. У дощовий період на таких грунтах на тривалий період залишаються атмосферні опади. Тому вони сильно оглеєні. Верхній гумусовий шар – 15– 20 см характеризується дрібною грудковою структурою. Вміст гумусу в середньому становить 3,8 %. При підсиханні грунт розтріскується, і утворюються великі тверді глиби.

В урочищі Чорний мочар переважають лучні глейові грунти. Товщина гумусового шару досягає 40 см, а вміст гумусу – 4,1–6,3 %. Профіль грунтів оглеєний, вони кислі й слабодреновані. Потребують вапнування й осушення закритим дренажем.

У передгір’ї переважають буроземно-підзолисті грунти і в невеликій кількості – бурі гірсько-лісові опідзолені. Перші поширені переважно на пологих вершинах і пологих схилах увалів. Ці грунти мають пилувато-грудкувату структуру гумусового шару і на глибині 45–50 см – дуже щільний ілювіальний шар, у якому волога проникає слабо. Останнє негативно впливає на ріст і розвиток кореневої системи багаторічних рослин. Вміст гумусу у верхньому шарі – 1,6–2,2 %. Грунти кислі і слабо забезпечені рухомими поживними речовинами. Вода атмосферних опадів слабо проникає через них, залишається на поверхні і викликає оглеєння, а на схилах – змив. Крім вапнування, ці грунти потребують протиерозійних робіт.

Бурі гірсько-лісові грунти поширені на більш крутих схилах. Вони мають глибокий ґрунтовий профіль з ознаками опідзолення і часткового змиву. Гумусовий шар залягає на глибині 20–25 см, має зернисто-грудкувату структуру, добру проникність повітря і вологи. Вміст гумусу – 2,8–3 %. Вони кислі й слабо забезпечені рухомими поживними речовинами.

У гірській зоні найбільш поширені бурі гірсько-лісові середньоглибокі (ґрунтовий профіль до 80 см) й неглибокі (до 60 см) грунти. Перші поширені на менш крутих схилах. їх гумусовий шар – 18– 25 см, вміст гумусу – 2,5–3,5 %, а вище над рівнем моря – до 4,5 %. Бурі гірсько-лісові неглибокі грунти за фізико-хімічними властивостями значно гірші середньоглибоких. В долинах річок поширені й дерново-буроземні грунти. їх ґрунтовий профіль неглибокий (до 50 см), часто з щебенем і уламками твердих гірських порід. Товщина гумусу – 25–35 см, а вміст його – 2–2,5%. В цілому грунти гірської зони кислі. Тому потребують вапнування. Вони також слабо забезпечені рухомими поживними речовинами.

На полонинах і в приполонинній смузі в субальпійському й альпійському висотних поясах від 1100 до 1700 м над рівнем моря поширені гірські лучні грунти двох відмін: гірські лучні щебенуваті й гірські оторфовані, які зазнають ерозії і в тій чи іншій мірі щебенуваті. У них високий вміст органічних речовин на глибині до 35 см. Інші залягають у сідловинах і на слабопологих схилах і також мають високий вміст органічних речовин. Ці грунтові відміни добре забезпечені азотом, але слабо – рухомими фосфором та калієм. Для них характерна висока кислотність. Щоб поліпшити родючість, слід вносити фосфорні та калійні добрива, а також проводити вапнування.

Земельний фонд і рівень його використання. Велика різноманітність грунтів зумовлює неоднакову потенціальну родючість, різний ступінь використання землі. Найсприятливіші умови з точки зору природної родючості – в низинній зоні, а найгірші – в горах. Однак рівень використання землі залежить не тільки від природних, а й економічних умов: щільності населення, наявності сільськогосподарських угідь і трудових ресурсів, розташування й галузевої структури промисловості, рівня спеціалізації й інтенсифікації сільського господарства, стану розвитку шляхів та інших галузей інфраструктури.

З урахуванням цих особливостей Закарпатська область поділяється на три сільськогосподарські зони: низинну (понад 17 % території області), передгірну (близько 17 %), гірську (2/3 території області, з якої 60% покрито лісом). Специфічний характер рельєфу сильно впливає на структуру і рівень використання земельних ресурсів, які в сільськогосподарський оборот залучені порівняно мало (табл. 1).

Таблиця 1. Розподіл земельної площі області за категоріями земель на 1 листопада відповідного року

Основними землекористувачами є колгоспи й державні сільськогосподарські підприємства, за ними закріплено 664,2 тис. га земельних угідь, в тому числі сільськогосподарських – 409,2 тис. га (табл. 2).

Розгляд земельного фонду за категоріями й землекористувачами визначає тільки загальну направленість його господарського використання, питому вагу залучених земель у сільськогосподарський оборот, тобто рівень екстенсивного їх використання. Що стосується інтенсивного використання сільськогосподарських угідь, то це видно з їх структури (табл. 3).

Специфічний характер рельєфу області зумовлює значну відмінність у структурі сільськогосподарських угідь і розподіл їх по зонах. Рівень інтенсивного використання сільськогосподарських угідь визначається питомою вагою в них ріллі та багаторічних насаджень, а екстенсивного – питомою вагою природних сіножатей і пасовищ. Відповідно до цього інтенсивний тип використання сільськогосподарських угідь має місце в низинній зоні, а екстенсивний – в гірських господарствах.

З даних земельного фонду видно, що внаслідок гористої місцевості на Закарпатті рівень залучення земельних ресурсів невисокий. Змінити істотно цей стан неможливо. Але, зважаючи на об’єктивні умови, вживаються конкретні заходи по збільшенню сільськогосподарських угідь. Так, відповідно до науково обґрунтованої системи землеробства Закарпатської області, що розроблена великою групою спеціалістів і успішно реалізується, до кінця 1990 року передбачено додатково освоїти 4,6 тис. га земель, в тому числі за рахунок чагарників – 2,6 тис., осушення боліт – 1,5 тис., рекультивації вироблених глиняних кар’єрів та інших робіт – 0,5 тис. га. За рахунок цього додатково буде введено під ріллю – 1,5 тис. га, багаторічні насадження – 0,2 тис., під сіножаті і пасовища – 2,9 тис. га.

Таблиця 2. Загальна земельна площа області і розподіл сільськогосподарських угідь за землекористувачами на 1 листопада 1985 року, тис. га

Соціалістичному суспільству далеко не байдуже, яка ефективність кожного гектара землі, за рахунок яких зусиль і витрат та якою ціною досягаються результати землеробства. А для одержання високої ефективності виробництва необхідно максимально використовувати природно-економічні умови кожної зони, району, господарства, оскільки «економічний процес відтворення, який би не був його специфічно суспільний характер, завжди переплітається в цій галузі (в землеробстві),– підкреслював К. Маркс в «Капіталі» (т. 2, с. 371),– з природним процесом відтворення». Щоб максимально використати цю особливість землеробства, слід вести обгрунтоване розміщення сільського господарства по природно-економічних зонах, поглиблену і сталу його спеціалізацію, в якій повинно переважати виробництво такої необхідної суспільству продукції, яка забезпечує найвищу економію сукупних затрат при інтенсивному використанні земельних ресурсів.

Інтенсифікація землеробства – багатоплановий процес. Вона залежить не тільки від питомої ваги земель, що знаходяться в обробітку (ріллі, площ під багаторічними насадженнями), але й від структури сільськогосподарських культур, від структури посівних площ і насаджень, обсягів робіт по меліорації земель, від кількості й частоти внесення органічних і мінеральних добрив з розрахунку на гектар землі, навантаження тварин, культури землеробства, насиченості і рівня використання сільськогосподарської техніки, технологій вирощування й збирання сільськогосподарських культур. Результатом інтенсифікації землеробства є ріст родючості землі, а отже, ріст продуктивності сільськогосподарської праці.

Соціалістичному землеробству характерний інтенсивний тип розвитку. Це підтверджується динамічним ростом продукції землеробства при незмінності, а то й навіть зменшенні земельних площ. Об’єктивною вимогою інтенсифікації є постійне вдосконалення структури посівних площ і підпорядкування останньої характеру спеціалізації виробництва, що підтверджується даними таблиці 4. Для аналізу структури посівних площ нами взятий довготривалий період (39 років) не випадково. Справа в тому, що в землеробстві чим триваліший береться період, тим наочніша тенденція розвитку й вірогідніші дані. Ріст врожайності сільськогосподарських культур – яскравий доказ інтенсифікації землеробства, що особливо видно на прикладі зернових культур (табл. 5).

На кінець дванадцятої п’ятирічки господарства Закарпаття по виробництву зерна планують вийти на рубіж 300 тис. т. Середньорічне його виробництво порівняно з одинадцятою п’ятирічкою збільшиться на 40 тис. т. Причому без розширення посівних площ. Реалізувати це завдання можливо тільки шляхом підвищення врожайності зернових культур на основі інтенсивної технології вирощування.

У 1985 році за інтенсивною технологією вирощувалося 10 тис. га озимої пшениці. Там, де ця технологія дотримувалася, господарства одержали приріст врожаю 8 ц/га, а в цілому по 40–45 ц/га. І навпаки, де технологія була порушена, приріст врожаю був незначним. Так вийшло в господарствах Ужгородського району, які при інтенсивній технології зібрали з 1 га озимої пшениці стільки, скільки на Берегівщині при звичайній технології. Тут слід нагадати сказане відносно цього М. С. Горбачовим на нараді партійно-господарського активу в Цілинограді 7 вересня 1985 року: «У сільському господарстві потрібна така ж технологічна дисципліна, як і при плавці сталі або чавуну: трохи помилився і буде інша якість металу».

Таблиця 3. Розміщення і структура сільськогосподарських угідь по зонах на 1 листопада 1985 року (всі категорії господарств)

Таблиця 4. Динаміка структури посівних площ в усіх категоріях господарств області, в %

Під урожай 1986 року за інтенсивною технологією було посіяно в області уже 20 тис. га озимих, кукурудзи на зерно – 17 тис. га, що сприяє значно кращому використанню землі та інших виробничих ресурсів, а отже, росту продуктивності суспільної праці. Так на ділі реалізуватиметься програмна вимога партії.

З даних таблиці 4 також видно, що в області розширились площі під кормовими культурами, зокрема багаторічними травами. Так, перші зросли на 44,7 %, а багаторічні трави – більше, ніж у 8 разів. Ріст кормових культур, зокрема високобілкових конюшини і люцерни, став вирішальним фактором зміцнення кормової бази тваринництва і на цій основі росту продуктивності тварин. У 1985 році порівняно з 1946 роком продуктивність корів зросла в 2,5 раза і більше ніж удвічі скоротився строк відгодівлі молодняка великої рогатої худоби. Все це в кінцевому підсумку привело до росту продуктивності праці тваринників, більш ефективному використанню кормових ресурсів.

Великі структурні зрушення відбулися в посівних площах сільськогосподарських культур по зонах області (табл. 6). В низинній зоні зерновими культурами зайнято понад 2/5 посівних площ і майже стільки кормовими. У господарствах цієї зони найвища доля земель під технічними культурами. Що стосується картоплі, то нею зайнято кожний десятий гектар посівної площі.

У передгірній зоні доля зернових значно менша, а кормових – більша, ніж у низинній. Останні в структурі посівних площ у 1985 році уже займали 45,3 %, тоді як зернові знизилися до 26,3 %. Таке скорочення останніх не зовсім виправдане, воно особливо стосується ряду господарств Хустського і Тячівського районів. Тут не так давно також славилися високими врожаями кукурудзи.

У гірських господарствах понад 9/10 посівних площ – під картоплею і кормовими. За останні 20 років скоротилася доля зернових культур і в 2,7 раза зросли площі під багаторічними культурами.

Таблиця 5. Середньорічна врожайність зернових культур у всіх категоріях господарств області, ц/га

Таким чином, структурні зрушення, які відбулися у використанні посівних площ області, позитивно вплинули на розвиток землеробства, а через нього і на тваринництво. Але ця робота ще не закінчена. Так, у групі зернових культур для зміцнення кормової бази необхідно розширити площі під озимим ячменем і кукурудзою – цінними фуражними культурами.

Щоб збільшити обсяги вирощування зелених і соковитих кормів і високоякісного сіна у передгірних і гірських господарствах, необхідно добитися оптимального співвідношення між багаторічними й однорічними травами, піднявши долю перших. Вести цю роботу треба з урахуванням властивостей грунтів і вимог спеціалізації господарств.

Спеціалісти рекомендують на дернових опідзолених, дерново-підзолистих, дерново-опідзолених, глейових і глеюватих грунтах висівати бобові та бобово-злакові суміші багаторічних трав. Вони забезпечують високі й сталі врожаї зеленої маси. У господарствах, які спеціалізуються на виробництві молока і яловичини, у складі однорічних трав рекомендовано висівати вико-овес, вико-горох, озиму пшеницю з озимою викою, ріпак та інші хрестоцвітні, а також кукурудзу на силос і зелений корм. У низинних і деяких передгірних господарствах краще розширювати площі під люцерною, щоб довести їх до 8,5 тис. га. Природно-кліматичні умови низинної зони сприяють господарствам у виробництві продукції рільництва (табл. 7).

Низинна зона – район розвинутого зернового господарства, технічних культур, овочівництва, садівництва, виноградарства і польового кормовиробництва. Їй належить і переважна доля виробництва продукції тваринництва.

Передгірні господарства також вирощують озимі та ярі зернові, в тому числі кукурудзу і в невеликих обсягах технічні культури. Але на них приходиться значна частина виробництва картоплі, овочів, винограду та фруктів.

У гірській зоні сконцентроване виробництво товарної і насіннєвої картоплі. її площу займають понад 2/5 обласних посівів. Позитивним тут слід рахувати розширення площ під багаторічними травами, їх доля уже досягає 25,2 % обласного рівня. На прикладі гірських господарств видно, що багаторічні трави, – не тільки міцний фундамент дешевого кормовиробництва, але й біологічна фабрика примноження родючості грунту.

Однією з умов підвищення врожайності сільськогосподарських культур стає введення й швидше освоєння колгоспами і радгоспами раціональних сівозмін. Спеціалісти рекомендують для господарств низинної і передгірної зони 7- і 8-пільні сівозміни. Насиченість культур добре враховує спеціалізацію господарств. Значно складніша справа з запровадженням сівозмін у гірських умовах, що випливає з специфіки рельєфу. Тому тут сівозміни, з одного боку, служать раціональним заходом повного використання потенціальної родючості грунту, а з другого,– заходом у боротьбі з ерозією. Насиченість і чергування сільськогосподарських культур тут різні – одні для прируслових земель з рівним рельєфом; інші – на угіддях, розташованих у середній частині схилів крутизною 6–12°; треті – на верхніх частинах схилів та вододілах. Головне, що для всіх гірських господарств рекомендовано ґрунтозахисні сівозміни.

Таблиця 6. Структура посівних площ в усіх категоріях господарств по зонах, % до площі землі в обробітку

Дуже важливим заходом підвищення врожайності ґрунтів на схилах є захист їх від водної ерозії. Справа в тому, що змивається щорічно орного шару кілька мільйонів тон, у якому міститься понад 170 т гумусу, десятки тисяч тон калію, азоту та фосфору. Змиті ґрунти втрачають родючість, на них врожаї, за даними Гірсько-Карпатської сільськогосподарської дослідної станції, в 1,5–2 рази нижчі, ніж на незмитих землях.

Таблиця 7. Питома вага зон у виробництві продукції землеробства, %

(всі категорії господарств)

Основна мета боротьби з ерозією ґрунтів – припинення бурних стоків снігової та дощової води. Цю роботу необхідно проводити передусім агротехнічними заходами, застосовуючи для цього як загальні методи – лущення стерні, оранку, культивацію, дискування, боронування, сівбу, міжрядний обробіток просапних культур, догляд за грунтом у садах і на виноградниках тощо, так і спеціальними заходами – глибоким розпушуванням, борознуванням і валкуванням, грунтопоглибленням, лункуванням тощо, що сприяє більш ефективному затриманню води й попередженню змиву грунту.

Обслідування грунтів показало, що найбільше пошкоджених ерозією земель є в Міжгірському, Воловецькому, Свалявському та Іршавському районах, а також на виноградниках низинних господарств. Тому спеціалістами розроблено комплексну систему боротьби з водною ерозією. Вона враховує не тільки відмінність рельєфних умов, у яких знаходяться господарства, але й специфіку обробітку грунту при вирощуванні різних сільськогосподарських культур. Справа тільки за швидшим її впровадженням. Це буде практичним втіленням у життя вимог Основних напрямів економічного і соціального розвитку СРСР на 1986-1990 роки і на період до 2000 року, де сказано: «Продовжити послідовне освоєння науково обгрунтованих систем ведення господарства, розширити застосування ґрунтозахисних методів обробітку землі та проведення протиерозійних

Абсолютна більшість сільськогосподарських угідь області розташована в зоні перезволоження. Тому потрібно постійно регулювати водний режим. За час, що минув після травневого (1966р.) Пленуму ЦК КПРС, який поклав початок широкої меліорації земель, площі меліорованих земель досягли 177,1 тис. га. На меліорацію уже витрачено понад 200 млн. крб. капіталовкладень. Нині на меліорованих землях вирощується 85 % зернових, у тому числі кукурудзи близько 90 %, овочів – 80 %, кормових культур – близько 70 %, картоплі – понад 30 %.

Великі можливості меліорації закладені в реалізації довгострокової програми, розрахованої до 2000 року і схваленої жовтневим (1984 р.) Пленумом ЦК КПРС.

У справі ефективнішого використання меліорованих земель велика увага приділяється селекції рослин. Робота по селекції ведеться в багатьох господарствах і районах, які стають базовими по забезпеченню всіх колгоспів і радгоспів області високоврожайними сортами культур чи гібридів. Так, базовим по вирощуванню садивного матеріалу картоплі став Воловецький район, де виведено високоврожайні сорти картоплі: «Воловецька», «Латориця», «Гуцулка», «Нижньоворітська», врожайність яких становить 200–300 ц/га.

Інтенсифікація рільництва, кінцевим результатом якої є висока врожайність сільськогосподарських культур, вимагає сталого внесення на поля органічних і мінеральних добрив. Висока їх ефективність досягається тоді, коли добре відомий не тільки хімічний склад грунту, але й добрив і враховується потреба в них рослин за періодами живлення.

Практичний досвід і дані науково-дослідних установ свідчать, що на грунтах Закарпаття одержати високі врожаї можливо лише при внесенні в них достатньої кількості органічних добрив. Так, внесення 20 т/га гною еквівалентне забезпеченню гектара грунту 100 кг азоту, 50 кг фосфору, 120 кг калію, 90–100 кг окису кальцію і магнію.

Обсяги виробництва і використання органічних добрив за роки одинадцятої п’ятирічки зросли майже вдвічі і в 1985 році досягли понад 2 млн. т.

Найкраще органічне добриво – гній. Він містить у собі всі необхідні поживні речовини для живлення рослин. За даними Закарпатської державної сільськогосподарської дослідної станції, внесення 35 т/га гною на дерново-опідзолених грунтах підвищує врожайність картоплі (в рік внесення) на 60,1 ц/га, а зерна кукурудзи – на 11 ц/га; внесення 20 т/га під озиму пшеницю підвищує врожайність на 6,4 ц/га.

З року в рік зростають і обсяги внесення мінеральних добрив. Так, якщо в 1980 році під сільськогосподарські культури з розрахунку на 1 га було внесено 213 кг (у поживних речовинах), то у 1985 р.– близько 270 кг. Важливе місце в підвищенні врожайності грунтів належить мікроелементам – бору, молібдену, міді, цинку та іншим.

Відомо, що в області більшість грунтів має підвищену кислотність. Тому одним з агротехнічних заходів, за допомогою якого підвищується врожайність землі, є вапнування. Дані дослідів Закарпатської державної сільськогосподарської дослідної станції показали, що кислі грунти області на вапнування реагують позитивно. Так, на провапнованих грунтах озимої пшениці одержано на 3-5 ц/га, кукурудзи – на 5,8, багаторічних трав – на 9-16 ц/га більше, ніж на непровапнованих. Сумісне використання вапняку, органічних і мінеральних добрив значно підвищує їх ефективність. Внесення 20 т/га гною і півнорми вапняку забезпечує такий урожай, як 40 т гною. Це пряма економія добрив, адже не знижуючи врожайності, можна удобрити вдвічі більшу площу.

Добре реагують на вапнування й плодово-ягідні, під які обсяги внесення вапна також зростають. Це позитивно відбивається на врожайності і в кінцевому підсумку на ефективності зайнятих земель багаторічними насадженнями, питома вага яких в області висока – 8,2 % всіх сільськогосподарських угідь.

Для інтенсивного використання сільськогосподарських угідь найбільше багаторічних насаджень розміщено в передгірній зоні. При цьому вони переважно займають схили, де посіви зернових або просапних культур малоефективні. Такий стан дає можливість низинним господарствам розширити площі під зерновими, овочами й технічними культурами. Найбільш висока питома вага фруктових насаджень у Хустському, Тячівському і Мукачівському районах. На їх долю припадає до 60 % площ, зайнятих в області під садами.

У садах вирощуються переважно зерняткові. Ними зайнято 80 % площі садів. Для цілорічного забезпечення населення свіжими фруктами необхідно вдосконалити структуру багаторічних насаджень окремо по кожній зоні. Для низинної зони рекомендоване таке співвідношення між плодовими і ягідними культурами – 93-95 і 5-7%, для господарств передгірної – відповідно 85-90 і 10-15 %.

Серед ягідних культур перевага надається суниці й малині. У низинних господарствах першій відводиться 70 %, другій – 15 %, у передгір’ї – відповідно 50 і 20 % • Таким ягідним культурам, як чорна смородина, аґрус у низинних господарствах відводиться до 5 % площі ягідників, а в передгірних – до 10 %. Практика показує, що гірська зона – також придатний район для вирощування ягідних культур. Співвідношення їх таке: суниця – 50%, малина–25, чорна смородина – 15, аґрус – 5 %.

Школою передового досвіду інтенсивного садівництва в області і творчого співробітництва з садоводами Угорської Народної Республіки став Сад дружби ім. В. І. Леніна, що належить Закарпатській державній сільськогосподарській дослідній станції. Тут збирають у середньому з гектара понад 200 ц яблук при собівартості 10-12 крб. за 1 ц, ягід – 60-80 ц. Новий сад (60 га), закладений спільно з угорськими садоводами на честь 60-річчя Великого Жовтня, добре плодоносить, тут збирають понад 300 ц/га яблук.

Ефективною стала інтенсивна технологія садівництва й ягідництва, розроблена науковцями станції для господарств різних природно-кліматичних зон області. За нею уже вирощуються фрукти на площі 2500 га. У цих садах збирають по 150–200 ц/га яблук і по 60–80 ц/га ягід.

Колгосп ім. Леніна Хустського району протягом багатьох років одержує по 180 ц/га яблук, а радгосп «Комунар» Виноградівського району – по 176 ц/га. Така врожайність яблук еквівалентна 8 га старих садів, а товарність – 9 га. В розрахунку на гектар господарства одержують прибутку близько 4 тис. крб. Високі врожаї фруктів одержують колгоспи ім. Леніна Мукачівського, ім. Горького Ужгородського, «Червоний прапор» Берегівського, радгосп ім. Шевченка Виноградівського районів та ряд інших. Собівартість фруктів низька, отже рентабельність садівництва висока.

Сприятливі кліматичні умови в низинній зоні і значній частині передгірних господарств дозволяють не тільки розвивати, але й одержувати високі прибутки від виноградних плантацій. У 1985 році в усіх категоріях господарств їх налічувалось 10,1 тис. га, в тому числі в суспільному секторі – 9,3 тис. га, з яких 81,5 % плодоносні плантації.

В основному площі під виноградниками зосереджені в спеціалізованих радгоспах-заводах. На долю цих господарств у Мукачівському і Ужгородському районах припадає 48 % площ суспільного сектора виноградників області, решта – на господарства Іршавського, Берегівського і Виноградівського районів.

Колгоспи культивують багато сортів винограду, серед яких перевага надавалась технічним. Тому доля столових сортів становить лише 7 %. Ось чому нині при реконструкції старих виноградників і закладанні нових насаджень основна увага приділяється столовим сортам. Планом передбачено протягом кількох років довести питому вагу їх, принаймні, до 20 %.

Важливе завдання стоїть перед виноградарством області: підвищення його врожайності на основі впровадження передової агротехніки і нових високоврожайних сортів, стійких до хвороб і шкідників; запровадження протиерозійних заходів; дальша механізація праці на плантаціях; концентрація цієї галузі в спеціалізованих господарствах.

Раціональне використання сільськогосподарських угідь неможливе без значного підвищення врожайності природних сіножатей і пасовищ, питома вага яких у структурі угідь становить близько 50 %. Особливо це стосується гірських господарств, де основна доля одержання кормів припадає на природні кормові угіддя.

Наукою і практикою розроблена струнка система підвищення врожайності природних лук і пасовищ – поверхневе й докорінне поліпшення, створення культурних пасовищ. В результаті немало господарств одержують з одиниці площі в 3-4 рази більше ніж раніше, високоякісних і головне дешевих кормів – основи низької собівартості яловичини, молока, баранини.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

ЛІСОВІ РЕСУРСИ. Лісовідновлення.

Сучасному лісовому господарству властива велика увага до організації лісонасіннєвої справи. Адже питома вага лісових культур у загальному обсязі лісовідновлення неухильно зростає. Чимало нових лісів створюється і на Закарпатті. За останні роки лісівниками області проведено лісокультурні роботи на площі понад 40 тис. га, в тому числі посаджено лісу – 8200 га. Переважна кількість насіння заготовляється на місці, на лісонасіннєвих ділянках і лише частина надходить з інших джерел.

Щоб високі якості лісу відтворювалися у нових насадженнях, постійні лісонасіннєві ділянки відведено у кращих, найбільш продуктивних та здорових лісостанах. їх площу виключено з розрахунку рубок, головна мета – одержання насіннєвої продукції. Підвищенню врожаю сприяють певні заходи: часткове зрідження (вилучають гірші дерева), внесення добрив. Крім постійних, виділено також тимчасові лісонасіннєві ділянки. Це лісостани високої якості, здорові, в них ведеться звичайне господарство, проте головні рубки можуть бути відкладені до насіннєвого року. Загальна площа постійних лісонасіннєвих ділянок держлісфонду становить 1150 га. Асортимент насіння досить великий – понад 50 видів деревних і чагарникових порід, серед яких головні лісоутворюючі, цінні супутні породи, чагарники, декоративні види тощо.

Багатий асортимент насіння, що заготовляється на постійних і тимчасових лісонасіннєвих ділянках, дозволяє успішно проводити лісовідновлення в Карпатах на всіх висотних поясах, починаючи з рівнинного – зони дубових лісів, завершуючи в зоні приполонинних лісів та криволіссі.

Важливим, найбільш перспективним методом лісовідновлення в області є створення постійної лісонасіннєвої бази на селекційно-генетичній основі, оптимальної за розмірами і кількістю лісоутворюючих порід. Закладають плантації живцями елітних дерев, які за спадковими рисами характеризуються найвищою продуктивністю, біологічною стійкістю і товарною структурою деревостанів. Перші лісонасіннєві плантації, закладені в Мукачівському лісокомбінаті, вже дали елітне насіння, з якого вирощується садивний матеріал для майбутніх молодих лісів. Формування плантацій здійснюється з таким розрахунком, щоб вони давали максимальний урожай, були доступні для механізованого способу заготівлі насіння. Важливим фактором формування лісонасіннєвого господарства є організація науково обгрунтованого догляду, який би сприяв підвищенню врожайності та стійкості плантацій до шкідників, хвороб та несприятливих кліматичних умов.

Давні традиції на Закарпатті має насінництво ялини. У букових лісах переважає природне поновлення, але існує також потреба і в певній кількості насіння. Жолуді дуба скельного й звичайного йдуть на відновлення дібров, а також для введення дуба в молодняки букової зони. Збирається насіння багатьох супутніх порід, що становлять домішку в лісових культурах. Джерелом насіння деяких інтродукованих видів є відповідні насадження, що досягли віку змужнілості (псевдотсуга Манзіса, модрина, дуб червоний, окремі види сосни, інші). Досить різноманітним є видовий склад чагарників, потрібних для введення підліска. Декоративні породи цінуються в лісах зелених зон.

Пов’язана з гірським рельєфом велика різноманітність природних умов нашої області відбивається на характері лісової рослинності. Шляхом тривалого, у масштабах геологічного часу, пристосування лісова рослинність кожного природного району набула рис, що найбільш повно відповідають конкретним умовам клімату та грунтів. Перенесення лісового насіння на далеку віддаль чи значна різниця в абсолютних висотах місцевості між пунктами збирання та використання здатна знизити стійкість чи продуктивність насаджень. Таких помилок історія лісового господарства налічує чимало. Тому сучасне лісівництво приділяє походженню насіння велику увагу. Існують різні схеми районування та рекомендації для можливого перенесення насіння.

На Закарпатті виділено, зокрема, один насіннєвий район дуба звичайного, два райони дуба скельного (розділені течією Ріки), кілька насіннєвих районів бука (західний – до долини Латориці, центральний та східний, що поділяються долиною Тересви). Лісонасінневий район ялини пов’язаний з ареалом її природного поширення у горах. Крім цих горизонтальних меж, рекомендується дотримуватися певної відповідності абсолютних висот між місцем заготівлі та використанням насіння. Бажано, щоб така різниця не перевищувала 300– 350 м.

Урожаї насіння бувають не щороку. Так, добре плодоносять бук та ялина з інтервалом у 3–5 роки, досить нерівномірно врожаять дуби в дібровах. У насіннєві роки не тільки полегшується заготівля, але й кращі якісні показники має насіння. Тому бажано користуватися насінням урожайних років. Насіння хвойних порід зберігає свою схожість кілька років, для листяних використовують сіянці різного віку.

Крім традиційного методу заготівель лісового насіння – в насадженнях, є інший шлях – вирощування його на лісонасіннєвих плантаціях. Для цього з обраних за спеціальними вимогами дерев беруть живці, які прищеплюють на молоді саджанці цього ж виду. Щеплені рослини розміщують на плантації, за якою старанно доглядають. Оскільки живці беруться з крони старих дерев, щеплені рослини зберігають здатність до репродукції і за кілька років починають цвісти. З насіннєвими плантаціями пов’язана перспектива генетичного поліпшення насіння, бо для заготівлі живців вибирають найкращі дерева, так звані плюсові, а на плантації створюється можливість їх запилення.

На Закарпатті перші роботи по елітному насінництву почалися в 60-х роках як експеримент. Тепер справа набула виробничого масштабу. Відібрано та зареєстровано близько 300 плюсових дерев, освоєно методи щеплення, опрацьована технологія створення плантацій. З деревних порід найбільш підходить для плантаційного способу вирощування насіння сосни кедрової, сосни звичайної, модрини, псевдотсуги, дуба, ясена, чорної вільхи.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

ЛІСОВІ РЕСУРСИ. Екзоти та перспективи їх інтродукції.

Природна флора Карпат нараховує понад 2300 видів і форм рослин. Поряд з аборигенними видами в лісах області ростуть і чужоземні рослини – екзоти. У рослинному світі Карпат нараховується понад 1000 різних їх видів і форм.

Введення іноземних деревних порід в області розпочалося дуже давно. Плодові дерева: волоський горіх, їстівний каштан, виноград було завезено на Закарпаття ще в XI–XII ст. Лісівнича ж інтродукція значно молодша. За її початок в області можна вважати 1820 рік, коли біля Рахова було посаджено модринові культури, які ростуть і досі. Очевидно, насіння для них привезене з Альп. Майже такого віку ділянки модрини є у Лужанському лісництві, поблизу селища Великого Бичкова. На початку XX ст. у деяких лісництвах Закарпаття було створено лісові культури псевдотсуги Манзіса, сосни Веймутова, модрини. З листяних порід досить давно розводять білу акацію, дуб червоний. їстівний каштан культивувався у садах, на садибах. До лісових насаджень впровадження його розпочалося вже за радянського часу.

Випробуванням інтродуцентів та перспективами їх поширення в регіоні займаються вчені Закарпатської лісодослідної станції та окремі лісівники.

В лісових культурах випробувалася велика кількість іноземних порід – екзотів, проте не всі вони виявили перевагу над аборигенними породами. З хвойних були рекордно продуктивними посадки дугласії у поясі бучин. Зростають модрина японська, польська та сосна Веймутова. Вказані види можуть рости як у чистих культурах, так і в змішаних з місцевими деревними породами. Серед листяних порід заслуговує на увагу інтродукція дуба червоного, платана кленолистого, каштана їстівного, чорного та сірого горіхів. Багато інших екзотів, що витримують наш клімат, можуть використовуватися для лісів зелених зон, при створенні лісопарків тощо. Осередком вивчення та розмноження цікавих для лісового господарства інтродуцентів є дендрарій Мукачівського лісокомбінату (закладений у 1957 р.). Для промислових посадок перспективні такі хвойні, як секвойя гігантська, ялиця велична, кедр річковий та інші.

Велика увага приділяється акліматизації в умовах Закарпаття плодових порід: кедрової сосни, обліпихи крушиновидної, горобини чорноплідної, порічок, мушмули німецької та інших, що використовуються в харчовій промисловості.

При впровадженні екзотів важливими умовами є правильний добір умов місцезростання, дбайливий догляд за культурами та захист їх від диких тварин. Найбільш доцільним шляхом впровадження нових порід є створення змішаних лісостанів, де інтродуценти вирощуються разом з корінними деревними породами.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

ЛІСОВІ РЕСУРСИ. Догляд за лісом.

Для вирощування одного покоління лісу – від появи самосіву чи посадки сіянців до отримання стиглого насадження – потрібен тривалий час. Залежно від деревної породи, грунтово-кліматичних умов, технічних вимог до сортиментів деревини, повинно минути від кількох десятків до 100 і більше років. Головні рубки у віці стиглості щороку здійснюються на відносно малій лісовій площі. А для забезпечення рівномірності користування деревиною потрібно вести господарство на великих територіях, де представлені лісостани різного віку. В експлуатаційній зоні лісів слід мати певні площі молодих, середньовічних та пристигаючих насаджень, що поступово досягають віку стиглості. На зрубах знову проводиться лісовідновлення.

Нормальним вважається рівномірний розподіл лісової площі на основні вікові групи. Проте в лісах області вікова структура насаджень порушена. У листяних лісах на молоді лісостани (до 40 років) припадає 31 % за площею, середньовікові становлять 38 %, пристигаючих всього близько 8 %. Серед хвойних порід молодники займають 40%, насадження середнього віку–28%, пристигаючі – 15 %. Такий розподіл зв’язаний з надмірними рубками в дорадянський період та в роки відбудови. Отже, у молодих лісах відповідно зосереджено й великі запаси деревини. Ці вікові групи дають найбільший приріст за масою не тільки через великі площі, але й тому, що інтенсивність приросту дерев з віком знижується.

Деревина молодих лісів – величезне природне багатство. По-перше, це той резерв, який, пристигаючи, поступово переходить у старші вікові групи і стає основою лісоексплуатації.

Догляд за лісом (рубки догляду) полягає в періодичному зменшенні густоти насаджень. Вилучаються дерева гірші за якістю, відсталі у рості, пошкоджені, небажаних порід, щоб поліпшити умови росту дерев, які залишаються. Головне значення рубок догляду – лісівниче, тобто підвищення якості та стійкості лісостанів, створення умов для посилення приросту кращої частини насадження. Тому рубки догляду також звуть «вихованням молодих лісів». Це найбільш тривала лісівнича робота. Починається вона від змикання молодняка й повторюється протягом життя одного покоління лісу 10–12 разів, закінчуючись у віці пристигання. Методи догляду зміняються зі збільшенням віку насаджень: у молодняках – це освітлення, прочистки, далі йдуть прорідження, прохідні рубки. Техніка й технологія цих робіт детально опрацьовані залежно від головної деревної породи, складу насадження (чисті, змішані), умов місцезростання тощо. Звичайно повноту лісостану не знижують менш ніж до 0,7. Отримання деревини при рубках догляду має назву проміжного користування лісом.

За існуючої вікової структури лісів проміжне користування становить близько половини всього обсягу деревини, що заготовляється в області. Обсяг вирубки в ліквідній деревині досягає щороку понад 800 тис. м3. Площа лісів, на яких щороку проводяться рубки догляду, становить у середньому 25–26 тис. га. Рівень використання деревини, що заготовляється в процесі рубок догляду за лісом,– понад 85 % і з року в рік збільшується.

Пошук шляхів більш повного використання всієї деревини від рубок догляду – важливий лісосировинний резерв. У цій справі привертає увагу глибока переробка маломірної деревини (хімічна). Крім того, частина молодих дерев при догляді за хвойними молодниками йде на новорічні ялинки, виготовлення хвойно-вітамінного борошна для тваринництва тощо. Способи, технологія і рівень механізації рубок догляду за лісом удосконалюються постійно.

Проблема підвищення продуктивності лісів – настійна вимога нашого часу. При цьому йдеться не лише про збільшення біологічної продуктивності лісових фітоценозів, у першу чергу, отримання максимальної кількості деревини, але й про поліпшення корисних функцій лісу, вплив його на навколишнє середовище. На Закарпатті з розвинутою деревообробною, меблевою і лісохімічною промисловістю та сприятливими кліматичними умовами саме такий комплексний підхід до використання лісів найбільш перспективний.

Для підвищення продуктивності лісів здійснюється чимало лісівничих заходів. Головним є раціональне використання лісових площ відповідно до їх ґрунтових та кліматичних умов. Виконано суцільне грунтово-типологічне обстеження території всіх лісокомбінатів області. Ці матеріали дають уяву про потенціальні продуктивні можливості кожної ділянки, отже, є основою для довготермінового планування у лісовому господарстві. Під час лісовпорядження виділено так звані еталонні – кращі насадження природного походження в різних умовах місцезростання. Вони є наочним прикладом продуктивних можливостей за певних лісорослинних умов, крім того мають лісонасіннєве значення. Тому площу еталонних лісостанів виключено з розрахунку головних рубок. Ними охоплено дубові, букові та хвойні насадження. Такі еталони виділено у кожному лісокомбінаті.

Тепер у карпатському лісівництві панує концепція підтримання та відтворення корінних типів лісу, власне – корінних типів деревостану, бо саме вони є конкретними об’єктами праці лісівника. Корінні типи – це рослинні угруповання, що складалися шляхом природного добору протягом тривалого періоду. Вони найбільш стійкі та продуктивні. Похідні типи деревостану, як правило, спрощеної форми, збіднені, за складом порід їх потрібно поступово замінити на корінні. Типологічні плани вказують площу корінних та похідних лісостанів кожного лісництва. Безумовно, це завдання буде успішно вирішуватися лісівниками області, і на місці похідних, здебільшого чистих, з’являться корінні змішані деревостани.

Напрям господарства на відтворення корінних типів враховується при лісокультурних роботах, проведенні догляду в молодниках тощо. Здійснюються також спеціальні реконструктивні роботи. Площі, зайняті породами другорядного значення (граб та інші, м’яколистяні) поступово замінюються на культури головних лісоутворювачів. За останні роки лісокомбінати здійснили реконструкцію малоцінних насаджень майже на всій площі наявних малоцінних молодників. Для отримання змішаних насаджень широко практикуються часткові лісокультури, при яких у чисті молодняки бука, хвойних порід тощо вводиться домішка цінних супутніх порід.

Резервом підвищення продуктивності є підтримання нормальної повноти насаджень. В достатньо вологих умовах Закарпаття доцільно вирощувати лісостани у зімкненому стані, з повнотою не нижче 0,7. Недостатня зімкненість, а також і надмірна густота ведуть до втрати приросту. Важлива роль у регулюванні повноти належить рубкам догляду.

Говорячи про розведення швидкоростучих та технічно цінних порід, слід зазначити, що такими породами, перш за все, вважаються наші головні лісоутворювачі. Це дуб звичайний та скельний, бук, ялина, ялиця. Справді, стиглі дерева звичайного дуба на кращих ділянках низинних дібров досягають у висоту 38 м, а ясена – до 40 м, є такі ж ділянки бучин. Не мають рівних собі за запасами деревини корінні ялинники. Найстаріші екземпляри ялиці в заповіднику на Чорногорі досягають понад 50 м заввишки. Для відтворення цих чудових властивостей карпатських деревних порід у наступних поколіннях лісу дуже важливою є належна організація лісонасіннєвої справи: збирання насіння тільки з кращих ділянок, використання на площах, що відповідають умовам місця заготівлі.

Кожна деревна порода повинна розводитися в зоні свого оптимуму, де вона стійка, здатна до високої продуктивності, дає якісну деревину. Адже відомо, що екологічні межі можливого зростання виду ширші, ніж його оптимальна зона. Наприклад, наявність у Карпатах деяких острівців природного зростання дуба на висотах понад 1000 м над рівнем моря не повинно орієнтувати господарство на поширення дубових культур до вказаних вертикальних меж. Ялина, висаджена у зоні бука, росте швидко, але нестійка, має м’яку деревину, погіршує грунтові умови. Визначення правильних позицій вирощування кожної породи має велике значення для продуктивності лісів.

До технічно цінних та швидкоростучих порід належать деякі інтродуковані деревні види. Вони теж посідають певне місце у лісовідновленні. Розведення модрини, псевдотсуги Манзіса, сосни Веймутова, дуба червоного, каштана їстівного тощо (звичайно, кожної з цих порід на відповідних місцях зростання) підвищує цінність та продуктивність лісів.

Взірцем служать деякі ділянки культур старшого віку, що мають високу продуктивність, чудово ростуть. Найбільш раціональним шляхом є вирощування інтродуцентів у змішаних лісостанах разом з аборигенними видами дерев. Не виключений проте і шлях створення окремих чистих ділянок плантаційних культур для одержання максимальної кількості біомаси за короткий строк.

Розрив між заготівлею лісу та залісенням зрубів, який раніше становив кілька років, тепер у лісах області ліквідовано. Лісопоновлення здійснюється на свіжих лісосіках, нерідко поточного року. Це не тільки запобігає втратам приросту, але й сприяє швидкому росту саджанців на грунтах, що зберігають кращі фізичні властивості. Проте якість лісокультурних робіт потребує поліпшення. У букових лісах, де проводяться поступові рубки, наступне покоління лісу виникає ще під наметом старого лісостану. З’ясовано також, що дерева бука після першого зрідження посилюють свій приріст. Розмір цього світлового приросту є додатковою перевагою поступових рубок.

У справі підвищення продуктивності лісів важливе значення мають лісозахисні заходи: боротьба з шкідливими комахами (листогризучими та стовбурними), профілактика грибних захворювань, охорона лісів від пошкоджень іншими біотехнічними факторами, пожежами тощо. Чималої шкоди здатні завдати молодникам також дикі тварини, якщо їх чисельність у певному районі перевищить допустиму норму. Лісозахист розглядається як важливий фактор підвищення продуктивності насаджень. Головним напрямом лісозахисту повинні стати своєчасні профілактичні заходи. В області працює спеціальна лабораторія по боротьбі з шкідниками та хворобами лісу, яка організовує й проводить необхідний комплекс лісозахисних робіт.

З розвитком промисловості, прокладанням шляхів, будівництвом нових трубопроводів, ліній електромереж, розширенням кар’єрів по добуванню будівельних матеріалів тощо, неминучим є вилучення певної частини лісової площі для цих потреб. Щороку якась, хоч і невелика відносно, частина земель держлісфонду передається під інше користування. Протиставити цьому процесу лісівники можуть лише залісення площ, що, в свою чергу, надходять до держлісфонду від інших користувачів. Це непридатні для сільського господарства еродовані землі, кам’янисті схили, відпрацьовані кар’єри. Так, Мукачівський лісокомбінат уже проводить вдале залісення на використаних площах андезитового кар’єру біля с. Шелестова. У Тячівському районі значна площа молодих лісів посаджена на берегах водосховища Теребле-Ріцької ГЕС. За останні 10 років до держлісфонду області прийнято від інших землекористувачів понад 10 тис. га земель, призначених під залісення. Тут створюються лісопосадки з різних порід, у тому числі каштана їстівного (Кленовецьке лісництво), горіхові гаї, плантації аронії та обліпихи тощо. Як результат, вкрита лісом площа не зменшилася, а, навпаки, зросла. Для більшості прийнятих площ залісення є найбільш раціональним шляхом їх використання.

Загальному підвищенню ефективності лісогосподарського виробництва служить організація побічних користувань: розвиток бджільництва, збирання у лісах дикорослих лікарських рослин, заготівля грибів, ягід, горіхів, іншої недеревинної продукції. Важливим завданням закарпатських лісівників є також підвищення рентабельності мисливського господарства. Чисельність дичини значно зросла, проте прибуток від цієї галузі поки що не покриває витрат на біотехнічні заходи. Наявність великої мережі гірських потоків – основа для розвитку форелевого господарства тощо. Звичайно, всі роботи по побічному користуванню повинні проводитися так, щоб лісові й природі взагалі, не завдавалося відчутної шкоди. Особливо це стосується збирання лікарської сировини.

Лісівники області енергійно взялися за організацію рекреаційних пунктів у зелених зонах, уздовж автошляхів та інших улюблених місць відпочинку трудящих на лоні природи. Ці роботи навколо Ужгорода, Мукачева, курортної зони Сваляви здійснюються за спеціально розробленими генеральними схемами рекреаційного благоустрою лісів.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

ПОБІЧНІ ЛІСОВІ РЕСУРСИ

Ліс – не тільки деревина, а й багата скарбниця дикорослих плодів і ягід, грибів і лікарської сировини, цілющого карпатського меду і корисної лісової фауни.

Заготівля лісових плодів, ягід, горіхів, грибів та інших продуктів посідає значне місце в постачанні населення додатковими продуктами харчування. Плоди багатьох дикорослих плодово-ягідних рослин відзначаються тонким ароматом і відмінним смаком, якими не завжди наділені їх родичі серед культурних сортів. Вони є джерелом вуглеводів, білків, жирів, органічних кислот, вітамінів. Це підвищує їх цінність як сировини для виготовлення соків, кондитерських виробів та інших продуктів харчування. Дикорослі плодові – джерело одержання вітамінів. Найбільш багаті на вітамін С плоди шипшини, чорної смородини, обліпихи, барбарису, горобини тощо. А такі, як чорниця, калина, клюква – не лише вітамінні ягоди, але відзначаються й цілющими властивостями, застосовуються при лікуванні деяких хвороб.

Таблиця 1. Розподіл основних видів дикорослої продукції по заготівельниках у 1985 році, %

У низинних районах області зростає груша лісова, яблуня лісова, черешня, терен, шипшина, калина звичайна, глід, горобина чорноплідна, барбарис, кизил, суниці та інші, у лісах гірської та передгірної зон – малина, ожина, чорниця, горобина звичайна, брусниця, ялівець. Щорічно дикорослих плодів і ягід заготовляється близько 4 тис. т лише заготівельними організаціями, що становить близько 60 % промислових запасів (табл. 1).

Скорочення площ суцільних рубок лісу до науково обгрунтованих з екологічної точки зору обсягів привело до зменшення площі дикорослих малинників, ожини, горобини червоної. Лісівники компенсують їх створенням промислових плантацій горобини чорноплідної, смородини, обліпихи, шипшини, калини та інших на трасах ліній електропередач і трубопроводів різного призначення, на узліссях і вздовж лісових доріг, у міжряддях горіхових плантацій і фруктових садів. Плодові кущові породи вводяться до складу лісових культур, де протягом кількох років (до зімкнення основного намету насадження) вони являють собою тимчасові плантації. Близько 300 га постійних і тимчасових плантацій, створених за роки десятої і одинадцятої п’ятирічок, почали плодоносити. Наприклад, на невеликій, площею 1 га, обліпиховій плантації Хустського лісокомбінату збирають щорічно понад 10 ц ягід. На промислових плантаціях горобини чорноплідної, створеної у міжряддях лісових культур і горіхових плантацій Довжанського лісокомбінату, одержують понад 70 ц плодів.

Плантаційне господарювання дозволяє зменшити трудові й матеріальні затрати на заготівлю сировини, одержувати стабільні врожаї практично щорічно і згладжувати чергування урожайних і не врожайних років. Тому, уже в дванадцятій п’ятирічці, планується розширення плантаційного господарства цінних плодових порід: обліпихи, смородини, горобини чорноплідної, лимонника китайського, калини та інших. Освоюється випуск нового виду продукції – сухофруктів.

Особливо цінну групу деревних порід становлять горіхоплідні: ліщина звичайна, введені в лісові насадження області горіх волоський і каштан їстівний, головний лісоутворювач Карпат – бук лісовий, цілющі плоди якого ще не знайшли належного застосування у харчовій промисловості, як і жолуді дуба, резерви збільшення заготівлі яких значні.

У зернах горіха грецького і ліщини, що зростають у лісах Закарпаття, міститься 65–70 % жирів, багато цінних білків та інших корисних речовин. Горіхова олія не має собі рівних серед олій рослинного походження. Надзвичайні смакові якості надає кондитерським виробам борошно плодів їстівного каштана, який широко впроваджується у лісові насадження держлісфонду області. Здавна використовуються місцевим населенням горішки бука і жолуді дуба для відгодівлі домашньої худоби, зокрема свиней. Запаси цієї сировини досить великі, але майже не використовуються. Це значний резерв для забезпечення тваринництва кормами.

Близько 1000 га плантацій і насаджень горіха волоського налічується в держлісфонді області. В майбутньому – це цінна сировина для меблевої промисловості, а тепер одержуємо плоди. Поки що врожайність горіхових плантацій низька, але проведенням догляду за деревами, їх підживленням органічними і мінеральними добривами вдається поліпшити плодоношення і щорічно збільшувати заготівлю горіхів.

Важливе місце в заготівлі побічних продуктів відводиться грибам. За своїм хімічним складом вони близькі до рослинних і тваринних продуктів. Білків і жирів у них більше, ніж у картоплі, капусті та інших городніх культурах, багато калію, фосфору, сірки, вільних амінокислот та специфічних екстрактивних і ароматичних речовин. Опеньки, маслята, лисички та інші багаті на цинк і мідь. Гриби мають і кормове значення для фауни. їх поїдають зайці, білки, лосі, олені, борсуки, інші лісові мешканці і вівці.

Багаті ліси Закарпаття грибами. З настанням грибного сезону в лісових урочищах організовуються заготівельні й грибоварні пункти, куди надходить грибна продукція. Серед великої кількості видів грибів, які зростають у наших лісах, промислове значення мають білі гриби, підберезовики, опеньки, лисички, сироїжки, грузді, моховики та інші. Особливою популярністю у заготівельників користуються опеньки осінні, які переважають в загальному обсязі заготівель. Успіх справи в заготівлі грибів залежить від оперативності та рівня організації заготівельних робіт у грибний сезон. Досягнутий рівень заготівлі грибів за роки одинадцятої п’ятирічки ще далекий до повного використання наявних промислових запасів. Тому заготівлю грибів у дванадцятій п’ятирічці намічено збільшити.

Проводять лісокомбінати і переробку заготовлених грибів. Заготівельно-грибоварні пункти організовуються в лісових урочищах, де проводиться масова заготівля грибів. Пункти обладнані грибоварними котлами, сушарками, відповідними приміщеннями, тарою, вагою і забезпечуються транспортом. Сушені гриби направляються в торгівлю, а напівфабрикати – в Буштинський цех по переробці дикоростучих плодів, ягід і грибів для дальшої переробки. Обладнується цех по випуску солоно-маринованих грибів у Ясінянському лісокомбінаті. З введенням у дію Великобичківського цеху по переробці дикорослих плодів і ягід, а також грибів вся заготовлена лісокомбінатами сировина повністю буде перероблятися.

Поряд з використанням природних запасів грибів такі лісокомбінати, як Ясінянський, Хустський і Перечинський освоюють технологію штучного їх розведення. Першу продукцію вирощених шампіньйонів ясінянські лісівники передали в громадські їдальні вже в 1985 році.

Особливу перспективність штучного вирощування в умовах Закарпаття мають їстівні гриби – гливи. Технологія вирощування міцелію цих грибів уже освоєна. Першу партію міцелію закладено на проростання у Виноградівському Хустського і Тур’є-Реметському лісництвах Перечинського лісокомбінатів. У перспективі штучним вирощуванням їстівних грибів і, насамперед, гливи буде займатися переважна більшість лісових та лісохімічних комбінатів області. Найбільш перспективними видами гливи, як за продуктивністю, так і за стійкістю до природних факторів, є сорт типу «Дон».

Березовий сік давно здобув визнання як дієтичний, тонізуючий і лікувальний напій. Тому він став ще однією складовою побічного лісокористування. Підсочку берези проводять за 5 років до рубки стиглих деревостанів. На Закарпатті тепла й рання весна викликає бурхливе соковиділення вже в березні. Заготівлю березового соку в держлісфонді області ведуть лісокомбінати, а в колгоспних і радгоспних лісах, в незначній кількості,– підприємства споживчої кооперації і харчової промисловості. Тепер заготовляється близько тисячі тонн щорічно, що цілком відповідає наявним природним ресурсам. Приріст обсягу заготівлі березового соку можливий, лише за рахунок інтенсифікації експлуатації березових насаджень, які визначаються в рубку, особливо в колгоспних лісах, підсочкою окремих екземплярів берези, що становлять незначну домішку в насадженнях, визначених у головну рубку в найближчі роки.

Справжньою лабораторією здоров’я називають у народі лікарські рослини, на які так багаті карпатські ліси. Тут зростає близько 300 видів лікарських рослин. 40 % усіх медичних препаратів одержують з рослин.

В області ведеться заготівля дикорослої лікарської сировини для потреб фармацевтичної промисловості. Землі держлісфонду Закарпаття багаті різноманітністю цінних видів, таких як ромашка лікарська, шипшина, горобина чорноплідна, звіробій, вільха чорна і сіра, деревій тисячолистий, пижмо, ялівець звичайний, арніка гірська та інші. Основним споживачем лікарської сировини є обласне аптекоуправління, яке частково переробляє сировину, а частину відправляє фармацевтичним заводам для більш глибокої переробки. Експлуатація запасів лікарських рослин за останні роки значно зросла. Понад сорок видів рослин заготовляється різними організаціями області загальною вагою 250 т.

У лісах Закарпаття є чимало надзвичайно цінних лікарських рослин, які знаходяться під охороною держави і занесені до Червоної книги СРСР та Української РСР. Це такі, як плаун-баранець, арніка гірська, тирлич жовтий, нарцис вузьколистий, родіола рожева та інші. Для забезпечення належної охорони і відтворення цінних лікарських рослин на території держлісфонду створено ряд ботанічних заказників республіканського значення. Це заказники «Затінки», «Тересянка» на території Рахівського лісокомбінату, де зростає арніка гірська, заказники «Странзул», «Задня» – місцезростання плауна-баранця на площі 510 га в Усть-Чорнянському лісокомбінаті.

Для збільшення обсягів заготівлі лікарської сировини і зміцнення сировинної бази лісокомбінатами об’єднання «Закарпатліс» будуть закладені промислові плантації особливо цінних і рідкісних лікарських рослин: родіоли рожевої, арніки гірської, лимоннпка китайського та інших.

Сінокосіння і випас худоби на лісових землях також входять у побічне лісокористування і становлять основу тваринництва, підсобних господарств підприємств і особистих господарств громадян. Сінокісні угіддя держлісфонду області закріплено за підсобними господарствами лісокомбінатів і працівниками лісової охорони – як службові наділи, а решта вільних ділянок віддається у користування колгоспам, радгоспам та громадянам області за погодженням з місцевими Радами народних депутатів. Значна частина сіна заготовляється на інших площах – квартальних просіках, галявинах, у молодих лісових культурах, під наметом зріджених насаджень тощо.

Щорічно в лісах держлісфонду заготовляється понад 4000 т сіна. Але цього недостатньо для підсобних господарств. Головний резерв – поліпшення сінокосів. Саме підвищення врожайності сінокосів дасть змогу зміцнити кормову базу підсобних господарств, збільшити виробництво м’яса, молока, вовни тощо.

Багатий породний склад лісів і розмаїта трав’яниста рослинність створюють прекрасну кормову базу для бджільництва. Понад три тисячі бджолосімей нараховують лише пасіки підрозділів об’єднання «Закарпатліс». Бджільництвом займаються колгоспи і радгоспи. З року в рік бджільництво в області набуває комплексного виробничого напряму. Поряд з виробництвом основних продуктів (мед, віск) господарства займаються збиранням прополісу, квіткового пилку, маточного молочка, а також виведенням маток і формуванням нових сімей та пакетів бджіл. Для продовження сезону експлуатації цінних нектароносів, наближення пасік до кормової бази з урахуванням її вертикальної зональності в гірських умовах Карпат, пасіки розміщують у пересувних павільйонах і перевозять їх у місця медозбору. Такі павільйони успішно використовуються в Усть-Чорнянському лісокомбінаті. Забезпечення бджолопасік пересувними причепами-павільйонами дозволить збільшити виробництво продукції бджільництва.

Карпатські ліси багаті цінною мисливською фауною. Мисливські угіддя закріплено за обласною організацією Українського товариства мисливців і рибалок та за лісокомбінатами.

Спортивне полювання за ліцензіями на оленів, козуль, диких кабанів, а також їх промисловий відстріл – не лише вид спорту та відпочинку, але й важливе джерело цінних продуктів: м’яса, натуральної вовни, шкіри тощо.

Мисливське господарство Закарпаття за останні роки зробило значний крок у напрямі інтенсифікації. У 1985 році з кожної тисячі гектарів мисливських угідь одержано на 155 крб. продукції – це високий показник, але нижчий, ніж у господарствах Прибалтійських республік і сусідніх європейських соціалістичних країн. Збільшення чисельності копитних у лісах області дало змогу інтенсивніше вести промисловий відстріл карпатського оленя, дикого кабана, козулі. Збільшено також реалізацію спортивних ліцензій.

На базі Шаланківського фазанорозплідника освоєно інкубацію і розведення фазанів. Щорічно тут вирощується 8–10 тис. штук молодняка цього цінного птаха і випускається в мисливські угіддя, а також реалізується в інші області України. Це дало можливість дозволити спортивне полювання на фазана за ліцензіями. Освоєно й штучне розведення диких качок.

У «Закарпатлісі» створено державні мисливські господарства: «Радянські Карпати» площею 76 тпс. га, «Нове Село» – 1,3 тис. га і «Шипот» – 11,8 тис. га. У господарстві «Нове Село» акліматизується муфлон і лань – перспективні для Карпат види.

У дванадцятій п’ятирічці планується підвищити експлуатацію мисливських угідь, збільшити заготівлю м’яса і налагодити випуск м’ясних консервів дичини. У Мукачівському і Ясінянському лісокомбінатах створюються цехи по виготовленню сувенірів з мисливських трофеїв.

Розглядаючи види побічного лісокористування, слід згадати про рибальство й риборозведення. Резерви рибного господарства ще досить значні. Загальна довжина річок і потоків, придатних для розведення райдужної і струмкової форелі та харіуса на території держлісфонду, становить понад 2000 км. Лісові озера та ставки в низинній зоні області використовуються для вирощування коропа. До останнього часу лісокомбінати займались лише інкубацією ікри лососевих риб, вирощуванням малька і зарибленням гірських потоків. Але вже за роки одинадцятої п’ятирічки створено певну базу для одержання товарної риби, особливо форелі. Перші тонни її надходять у продаж з 1983 року. В лісокомбінатах області створено належну технічну базу для риборозведення. Функціонують 9 інкубаторів загальною потужністю понад 3 млн. штук мальків на рік. Проводиться розчистка русел гірських потоків, будуються щорічно сотні перепадів, десятки ставків, що дало змогу в останні роки розпочати реалізацію товарної риби. Але саме в рибному господарстві ще значні невикористані резерви, приведення в дію яких дасть можливість збільшити в дванадцятій п’ятирічці реалізацію товарної риби в 2-З рази.

Таблиця 2. Обсяги випуску продукції з дарів лісу в одинадцятій п’ятирічці

Лісокомбінати області не лише заготовляють сировину, але й переробляють її на готову продукцію. Так, цех переробки дикорослих плодів і ягід Буштинського лісокомбінату щорічно переробляє близько 400 т сировини, консервує майже 300 т березового соку. Обсяги випуску консервної продукції постійно зростають. Тут випускається понад 20 найменувань продукції, яка користується підвищеним попитом. Аналогічний цех збудовано у Великобичківському лісокомбінаті, і вже в 1986 році сировина, яку заготовляють Великобичківський, Рахівський і Ясінянський лісокомбінати, майже повністю перероблялася. Переробку і випуск готової продукції з дарів лісу проводять і ряд консервних заводів харчової промисловості області (табл. 2).

Значна частина побічних продуктів лісу заготовлюється населенням, відпочиваючими та туристами. Однак, використовується ця багата кладова Закарпаття ще далеко не повністю. Наявні резерви дають можливість збільшити віддачу лісового гектара ще на 5– 6 крб., і вже в дванадцятій п’ятирічці одержати продукції на 12– 13 крб. з кожного гектара лісової площі.

Інтенсивне побічне користування лісом можливе тільки в тому випадку, якщо воно становить невід’ємну частину лісового господарства, базується на науковій основі і плановій координації охорони й відтворення природних ресурсів.

Вишукуючи резерви дальшого використання побічних лісових ресурсів, лісівники області працюють над освоєнням нових видів продукції. У дванадцятій п’ятирічці буде вирощуватися буковий шовкопряд, закладатимуться плантації технічної лози, заготовлятиметься для консервування папороть-орляк, планується випуск нових видів консервів.

Для збільшення випуску готової продукції передбачено будівництво цехів переробки дикоростучих плодів і ягід у Перечинському та Свалявському лісокомбінатах. З введенням їх у дію, вся дикоросла сировина, березовий сік і гриби будуть повністю перероблятись. Значно зросте асортимент купажованих соків, частина яких буде випускатися в сувенірній упаковці, в малооб’ємній тарі.

Лісова кладова Закарпаття дозволяє збільшувати заготівлю побічних харчових продуктів лісу населенням, організованими відпочиваючими і туристами. Головне – це господарська, дбайлива заготівля плодів, ягід, грибів – без пошкодження та знищення рослин. При вмілому користуванні лісовими дарами їх вистачить усім.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

РІЗНОМАНІТНІСТЬ ТВАРИННОГО СВІТУ. БЕЗХРЕБЕТНІ ТВАРИНИ.

Безхребетні тварини не є систематичною категорією. До них відносять понад 50 типів тварин з двох царств (з них 45 типів – найпростіші). Загальна відсталість Закарпаття в дорадянський період призвела до того, що більш-менш дослідженими виявились лише відносно крупні групи безхребетних, зокрема комахи. Але й вони грунтовно вивчались лише в радянський період на базі Ужгородського державного університету. Та й серед них є групи, які все ще чекають свого дослідника. Прикладом можуть бути первинно-безкрилі комахи – подури, що разом з найпростішими та червами відіграють надзвичайно велику роль у процесах трансформації органічних решток у верхніх шарах грунту. Серед них найбільше значення мають деякі представники червів – олігохет. У своїй величезній більшості грунтові черви нашої області належать до родини справжніх дощових червів люмбріцід. Розвиваючись подекуди в величезних кількостях (до 500–1000 екземплярів на 1 м2 грунту), вони протягом року можуть перемістити тонни грунту, не тільки сприяючи цим його кращій аерації та доступу води і мінеральних речовин до кореневих систем рослин, але й мінералізуючи значні кількості органічних речовин рослинного й тваринного походження. Діяльність дощових червів стимулює також активність ґрунтової мікрофлори та найпростіших. Найбільш звичайним представником цієї групи безхребетних для Закарпатської області є сіра аллолобофора. Всім добре знайомий також земляний черв’як, або великий виповзок, що досягає розмірів 20–30 см. Перший з них живиться ґрунтовим перегноєм, а останній – поверхневими рештками рослин, котрі затягає в свої нірки.

Значну роль відіграють черви-олігохети також у донних відкладах водойм. Серед них слід відмітити трубочників, або тубіфіцид. Особливо чисельні вони в місцях скидання в річки побутових стоків, що, на жаль, все ще має місце поблизу Ужгорода, Мукачева та інших міст Закарпаття. Бурхливий розвиток трубочника (до 200– 300 тис. екз. на 1 м2) дозволяє водним системам ефективно позбавлятися від надлишкових кількостей органічних речовин. Разом з тим трубочники, зокрема звичайний, а також лімнодріл Гофмейстера, є добрим кормом для риб-бептофагів. Це давно вже помітили риболови-любителі, вибираючи місця для рибної ловлі на ділянках, що знаходяться під впливом побутових стоків. Окрім трубочників у прісних водах області поширені черви-олігохети з родин енхітреід та наідід. Більш детальну інформацію про водних червів-олігохет можна почерпнути з монографій О. В. Чекановської та І. І. Малевича.

На відміну від комах, опис яких здебільшого можливий на основі зборів та спостережень окремих вчених – ентузіастів при використанні відносно простих методів та знарядь (наприклад, звичайний ентомологічний сачок), олігохети потребують для свого вивчення досить складних приладів. Ще складніше вивчення найпростіших, що базується на основі методів цитології, фізіології, біохімії та інших наук. Саме через це вивчення дрібних безхребетних Закарпаття здійснюється останнім часом на базі спеціалізованих лабораторій Інститутів зоології та гідробіології Академії наук УРСР. Перед ними поставлено завдання не тільки систематичного вивчення видового складу безхребетних тварин, але й виявлення їх ролі в різноманітних природних процесах та встановлення можливих наслідків антропогенного впливу. Наступним етапом цього вивчення є розробка рекомендацій і заходів, спрямованих на найбільш ефективне і, в той же час, раціональне використання природних ресурсів народним господарством. При цьому значна частина наукових коштів виділяється саме на вивчення безхребетних. Чому ж безхребетним приділяється велика увага? Причина в тому, що вказана група є проміжною між первинними продуцентами органічної речовини – рослинами – та хребетними тваринами і людиною, що стоять на верхніх щаблях трофічних ланцюгів.

Давно відомо, що рослини і тварини утворюють у природі різні угруповання. Вивченням особливостей структури і функціонування таких угруповань займається наука біоценологія. Характерно, що деякі з таких угруповань формуються виключно за рахунок безхребетних. Прикладом може бути консорція на основі двостулкового молюска дрейсени. Більш відомими є консорції на різних видах дерев та вищих водних рослинах, які також формуються за рахунок безхребетних. Зв’язок між такими угрупованнями підтримується відповідно через птахів та риб, тобто хребетних тварин.

Значний вплив на безхребетних тварин мають сезонність клімату помірного поясу та характерна для Карпат й інших гірських систем вертикальна зональність. Однак ці фактори по-різному впливають на наземних і водних безхребетних. На характері поширення останніх вертикальна зональність позначається значно менше, ніж характер грунту, гідрохімічний та гідрологічний режими водойми тощо. Значно слабіше впливає на водних безхребетних і сезонність. Зокрема, на фоні неактивних або малоактивних у зимовий період наземних безхребетних, відносно різноманітними, з високим рівнем функціональної активності залишаються водні безхребетні. Але оскільки вони, як і всі безхребетні в цілому, належать до пойкілотермних тварин, тобто до тварин з залежним від температури метаболізмом, то взимку інтенсивність їх процесу обміну речовин знижується порівняно з літнім в 4-5 разів. У цих умовах перевагу мають кріофільні, тобто холодолюбні, форми, що в Карпатах приурочені до джерел (фреатична фауна), а також високогірних озер та печерних водойм. Так, зимою в гірських потоках Карпат розповсюджені рачки гарпактіциди, зокрема бріокамптус спінулозус окціденталіс та паракамптус Шмайля. Перший з них є гляціальним (льодовиковим) реліктом, а останній – бореальним, поширеним у водоймах північної Європи, зокрема в озерах Карелії. У теплу пору року ці види зустрічаються виключно в джерелах або поблизу від них, а при похолоданні починають відігравати суттєву роль в угрупованнях водних безхребетних гірських потоків. Навесні вони поступово випадають зі складу донних тварин – зообентосу. Разом з тим джерела Закарпаття населяють бокоплави Гаммарус пулекс фоссарум, циклопи, діациклопи кландестинські та парациклопп фімбріатус. Три останні види зустрічаються в джерелах при наявності певної кількості рослинних решток – листового опаду, водорості-нитчатки та інших. Бокоплави вже, на відміну від циклопів, добре помітні неозброєним оком.

При наявності більш значних джерел забруднення у водоймах починають розвиватися найпростіші. Це найзвичайнісінька інфузорія-туфелька – представник типу ціліофора (інфузорії), а також джгутиконосець бодо оватус з типу мастігофора. На даний момент для Закарпатської області відомо близько 150 видів інфузорій, але реальна їх кількість у межах області – не менш ніж 1000 видів в силу значної різноманітності водойм та біотопів. Серед уже встановлених видів є багато таких, що можуть бути показниками ступеня забрудненості водойм органічними речовинами. Це дозволяє швидко й ефективно класифікувати водойму по фактору забрудненості органічними речовинами, а також встановити джерело забруднення та його характер. Деякі групи інфузорій надзвичайно чутливі до окремих з розчинених у воді металів, газів, активної реакції середовища та інших. Прикладом можуть бути виявлені в болотах на околицях Ужгорода декілька представників родини метопіде, що є прекрасними індикаторами наявності сірководню.

Значну роль у процесах мінералізації органічної речовини в холодну пору року в водоймах Закарпаття відіграють струмковики (ряд тріхоптера), а точніше їх личинки. Зокрема в гірських струмках зимою широко розповсюджені утворюючі будиночки види роду поліцентропус. Встановлено, що при температурах 0–З °С ці тварини активно споживають листовий опад. Навіть значний льодовий покрив не є для них перепоною. В цих умовах вони можуть обходитися без кисню, переходячи на анаеробний тип обміну. Цей процес переходу, як встановлено експериментально, здійснюється дуже швидко, протягом 1 – 2 годин. При зафіксованих чисельностях струмковиків у 10–20 особин на 1 м2, вони, при масі окремих екземплярів 1–2 мг, можуть споживати за зимовий період 5–10 кг листового опаду на 1 м2, мінералізуючи при цьому 1–2 кг.

Весною відбувається інтенсивна перебудова угруповань водних тварин у зв’язку з підвищенням температури та повенями за рахунок талих вод. У цих умовах виживає лише оброст або перифітон, тобто організми, які населяють водні рослини та поверхні різних предметів, що знаходяться у воді, а також літофільнин комплекс організмів, куди входять організми, що населяють грунт під річковим камінням. Серед перших можна назвати червів-коловерток з родів ротаріа та філодіна, а також личинок комарів звонців-хірономід. Серед останніх – черви нематоди, олігохети та гастротріхи.

Після скресання льоду в низовинних водоймах області починають бурхливо розвиватися організми товщі води – планктону. Основу його в цей період становлять панцирні коловертки, а також інфузорії та джгутикові, а дещо пізніше «мирний» зоопланктон замінюється «хижим» – циклопами, зокрема циклопсом стренуусом.

Після завершення весняної повені для низовинних ділянок Ужа, Латориці та інших річок характерне утворення заплавних водойм, у яких зафіксовано бурхливий розвиток інфузорій. В таких водоймах є їх кілька десятків видів.

Починають пробуджуватися навесні й наземні безхребетні. Серед них особливо численні комахи (у країні нараховується близько 100 тис. видів). Одними з перших на добре прогрітих сонцем ділянках з’являються туруни. Справжньою оздобою фауни Закарпаття є туруни роду карабус. Серед них на низовині зустрічаються карабуси Ульріха та Завадського, а в високогір’ї – карабуси ауронітепс та обсолетус. Лише вище 1700 м відмічений унікальний карабус Фаориція. Туруни приносять величезну користь, поїдаючи личинок шкідливих комах, а також молюсків і потребують всебічної охорони.

Серед лускокрилих, або метеликів (їх в СРСР є понад 15 тис. видів), гідні уваги представники родини иімфаліде, зокрема траурниці. Особини цього метелика, що пережили зиму, мають облямовані білою стрічкою темно-бордові крила, тоді як у молодих осооин стрічка жовта. Поблизу Чопа вже в березні зустрічається поліксена. Цей рідкісний метелик зникає тут уже в квітні. У 4е” же “еР’°Д відмічений нічний метелик букове павине око, іц° населяє, як це видно з назви, букові ліси.

У квітні та на початку травня у ставках, що використовуються для риборозведення, спостерігається розмноження інфузорій, серед них найбільше значення мають стентори, або трубачі. Завдяки великим розмірам (до 1,5 мм) вони помітні і неозброєним оком. У донних відкладах ставків та планктоні поширені стентор цорулеус та стентор поліморфус, а в перифітоні на вищих водних рослинах (очереті та рогозі) селиться стентор розелі. Навіть при розвитку в відносно невисоких для інфузорій чисельностях у кілька десятків тисяч екземплярів на 1 м2 поверхні ці найпростіші здатні повністю визначати характер та направленість процесів трансформації органічних речовин у донних відкладах та перифітоні ставків. При цьому вони – важливий корм для мальків риб у перші дні їх життя. В подальшому мальки переходять на живлення безхребетними зоопланктону та зообентосу.

Найбільш різноманітна фауна безхребетних розвивається влітку. З найпростіших, окрім інфузорій, поширені корененіжки, що віддають перевагу відносно чистим ділянкам річок з нешвидкою течією та піщаним, злегка замуленим грунтом. Найбільш чисельні представники корененіжок відносять до родів діффлюгія та центропіксис. Слід зазначити, що тільки близько третини всіх будиночків корененіжок містять живих тварин. У мертвих будиночках часто поселяються інфузорії, нематоди та черевовійчасті черви.

Поширені влітку також джгутикові, котрі при сприятливих навколишніх умовах у донних відкладах водойм Закарпаття можуть досягати чисельності до 1 – 2 мрд. на 1 м2 грунту. Основу джгутикових становлять дрібні види роду церкободо.

Звичайні в водоймах області представники й інших груп водних безхребетних. Це ракоподібні, зокрема водяні ослики, а також п’явки. Серед останніх найбільш поширена герпобделла октокулата, що зустрічається на вищій водній рослинності і є активним хижаком – поїдає личинок водних комах, молюсків, ракоподібних та олігохет. Широко представлені молюски, серед яких відзначимо активних фільтраторів двостулкових. Споживаючи з води дрібні організми та детрит, двостулкові освітлюють та очищають воду, в якій живуть. Разом з тим вони здатні накопичувати у своєму тілі різні токсичні речовини в дуже великих порівняно з природними фоновими концентраціях. У водоймах Закарпаття тепер встановлено понад 30 видів двостулкових молюсків, у тому числі 5 видів з роду уніо, які досягають значних розмірів.

Серед наземних безхребетних у літній період виділяються комахи. Так, для низинних районів характерні колись чисельні, а зараз надзвичайно рідкісні сатурнії. Зокрема велике нічне павине око, або грушева сатурнія, досягає в розмаху крил 16 см і є найбільшим метеликом Європи. Надзвичайно рідко відмічається в межах області, а також у Центральній Європі в цілому, тернова сатурнія, що представляє середземноморський елемент нашої фауни. Цей вид поодиноко зустрічається з кінця травня уздовж Латориці.

Теплолюбні середземноморські види комах найбільш повно представлені у Виноградівському районі, який за кліматом наближається до сухих субтропіків. Прикладом може бути Чорна гора у м. Виноградові. Тут виявлено туруна гарпалус ауреус сіміліс та коника пахітрахіс граціліс, а також метеликів брінтезія цірцея та гіппархія фагі. На території ЧССР ділянки, де зустрічаються ці рідкісні метелики, оголошені заповідними (наприклад, Ковачевські горби у Південній Словаччині). Нещодавно в Ужгороді було виявлено коника малого пластинокрила, що в Криму та на Південному Кавказі є подекуди звичайним масовим видом – шкідником. Цей балканський вид проникає на Закарпаття з Придунайської низовини.

Справжньою рідкістю на території області, незважаючи на достатні масиви дубових лісів, стали великий дубовий вусач та жук-олень, які систематично виловлюються несвідомими людьми на сувеніри. У передгір’ях на луках і в садах нашої області поширений близький родич великого дубового вусача церамбікс скополі, що в окремі роки може завдавати незначної шкоди.

Окрасою букових лісів є альпійський вусач, що останнім часом попав у міжнародну Червону книгу разом з повністю винищеним на території області метеликом аполлоном. Останній належить до родини папіліонід. До цієї родини належить також і мнемозіна, яка поки що зрідка відмічається в долинах річок Полонинського масиву Західних Карпат на висотах 600–1000 м. У цих долинах на довколаводній рослинності зустрічаються також велетенські (до 23 мм) довгоносики ліпарус глабріростріс, довгоносики гіпера пунктата та дрібні (3–4 мм) представники роду апіон. Починають траплятися тут і окремі представники роду отіорінхус. Довгоносики цього роду широко представлені у високогір’ї.

На гірських луках у лісовому поясі, окрім метеликів-перламутрівок, серед яких впадає у вічі велика лісова перламутрівка кількох морфологічних форм, зустрічаються також прямокрилі комахи, а саме коники й саранові. На поширенні багатьох з них суттєво позначилася діяльність людини. Виражений негативний антропогенний вплив спричиняється випалюванням. До таких коників належить ізофії, ряд видів яких відомо для Радянського Союзу лише на Закарпатті.

Дуже цікавий представник коників був відмічений поблизу с. Білин, що на Рахівщині. Мова йде про східного пилохвоста, який поширений в Західному Сибіру, де утворює суцільний ареал. Але цей коник начисто відсутній у Східній Європі. І ось знахідка на Рахівщині. Дещо раніше подібні локальні місцезнаходження зафіксовано в Румунії. Виживання таких невеликих популяцій тварин можливе лише за умови партеногенетичного розмноження, яке й є характерним для східного пилохвоста. Цікаво, що самці цього виду зникли не повністю. Вони, хоча й дуже зрідка, але зустрічаються, приблизно 1 самець на 1000 самок. Немає сумнівів, що величезний розрив в ареалі східного пилохвоста на території Європи спричинив льодовик. Локальні ж популяції коника, знайдені в Карпатах, свідчать про те, що тут він рідкісний.

Однією з найбільш древніх груп комах, представлених на Закарпатті, є бабки. В личинковій стадії це хижі водні тварини, що живляться олігохетами, личинками інших комах, або подібно до хижих жуків-плавунців, мальками риб. Дорослі бабки також хижі і ловлять комах переважно вздовж різноманітних водойм. До найкрупніших бабок належать коромисла. Це крупні комахи з яскраво забарвленим черевцем. Зокрема в області у водоймах басейну Латориці відмічено теплолюбне коромисло ешна ізоскелес, комаха якої активно винищує комарів. Ще недавно чисельні в лісовому поясі області ешна грандіс та ешна мікста стали справжньою рідкістю, що відразу спричинило зростання кількості кусливої мошки гнусу. Причиною зменшення чисельності бабок, на наш погляд, є забруднення ставків, заплавних водойм, заток, стариць та озер, особливо нафтопродуктами, які погіршують кисневий режим водойм, чого не витримують киснелюбні личинки бабок.

У лісовому поясі Закарпаття поширені високорозвинені корисні комахи-мурашки. У цих безхребетних вчені виявили ефект групи, характерний для бджіл, джмелів та деяких інших перетинчастокрилих. Він полягає в підвищеному виживанні окремих особин у складі групи, причому цей ефект посилюється із зростанням групи. Детально зупинятися на мурашках, а також на бджолах не будемо. Вкажемо лише, що на Закарпатті широко представлені близько 10 видів мурах з роду форміка, гнізда яких приурочені до найрізноманітніших екологічних умов. Незначну екологічну пластичність окремих видів необхідно враховувати при штучному розмноженні мурашиних сімей відсадками. Максимальний радіус дії старих мурашників – близько 100–150 м, причому добре знищуються мурахами рухомі відкрито живучі комахи та їх личинки. Особливо ефективно поїдаються гусениці, причому ступінь цієї ефективності залежить від наявності на тілі гусениць волосків. Через це найкраще поїдаються гусениці п’ядунів та листоверток, а гусениці шовкопрядів, коконопрядів, ведмедиць – значно гірше. Лише на віддалі близько 10 м ефективно поїдаються дорослі жуки, пильщики, личинки листоїдів. Все це вказує на велику користь мурашок у боротьбі проти шкідників лісу. Саме через це згідно діючого законодавства розорення старого крупного мурашника на території з режимом охорони або в зелених зонах міст карається штрафом до 200 карбованців.

Великий інтерес має в Карпатах зона високогір’я. Для неї характерна велика кількість (понад 1000) малих і середніх озер. Більша частина з них знаходиться на території Закарпатської області. На жаль, гідрофауна цих водойм зовсім не вивчена. Слід сподіватися, що при детальному фауністичному дослідженні тут буде виявлено ряд реліктових та ендемічних видів тварин.

Характерним для високогір’я елементом фауни безхребетних є тардігради, що виділені недавно в окремий тип тварин. Вони населяють сухі мохи на скелях (роди ехініскус та парехініскус), а також зволожені улоговини (роди макробіотус, гіпсібіус та ізогіпсібіус). Вивчення фауни та екології цієї групи, окрім чисто пізнавального, має значний загальнобіологічний інтерес, оскільки йдеться про групу тварин, здатну витримувати дози радіації до 10 000 рентген, температури, близькі до абсолютного нуля та повне висихання. Автор цих рядків особисто спостерігав живих зародків тардіград у щойно промитих від формаліну пробах з донних відкладів водойм.

Широко представлені у високогір’ї також членистоногі – туруни і довгоносики, два види ендемічних карпатських жуків-восковиків, а також кілька видів павуків та псевдоскорпіонів. Ряд високогірних видів є й серед метеликів-чорнушок з роду еребіа. На жаль, інтенсивний і практично безконтрольний випас худоби призвів до їх майже повного зникнення.

Є характерний для високогір’я представник і серед прямокрилих комах. Це ізофія бревіпеніс – досить крупний зелений коник, відмічений на Чорногорі, Свидовці та Горганах. Цей коник харчується, в основному, листям чорниць, але на горі Ребро, що на Чорногорі, було помічено поїдання ним надзвичайно отруйної чемериці білої. Цікаво, що коники, знайдені на чемериці, мали на спинній стороні дві поздовжні яскраво-червоні полоси – елемент попереджуючого забарвлення, відсутній у типових особин.

На завершення даного огляду хотілося б застерегти від абсолютизації понять корисності та шкідливості. В умовах дедалі зростаючого впливу людини на природу, навіть організми, що завдають шкоду, можуть приносити певну користь. Так, поширення на полонинах кінського щавлю лімітується бурхливим розвитком листоїдів. У звичайних умовах вони, безумовно, є шкідниками сільськогосподарських рослин. З малопоширеного індиферентного для людини виду, перетворився на одного з основних споживачів фекальних мас на полонинах пластинчатовусий жук геотрупес стеркорозус – скарабей високогір’я. В цьому йому активно допомагають жуки афодії з цієї ж родини.

У нашому короткому огляді неможливо охопити всі групи безхребетних тварин Закарпаття. В їх детальному вивченні можна знайти значні можливості та резерви інтенсифікації господарства області на науковій основі.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

РІЗНОМАНІТНІСТЬ ТВАРИННОГО СВІТУ. ХРЕБЕТНІ ТВАРИНИ.

Для сучасної фауни Закарпатської області найбільш характерними є гірські та лісові види хребетних у широкому розумінні. Фауна хребетних нараховує 450 видів, підвидів, форм і різновидностей круглоротих, риб, земноводних, плазунів, птахів і ссавців. Територія Закарпаття згідно з сучасними уявленнями належить до двох зоогеографічних округів: Карпатського гірсько-лісового бореально-лісової зони та Притисянського низинно-лісового європейської лісостепової зони.

Значення хребетних в умовах Закарпаття різноманітне. Багато з них є промисловими або об’єктами спортивного рибальства й полювання. Всі хребетні – важливий біокомпонент (складові) природних екосистем, відіграють провідну роль у кругообігу органічних речовин у біосфері (живій оболонці Землі). Вони збагачують середовище органічними речовинами, багато з них сприяють аерації грунтів на гірських схилах, беруть участь у формуванні рослинності, її поширенні. Деякі з них відіграють роль санітарів, розповсюджувачів насіння та інше. Найбільше значення хребетних у споживанні різних шкідників сільського та лісового господарства. Тому сьогодні на передньому плані питання всебічного вивчення хребетних, як складових природних багатств, їх раціональне використання й охорона. Присутність у навколишньому середовищі хребетних тварин урізноманітнює природу, задовольняє естетичні смаки людей, звичайно є необхідним елементом рекреаційних ресурсів.

Серед хребетних Закарпаття – чимало слабовикористовуваних для введення у зоокультуру. Це риби – дунайський лосось, озерна форель, стерлядь, сом (для холодно- й тепловодного рибництва), умбра (акваріумна рибка), деякі земноводні й плазуни (для одержання сировини, з якої виготовляють фармацевтичні препарати), крижень, заєць-русак, куріпка, перепел, косуля (для розведення з метою збагачення мисливських угідь), карпатський олень, видра, куниця лісова й кам’яна, ласка, горностай та інші (для розведення на звірофермах й доместикації). Серед хребетних є ряд ендемічних видів, характерних тільки для Карпат.

Значно більше видів хребетних поширено тільки в тій частині області, яка відноситься до Карпатського гірсько-лісового округу, понад 40 видів. Серед них риби харіус, струмкова форель, пістрявоногий бабець, живородяча ящірка, гадюка звичайна; птахи – тетерук, рябчик, глухар, чорний лелека, змієїд, беркут, волохатий сич, довгохвоста сіра сова, пугач, трипалий дятел, жовна, горіхівка, щеврик гірський, завирушка альпійська, гірська вівсянка, оляпка; звірі – альпійська бурозубка, мала кутора, лісова куниця, бурий ведмідь та інші.

Процес формування фауни області нерозривно пов’язаний з генезисом та історією карпатської гірської системи і фауни Середньої Європи в цілому. Цей процес був надзвичайно складним. Основний склад ссавців у Карпатах і в різних частинах Середньої Європи відомий з доплейстоценових відкладів. Це їжаки, кроти, ведмеді, лисиці, куниці, тхори, видри, борсуки, рисі, козулі, олені, зайці, білки, ховрахи, коти та інші. Багатьох видів сьогодні вже немає. Це рудуватий ховрах, перев’язка, великий тушканчик, мамонт, носоріг шерстистий, печерний ведмідь, північний олень, копитний лемінг, дикий кінь, тур та інші.

Діяльність людини на території сучасної Закарпатської області простежується від раннього палеоліту. З того часу й до наших днів природні екосистеми на цій території зазнали значної антропічної трансформації, а фауна хребетних – певних змін, зумовлених рибальством, полюванням, розвитком скотарства, землеробства, промисловості тощо.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

ХРЕБЕТНІ ТВАРИНИ. Риби й круглороті.

Водойми Закарпатської області дуже різноманітні. Вертикальна зональність області обумовлює інтенсивність стоків, їх швидкість, температуру, тривалість періоду вкриття кригою, жорсткість, прозорість, мінералізацію, кормову базу риб, ступінь впливу людини, або антропізацію та напрям господарського використання. Всі ці характеристики водойм на різних висотах над рівнем моря неоднакові. Вони визначають сприятливі умови для життя одних видів риб і непридатні для інших. Водойми дуже змінені діяльністю людини. Змінений також видовий і кількісний склад риб, їх вікова структура, поширення.

Рибництво в Карпатах уперше почало розвиватися з другої половини XIX ст. Недалеко від Сваляви у с. Неліпині в 1880 році було збудовано розплідники лососевих риб. Мальків, виведених штучно з ікри, частково випускали у природні водойми – гірські струмки. Незначну частину вирощували у басейнах до товарних розмірів. Згодом, у кінці минулого століття, примітивні розплідники форелі було збудовано на р. Піні, недалеко від с. Поляни, мальків випускали у природні водойми.

На початку XX ст. у багатьох пунктах діяли інкубатори форелевої ікри, в них розводили, крім місцевої струмкової, також і завезену з Канади райдужну форель. До кінця 30-х років діяло 10 інкубаторів. Усі розплідники лососевих були дрібні й малопотужні. Проте вони відіграли позитивну роль у підтриманні високої кількості форелі у гірських річках Карпат.

Під час другої світової війни майже все холодноводне рибне господарство було зруйноване (діяло тільки кілька дрібних розплідників у Свалявському та Рахівському районах). Штучним розведенням риби почали займатися, надавши йому властивостей крупних промислових господарств, тільки з 1958 року, коли на Закарпатті заново створено тепловодне рибне господарство, якого в дорадянський період тут зовсім не було.

Чимало зусиль було спрямовано на припинення руйнування річок, на відновлення в них мінімальних, а згодом і створення оптимальних умов для риб та інших водяних і амфібних організмів.

Загальна довжина річок Закарпатської області становить 3622 км, площа – 14 109 га (разом з іншими природними водоймами). Площа штучних водойм – близько 1000 га. За температурою, кількістю кисню, швидкістю течії, структурою твердого стоку, гідрофауною гірські ділянки річок істотно відрізняються від низинних. У режимі, гідрофауні річок та інших водойм простежується вертикальна зональність.

Різкі коливання стоку та наносів руйнують нерестилища, викликають загибель личинок, мальків, відкладеної ікри. Повені затримують хід риб на нерест. Під час тривалих дощів і сніготанення рівень води в річках підвищується, твердий стік (грунти, уламки гірських порід, хмиз, деревина, опале листя, пісок) збільшується, що згубно діє на рибне населення, особливо на лососевих. Середньорічна каламутність річок змінюється від 200 до 700 г/м3, максимальна досягає 2000 г/м3. Тиса каламутна від 100 до 230 діб на рік, Латориця – від 95 до 206. Це негативно впливає на розвиток ікри, часто губить личинок і мальків.

На низовині зустрічаються заплави старорічищ і заболочені прируслові водойми. Під час максимального рівня в річках вони наповнені водою і стають улюбленими нерестилищами щуки, коропа, карася, сома, окуня та інших риб. У них добре розвивається ікра, ростуть мальки.

У зв’язку з швидкою течією на гірських річках утруднене утворення льоду, але в холодні зими спостерігається намерзання по дну, нарощуються льодові пороги, що несприятливо впливає на нерест струмкової форелі, минька і на розвиток ікри. Тому оптимальні природні нерестилища струмкової форелі розміщуються на тих ділянках гірських річок, куди надходять джерельні й термальні води.

Навіть під час найсильніших морозів (до мінус 30°С) на гірських річках є незамерзаючі ділянки там, де швидкість течії становить 1,5 м/с і більше. Це сприяє збереженню оптимального кисневого режиму, що дуже важливо для зимівлі риб, особливо лососевих.

Льодові затори, які майже щороку спостерігаються на Тисі, Латориці, Боржаві, Тересві згубно діють на зимуючих риб. Великі маси криги сягають дна ріки і борознять його, руйнують і знищують великі косяки зимуючих риб. Суцільне льодове вкриття на непротічних і замкнутих водоймах (стариці, меандри, озера, болота та інші) небезпечне для риб та іншої гідрофауни. На Закарпатській низовині вже на другу – п’яту добу суцільного льодовкриття риби гинуть від задухи. Тут швидко створюється несприятливий газовий режим.

Водоносність рік на Закарпатті здатна забезпечити нормальне існування риб навіть у найпосушливі роки. Найбільш аптропізовані такі ріки, як Уж, Латориця, Боржава і Тересва. На цих річках розміщено найбільше населених пунктів, промислових і різних інших об’єктів. Водозбірна площа Ужа, Латориці й Боржави найменш лісиста.

Видовий склад і поширення риб та круглоротих. У водоймах Закарпаття відомо 60 видів, підвидів і форм риб та круглоротих. Останні представлені міногою. Ця тварина – ендемік басейну Тиси – надає перевагу чистим водоймам. Риби належать до лососевих, осетрових, коропових, окуневих, тріскових, вугревих та інших. Їх ділять на гірські, низинні та з широким вертикальним поширенням. До гірських відносять переважно лососевих, зокрема форелі струмкову, райдужну й озерну, харіус, дунайський лосось. Для акліматизації було завезено малька байкальського омуля, сига, севанської форелі, успішно акліматизована палья і пелядь.

Для відтворення у гірських водоймах найбільш придатні аборигенні види – струмкова, озерна форелі й харіус. Акліматизована райдужна форель. Вона менш вимоглива до гідробіологічного режиму, але й менш придатна для відтворення, бо здатна упливати з гірських річок вниз по течії і повністю зникати з водойм. Райдужну форель розводять переважно для вирощування у замкнутих водоймах, тобто у холодноводних рибних господарствах. Озерна форель зустрічається в Синевирському озері. За швидкістю росту вона наближається до дунайського лосося, який в сприятливих умовах набирає кілограм маси за рік. Лосось – ендемік водойм дунайського басейну, на Закарпатті поширений тільки у верхів’ях Тиси та деяких її притоках (Шопурка, Тересва, Теребля, Ріка), часто зустрічаються бабці – підкаменщик та пістрявоногий.

Кількість дунайського лосося в закарпатських водоймах з кожним роком зменшується. Отже, крім охорони, необхідно його штучно розселити, а також розводити шляхом інкубації ікри. Для початку треба створити маточник з поголів’ям, яке утримувати в умовах максимально наближених до природних: спорудити штучний рукав струмка або річки з бетонованим дном, укріпленими берегами, добре захищений зверху дротяною сіткою, а на втоці й витоці – дрібною сталевою густою граткою від рибоїдних хижаків. При одержанні достатньої кількості заплідненої ікри слід організувати її природну й штучну інкубацію з наступним випуском малька у природні й штучні водойми.

Для кращого виживання лососеподібних риб малька слід випускати у природні струмки й потоки до досягнення ним однорічного віку – в липні – серпні. Такий мальок більш життєздатний, краще вміє знаходити природні корми, у великих кількостях доживає до промислових розмірів.

Для збільшення лососеподібних риб у природних водоймах необхідно організувати більш надійну охорону водозбірної площі зарибнених струмків і потоків від забруднень лісоексплуатацією і перебування там транспортних засобів, які використовують як пальне нафтопродукти. Значна кількість забруднень від автотранспорту потрапляє у водойми з автодоріг. Тому в багатьох місцях утворилися довгодіючі вогнища забруднення. Такі ділянки шляхів і берегів слід обробити препаратом «Аеросил».

Серед риб в області переважають види з весняно-літнім періодом нересту. Лише миньок і струмкова форель відкладають ікру в осінньо-зимовий сезон. Вугор, який у водоймах Закарпаття зустрічається дуже рідко, з настанням статевої зрілості відпливає на нерест в Атлантичний океан, до берегів Мексіки.

Із осетрових риб у водоймах є тільки стерлядь. Запливання прохідних осетрових (білуга, осетр, севрюга) в Тису припинилося ще на початку XIX ст. Стерлядь поширена в низинній частині Боржави, Латориці, Тиси. Цінна риба, але рідкісна.

Численними за видовим і кількісним складом є коропові, деякі з них створюють основну масу риб природних водойм, зокрема підуст, вусачі – звичайний і південний, білизна, верхоплавка, бистрянка, короп дикий, карась, головень, ялець, в’язь, плітка. В Тисі, Косівці, Тересві, Тереблі, Ріці та їх притоках поширена андруга, в інших водоймах вона рідкісна або й зовсім не зустрічається.

Переважно в низинних частинах річок водиться лящ, клепець, густера. З нижніх ділянок Тиси навесні в річки низовини запливають на нерест синець, чехоня, рибець, а в окремі роки також і в Латорицю – плітка дунайська. Слід відмітити, що після будівництва греблі і гідроспоруд на Тисі в Угорщині, деякі зі згаданих риб уже майже не потрапляють під час нересту на ділянки Тиси та в її притоки на території Закарпаття.

У низинних і передгірних водоймах поширені йорж смугастий, відомий тільки з Дунайського басейну, йорж звичайний, чіп великий, чіп малий. В низинній частині Тиси, а також у Латориці та її старицях є судак, виявлений берш періодично в Тисі і Латориці в околиці Чопа. Річковий окунь чисельний, не зустрічається тільки у гірських струмках.

У водоймах Закарпаття є й дрібні види риб. Їх максимальні розміри не перевищують 10–20 см, вони мають короткий період життя, зокрема слиж, щипівки – звичайна й гірська, піскарі – карпатський, гірський, білоперий, довговусий, гірчак.

У стоячих і протічних водоймах, переважно в низовині, поширені лин, в’юн. Щука розповсюджена майже в усіх водоймах, відомі вилови особин до 10 кг. Сом водиться в низинних і передгірних частинах рік. У 1955 році вперше виловлено котячого сомика, який, напевно, поширився з Угорщини, де був відомий раніше.

У водоймах, здатних заростати болотною рослинністю (меліоративні канали, старорічища, озера тощо), на низовині і в передгір’ях, все більше поширюються завезені амур і товстолобик. Ці риби живляться лише водяною рослинністю й можуть відігравати позитивне значення в очищенні водойм.

Щорічно з природних водойм області спортивним ловом рибалки виловлюють від 145 до 320 ц риби, проте за візуальними підрахунками найбільше риби ловилося на початку 50-х років. Промисловий лов риби в природних водоймах існував до 1960 р., а потім у зв’язку з малою рентабельністю його припинили.

За походженням найбільша кількість (26,7 %) видів, підвидів і форм риб – характерні елементи дунайського басейну, вони ж є і його ендеміками (дунайський лосось, карпатська й дунайська плітки, великий і малий чіп, смугастий йорж, щипівки, піскарі та інші, з круглоротих – мінога). Далі за походженням іхтіофауна розподіляється так: європейські становлять 11,6 %, європейсько-сибірські – 8,3 %, центрально-європейські – 10,0 %, північно-європейські, понто-каспійські та маньчжурські елементи – 3,4 %, понто-сарматські, південно-європейські, понтичні, східно-європейські, європейсько-аральські, середземноморські, балтійсько-атлантичні, сарматські та інші становлять по 1,3 % кожний.

Враховуючи надто складний шлях розвитку Карпатської гірської системи, її гідромережі, флори й фауни, слід відмітити, що центральним ядром іхтіофауни й сьогодні є ендеміки дунайського басейну, які разом з європейськими становлять понад 50 %. З регресією сарматського, понто-каспійського й паннонського водного басейну, з плейстоценовим похолоданням пов’язані проникнення на Закарпаття північних, сибірських та інших форм. В голоцені іхтіофауна прийняла вже сучасний вигляд, а в наступний період вирішальне значення в її формуванні та в зміні належало діяльності людини.

Охорона водойм та риб. Найбільш актуальним питанням сьогодні є збереження середовищ, тобто захист і відтворення гідробіологічного, гідрохімічного режиму водойм та уникнення їх антропізації.

Водойми і їх водозбірна площа, як середовище гідрофауни, найбільшому антропічному впливу піддаються в густо населених передгір’ях, міжгірних долинах, низовині.

Гірські струмки та їх водозбірна площа, де немає населених пунктів, зазнали незначної антропічної трансформації, бо високо в горах, де знаходяться їх витоки, немає споруд, відсутні промислові та інші об’єкти, які негативно впливають на водне середовище й на їх мешканців. Тому в гірських місцевостях, де збереглися природні екосистеми, біоценозний принцип охорони набуває першорядного значення. Тут антропічний вплив проявляється через лісоексплуатацію, випасання худоби на субальпійських луках, туризм, будування й розміщення невеликої кількості господарських об’єктів.

Зусилля, спрямовані на охорону й збереження гідробіологічного режиму гірських водойм, мають значення для холодноводного рибництва. Використання вод гірських струмків для цієї мети за останні 20 років зросло майже в 7 разів, у майбутньому посиленими темпами буде збільшуватися. Сьогодні тільки 0,5 % вод гірських струмків використовується для холодноводного рибництва.

Кількість твердого стоку в струмках зменшується, завдяки збереженню рослинності на гірських схилах та всій водозбірній площі. Близько 20 % вод гірських струмків – джерельні з температурою протягом року 8–16 °С. Такі води найбільш придатні для лососевих риб та холодноводного рибництва.

Для відновлення, збереження й охорони цінних риб та іншої гідрофауни лов повністю заборонений у зоні лососевих риб. В інших водоймах спортивний і любительський вилов обмежений (дозволено рибалити двома вудочками одноразово з берега, улов – до 5 кг риби за день). Більшість природних водойм передгір’я й низовини закріплена за первинними колективами рибалок.

Цілорічно заборонено виловлювати стерлядь, дунайського лосося, рибця, умбру та інших риб. Для умбри, як вимираючої риби, яка має дуже обмежене поширення, розробляються заходи охорони.

У зв’язку з вжитими заходами забір будівельних матеріалів (гравію, галечника, піску, каміння) та руслових наносів дозволено тільки в строго визначених місцях. Припинено сплав лісу по гірських річках. Обмежене лісовирубування на гірських схилах водозбірної площі та в місцях витоків річок. Уздовж берегів річок повністю охороняється деревна й чагарникова рослинність. Наявність рослинності дає можливість уникати перегрівання води влітку, до того ж збільшується територія, придатна для заселення лососевими, а також природна кормова база для риб, які живляться комахами. Там, де береги відкриті, їх поступово обсаджують деревами. Це дає можливість уникати руйнування їх під час повеней.

Велике значення має також створення протиерозійних буферів навколо ставків, де горбиста місцевість (на передгір’ях), щоб запобігти попаданню у ставки вимитих з навколишніх полів мінеральних добрив, гербіцидів, пестицидів, твердого стоку та замулювання.

У холодні зими в замкнутих водоймах рятують рибу від задухи, а влітку під час усихання малих стариць і рукавів – молодь від загибелі.

Для обмеження антропізації масовим туризмом водозбірної площі та окремих ділянок річок у горах спеціальними постановами Закарпатського облвиконкому відведено території для стоянок автотранспорту, розміщення наметів, ватр, спортивних майданчиків.

Тепер на території Закарпатської області промислові, комунально-побутові стоки майже повністю відведено від водойм. Споруди по очищенню діють на більшості підприємств, їх ефективність становить 90–95 %. Найближчим часом намічено збудувати і ввести в дію решту очисних споруд, перейти на замкнутий цикл водопостачання промислових підприємств.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

ХРЕБЕТНІ ТВАРИНИ. Земноводні та плазуни.

На території області є п’ять видів хвостатих і одинадцять видів безхвостих земноводних.

Із хвостатих земноводних плямиста саламандра зустрічається у різноманітних лісах. Звичайний і гребенястий тритони водяться переважно в рівнинній та передгірній зонах, карпатський та альпійський тритони – у гірській. Всі хвостаті земноводні корисні, живляться комахами. Деякі з них є кормом для риб, земноводних, плазунів, птахів та ссавців.

Безхвості земноводні – жовточерева джерлянка населяє передгірну та гірську зони, а червоночерева, звичайна і гірська часничниці поширені на рівнині. Вони – корисні, знищують личинок комарів. Зелена і звичайна ропухи поширені в рівнинній, передгірній зонах. Всі види активні переважно вночі, знищують велику кількість комах-шкідників сільськогосподарських культур і лісу. Звичайна квакша живе на деревах. Навесні разом з іншими земноводними її можна зустріти у водоймах. Озерна й ставкова жаби протягом усього активного періоду з води виходять лише у пошуках кормів, як і інші, що живляться комахами. Гостроморда, трав’яна і прудка жаби заслуговують охорони, як корисні, досить рухливі, активно переслідують комах-шкідників лісового та сільського господарства.

Відомо десять видів плазунів: один – черепах, чотири – ящірок і п’ять видів змій. Болотяна черепаха живе у болотах, меліоративних каналах, озерах, старицях річок. Зимує на дні водойм, закопавшись у намул. У воді досить спритна, добре плаває.

Із ящіркових веретільниця чисельна на лісових галявинах та лісосіках. Зовнішнім виглядом нагадує змію. Живиться дощовими черв’яками, молюсками, мурашками та двокрилими комахами. Це зовсім не отруйна ящірка, приносить певну користь, знищуючи шкідників лісового та сільського господарства. Зелена ящірка найбільша серед ящірок Закарпаття, поселяється в садах, на виноградниках. Прудка ящірка – чисельна, живиться комахами. Охоче поселяється в садах, придорожніх смугах, на виноградниках. Живородна – зустрічається виключно в горах. Живиться, як і інші ящірки, комахами.

Серед змій поширеними є звичайний та водяний вужі. Майже однакових розмірів. Живляться земноводними, рідко рибами. Ескулапова змія, або лісовий полоз, найбільший на Закарпатті. Добре лазить по гілках дерев та кущів, знищує гризунів. Звичайна мідянка живиться переважно ящірками, рідко гризунами. Звичайна гадюка – єдина отруйна змія Закарпаття, завдовжки до 60 см. Живиться переважно гризунами, земноводними, ящірками, полює увечері та вночі, підстерігаючи свою жертву, яку кусає і лише мертву проковтує. Зустрічається в горах, на лісових вирубках. Отрута гадюки останнім часом знаходить все ширше застосування в медицині.

Земноводні служать кормом багатьом рибам, птахам і ссавцям. Вони заслуговують на охорону ще й тому, що прикрашають, оживляють своєю присутністю наші водойми, а весною доповнюють своїми голосами. Плазунів і земноводних слід повсюдно охороняти.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

ХРЕБЕТНІ ТВАРИНИ. Птахи.

На Закарпатті нараховується 280 видів, підвидів і форм птахів, з них гніздові становлять 44%, осілі – 23, пролітні–17, залітні – 13 і зимуючі – 3 %.

Гніздові в області не зимують. їх нараховують понад 120 видів: перепел, голуб-синяк, припутень, горлиця звичайна, пастушок, погонич, водяна курочка, деркач, лиска, чайка, перевізник, травник, вальдшнеп, бекас, нерозень, шилохвіст, широконіска, попелюх, лелеки чорний і білий, чаплі сіра, руда й жовта, квак, бугайчик, бугай, балобан, чеглок, боривітри звичайний і степовий, кібчик, луні, орел-карлик, змієїд європейський, осоїд, зозуля, дрімлюга, сиворакша, бджолоїдка, рибалочка, одуд, стриж, крутиголовка, іволга, шпак, в’юрок і багато інших.

Осілі цілорічно живуть на території області. Взимку деякі з них збираються зграями і мандрують на незначні відстані від місць гніздування. Їх близько 60 видів. Серед них рябчик, тетерів, глухар, куріпка, фазан, кільчаста горлиця, сапсан, яструби, беркут, сови вухата, болотяна, сіра й довгохвоста; пугач, сичі волохатий і хатній, сипуха, дятли зелений, сивий, строкатий, білоспинний, малий і трипалий, жовна, сойка, горіхівка, костогриз, зеленяк, щиглик, чиж, коноплянка, снігур, шишкар ялиновий, зяблик, вівсянка звичайна, жайворонок чубатий, пищуха звичайна, повзик, синиці велика, чубата, голуба, чорна, чорноголова, болотна, довгохвоста й вусата, корольок жовто- і червоноголовий, сорокопуд сірий, кропивник, або волове очко, оляпка та інші.

Пролітні птахи зустрічаються на території Закарпаття від лютого до квітня, під час міграції на північ до місць гніздівель, і від вересня до грудня, під час перельоту на південь на зимівлю. Деякі з пролітних птахів тут бувають не щороку, інші ж регулярно прилітають і затримуються більш-менш тривалий час. До пролітних належать понад 50 видів. Серед них – сивка золотиста, галстучник, ходулочник, шилодзьобка, веретенник великий, кроншнепи великий і середній, щиголь, чорниш, поручайник, уліт великий, фіфі, турухтан, дупель, гаршнеп, лебідь-кликун, лебідь-шипун, гуменник, гуска, огар, казарка червонозоба, свищ, чернь, гоголь, турпан, крохалі великий і довгоносий, луток, малий канюк, орлан-білохвіст, луні польовий і степовий, підорлик великий, щеврик лучний, дрізд білобровий, синьошийка або варакуша та інші.

Залітні птахи періодично, в окремі роки, з’являються на території області. Деякі з них за останні 30-50 років залітали один- два, інші по кілька разів. Залітні птахи в області перебувають недовго, а потім знову зникають.

Залітних нараховується близько 35 видів, серед них дрофа, стрепет, плавунець круглодзьобий, мартини трипалий і сріблястий, крячок білощокий, чеграва, норець червоношиїй, чернь червонодзьоба, синьга, савка, баклани великий і малий, пелікани рожевий і кучерявий, ковпик, коровайка, чаплі біла й мала, дебрник, шуліка рудий, сип білоголовий, гриф чорний, бородач, або ягнятник, могильник, орел степовий, сови біла й яструбина, галка альпійська, шпак рожевий, смеречник, шишкарі сосновий і білокрилий, жайворонок рогатий.

Зимуючі птахи: гагари червонозоба, звичайна, зимняк, галки західноєвропейська та північна, чечітка, юрок, пуночка, омелюх – прилітають на Закарпаття восени, а відлітають на початку весни.

Сучасна орнітофауна Закарпатської області зазнала істотних антропогенних змін. Ці зміни розпочалися ще в доісторичний період. Проте найбільш відчутні, значні й помітні вони у складі орнітофауни за останні два століття, коли зникли умови для гніздування багатьох видів болотних, біляводних, водоплавних і гірських птахів. При цьому в першу чергу почали зникати крупні й промислові види.

У зв’язку з меліорацією заболочених угідь, які займали понад 50 тис. га (в кінці минулого століття) зникли з гніздівель баклани, пелікани, лебеді, гуси, багато видів качок, журавлі, чаплі (коровайка мала біла й північна біла), ковпики, різні пастушкові, куликоподібні, норцеві та інші птахи. Деякі з них сьогодні є на Закарпатті рідкісними пролітними або залітними, окремі види тривалий час тут зовсім не зустрічаються.

Відсутність на Закарпатській низовині значних заболочених угідь зумовлює те, що на весняно-осінніх прольотах немає великих скупчень болотних і водяних птахів. Про них сьогодні нагадують тільки деякі зосередження (гуси, качки, кулики, мартини, пастушки) на залитих під час повені понизевих ділянках Латориці, Тиси, Боржави. Деяка кількість болотних і водяних птахів затримується на ставках, що виникли на місці освоєного Чорного мочара. З лісостепових просторів низовини з освоєнням угідь під землеробство поступово зникли з гніздівлі дрофи. Один з останніх екземплярів цього птаха був здобутий влітку 1944 року.

Зникли з гніздівель майже усіх закарпатських ландшафтів або перестали зустрічатися на прольотах, навіть і не залітають,– такі крупні хижі птахи, як сип білоголовий, орлан-білохвіст, ягнятник, чорний гриф, орел-могильник, європейський степовий орел. З великих орлів у дуже обмеженій кількості гніздиться і більш-менш постійно перебуває південноєвропейський беркут. Із субальпійської зони зникла біла куріпка, яка там зустрічалася майже до кінця XVIII ст. Напевно зі складу орнітофауни Закарпатської області зникли і деякі інші види птахів, достовірних відомостей про них поки що не знайдено.

В сучасній орнітофауні порівняно мало гірських видів. До них відносять гірську вівсянку, гірського щеврика, завирушку альпійську, альпійського в’юрка, звичайну оляпку та інші.

Ендемічну орнітофауну Закарпаття представляють такі підвиди, як карпатський рябчик, карпатський білоспинний дятел, альпійський трипалий дятел, альпійська горіхівка, карпатська чорноголова гаїчка, середньоєвропейський білозобий дрізд та інші.

З усіх птахів, виявлених в області, 48 % зв’язано в своєму поширенні і житті з деревно-чагарниковою рослинністю, 39 % – з водоймами і болотяними угіддями, 11 % – з відкритими, безлісими й антропічними ландшафтами (з них 4 % є птахами населених пунктів), решта 3 % – із субальпійською і гірською зоною.

Птахи, поширення й життя яких зв’язано з деревно-чагарниковою рослинністю, за видовим і кількісним складом становлять велику групу. Вони створюють основну масу пташиного населення закарпатських лісів, садів, парків та інших зелених насаджень, у тому числі й населених пунктів. До цієї групи належать синиці, дятли, повзики, піщуги, корольки, більшість сов, славкових, дроздових, мухоловкових, кропивникових, деякі воронові та денні хижі. Ці птахи є резервом лісівництва й садівництва в боротьбі з шкідливими комахами й гризунами.

Сучасна вікова структура лісів (переважають молоді насадження) малосприятлива для життя гніздових птахів – синиць, пищух, повзиків, дятлів. Навіть у насадженнях середнього віку і достигаючих санітарними рубками видаляються майже всі пошкоджені або дуплясті дерева. Тому щороку лісництва виставляють багато штучних гніздівель для синиць і шпаків. Можливості поширення сов у молодих насадженнях обмежуються відсутністю зручних місць для гніздування.

У закарпатських лісах близько 120 видів птахів живуть у лісах, з них більшість живиться комахами. Важливим при цьому є те, що всі вони, крім лісових голубів, годують своїх пташенят комахами. Оскільки ліси неоднотипні, отже, й умови існування, а також і кількісний склад птахів у них різні. У дубових лісах низин і передгір’я можна зустріти на гніздівлі боривітра, чеглока, рідко орла-карлика, малого дятла, який разом з іншими видами дятлів, підкоришниками, синицями, шпаками, славками, дроздами та іншими птахами знищують шкідливих комах і цим приносять найбільшу користь лісам. Щоденна здобич комахоїдних птахів з гектара низинного лісу від травня до серпня становить 2–3 кг (сира маса) шкідливих комах.

На заболочених ділянках низинних лісів уздовж річок часто гніздяться качки, лиски, водяні курочки, кулики, а на сухих узліссях – куріпки, фазани, перепілки. Багато з птахів оселяються в садах, де приносять відчутну користь, знищуючи значну кількість шкідливих комах. Молоді сади, в яких можливості для гніздування обмежені, завжди знаходяться під контролем птахів, якщо неподалік є ліс, заселений ними.

У старих букових лісах, високо в горах, гніздиться крук – крупний обережний птах, на високих деревах – канюк, в дуплах – довгохвоста й сіра сови, в різних сховищах – пугач.

У зімкнутих густих букових лісах влітку навіть удень панує напівтемрява, тому склад птахів тут одноманітний. Таким лісом можна пройти десятки кілометрів і почути десь високо на вершинах дерев тільки спів зяблика, крик сойки, стукіт білоспинного та строкатого дятлів, шмигляння повзика. На зріджених ділянках та на узліссях, де в підліску росте глід, горобина, крушина, калина, ліщина, граб, береза та інші види дерев, гніздяться дрозди чорний, горобинник, омелюх, велика й довгохвоста синиці, болотна гаїчка, горихвістка, малинівка, мала мухоловка, лісова тинівка, лісовий щеврик, чорноголова славка та багато інших. Від середини літа сюди злітаються за поживою костогризи, зеленяки, снігурі, деколи всю зиму перебувають омелюхи. Птахів приваблює насіння кущів і дерев – горіхи, плоди, ягоди. Коли дозріває буковий горіх, з хвойних лісів прилітають поживитися рябчики, горіхівки, дятли.

Хвойні ліси теж неоднорідні. У старих ялинових і ялицевих лісах живе глухар, рябчик, на високих деревах і скельних урвищах зрідка гніздиться беркут. Тут, а також і в молодих хвойних лісах, зустрічається трипалий дятел, жовна, снігур, ялиновий шишкар, синиці чубата, чорна, карпатська, жовтоголовий корольок, великий строкатий дятел. Своєрідним є криволісся в субальпійській зоні, яке створене гірською сосною, вільхою зеленою. Тут зустрічається тетерев під час токування, на гніздівлі, гірський дрізд, співучий дрізд та інші.

У всіх лісах від криволісся до низинних гаїв гніздяться і такі корисні птахи, як зозулі, дрімлюги, сірі славки, підорлики, крутиголовки, берестянки. Наприклад, повзик годує пташенят 250–300, різні синиці 320–480, мухоловки – 350–580 разів на день. Лісівники говорять, що без птахів ліс хворіє.

Практичне значення інших птахів різноманітне. Воронячі птахи, крім позитивної ролі в господарстві людини, відіграють і негативну. Наприклад, грак – один з найбільш чисельних воронячих птахів, гніздиться колоніями в деревних насадженнях, переважно в передгір’ях і низовині. На зимівлю прилітають на Закарпаття сотні тисяч особин із північно-східних частин Європи. Поведінка грака за останні десятиріччя змінилася під впливом діяльності людини. В районах інтенсивного сільськогосподарського виробництва, у зв’язку із застосуванням пестицидів, гербіцидів, мінеральних добрив, стало мало деяких комах та інших ґрунтових тварин, якими живиться грак. Граки відчувають постійну нестачу білкової їжі, що викликає зміни їх екології, зокрема в живленні та поведінці. Тому вони завдають дедалі більшої шкоди сільськогосподарським культурам, зокрема висмикуючи озимину, кукурудзу, соняшник, викликають усихання деревних насаджень, забруднюючи їх екскрементами в місцях масових гніздувань, колоній. Отже, тут має значення регулювання кількості їх на окремих територіях у деякі роки. Протягом квітня, травня і червня у них триває гніздовий період. Граки постійно годуються протягом зими на звалищах поблизу населених пунктів, що дає можливість успішно перезимувати майже усім особинам. Напевно, цим пояснюється зростання кількості їх, якому сприяє діяльність людини. Для зменшення шкоди сільськогосподарським культурам застосовують акустичні репеленти, покривання посівів капроновими сітками, відловлювання граків, руйнування їх гнізд під час висиджування.

Сорока порівняно часто зустрічається на угіддях передгір’я й низовини. Її інтенсивно переслідують як шкідника фазанів, куріпок, зайців тощо. Проте вона уникає переслідування, влаштовуючи гнізда в зелених насадженнях населених пунктів. У покинутих гніздах сороки часто гніздяться дрібні соколи і вухаті сови. Сіра ворона гніздиться переважно в гірських лісах, зустрічається часто зимою в зграях з граками й галками. Кількість ворон слід обмежувати.

Лелекоподібні птахи представлені в області лелеками, чаплями, зустрічається також квак, бугайчик та інші.

Лелека білий належить до птахів, які охороняються в усьому світі. З ним пов’язано багато легенд, народних повір’їв, прикмет і передбачень. Гніздування білого лелеки населення вважає символом сімейної вірності, щастя. Тому існує традиція: принаджувати його на гніздівлю поблизу домівки, на будинку, дереві тощо. Хоча лелека охороняється, кількість його на Закарпатті продовжує повільно зменшуватися, про що свідчать результати обліку. Причиною зменшення є осушення значної площі угідь, звуження кормової бази на заболочених територіях. Чорний лелека на відміну від білого гніздиться у відлюдних глухих сирих гірських лісах. Зовсім не переносить присутності людей. Живиться тваринами, яких ловить на заболочених луках, у струмках, лісах. У 1984 році в Закарпатській області було виявлено 26 гнізд чорного лелеки, в яких – понад 30 молодих.

Сіра чапля гніздує в низинних лісах, місцями утворює гніздові колонії. Одна з небагатьох колоній розміщується в урочищі Переш Ужгородського району. Значна кількість чапель збирається на рибоводних ставках.

Пастушкові птахи представлені лискою, водяною та малою курочкою, пастушком, погоничем, деркачем. З них тільки лиска, водяна курочка та деркач в окремі роки з’являються на заболочених угіддях у помітних кількостях.

Куликові – чисельні лише на прольотах під час відпочинку весною та восени (турухтани, чайки, бекаси, вальдшнепи, травники, поручайники та інші). Деякі з них у незначній кількості залишаються на гніздівлю.

Мартини – чисельні під час весняних та осінніх прольотів. Деякі з них залишаються на гніздівлю. Перезволожених і заболочених угідь у зв’язку з меліорацією стає дедалі менше в області, натомість виникають меліоративні, водовідвідні та інші канали, які досить інтенсивно освоюються водно-болотними птахами для гніздувань, відпочинку, пошуків їжі. Найбільші скупчення цих птахів помічені на понижених ділянках річок Латориці, Боржави, Тиси навесні, під час прольотів.

Багатий і різноманітний склад хижих птахів. Часто зустрічаються, наприклад, канюки, боривітри, а від осені до весни зимняки, з сов – сипуха вухата, сіра, довгохвоста, хатній сич та інші.

Значення хижих птахів в обмеженні кількості мишей і полівок цуже велике. Підраховано, що всі сови й денні хижі птахи, які живуть на території Закарпаття, виловлюванням шкідливих гризунів приносять користь, яка оцінюється щороку від 32 до 128 тис. крб. (виходячи з розрахунку, що від кожного знищеного гризуна шкода буде на 1-2 копійки меншою). Тому важливим є створення для корисних хижих птахів сприятливих умов для гніздування. У лісах слід залишати окремі дерева з дуплами або розкладати штучні гнізда для сов (також у садах і парках), зберігати окремі високі дерева для відпочинку й гніздівель денних хижаків, охороняти як птахів, так і місця їх перебування. Рекомендується на кожних – 2–3 га молодого саду виставляти одну штучну гніздівлю для сов, по 10–16 для синиць та інших птахів, що гніздяться в дуплах.

Для птахів, які збирають здобич на відкритих сільськогосподарських угіддях і споживають велику масу шкідників, особливо під час вигодовування пташенят, слід створювати відповідні умови для їх життя: зберігати кущі й окремі дерева серед полів, цілинні й перелогові ділянки для сорокопудів, вівсянок, жайворонків, денних хижих птахів, а також куріпок, фазанів і перепелів.

Промислові птахи Закарпатської області представлені трьома групами – мешканцями відкритих угідь (куріпка, фазан, перепел), лісових насаджень (глухар, рябчик, тетерев, вальдшнеп), водяно- болотних угідь (лиска, водяна курочка, бекас, норець, гуска сіра, крижень, нерозень, шилохвіст, широконіска, чирок).

Сіра куріпка – осілий птах, поширений на сіножатях, луках, орних землях, узліссях, у зріджених лісах Закарпатської низовини і передгір’я, у долинах рік, міжгір’ях і на безлісих гірських схилах. Суцільних лісових масивів уникає. На передгір’ях і низовинах зустрічається часто, заселяє сади, виноградники, горби, вкриті чагарником, а також діброви, орні землі, городи. Щороку в угіддях живе від 2,5 до 3,5 тис. особин. Протягом травня, червня й липня куріпки тримаються на площах, де посіяні багаторічні трави, злакові культури. Тут вони гніздяться на землі. У червні й липні зустрічаються самки з виводками, знищують велику кількість шкідників сільськогосподарських культур. У серпні молоді куріпки здатні літати. Для стабілізації промислової щільності передбачено розводити їх штучно поряд з фазаном і випускати в мисливські угіддя, бо вони інтенсивніше знищують шкідників сільськогосподарських культур, ніж фазани.

Перепелів в угіддях Закарпаття значно менше, ніж куріпок. Гніздяться вони на сіножатях, луках, пустирях, орних землях, узліссях. Протягом травня висиджують, у червні виводять пташенят. У липні й серпні можуть розмножуватися повторно. Значна кількість перепелів гине на пролітних шляхах та під час зимівлі (на узбережжі Середземного моря). Це надто корисний птах, тому кількість його необхідно збільшувати шляхом штучної інкубації.

Фазан незадовільно відтворює свою кількість природним шляхом. Але штучне розведення його веде до ослаблення вроджених інстинктів, таких як самозбереження, уникання ворогів і небезпеки, будування гнізда, насиджування, виховування пташенят. Тому популяцію фазана періодично варто збагачувати (освіжати) особинами, які добре зберегли природний інстинкт розмноження й самозбереження.

Умови життя фазана й куріпки поліпшують насаджуванням ягідних і насінних кущів і дерев (горобина, глід, терен, шипшина, дерен, крушина, бузина, калина, липа, клен, ясен, акація, обліпиха, шовковиця, черемха та інші) навколо садів, виноградників, у вигляді живоплоту, уздовж меліоративних магістральних каналів та річок, шляхів та комунікаційних ліній. Такі насадження дають багатий корм і укриття взимку. Створюють також резервати, заказні ділянки, кормові ремізи, залишаючи не зібраними на зиму з поля врожаю кукурудзи, вівса, проса, соняшника тощо. Щороку в мисливських та інших угіддях нараховують від 5 до 12 тис. особин. Обмежують кількість тих тварин, які Шкодять фазанам, зокрема сірої ворони, сороки, малого й великого яструбів, тхора, лисиці, бродячих котів і собак.

Життєвий простір куріпки, перепела, фазана помітно збільшився протягом останніх двох століть за рахунок скорочення площі лісів і розширення сільськогосподарських угідь.

У збільшенні кількості корисних птахів має велике значення збереження певного співвідношення між штучними екосистемами (орні землі, оброблювані площі) та природними (чагарники, перелоги, ліси, пустирі). Суцільні масиви штучних екосистем на великих площах, без чагарників, лісів, боліт та інших природних екосистем, несприятливі для більшості тварин, які живляться шкідниками сільськогосподарських культур, але живуть в інших угіддях.

Лісові промислові птахи (борова дичина) в Закарпатській області через малу чисельність охороняються уже тривалий час, промисел на них цілорічно заборонений.

Глухар поширений виключно у старих, перестійних хвойних гірських лісах. Гніздиться на землі під різними укриттями або відкрито. Пізні морози, які досить часто бувають у верхньому лісовому поясі у травні, гублять кладки, коли самка ненадовго залишає гніздо. У живленні пташенят перші два тижні переважають комахи, пізніше ягоди. Протягом зими і весни вони живляться в основному хвоєю, тримаються на деревах. Кількість глухарів помітно зменшилася з кінця XIX ст. через вирубування старих, перестійних і незайманих хвойних лісів. Молоді й середньовічні хвойні ліси він не заселяє. Хвойні ліси Карпатського заповідника найбільш щільно заселені глухарями. Щороку в угіддях нараховується від 1,0 до 1,5 тис. особин.

Тетерев зустрічається рідше, ніж глухар, заселяє ділянки верхнього хвойного лісового поясу і криволісся з гірської сосни та вільхи зеленої. Гніздиться на землі, кладки часто гинуть від морозів. Тетерев – рідкісний птах, уже тривалий час знаходиться під охороною. Для його збереження, крім охорони виду, має значення й охорона середовища, створення резерватів, заборона випасання худоби в місцях гніздувань, збереження ягідників у верхньому лісовому поясі.

В угіддях нараховують від 130 до 250 особин. Рябчик – порівняно чисельний птах хвойних і змішаних гірських лісів. У букових з’являється в окремі роки, коли в них достигає врожай горіхів. У такі роки на окремих плодоносних ділянках зосереджуються досить великі зграї рябчиків. Зі зменшенням запасів корму вони перелітають у хвойні ліси. Рябчик гніздиться на землі, кладки часто гинуть від заморозків у тих особин, гнізда яких розміщуються у верхньому лісовому поясі. Чисельність рябчика різна по роках і залежить від кількості кормів і виживання нащадків. Щорічно в лісах нараховують від 5 до 7 тис. особин.

Водно-болотні промислові птахи дуже обмежені через відсутність придатних місць для гніздування.

Крижень гніздиться в невеликій кількості на Закарпатській низовині, на купинах серед боліт або поблизу водойм. Ця качка, завдяки здатності пристосовуватися до антропічних ландшафтів, за чисельністю посідає одне з перших місць. Досить часто гнізда крижнів можна бачити серед посівів, якщо поблизу є хоч невелика водойма у вигляді меліоративного каналу, річки, стариці, болота.

Нерозень за кількістю поступається крижню, гніздиться на низовині, виключно біля водойм і боліт. До антропізації угідь не пристосовується. Зимує на незамерзаючих водоймах.

Шилохвіст щороку гніздиться в обмеженій кількості біля водойм, на заболочених луках, серед вербняків і вільшняків Закарпатської низовини.

Широконіска – рідкісна гніздуюча качка в пониженнях Латориці, Боржави і Тиси.

Чирок-тріскунок – дрібна качка, гніздиться як на низовині, так і по долинах гірських річок, на заростаючих рогозами заводях і річищах. Часто в теплі зими невеликими групами по 5-10 особин зимує на незамерзаючих водоймах. Одна з чисельних качок, яка є найчастішою здобиччю мисливців у кінці літа.

Чирок-свистунок – не чисельна дрібна качка, гніздиться по берегах гірських річок, але на зимівлю ніколи не залишається.

Інші качки (чернь червоноголова та білоока, крохаль), а також сіра гуска гніздяться на Закарпатті дуже рідко, не щороку. Сіра гуска останній раз помічена на гніздівлі в пониззях Латориці влітку 1968 року.

Пастушкові птахи (лиска, водяна курочка, деркач), куликоподібні (чайка, вальдшнеп, бекас), норцеподібні (великий, малий, чорношиїй норці) та лелекоподібні (сіра і руда чаплі, квак, малий і північний бугаї), хоч і гніздяться в обмеженій кількості на Закарпатті, охороняються як рідкісні, кількість деяких з них уже незначну у зв’язку з меліорацією, зменшенням площі вологих угідь, обмеженням кормових ресурсів (молюски, земноводні).

Кількість водно-болотних птахів на Закарпатті значно зростає, коли тут зупиняються на відпочинок пролітні популяції – восени від жовтня до початку грудня і навесні – від лютого до квітня. Поряд з відомими нам видами, на гніздуванні тут затримуються по кілька тижнів кроншнепи, дупелі, турухтани, гуменники, казарки, в окремі роки – лебеді та інші. Тривалість перебування їх залежить від погоди, наявності безсніжних територій, покритих паводковою водою. У збереженні в складі фауни місцевих видів водоплаваючих птахів велику роль відіграють немеліоровані окремі вологі, сирі й заболочені ділянки уздовж пониззя річок на Закарпатській низовині, окремі резервати.

Акліматизація промислових птахів проводилася в Закарпатській області обмежено. Повністю акліматизовано тільки фазана, який, хоч повільно, але здатний відтворювати свою популяцію природним шляхом і таким чином став складовою частиною орнітофауни. Вперше фазанів в угіддя Закарпаття випустили у 1923 році. У 1961 році на Чорну гору (в зеленій зоні Виноградова) було випущено скельну куріпку. Але акліматизація її виявилася невдалою. Причина цього має біоценотичне обгрунтування: Чорна гора добре заселена місцевою сірою куріпкою, а також фазаном. Для скельної куріпки вільних екологічних ніш виявилося мало. До того ж вона незадовільно переносить порівняно високу вологість. У субальпійському поясі можлива реакліматизація білої куріпки там, де збереглися для неї відповідні біоценотичні умови.

У майбутньому доцільно реакліматизувати на Закарпатській низовині дрофу з популяції, що збереглася в Угорщині як осілий птах. При відповідних умовах, створених людиною, наприклад, у господарстві «Нове Село» або будь-якому з низинних районів, цей птах може стати знову складовою частиною орнітофауни області.

За останні 40 років кільчаста горлиця стала складовою частиною орнітофауни. Вперше її було знайдено на гніздівлі в Чопі у 1943, а в Ужгороді – в 1944 році. До 1950 року горлиця заселила всі населені пункти міського типу, сьогодні є чисельним осілим птахом. Кільчаста горлиця ще на початку нашого століття почала розселятися з Близького Сходу через Анатолійський півострів по Балканах, а звідти через Угорщину розселилася у Західній і Середній Європі.

В цілому орнітофауна Закарпатської області, хоч тут і відчутна посилена антропізація середовища, сьогодні продовжує залишатися багатою й різноманітною. Цьому сприяє вертикальна зональність гірського краю, відносно висока лісистість території, кліматичні та інші умови.

У складі орнітофауни області є види, внесені до Червоних книг СРСР і УРСР, серед них є гніздуючі, осілі, пролітні, залітні й зимуючі птахи.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

ХРЕБЕТНІ ТВАРИНИ. Ссавці.

Сучасна фауна ссавців Закарпатської області нараховує 75 видів, підвидів, форм і різновидностей комахоїдних, рукокрилих, хижих, зайцеподібних, гризунів та парнокопитних.

З комахоїдних звірів у всіх вертикальних зонах поширений кріт: на низовині, в передгір’ях, у річкових долинах – крупним південний кріт, у субальпійській зоні – дрібний. Бурозубки звичайна й мала в усіх лісах і в субальпійському поясі. Альпійська бурозубка поширена в гірських лісах, у субальпійській зоні вона дрібніша. Кутори водяна й мала зустрічаються в сирих лісах, біля водойм. Білозубки мала й білочерева поширені переважно в антропічних ландшафтах, у субальпійський пояс не заходять. їжак зустрічається в лісах низовини, передгір’їв, високо в гори не піднімається, надаючи перевагу культурному ландшафту, міжгірним долинам. У зимовій сплячці перебуває від 4 до 5,5 місяця.

З рукокрилих поширені підковоноси, нічниці, довгокрил, вухані, широковух, вечірниці, нетопирі, кожанок, лилик, кожан та інші; з хижих звірів – куниці лісова, кам’яна, тхорі лісовий, степовий, ласка, горностай, норка європейська, борсук, видра річкова, бурий ведмідь, лисиця, єнотовидний собака, вовк, кіт лісовий, рись. Із зайцеподібних поширений заєць сірий, а також акліматизовані біляк, дикий кріль.

З гризунів зустрічаються соні горішникова, сіра і лісова, білка, ховрах європейський, мишівка північна, пацюк, хом’як, миші хатня, маленька, польова, лісова малоока і жовтогорла, полівки – темна, чагарникова, снігова, водяна, руда лісова, ондатра.

Із парнокопитних звірів поширений олень, козуля, дика свиня і завезені для акліматизації муфлон і лань.

Для Закарпаття характерним є переважання лісових видів. До них належать більша половина ссавців, поширених в області, серед них європейсько-сибірські (звичайна і мала бурозубки, водяна кутора, кожанок північний, білка, мишівка північна, лісова миша, водяна і звичайна полівки, бурий ведмідь, горностай, рись та інші) становлять 17 %. Європейські види (кріт, сіра, горішникова і лісова соні, жовтогорла миша, руда і чагарникова полівки, лісовий тхір, європейська норка, лісовий кіт та інші) становлять понад 20 %. В теріофауні області є тварини з південних країн. Це мала кутора, мала білозубка, малий і великий підковоноси, гостровуха й велика нічниці, довгокрил, пізній кожан, заєць сірий, дика свиня та інші. Альпійська бурозубка і снігова полівка – гірсько-альпійські елементи теріофауни.

Степових видів у складі теріофауни в області налічується 5,5 % (білочерева білозубка, ховрах, хом’як, степовий тхір). Палеарктичними є вовк, лисиця, борсук, ласка, видра; понтичними – хатня миша; європейсько-маньчжурськими – польова миша, їжак, миша-малятко, косуля, олень; ондатра – компонент американської фауни.

Переважання лісових форм ссавців на Закарпатті дає підстави вважати, що ліс, як середовище, був основним ландшафтом на вказаній території досить довго (вважають, що з неогену). Ліси мінялися відповідно до кліматичних умов від субтропічних до тайгових і листяних, але біоценотичні умови в них були сприятливі для життя лісових наземних хребетних. Лісові ссавці сьогодні є ядром сучасної теріофауни області. В голоцені фауна ссавців набула сучасних обрисів, пізніше на її склад і формування вирішальний вплив мала людина, яка обмежила і зменшила запаси крупних звірів, а деяких знищила зовсім (великоротий олень, мамонт).

В історичний час були повністю винищені 8 видів крупних промислових звірів: тарпан (IX–XI ст.), бик первісний, або тур (XII– XIV ст.), зубр (XIV–XVI ст.), лось (XVI–XVII ст.), бобер річковий (XVII–XVIII ст.), бабак гірський (XIX ст.), заєць-біляк і сарна (XIX ст.). У середині 40-х років XX ст. реальною була загроза вимирання благородного оленя та бурого ведмедя. Тільки завдяки рішучим заходам по охороні з боку радянських органів удалося зберегти, а потім і відновити кількість цих звірів.

Теріофауна поповнилася протягом останнього століття новими видами. У 1921 році ондатра, акліматизована ще раніше в Західній Європі, розселилася і на території Закарпаття, стала складовою частиною теріофауни. У 1953 році було акліматизовано єнотовидного собаку, а в 1961 – зайця-біляка. В 1971 році завезено муфлона з популяції, акліматизованої в Західних Карпатах, а в 1976 – лань. Періодично заходять в Закарпатську область лось і зубр.

У складі ссавців, крім якісних, відбулися й кількісні зміни, які зумовлені скороченням лісовкритої площі, антропізацією ландшафту, промислом. Мало стало крупних звірів, серед них переважають молоді, менше – середнього віку, старих майже зовсім немає.

Промислові звірі області за видовим складом різноманітні. До них належать кріт, лисиця, вовк, єнотовидний собака, бурий ведмідь, борсук, кам’яна й лісова куниці, ласка, горностай, лісовий і степовий тхорі, норка європейська, видра річкова, кіт лісовий, рись, заєць сірий, заєць-біляк, білка, ондатра, сіра соня, ховрах європейський, хом’як, водяна полівка, дика свиня, козуля, олень, муфлон, лань. Проте промисел існує тільки на обмежену кількість видів, зокрема на дику свиню, оленя, козулю, на зайця сірого, лисицю, вовка, куницю і рись. Взагалі, за останні 40 років на території області було здобуто близько 1,5 млн. диких хутрових звірів. На оленя і козулю полюють за платними відстрілочними картками.

Олень карпатський за зовнішніми ознаками близький до західноєвропейського, але окремі особини мають досить великі відхилення у будові рогів і наближаються до маралоїдів. Гірський рельєф, висока вологість, глибокі сніги, постійне переслідування хижаками (вовк, рись), багаторазове змішування в минулому з популяціями Західної Європи, забезпеченість кормами, ізольованість популяції – все це сприяло формуванню карпатської різновидності оленя. Сьогодні він поширений тільки у гірських лісах. Кількість його визначається доступністю кормів у сніжний період. Кормові умови в закарпатських гірських лісах для оленячих звірів поступово стають менш сприятливими, ніж 10–20 років тому. Основна маса лісів, як відомо, у свій час дуже вирубувалась. На цих площах замість вирубок і молодників тепер молоді насадження віком 20–40 років. Вони займають найбільшу площу і характеризуються найменшою кормовою цінністю.

В сучасний період найбільшого значення в збільшенні поголів’я набуває цілеспрямована діяльність людини, скерована на поліпшення кормової бази. Для цього необхідне створення кормових насаджень із кущів і дерев, однорічних і багаторічних кормових полів із сільськогосподарських культур, раціональної мережі обходових, квартальних та інших просік, влаштування годівниць, солонців і забезпечення їх кормом у сніжні зими, контроль над кількістю крупних хижаків (вовк), регуляція вікової і статевої структури популяції оленячих. В угіддях щороку зустрічається від 4 до 5 тис. особин.

Козуля на відміну від оленя поширена не тільки в горах, але і в лісах Закарпатської низовини. Належить до крупної середньоєвропейської раси. Споживає ті ж самі корми, що й олень. На відміну від нього, гілкові корми і кору молодих насаджень їсть у великій кількості і в безсніжний період року. Тому козуля більше шкодить молодим лісам. При щільності понад 5 особин на 1 км2 завдає лісовому господарству певних збитків.

Щороку в угіддях є від 4 до 7 тис. особин. Сучасна кормова ємність закарпатських лісів здатна без шкоди лісовому господарству вмістити 16–20 тис. особин козуль, тобто у 5 разів більше. Козуля краще, ніж олень, здатна пристосовуватися до антропізації угідь завдяки більшій плодючості, швидше відновлює свою кількість. Поширення козулі на низині та в передгір’ї надає їй певних переваг, бо там немає основних ворогів (вовка і рисі), взимку сніги неглибокі (відомо, що сніги, глибші 35–40 см, згубні для козуль), немає також і основного конкурента на їжу – оленя. Козуля краще використовує корми із штучних годівниць, влітку при нестачі гілкових та інших кормів задовольняється сільськогосподарськими культурами.

У горах, де козуля є конкурентом оленя, співвідношення цих видів регулюють так, щоб на одного оленя було не більше 4–5 козуль, або ж там, де є 8 козуль на 1000 га лісу, не повинно бути жодного оленя.

Дика свиня – крупний промисловий звір. Поширення її обмежене гірськими лісами. Звідси вони окремими гуртами заходять у передгір’я, субальпійський пояс та міжгірні долини, де часто на схилах нищать сільськогосподарські культури. В низинні ліси часто заходять дикі свині із передгірної зони. Чисельність помітно міняється з року в рік. Коливання кількості залежать від умов зимівлі. Глибокий сніг (понад 50 см), нестача кормів негативно впливають на кількісний стан популяції. Ослаблені й виснажені суворими зимами тварини стають легкою здобиччю вовків та інших хижаків, часто хворіють. Після сприятливих зим кількість їх помітно зростає. В угіддях стає в 3–5 разів більше особин. Якщо рік був урожайний на буковий горіх, жолуді, тоді на другий рік у 3-12 разів зростає поголів’я дикої свині. Чисельний стан досить добре регулюється промислом. Кількість особин, яка підлягає відстрілу, щороку встановлюється в кожному господарстві. В 1985 році в угіддях Закарпаття нараховувалось 3900 особин.

Муфлон європейський з часу завезення (1971 р.) встиг розплодитися. Кількість особин наближається до 50. Вид перспективний для розселення. У вільних угіддях, особливо в горах, розселяти його недоцільно, бо він стане легкою здобиччю вовків, рисі, а молодняк – лисиць. Господарства з напівпарковими умовами можуть бути створені на Закарпатській низовині в кількох пунктах.

Заєць-русак належить до південної різновидності, поширений від низовини до субальпійського поясу, але тримається відкритих угідь, узлісь, уникає суцільних лісових масивів. Чисельний тільки на низовині, в передгір’ях, річкових долинах і на безлісих гірських схилах. Кількість зайця помітно змінюється по роках. У змінах його чисельності найбільше значення має виживання першого приплоду весною. Промисел регулюють обмеженням кількості днів на тиждень і тривалості часу полювання та кількості впольованих особин на одного мисливця. У 1985 році зайців в угіддях нараховувалося 5846 особин. Бурий ведмідь в області поширений тільки у гірських лісах. Особини, яким минуло 12–15 років, досягають 250–340 кг. Кількість ведмедів на сьогодні не перевищує 350–400 особин. Це рідкісний звір в УРСР, і надалі залишається під охороною, але із популяції періодично видаляють старих, хворих, травмованих особин, які здатні нападати на людей і сільськогосподарських тварин. Оптимальною для закарпатських лісів вважається щільність – 3 особини на 10 км2. Щоб досягти такої щільності, поліпшують екологічні умови лісів – висаджують дикі плодові (лісову грушу, яблуню, дику сливу), створюють кормові поля, оберігають ягідники.

Куницеві звірі становлять велику цінність, тому більшість з них цілорічно охороняється.

Борсук поширений від низин до верхнього лісового поясу. За останні десять років його кількість зросла від 680 до 1060 екземплярів. Незначне збільшення кількості цього звіра пояснюється багатьма причинами, серед них і конкуренція з лисицями за нори і корми, випадки браконьєрського полювання заради жиру. В закарпатських угіддях кількість борсука може бути оптимальною при наявності 2 особин на 1 км2 замість сьогоднішніх 0,3 особини.

Кам’яна куниця поширена переважно в культурному ландшафті, часто є супутником людських осель, у лісах живе тільки там, де немає лісової куниці. В гори високо не заходить. У населених пунктах має значення в регулюванні кількості пацюків, мишей, горобців, кільчастих горлиць та голубів-сизяків.

У гірських високостовбурних лісах водиться лісова куниця. Вона надає перевагу змішаним і буковим насадженням. Кількість її обмежена, зазнає певних коливань. У 1985 році в угіддях нараховувалося близько 3000 особин куниць обох видів.

Степовий тхір – мешканець Закарпатської низовини і тільки в тих місцях, де є ховрахи, хом’яки, якими живиться. Лісовий тхір зустрічається у всіх лісах і населених пунктах, є конкурентом кам’яної куниці. В 1985 році їх нараховувалося понад 3500 особин.

Горностай – рідкісний звірок із значним вертикальним поширенням (103–2061 м над рівнем моря). Взимку набирають повністю біле хутро тільки ті особини, які живуть у горах вище 600 м, решта має волосяне покриття з рудими плямами.

У всіх природних зонах поширена ласка. За давньою традицією, яка побутує серед населення Закарпаття, ласка і горностай ретельно охороняються, як надто корисні звірки, що живляться мишами, пацюками, полівками.

Норка європейська і річкова видра зустрічаються дуже рідко. Кількість норки звичайної не перевищує 30-40 особин, а видри – 105-140. Вживаються заходи по відтворенню кормових умов водного середовища, без яких ці види відновити свою чисельність не можуть.

Лісового кота відносять до середньоєвропейського підвиду. Поширений у передгірних та гірських лісах, восени часто полює і на відкритих безлісих угіддях та орних землях, у річкових долинах. Періодично мандрує за кормами з передгірних лісів у низовину. Лісовий кіт занесений до Червоних книг СРСР та УРСР. У гірських лісах його часто витісняє рись. У 1985 році котів було понад 800 особин.

Рись зустрічається тільки в гірських лісах, де є вітровали, буреломи, скелясті урвища. За забарвленням близька до південноєвропейської рисі, тому її відносять до окремого підвиду. Чисельність рисі регулюють промислом. У 1985 році в угіддях Закарпатської області взято на облік 146 особин.

Лисиця поширена від низин до субальпійської зони. Цей вид чисельний. Полюють на лисицю без обмеження у встановлені строки. Щільність її на 1 км2 може змінюватись у значних межах, що залежить від особливостей середовища. Знищує лисиця мишей і полівок. У 1985 році в угіддях Закарпаття нараховувалося близько 1400 особин.

Вовк із гірських лісів, де перебуває постійно, здатний влітку заходити на полонини (нападає на худобу), а взимку заходить у нижній лісовий пояс в річкові долини (міграції диких копитних). Кількість вовка повинна строго контролюватися. Вважається доцільним залишати його у складі фауни області як біологічний вид, але кількість не повинна перевищувати 6–8 особин. При більшій кількості стає помітною його негативна роль у тваринництві. Він знищує диких копитних, розносить сказ. В результаті послаблення контролю поголів’я вовка зросло порівняно з 1963 роком (в цей рік була мінімальна його кількість за останні 40 років) у 5 разів і становить понад 100 особин (1985 р.).

Єнотовидний собака хоч і став складовою частиною фауни Закарпаття, перспектив для розмноження немає, бо угідь придатних для його життя (пониззя крупних річок) дуже мало. Ондатра також перспектив у майбутньому не має, кількість її сьогодні надто мала, не перевищує 2500 особин. В угіддях нараховується щороку 4-8 тис. білок, 105-140 особин річкових видр.

Багато зроблено для відтворення кількості копитних та інших цінних промислових звірів за роки Радянської влади. Регуляція промислу здійснюється визначенням щороку кількості копитних та деяких куницевих і рисі, які підлягають відстрілу. Скорочуються або продовжуються строки полювання (заєць, лисиця, білка), забороняється на певний строк здобування звіра, вводяться картки для відстрілу, вилучаються на певний час частини угідь з експлуатації.

Відстрілом досягаються також і селекційні цілі, регулюється вікова і статева структура копитних, а деколи й генетична. Визначається також кількість днів на тиждень, коли дозволяється полювання, і денна кількість здобичі на одного мисливця.

У регуляції промислу важливе значення надається врахуванню коливань кількості окремих видів, їх екологічних особливостей, бо від цього залежить успіх промислу, якість одержаної продукції та можливості відтворення.

У багаторічних коливаннях кількості як промислових, так і багатьох інших наземних хребетних добре простежуються дві групи причин – біогеоценотичні та антропічні. У біогеоценотичних важлива роль належить циклам, пов’язаним із сонячною активністю. У лісових екосистемах плодоношення й рясні врожаї насіння, горіхів, наростання зеленої маси співпадають з малими й великими циклами сонячної активності. В результаті в складному ланцюгові лісових екосистем розпочинається помітне зростання кількості тварин – споживачів насіння, горіхів, жолудів, ягід, плодів (миші, полівки, білки, соні, дикі свині, рябчики та інші), які сприяють збільшенню кількості тих, що живляться тваринами (лисиці, куниці, тхорі, сови та інші хижаки). Потім на 4–5-й рік помітне зниження кількості хижаків, і тварин стає на певний час мало.

Антропічні причини в коливаннях кількості тварин проявляються в тому, що людина вносить своєю діяльністю зміни в екосистеми, наприклад, вирубуванням промислових плодоносних лісів і заміною їх молодниками на значних площах. Отже, зникають умови, зменшується кількість насіння, горіхів. Згубний вплив сніжних і суворих зим на копитних людина зм’якшує турботою про них. У зайця коливання кількості обумовлені інтенсивним промислом та захворюваннями. На Закарпатті є чимало видів ссавців, які споживають велику кількість комах, молюсків, мишей, полівок, пацюків та інших шкідливих тварин. Це в першу чергу дрібні й середні хижаки, комахоїдні, рукокрилі. Значна роль у споживанні комах належить комахоїдним ссавцям. Бурозубки, мінімальна кількість яких в окремі роки становить 150 особин на 1 га лісу, споживають з кожного гектара близько 4,5 ц комах (сира маса), з них більша частина шкідливих. Білозубки, середня кількість яких в окремі роки становить 15 особин на 1 га сільськогосподарських угідь, щороку споживають понад 50 кг (сира маса) шкідливих комах з кожного гектара. Таку ж роль відіграють і рукокрилі.

Під час останніх інвентаризацій кількості хижаків (у 1968, 1969, 1982 роках) на Закарпатті чисельність оцінювалася в 6 тис. лисиць та 8,5 тис. лісових тхорів, які споживали щодня близько 35–40 тис. мишей і полівок, а протягом року– 12–14 млн. Вони – важливий компонент в біологічних та інтегрованих методах боротьби з шкідниками сільського господарства. Тому при плануванні людиною промислу завжди враховуються особливості динаміки чисельності тварин, а також те, що деякі з них є важливими консументами різних шкідливих тварин (комах, мишей, полівок, пацюків, ховрахів), вони є завершальним етапом енергетичного потоку в екосистемі і в кумуляції біомаси. Отже, обсяг щорічного промислу залежить від багатьох причин і звичайно планується на Закарпатті так, щоб корисна роль тварин не зменшувалась, а зростала.

До Червоної книги СРСР із закарпатської фауни ссавців занесено середньоєвропейського лісового кота і довгокрила. До Червоної книги УРСР занесено ще 13 видів.

Акліматизація звірів проводиться в обмежених розмірах. Ондатра, завдяки екологічній пластичності, легко пристосовується до змінених людиною умов, заселяючи нові екологічні піші – заростаючі болотною рослинністю меліоративні канали, мілководні ділянки ставків, окремі береги річок. Уміле господарювання, раціональний промисел і охорона ондатри сьогодні дозволяє здобувати 600-1000 особин на рік. У майбутньому можлива акліматизація колонка у хвойних лісах, дикого кроля в передгір’ях, а також розселення муфлона і лані в господарствах з напівпарковим утриманням.

Насиченість біогеоценозів місцевими видами, майже повна відсутність вільних екологічних ніш у екосистемах обмежує можливості акліматизації нових видів звірів.

Реакліматизація на території області можлива тільки тих видів, причиною зникнення яких була не зміна біоценотичних умов, а надмірний промисел, наприклад, зубра. Можлива реакліматизація гірського бабака, завезенням групи особин з популяції, поширеної у Західних Карпатах.

Поряд з роботами по акліматизації варто розширити роботи по розселенню окремих видів у їх природному ареалі. Вдало, наприклад. у 1959–1960 роках було розселено козулю із гірських лісів у низинні дубравні.

Обмеження кількості шкідливих ссавців і попередження негативної ролі в господарствах інших звірів здійснюється знищуванням (вовк, пацюк, хом’як, звичайна полівка та ін.), контролем кількості особин (рись, лисиця), охороною біологічних ворогів дрібних гризунів (ласки, тхорі, куниці, їжаки, сови, кані, боривітри та інші).

Оптимальна кількість рисі в лісах становить 2 особини на 1000 км2. Кількість лисиць, тхорів та інших хижаків доводять до мінімуму там, де випускають в угіддя фазанів, розводять іншу пернату дичину (куріпку). Для попередження пошкодження садів зайцями, крім захисту молодих плодових дерев, посилюють промисел на них, якщо виникає в цьому потреба.

У споживанні дрібних гризунів велика роль належить у всіх вертикальних зонах хижакам. Видів і особин хижих ссавців, які живляться переважно дрібними гризунами, в Закарпатській області більше, ніж у будь-якій іншій області УРСР. Тому кількість полівок і мишей на полях і лісах така, що у втручанні людини і застосуванні інших засобів боротьби з ними немає потреби. Тільки в окремі роки виникає потреба в застосуванні отрут у вогнищах сірої полівки. Щорічна користь хижих ссавців від знищення гризунів становить 55–270 тис. карбованців.

У майбутньому, на найближчі 15–20 років, велике значення у збереженні генофонду і збільшенні продуктивності хребетних матиме відновлення екологічної різноманітності культурних угідь і лісів (заміна монокультур хвойних лісів багатоярусними змішаними), збільшення кормових і захисних властивостей лісів, створення природного парку, резерватних ділянок на 50 % усіх мисливських угідь, збереження природних екосистем серед культурних угідь та інше.

На Закарпатті, в Хустському районі, працює звіроферма, яка спеціалізується на розведенні норки. Нутрієводство розвинуто в області переважно в індивідуальних, особистих господарствах колгоспників і робітників. Варто йому приділити більше уваги з боку колгоспів, радгоспів, лісокомбінатів, заготівельних організацій споживчої кооперації, окремих лісництв і виробництв. Заболочених, непридатних для землеробства земель на Закарпатській низовині ще досить багато. На них можна організувати напіввільне розведення нутрій та ондатр. Груба болотна рослинність – достатня кормова база для цих гризунів.

За останні роки набуло поширення розведення в особистих господарствах фреток та інших помісей і гібридів різних куницевих, норок, тхорів, горностаїв, куниць тощо. В майбутньому неабияке значення матиме штучне створення високопродуктивних популяцій деяких промислових і мисливських тварин у природних угіддях.

Нарешті має значення збереження генофондів аборигенних сільськогосподарських порід тварин, які були виведені населенням протягом століть. До цих порід належать гірсько-карпатські вівці «цуркан» і «рацька», гуцульські коні «гуцуляк», свині «монголиця», буйволи та паннонське відріддя сірої української великої рогатої худоби. Згадані породи збереглися в дуже обмежених кількостях.

Гірсько-карпатські вівці мають цінні біологічні особливості: високу молочність, плодючість, невимогливі до кормів і умов утримання, мають довгу грубу вовну (за рік відростає до 30–60 см). Ці вівці добре пристосовані до суворих умов гірських пасовиськ, мають універсальну, але низьку продуктивність, остання була причиною схрещування аборигенів з іншими, більш продуктивними породами. В результаті робіт по поліпшенню продуктивних якостей аборигенів у помісей різних поколінь втрачено цінні біологічні й продуктивні ознаки, що веде до зникнення і самої аборигенної породи, хоч на її продукцію (грубу і довгу вовну, молоко, кожухову шкуру та інші продукти) попит з боку килимарного, харчового, хутрового виробництва зростає.

Гуцульський кінь має виключну здібність орієнтуватись у гірських лісах у нічний час, добре зберігає стадний інстинкт, здатний переносити великі вантажі, отже він незамінний у горах.

Закарпатські відріддя буйволів характеризуються високою молочністю, великими розмірами і значною витривалістю в роботі як тяглової сили.

Порода свиней «монголиця» за зовнішнім виглядом нагадує дикого кабана. Поросята народжуються смугастими. Зберігаються смуги до 3–4-місячного віку, щетина в них кучерява, рило видовжене. У самців сильно розвиваються ікла. Ця порода свиней пізньостигла, але здатна давати високу продуктивність на підніжних кормах (трави, жолуді, букові горіхи, опеньки), обходитися без дорогих концкормів. Стійка до захворювань. Має й інші цінні біологічні особливості.

Генофонд паннонського відріддя сірої української худоби та «монголиці» зберігається в національному парку Хортобадь в Угорській Народній Республіці.

Для збереження генофонду закарпатських аборигенних порід сільськогосподарських тварин варто використати можливості окремих радгоспів і колгоспів, зональної Гірсько-Карпатської та Закарпатської державної сільськогосподарської станцій (с. В. Бакта), а також Карпатського державного заповідника. В їх обов’язки, крім усього іншого, повинно входити утримання і розведення в чистому стані та охорони аборигенних порід (від змішування з іншими породами) зникаючих закарпатських сільськогосподарських примітивних тварин, які мають цінні в прикладному плані біологічні особливості, набуті в процесі тривалого розведення (вважають, що з часів заселення території Верхньої Тиси кельтами).

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

КУРОРТНІ ФАКТОРИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЇХ ВИКОРИСТАННЯ.

Наявність величезної гідромінеральної бази стала основою створення санаторно-курортних закладів в Українських Карпатах. Тут відкрито мінеральні джерела різних типів і бальнеологічних груп, які зустрічаються в інших районах Радянського Союзу, а також у Західній Європі. Знайдено близько 500 мінеральних джерел, значні запаси озокериту та лікувальних грязей.

Про цілющі мінеральні джерела відомо здавна. Жителі користувались мінеральною водою довільно, без будь-якого контролю. Лікувались від різних хвороб у примітивних водолікарнях, лазнях, а також у ямах біля мінеральних джерел. Все це знаходилось у руках приватних осіб, яких цікавив лише прибуток.

До найбільш древніх курортних районів відносять околиці Лумшорів на Перечинщині. Тут біля витоку гірської р. Туриці – притоки Ужа – у 1600 році було засновано щось подібне до курорту. У водолікарні, обладнаній дерев’яними коритами, лікували мінеральною водою ревматичні хвороби. У великому котлі підігрівали джерельну воду, і по дерев’яних жолобах вона надходила до ванного відділення. Пізніше у багатьох місцях біля мінеральних джерел будували подібні водолікарні. Були спроби вивчити склад і лікувальні властивості різних вод.

Розвиток курортної справи почався лише після возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. Уже в перші роки Радянської влади розгорнулась велика робота по створенню й впорядкуванню здравниць. Піднялись в небо корпуси санаторіїв, пансіонатів, будинків відпочинку. Трудящі Закарпаття вперше у своїй історії одержали можливість користуватися цінними лікувальними багатствами рідної землі.

У 1957 році Рада Міністрів УРСР прийняла постанову про розвиток курортів Закарпатської області. Через рік, у 1958 році, вже нараховувалось понад тисячу санаторних місць, почалось всебічне вивчення лікувальних факторів курортних районів області. Спеціалісти медичного факультету Ужгородського державного університету і Ужгородського філіалу Одеського науково-дослідного інституту курортології вивчили хімічний склад, фізіологічну та лікувальну дію основних мінеральних вод на організм людини. Були розроблені і впроваджені нові методи використання лікувальних мінеральних вод області.

За класифікацією підземних мінеральних вод СРСР із 360 виявлених є представники всіх бальнеологічних груп, які використовуються з лікувальною й профілактичною метою при різних захворюваннях.

Мінеральні води, лікувальне значення яких визначається лише іонно-сольовим складом та мінералізацією, становлять 19 % від загального числа вивчених, вуглекислі, лікувальна дія яких визначається наявністю вуглекислоти,– 17 %. Вуглекислі мінеральні води, для яких характерний підвищений вміст біологічно активних речовин (залізо, марганець, мідь, цинк, миш’як, алюміній та інші), становлять 58 % від загального числа. По два проценти налічується мінеральних вод, які містять вільний сірководень, бром, йод та органічні речовини (лікувальна дія залежить від цих компонентів), радонові, крем’янисті терми (властивість визначається наявністю крем’яної кислоти і підвищеною температурою).

За газовим складом – це вуглекислі гідрокарбонатні або хлор идно-гідрокарбонатні натрієві холодні субтермальні й термальні води типу боржомі, єсентуки, нарзан, арзні, джульфінські. Слабомінералізовані становлять 59 %, мало 18,1%, середньо 15,2 % і високомінералізовані – 5,1 %, останні води представлені розсільними та дуже розсільними водами.

Серед мінеральних вод в області виділено 35 найбільш перспективних. З них тепер використовується тільки 13. Запаси мінеральних вод становлять 2698 м3 на добу, з яких використовується лише 23 %. На базі цих вод функціонує 9 санаторіїв, 12 санаторіїв-профілакторіїв на 4 тис. місць та 4 заводи по розливу.

Лікувальні властивості мінеральних вод, найбільш вивчених родовищ, їх дебіт, а також перспективи використання дали можливість на території області виділити п’ять основних курортних зон.

Перша зона. Першу групу становлять вуглекислі лужні мінеральні води таких родовищ, як Полянське, Новополянське, Лужанське, Свалявське, Неліпинське, Пасіцьке та інші, які знаходяться на території Свалявського та Мукачівського районів. На базі цих вод функціонують санаторії «Сонячне Закарпаття», «Поляна», «Квітка полонини», «Карпати», «Синяк».

Полянське родовище (Свалявський район) виливає середньомінералізовану гідрокарбонатну натрієву мінеральну воду поляна-купель типу боржомі:

СО2 2,5 М 9,6 (НСО3 88 (Cl12) / Na 92); рН6,5; t +9,5°С.

Вуглекисла середньомінералізована поляна-купель у своєму складі має бор і фтор. Запас води становить 329 м3 на добу, що дозволяє розгорнути курорт на 2650 місць. Зараз функціонує санаторій «Поляна» на 600 місць.

Мінеральна вода поляна-купель досить вивчена і є аналогом лужних вод курорту Боржомі, використовується для лікування органів травлення, а також супутніх захворювань серцево-судинної системи. У районі санаторію «Поляна» в перспективі будуть збудовані 2–3 самостійних санаторії на 650–700 місць кожний.

Новополянське родовище (Свалявський район) виливає вуглекислу середньомінералізовану гідрокарбонатну натрієву мінеральну воду – поляну квасову. Хімічний склад її наближається до хімічного складу поляни-купель, містить бор і фтор. Добовий запас становить 189 м3.

СО2 1,8 М 10 (НСО3 89 (Cl11) / Na 95); рН6,8; t +12°С.

Мінеральна вода, в основному, використовується для лікування травного тракту, а також супутніх захворювань серцево-судинної системи. Ефективність лікування поляною квасовою висока, вона не поступається відомим мінеральним водам лужної групи. На базі поляни квасової (сверд. № 8, 10 і 13) функціонує санаторій «Сонячне Закарпаття» на 550 місць. Затверджений запас води дозволяє розширити курорт ще на 1500 місць, оскільки тут є всі умови для організації додатково двох санаторіїв по 750 місць кожний.

Лужанське родовище (Свалявський район) характерне вуглекислою середньомінералізованою гідрокарбонатпою натрієвою водою – лужанською № 1, 2 і 3, до складу яких входить фтор і бор. Вона є аналогом мінеральних вод Полянського родовища. Затверджені запаси води становлять 286 м3 на добу. Тут працює санаторій «Квітка полонини» на 400 місць. Лужанська вода віднесена до холодних, її мінералізація не перевищує 5–6 г/л:

СО2 2,1 М 5,9 (НСО3 94 / Na 87 (Са 8)); рН6,7; t +13°С.

Запаси лужанської мінеральної води дозволяють розширити курорт до 2300 місць, тобто є всі можливості побудувати 2–3 санаторії на 500-700 місць кожний. На основі лікувальних властивостей мінеральної води Лужанського родовища було визначено профіль здравниці – лікування органів травлення, проте вода високоефективна при супутніх захворюваннях серцево-судинної системи.

Води Лужанського родовища за лікувальними властивостями – м’які, у складі яких є невелика кількість бору та фтору (терапевтичні дози), що дозволяє використовувати їх також для лікування печінки та жовчовивідних шляхів.

Плосківське родовище (Свалявський район). Для нього характерна вуглекисла середньомінералізована гідрокарбонатна натрієва мінеральна вода – плосківська, до складу якої входить бор, фтор та кремнієва кислота (тип боржомі). Використовують для лікування органів травлення, а також як столову воду. На базі плосківської працює завод по розливу води. її хімічний склад:

СО2 1,9 М 9,5 (НСО3 87 (Cl13) / Na 95); рН6,4; t +10°С.

Свалявське родовище виливає вуглекислу середньомінералізовану гідрокарбонатну натрієву мінеральну воду, яка має у своєму складі марганець, нікель, кремнієву кислоту. Запаси її не підраховані (тип боржомі). її розливають у пляшки на заводі мінеральних вод. Вона використовується, як столова вода, а також для лікування органів травлення поза курортом. Хімічна формула:

СО2 2,6 М 3,0 (НСО3 94 / Na 80 (Са 15)); рН6,0; t +10,8°С.

Неліпинське родовище (Свалявський район). Мінеральна вода цього родовища має у своєму складі вуглекислоту, фтор, кремнієву кислоту (тип боржомі):

СО2 1,9 М 4,2 (НСО3 98 / Na 83 (Са 10)); рН6,7; t +11°С.

Дебіт мінеральної води становить 20 м3 на добу. Вуглекисла маломінералізована лужна вода неліпинська використовується як столова, а також при захворюваннях органів травлення.

Стройненське родовище мінеральних вод (Свалявський район). Це родовище має значні запаси вуглекислої слабомінералізованої гідрокарбонатної натрієвої мінеральної води, яка має у своєму складі марганець, бор і кремнієву кислоту:

СО2 0,8 М 0,7 (НСО3 87 (Cl 11) / Na 46 Са 36 (Mg 17)); рН6,7; t +10°С.

Стройненську мінеральну воду відносять до типу нарзанів з добовим дебітом 15 м3. Застосовується при лікуванні серцево-судинної системи. На базі цього родовища функціонує санаторій-профілакторій.

Пасіцьке родовище (Мукачівський район). Високомінералізована вуглекисла гідрокарбонатна натрієва мінеральна вода (типу зубр-ІІІ, ПНР) має у своєму складі бор, фтор, йод, бром. Запаси її становлять 60 м3 на добу.

СО2 1,8 М 23,5 (НСО3 85 (Cl 11) / Na 93); рН6,3; t +10°С.

Тут функціонує санаторій «Карпати» на 650 місць. Запаси унікальної мінеральної води дозволяють розширити здравницю до 2000 місць для лікування органів кровообігу, травлення та ендокринної системи.

Синяцьке родовище (Мукачівський район) виливає слабомінералізовану сірководневу сульфатну кальцієву мінеральну воду синяк, загальна мінералізація якої – 1,3 г/л. Мінеральна вода цього родовища у своєму складі має родон в межах 4-5 од. махе. Добовий дебіт становить 90 м3. Запаси мінеральної води дозволяють збільшити потужність здравниці до 750 місць для лікування захворювань опорно-рухового апарату, серцево-судинної та периферичної нервової систем. Тут функціонує санаторій «Синяк» на 450 місць. Хімічний склад води:

H2S 0,055 М 1,3 (SO4 85 НСО3 13) / Ca 82 Mg 9); рН7,1; t +10°С.

Друга зона. До другої зони перспективного розвитку санаторно-курортних закладів відносять мінеральні води Соймівського родовища (Міжгірський район). Вуглекисла середньомінералізована хлоридно-гідрокарбонатна натрієва мінеральна вода сойми типу єсентуки № 17 має незначну кількість вільного сірководню, а також марганець, бор та сліди миш’яку. Мінеральна вода сойми досить добре вивчена, є аналогом мінеральної води єсентукського курорту. Використовується при захворюваннях органів травлення, у випадках недостатності секреторної, кислото- і ферментотворної функцій шлунка. Ця вода призначається і при наявності супутніх захворювань серцево-судинної системи. Хімічна формула:

СО2 2,5 М 5,6 (НСО3 64 Cl 35 / Na 57 Са 35); рН6,3; t +11°С.

Соймівське родовище виливає понад 1700 м3 води. Запаси мінеральної води затверджені і становлять 590 м3 на добу. Тепер тут функціонує санаторій «Верховина» на 400 місць. За запасами води і територією тут можна побудувати санаторно-курортний комплекс на 4750 місць.

Майданське родовище (Міжгірський район). Для нього характерна вуглекисла маломінералізована хлоридно-гідрокарбонатна натрієво-кальцієва мінеральна вода (типу єсентуки), яка у своєму складі має марганець та цинк. Дебіт її становить 52 м3 на добу. Хімічний склад:

СО2 2,5 М 4,7 (Cl 76 НСО3 22 / Na 78 Ca 19); рН5,4; t +11°С.

Мінеральна вода Майданського родовища ефективна при захворюваннях органів травлення та серцево-судинної системи.

Верхньобистрянське родовище (Міжгірський район). Тут самовиливається вуглекисла маломінералізована хлоридно-гідрокарбонатна натрієво-кальцієва мінеральна вода типу єсентуки з загальною мінералізацією 4,6 г/л. Дебіт води – 66 м3 на добу. Вона ефективна при лікуванні органів травлення. Хімічний склад води:

СО2 2,2 М 4,6 (НСО3 35 Cl 65 / Na 71 Са 21); рН5,9; t +14°С.

Вучківське родовище (Міжгірський район). Для нього характерна вуглекисла високомінералізована хлоридно-натрієва мінеральна вода типу арзні. Загальна мінералізація її становить 21,5 г/л. До складу води входить марганець, нікель, бор. Дебіт – 25 м3 на добу. Хімічний склад:

СО2 1,1 М 21,5 (Cl 81 (НСО3 19) / Na 92); рН6,4; t +12°С.

Ця мінеральна вода ефективна при захворюваннях травних органів з пониженою секреторною функцією шлунка.

Колочавське родовище (Міжгірський район). Тут самовиливається вуглекисла маломінералізована гідрокарбонатно-хлоридна натрієва мінеральна вода. Загальна мінералізація її становить 4,3 г/л. До складу води входить марганець, фтор. Вона є аналогом єсентукського типу, з дебітом – 17 м3 на добу. Хімічний склад:

СО2 1,5 М 4,3 (НСО3 55 Cl 45 / Na 75 (Са 17)); рН6,2; t +12°С.

Ця мінеральна вода дає терапевтичний ефект при лікуванні захворювань органів травлення та серцево-судинної системи. На базі колочавської мінеральної води є можливість побудувати санаторно-курортний заклад на 500 місць і більше.

Келечинське родовище (Міжгірський район) виливає (1500 м3) вуглекислу слабомінералізовану гідрокарбонатну кальцієво-натрієву мінеральну воду, загальна мінералізація якої – 1,7 г/л. У її складі – залізо, марганець, нікель, а також кобальт. Все це дає право віднести її до унікальних. Затверджений запас води – 502 м3 щодобово. Хімічний склад:

СО2 2,0 М 1,7 (НСО3 96 / Са 60 (Na+К) 22 Mg 18); рН5,0; t +11°С.

Фізико-хімічні та лікувальні властивості келечинської води, а також наявність чотирьох бурових свердловин та їх дебіт дають підстави для організації курорту на 4 тис. місць, тобто для будівництва 4-5 самостійних санаторіїв для лікування захворювань серцево-судинної системи, ревматичних уражень серця і суглобів, а наявність мікроелементів – організувати лікування хронічних форм променевої хвороби, вторинних залізодефіцитних анемій, а також органів травлення з секреторною недостатністю.

Заньківське родовище (Воловецький район). Тут самовиливається вуглекисла слабомінералізована гідрокарбонатна натрієво-кальцієва мінеральна вода, у складі якої є марганець і кремнієва кислота. Загальна мінералізація води – 1,2 г/л. Хімічний склад:

СО2 1,4 М 1,2 (НСО3 99 / Na 52 Са 29 Mg 18); рН6,4; t +8°С.

Заньківська вода – аналог нарзану. Високоефективна вона при лікуванні серцево-судинної системи. Перспективна для санаторно-курортного закладу на 500 ліжок.

Третя зона. Драгівське родовище (Хустський район). Тут самовиливаеться маломінералізована хлоридно-гідрокарбонатна натрієва мінеральна вода – драгівська (типу єсентуки № 17). Дебіт – 20 м3 щодоби. Працює завод по розливу мінеральної води. Враховуючи високий терапевтичний ефект при лікуванні хворих із захворюванням органів травлення зі зниженою кислото- і ферменто-утворюючою функцією шлунка, доцільно розширити цей завод. Хімічний склад води:

СО2 2,0 М 4,0 (Cl 51 НСО3 48 / Na 86 (Mg 10)); рН6,0; t +8°С.

Лазівське родовище (Тячівський район) самовиливає слабомінералізовану гідрокарбонатну натрієво-кальцієву мінеральну воду, яка має у своєму складі сульфатну групу і незначну кількість вільного сірководню. Дебіт мінеральної води – 95 м3. Хімічний склад:

H2S 0,02 М 0,9 (НСО3 86 / Na 46 Са 36 (Mg 15)); рН6,9; t +11°С.

Лікувальні властивості і дебіт води дозволяє збудувати санаторно-курортний заклад на 500 місць для лікування захворювань опорно-рухового апарату, периферичної нервової та серцево-судинної систем.

Тереблянське родовище (Тячівський район) самовиливає маломінералізовану хлоридну натрієву мінеральну воду з загальною мінералізацією 2,7 г/л. Вода має сульфатну групу і вільний сірководень. Дебіт – 90 м3 за добу. На базі цієї води функціонує санаторій-профілакторій на 200 місць. Тут лікують захворювання опорно-рухового апарату та серцево-судинної системи. Хімічний склад води:

H2S 0,017 М 2,7 (Cl 78 (НСО3 11) / Na 99); рН7,9; t +12°С.

Санаторій-профілакторій слід розширити. Тут можуть відпочивати одночасно 500 чоловік.

Гараздівське родовище (Берегівський район). Для нього характерна середньомінералізована хлоридно-натрієва мінеральна вода з підвищеною кількістю кремнієвої кислоти. Гараздівська термальна мінеральна вода, дебіт якої становить 150 м3 на добу, ефективна при лікуванні периферичної нервової системи та опорно-рухового апарату. Хімічний склад:

СО2 0,8 М 7,7 (Cl 96 / (Na+K) 94); рН7,2; t +39°С.

Іванівське родовище (Берегівський район). Це термальна середньомінералізована хлоридна натрієво-кальцієва мінеральна вода, яка має у своєму складі підвищену кількість кремнієвої кислоти. Добовий запас води – 150 м3, ефективна при захворюваннях нервової системи і опорно-рухового апарату. Хімічний склад:

СО2 0,6 М 7,2 (Cl 85 (НСО3 15) / Na 71 (Ca 13 Mg 11); рН6,6; t +32°С.

Косинське родовище (Берегівський район) самовиливає вуглекислу маломінералізовану гідрокарбонатну кальцієво-магнієву мінеральну воду. У своєму складі має кремнієву кислоту, загальна мінералізація якої становить 4,3 г/л. Дебіт води – 125 м3. Вона високоефективна при захворюваннях серцево-судинної системи. Запаси її дозволяють створити санаторно-курортний комплекс на 500 місць. Хімічна формула води:

СО2 1,8 М 4,3 (НСО3 83 (Cl 13) / Ca 60 Mg 24 (Na 13)); рН6,4; t +9°С.

Малоростоцьке родовище (Іршавський район) – хлоридна гідрокарбонатна натрієва термальна вода, у складі якої є метан. 3агальна мінералізація – 13,2 г/л. Дебіт становить 35–150 м3 на добу. З лікувальною метою не використовується.

Шаянське родовище (Хустський район) має три види мінеральних вод (типу боржомі, єсентуки і нарзан).

Мінеральна вода свердловини № 242 належить до вуглекислих маломінералізованих гідрокарбонатних-натрієвих вод типу боржомі з загальною мінералізацією 4,8–6,2 г/л. У складі цієї води є марганець і кремнієва кислота. Хімічний склад:

СО2 2,0 М 4,8 (НСО3 81 (Cl 17) / Na 88); рН6,4; t +17°С.

Мінеральна вода свердловини № 4 – це вуглекисла маломінералізована гідрокарбонатно-сульфатна натрієва. У своєму складі має марганець, нікель, кобальт і кремнієву кислоту. Хімічний склад її:

СО2 2,9 М 3,6 (НСО3 65 SO4 25 Cl 11 / Nа 87 Са 18); рН6,1; t +15°С.

Мінеральну воду свердловини № 2 відносять до вуглекислих маломінералізованих гідрокарбонатно-хлоридних натрієвих вод, які у своєму складі мають підвищену кількість цинку, кремнієвої кислоти. Ця вода є аналогом єсентукських мінеральних вод. Хімічний склад:

СО2 1,7 М 3,7 (НСО3 73 Cl 24 / Na 84 Са 12); рН6,1; t +11,5°С.

За Шаянським родовищем затверджено добовий запас води, який становить 252 м3. Тут функціонує санаторій «Шаян» на 450 місць. Запаси води дозволяють збільшити потужність курорту до 2000 місць. Ці мінеральні води високоефективні при захворюваннях органів травлення. Дуже ефективна вода свердловини № 4 при захворюваннях печінки та жовчовивідних шляхів. Ця вода не поступається відомій мінеральній воді Карловарського курорту ЧССР.

Четверта зона. До цієї зони перспективних родовищ відносять слабо- і маломінералізовані мінеральні води Рахівського родовища (м. Рахів), сіл Кобилецької Поляни і Квасів. На території міста є 14 мінеральних джерел типу нарзан. Дебіт – 30–90 м3 на добу. їх можна використати для організації промислового розливу мінеральних лікувальних і столових вод. Хімічний склад води джерел № 1, 2 і 3:

СО2 2,1 М 4,0 (НСО3 64 Cl 35 / Na 70 Mg 17); рН6,2; t +12°С.

СО2 1,4 М 1,9 (НСО3 89 / Са 59 Na 29); рН6,3; t +10°С.

СО2 1,9 М 1,1 (НСО3 94 / Са 50 Mg 30 Na 17); рН5,6; t +8°С.

До складу цих вод входять марганець і кремнієва кислота. Використовуються води при лікуванні органів травлення і кровообігу.

Кобилецько-Полянське родовище (Рахівський район) виливає вуглекислу слабомінералізовану (0,5–0,9 г/л) гідрокарбонатну натрієву і гідрокарбонатно-хлоридну натрієву мінеральні води, які мають у своєму складі марганець, кремнієву кислоту і бор. Ці води – аналоги мінеральних вод типу нарзан і єсентуки. На території с. Кобилецької Поляни є 9 мінеральних джерел, у тому числі одна свердловина з середньомінералізованою водою типу єсентуки № 17. Дебіт – 180 м3 за добу. Хімічний склад:

СО2 1,9 М 6,9 (НСО3 68 Cl 32 / Na 66); рН7,1; t +10°С.

Слід сказати, що вода джерела № 8 має загальну мінералізацію 34,3 г/л, а також велику кількість бору, брому, йоду і родону понад 50 од. махе. Беручи до уваги, що запаси мінеральних вод, а також їх лікувальні властивості на території Кобилецької Поляни значні, доцільно побудувати санаторно-курортний комплекс на 500 місць. Профіль курорту – лікування захворювань опорно-рухового апарату, периферичної нервової та серцево-судинної систем.

Білинське родовище (Рахівський район). Мінеральні води цього родовища – вуглекисла слабомінералізована (1,1 – 1,2 г/л) гідрокарбонатна кальцієва і гідрокарбонатна натрієво-кальцієво-магнієва. У складі – марганець, мідь, цинк, що дає право віднести їх до унікальних вод країни.

Хімічна формула мінеральної води джерел № 1 і 2:

СО2 1,7 М 2,1 (НСО3 95 / Na 40 Са 34 Mg 25); рН6,1; t +9°С.

Дебіт білинських джерел становить 3–9 м3. Запаси та унікальність їх свідчать про доцільність будівництва заводу по розливу цих мінеральних вод. Вони позитивно впливають на організм при порушеннях функції підшлункової залози та інших залоз внутрішньої секреції.

Квасівське родовище (Рахівський район). На території с. Кваси знаходиться 26 джерел мінеральних вод. Вони різні за фізико-хімічним складом і лікувальними властивостями, є аналогами таких вод, як нарзан, єсентуки і джульфінські. Найцінніше Квасівське джерело № 1, яке самовиливає хлоридно-гідрокарбонатну натрієву маломінералізовану джульфінську воду. Мінеральна вода кваси-1 у своєму складі має залізо, марганець і миш’як (відповідно 12, 1,9 і 5 мг/л). Запаси води затверджені і становлять 302 м3 на добу. Хімічний склад мінеральної води кваси-1:

СО2 1,8 М 2,7 (Cl 56 НСО3 43 / (Na+К) 64 Са 24 Mg 11); рН6,0; t +10°С.

Джерело кваси-2 – це вуглекисла маломінералізована вода, має 4 мг миш’яку, 1,5 мг марганцю і 20 мг заліза. Хімічний склад:

СО2 2,4 М 4,8 (Cl 78 НСО3 22 / Na 96); рН6,0; t +9,8°С.

Мінеральна вода Квасівського родовища за вмістом мікроелементів і мінералізацією, а також за своїми лікувальними властивостями вигідно відрізняється від аналогічних миш’яковистих мінеральних вод південного Сахаліну, Нахічеванської АРСР, Північно-Осетинської АРСР і Західної Європи. Унікальність її дає можливість створити спеціалізований курорт з новим профілем – лікування хронічних форм променевої хвороби, вторинних залізодефіцитних анемій, ішемічної хвороби серця, у тому числі перед- і постінфарктних станів, захворювань щитовидної залози. Тепер тут функціонує санаторій «Гірська Тиса» на 300 місць. Затверджені запаси унікальної залізисто-марганцево-миш’яковистої води дозволяють створити курорт на 3000 місць.

П’ята зона. Сюди відносять мінеральні джерела Ужанської долини. Ужоцьке родовище (Великоберезнянський район) самовиливає вуглекислу середньомінералізовану гідрокарбонатну натрієву мінеральну воду типу нарзан. У своєму складі вона має марганець та залізо. Фізико-хімічні та лікувальні властивості дозволяють використовувати її для лікування захворювань органів кровообігу. Дебіт мінеральної води – 100–180 м3. Хімічний склад:

СО2 2,1 М 6,3 (НСО3 93 / Са 34 Na 28); рН6,3; t +10°С.

Запаси мінеральної води дають можливість відкрити санаторно-курортний комплекс на 500 місць.

Солянське родовище (Великоберезнянський район) багате на вуглекислу хлоридно-гідрокарбонатну натрієву мінеральну воду типу арзні, яка має у своєму складі залізо, марганець, нікель, фтор. Дебіт становить 100–120 м3 на добу. Хімічна формула:

СО2 1,0 М 13,0 (Cl 75НСО3 25 / Na 80 Ca 15); рН6,3; t +11°С.

Фізико-хімічні й лікувальні властивості мінеральної води Солянського родовища дають підстави для створення санаторно-курортного комплексу на 500 місць для лікування захворювань органів травлення з секреторною недостатністю шлунка.

Зарічевське родовище (Перечинський район). Тут є значні запаси середньомінералізованої води типу арзні. Це вуглекисла хлоридно-гідрокарбонатна натрієва вода, до складу якої входить цинк, бор, а також родон (4,4 од. махе). Дебіт– 140–150 м3 на добу. Хімічний склад:

СО2 1,5 М 13,8 (НСО3 71 (Cl 29) / Na 29); рН7,3; t +10°С.

У даний час вода не використовується.

Сімерське родовище (Перечинський район) має мінеральну воду типу нарзан. Дебіт – 100 м3. Вуглекисла маломінералізована гідрокарбонатна кальцієво-магнієва мінеральна вода за своїми фізико-хімічними і лікувальними властивостями високоефективна при захворюваннях органів травлення і серцево-судинної системи. Хімічний склад:

СО2 1,4 М 4,3 (НСО3 94 / Са 43 Mg 41 Na 10); рН7,0; t +13°С.

Доцільно на базі сімерської мінеральної води побудувати санаторно-курортний комплекс на 500 місць.

Розовське родовище (Ужгородський район). Для нього характерна термальна високомінералізована вуглекисла хлоридно-натрієва мінеральна вода з дебітом 150 м3, загальною мінералізацією – 48,3 г/л. Хімічна формула води:

СО2 1,8 М 48,3 (Cl 98 / Na 99); рН7,0; t +57°С.

Фізико-хімічні й лікувальні властивості води ефективні при лікуванні опорно-рухового апарату, периферичної нервової і серцево-судинної систем. Запаси води достатні для створення санаторно-курортного комплексу на 500 місць.

Нижньосолотвинське родовище (с. Деренівка, Ужгородський район). Тут самовиливається слабомінералізована кальцієво-натрієва кремнієва мінеральна вода типу нафтуся. Затверджені запаси води становлять 100 м3 на добу. Хімічний склад:

М 0,3 (НСО3 80 (SO4 15) / Са 36 Mg 26 К 24 (Na 13)); рН7,5; t +16°С.

За фізико-хімічними і лікувальними властивостями вода високоефективна при лікуванні нирок, серцево-судинної системи, органів травлення, особливо при ураженнях печінки і жовчовивідних шляхів.

Ужгородське родовище мінеральних вод (м. Ужгород). Для цього родовища характерні води типу нарзан, єсентуки № 17, борсек та нафтуся.

На розі вулиць Крилова і Калініна є джерело вуглекислої високо-мінералізованої хлоридної натрієвої субтермальної води типу борсек. Хімічний склад:

СО2 1,5 М 15,3 (Cl 53 НСО3 45 SO4 2 / (Na+К) 100); рН7,1; t від +28° до +34°С.

Мінеральна вода в натуральному вигляді дає позитивний терапевтичний ефект при захворюваннях опорно-рухового апарату, серцево-судинної та периферичної нервової систем. При розведенні її можна використати для лікування органів травлення з секреторною недостатністю шлунка. Дебіт води становить 80–120 м3 на добу.

По вулиці Першотравневій, 6 (дитяча лікарня) самовиливається слабомінералізована гідрокарбонатна натрієво-кальцієва кремнієва (кремнієвої кислоти понад 60 мг/л) мінеральна вода. Добовий дебіт її становить 360 м3. Терапевтичний ефект вона дає при захворюваннях нирок і сечовидільної системи. Хімічний склад:

М 0,45 (НСО3 92 / Na 71 Са 25); рН6,9; t +11°С.

У районі бульвару Визволення свердловиною № 221 виявлена слабомінералізована вуглекисла гідрокарбонатна кальцієво-натрієва мінеральна вода, яка має у своєму складі марганець і кремнієву кислоту. Ця вода є аналогом мінеральних вод типу нарзан. Дебіт її – 60–120 м3 на добу. Вживають воду з лікувальною метою при захворюваннях органів травлення (хронічні захворювання шлунка, печінки, кишечника та інші). Хімічний склад:

СО2 1,8 М 0,4 (НСО3 93 / Са 44 Na 92 Mg 23); рН6,8; t +15°С.

У міському парку ім. Горького (стадіон «Спартак») свердловинами № 97 і № 262 (правий берег р. Ужа) відкрито мінеральні води типу єсентуки № 17, які дуже ефективні при захворюванні органів травлення з секреторною недостатністю шлунка. Мінеральна вода цих свердловин у своєму складі має підвищену кількість літію, заліза і кремнієвої кислоти. Хімічний склад:

СО2 1,6 М 1,1 (НСО3 66 Cl 33 / Na 53 Са 29 (Mg 15)); рН6,0; t +13°С.

На території парку ім. 300-річчя возз’єднання України з Росією буровою свердловиною № 8 також відкрито мінеральну воду. За хімічним складом вона належить до маломінералізованих вуглекислих гідрокарбонатних натрієво-кальцієво-магнієвих мінеральних вод типу нарзан із загальною мінералізацією 2,1 г/л. Із біологічно активних компонентів у своєму складі має 140 мг/л кремнієвої кислоти, 30 мг/л заліза і 20 мг/л метаборної кислоти. Хімічний склад:

СО2 1,4 М 2,1 (НСО3 92 / Na 42 Са 40 Mg 14); рН7,0; t +11°С.

Дебіт – 360 м3 на добу. Мінеральна вода високоефективна при захворюваннях органів травлення і серцево-судинної системи.

Більшість мінеральних вод Ужгорода придатні для використання з лікувальною і профілактичною метою, а також як столові води.

Слід відзначити, що із 35 родовищ запаси води підраховані лише для 10, але ці дані дають підстави для розширення мережі санаторно-курортних закладів до 23–25 тис. місць. Останні 25 родовищ вимагають бурових робіт і підрахунків запасів мінеральних вод та дальшого вивчення лікувальних властивостей, що дасть можливість збільшити приріст ліжкомісць на курортах області до 50–60 тисяч.

Другим лікувальним природним фактором в області є мікроклімат для лікування різних захворювань органів кровообігу, травлення, дихання та опорно-рухового апарату. Використання повітря з великою кількістю кисню, високою іонізацією проводиться за допомогою спеціальних споруджень (аерарії, солярії тощо), створених при здравницях, за розробленими лікувальними методиками. Заслуговує  на увагу використання мікроклімату соляних шахт для лікування хворих бронхіальною астмою та іншими хронічними неспецифічними захворюваннями легень.

Слід сказати, що лікувальний мікроклімат, в якому є ті, або інші солі, в тому числі й кухонна, тісно пов’язані з морем або родовищем соляних покладів (ціликів). На території Закарпаття у селищі Солотвині (Тячівський район) вже 200 років добувають сіль, яку за своїми якостями відносять до вищої категорії (наявність 99,2% чистого хлористого натрію і лише 0,8 % – різні домішки у вигляді вулканічної золи та інших порід). У минулому розробка солі в Солотвині велась відкритим способом, пізніше – на глибині. Бурилися шахтні стволи на глибину до 100 м. Від них радіально прорубувалися штреки, які закінчувалися крупними вирубками – діаметром 30–40 м і більше, заввишки до 25 м і завдовжки 2–3 км. В результаті залишалися великі порожнини, заповнені повітрям, яке впливає на соляний покрив і шляхом десорбції збагачується високодисперсним аерозолем хлористого натрію.

За останні 30 років науковими дослідами встановлено, що мікроклімат карстових печер з високодисперсним аерозолем гідрокарбонату кальцію і високою іонізацією та соляних виробок з аерозолем хлористого натрію позитивно впливають на патологічний процес у бронхолегеневому апараті. При цьому спостерігаються певні зміни основних функцій органів дихання, серцево-судинної та ендокринної систем, а також імунологічної реактивності.

Беручи до уваги досвід лікування захворювань бронхолегеневого апарату в умовах мікроклімату карстових печер, гротів, соляних виробок та інших порожнин земної кори, які використовуються у країнах Європи, в 1968 році співпрацівники Ужгородського філіалу Одеського науково-дослідного інституту курортології вперше в Радянському Союзі використали мікроклімат Солотвинських шахт для лікування хворих бронхіальною астмою. Рішенням Закарпатського облвиконкому в Солотвині було відкрито обласну алергологічну лікарню на 60 ліжок. Наукові досліди, які велися протягом трьох років, підтвердили позитивний терапевтичний ефект у хворих на бронхіальну астму легкої й середньої тяжкості, як у дорослих, так і в дітей, де основним лікувальним фактором був специфічний мікроклімат з високодисперсним аерозолем кухонної солі.

На основі результатів дослідів була прийнята постанова Ради Міністрів УРСР про спорудження Республіканської алергологічної лікарні Міністерства охорони здоров’я УРСР на 250 ліжок – клініки Ужгородського філіалу Одеського НДІ курортології, яка стала до ладу в 1980 році.

Підземне відділення лікарні розміщується на глибині 300 м у товщі соляного пласта. Це спеціальне інженерне спорудження з вентиляційною системою, яка забезпечує регенерацію мікроклімату й провітрювання палат, водопроводом, каналізацією, електроосвітленням, телефонним зв’язком і ліфтом для спуску й підйому хворих.

Мікрокліматичні умови відділення характеризуються оптимальною температурою повітря (23–24 °С), відносно низькою вологістю – 20–60 %. Швидкість руху повітря тут не перевищує 0,2 м/с. Високодисперсний аерозоль хлористого натрію становить 0,5–5,0 мг/м3 (кількість часток до 5 мікрон – 70–80 %), вміст кисню – 20,7 об% і вуглекислого газу – 0,03 об%. Атмосферний тиск коливається у межах 750–775 мм ртутного стовпа, рівень шуму не перевищує 25 дб, відсутні патогенні мікроорганізми й алергени. За допомогою спеціального пристрою на вентиляційному каналі можна регулювати параметри мікроклімату. Ці параметри забезпечують новий напрям у лікуванні – застосування спелеотерапії хворих з хронічними захворюваннями органів дихання.

Таблиця 1. Список родовищ мінеральних вод, на базі яких функціонують санаторно-курортні заклади Закарпаття, перспективи їх розширення

Спелеотерапія в умовах мікроклімату соляних шахт – не систематичне перебування хворого в підземному відділенні за спеціальним графіком. Час одного сеансу визначається залежно від стану хворих і становить від 2 до 12 годин протягом 30 днів. Для одержання високого терапевтичного ефекту співпрацівниками Ужгородського філіалу Одеського НДІ курортології було розроблено лікувальні комплекси, які призначаються хворим бронхіальною астмою диференційовано, залежно від важкості, перебігу і фази основного та супутніх захворювань. Правильний відбір хворих з бронхіальною астмою для спелеотерапії в умовах мікроклімату соляних шахт з використанням розробленої інститутом методики лікування дали позитивний ефект.

Проведене лікування 25 тисяч хворих в умовах мікроклімату соляних шахт показало, що ефективність лікування хворих з алергічними захворюваннями органів дихання виявилось простим, доступним, економічним і перспективним методом. Позитивний терапевтичний ефект дав можливість розгорнути новий напрям у медичній науці – спелеотерапію, яка цілком придатна для первинної і вторинної профілактики, а також для лікування хронічних неспецифічних захворювань органів дихання.

Високий терапевтичний ефект в умовах мікроклімату соляних шахт показав, що застосування високодисперсних аерозолів хлористого натрію, гідрокарбонату кальцію, гідрокарбонату натрію, а також високої іонізації повітря дозволяє розробити перспективу лікування хворих алергічними захворюваннями органів дихання, а також застосувати спелеотерапію як профілактичний захід для зниження захворювань бронхолегеневого апарату.

Запропоновані методи спелеотерапії широко впроваджуються у практику радянської системи охорони здоров’я. У багатьох містах нашої країни організовано і функціонують алергологічні лікарні.

Вивчення механізму дії спелеотерапії дозволило створити при Ужгородському філіалі Одеського НДІ курортології камери штучного мікроклімату «Іонотрон», аналогічного мікроклімату соляних шахт, які з успіхом використовуються в умовах поліклініки для лікування хворих з ураженням бронхолегеневого апарату. Терапевтична ефективність пропонованого методу не поступається лікуванню аналогічних хворих в умовах соляних шахт, причому його можна організувати повсюдно або як самостійні спеціалізовані лікувальні заклади, або відділення при крупних лікувально-оздоровчих закладах нашої країни. Застосування штучного мікроклімату в умовах «Іонотрона» цілком придатне не лише для лікування, але й для профілактики неспецифічних захворювань органів дихання, що підтверджено дослідами на 2,5 тис. хворих.

Наявність у нашій країні значних родовищ кухонної солі, гідрокарбонатів натрію і кальцію, а також використання штучного мікроклімату «Іонотрон» – велика перспектива для розвитку спеціалізованих лікувальних закладів для оздоровлення хворих з ураженнями органів дихання та іншими алергічними захворюваннями.

Дослідами встановлено, що Закарпаття може і повинно розвиватися, як новий курортний район на основі відомих мінеральних вод. Особливо необхідно використати унікальні мінеральні води, які мають у своєму складі мікроелементи (залізо, марганець, мідь, миш’як, кобальт, нікель, цинк) у біологічно активних концентраціях.

Багатство мінеральних вод дає можливість розгорнути в області санаторно-курортну мережу на 50–60 тис. місць для лікування захворювань органів травлення, серцево-судинної і периферичної нервової систем і на 10-15 тис. місць створити санаторії з новими профілями лікування (різні порушення процесів кровотворення, в тому числі залізодефіцитні анемії, тромбофлебіти, хронічні форми променевої хвороби, порушення ендокринної системи – гіперфункції щитовидної залози і функції підшлункової залози). Важливе місце повинні зайняти здравниці, якими мінеральна вода використовується для профілактики, лікування й реабілітації захворювань серцево-судинної системи, в першу чергу перед- і післяінфарктний стан, а також захворювання органів травлення зі зміненою імунологічною реактивністю і передпухлиновим станом.

Таблиця 2. Основні показники хімічного складу мінеральних вод перспективних родовищ Закарпаття

Ландшафт, природно-кліматичні умови, а також наявність уже існуючого лікувального мікроклімату соляних шахт свідчить про велику перспективу розвитку спеціалізованих пульманологічних лікувальних закладів і створення крупного пульмонологічного центру на 7-10 тис. місць.

Поряд з функціонуючими здравницями на території області працює 17 санаторіїв – профілакторіїв майже на 2000 місць для оздоровлення трудящих різних галузей виробництва. Із загального числа санаторіїв-профілакторіїв 11 із них використовують закарпатські мінеральні води типу нарзан, єсентуки, боржомі.

Вказані лікувальні оздоровчі заклади, в основному, розміщені в гірських і передгірних (лісових) зонах, де крім мінеральних джерел використовується благодатний м’який клімат.

Проведені спеціалістами Ужгородського філіалу Одеського науково-дослідного інституту курортології дослідження сприяли розвитку санаторіїв-профілакторіїв області і визначили їх профіль для лікування органів кровообігу, периферичної нервової і опорно-рухової систем, а також бронхолегеневого апарату. Використання санаторіїв-профілакторіїв та баз відпочинку дає можливість додатково оздоровити щорічно 25–30 тис. чоловік, а при збільшенні кількості місць у них ця цифра різко підвищиться.

Таким чином, наявність прекрасних природних умов, м’якого клімату та мікроклімату соляних шахт, а також величезної кількості різноманітних мінеральних джерел дає підстави для перетворення Закарпаття в одну з всесоюзних здравниць Радянського Союзу потужністю в 65–75 тисяч місць для широкого оздоровлення курортними факторами трудящих нашої країни.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

ЗАПОВІДНІ ЕКОСИСТЕМИ

Одним з важливих народногосподарських завдань у час зростаючого техногенного впливу на біосферу і її ресурси є охорона природних ландшафтів, спрямована на підтримання екологічної стабільності у навколишньому середовищі та збереження генофонду рослинного й тваринного світу, що є запорукою нормального функціонування природних екосистем.

Для нашої республіки з характерними рівнинними, надто окультуреними ландшафтами степової і лісостепової зон, охорона природи Карпат має особливе біогеографічне, екологічне й економічне значення. Тут на порівняно невеликій території зростає половина усіх видів вищих і нижчих рослин та проживає половина представників фауни УРСР. Збереглися в регіоні найбільші в республіці територіальні комплекси існуючого й потенціального природно-заповідного фонду, що є своєрідною «генетичною скарбницею» органічного світу. Лісові фітоценози виконують у цьому вологому регіоні виключно важливу ґрунтозахисну й гідрологічну функцію, екологічний ефект якої проявляється і в прилеглих районах. Далеко за межами нашої республіки відомі багаті й різноманітні рекреаційні та бальнеологічні ресурси гірських ландшафтів.

Найбільш ефективним заходом збереження природних ландшафтів, цінних у науково-природничому, екологічному, естетичному, туристичному та рекреаційному відношенні, є організація в системі державного природно-заповідного фонду мережі заповідників, заказників, національних парків та інших природоохоронних об’єктів, що мають у наш час багатофункціональне призначення.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

ЗАПОВІДНІ ЕКОСИСТЕМИ. Державні заповідники.

Заповідники являють собою особливо цінні в науково-природничому й культурно-освітньому відношеннях порівняно великі, не змінені або мало змінені господарським впливом природні територіальні комплекси, які назавжди виключені з господарського користування.

У 1968 році в області створено Карпатський державний заповідник, що займає площу 12706,5 га. Він складається з трьох цікавих у біогеографічному відношенні заповідних масивів – Чорногірського, Угольсько-Широколужанського та відомої Долини нарцисів.

Навколо Чорногірського й Угольсько-Широколужанського масивів виділено захисну буферну зону.

Чорногора – одна з найбільш масивних і в ландшафтному відношенні найбільш оригінальних гірських структур Українських Карпат. Чорногірське заповідне лісництво (2100 га) розташоване на південному мегасхилі цього хребта з найвищими на Україні вершинами – Говерлою (2061 м) та Петросом (2022 м). Тут чітко простежуються чотири рослинні пояси: нижній гірський пояс букових і мішаних буково-хвойних лісів (від 500–600 до 1200– 1300 м), II – верхній гірський пояс ялинових лісів (від 1200– 1300 до 1500 м), III – субальпійський – з криволіссям із сосни гірської, вільхи зеленої, ялівцю сибірського та субальпійськими луками (від 1500–1550 до 1800–1850 м) і IV – альпійський– (від 1800–1850 до 2061 м) з домінуванням альпійських лук.

Корінні листяні ліси на Чорногірському масиві займають незначні площі. Переважають темнохвойні угруповання з ялини та частково ялиці білої. Ялицеві лісостани займали раніше друге місце після чистих ялинових, але сьогодні збереглися на дуже обмеженій площі. Основні їх масиви вирубані до організації заповідника. На цих ділянках було створено монокультури ялини, які виявились біологічно малостійкими. Є відомості, що з третинних реліктів у поясі хвойних лісів був колись поширений тис ягідний, окремі особини трапляються тепер дуже рідко. Найбільшу цінність представляють високопродуктивні ялиново-ялицеві та ялиново-ялицево-букові праліси віком до 360–380 років, які займають південний схил Говерли в урочищі Говерла. Окремі стовбури досягають заввишки до 42 м і до 180 см у діаметрі. У підліску зрідка трапляється вовче лико звичайне, таволга в’язолиста, жимолость пухнаста та інші чагарники. Трав’яний покрив бідний. З рідкісних видів зустрічається блехнум колосистий, чемерник червонуватий, плаун колючий та інші.

Для субальпійського поясу, крім криволісся з жерепняків і леличників, характерним є формація рододендрона східнокарпатського; із рідкісних аркто-альпійських видів тут зростають родіола рожева, наскельниця лежача, верба трав’яна, чемериця біла та інші. Серед ендеміків слід назвати медунку Філярського, жеруху Опіца, деревій Шура, фіалку східнокарпатську, дзвоники карпатські, сугайник карпатський тощо.

Угольсько-Широколужанський масив заповідника займає південні макросхили Полонинського хребта і об’єднує два лісництва – Угольське та Широколужанське загальною площею 10350 га. Угольський масив знаходиться в басейні річок Велика і Мала Уголька, що біля с. Угля впадають у річку Тереблю, а Широколужанський – в басейні річки Лужанки, яка в с. Нересниці впадає в Тересву. Найвищими вершинами цього масиву є Топаш (1552 м), Гропа (1568 м), Руса (1498 м), Климова (1495 м).

У передгір’ї в районі Драгова, Кричева, Малої і Великої Угольки, Новоселиці та Широкого Луга залягають юрські вапняки, які місцями виходять на поверхню, утворюючи стрімкі гребені, мальовничі скелі-останці, карстові воронки й печери з сталактитами й сталагмітами. На таких скелях збереглись рідкісні кальцефільні рослини. В деяких урочищах витікають мінеральні джерела.

Орографічні та грунтово-кліматичні умови Угольського масиву найкраще відповідають еколого-біологічним особливостям бука, який тут утворює чисті і майже чисті високопродуктивні деревостани. Тільки до висоти 400–500 м (місцями 900 м) зустрічаються осередки теплолюбних порід – дуба скельного й граба. Уздовж потоків збереглись смуги сіровільшняків з домішкою ясена, явора, різних верб. Починаючи з висоти 400 м і до верхньої межі лісу (1280–1320 м), поширені зональні бучини. Окремі велетні-буки досягають у висоту 42–45 м з діаметром до 100 см. Найбільш поширені чисті бучини, рідше трапляються бучини грабові, яворові, тисові (близько 10 га), дубові з дуба скельного. Осередки липи з липи широколистої, тиса ягідного та ялівцю козачого, що збереглись на вапнякових скелях Угольського масиву, мають реліктовий характер. Таке ж походження острівних ділянок берези повислої та ялини, виявлених в оліготрофних умовах на піскових останцях у Широколужанському масиві.

На території згаданих заповідних лісництв зростає 556 видів вищих спорових і судинних рослин (Тасенкевич, 1982 р.), з яких понад 100 належать до рідкісних. Серед них – яловець козачий, тис ягідний, кортуза Маттіолі, скополія карніолійська, борідник Прейса, лунарія оживаюча, арум плямистий, підмаренник закарпатський, листовик сколопендровий та інші. На вапнякових скелях зростає дуб скельний, спірея в’язолиста, жостір проносний. В Угольському масиві охороняється одне з найбільших на Україні місцезростань третинного релікту – тиса ягідного.

Із тварин в Угольсько-Широколужанському масиві зустрічаються благородний олень, бурий ведмідь, вовк, рись, горностай, куниця лісова, дикий кабан, а у вапнякових печерах живуть колонії кажанів.

Долина нарцисів – народна назва урочища Кіреш, що на околиці м. Хуста. Закарпатська область – єдине місце в Радянському Союзі, де збереглися природні зарості нарциса вузьколистого – рідкісного альпійського південно-європейського виду. Розташована Долина нарцисів в Хустській улоговині, яка, поступово розширюючись, простягається з північного заходу на південний схід на 50 км. Площа заповідного масиву становить 256,5 га. Рельєф нерівний: піднесення чергуються із впадинами. Із східного боку Долина оточена невеликим підвищенням, на схилах якого розташовані високопродуктивні сади. Популяції нарциса збереглись на висоті близько 200 м над рівнем моря. Це місце вважається найнижчим у межах всього їх ареалу. В Українських Карпатах згаданий вид зростає на горі Піп Іван Марамороський на висоті 1600–1750 м й окремими острівками на деяких вершинах Свидовецького та інших хребтів. У третинний період нарцис зростав лише у високогір’ї, а в незвичні для нього умови – в передгір’я і низовину – потрапив у льодовиковий період. Таким же чином опинилися тут і півники сибірські.

Науковці Карпатського державного заповідника приділяють велику увагу охороні й відтворенню природних угруповань нарциса вузьколистого. Вживаються заходи по сприянню природному вегетативному й насіннєвому розмноженню. Закладаються експериментальні ділянки для довготривалих наукових досліджень як за нарцисом, так і за іншими компонентами лучних ценозів. Робиться все, щоб Долину нарцисів, цю унікальну пам’ятку природи, зберегти для майбутніх поколінь.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

ЗАПОВІДНІ ЕКОСИСТЕМИ. Державні заказники республіканського значення.

Заказники природи як постійні, так і тимчасові, – заповідні угіддя, які вилучаються з господарського користування для охорони окремих компонентів природних екосистем і створення сприятливих умов для відновлення біологічних ресурсів. Регульоване господарське користування в них можливе, якщо воно не впливає негативно на об’єкт або природний ресурс, що охороняється. На території Закарпаття створено мережу державних заказників республіканського значення.

Брадульський ландшафтний державний заказник (1026 га) розташований у верхній частині р. Мокрянки на південному макросхилі однієї з найвищих горганських вершин – Попадя (1742 м) на території Брадульського лісництва Усть-Чорнянського лісокомбінату. Заповідні ялинові лісові масиви мають зональне поширення до висоти 1500–1550 м. Починаючи з висоти 1400 м, на кам’янистих схилах формуються кедрові яличники чорницеві, місцями трапляються біогрупи чистих кедрин. В субальпійській смузі сформовані зарості гірської сосни та фрагменти лучних асоціацій – ситника трироздільного, куничника волосистого, костриці червоної.

У ландшафтному державному заказнику Кузій (456 га), який знаходиться в Лужанському лісництві Великобичківського лісокомбінату, охороняється найвищий на Україні осередок дуба скельного та дуба звичайного, що зростають на горі Темпі на висоті 1091 м. На схилах гори поширені ясенево-дубові, ялицево-дубові, дубово-букові й буково-дубові ліси з дуба скельного. На вапнякових скелях зростають тис ягідний, карпатський ендем – дзвоники карпатські та рідкісна для Карпат декоративна рослина – фізаліс звичайний.

Ландшафтний заказник республіканського значення Свидовець (1471 га) розташований на південних мегасхилах Свидовецьких гір, на території Косівсько-Полянського лісництва Великобичківського лісокомбінату. Створений він з метою охорони букових, буково-яворових та буково-кленових пралісів. У приполонинній зоні переважають бідні вологі та сирі чорницеві бучини, збереглися залишки букового криволісся. На вапнякових скелях зустрічаються такі рідкісні види, як листовик сколопендровий, блехнум колосистий, багаторядник Брауна, аспленій зелений. Місцями криволісся утворює вільха зелена та яловець сибірський.

Ландшафтний заказник «Синевирське озеро» створений на площі 1000 га з метою його охорони та збереження гірських ландшафтів, а також буково-ялицевих, буково-ялинових та ялинових захисних лісів.

Стужицький ландшафтний заказник (2592 га) розташований в Новостужицькому і Ставнянському лісництвах Великоберезнянського лісокомбінату. Організований для охорони букових та яворових пралісів. На висоті 1250 м збереглось криволісся бука, горобини звичайної та біогруп вільхи зеленої. Досить поширеними е чорничники, щучники та інші лучні формації.

Лісовий заказник Білий Потік включає частину території Діловецького лісництва Великобичківського лісокомбінату і займає площу 378 га. Тут під охороною знаходяться високопродуктивні буково-ялицеві праліси, запас яких досягає 1000–1100 м3/га. Вони мають важливе еталонне значення для лісового господарства. На виходах вапняків збереглись біогрупи тиса ягідного.

Лісовий заказник Діброва (712 га) розташований у Лужанському лісництві Великобичківського лісокомбінату. Тут на межі зростання дуба звичайного та скельного збереглись масиви природних дубових, грабово-дубових, буково-дубових і дубово-букових лісів, які далі у східному напрямку не мають зонального поширення. У трав’яному покриві ряд теплолюбних видів – плющ, медунка м’якенька та інші. Заказник має також ландшафтно-естетичне та рекреаційне значення.

Кевелівський лісовий буковий заказник (712 га) у Свидовецькому лісництві Ясінянського лісокомбінату розміщений на південно-західних мегасхилах Менчульського хребта на висоті 600–1250 м. Створений з метою охорони мішаних буково-яворових, яворово-букових, буково-ясеневих, буково-ялиново-ялицевих пралісів (200– 250 років).

Лісовий заказник Росішний (461 га) розташований на території Нижньоволовецького лісництва Воловецького лісокомбінату. Створений для охорони цікавих з лісівничої точки зору ялицево-букових, грабово-ялицево-букових та буково-ялицевих пралісів. Вони мають також важливе ґрунтозахисне і водорегулююче значення. Елітне ялицеве насадження має цінні спадкові властивості. З рідкісних трав’яних рослин тут зростають листовик сколопендровий, страусове перо звичайне, лілія лісова та інші.

Ботанічний заказник ялинових та кедрово-ялинових лісів Горгани – Тавпіширка (248 га) розташований на висоті 1100–1500 м у Плайському лісництві Усть-Чорнянського лісокомбінату. На кам’яних розсипищах збереглись з раннього голоцену (10 000–7800 років тому) кедрово-ялинові, ялиново-кедрові праліси, серед яких місцями трапляються березово-кедрові та чисті кедрові бори.

Ботанічний заказник Гладинський в урочищі Чортів (130 га) розташований на території Турбатського лісництва Усть-Чорнянського лісокомбінату. Тут на сильно кам’янистому схилі в оліготрофних умовах виявлено насадження ялини і ялиці віком понад 300 років. Обидві породи мають резонансову деревину, що високо ціниться в музичній промисловості. Тому заказник має важливе селекційне, а також лісогосподарське значення як цінна лісонасіннєва ділянка.

Кедрово-модриновий ботанічний заказник Кедрин (166 га) – унікальний, найбільший в Союзі природний осередок ендемічної модрини польської, що зростає разом з реліктовою сосною кедровою та смерекою. Осередок, що зберігся з раннього голоцену, розташований на південних мегасхилах Вододільних Горган на відрогах полонини Побита в Бертянському лісництві Усть-Чорнянського лісокомбінату на висоті 965–1400 м.

Радомирський ботанічний заказник (486 га) розташований на території Устєріцького лісництва Рахівського лісокомбінату, організований з метою охорони цінних ялиново-ялицевих пралісів з домішкою бука, під наметом яких зрідка зростає тис ягідний. Вік лісу – близько 340 років.

Ботанічний заказник Чорна гора розташований на південний схід від м. Виноградова на одноіменній горі, яка є найвищою в закарпатському передгір’ї (568 м). Належить до Виноградівського лісництва Хустського лісокомбінату. Площа заповідного масиву – 823 га. Має значення для охорони рослинності лісостепового характеру. Тут зростають лісостепові діброви з дуба скельного, дуба Далешампе та ясена білоцвітого. Вершина гори і північно-східні мегасхили зайняті буковими, грабово-буковими та буково-дубовими лісами. Поширені рідкісні для Карпат угруповання дуба скельного, діброви – деренова, бирючинова, ясенева з ясенем білоцвітим і кострицею борознистою. З трав’яних рослин зростають такі рідкісні степові й лісостепові середземноморські види, як перлівки трансільванська й ряба, ферульник лісовий, ковила прекрасна, леопольдія чубкувата, горобейник пурпурово-голубий, виноград лісовий та інші.

Ботанічний заказник Юліївська гора (176 га) розташований за Тисою і є відрогом Гутинського хребта. Рослинність південних схилів флористично близька до Чорної гори. Тут поширені діброви з дубів скельного. Далешампе, багатоплідного. Цікавими є угруповання дуба скельного, липи пухнастої та клокички перистої. Це єдине місце в нашій області, де зустрічається популяція дуба бургундського. З трав’яних рослин, що тут зростають, можна назвати кострицю борознисту, герань криваво-червону, осоку Мікелі.

Великодобронський зоологічний заказник (1736 га) знаходиться на території Великодобронського лісництва Ужгородського лісокомбінату і створений з метою охорони лісових масивів в низовині Латориці, де гніздуються цінні птахи і розмножуються козулі. У водоймищах поширений третинний релікт – водяний горіх.

Апшинецький гідрологічний заказник – урочище Околи (105 га) знаходиться на території Чорнотисянського лісництва Ясінянського лісокомбінату. Тут з-під гірського перевалу Околи бере початок Чорна Тиса. У хвойному пралісі густа мережа джерел, з яких формуються гірські потоки, що поповнюють водами Чорну Тису.

Державний орнітологічний заказник – Соколові скелі (606 га), що на території Шипотського лісництва Перечинського лісокомбінату, створений у 1978 році з метою охорони рідкісних птахів, які гніздяться на стрімких скелях у яворових лісах. Охороні підлягають беркут, орлан-білохвіст, орел-карлик, змієїд.

Геологічний заказник Зачарована долина (150 га) знаходиться на території Ільницького лісництва Кушницького лісокомбінату, де унікальне міжгір’я славиться оригінальними кам’яними витворами, які виникли після вивітрювання вторинних кварцитів.

Ботанічно-гідрологічнмй заказник Негровецьке болото Глуханя (23 га) створений у 1980 році на землях колгоспу «Червона зірка» Міжгірського району. Це типове верхове сфагнове болото в гірській частині Закарпаття. Воно є регулятором режиму у зоні водозабору Теребле-Ріцької ГЕС. Тут збереглись рідкісні болотні рослини – росичка круглолиста, журавлина звичайна, водянка чорна та інші. Заказник цікавий і з ботанічної точки зору.

Державний ботанічний заказник лікарських рослин республіканського значення Рогнеска (30 га) знаходиться на землях колгоспу «8 Березня» селища Богдан Рахівського району. На полонині Рогнеска зростає цінна лікарська рослина тирлич жовтий, зникаючий вид, який підлягає суворій охороні.

Державний заказник лікарських рослин організовано також в урочищах Странзул, Задня і Кедрин, загальною площею 510 га. Вони розташовані на території Брадульського, Бертянського і Плайського лісництв Усть-Чорнянського лісокомбінату. Під наметом хвойних лісів зростає лікарська рослина плаун-баранець, занесений до Червоної книги УРСР. Зростають також інші види рідкісних рослин.

У ботанічному заказнику урочиш Затінки і Тересянки (13 га) Квасівського лісництва Рахівського лісокомбінату знаходиться найбільший осередок арніки гірської – цінної лікарської рослини. Охороняється як цінна насіннєва ділянка.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

ЗАПОВІДНІ ЕКОСИСТЕМИ. Пам’ятки природи.

Це територіально невеликі ділянки або об’єкти, наприклад, окремі дерева або їх біогрупи, мальовничі скелі, мінеральні джерела, водоспади тощо. Вони оголошуються заповідними з метою охорони рідкісних природних явищ, що мають науково-природне, історико-меморіальне, естетичне, здебільшого місцеве та регіональне значення.

Гора Високий Камінь (22 га) – пам’ятка природи республіканського значення. Знаходиться на території Нижньоворітського та Підполозького лісництв Воловецького лісокомбінату. Охороняється як цінний для науки реліктовий осередок дуба скельного, що доходить до висоти 810 м над рівнем моря. Це його верхня межа в поясі букових лісів Карпат. На вершині гори зберігся рідкісний для Карпат фітоценоз вологого дубово-соснового субору чорницевого.

Ботанічна пам’ятка – урочище Атак (52 га), що на території Новосільського лісництва Мукачівського лісокомбінату. В заплаві Боржави охороняється осередок ясеневої діброви високої продуктивності (близько 580 м3/га). У трав’яному покриві – квітучий плющ, білоцвіт літній та інші рідкісні види.

Гора Яворник (100 га) – своєрідна ботанічна пам’ятка. На кам’янистих осипах на висоті 1000–1100 м тут зберігся буковий праліс з домішкою явора, в’яза, ясена. Під його наметом цінні трав’яні рослини – листовик сколопендровий, лунарія оживаюча та інші.

Урочище Голятин (42 га) в Ізківському лісництві Міжгірського лісокомбінату – найбільше на Закарпатті місцезростання реліктової сосни звичайної на висоті 700–844 м над рівнем моря.

В урочищах Білий Потік, Соколово та Струженовий Грунь (76 га) в Діловецькому лісництві Великобичківського лісокомбінату зростає тис ягідний.

Урочища Великий Яворець та Обнога (35 га) знаходяться на території Верхньобистрянського лісництва Міжгірського лісокомбінату. Під охороною тут насадження ялини та ялиці з біогрупами тиса ягідного.

Скелі на г. Близниці (1883 м) у Свидовецькому гірському масиві (30 га) на території Ясінянського лісокомбінату. На стрімких багатих на кальцій відслоненнях – унікальне місцезростання білотки альпійської (едельвейса). Тут збереглися і такі рідкісні для Карпат види рослин, як дріада восьмипелюсткова, айстра альпійська, котячі лапки карпатські, астрагал Крайни, молочай карпатський, кисличник двостовпчиковий та багато інших.

Урочище Тепла Яма (93 га) на території Кам’яницького лісництва Ужгородського лісокомбінату. Тут збереглися різні типи дубових і буково-дубових лісів, з дуба скельного. На освітлених місцях зростають такі рідкісні рослини, як берека, в’язіль стрункий, півники злаколисті, конвалія та інші.

Болото Чорне Багно (15 га), що на території Великодільського лісництва Кушницького лісокомбінату,– унікальне верхове сфагнове болото, з якого бере початок р. Іршавка. Тут зростають такі рідкісні рослини, як росичка круглолиста, журавлина звичайна, пухівка широколиста, водянка чорна та інші.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

ЗАПОВІДНІ ЕКОСИСТЕМИ. Геологічні пам’ятки.

В Углянському лісництві Тячівського району знаходиться печера Дружба. Глибина її – 50 м. Зі стелі звисають сталактити, знизу наростають сталагміти, по дну протікає струмок. Цікава в геологічному й геоморфологічному відношеннях. На цій же території під охороною знаходиться і печера Перлина, де, окрім сталактитів, знайдено пізоліти – печерні перлини. Ці округлої форми утворення ростуть подібно до перлин. Цікава в геологічному, археологічному та палеонтологічному відношенні й печера Вів, що є справжнім спелеологічним музеєм. Тут знайдено рештки різних тварин, печерного ведмедя.

На території згаданого лісництва є ще цілий ряд цінних в геологічному відношенні пам’яток природи, досліджених І. В. Чернишем (1966 р.). Серед них печера Романія – рідкісне явище природи, має геоморфологічне та геологічне значення; сталактитова печера Чур – являє собою зал площею 5X10X2,5 м; печера прозорих стін – це дві перпендикулярні камери завдовжки 5 і 10 м. Стіни повністю вкриті молочно-білим прозорим кальцитом з зеленими напливами у формі кам’яних квітів. У першій камері знайдено добре збережений череп печерного ведмедя. Печера Ведмеже ікло – великий гротоподібний вхід (7х10 м), у його підземних галереях чудові сталактити й сталагміти. Знайдено частину щелепи ведмедя, довжина якої 8 см, вкриту тонкою кірочкою кальциту. Печера Гребінь має три поверхи з дуже гарними галереями. Зі стелі звисають ажурні кальцитові зависи, прикрашені кулеподібними ребристими напливами. Сталагміти химерних форм, витончені ванночки створюють неповторну красу. Це найбільша печера Закарпаття. Печера Молочний камінь являє собою грандіозне видовище. Загальна довжина її 92 м, а об’єм – 630 м3. Всі її три зали вкриті каскадними напливами. Сталактитова печера Кам’яні ворота – своєрідне явище природи, має геоморфологічне та геологічне значення. Печери Дірявий камінь, Термокса мала – оригінальні феномени. Скелі Кам’яні ворота – унікальне утворення, має ландшафтно-естетичне значення.

Велику кількість геологічних пам’яток природи місцевого значення виявлено на території Рахівського району. Скеля-стрімчак над Білим Потоком у Діловецькому лісництві (2 га) – унікальна мінералопетрографічна й естетична пам’ятка – виходи мармуру білого, чорного, сірого й зеленого. Скеля-стрімчак в с. Костелівці (1 га) – залягання кварцитовидних кристалічних палеозойських відкладів – стратиграфічна пам’ятка. Цікаві у геологічному відношенні оголені скелі на березі р. Квасної у Квасівському лісництві (4 га),– де спостерігається розріз тріасу південно-східної ділянки Рахівського масиву; відслонення світло-сірих вапняків анизійського ярусу; оголені скелі-стрімчаки на північному заході гори Соймул (5 га), на лівому березі Тиси – Каменешти, де залягають тріасові вапняки з фауністичними останками; стратиграфічна пам’ятка – відслонення соймульської світи (5 га) – на г. Соймул, скелі з прошарками конгломерату алевролітів і вапняку з відбитками рослин і тварин; оголені скелі на південно-східній частині г. Соймул (4 га) – верхня частина тріасу з вапняку з прошарками філітів й доломітів (анизійські відклади). Скелі з ієрогліфами в с. Середньому Водяному (0,7 га) – пам’ятка має наукове значення; Свидовецькі скелі (5 га) – живописні відслонення, на породах яких виявлені відбитки рослин і тварин, має палеонтологічне значення. Скелі Тростянець (1,5 га) у Квасівському лісництві – стратиграфічна пам’ятка природи; скелі в урочищі Щауль у Щаульському лісництві (5 га) – стратиграфічна пам’ятка природи. Геодезичний знак – на узбіччі шосейної дороги Ужгород – Ясіня, за с. Кругла. Туї стоїть обеліск з латинським текстом, виготовлений у 1880 році.

На території Хустського району серед геологічних і геоморфологічних пам’яток слід відмітити Червону скелю-стрімчак над р. Рікою (2 га) – форми вивітрювання неогенових андезитів і туфів червоного кольору і геологічну пам’ятку в с. Драгові на березі р. Тереблі – оголені скелі еоцену (5 га) з рештками викопної фауни.

Ряд цікавих геологічних пам’яток природи взято під охорону на території Ужгородського району. Це і залізорудна штольня XIV ст., і радванські відслонення виходу вулканічних порід, що мають призматичну будову, і стара залізорудна шахта XV ст., яка має історичне й археологічне значення.

У Перечинському районі на території Ужгородського лісництва під охороною знаходиться печера Синаторій, на одноіменній горі (5 га) – рідкісне явище природи, має наукове та історичне значення: Соколець (4 га) – на другій частині цієї гори – кам’яні останці з різними формами вивітрювання, цікаві в ландшафтно-естетичному відношенні. Геоморфологічна пам’ятка природи – печера Ур (0,5 га), Липовецькі скелі (2 га) – виходи на поверхню неогенових андезито-базальтів; Скалка – високий стрімчак, який виник внаслідок тектонічного злому: живописні скелі, в породах яких проглядаються мергелі альб-сеноманського віку з викопною фауною тисальської світи.

У Берегівському районі під охороною знаходиться каолінова шахта Кухля (5 га), з якої вже у XV ст. добували каолін.

До геологічних пам’яток природи відносять і Обавське відслонення, що на території Мукачівського лісокомбінату. Це жерлова частина вулкана з викидами кам’яних бомб. Печера Княгиня (1,5 га) знаходиться у Великоберезнянському районі, являє собою карстову впадину шахтного типу.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

ЗАПОВІДНІ ЕКОСИСТЕМИ. Організація національних і регіональних природних парків та їх призначення.

Історичний аналіз розвитку заповідної справи свідчить, що ідея поєднання охорони цінних природних територіальних комплексів з використанням їх суспільно корисних рекреаційних та інших цінностей виявилась прогресивною, стала популярною і економічно вигідною. Тому в нашій країні, крім зелених і курортних зон та лісопарків, які створюються навколо великих міст і санаторно-курортних комплексів, тепер розширюється мережа національних парків. У 1981 році Держплан СРСР і Державний Комітет по науці і техніці СРСР затвердили типове Положення про державні природні національні парки. В ньому сказано, що такі парки утворюються з метою збереження природних комплексів, які мають особливу екологічну, історичну та естетичну вартість внаслідок сприятливого поєднання природних і окультурених ландшафтів і використання їх в рекреаційних, освітніх, наукових і культурних цілях. На державні природні національні парки покладається виконання завдань, зв’язаних з охороною ландшафтів, історичних і культурних пам’яток, із створенням відповідних умов для відпочинку й туризму, розробкою науково обгрунтованих методів збереження природних комплексів в умовах їх рекреаційного використання. Як бачимо, національні парки мають двоєдине – природоохоронне й рекреаційне призначення.

Постановою Ради Міністрів УРСР у 1980 році було створено в Івано-Франківській області перший в Карпатах національний парк на площі 50,3 тис. га. Відзначимо, що серед чотирьох карпатських областей, Закарпаття, яке розташоване на південно-західному мегасхилі Карпат, має найбільш сприятливі екологічні умови для масової рекреації населення. Цьому сприяють також багаті й різноманітні бальнеологічні ресурси.

Проведені дослідження дають підставу вважати, що в області існують реальні можливості створення двох національних парків – Синевирського, площею 40 тис. га у Міжгірському та Свидовецького, площею 15 тис. га у Рахівському районах. Синевирський національний парк вже в стадії організації.

За останні десятиріччя в ряді індустріальних країн Європи й Америки для задоволення зростаючих потреб населення у рекреаційних ресурсах поруч з національними парками стали створювати регіональні ландшафтні парки. Головні функції таких парків полягають у збереженні естетичного вигляду природних і окультурених ландшафтів і сприянні раціональному використанню їх рекреаційного потенціалу для задоволення потреб трудящих; підтриманні екологічного балансу в районі розташування парку шляхом ведення спеціалізованого лісового, сільського й водного господарства; охороні цінних у природничому та ландшафтно-естетичному відношенні пам’яток живої і неживої природи, а також пам’ятників культурних, історичних і етнографічних. На відміну від національних парків, площа регіональних парків не виключається з фонду землекористувачів і тому їх значно легше організувати.

В Закарпатській області сприятливі екологічні й ландшафтні умови дозволяють організувати такі регіональні ландшафтні парки: Ужанський в басейні Ужа; Латорицький у басейні Латориці; Боржавський парк спортивного типу на західному мегасхилі Боржавського масиву, на території Воловецького, Міжгірського й Кушницького лісокомбінатів. Шаянський парк оздоровчого типу навколо Шаянського санаторно-курортного комплексу.

У сучасному індустріальному суспільстві потреба організованого відпочинку на лоні незайманої природи стає важливою соціальною і економічною проблемою, а рекреація є вагомим споживачем так званих суспільно корисних цінностей ресурсів природного середовища. Організація мережі національних і регіональних парків сприятиме їх ефективному й раціональному використанню у Карпатському регіоні, рекреаційне значення якого виходить далеко за межі України.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

ПРИРОДА ЗАКАРПАТТЯ І ТУРИЗМ

Великі туристичні й екскурсійні можливості Закарпаття обумовлені багатьма чинниками. Численні пам’ятки історії та архітектури, пов’язані з багатовіковою боротьбою трудящих за соціальне й національне визволення та возз’єднання з Радянською Україною, мальовничі гори й полонини, оточені просторими хвойними та листяними лісами, прекрасні сади й виноградники, цілющі мінеральні джерела, м’який клімат, зручні автомобільні, залізничні та повітряні шляхи сполучення з багатьма містами Європейської частини СРСР – все це дозволяє не лише розвивати спортивний туризм, але й підвищувати його рівень, вести активне оздоровлення трудящих. Сьогодні туризм на Закарпатті став одним із найпопулярніших видів відпочинку.

Активний відпочинок, перевагу якого підтверджують всі сучасні науково-методичні дослідження, дає позитивні результати у відновленні здоров’я, а відтак, і у зростанні продуктивності праці. За сучасної гіподинамії, коли людина практично позбавлена фізичних навантажень, в умовах стрімкого життя і постійних нервових стресів активний відпочинок набирає першочергового значення.

Інтенсивний розвиток туризму на Закарпатті розпочався з 1960 року. Обласна рада по туризму та екскурсіях, враховуючи побажання туристів та з метою кращого збереження природи, разом з Державною інспекцією охорони природи, обласною організацією Українського товариства охорони природи, дирекціями Карпатського державного заповідника і виробничого лісозаготівельного об’єднання «Закарпатліс», в останні роки змінила траси більшості автобусних, гірсько-лижних і всіх пішохідних маршрутів. Це спричинилося не лише будівництвом нових турбаз у Хусті, в селах Жденеві, Кострині та в сусідній Івано-Франківській області, а також створенням заповідників, заказників і приписних мисливських господарств.

На сторожі природи стоїть і обласна контрольно-рятувальна служба, яка поряд з виконанням основних обов’язків слідкує, щоб планові та самодіяльні туристи подорожували тільки дозволеними промаркованими маршрутами.

У найбільш цікавих куточках Закарпаття створено значну мережу туристських господарств. Туристський готель, 10 турбаз. 9 їх філіалів і 3 гірських притулки разом з арендованими приміщеннями Ужгородського, Мукачівського, Рахівського та Хустського бюро подорожей і екскурсій одноразово приймають влітку понад 4500 і взимку – 3100 туристів і екскурсантів. Мандрівників опікає 2200 працівників туристського сервісу, в тому числі понад 410 інструкторів-методистів та 250 екскурсоводів. В одинадцятій п’ятирічці прийняли мандрівників нові та реконструйовані корпуси туристських господарств у Мукачеві, Рахові, Синевирській Поляні та Лумшорах загальною кількістю на 660 місць.

В найближчі роки стануть до ладу туристські готелі та бази на 1076 місць у Ясінях і в Квасах Рахівського та в Усть-Чорній Тячівського районів. Всього в дванадцятій п’ятирічці на розвиток матеріальної бази туризму в області буде використано понад 17 млн. крб.

Підпорядкована обласній раді по туризму та екскурсіях федерація самодіяльного туризму з допомогою 9 туристських клубів, що створені в райцентрах, на великих підприємствах та при Ужгородському держуніверситеті, займаються організацією активного відпочинку трудящих. Клуби ведуть підготовку кадрів для самодіяльного туризму, влаштовують походи, змагання. На підприємствах, в організаціях, колгоспах, радгоспах та навчальних закладах створено понад 560 туристських секцій, де займається туризмом майже 50 тис. чоловік.

У Мукачеві та Міжгір’ї працюють турбази Міністерства оборони СРСР, в Ясінях – турбаза «Молдова» Кишинівського заводу лічильних машин імені 50-річчя СРСР, в с. Кам’яниці Ужгородського району–табір «Верховина» Бюро міжнародного молодіжного туризму «Супутник»», в різних місцях області– дитячі турбази, профілакторії, пансіонати та бази відпочинку промислових підприємств і Ужгородського держуніверситету. По лінії Держкомінтуристу СРСР область щороку відвідує понад 100 тис. іноземних туристів. На базі найбільш цінних за лікувальними властивостями мінеральних джерел працюють санаторії та будинки відпочинку.

З усіх кінців країни в Ужгород і Мукачеве щороку прибуває більше 100 туристських поїздів. Цю велику армію відпочиваючих обслуговує бюро подорожей та екскурсій.

До послуг туристів, які відвідують Закарпаття, 14 прокатних пунктів, що забезпечують щодня спорядженням близько 4000 чоловік, ресторани, їдальні, бари, кафе, шашличні, фотолабораторії та інші допоміжні підприємства. Транспортні послуги гостям надав об’єднане автогосподарство «Турист», яке налічує понад 170 одиниць транспорту, в тому числі 75 автобусів.

На Закарпатті багато зроблено, щоб відпочинок людини, яка приїхала в область, був змістовним, різнобічним, цікавим. Головний напрям індустрії туризму спрямований на те, щоб трудящі та їх сім’ї могли розумно, з користю для себе й суспільства використовувати вільний час.

На розвиток матеріальної бази туризму щорічно виділяються значні кошти. Якщо в десятій п’ятирічці з цією метою витрачено 7,4 млн. крб., то в одинадцятій – понад 14 млн. крб. Такі господарства, як Ужгородська об’єднана турбаза «Світанок», «Форель» у Жденеві, «Нарцис» у Хусті, мукачівський готель «Латориця» та деякі інші досягли високого рівня обслуговування і додаткових послуг туристам.

Як показала практика, зростання туристсько-екскурсійного обслуговування позитивно впливає на збільшення товарообороту і зростання економіки області. Прибутки, що їх одержує обласна рада, в основному ідуть на розвиток матеріальної бази туризму. Крім цього, близько 100 тис. крб. щорічно відраховується в обласний бюджет на благоустрій туристських об’єктів, будівництво під’їзних шляхів до них, охорону природи та пам’яток культури.

Мимоволі виникає запитання: а як впливає туризм на навколишнє середовище, чи не призведе його розвиток до збіднення природних багатств Карпат?

Зрозуміло, не кожний вихід у ліс чи гори – добро для навколишнього середовища. Якщо місця зупинок перетворюються на смітники, а природі завдають збитки – це і не туризм, і не відпочинок.

Щоб таких випадків не було, працівники обласної ради по туризму і екскурсіях та підпорядкованих їм установ разом з державною інспекцією і товариством охорони природи, дирекцією Карпатського державного заповідника та лісовою охороною проводять велику роботу по підвищенню культури туризму, збереженню та збагаченню природних багатств Закарпаття, прагнуть у повній мірі виконувати вимоги Конституції СРСР, які стосуються кожної радянської людиніи «Громадяни СРСР зобов’язані берегти природу, охороняти її багатства».

Охорона природи і її пам’яток – один із найважливіших аспектів діяльності туристсько-екскурсійних організацій Закарпаття. Працівники туризму постійно беруть участь у заходах по охороні природи, стали активними пропагандистами бережного ставлення до неї. Ця робота покладена на спеціально створену контрольно-рятувальну службу, яка налічує 7 загонів в Ужгороді, Рахові, селищах Ясінях, Міжгір’ї, Волівці, Усть-Чорній та філіалі турбази «Едельвейс» – «Говерлі» в урочищі Козьмещик, а також 11 постів і 340 позаштатних членів із числа лісників, працівників турбаз, вчителів, працівників Карпатського державного заповідника. Контрольно-рятувальні служби мають все необхідне спорядження для аварійних робіт та спеціальні автомашини високої прохідності.

Поряд з виконанням своїх основних обов’язків працівники контрольно-рятувальних служб ведуть значну профілактичну природоохоронну роботу як з плановими, так і з самодіяльними туристами. Разом з любителями мандрівок вони обладнують місця відпочинку, джерела питної води, проводять заходи проти браконьєрства і пожеж у лісі, читають лекції про збереження та примноження багатств природи. Без дозволу та інструктажу контрольно-рятувальної служби групи самодіяльних туристів не мають права вирушати у походи.

Інструктори-методисти турбаз і екскурсоводи, проводячи бесіди з любителями активного відпочинку – трудящими, студентами, учнями – завжди підкреслюють величезне значення охорони навколишнього середовища, наголошують, що природа – це наш дім, в якому ми живемо, роз’яснюють роль і значення рослинного і тваринного світу. Наприклад, гектар лісу очищає за рік 18 млн. м3 повітря і відфільтровує з нього до 60 т пилу; кожне вогнище на новому місці – це незагойна рана, нанесена землі на 3-5 років; 16 г відпрацьованого мастила роблять непридатною для споживання тонну води; з одного дерева можна зробити мільйони сірників, а один сірник може знищити мільйон кубометрів лісу тощо.

Під час подорожей, особливо на пішохідних маршрутах, туристи одержують не лише заряд бадьорості й здоров’я. Вони стають справжніми друзями природи, турботливими господарями природних багатств нашої Батьківщини.

Чимало природоохоронних заходів проведено на трасах пішохідних маршрутів. Для мандрівників обладнано місця привалів та стаціонарні стоянки. Туристи не несуть із собою спальні мішки і намети – на туристських стоянках вони ночують у каркасних палатках. Під навісами обладнано вогнища для приготування їжі, заготовлено дрова. На стоянках впорядковано джерела питної води, обладнано місця збору сміття тощо. Туристські походи і екскурсії дають можливість кожному відчути особисту причетність до охорони навколишньої природи. Туристам, що приїздять на Закарпаття організовано, за путівками, майже завжди вдається прищепити господарське, а не споживацьке ставлення до природи, спонукати їх до турбот не лише про себе, а й про тих, хто прийде сюди після них.

Потяг людей до спілкування з природою за останні роки зростає швидкими темпами. Трудящі все більше пізнають ціну свіжого, чистого повітря, прозорої води, незапорошеної зелені. У зв’язку з цим і охорона природи повинна здійснюватися вимогливо. Цьому активно сприяють інструктори та екскурсоводи обласної ради. Вони регулярно читають для мандрівників лекції, проводять з ними бесіди, спрямовані на збагачення знань про охорону природи. Постійно поліпшується методика поширення природоохоронних знань серед туристів та екскурсантів.

Обласна рада по туризму і екскурсіях, спільно з державною інспекцією та відділенням товариства охорони природи готують і видають листівки, плакати, проспекти на природоохоронну тематику, проводять серед колективів туристських господарств конкурс заходів по збереженню природи. За положенням про конкурс за добре поставлену природоохоронну роботу грамотами та грошовими преміями нагороджуються кращі колективи та працівники турбаз, клуби туристів і первинні організації товариства охорони природи.

Обласна газета «Закарпатська правда» регулярно публікує матеріали з питань охорони природи у добірках «Едельвейс» і «Орієнтир». Багато природоохоронної літератури випускає видавництво «Карпати».

Поряд з цими масовими заходами, спрямованими на виконання Закону про охорону природи в Українській РСР, обласна рада по туризму та екскурсіях організовує широке соціалістичне змагання туристських господарств по природоохоронній роботі.

У туристських господарствах області завершується будівництво водоочисних споруд, впорядковуються і прокладаються нові доріжки, оновлені зелені огорожі, містки через потоки, обладнано оглядові майданчики, впорядковано джерела, місця для стоянок машин автотуристів.

Філіал «Синевирське озеро» Міжгірської турбази «Карпати» розташований в мальовничій місцевості поблизу ландшафтного заказника республіканського значення. Тут збудовано новий корпус на ПО місць, котельню, очисні споруди. Колектив філіалу разом з Міжгірським лісокомбінатом впорядкували території біля філіалу та озера. Побудовано стоянку на 50 легкових автомашин, обладнано місця для відпочинку, вивішено красиві панно на природоохоронну тематику, правила відвідувачів на території заповідника, впорядковано і промарковано понад 20 км туристських стежок навколо озера та на г. Озірну.

Працівники лісокомбінату побудували дорогу до Синевирського озера, разом з робітниками турбази постійно утримують навколишню територію в чистоті, очищають струмок, що витікає з озера, та русло Тереблі, створюючи сприятливі умови для струмкової форелі. Часто беруть участь у благоустрої території турбази і самі відпочиваючі. Із усіх ритуалів зустрічей і проводів туристів повністю вилучено використання квітів, папороті, гілок дерев. Будь-яке, навіть найменше порушення окремими мандрівниками правил поведінки серед природи стає предметом обговорення всієї туристської групи.

Конституція СРСР яскраво засвідчила турботу нашої країни про охорону природи та охорону здоров’я трудящих. Активний відпочинок дає найкращі результати у боротьбі зі старістю, фізичним одряхлінням і серцево-судинними захворюваннями. Він відновлює працездатність, дарує людям життєву активність, бадьорість і оптимізм. Позитивні емоції від туристських і екскурсійних подорожей – це той еліксир здоров’я, який часто діє ефективніше, ніж ліки.

Можливості для розвитку туризму на Закарпатті величезні. Кількість любителів активного відпочинку буде зростати з кожним роком. Тому збереження безцінного багатства – чудової природи – повинно стати турботою не лише туристів, але і всього населення області, всіх колективів шкіл, промислових підприємств, колгоспів та радгоспів.

Обласна рада по туризму та екскурсіях обслуговує мандрівників, які подорожують за 24 всесоюзними і 12 місцевими маршрутами, із них 3 радіальні для батьків з дітьми, а 7 комбіновані – пішохідно-автобусні. Крім цього, бюро подорожей і екскурсій обслуговує туристів на 120 автобусних і тематичних екскурсійних маршрутах, значна частина яких виходить за межі області. Десятки маршрутів розроблено для самодіяльних туристів.

Поряд з автобусними мандрівками і відпочинком на одному місці, розвивається туризм, що дозволяє удосконалювати майстерність на пішохідних трасах, під час сплаву на плотах і байдарках, у велосипедних і гірськолижних походах, у спелеологічних експедиціях. Цьому сприяють різноманітний рельєф місцевості, наявність карстових печер, цікаві велосипедні і водні траси, а також чудові схили різної крутизни і довжини для катання на гірських лижах.

Взимку найбільше приваблюють мандрівників турбази Рахівського, Міжгірського, Воловецького та Великоберезнянського районів, де працюють 20 канатно-буксирувальних доріг обласної ради та 12 підйомників спортивних товариств і виробничих колективів.

Красу зимових Карпат словами важко передати: з нею треба зустрітися віч-на-віч. Хто хоч один раз побував у засніжених горах, того вабить їх чудова краса, казкові витвори закарпатської зими. Тому все більшої популярності набуває зимовий відпочинок, зокрема лижний туризм, який дарує силу і здоров’я людям різного віку. Взимку в області діють 9 всесоюзних і 6 місцевих маршрутів.

Кілька слів про найважливіші туристські осередки на Закарпатті та найбільш цікаві й популярні маршрути.

В одному з мальовничих куточків Ужгорода, в оточенні садів та виноградників розташовані корпуси туристської бази «Світанок». Перших мандрівників вона прийняла у 1964 році. База обслуговує туристів, які подорожують по 14 літніх і зимових всесоюзних та місцевих маршрутах. Один із найпопулярніших – «Карпатський автобусний» – проходить через карпатські міста Ужгород, Хуст, Рахів, а потім м. Яремчу на Прикарпатті і закінчується у древньому Львові. Траса маршруту «Закарпаття – Львів» починається в Ужгороді і веде через Мукачеве, Дрогобич у Львів. Назва автобусного маршруту «Уздовж Тиси» розкриває зміст подорожі. Туристи, крім Ужгорода і Мукачева, побувають також у Хусті та в селищах Кобилецькій Поляні і Ясінях.

По місцях дії партизанських з’єднань під командуванням Героя Радянського Союзу О. В. Тканка та В. П. Русина веде маршрут «Партизанськими стежками Закарпаття». Мандрівники після триденного перебування в Ужгороді, вирушають у похід, здійснюють сходження на полонину Рівну, відпочивають на турбазі «Полонина» в с. Лумшорах і завершують подорож на турбазі «Невицьке» поблизу Ужгорода. Зимовий маршрут «Снігові Карпати» особливо популярний серед туристів-лижників. Побувавши в Ужгороді та Мукачеві, вони протягом 8 днів відпочивають на турбазах «Трембіта» в Кобилецькій Поляні та «Гуцульщина» в м. Яремчі Івано-Франківської області, в околицях яких є гарні схили, обладнані лижними підйомниками. До речі, згадані вище маршрути діють також у зворотному напрямку.

Турбаза «Світанок» обслуговує також туристів маршруту «По Україні», який починається в Ужгороді і далі проходить через Львів, Вінницю. Житомир і закінчується в Києві, а також мандрівників маршруту «По Західних Карпатах».

Під час перебування на турбазі «Світанок» мандрівники знайомляться з визначними місцями Ужгорода, відвідують музеї – краєзнавчий, народної архітектури і побуту, атеїзму, виїжджають на екскурсії в Мукачеве, до Невицького замку.

Турбаза має філіали «Дубовий гай», «Невицьке» та притулок «Явіриик». Вони обслуговують мандрівників за маршрутами «Партизанськими стежками Закарпаття» та «По Західних Карпатах».

Філіал «Дубовий гай» знаходиться у с. Кострина Великоберезнянського району (60 км від Ужгорода), філіал «Невицьке» – в с. Кам’яниця Ужгородського району (14 км від Ужгорода). Притулок «Явірник» розташований на однойменній горі за 12 км від «Дубового гаю» та Великого Березного. Його околиці надзвичайно мальовничі влітку і взимку.

Туристська база «Полонина» розташована за 3 км від центру с. Лумшор Перечинського району, за 30 км від райцентру Перечина і 55 км від Ужгорода. Серед букових і хвойних лісів на березі р. Туриці стоїть її новий зимовий корпус та літні будиночки. Програма перебування на турбазі передбачає прогулянку до водопадів Партизан і Соловей на Туриці, похід на полонину Рівна – місце висадки партизанського десанту у роки Великої Вітчизняної війни, екскурсії в Ужгород, по курортах Закарпаття та на Ужоцький перевал. Взимку туристи оволодівають гірськолижною технікою, катаються на лижах. Поблизу турбази працює підйомник.

Другим за величиною серед господарств облради по туризму і екскурсіях є туристський готель «Латориця» в Мукачеві. Він розташований у парку на березі Латориці. Його кімнати зі всіма зручностями, розраховані на двох-трьох чоловік. Тут є ресторан, бар, туристський кабінет, кінозал, пошта, міжміський телефонний зв’язок, спортивний майданчик, стоянка для автомобілів. Філіал готелю знаходиться в центрі міста. Туристський готель і його філіал обслуговують всесоюзні маршрути «Карпатський автобусний», «Закарпаття – Львів», «Уздовж Тиси», «Снігові Карпати», «У верхів’я Латориці», «По Лісистих Карпатах», «По Чорногір’ю та Свидівцю», «До Синевирського озера» та інші.

Перебуваючи в турготелі «Латориця» та його філіалі, туристи знайомляться з Мукачевом, із пам’яткою архітектури XIV–XVIII ст.– замком Палапок, здійснюють прогулянку на г. Жорнина, виїжджають на екскурсії в м. Сваляву, Ужгород та по Закарпаттю.

Майже 30 тис. мандрівників приймає турбаза «Едельвейс» в Ясінях Рахівського району. Вона діє цілий рік і обслуговує маршрути «Уздовж Тиси», «По Лісистих Карпатах», «По Чорногір’ю і Свидівцю», «По високих Карпатах». Турбаза має два філіали: «Говерла», що розташований за 17 км в урочищі Козьмещик, та «Драгобрат» – за 15 км на однойменній полонині.

Ясіня – не лише відомий осередок туризму в Карпатах. Селище – батьківщина Героя Радянського Союзу О. Борканюка. Туристи знайомляться з життям і діяльністю видатного діяча комуністичного руху на Закарпатті у селищному краєзнавчому музеї, а також здійснюють автобусні екскурсії по Рахівщині та в Яремчу, де знаходиться Музей партизанської слави, експозиція якого розповідає про партизанське з’єднання під командуванням С. А. Ковпака і С. В. Руднєва і знаменитий Карпатський рейд влітку 1943 року.

Взимку сніг у Ясінях лежить з грудня до першої половини березня. Лижники катаються неподалік від турбази на схилах г. Костелівка. Там розташована канатно-буксирувальна дорога.

У Ясінях знаходиться також база відпочинку робітників Кишинівського заводу лічильних машин ім. 50-річчя СРСР – турбаза «Молдова».

Рахівський район здавна здобув собі славу серед туристів нашої країни. Тут проходять найбільш цікаві маршрути по Закарпаттю, а також е багато туристських баз і притулків. Окрім згаданого «Едельвейса» в Ясінях і його притулків, у Рахові функціонує турбаза «Тиса» і її притулок «Перелісок» на однойменній полонині та турбаза «Трембіта» в Кобилецькій Поляні. Вони обслуговують маршрути «Карпатський автобусний», «По Чорногір’ю і Свидівцю», «Закарпатський гірськолижний», «Уздовж Тиси», «Снігові Карпати», «У зимову Гуцульщину» та інші.

Програма перебування туристів на цих базах передбачає пішохідні прогулянки до мінеральних джерел, відвідання Краєзнавчого музею і картонної фабрики у Рахові, автобусні екскурсії у селище солекопів Солотвину, в санаторій «Шаян», у міста Хуст, Яремчу тощо.

На Воловеччині розташовані дві турбази – «Форель» та «Плай». «Форель» знаходиться у мальовничій місцевості посеред букового лісу на околиці Жденева. Тут є всі умови для відпочинку батьків з дітьми старше 5 років. Улітку турбаза обслуговує маршрут «Закарпатський сімейний», а взимку – «У верхів’я Латориці».

Туристська база «Карпати» в Міжгір’ї і її філіали «Синевирське озеро» в Синевирській Поляні та «Бескид» поблизу залізничної станції Бескид у горах приймають мандрівників, які подорожують за маршрутами «До Синевирського озера», «Зимова Верховина», «По Лісистих Карпатах». Гірський Міжгірський район, як і Воловецький, особливо популярний серед туристів. Влітку їх вабить чарівна краса гір, особливо унікальної пам’ятки природи – Синевирського озера, а взимку – можливість вдосталь покататися на лижах. Причому, тут є схили, на яких можуть кататися як новачки, так і туристи, що добре володіють гірськолижною технікою.

Туристська база біля підніжжя Замкової гори у м. Хусті має назву «Нарцис». Поблизу Хуста розташована знаменита Долина нарцисів. Щастить тим туристам, які бувають у Хусті в кінці травня. Екскурсія у заповідник – квітуючу Долину нарцисів – залишає незабутнє враження на все життя.

Перебування на турбазі «Нарцис» передбачає знайомство з містом, Історико-краєзнавчим музеєм, прогулянку до руїн замку, автобусні екскурсії в Ужгород, по Гуцульщині, у санаторій «Шаян», одноденний сплав на плотах по річці Тисі. База обслуговує маршрути «Карпатський автобусний», «Уздовж Тиси», «У зимову Гуцульщину», «В долину Тересви», «До Синевирського озера».

Нарешті кілька слів про турбазу «Ялинка» в мальовничому гірському селищі Усть-Чорній Тячівського району. Вона приймає мандрівників за маршрутами «По Лісистих Карпатах» та «У долину

Тересви». Влітку туристи, як правило, відпочивають у навколишніх лісах, де повно ягід та грибів, а взимку катаються на лижах. До їх послуг – канатно-буксирувальна дорога поряд із туристською базою.

Звичайно, це лише схематична, коротка розповідь про туристські господарства Закарпаття та маршрути, які вони обслуговують. Подорож хоча б за одним із маршрутів дарує не лише активний відпочинок, але й дає значно більшу уяву про Закарпаття, про красу його природи і здобутки за роки Радянської влади.

Тому працівники туристського сервісу говорять гостям:

– Ласкаво просимо!

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

СПИСОК ЕНДЕМІЧНИХ, РІДКІСНИХ І ЗНИКАЮЧИХ ВИДІВ РОСЛИН І ТВАРИН. Рослини, що охороняються.

СКОРОЧЕННЯ:

СПИСОК ЕНДЕМІЧНИХ, РІДКІСНИХ І ЗНИКАЮЧИХ ВИДІВ РОСЛИН І ТВАРИН. Хребетні тварини, що охороняються.

СКОРОЧЕННЯ:

PODKARPATSKÁ RUS

OBSAH

Úvodem

Užhorod

Značené cesty

Jubilejní karpatská stezka

Odbočky z Jubilejní karpatské stezky

Železniční trati

Státní autobusové trati

Soukromé autom. trati

Státní, zemské, vicinální silnice. Pokyny pro automobilisty a motoristy

Letadlem na P. Rus

Seznam obcí

Různosti

Hranice/ Horstvo/ Výšky hor/ Vodstvo/ Klausury/ Srážky/ Povodně/ Geologie/ Minerální prameny, lázně/ Nerostné bohatství/ Průmysl/ Meliorace, regulace/ Zvířena/ Poměry hmyzí fauny/ Lesy/ 

Květena Podkarpatské Rusi (Prof. Antonín Margittai)

Národnost a zaměstnání/ Náboženství/ Nářečí, kmenové rozdělení/Peněžnictví a družstevnictví/ Českoslov. červený kříž/

Písemnictví P. Rusi/ Umění/ Lidové umění. Dřevěné kostely — cerkve/

Dějiny/ Správní a soudní okresy/ Guvernéři/ Obrázky/ Literatura (prameny).

Doslov

Dostal Jaroslav   PODKARPATSKÁ RUS 1936

PODKARPATSKÁ RUS. ÚVODEM

Jak se cestuje po P.Rusi. Cesty v místech turisticky významných jsou dobře označeny, délka značených cest je asi 2000 km. Rozcestí jsou opatřena orientačními tabulkami, takže se cestuje s mapou v ruce docela bezpečně. Na poloninách a v odlehlých krajích dostane se přístřeší v útulnách a noclehárnách KČST., v kolibÁch, loveckých chatkách, hájovnách, v domcích hlídačů vodních nádrží, v mlékárnách. Jdeme-li na poloniny, do pralesů, na pohraniční hory, pro pohodlí možno najmouti za nosiče Rusína; zná kraj, nese zavazadla, ví o kolibách a o jiném útulku i o pramenech, připraví oheň, je věrným průvodcem a sluhou. Platí se mu podle dohody, asi 15 Kč denně. Větší společnost najme si také koně i jeho majetníka, poplatek je asi 25 Kč. Kůň nese zavazadla, zásoby, stan. Na delší cestu jsou zásoby nutný, na poloninách koupíme mléka dost, ale chleba a jiného nedostaneme. — Nebezpečí tu není. Medvěd a vlk se člověku vyhne, lid je dobrý a poctivý — se zlými se setkáme spiše jinde, než tady. Přece však všude je dbáti opatrnost). Nechodíme sami, vyvrtnuti nohy nebo jiná nehoda jednotlivce v zapadlých končinách mohla by se stát osudnou. Také mlhy na horách jsou nebezpečné, snadno se pak sejde s cesty, jsou tam místy srázy a rokle. — Cílem návštěv jsou poloniny, pohraniční hřebeny, průsmyky, rozlehlé pralesy, klausury, vesničky s dřevěnými církvemi, bojiště a válečné hřbitovy, primitivní lázničky s minerálními prameny, solné doly. Poloniny jsou horské louky beze stromů, klenoucí se ve výši 1200—2000 m nad hranicí lesů, obemknuté listnatým hvozdem, který je chrání jako neproniknutelná hradba. Pasou se na nich koně, krávy, ovce i vepři. Vynikají překrásnými rozhledy, mnohé z nich jsou zavlažovány četnými prameny a bystřinami. Některé jsou malé, jiné velmi rozsáhlé, největší je komplex 50 polonin na Svidovci. K nejkrásnějším patří polonina Rovná, měří 2200 kat. jiter, OKČST Užhorod staví na ní útulnu. Velmi navštěvovaná je polonina Boržava, je snadno dostupná, z rychlíkové stanice Volovce za necelé dvě hodiny; je na ní útulná chata KČST., v její kuchyni, opatřené nádobím, možno vařit. Jsou po ní vděčné procházky a s její bory Stoje je jeden z nejkrásnějších výhledů v celé zemi. Na polonině Krásné, jež svého jména si plně zasluhuje, je noclehárna v salaši a na polonině Svidovci chatka pod Podpulou, pod Bližnicí na Drahobratu a na Dumeni, přimo nad Rachovem. Klausury jsou přehrady na horských potocích a bystřinách, z nichž se občas vypouští voda, aby odnesla připravené kmeny a vory. Bydlí u nich jejich hlídač, v jehož chaloupce najdeme přístřeší. Jsou vysoko v horách, uprostřed lesů, ba pralesů, malé i hodně veliké. Apšinecká je největší, Balcatul s chatou KČST pod Čornou horou nejkrásnější. Idylickým zákoutím je klausura Kvasný s chatou KČST pod Popem Ivanem. Celé pohraničí je velmi zajímavé. Podle hraničních kamenů běží pěšina a můžeme projiti celou tu cestu po hranicích ze sedla Užockého až do Trebušan. Je to cesta krásná, ovšem v některých úsecích, zvláště v divokých Gorganech, na Popadi a Syvule namáhavá. O všechny průsmyky sváděny byly líté boje, jsou v nich zajímavé válečné hřbitovy. Užocký průsmyk a Jasiňský je nejvíce navštěvován, ve Skotarském nová chata KCST ulehčí pohraniční pout a stane se vyhledávaným klimatickým místem. — Nejvýchodnější skupina Čorné hory je nejmohutnější. V ní se zvedají nejvyšší hory Hoverla 2058 m a Čorná hora 2022 m, Turkul s mohutnými zbytky bojiště, Stoh, trojmezí ČSR., Polska a Rumunska, s přeobsáhlým rozhledem. Dvě útulny pod Hoverlou, útulna na Vaskulu pod Čornou horou, na Mezipotocích a chata i útulna pod Popem Ivanem umožňují navštíviti i tyto nejodlehlejší a nejmohutnější hory. — Kromě zmíněného bojiště na Turkulu a ve všech průsmycích jsou mocné zákopy, kryty, překážky, sruby na Kukulu nad Jasiní. Ovšem i jinde na celém pohraničí až za Čornou horu je válečných památek dost a dost. — Nejlépe je začíti s cestou od západu a postupovati k východu, dojmy se stupňuji, kraj je stále romantičtější, hory mohutnější, lesy hlubší. Prohlédneme Užhorod, kde západ s orientem si podává ruku. Zajedeme vlakem do Užockého průsmyku, sejdeme do vsi Užoku, tu a v nedaleké Husně nejkrásnějši dřevěné kostelíky bojkovského typu. Na zpáteční cestě do Užhorodu z Vel. Berezného navštívíme hřeben Javorníka s chatou KČST Vlakem pokračujeme do Mukačeva a do Volovce, nebo z Užoku pěšky na pohraničí, výstup na horu Pikuj a do Volovce. Pohodlný je z Volovce výstup na poloninu Boržavu, kde se aspoň na den v chatě usadíme. Přejdeme Boržavu do Volového, jež je východištěm ke krásnému Ožeru s chatou KČST, a na obtížnou Popaďu. Z Volového po silnici do Koločavy, sídla Šohaje, neprávem povýšeného na hrdinu, a do Něm. Mokré, sídla něm. kolonistů, zcela se lišící od jiných vesnic. Odtud výstup na pol. Krásnou ke klausuře Mokrance a na pohraničí pod divokou Popaďu. Z Německé Mokré jdeme do Usťčorny (lázně), přes poloniny Svidovce, přes Bližnici do Jasině, nebo pokračujeme Jubilejní stezkou ku prameni Černé Tisy na Okule (chata) a odtud se pustíme přes Bratkovskou (bojiště) nebo podle klausury Apšince do Jasině. Je středem Huculů, má dva překrásné dřevěné kostely. V neděli je nejlepšl podívaná na kroje. Lázně Kvasy jsou východištěm na Kvasovský Menčul (Měrková chata), z Jasině a Rachova se vystupuje nu nejvýchodnější pohraničí. Na zpáteční cestě se podíváme do solných bání ve Slatinských Dolech, do Ťačova, do Chustu, do Mukačeva, to v sobotu na šábes, neboť polovina obyvatelstva je židovská, do vinařského Berehova.

Oděv a výzbroj. Pamatujme, že P. Rus má nejvlhči podnebí a že se tam na horách snášejí náhlé a prudké lijavce. Cesta po hřebenech pohraničních hor se pohybuje ve výši 1000—2000 m. Podle toho se ustrojíme a obujeme. Nepromokavý plášť, čapka, svetr a rezervní prádlo jsou nezbytný. Boty na kamenitých cestách velmi trpí. Vezměte dobré, vychozené boty, střevíců se varujte! O opravu bot je dobře postaráno. Prodejny a při nich správkárny jsou nejen ve městech, ale ve všech, aspoň větších vesnicích, kde obuv ošetří a spraví. — Nutné věci jsou: lékárnička, svítilna, silný nůž, zápalky i zapalovač, mapa, kompas, píšťalka, zápisník, legitimace KČST., drobné peníze. — K jídlu chléb, salám, suchary, konservy, čokoláda, cukr, sůl. Cigarety jsou nejlepším platidlem. — Vlněná pokrývka je nezbytná, i kotlík na vaření se uplatní — a také stan, počítáme-li s cestou poloninami a pohraničními horami.

Výstrahy a rady. Střileti ptactvo a zvěř je zakázáno, ryby se mohou chytati jen na písemné povolení ředitelství stát. lesů. Zkušenost domácích lidí radí: Není-li nutno, nescházejme s hřebenu. Horské hřbety jsou vroubeny neschůdnými pralesy, jimiž se musíme často celé hodiny prodírati k lidským obydlím. A prales, zejména bukový, je zlý. Bouře a husté mlhy na hřebenech jsou nebezpečné, neboť místy jsou příkré srázy! Sami na hory nechoďme, alespoň společnost tří! Buďte opatrní při pití vody poblíž vesnic. Nepijte mnoho minerální vody, způsobuje žaludeční a střevní potíže, zvláště, pijeme-li z několika různých pramenů po sobě. Na delší cestu vezměte proviant. Na poloninách se dostane jen mléko, chleba není, lidé se živí kukuřičnou kaší. Na hřebenech je nedostatek vody. Přenocuje se v kolibách na zemi při ohni, jsou otevřeny. Suchého dříví ie dost a je dovoleno je páliti, opatříme si je před večerem. Šetřte kolib! Staly se případy, že nesvědomitý návštěvník trhal střechu a pálil ji, jiný spálil pryčny. Domácí lid jich šetři, i on tam hledá útulek. Šetřte i horské květeny. — Mějme v úctě hlubokou zbožnost prostého lidu. Jeho obvyklý pozdrav je: “Daj, Bože, zdórovlja” nebo “Dobrý deň!“ — Ku přespání v lesovnách a v některých chatách při klausurách je potřebí napřed si vyžádati svolení ředitelství lesů. — Informace v noclehárnách, na četnických stanicích, u finanční stráže, u státních hajných a strážců klausur. V některých noclehárnách (hostincích) se postarají o průvodce a koně za ceny, které budou vyvěšeny v noclehárně. — Plaťte stanovené ceny, nepřeplácejte mléko a jiné! — Najímajíce auto, pevně smluvte cenu.

I při jízdě soukromými autobusy se zeptejte dříve na výši jízdného do určeného místa.

Turistická organizace. Celé území P R. náleži do působnosti Podkarpatoruské župy KČST se sídlem v Užhorodě. Sdružuje odbory Chust, Mukačevo, Rachov, Ťačovo, Užhorod, Velký Berezný, Volovec a Volové. Župa i odbory vykonaly úctyhodnou práci. Síť značených cest, sta orientačních tabulek, úprava cest, 50 nocleháren, 17 chat a útulen, tur. dům v Rachově jsou důkazem úsilí, jež tamější pracovníci vynaložili, aby umožnili bezpečné putování na východě republiky.

Chaty, útulny, noclehárny a stanice KČST. I) Chaty KČST.: Sinovírské ožero, hajný, stále, 20 lůžek, pošta Sinovir. Maj. odbor Chust. — Skotarský průsmyk, chatař, stále, 20 l., p. Volovec. Maj. odbor Mukačevo. — Polonina Boržava, pod Plajem, hospodář, v sezóně, 34 l., p. Volovec. Ve správě odboru Volovec. — Dumeň, chatař, stále, 10 l., p. Rachov. Maj. odbor Rachov. — Kvasný klausura, hospodář, stále, 5 l., p. Bohdan. Maj. odbor Rachov. — Balcatul klausura, hatíř, stále, 10 l., p. Bohdan. Maj. odbor Rachov. — Rachov, tur. dům, 23 l. v pokojích, spol. noclehárna. Maj. odbor Rachov. — II) Útulny KČST.: Pliška, 14 nouz. l., v sezóně, jinak klíče u zašil. Strádala, Užhorod, Duchnovičova 7 Maj. odbor Užhorod. — Nevické Podhradie, restaurace s noclehárnou, stále, 6 l., p. Užhorod. Maj. odbor Užhorod. — Javorník pod Juda vrškem, 11 l., klíče v rest. O. Soukupa ve Vel’. Berezném. Maj. odbor V Berezný. — Podpula, pod Podpulou, hlídač, v sezóně, 8 l. Maj. odbor Ťačovo. — Stenjak, hospodář, v sezóně, 4 l., p. Usťčorna. Maj. odbor Ťačovo. — Svid. Drahobrat, hlídač, v sezóně, 6 l., p. Rachov. Maj. odbor Rachov. — Hoverla, Pod Hoverlou, hlídač Ilko Dosič, v sezóně, 12 l. a 20 nouz., p. Bohdan: druhá útulna, vzdálena Vi km, dostavěna 1936. — Vaskul pod Čornou horou, hlídač, v sezóně, pryčny bez dek. Maj. odbor Rachov. — Mezipotoky, hlídač, v sezóně, pryčny bez dek. Maj. odbor Rachov. — Pop. Ivan, pod Popem Ivanem, hlídač Nik. Sas, 40 míst na pryčnách. — III) Soukromé a j. horské chaty: Okula, chata řed. st. lesů, hajný, stále, 4 l., p. Jasiňa. — Měrková pod Kvasovským Menčulem, 15 l. v 5 pok., spol. noclehárna, stále, p. Kvasy. — Vaškova horská chata 1560 m “Pop Ivan” pod Popem Ivanem, 40 l. v pokojích a společná noclehárna, stále, p. Trebušany. — IV) Noclehárny KČST.: Berehovo, Sokolský dům, sokolník, stále, 15 l. — Bohdan, Rosenthalův hostinec, soukr., 5 pok. a noci. — Bohdan, Luhy, stavení č. 869, u čet. stanice, stále, 7 l., 15 nouz., také jídelna. — Brustury, host. Adlera Majera (stan. KČST.) uprostřed vsi u mostu, stále, 8 l. — Dovhé, čes. mateřská škola na náměstí, 5 l. — Dubová, host. M. Kaňuka, stále, 6 l. — Chust, jub. čes. škola, 42 l. — Jasiňa, čes. obec. škola, 20 I. — Lumšory, lázeňská budova, v sezóně, 20 l., p. Tuří Remety. Mukačevo, internát stát. gymnasia, 311. — Na Kantině či Černá řeka, hájovna, stále, 4 l. — Neresnice, host. N. Csika, stále, 5 l. — Něm. Mokrá, host. V Oberbüchlera, č. 153, stále, 10 l. — Niž. Verecky, rus. nár. dům, stále, 10 l. — Sinovír, dům cestmistrův, 14 l. — Sinovírská Polana, host. Šafař, 6 l. — Slatinské Doly, stát. měšť. škola, 28 l. — Torun, čes. škola, 5 l. — Ťačovo, st. měšť. škola, 4 l. — Usťčorna, čes. škola, 10 l. — Užhorod, gymnasium, 35 l. — Vel’. Berezný, měšť. škola, 5 l. — Volosianka, Jiráskův hotel “Tajga” 5 l. — Volovec, rus. nár. dům (Slovanský tur. hotel), 42 l. — Volové, budova legíon. družstva s restaurací, 6 l. — Zbyny, rus. škola, 6 l. — Zděňovo, čes. škola, 10 l. — V) Stanice KČST.: Brustury, host. Adlera Majera. -— Černek, p. Čiňaďovo, rest. M. Fliegla. — Mukačevo, Litovelská restaurace J. Bozděcha. — Nižní Verecky, rus. národní dům. — Užok, hotel Sport. — Vel’. Berezný, rest. O. Soukupa. — Volosianka, hotel “Tajga” — Volové, Legiodom. — Volovec, ruský národní dům a nádražní restaurace.

Přechod hranic. Podrobné poučení je obsaženo v příručce “Výhody a oprávnění členů KČST.” na niž odkazujeme. Průkazky k přechodu hranic československopolských vydávají odbory a potvrzují okresní (příp. stát. policejní) úřady a polský konsulát (Praha I., Příkopy, 15, Mor. Ostrava a Košice).

V mapě je vyznačeno přístupné turistické pásmo. Do dalšího území nebo do Rumunska je potřebí pasu. Asociační známka (členství Asociace slovanských turist. družstev) za 3 Kč na turist. legitimaci opravňuje používali výhod v polských chatách. (Ve jmenované příručce je turista poučen o všem, je proto pro každého turistu nezbytná, cena 6 Kč. pro členy KČST 3 Kč v Knihkupectví KČST., Praha II., Mikulandská ul. 7.) Dejte si vidovati fotografický aparát!

Čas. Čím dál na východ, tím je větší rozdíl mezi časem středoevropským, jimž se řídí dráhy a autobusy, a časem místním. V nejvýchodnějším cípu činí ten rozdíl skoro tři čtvrti hodiny. To mějme na paměti při fotografování, chceme-li viděti východ slunce a večer při ukončování denního pochodu. Tma se dostavuje na horách po západu slunce velmi rychle!

Rozdělení příručky. Příručka je zpracována především se zřetelem k pěší turistice. Východištěm je

I. hlavní město Užhorod, začátek turistické magistrály “Jubilejní karpatské stezky” značené červeně. — Na ni navazují

II. odbočující turistické cesty, značené modře, žlutě, zeleně, červeně. — Pokud značené cesty jdou mimo Jubilejní karpatskou stezku, jsou uvedeny v oddílu

III.”Železnice” — Jako samostatné části jsou města

IV Mukačevo a V Chust. — Většina silnic je popsána v oddíle

V. “Autobusové spoje” V následujícím oddílu

VII. “Turistika auty” jsou pokyny, jak lze zajížděti auty a motory ke klausurám a jezditi i po horských hřebenech.

VIII. Letadlem na P Rus.

IX. “Seznamu obcí” jsou shrnuta statistická data všech 487 obcí a jiná data těch obcí, o nichž není jednáno v předešlých kapitolách.

X. Jsou připojeny stati: horopis, vodopis, národopis, zvířena, květena atd. a podrobný index.

Pohled na Popaďu 1742 m s Vrchu Černé řeky 1269 m.

OBSAH    >>>