Ще в далеку давнину, коли тільки почали виникати села, на тому місці, де тепер Сокирниця, оселився один опришок, прозваний Сокиркою.
Збудував собі хатку серед лісу, але згодом дерева навколо своєї хати повирубував для вогню. Так утворився навкруги невеликий майдан. Це була родюча земля. На ній він орав і сіяв.
Коли основалося село, точно не можна встановити. Але з усього видно, що воно старше, як Хустський замок. В кожному разі в селі побутують перекази, що ізянці робили на будівництві замка із селянами Салдобоша, Тереблі й Буштина.
В ті часи село звали Городським селом. Зі сходу воно мало дубовий ліс, із заходу — ріку Велику.
Коли вже були заложені Іза й місто Хуст, зібралися три брати з Хуста і пішли на лови. Цілими днями ходили по лісу, а колибу поставили собі в прекрасній долині.
Там, де тепер Горінчево, був пішник від Бистрого до Ізи, і не селилися люди коло того пішника, бо дуже багато терня росло довкола.
І був такий наказ від уряду, що на тих, хто селиться в терню, ніхто права не має. Зачали тоді селитися серед терня злодії і розбійники.
Ця легенда живе на нашій Іршавщині. Оповідають старі люди, що колись на тому місці, де тепер село Лисичево, ріс густий дубовий ліс. У лісі було багато звірів, найбільше лисиць. Перший, хто порушив життя цих тварин, був селянин, що звався Коструб. Він утік від свого пана, котрий змушував працювати селян день і ніч.
Старі люди зберегли оповідь про своє рідне село Довге. Спочатку воно називалося Довгий. Ця назва пішла від скали, яка довга до двох кілометрів. Давно, коли лісами гуляли опришки, то вони мали й тут, у Довгім, своє місце. Зношували гроші й всякий золотий посуд, що його позабирали від панів.
У Довгому є красне, широке поле між рікою Боржавою й горбком Желізарським. Нині воно зветься Лемацьким.
Давно це поле не мало своєї окремої назви, дістало її лем від того часу, відколи тут сталася велика подія.
Від Мукачева на схід лежить село Загаття. Назву свою дістало воно від невеликої гори — Гать. У давніх часах, як бувало і в інших місцях цього краю, так і тут, було багато розбійників, котрі по ночах грабували сусідні села.
Переказують старі люди, що голубинські жителі спершу мешкали на одній горі, що зветься Верхом (Ясенівкою). Там була й церква. Одного разу той піп, що там жив, побив свого сина. Син утік з тої гори на долину, справив собі малу хижу, там обробляв землю й жив довгий час.
Звідуєте, чому Репинним село зветься? Послухайте, як мій дідо це мені пояснював.
Було то років триста тому. Втік від пана десь від Хуста один бідняк, голий, босий. Хотів утекти так далеко, аби його панські слуги не знайшли. Дороги сюди ще не було, і йшов він берегом ріки.
Ріки в горах бистрі. І дощі в горах часто. Підмивають береги — тече вода каламутна. І наша ріка гірська. Колись вона підточила берег, на якому стояла церква. Тепер і сліду від тієї церкви не залишилося — зсунулася в ріку, і вода її понесла.
За то, що вода у ріці вічно каламутна, змішана з глиною і камінням, інакше — колочена, назвали ріку Колочавкою. А потім і село на березі ріки назвали Колочавкою, та коли воно розрослося, то стали його називати Колочавою.
Спочатку були тут самі тільки гори, серед них тут-там трохи рівнини, а на рівнині росли верболози.
Вище від Волового є село Сойми. Люди в давніх часах, коли на їх околиці було повно лісів, оглядали місця, де би попасувати худобу. Так найшли гору Чорна Ріпа, на вершку котрої не було лісу, тільки смачна трава. В обнозі Чорної Ріпи збудували колибу для доглядачів стада. Ходило тут тоді багато диких звірят. Головна дорога цих звірів вела через вершок, який зв’язував Чорну Ріпу зі Смерековим.
Колись давно там, де тепер селище Ясіня, були дрімучі ліси. Тільки гірський пішничок, що вів із Придністров’я в долину Тиси, пересікав ці дикі місця.
Блукаючи лісами, втікачі з Галичини й Буковини натрапили на поляну, біля якої зливаються дві гірські річки. Тут можна було випасати худобу. Та й води вдосталь. Поселилися на тому місці й жили собі — гадали, що ніхто їх ніколи не знайде, і служити панам не доведеться. Та минуло небагато часу, і про поселенців довідався угорський дворянин Жигмунд. Вирішив надіслати до них своїх вояків, аби збирали данину.
На ужоцькій Верховині є село Ставне, оточене багатьма вершками. Один із вершків зветься Ріх. Старі люди переказують, що жила раз у селі жона на ймення Петричкова. Вона держала кози.
На Великдень усі люди пішли до церкви, а вона зосталася з однорічною дитиною.
На північ од села Брустур, тепер Лопухова, є полонина Чорна.
Давніше на цій полонині жили опришки. Вони були такі міцні, що корову або коня легко понесли аж на полонину. На полонині мали вони пивниці. А що довго панували тут спокійно, наносили до цих пивниць велике багатство.
Колись у Мукачеві на околиці міста жив собі у невеличкій хижці бідний гончар. Жінка його поралася на обійсті, а він від самого ранку до пізнього вечора сидів біля гончарського верстата, круг якого крутив босими ногами, а в той час ліпив руками усякий посуд: і горщики, і миски, і глечики, і корчаги на вино… А часом ліпив іграшки, забавки — то людей, то звірят… Свої вироби гончар розмальовував усякими квітами, візерунками, покривав барвистою поливою.
Недалеко від Ільниці, на північ, в ільницькім лісі, є великий камінь. Називають його Смерековим. Він дуже великий, а висота його сягає понад сто метрів.
Відколи він там — ніхто не знає. Лиш старі люди оповідають, що він там віддавна і в нім розбійники вирубали собі пивницю, до котрої складали крадені речі.
Вуглярі шукають таке місце для випалювання вугілля, аби і ліс добрий, і вода близько. Де тепер село — давно був ліс. На роки було з чого вугілля випалювати, А від вугілля вода у потоці, який протікав через ліс, була чорною. І назвали потік Чорним.
Діялося це в ті часи, коли починалася панщина.
Одної неділі в селі Богаревиці вийшли люди з церкви і бачать: в одній низині, де росла лоза, — вогнище. Підійшли ближче, аж там чоловік. Сказав, що зветься він Комлов-шій і хоче жити в їхньому селі. А що тут багато землі, то Комловшій порадив землю поділити, аби знати, де чия межа.
На північ од Нижнього Синевира поступово підвищується гора Кам’янка.
Давно, дуже давно, коли там, де Нижній Синевир, були густі ліси, оселилися тут розбійники. Вони були такі сильні, що коли йшли на розбій, то від господаря взяв хоч котрий з них вола на плечі й одніс куди лиш хотів. Потім ходили аж до великих міст, там розбивали цілі скарбниці та носили у склепи під Кам’янкою. Виграбували не один монастир і не одну церкву привели на глум.
Там, де нині село Фанчиково, колись був пустир. Десь там, на вищих місцях, оралося й сіялося. А про заболочені кусники землі ніхто не думав. Зарослі терном та глодом низини були справжнім раєм для лисок та зайців. Раз, двічі на рік тут з’являлися кочії великих панів, які приїжджали на лови, а іншим часом звірина жила, як їй любилося. Було тоді ще мало людей, тож землі було більше, як потребувалося. Кому б спало на гадку робити на мокрому затерненому пустирі, коли вистачало ділянок, що давали добрий урожай.
Майже всі люди знали, що опришки мають багато схованок із грішми, та ходили шукати їх. Найдужче шастали за опришківськими грошима багачі.
Одного разу таке щастя мав і багач Бебекало. А було то так.
Років двісті тому, а може, й триста, на горах, що між Лугом, Косівською Поляною й Діловим, була полонина. Влітку там випасалася худоба бичківських багатіїв. Власником полонини був мадярський піп.
У вузькому міжгір’ї між горами Магура і Кемпа сігетський граф Нодь Кароль облюбував урочище для відпочинку й полювання.
Так воно було, що в Углі й у Грушеві жили монахи. Вони скаржилися королю Йосифові, що дуже тяжко й бідно живуть. Словом, написали королю листа.
І король убрався як мандрівник, пішов подивитися. І бачить, що монахи сидять, ростяться, та всього в них доста.
Давно, ще при Марії-Терезії, тому років двісті, а може, й більше, сталося так, що рід графів Плавецьких вимер. Останній Плавецький був убитий на ловах. Лишилася тільки одна спадкоємиця величезних володінь, Клара. Своєю красою вона славилася на тридев’ять земель.
І не дивно, що в неї без тями закохався володар Любовенського замка, князь Станіслав Любомирський. Це був гордий, колись дуже вродливий чоловік, але вже немолодий.
Один царський син хотів бачити, як народ живе, як робить, що з ним діється, бо бачив, що народ дуже смутний. Прийшов до пана і каже:
— Пане, беріть мене за робітника.
В однім селі сталася така притча: прийшло на народ нещастя. У Драгові був пан на прізвище Німець. І що він собі забагнув? Що його треба колисати від хижі до хижі.
А на Драгівськім хуторі жив великий ґазда Дзвонок, котрий мав слугу Штефана.
Один піп мав слугу, котрий йому служив у вірі. Раз їдуть вони через села, проїздять біля одного хреста. Піп зняв шапку і перехрестився, а слуга ні. Ідуть вони далі. Приїздять до шибениці. Слуга коні зостановив, зійшов на землю, став навколішки й почав молитися. Каже піп:
Іде чоловік полем, журиться:
— Великий я грішник. Що мені робити? А скоро й помирати треба. Мушу очистити свою душу.
У пана Сіладія кріпаки дуже важко відробляли панщину. Цілий тиждень робили панові, а тільки в неділю могли робити собі. Кожного понеділка до днини приходив у село панський гайдук, зганяв кріпаків, як свинар свиней, і кочував на панщину. Хто в понеділок не виступив на роботу, того на другу неділю вели на дереш. Серед села був стовп, і до того стовпа прив’язували провинця, та так його гайдуки били, що водою відливали. Хоч як важко було в пана робити, але на дереш іти було страшніше, а тому мало хто залишався дома.
Одного разу, за панською роботою, помер бідний чоловік, а його жінка пішла до пана просити якоїсь допомоги, щоб чоловіка поховати.
Пан сердито відповів:
Колись у нашім селі жила бідна удовиця. Нікого в неї не було, лише донька. Файна була дівка, та сватачі не приходили, бо знали, що вдовиця ніякого посагу не дасть.
Та раз найшовся на вдовицину доньку сватач. Бідний-пребідний. Ледве грошей заробив, аби якось свадьбу зробити.
Всі Карпати добре знали опришка Олексу Довбуша. Славного месника не раз бачили в Ясіню, в Рахові, в Сігеті, навіть і на Хустщині. Про нього йшла слава, ніби він великий силач, дідька поборов, що його ніяка ворожа сила не бере, бо в нього на голові два золоті волоски, котрі в час небезпеки, дають йому моці.
Одного разу сталася така історія. Бідний-пребідний селянин зі Стеблівки на прізвище Лесь Бідарюк погнав шкапину на ярмарок до Сігета. Раз лиш під’їхали до нього на конях двоє легінів і спитали:
Таки дуже мучили селян за панщини. Дочувся про це цар Иосиф і захотів бачити своїми очима.
Перебрався у просте плаття, взяв піпу й пішов у недалеке село. Зайшов до корчми й попросився, аби хто його взяв за слугу.
На подвір’ї в баби Гелени з рідних, мабуть, нікого вже не було, крім одної дівчини, яка на все село була найгарнішою. Тому до неї всі парубки залицялися. Але вдова бідна, посагу не могла дати.
— Ех, узяв би я вашу Марійку,— говорив один багатий парубок,— якби мені хоч сорок тисяч крон.
Привела якось далека стежка загін опришків Олекси Довбуша над Тису, до містечка Сігета. Дійшли хлопці до перших хат, а цікаві дітлахи уже вулицею побігли, проголошують:
— Опришки прийшли! Опришки прийшли!
Давно-давно, коли ще в Карпатах гуляли опришки, у верховинських селах вони мали своїх людей, які переводили їх лісами з Галичини у Волощину чи Угорщину.
З села до села вони переходили через гори, ріки, так скорочували собі далекі дороги.
Перший леґінь йому був Іван Рахівський. Цей Іван Рахівський служив за вівчаря в одного ґазди та був такий бідний, що вже не було й біднішого від нього. Голий, як бук, та чорний, та сонцем смажений, та дощами січений, вітрами сушений.
Дивишся на гору Лисина і дивуєшся: де ж на ній та лисина?
Нинішня Лисина не лиса. Гора вкрита темно-зеленими хвоями. Та колись це була полонина. І володів нею сігетський граф Нодь. Влітку на полонині випасалися його вівці, корови, воли, а прості люди з навколишніх сіл виганяли сюди свою худобу лише за велику плату.
Олекса був простим легінем, вівчарив. А раз надійшла туча. Він став під смереку, аби перечекати. А на небі гримить і лускає. А під другою смерекою стоїть чорт. Тільки блисне — чорт язика покаже і під землю сховається. І так двічі зробив. На третій раз не видержав Олекса, узяв пістолю і вистрелив у чорта. І лише закурилося за чортом.
В одного буковинського ґазди Довбуш пас вівці. Погнав їх у полонину і довго там жив. Аж ось прийшли до нього пани за податком,
— Вам податків треба?
Не було такого походу Довбушевих хлопців, у який не ходив би Матій Цуперяк. Був то спритний, відважний опришок, і за це його дуже любив ватажок.
Батько Цуперяка наймитував десь біля Коломиї, мати ще замолоду померла. Матій мусив змалку заробляти на прожиток. Пішов наймитувати. З ранку до ночі тяжко робив за мізерну платню, не знаючи просвітку.
Був давно в наших горах і хащах великий розбійник — славний Ракоці. Такий сильний, що не боявся нікого. Допомагав бідним, а панів грабував.
Довго ходив по горах і хащах, але раз упіймали його і заперли у в’язницю.
Одного разу після запеклого бою Ференц Ракоці утікав від австрійської погоні через село Шаланки. Прийшов до Шаланецької гори й видить, що біда: ось, ось австрійці наздоженуть.
Тоді Ференц Ракоці повернув до коваля і наказав прибити підкови задом наперед. Коваль прибив. Ференц Ракоці сів на коня і зачав утікати через Шаланецьку гору. Австрійці натрапили на його слід, але він вів назад.
Під час Кошутової війни, тобто угорської революції 1848 року, багато закарпатців ішло добровольцями до революційного війська. З наших земляків прославилися тоді в боях Андрій Андейкович, Федір Дудинський та силач Лавришин.
Недалеко від Малого Березного, під горою, є невеличке село Іновець. Від назви цього села пішла і назва гори — Іновецький Діл.
В околицях Великого Бичкова опришки мали свої місця, де вони перебували. Таких печер тут є дві. Одна — на горі Кобила. На східній частині гори Кобила рівніє широке поле, та таке, що можна би дванадцять возів на ньому обернути. На тім полі є пивниця, а ще над пивницею ростуть три буки. У тій пивниці багато грошей та різний дорогоцінний одяг, давня зброя. А на самому верху Кобили закопано три котли золота.
Використання матеріалів сайта можливе лише при наявності активного посилання на https://carpaty.net
Copyright © Регіональний Інформаційний Центр "Карпати" E-mail: carpaty.net@gmail.com