До змісту

Дивишся на гору Лисина і дивуєшся: де ж на ній та лисина?

Нинішня Лисина не лиса. Гора вкрита темно-зеленими хвоями. Та колись це була полонина. І володів нею сігетський граф Нодь. Влітку на полонині випасалися його вівці, корови, воли, а прості люди з навколишніх сіл виганяли сюди свою худобу лише за велику плату.

Одного вечора повернулися вівчарі з отарами до свого стійбища, аж бачать, що кількох будзів сиру немає.

– Когось треба тут залишити,— каже старший вівчар.— Такого ще за моєї пам’яті не траплялося.

Догодилися, що вартувати буде наймолодший вівчар. Був то ще зовсім хлопчина, на ім’я Данилко.

Вранці старші вівчарі погнали овець на пашу, а Данилко причаївся на лежанці, накрився гілкою смереки і поглядає на будзи. Так прочекав до полудня. А тоді увійшов до стаї чоловік, вкинув у бесаги кілька будзів і вже хотів було йти, коли помітив під смеречиною Данилка. Ступив до лежанки, зняв гілку.

— Ти злякався, хло’?!—весело запитав.

— Ще й тепер боюся,— признався хлопчина.

— Я не вовк і не ведмідь, а Іван Рахівський. Чув про такого?

— Ні, не чув.

— А про опришка Довбуша чував?

— Ага, розказував вуйко. Чоловік присів на лежанку й каже:

— Се він прислав мене. Бо сир панський, правда?

— Та панський,— ледве виговорив Данилко.

— Боїшся, що покарає?

— Покарає!

— Скажи, що опришки забрали.

І взяв опришок бесаги на плечі, пішов собі.

Увечері Данилко розповів вівчарям про опришка, але ніхто не знає, що і як робити.

Через кілька днів Іван Рахівський знову з’явився на полонині. Але вже не сам, а з двома легінями. Взяли кілька будзів. І не віддав би Данилко, та не сміє від таких легінів добро боронити.

Стривожилися вівчарі: може дійти до того, що опришки й овець повідбирають. І надумали повідомити про все графові.

Як дочувся граф про опришків, нараз послав на полонину озброєних найманців. Наказав усіх перебити, а самого Довбуша живим привести.

Кілька днів сиділи на Лисині панські найманці, але ніхто з опришків не з’явився. Так і повернулися до Сігета з пустими руками.

Через кілька днів до графа знову прибув гонець з полонини.

— Опришки забрали і сир, і кілька баранів,— повідомив він.

— Брешеш! —обурився граф.— Самі ви опришки, добро моє поїдаєте!

І наказав охоронцям так провчити полонинця, щоб ні йому, ні іншим не кортіло добра панського куштувати.

Ледве прийшов гонець на полонину, так тяжко його побили. Розповів товаришам, що з ним сталося, ще й згадав, як усіх вівчарів опришками граф обізвав.

Обурилися вівчарі, а найбільше старший:

— Коли так пан із нами робить, най і від нас добра не чекає.

Відтоді вівчарі давали опришкам молоко, сир, м’ясо, навіть допомагали носити в печеру, що була недалеко від полонини, в лісі між п’ятьма яворами.

«В явір’ю», як довбушівці називали своє сховище, були хлопці з Космача, і з Рахова, і з Ясіня, звідти нападали на багатих у навколишніх селах, а часом і до Сігета доходили, на ярмарку ґаздували. Не раз купці лише з душею тікали від них. Переставали довбушівці купців і під Лисиною, на шляху, що вів попри Тису. Частину грошей бідним роздавали, а частину в глечики зсипали і в печерах зберігали на прикрий час.

Коли настала осінь, вівчарі не пригнали овець до панських стаєнь — роздали їх бідним людям. Самі пристали до опришків і подалися з ними в Чорногору.

Дуже розлютився пан, що вівчарі добро йому не вернули. Проклинав і їх, і полонину, а помститися не міг. У гніві наказав лісом засадити полонину, щоб ніхто худобу там не випасав.

Тепер полонини немає, є лише її назва, яка свідчить, що вона була.

А про опришків «у явір’ю» і нині добрим словом згадують у навколишніх селах.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда