ДОВБУШ НА ЯРМАРКУ
Всі Карпати добре знали опришка Олексу Довбуша. Славного месника не раз бачили в Ясіню, в Рахові, в Сігеті, навіть і на Хустщині. Про нього йшла слава, ніби він великий силач, дідька поборов, що його ніяка ворожа сила не бере, бо в нього на голові два золоті волоски, котрі в час небезпеки, дають йому моці.
Одного разу сталася така історія. Бідний-пребідний селянин зі Стеблівки на прізвище Лесь Бідарюк погнав шкапину на ярмарок до Сігета. Раз лиш під’їхали до нього на конях двоє легінів і спитали:
— Гей, хло’! А що просиш за свого коня?
Бідарюк зрадів, що так одразу прийшло до нього щастя:
— Якби хтось кинув за кінську шкіру хоч пару золотих,— каже.— Бо дома діти голі й голодні.
Парубки, а це були брати Олекса та Іван Довбуші, глянули на бідняка, на його сухоребру шкапину, і один сказав:
— Цього здохляка не з гаразду привів ти продавати. Будеш і до вечора з ним стояти, ліпше з нами заміняй.
Бідарюкові стало не по собі, що з ним так жартують. Лише сказав:
— Ідіть собі, хлопці, з богом! Не маю чим я доплачувати.
Та хлопці не відходили.
— Не ви доплатите,— каже один із них,— а ми.
Бідний чоловік і не отямився, а йому просто за пазуху, не полічивши, кинули легіні гроші, шкапину забрали, а залишили на заміну доброго скакуна.
Подякував Бідарюк і дивиться, що будуть робити хлопці з його сухореброю шкапою… А вони пройшлися ярмарком, в одного пана примітили гарну конину — і до нього:
— Що просиш за свого чорногривого? — кинув один. Пан зрозумів, що його кінь сподобався купцям, почав прихвалювати:
— Ліпшого коня, як мій, не знайдете, то й на гроші не скупіться.
І запросив суму. Та брати переглянулися, а тоді один пропонує:
– Я не купую, а хочу з тобою заміняти,— і показав на Бідарюкову кобилу.
Видно, пан бачив, як легіні біднякові коня подарували. Обурився і запротестував:
— Як ви смієте так зі мною жартувати! То лиш Довбуш може від порядних людей забирати й неробам дарувати.
— Ти не помилився, ми — Довбуші! — сказав один леґінь на те, скочив із коня і спритно став на ноги.
Пан так налякався, що не міг і рота розняти. І вже коли Довбуші від їхали, з нього вирвався зойк.
— Гей, люди, Довбуш украв мого коня!
Селяни, котрі це бачили, лиш посміхалися:
— А що то були за люди?
— Йой, опришки! Довбуш!!!
Та ніхто не йшов на допомогу панові. Всі раділи, що Довбуш не забуває про бідних людей.
А Бідарюк повернувся додому і оповів про своє щастя. Все село ніби пробудилося, ніби ожило. Лише чекали, коли Довбуш завітає до Стеблівки на гостину.
І він завітав. Зустрів Бідарюка, впізнав старого і навідався на гостину.
Довбуш попросив Бідарюка пройтися до Хуста і порозпитувати людей, що у тих краях нового. Той охоче згодився.
Тим часом багатий сусід повартував, що в Бідарюка Довбуш гостює, прилестився до сусідки і почав її випитувати та намовляти:
— Кумо Бідарючко, чув я, що в тебе якийсь розбійник ночує, що людей грабує та вбиває. Диви, аби і твого чоловіка з пуття не звів…
І от повертається Бідарюк із Хуста, а за Довбушем і слід простиг:
— А цей чоловік, що в нас спав, де подівся? —спитав у жінки.
— Його жандарми забрали,— відповіла. Бідарюк вхопився за голову:
— Ой, лихо буде з нами, бо що скажуть мені люди?.. Що такого дорогого гостя не вберіг!
— А що то був за чоловік? — випитує жінка.
— Це ж Довбуш, що дав нам коня за шкапу ще й грошей не пожалів.
Заголосила Бідарючка:
— Ой, мамо моя, що я наробила… Сусіда послухала і… Лесь хоч і розгнівався на жінку, але подумав: краще піти рятувати опришка, ніж із жінкою сваритися. Час дорогий. І рушив він у дорогу. Пізнього вечора в Сігеті дізнався, що Довбуш у тюрмі. Купив горілки і до вартового підійшов. Напоїв того, взяв од нього ключі й випустив Довбуша на волю. І сам в опришки пішов.
Відтоді село Стеблівку мадяри почали називати по-своєму Салдобош. Бо тут Довбуш гостював у Бідарюка.
Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.
Tags: легенда
Коментувати