До змісту

Там, де нині село Фанчиково, колись був пустир. Десь там, на вищих місцях, оралося й сіялося. А про заболочені кусники землі ніхто не думав. Зарослі терном та глодом низини були справжнім раєм для лисок та зайців. Раз, двічі на рік тут з’являлися кочії великих панів, які приїжджали на лови, а іншим часом звірина жила, як їй любилося. Було тоді ще мало людей, тож землі було більше, як потребувалося. Кому б спало на гадку робити на мокрому затерненому пустирі, коли вистачало ділянок, що давали добрий урожай.

Неподалік від Малої Тиси було величеньке поле, заросле очеретом, осокою та оситняком, В народі поле називалося Дубітово. Сотні, ба й тисячі диких гусей та качок з року в рік тут гніздилися, ніхто їх не тривожив. Вузькими стежечками, що проклали собі самі, бігали між високим очеретом бугайці, чаплі, а в час мільйонноголосого жабячого концерту поважно, гідно, наче панії по своєму панству, проходжувалися червононогі бузьки. Дубітово було своїм світом, мочаром, яким мало бути.

Спливали тисянські води, минали роки. Людей прибувало. Орні поля розпадалися на менші й менші нивки. Довелося брати до рук кирку. Настав кінець заростям на цьому неторканому місці. Того ще було не. досить, люди відвели каналами воду, і ніде стало раювати водному птаству. Крок за кроком ціле Дубітово перетворилося на орну землю.

Спокійно люди орали, волочили, засівали, збирали врожай. Найтрудніше було боронувати. Аби краще подрібнювати тугий торф’янистий грунт, потребувався тягар. Ставати на борони самим було небезпечно, борони часом наскакували на великі грудки. Тому за тягарі найчастіше служило затверділе велике груддя. Однак воно при підстрибах борін швидко дробилося. А каменя не було далеко-широко в околиці.

Але сталося так, що на зовсім забутому, запущеному місці, куди лишень за великих поводей доривалися води Тиси, один ґазда знайшов у багні великий камінь. Був він такий важкий, що ледве двоє чолов’яг витягли з ями. Камінь виявився не зовсім звичайним,— дивно обтесаним. Коли з нього зчистили багнюку, стало добре видно, що камінь нагадує живе звірятко. Правда, ноги були відбиті, голова теж. Довго роздивлялися фанчиківці й зійшлися на тому, що то коза, яка чомусь скам’яніла. На відбитій голові добре впізнавалося місце, де колись були роги.

Оглянули люди незвичайний камінь раз, двічі, а потім про нього ніхто не думав. Тільки ґазда, котрий боронував на Дубітові, згадував про кам’яну козу. Ложив її на борону, щоб по роботі скинути на обочину, звідки її сусід візьме при потребі на своє поле.

І мандрувала кам’яна коза на боронах роками, по всіх дубітівських нивах. Взимку відпочивала десь під снігом, і так до нової весни.

Та в одну весну приїхав до Фанчикова дивно одягнений чоловік. Мав довгі панчохи, шкірянку з костяними гудзиками, а на голові гострий капелюх із пір’ям. Щось говорив, та ледве слово-два порозуміли фанчиківці, зрозуміли лиш так, що між ними були колишні вояки. Але що хоче гість, чого, власне, тут шукає, так і не зрозуміли. Лише за кілька днів, коли той перейняв кілька слів, з’ясувалося, що прийшов він аж із Тірольської землі. А прийшов тому, що вичитав з старих книг, ніби десь у цих краях повинно бути виточене з каменя звіря на подобу кози. Люди підсміювалися з гоноровитого пана, що заради каменюки таку дорогу зміряв. Нарешті втихомирилися на тому, що це божевільний, і сказали, що такий камінь якраз у Фанчикові.

Як зачув таке чужинець, аж очі йому заблищали:

— Де, а як до нього йти? — спішно випитував.

А люди посміювалися.

«Там, на Дубітові! Недалеко від води! Давно вже там! Найменше десять літ минуло, як ту козу тягаємо на боронах!»

Вказали чужинцеві, де шукати, і він підстрибом подався туди.

«Божевільний, таки божевільний!»—сміялися фанчиківці, але з цікавості подалися слідом.

Коли рознеслося по полях, що дурнуватий чужинець цікавиться кам’яною козою, всі кинули роботу і допитливо його обступили.

Кам’яна коза якраз лежала на бороні одного ґазди.

Чужинець із допомогою двох селян обережно зняв її, оглянув із лівого боку, перевернув, знову оглянув, простукав. Очі йому палали, як у гарячці, руки явно тремтіли. Зішкріб із кози останки багнюки — за вухом, на чолі, з місця, де колись були роги. Довго розглядав козу. Озираючись на присутніх, витирав спітніле чоло і щось пояснював. Було це справді забавно. А коли вийняв ніж і турботливо обшкріб усю багнюку під хвостом у кози, то вже було сміху, аж за животи люди бралися.

Але сміх урвався, ніби його відтяли, коли чужинець по кількох марних спробах таки загнав пальця у козу, а другою рукою швидко вхопив її між обрубками передніх ніг. Зі щербини, яка там з’явилася, вийняв маленького ключа. Турботливо очистив пальцем дульце в ключику, сунув ключик у виявлений отвір, ударив п’ястуком і…

Тепер уже ..ніхто не сміявся. Важке тіло кам’яної кози з ударом різко здригнулося, тріснуло по всій довжині й відкрилося, як скриня. Але це вже було для простодушних селян занадто. Втекли з ляку-переляку.

Тільки декотрі, найвідважніші, зосталися, вражені, що нутро кози наповнене золотими грішми.

Монети блищали, аж очі розбігалися.

Чужинець дав кожному по монеті, інше золото швидко зібрав у мішок і зник у недалекому лісі.

Ще й потім фанчиківські ґазди брали кам’яну козу тягарем на борони, але була вже залегка. Незабаром вона зносилася.

— Стратила вагу!—зітхали селяни і сумно похитували головами.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда