До змісту

Майже всі люди знали, що опришки мають багато схованок із грішми, та ходили шукати їх. Найдужче шастали за опришківськими грошима багачі.

Одного разу таке щастя мав і багач Бебекало. А було то так.

Далеко під полонинами в прилуках паслася його марга. Сокотив ЇЇ малий чотирнадцятирічний скотар Петрик.

Одного разу він зрік своєму ґазді, що видів камінь, на якому є щось видовбано. Багачеві нараз верглася думка, що там можуть бути сховані гроші. Не думаючи багато, сказав пастиреві вести його д’тому каменеві.

Пішли вони. Багач не йшов, а летів. Хлопець ледве встигав за ним, але багач усе квапив: боявся, аби хтось другий не додивився та не випередив його.

Нарешті прийшли на те місце й справді увиділи великий камінь — як хата. Петрик зрік, що позначки ті зверху на камені. Багач спробував зійти на камінь, але не міг. Тоді пішов у ліс, вирубав бучка, припер до каменя і виліз на верх.

На камені було файно видовбано: «Хто мене переверне, той не буде шкодувати».

Багач прочитав напис пошепки і аж побілів від радості. «Тут моє щастя!» — подумав і ще й ще раз перечитував написане.

Хлопець мовчки поглядав то на ґазду, то на напис, якого не вмів прочитати, бо ніколи не ходив до школи.

— Що там написано? —спитав.

Багач здригнувся, ніби його хтось на злодійстві зловив, та неохоче буркнув:

— Нич не написано! То хлопці понасікали щось, а ти мене пусто видурив у такий світ.

Хлопець зніяковіло стис плечима і хотів щось сказати, але не наважився,

— Ну, нічого,— продовжував багач.— Раз так сталося, то вже не змінимо. А ти тепер живко біжи д’маржині та пускай пасти, бо виздихає з голоду. Ми вже тут довго балакаємо. Але не йди з худобою сюди, бо тут таке бескеття, що й ведмедисько може десь полювати та не лиш яку маржину облупити, але й тобі ребра полічити. Я теж піду додому, бо ще маю багато клопоту коло хати.

– Добре, біжу,— сказав хлопець і — гайда.

Бебекало теж ніби збирався йти, але коли хлопець зник із очей, вирубав замашний кіл. Шуркав ним попід камінь і прислухався, чи десь не задзеленькотять гроші. Але гроші мовчали. Тоді багачеві спало на думку вирубати велику пільгу і пільгою перевернути камінь. Світною бідою заштовхав її під камінь, підложив колоду й почав підважувати. Заскакував коло пільги, як мурашка коло великого стебла, але камінь ані не здригнувся. До такої пільги треба було з десять жвавих хлопів. Але багач боявся й подумати про таке. Коли б вони тут випадково появилися, то він гнав би їх камінням, кусав зубами, адже тоді гроші, чудові золоті гроші, треба б ділити на багатьох. Ні-ні, того не може бути. Він сам усе зробить. Він сам придумає добрий спосіб. І по довгих муках таки придумав: викопати біля каменя велику яму, а тоді камінь сам до неї перевернеться. Аж усміхнувся з радості, що вдалося знайти вихід. Шкода тільки, що не мав з собою нічого для копання. Думав та передумував, чи тут, поблизу, щось не сховане, але ніщо не пригадувалось. Не було іншої ради, лиш іти в село та принести копачиння. Але це справа дуже важка. Одне, що до села дуже далеко, а друге, що хтось може побачити з копачинням і зразу здогадається: тут грішми пахне. А це найстрашніше. Треба знову морочити голову, як усе зробити так, щоб було добре.

Обійшов ще кілька разів «золотий» камінь, помилувався ним, повідтягав далеко у ліс усі причандалля, що понарубував, притряс сліди сухим листям і полетів у село.

Дома помітили, що з ним коїться недобре, бо прийшов змучений, мало їв, бігав то надвір, то в хату, не міг собі місця знайти. Коли жона запитала, що сталося, зрік, що скотар його наїв, маргу погано випасає, без води держить у запорі. Навіть криниць не може накопати, як бог наказав, аби худобина напилася, коли схоче, а тому він сам мусить іти копати криниці, сьогодні, таки зараз мусить іти, бо худібка погине без води. Він так усе говорив, що жінка й справді повірила: ледачий пастир збавить їм худібку.

Бебекало взяв чекай, лопату, плішню, сокиру, ліхтар, мало попоїсти і понад вечір пішов під полонини копати «криниці». Ішов, як злодій, зворами та хащами, аби його люди не бачили.

Вже було темно, коли пригекав до свого «золотого» каменища. Запалив ліхтар, повтирав піт із чола, обміркував, що, де і як копати і, не відпочиваючи, взявся до роботи. Гецмолив з-за плеча чеканом, аж іскри скакали, грудки з лопати злітали ввишки, як пташки. Траплялося й велике каміння, але він і з ним давав собі раду. Уважно оббирав глину, забивав плішню і виважував із землі, як зубар зуб із вилиці. Яма швидко поширювалась і поглиблювалась, але йому здавалося, що він дуже повільно робить, і все додавав сили.

Так застав його ранок. Він і не помітив, як вергло вінок на зорі, як зазоряло, як брязнуло сонце на гори.

Раптом йому здалося, що камінь хитнувся і ось-ось прислопить його в ямі. З переляку вискочив, побіг за підпорою та підпер брилу і так продовжував копати.

Десь під полудень яма була готова. Настав найтривожніший момент для Бебекала, а разом з тим найрадісніший. Він колом відвалив підпору, і камінь перевалився в яму, як підстрелений ведмідь, аж земля задрижала, аж ліс застогнав.

Перед багачем показалося дно каменя, де був так само гарно видовбаний напис: «Дякую вам, що ви мене перевернули, бо тяжко мені на одному боці лежати».

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда