Регіональний інформаційний центр "Карпати"

Природні багатства – матеріальна основа соціально-економічного прогресу, а отже, і нашого добробуту. Мудрість народу проявляється і в тому, наскільки раціонально для блага всього суспільства використовуються відновні й невідновні природні ресурси країни як загальнонаціональне добро. Саме тому в інтегральній проблемі взаємодії суспільства й природи ці завдання у вік науково-технічної революції набувають особливої екологічної й соціально-економічної ваги.

З трибуни XXVII з’їзду партії Генеральний секретар ЦК КПРС М. С. Горбачов наголосив: «Соціалізм з його плановою організацією виробництва і гуманістичним світоглядом здатний внести гармонію у взаємовідносини між суспільством і природою… Всі, хто сьогодні живе, у відповіді за природу перед нащадками, перед історією»[1].

Закономірно, що проблеми раціонального природокористування й охорони життєвого середовища знайшли вагоме й конкретне відображення у програмі економічного й соціального розвитку Закарпаття на 1986–1990 роки і на період до 2000-го року. В ній передбачено значне збільшення вкладу області у єдиний народногосподарський комплекс республіки й країни. У відповідності з настановами з’їзду розвиток промислового й сільськогосподарського виробництва, інших інфраструктур передбачається організовувати так, щоб максимально зберегти природні багатства – земельні, водні, біологічні, кліматичні, рекреаційні ресурси, корисні копалини тощо не лише для сучасного покоління, але й для нащадків, що житимуть у XXI столітті. Визначено й шляхи цього розвитку: він забезпечується переважно за рахунок зростання продуктивності праці, прискорення науково-технічного прогресу у справі раціонального використання й відновлення природних ресурсів шляхом удосконалення організації й управління виробничими процесами, підвищення освітнього рівня і кваліфікації кадрів та їх екологічної відповідальності. Як наголошено на п’ятій сесії Верховної Ради СРСР одинадцятого скликання, досягнення високих рубежів у реалізації завдань на п’ятирічку і перспективу базуються на нових джерелах економічного росту. Опорними, вирішальними в нинішніх умовах, є науково-технічний прогрес, прискорена реконструкція промислових комплексів, висока якість, ефективність праці, забезпечення здорового життєвого середовища.

Це не випадково. На сучасній стадії взаємовідносин суспільства і природного середовища у багатьох регіонах антропогенні зміни, тобто внесені у природу діяльністю людини навантаження, досягли таких рівнів, що почали перевищувати межі здатності основних природних екосистем до самоочищення і відновлення, а це негативно позначається на їх нормальному функціонуванні.

На думку вчених, напружена екологічна ситуація склалася і в Карпатському регіоні нашої республіки, який охоплює гірські ландшафти Закарпатської, Івано-Франківської, Чернівецької та Львівської областей. Гірський регіон відзначається надзвичайною різноманітністю природних умов і екологічною вразливістю, а водночас – значними змінами у структурі природних ландшафтів та антропогенним навантаженням на гірські й передгірні екологічні системи. Все це дестабілізує його екологічну рівновагу, що встановлювалася віками. Відтворення рівноваги у гумідних гірських умовах, де випадає до 1600 мм опадів, вимагає тривалого часу та значних матеріальних затрат.

Карпати, завдяки своїй масивності (вони займають 6,1 % території УРСР), мають істотний екосферний й гідрокліматичний вплив на суміжні східні менш зволожені регіони України, куди західними повітряними течіями щорічно переноситься близько 20 км3 вологи, яку випаровують гірські ліси та інші рослинні формації. Розташовані між західними й південними Карпатами екологічні системи Українських Карпат сприяють підтриманню екологічної стабільності і в суміжних районах Польщі, Чехословаччини, Угорщини і Румунії.

Переконливо доказано, що сьогодні Карпатський регіон, завдяки притаманному йому рекреаційному потенціалу, – один із найперспективніших для розвитку індустрії санаторно-курортного лікування й відпочинку. За оцінкою багатих і різноманітних рекреаційних ресурсів він випереджає Кавказ і тільки незначно поступається Криму (скажімо, у Берегові сонячних днів протягом року тільки на три менше, аніж в Ялті, і різниця тільки в одному: в Криму рекреаційне значення має також море, а в Карпатах – мінеральні джерела).

Отже, сприятливі кліматичні умови, оригінальні гірські ландшафти, наявність великої кількості джерел мінеральних вод, чимало з яких унікальні, етнографічні, архітектурні та інші культурні пам’ятки свідчать про те, що в майбутньому рекреаційна індустрія може стати однією із провідних галузей спеціалізації народного господарства Закарпаття.

Але в той же час у регіоні швидко розвивається промисловість, інтенсивно експлуатуються родовища кам’яної солі, бурого вугілля, будівельних матеріалів, цеолітів тощо. Проходять промислові випробування алуніти Біганського родовища, яких вкрай потребують підприємства по виробництву цементу, алюмінію, калійних добрив; каоліни Берегівського родовища, які за своїми технологічними властивостями придатні для виробництва високоякісних фарфоро-фаянсових виробів. У сільському господарстві широко й часто безсистемно використовуються мінеральні добрива й отрутохімікати. Подекуди промисловими і господарсько-побутовими відходами забруднюються атмосфера, грунти, поверхневі й підземні води. Тільки по території Закарпатської області прокладено одинадцять магістральних трубопроводів, понад тисячу гектарів земель відведено під розробку корисних копалин. Все це зумовлює актуальність проблем рекультивації порушених земель, боротьби з ерозією і паводками тощо.

Звичайно ж, і раніше проводилися значні роботи по охороні та оптимізації навколишнього середовища. Так, для прикладу, тільки за одинадцяту п’ятирічку потужність водоочисних споруд зросла на 47 тис. м3 на добу, що дозволило забезпечити очищення майже 95 % стічних вод. Скорочено викиди у повітряний басейн шкідливих газоподібних речовин і пилу. Проведено роботи по рекультивації порушених промисловими розробками земель, будівництву протиерозійних гідротехнічних споруд, по підвищенню родючості грунтів, лісовідновленню і підвищенню продуктивності лісів. Розширена мережа об’єктів і територій природно-заповідного фонду, вжито заходів щодо охорони рідкісних та цінних для народного господарства видів флори і фауни.

У дванадцятій п’ятирічці основне завдання природоохоронних заходів полягає у підвищенні їх екологічної ефективності, забезпеченні комплексності вирішення екологічних проблем Закарпаття. Цьому значною мірою сприятиме розроблена рядом обласних організацій під керівництвом Західного наукового центру Академії наук УРСР і за участю науковців Ужгородського державного університету республіканська науково-технічна програма «Карпати» (окремий розділ в ній – по Закарпатській області). На реалізацію її наукових розробок і заходів намічено спрямувати тільки протягом п’ятирічки понад 62 млн. крб., з яких 1,4 млн.– на науково-дослідні роботи, а 61 млн. крб. – на забезпечення організаційно-господарських заходів. До кінця п’ятирічки передбачається повністю припинити скидання забруднених стоків у поверхневі водойми. Особлива увага в програмі приділяється охороні і відтворенню лісів, бережливому ставленню до багатого тваринного й рослинного світу Закарпаття. З метою підвищення санітарно-гігієнічної ролі та рекреаційної функції намічено розширити площу зелених зон навколо міст, селищ та промислових комплексів більш як на 400 га.

Для охорони унікальних гірських ландшафтів у Горганах та задоволення зростаючих рекреаційних потреб трудящих заплановано створити на Закарпатті Синевирський природний національний парк, площею 40 тис. га, який вже в стадії організації.

Все це диктує вимогу господарського ставлення до всіх компонентів природних екосистем – рослинного й тваринного світу, земельних і водних ресурсів. У кінцевому результаті реалізація програми «Карпати», яка є складовою частиною плану економічного і соціального розвитку області, дозволить знизити напруженість екологічної ситуації в регіоні, раціональніше використовувати відновні й невідновні природні ресурси, оптимізувати екологічні умови життєвого середовища і зберегти унікальні для країни природні багатства Карпат з їх потужним рекреаційним потенціалом. Перебудова, яка здійснюється у нашій країні, повинна охоплювати й екологічну сферу, зв’язану з різними галузями народного господарства.

Сподіваємось, що книга «Природні багатства Закарпаття» допоможе вирішувати питання раціонального природокористування. Автори прагнули екологічну й економічну характеристики ресурсів живої і неживої природи області логічно підкріпити багатим фактичним матеріалом і доповнити обґрунтуванням конструктивних шляхів розв’язання важливих для регіону природоохоронних проблем.

1 Матеріали XXVII з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу.– К., 1986,- С. 59-60.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Історія, Екологія, Фауна, Флора

ГЕОЛОГІЯ І ГЕОМОРФОЛОГІЯ ЗАКАРПАТТЯ. ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА.

Закарпаття розташоване на південному схилі альпійської геосинклінальної області Карпат і характеризується складною геологічною будовою. В його межах з північного сходу на південний захід виділяють Кросненську, Чорногірську, Поркулецьку, Дуклянську, Магурську і Рахівську структурно-фаціальні зони – Зовнішні Карпати; Марамороський кристалічний масив, Марамороську і Пенінську стрімчакові зони – проміжну ланку між Зовнішніми і Внутрішніми Карпатами; Мукачівську і Солотвинську улоговини з накладеною на них Вигорлат-Гутинською вулканічною грядою – Закарпатський внутрішній прогин. До останнього з півдня прилягає Паннонський серединний масив. Ці структурні елементи відрізняються один від одного особливостями поширення в них різних типів гірських порід, морфологією та часом формування складчастих і розривних тектонічних порушень, корисними копалинами і формами рельєфу.

Стратиграфія. На Закарпатті поширені осадочні, магматичні утворення, від верхньопротерозойських до четвертинних.

Найдавніші гірські породи складають Марамороський кристалічний масив і представлені білопотоцькою і діловецькою світами. Білопотоцьку світу відносять до верхнього протерозою – нижнього палеозою. Вона складена гнейсами і кристалічними сланцями. Потужність світи перевищує 600 м. Відклади діловецької світи, що належать до рифею – нижнього палеозою, представлені головним чином карбонатно-сланцевими метаморфічними породами, які утворилися в результаті перекристалізації піщано-глинистих і карбонатних, а також основних магматичних порід та їх туфів. У складі цієї світи трапляються потужні горизонти темно-сірих мармуризованих вапняків. Потужність світи близько 1 км.

Кам’яновугільна система представлена кварцитоподібними й філітоподібними сланцями, філітами, кварцитами, конгломератами та пісковиками. Закінчується розріз чергуванням пісковиків і сланців, серед яких зустрічаються кластолави й андезитові туфи. Загальна потужність кам’яновугільних відкладів близько 500 м.

Пермська система, відклади якої виходять на поверхню в Рахівських горах, складена в нижній частині розрізу – конгломератами, пісковиками й алевролітами; в середній – туфітовими пісковиками й конгломератами, а також кластолавами; у верхній – аргілітами і гіпсоносними аргілітами, сумарною потужністю до 280 м.

Тріасова система виявлена кузинською світою, яка складена доломітами, кварцитами та філітами. До тріасу належать також сірі та строкатоколірні переважно карбонатні породи, які подекуди виходять на поверхню у Марамороському масиві. У зоні Пенінських стрімчаків до тріасу належать пудінгові конгломерати та гравеліти. Вони утворюють ізольовані стрімчаки у смузі крейдових відкладів.

Відклади юрської системи зустрічаються у всіх тектонічних зонах Закарпаття. Утворення переважно нижньої та верхньої юри виявлено в Марамороському масиві. Крім карбонатних порід, є аргіліти, алевроліти, пісковики, конгломерати та горизонти туфів, радіоляритів, яшм і лав основного складу. Розріз верхньої юри закінчує карбонатно-вулканогенна товща потужністю 800 м. Найповніший розріз юрських відкладів відомий у зоні Пенінських стрімчаків. Нижній і середній відділи юри тут представлені сірою теригенно-карбонатною товщею, а верхній відділ складають кремові та рожеві масивні кристалічні вапняки.

Крейдова система на Закарпатті представлена трьома різними типами відкладів. У Закарпатському прогині до крейди відносять теригенно-карбонатну флішоїдного типу товщу, складену чорними аргілітами, алевролітами, пісковиками, мертелями й вапняками. Потужність цієї товщі сягає кількох сотень метрів. Вона бере участь у будові фундаменту прогину і розкрита свердловинами на площах Тереблі, Сокирниці й ін.

У зоні Пенінських стрімчаків крейдові відклади мають малу потужність і розділяються на три пачки. Нижня – складена білими тонкошаруватими вапняками з прошарками кременів; середня – виявлена зеленими та сірими мертелями, інколи з горизонтами строкатого забарвлення і вапнистими мертелями; верхня – утворена чорними мергелями. які у верхній частині розрізу змінюються нашаруванням порід флішоїдного типу невеликої потужності. Розріз крейди Марамороського масиву представлений соймульською світою. Вона починається трансгресивним комплексом, складеним базальним горизонтом, який залягає різко незгідно на всіх давніших утвореннях. Далі слідують конгломерати, пісковики та темно-сірі алевроліти. Потужність світи близько 100 м. Соймульська світа перекривається строкато забарвленими мергелями, що нормально залягають на ній, утворюючи пухівську світу.

Третій тип крейдових відкладів Закарпаття становлять флішові утворення. Найдавніші серед них – це кілометрова товща темно-сірого флішу, складеного топкими прошарками пісковиків, мергелів і аргілітів (рахівська світа). Більш зовнішнє положення, порівняно з рахівською світою, займають сірі теригенні тонкоритмічні відклади білотисийської світи. Над ними залягають чорні аргіліти та піщані ритмічні кварцитоподібні відклади шипотської світи. До альбу відносять і кілометрову товщу масивно-верствуватих сірих пісковиків буркутської світи, що вінчають розріз гори Петрос і переривчастою смугою тягнуться аж до р. Уж. Повсюдне поширення має малопотужний строкатий горизонт аргілітів, мергелів, а також підпорядкованих їм алевролітів і пісковиків поркулецької світи. Вони змінюються піщано-глинистими осадками яловичорської світи. Завершується розріз крейди потужними сірими масивно-верствуватими пісковиками чорноголовської світи, верхня частина якої ділянками належить вже до палеогену.

Палеогенова система у Закарпатському прогині представлена флішоїдною теригенною товщею вульшавської світи, яка поширена в крайній північно-західній частині прогину. Еоцен зони Пенінських стрімчаків виявлений типовою флішевою вільхівчицькою світою, що залягає на крейдових породах. Палеоген у зоні Марамороських стрімчаків складений двома світами. Нижня тричленна метовська світа представлена конгломератами, пісковиками і строкатими мергельноглинистими породами. Верхня – лузька світа виявлена чорними аргілітами та мергелями. У більш внутрішній (Монастирецькій) підзоні Марамороських стрімчаків палеогенові відклади мають інший вигляд. Нижня – шопурська світа строката, тонкоритмічна з рідкими пачками пісковиків. Потужність її близько 1 км. На ній нормально залягає верхня – драгівська світа потужних пісковиків з окремими горизонтами зеленувато-сірого тонкоритмічного флішу. Потужність драгівської світи також близько 1 км. На Марамороському масиві палеогенова великобанська світа складена конгломератами і строкатими алевролітами, які змінюються глинистою товщею олігоцену. У Поркулецькому та Дуклянському покривах палеоген починається чорноголовськими пісковиками. Над ними залягають строкаті пісковики еоцену і темноколірні аргіліти і мергелі дусинської світи олігоцену. Закінчується розріз маловиженськими пісковиками. У Кросненській зоні олігоцен представлений сірим флішем кросненської світи.

Неогенова система складена моласовим комплексом порід, що знаменує новий, орогенний етап розвитку Карпат. Породи цього комплексу поширені тільки у Закарпатському прогині. В основі залягають сірі карбонатні пісковики, що належать до бурдигалу. Їх змінюють різногалечні конгломерати з червоним і сірим цементом. Вище залягають зеленувато-сірі новоселицькі туфи з прошарками туфітів, аргілітів і мергелів. Потужність конгломератів до 100 м. Вони належать до гельвету. Товщина туфів до 700 м, їх вік – тортон. Крім новоселицьких туфів, до тортону належать також потужна товща глинистих порід з прошарками пісковиків і туфів. У нижній частині цієї товщі, серед глин, залягають пласти кам’яної солі значної потужності (тереблянська світа), у верхній – частіше трапляються прошарки туфів, пісковиків і конгломератів. Загальна потужність тортонських відкладів не менше 2–2,5 км. Відклади сармата складені в нижній частині розрізу переважно глинами, алевритами й пісковиками, у верхній – глинами. їх потужність до 1 км.

Наступний стратиграфічний комплекс – паннон, що включає відклади верхнього сармата, меотису і понту. Вони виявлені головним чином глинами, подекуди приєднуються андезити, туфи й туфіти.

Для верхнього пліоцену характерне нагромадження потужних вулканогенних і континентальних вугленосних відкладів. Причому ділянками різко переважають вулканогенні продукти значної потужності, в інших – важливого значення у розрізах набувають континентальні осадки, що перешаровуються з вулканічними породами. Потужність цих осадків на окремих ділянках досягає багатьох сотень метрів. До пліоцену відносять також різноманітний за будовою вулканічний комплекс Вигорлат-Гутинської гряди, складений андезитами, андезито-базальтами, ліпаритами та їх туфами.

На Закарпатті розповсюджені і мають складну будову антропогенові відклади. В Мукачівській улоговині вони представлені чопською і мінайською світами. Чопська світа виявлена глинами, алевролітами, пісковиками, пісками й галечниками. Інколи зустрічаються туфи й лігніти. Потужність світи 60–200 м. Мінайська світа складена валунно-гравійно-галечниковими і піщаними відкладами потужністю до 100 м. По периферії Мукачівської западини поширена копанська світа, що виявлена валунно-галечниковими утвореннями внизу і глинисто-суглинистими вгорі. її потужність перевищує 100 м. У Солотвинській улоговині четвертинні відклади беруть участь у будові різновікових річкових терас. Вони складені валунно-галечним матеріалом і перекриваються субаеральними утвореннями. В гірській частині Закарпаття зустрічаються льодовикові відклади і різноманітні схилові нагромадження.

В геологічній історії Закарпаття важлива роль магматизму й метаморфізму. З цими процесами пов’язано утворення не лише різних типів гірських порід, але й ряду родовищ і рудопроявів корисних копалин. Найдавніші магматичні утворення Закарпаття виявлено в Марамороському масиві. Тут вони представлені основними інтрузивними породами, локалізованими у вигляді пластових покладів, а також тіл дайко- і штокоподібної форми в білопотоцькому верхньопротерозойському комплексі.

Про значний прояв магматизму в палеозойський час свідчать реліктові основні та кислі ефузивні породи, що утворюють невеликі включення січних пошарових жил, дайки і штокоподібні тіла в діловецькому комплексі. Продукти вулканізму пізнього палеозою представлені кластолавами, а також їх уламками середнього й основного складу (карбон) і класто- та туфолавами кислого складу, а також туфогенними пісковиками (перм.).

У ранній юрі відзначаються потужні виливи спілітів і близьких до них порід. Пізньоюрський-ранньокрейдовий вулканізм основного ряду проявився по зовнішній периферії Марамороського масиву в межах зони Марамороських стрімчаків. Трапляються основні ефузивні породи по зовнішньому краю Рахівського покриву. Ранньо-крейдові діабазові норфіріти, спіліти, туфолави і породи основного складу відомі серед палеогенових відкладів зони Марамороських стрімчаків.

Найпоширеніші на Закарпатті вулканічні утворення неогену. Це ріоліт-дацитові туфи новоселицької світи, які поширені на значній території Закарпатського прогину. Потужну Вигорлат-Гутинську гряду будують стратифіковані магматичні утворення трьох світ. Нижню з них (перечинську) складають видозмінені андезитобазальти, поширені на заході. Середню – гутинську – утворюють туфи. Верхню – бужорську – крупнопорфірові андезити и базальти.

З найдавнішою геологічною історією Закарпаття пов’язаний регіональний метаморфізм порід, що складають фундамент Карпат. Виділяється два древніх цикли метаморфізму. З першим (540 млн. років) пов’язується перекристалізація порід білопотоцького комплексу, з другим (300–330 млн. років) – зміни порід діловецького комплексу. Рахують, що метаморфізм порід білопотоцького комплексу відбувався при тисках 600–300 МПа і температурах 450– 665 °С. Перекристалізація порід діловецького комплексу відбувалася при нижчих тисках і нижчих температурах. В породах чохла виявлені локальні прояви динамотермального метаморфізму.

Тектоніка. У межах Закарпаття, починаючи з головного карпатського вододілу і далі на південний захід, простежуються такі структурні одиниці:

Кросненська зона, що характеризується розвитком вузьких стиснутих кілевидних антиклінальних складок, розділених широкими синкліналями. Часто ядра антикліналей порушені розривами, які круто спадають і обумовлюють лускувату будову зони.

Чорногірський покрив заходить на територію Закарпатської області своєю крайньою північно-західною частиною. Для внутрішньої (Яловичорської) підзони Чорногірського покриву властивий розвиток дуже дрібних і вузьких лусок, а зовнішня (Скупівська) підзона – це монокліналь.

Поркулецький покрив є найкрупнішою структурною одиницею південного схилу Українських Карпат. Її покривна будова виразно простежується по Петроському тектонічному напівостанцеві, що свідчить про насування покриву на північ. Фронтальна частина цього покриву трасується тектонічними відторженцями карбонатних порід, поєднаних з ефузивами. Східна частина покриву (Білотисянська ділянка) характеризується загальним підняттям, і в її межах відслонюються лише крейдові породи, а в будові більш західної частини покриву (Тур’єполянська і Чорноголовська ділянки) широко представлені палеогенові товщі, включаючи й олігоцен.

Дуклянський покрив характеризується розвитком крупних повалених в північно-східному напрямку антиклінальних складок, що часто переходять у круті луски. Магурський покрив поширюється на Закарпаття із ЧССР і в долині Латориці виклинюється. Палеогенові відклади тут утворюють декілька лусок.

Рахівський покрив простягається від Боржави до кордону з СРР. Він складений нижньокрейдовими відкладами рахівської світи.

Марамороський масив має також покривну будову. Однак на відміну від флішевих Карпат, де поширені покриви чохла, тут поширені покриви фундаменту. В межах масиву виділяються Білопотоцький і Діловецький покриви.

Зона Марамороських стрімчаків, хоча й невелика за площею, однак має складну будову. В її межах виділяються дві підзони. Зовнішня, або Вежанська підзона має загальну структуру горстоподібної монокліналі з переміщенням порід, що її складають, на північ. Внутрішня, або Монастирецька, підзона – складна крупна монокліналь, що занурена під зону стрімчаків.

Зона Пенінських стрімчаків рахується гігантською зоною змикання і розглядається як природна межа між Зовнішніми і Внутрішніми Карпатами. У напрямку на північний схід вона насунута на Магурську й Марамороську структурні одиниці, на південному заході перекривається неогеновими відкладами, що залягають трансгресивно.

Закарпатський внутрішній прогин характеризується поздовжньою тектонічною зональністю. З північного сходу на південний захід тут виділяють Крайову, Центральну й Припаннонську зони. Крайова зона має моноклінальну будову з нахилом шарів до центру прогину. Центральна зона – нечітко виражена синкліналь. У вісьовій частині Центральної зони простежуються соляні куполи й брахіантиклінальні складки. Найбільша з них Тереблянська. Деякі соляні структури виражені в рельєфі, а на окремі з них соленосні відклади виходять безпосередньо на поверхню (смт. Солотвина). Припаннонська зона морфологічно виражена Берегівським горбогір’ям. До неї приурочені ефузивні й інтрузивні неогенові вулканічні утворення. Зона має горстоподібний характер, а розломи, що її обмежують, древнє закладання і тривалий розвиток. Слід відзначити, що в структурному плані Закарпатського прогину також дуже виразно виділяються дві крупні депресії: Мукачівська й Солотвинська. Вони розділені поперечним розломом.

З південного заходу Припаннонська зона межує з обширним Паннонським серединним масивом.

Історія геологічного розвитку. В геологічній історії Закарпаття виділяють байкальський, каледонський, герцинський і альпійський цикли розвитку.

Протягом найдавнішого байкальського циклу розвитку (1000– 550 млн. років тому) на території сучасного Закарпаття існував морський геосинклінальний басейн, у якому нагромаджувались піщано-глинисті породи з невеликою домішкою вулканогенних утворень (білопотоцька світа). В заключну фазу циклу ці породи були сфалдовані, а територія піднята й осушена.

Каледонський цикл продовжувався від кембрію до силуру, тобто від 550 до 400 млн. років тому. На початку циклу виник прогин, у якому нагромаджувались потужні піщано-глинисті й вулканогенні породи (діловецька світа). Під кінець циклу геосинклінальний режим змінився орогенним. Породи були зім’яті в складки, територія осушена, а північно-східніше Закарпаття виник гірський кряж.

Герцинський цикл тривав від початку девону до пермі (400– 230 млн. років тому). До початку середнього девону гірський кряж, що виник у попередньому циклі, був денудований. Вся територія включилась в прогинання. Утворився обширний морський басейн, у якому відкладались піщано-алеврітові й глинисті породи, а також вулканогенні утворення. В кам’яновугільному періоді тут проходить інтенсивне складкоутворення, метаморфізм і гранітизація. На місці прогину росте гірська споруда.

Таким чином на території Закарпаття в проміжку часу 1000– 230 млн. років тому тричі повторювались умови, за яких спочатку утворювався прогин – трог, у якому нагромаджувались потужні товщі морських осадків, проходила складчастість, територія піднімалась і осушувалась, а гори, або підняті ділянки, що утворювались на місці прогину, руйнувались. Тому земна кора на Закарпатті, де в тріасі почала формуватись нова структура Карпат, була неоднорідною і включала елементи байкальського, каледонського й герцинського циклів тектогенезу.

Альпійський цикл тектонічної еволюції Карпат, протягом якого була сформована сучасна структура і рельєф гір, розпочався у ранньому тріасі, тобто 230 млн. років тому, і продовжується ще й тепер. Він поділяється на чотири періоди: рифтовий, океанічний, перехідний і орогенний.

Рифтовий період пов’язується з тріасом. Він продовжувався 25– 30 млн. років. Спочатку відзначається незначне опускання і нагромадження піщано-глинистих і карбонатних осадків, пізніше, але ще в середньому тріасі, тектонічна активність посилюється. В умовах спредінга (розтягування) виникає рифтова зона на зразок рифту Червоного моря. Формується земна кора океанічного типу.

Океанічний період припадає на юру. Він продовжувався 55– 60 млн. років. Повсюдно океанічний період проходив в умовах спредінга, що закінчився не раніше нижньої крейди, тобто 100 млн. років тому. Ширина прогину, що сформувався на океанічній корі, мабуть, не перевищувала 100 км.

Перехідний період охоплює крейду й палеоген. Він почався 120– 110 млн. років тому і продовжувався 80–90 млн. років. В цьому періоді умови спредінга або розширення, змінюються субдукцією, тобто стискуванням, під час якого на Закарпатті виникає зона Беньйофа з утворенням над нею вулканічних дуг. Басейни осадконагромадження скорочуються. Формуються покривні структури Марамороського масиву. Північніше утворюються окраїнні моря, в яких починають нагромаджуватися осадки флішу.

На території сучасного Закарпатського прогину, Пенінської та Марамороської зон, а також Марамороському масиві утворення флішу почалося пізніше: в Закарпатському прогині в кінці ранньої крейди, в Пенінській і Марамороській стрімчакових зонах – на початку еоцену, а на Марамороському масиві – лише в середині еоцену. У крейді і палеогені в гірській частині Закарпаття відбуваються складні тектонічні процеси, що приводять до складчастості і надсувоутворення.

Орогенний період почався на межі палеогену й неогену, тобто 23 млн. років тому, і продовжується ще й тепер. Він викликаний зближенням двох крупних і жорстких блоків земної кори: Паннонської мікроплити з південного заходу і Євразіатської літосферної плити з північного сходу. Це зближення призвело до витискування нагромаджених раніше осадків, остаточного оформлення сучасної внутрішньої структури гір, а також створення інтенсивно і глибоко розчленованого гірського рельєфу. Процес відбувався стадійно. Виділяється три стадії: ранньо-, середньо- й пізньоорогенна.

Ранньоорогенна стадія продовжувалась 7–8 млн. років. У цей час відбулася загальна інверсія тектонічного режиму, в результаті чого Карпати перетворились із області прогинання й нагромадження осадків в область піднять і розмиву. На периферійних ділянках закладаються прогини, в яких відбувається акумуляція осадків, що зносяться ріками із піднятої суші. Підняття карпатської суші спочатку були повільними, далі посилюються. Проходить загальнокарпатська фаза складчастості, що привела до формування складних покривних структур. Після складчастості інтенсивність тектонічних рухів знижується. Денудаційні процеси енергійно руйнують підняту карпатську сушу. Утворюється Полонинська поверхня вирівнювання.

Середньоорогенна стадія охоплює тортон – паннон. Вона продовжувалась близько 6 млн. років. Початок стадії знаменується новими активними підняттями карпатської суші. Нові опускання й зміщення басейну осадконагромадження в напрямку Карпат спостерігаються в Закарпатському прогині. Активно проявили себе і складчасті тектонічні рухи, що привели до утворення крупних насувів. Посилились також і вулканічні процеси. Однак, починаючи з другої половини стадії, тектонічні рухи вигасають. Панує інтенсивна денудація. Під кінець стадії відмічається повне зникнення морських умов седиментації в Закарпатському прогині і утворення Бескидської поверхні вирівнювання в Карпатах.

Пізньоорогенна стадія найкоротша. Вона почалась у верхньому пліоцені (3,5 млн. років тому) і ще не завершилась. Почалась стадія різкою активізацією висхідних рухів. Підняттями були охоплені не лише Карпати. Втягується в підняття Солотвинська улоговина і тільки Мукачівська і надалі відстає у підняттях. Остаточно формується Вигорлат-Гутинська вулканічна гряда. З часом темп піднять наростає. І якщо на початку стадії ще можна припустити, що у формуванні придолинних поверхонь вирівнювання поряд з ерозією важливе значення належало і іншим денудаційним процесам, то в антропогені помітно переважає ерозія. Це приводить до утворення тільки вузьких смужок терас на схилах річкових долин.

Слід також відзначити, що формування рельєфу Закарпаття відбувалося під впливом різких змін кліматичних умов. Про це найяскравіше свідчать сліди древнього зледеніння на Свидовці, Чорногорі й інших гірських масивах, що характеризуються високогірним рельєфом.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Географія

ГЕОЛОГІЯ І ГЕОМОРФОЛОГІЯ ЗАКАРПАТТЯ. ГЕОМОРФОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА.

Закарпаття за характером рельєфу є переважно гірською областю. Гори й передгір’я займають близько 80 % її території. Формування рельєфу тут відбувалося при взаємодії двох протилежно спрямованих сил: внутрішніх (ендогенних) і зовнішніх (екзогенних). Причому перші з них переважали. Ці сили, зумовлені внутрішніми процесами Землі, створили основні нерівності поверхні області – морфоструктури, а екзогенні сили, обумовлені дією поверхневих вод, льодовиків, підземних вод тощо, діючи на ці морфоструктури, урізноманітнили їх, утворивши форми рельєфу, які називаються морфоскульптурами.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Географія

ГЕОЛОГІЯ І ГЕОМОРФОЛОГІЯ ЗАКАРПАТТЯ. ГЕОМОРФОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА. Морфоструктури.

Морфоструктури області надзвичайно різноманітні. Тут, починаючи з північного сходу на південний захід, виділяють такі морфоструктури: Верховинську, Марамороську, Пенінську, Закарпатську і Паннонську. Вони поділяються на морфоструктури нижчого порядку.

Верховинська морфоструктура приурочена в основному до Кросненської тектонічної зони, хоч включає також незначні ділянки Скибкової і Дуклянської зон. У межах Верховинської морфоструктури переважає низькогірний і середньогірний ерозійно-тектонічний рельєф з абсолютними висотами 600–700 м. Тільки у верхів’ях річок Ріки, Тереблі і Тересви, на ділянці піднятої основи Кросненської зони, висоти досягають 1600–1700 м. Цей рельєф сформувався в умовах значного поширення нестійких до денудації олігоценових відкладів. У межах Верховинської морфоструктури простежується звивиста лінія Карпатського вододілу. Південний схил Карпат досить крутий, що пов’язано з енергійнішою регресивною ерозією потоків Тиси. Притоки Тиси, Ріки і Тересви своїми верхів’ями відтіснили до північного сходу Карпатський вододіл і утворили на південному схилі відроги й гірські групи (Негровець, Канч). Тут спостерігається різке вертикальне розчленування, глибокі поперечні долини, гострі форми гребенів і вершин, кам’яні осипища.

На окремих ділянках Верховинської морфоструктури виділяються поздовжні ерозійно-тектонічні пониження. Деякими дослідниками вони рахуються давніми поздовжніми долинами. В південно-східній частині морфоструктури розташована розлога Ясінянська улоговина. Ці форми можна розглядати як морфоструктури нижчих порядків.

Полонинська морфоструктура охоплює Дуклянську, Магурську, Поркулецьку, Рахівську й Чорногірську тектонічні зони. Це найвища частина (орографічна вісь) Українських Карпат, має високо- і середньовисотний гірський рельєф. Йому властиві порівняно великі середні абсолютні висоти, асиметрія поперечного профілю хребтів, добре збережені залишки древніх поверхонь вирівнювання. Глибокі поперечні долини, що правдоподібно пов’язані з тектонічними розломами, ділять Полонинську морфоструктуру на окремі морфоструктури нижчих порядків: Рівненську, Боржавську, Красненську, Свидовецьку і Чорногірську.

Рівненська морфоструктура розташована на межиріччі Ужа – Латориці. Це гірський масив полонини Рівної (1482 м). Відносні висоти полонини становлять понад 1200 м. Поміж глибокими й вузькими долинами Латориці та Вечі тягнеться хребет, видовжений у меридіональному напрямку.

Боржавська морфоструктура об’єднує масивну гірську групу на межиріччі Вечі та Ріки (полонина Боржава), має крутий схил у напрямку низькогір’я Воловецької Верховини. Над вирівняною поверхнею полонин підносяться конусовидні вершини (Томнатик, Великий Верх, Стой), з’єднані між собою гострими гребенями.

Красненська морфоструктура включає частину Полонинського хребта на межиріччі Ріки й Тересви. Цей хребет тут інтенсивніше розчленований, його висоти сягають вище 1500 м (г. Топас, 1552 м, г. Ружа, 1568 м).

Свидовецька морфоструктура є продовженням Полонинського хребта. Найбільші висоти на південному сході морфоструктури (г. Стіг, 1707 м, г. Близниця, 1883 м). Південний схил Свидівця розчленований глибокими долинами рік Косівська, Середня та Мала Шопурки. Привододільна смуга хребтів зберегла виразні сліди плейстоценового зледеніння. Межирічні хребти мають плосковерхі вершини (плаї).

Чорногірська морфоструктура об’єднує найвищий гірський масив Українських Карпат. Вона займає Чорногірську тектонічну зону, ускладнену складчастістю. Гребінь вододільного хребта із заокругленими вершинами (г. Петрос, Говерла) приурочений до зони найбільш стійких крейдових пісковиків і конгломератів. До південного сходу синклінальна структура ускладнюється, утворюючи два хребти (Піп Іван і Стайки), що поділені долиною р.Погорілець. Уздовж північно-східного краю головної синкліналі простежується стрімкий денудаційний уступ. На схилі Чорногірського масиву добре збереглися льодовикові форми рельєфу. Значне поширення на крутих схилах мають кам’яні розсипища – куруми.

На південному крилі Полонинського хребта від смт Перечина до с. Липецької Поляни наявне пониження рельєфу, що має вигляд улоговини. Назване пониження раніше розглядали як єдину древню поздовжню середньогірську долину. Тепер більше дослідників вважають, що ця структурно-ерозійна форма утворилась внаслідок складного та неодноразового перехвату поздовжніх річок поперечними.

Марамороська морфоструктура включає антиклінально-горстове середньогір’я Рахівського масиву (Рахівська морфоструктура) і його північно-західне продовження – зону марамороських стрімчаків (Стрімчакова морфоструктура).

Рахівська морфоструктура характеризується розвитком виражених у рельєфі дрібних різнонапрямлених і морфологічно неоднорідних складок. Поперечні блокові структури, а також характер гірських порід зумовили різновисотне положення хребтів і неоднакову інтенсивність денудаційних процесів. Більша компактна частина масиву розташована на лівобережжі Тиси. Глибокі долини, круті та подекуди стрімкі схили, значна амплітуда відносних висот, наявність гострих і скелястих гребенів та вершин виділяють цей масив серед інших гірських груп Карпат.

Стрімчакова (Марамороська) морфоструктура. На захід від р. Шопурки по системі конседиментаційних розломів породи Рахівського масиву занурюються під флішові товщі крейди й палеогену. Вздовж північно-східної межі цієї смуги, що, клиновидно звужуючись, простягається до басейну Боржави, по фронту марамороського насуву поширюється зона стрімчаків – відторженців древніх порід. Стрімчаки виступають серед флішу спорадично, на відносно великій відстані один від одного. До їх складу входять карбонатні й кремнисті породи тріасу та юри, а також кристалічні породи. Стрімчаки занурені у відклади флішу – крейдові пісковики й аргіліти.

Пенінська (Стрімчакова) морфоструктура вузькою (до 5,5 км) переривчастою смугою простежується від Перечина в південно-східному напрямку через всю Закарпатську область. Загальний вигляд морфоструктури визначають різної величини відокремлені один від одного уламки-брили білих, кремових і червоних вапняків. Вапняки мають юрський і неокомовий вік, а вміщуючі їх породи належать до крейди. Розміри таких брил коливаються звичайно від декількох до десятків метрів. При вивітрюванні й денудації брили вапняків, бронюючи гребені вододілів і вершин окремих піднять, часто виступають в рельєфі у вигляді екзотичних скель.

Закарпатська морфоструктура у тектонічному відношенні відповідає Закарпатському прогину. У межах прогину чітко виділяються Мукачівська та Солотвинська западини, що розглядаються як окремі морфоструктури нижчого порядку. Крім того, до прогину приурочена Вигорлат-Гутинська вулканічна гряда. Вона теж характеризується як окрема морфоструктура.

Мукачівська морфоструктура складена міоценовими та четвертинними відкладами. Характерною рисою її будови є розвиток блокової тектоніки. Поверхня морфоструктури – це переважно плоска низовинна алювіальна рівнина, яка підвищується лише в смузі, що прилягає до Вигорлат-Гутинського хребта. Абсолютні висоти рівнини 115–120 м у смузі, що прилягає до вулканічного хребта, і понижується до 105 м на березі Тиси біля м. Чопа. Низовинна територія Мукачівської морфоструктури від Вигорлат-Гутинської гряди відділена смугою передгір’їв, що на ділянці Мукачеве – Іршава утворюють два плоскі відроги в бік низовини. Спостерігається кілька уступів, похилих до низовини та розчленованих притоками Латориці й Боржави на ряд увалів. У рельєфі виділяються також окремі куполовидні вулканічні гори: Чорна Гора (568 м), Шаланка (372 м) та інші.

R001

Рис. 1. Геоморфологічна схема Закарпатської області. Морфоструктури: І – Верховинська (І1 – Бескидська, І2–Горганська); II – Полонинська (ІІ1 – Рівненська, ІІ2 – Боржавська, ІІ3 – Красненська, ІІ4 – Свидовецька, ІІ5 – Чорногірська); III – Марамороська (ІІІ1 – Рахівська, ІІІ2 – Стрімчакова); IV – Пенінська; V – Закарпатська (V1 – Мукачівська, V2 – Солотвинська, V3–Вигорлат-Гутинська); VI – Паннонська (криптоморфоструктура): 1 – низькі тераси (голоценові); 2 – середні (верхньо- і середньоплейстоценові). З – високі (нижньо- та верхньоплейстоценові тераси: Великокопанська, Боронявська та Прирічкова нижня поверхні вирівнювання); 4– Прирічкова (верхня і Скирдейська поверхні вирівнювання); 5 – глибокопочленований середньогірний рельєф із залишками Бескидської поверхні вирівнювання; 6 – Полонинська поверхня вирівнювання, 7 – Завигорлатські (Березне-Липчанські) ерозійно-тектонічні пониження з залишками Прирічкових поверхонь вирівнювання; 8 – приполонинні ерозійно-тектонічні улоговини; 9 – слабо розчленовані низькогір’я; 10 – середньогірний рельєф; 11 – середньогірний рельєф на кристалічних породах; 12 – низькогірний рельєф пенінського типу; 13 – вулканічний рельєф; 14 – крупні вулкани; 15 – виявлені вулкани; 16 – здогадні вулкани; 17 – дрібні вулкани; 18 – екструзивні куполи; 19 – горбогірний рельєф на неогенових породах; 20 – льодовикові форми; 21 – кам’яні розсипища; 22 – зсуви; 23 – карст у кам’яній солі; 24 – карст у вапняках; 25 –карстові печери; 26 – яри; 27 – конуси виносу. (Природа Закарпатської області. Львів. 1981. С. 50).

Солотвинська морфоструктура побудована міоценовими відкладами, що зібрані в широкі пологі брахіскладки. На окремих ділянках вони ускладнені солянокупольними структурами. Рельєф морфоструктури неоднорідний. Північно-східна частина, що прилягає до Полонинського хребта, є низькогір’ям. У південно-західному напрямку низькогір’я понижується і поступово переходить до широких терасованих долин Тиси та Ріки. Низькогір’я має вигляд горбастого м’якого рельєфу з перевагою плоских форм. Абсолютні висоти досягають тут майже 760 м (г. Дарола, 758). Над долинами річок низькогір’я піднімається в середньому на 150–300 м. У східній частині улоговини, в умовах моноклінального залягання неогенових комплексів, трапляються куестові форми рельєфу.

Вигорлат-Гутинська морфоструктура утворилася в результаті потужних вулканічних виливів у пліоцені, тобто є молодою наложеною морфоструктурою. Переважають висоти 700–800 м, окремі вершини дещо перевищують 1000 м (г. Бужора, 1086 м). Над прилеглою з південного заходу низовиною Вигорлат-Гутинська гряда підноситься на 600–700 м. Основна особливість гряди – асиметрія будови. По північному її краю підошва ефузивів розміщена на висоті 500–600 м, тоді як по південному вона не піднімається вище 200 м. Південні схили гряди пологіші, мають більшу протяжність, ніж північні. Північні та північно-східні схили, за рідким винятком, короткі й круті.

У межах морфоструктури нерідко збереглися первинні поверхні вулканічної акумуляції. Серед них виділяються горизонтальні поверхні лавових плато, крупні та дрібні масиви згаслих вулканів. Із таких вулканів у рельєфі є Анталовецька Поляна, Маковиця. Вони мають правильну конічну форму, слабо розчленовані. На вулкані Анталовецька Поляна добре видно кратер.

Паннонська морфоструктура є частиною обширного Паннонського середипного масиву, який розташований в основному південніше (УНР) і лише своєю північно-східною окраїною потрапляє на територію Закарпатської області, обмежуючись приблизно лінією Чоп – Бігань – Берегове – Вилок. Масив виник на місці верхньомезозойської складчастої зони. У панноні він втягується в глибоке опускання. Від Закарпатського прогину масив відділений зоною розломів. Ця територія розглядається як Паннонська криптоморфоструктура.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Географія

ГЕОЛОГІЯ І ГЕОМОРФОЛОГІЯ ЗАКАРПАТТЯ. ГЕОМОРФОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА. Морфоскульптури.

Формування морфоскульптур Закарпатської області почалося в міоцені, після настання тут континентального режиму, і триває ще й тепер. Головну роль у формуванні сучасного рельєфу відіграли процеси вивітрювання, поверхневі води, льодовикова ерозія й акумуляція, схилові процеси, підземні води тощо. Цими процесами створені найголовніші морфоскульптури області: денудаційні, ерозійні, льодовикові, карстові та гравітаційні.

Денудаційні поверхні вирівнювання. У межах гірської частини області виділяють чотири поверхні вирівнювання: Полонинську, Бескидську, Придолинну верхню і нижню.

Полонинська поверхня вирівнювання представлена невеликими острівцями пологого рельєфу в межах Полонинського хребта, гірських груп Свидовця і Чорногори. На Полонинському хребті до неї належать вершини полонин Рівної, Боржави і Красної. Ці вершини рівновисотні, мають пологі контури хребтів, а також згладжені гребені. Різкий контраст з вершинами хребтів становлять їх інтенсивно розчленовані схили. Ще чіткіше денудаційне вирівнювання поверхні виражено на Свидовці і Чорногорі. Абсолютні позначки поверхні вирівнювання становлять в середньому 1400–1700 м, відносні– 900–1000 м. Вік Полонинської поверхні вирівнювання – гельвет.

Бескидська поверхня вирівнювання утворює широкий ступінь біля підніжжя та навколо полонинських масивів і хребтів. Хоч ці гори сильно розчленовані, але зберегли багато рівних площадок на абсолютних позначках 900–1000 м. Відносні перевищення досягають 250–300 м. Бескидська поверхня зрізує флішеві товщі, а також нижньо- й середньосарматські відклади передгір’я. В області флішу перекрита елювієм, а в південно-західній частині – залягаючими на ній вулканогенними утвореннями. Нахил Бескидської поверхні на південь до початку вулканічної діяльності зафіксований нахилом лавових прошарків, а також наявністю лінз конгломератів. Вік поверхні – паннонський.

Придолинна верхня поверхня вирівнювання добре збереглась у всіх Карпатах, однак скрізь займає відносно невеликі площі й трапляється у вигляді розрізнених ділянок. Абсолютні її позначки коливаються в широких межах і поступово збільшуються до сучасного вододільного гребеня від 400 до 950 м, тоді як відносні висоти залишаються більш-менш постійними. Уступ до долин річок і гірське оточення з тилової сторони надає цій поверхні чіткий вигляд ступеня. Вік поверхні – акчагил.

Придолинна нижня поверхня вирівнювання в Карпатах ще більше, ніж верхня, зв’язана з долинами сучасних річок. На звужених ділянках долин вона представлена як звичайна ерозійна або ерозійно-акумулятивна тераса з галечниково-валунним алювієм. Лише в улоговинах ця тераса значно розширюється, набуваючи вигляду поверхні вирівнювання. Відносна висота Придолинної нижньої поверхні вирівнювання становить 150–170 м, вік – апшерон.

У Закарпатському прогині поверхні вирівнювання представлені по-різному в Солотвинській і Мукачівській улоговинах. Солотвинська улоговина має два рівні (Скридейський і Боронявський), Мукачівська – один (Копанський).

Рівень Скридей представлений ерозійним залишком виположеної вершини, що біля с. Нижнє Селище. Будова рівня добре простежується на бровці схилу, де на корінних породах залягають валунно-галечні відклади незначної потужності, перекриті бурувато-жовтими суглинками з окремими валунами та галькою. В інших місцях поширення цього рівня відомі лише розсипища валунно-галечникового матеріалу. Абсолютні позначки рівня Скридей 450 м, відносні перевищення над днищами долин до 300 м. Вік рівня – акчагил.

Боронявська поверхня вирівнювання – це більш низький ступінь, що прилягає до рівня Скридей. Вона всипана валунами та галькою, простягається в південно-західному напрямку, де часто фіксується плосковершинними висотами, що розміщені північніше с. Бороняви (г. Древутна) і на північ від с. Нижнє Селище (г. Плоска). Абсолютні позначки рівня 350 м, відносні близько 200 м. Вік Боронявської поверхні – апшерон.

Копанська поверхня простяглася у вигляді смуги різної ширино від Ужгорода на північному заході до с. Великої Копані на південному сході. Має вирівняну, ділянками розчленовану ярами та балками, поверхню, що знижується у південно-західному папрямку. Вона виразним уступом відмежовується від Закарпатської рівнини. Висотні її позначки змінюються від 120 м на південному сході до 20–30 м на північному заході. Вік Копанської поверхні – апшерон.

Ерозійні морфоскульптури – річкові долини, балки та яри. Річки Закарпаття переважно гірського типу і характеризуються глибоко врізаними долинами. За походженням долини полігенетичні: на окремих ділянках ерозійно-тектонічні, на інших – антецедентні. Ерозійно-тектонічні ділянки долин прямолінійні, у вигляді глибоких ущелин, закладених по поперечних розломах (Теребля, Чорна Тиса у межах Полонинської морфоструктури). Антецедентні ділянки характеризуються вигинами, глибоко врізаними в корінні породи. Такі вигини пов’язані з впливом локальних структур, з перехватами поздовжніх долин поперечними. Тепер на Закарпатті переважають поперечні долини. Поздовжні, наприклад Синевирська, трапляються лише як реліктові та приурочені переважно до верхньопліоценових і нижньоантропогенових геоморфологічних рівнів.

Будова річкових долин у різних структурно-фаціальних зонах Карпат не однакова. Скибова зона розчленовується вершинами Тересви та Тиси. Долини цих річок порівняно неглибокі, але схили їх круті, не мають ні уступів, ні перегинів. Днища долин дуже вузькі. Тут крім заплави, складеної грубоуламковим матеріалом, інших терас майже немає.

У Кросненській зоні річкові долини теж порівняно неглибокі. Ріки Теребля, Ріка, Ріпинка та інші врізаються до 200–250 м. Ширина долин по корінних бортах до 1 км, а днищ долин не перевищує 300 м. У долинах, крім акумулятивної заплави, що має два рівні (нижній 0,7 –1,0 м; верхній 1,5–2,0 м), наявні ще три-чотири ерозійно-акумулятивні та ерозійні тераси на відносній висоті 5–6 м, 12–14 м, 25 м і 30–40 м.

У Дуклянській, Чорногірській, Поркулецькій і Рахівській зонах всі крупні ріки характеризуються V-нодібними профілями з крутими ерозійними схилами, які чітко відмежовуються від розміщених вище пологіших ерозійно-денудаційних схилів. Ширина долин по корінних бортах не перевищує 1,5–2,0 км, рідко більша. Днища долин також вузькі. Тільки у Завигорлатському пониженні ширина долин по бровці корінних бортів сягає 4 км, по днищу – до 250 м. Схили долин терасовані, однак тераси виражені погано. Тут зафіксовано акумулятивні ступені на відносних висотах – 1,5–3,0 м, 4–6 м та ерозійно-акумулятивні й ерозійні – 8–10 м, 15–17 м, 20–25 м, 30–40 м, 60–80 м. На окремих ділянках долин на різній висоті спостерігаються перегини схилів, на яких подекуди трапляються розсипища алювіальних обкатишів.

Морфологія річкових долин у межах Вигорлат-Гутинської гряди, Солотвипської та Мукачівської улоговин, неоднакова. Хоча у Вигорлат-Гутинській гряді порівняно з Завигорлатським пониженням і відзначається звуження річкових долин, однак, як правило, вони все-таки більш розлогі, ніж у Полонинському хребті. Ширина долин по бровці корінних схилів 2,5–3 км, по днищу – до 200 м. Схили долин терасовані. Тут, крім акумулятивної заплави (1,5–3 м) і першої надзаплавної тераси (7–10 м), є ще чотири–п’ять терасових рівнів на відносній висоті 15–20 м, 30–40 м, 65–70 м, 90– 100 м і 200 м. У Солотвинській улоговині долини Тиси, Ріки, Тереблі та Тересви значно розширюються, схили їх виположуються. На схилах майже непереривними смугами на різних рівнях простежуються тераси: 2–2,5 м, 7–10 м, 20–25 м, 40 м, 60–80 м, 100– 120 м, 140–150 м і 200–220 м.

У межах Мукачівської улоговини в рельєфі виражена лише одна голоцен-верхньоплейстоценова тераса, що представлена у вигляді обширної Закарпатської рівнини, інші тераси поховані. Еоплейстоценовим терасам гір відповідають відклади чопської світи, плейстоценовим – утворення мінайської світи. Тільки по північно-східному обмеженню улоговини виділяються більш високі терасові рівні.

Балки й яри в гірській частині Закарпаття приурочені до виходів м’яких еоценових і олігоценових порід флішу, у передгір’ї – до міоценових і пліоцен-антропогенових утворень. Найбільшого поширення в рельєфі області балки й яри набувають в Ясінянській, Свалявській, Іршавській та інших улоговинах. Тут можна спостерігати складно розгалужену балкову мережу, а також різні типи ярів. На окремих ділянках, наприклад в Іршавській улоговині, розвиток ярів настільки значний, що утворюються площі, непридатні для сільськогосподарського вжитку – бедленди.

Льодовикові морфоскульптури на Закарпатті виявлено в найвищих гірських масивах: Свидовці, Чорногорі, Рахівських горах і на Полонинському хребті. Вони найкраще виражені на Свидовці, де виступають у вигляді карів, цирків, нівальних (снігових) ніш, потужних моренних і водно-льодовикових нагромаджень.

Кари майже суцільною смугою оточують головним чином східні, північно-східні й північні схили хребта, що простягається від с. Квасів, що на Чорній Тисі, до г. Темпа. Виступають поодинці або групами, стінки у них круті, подекуди обривисті. Висота стінок до 100 м і більше. Днища у поперечному перетині плоскі або чашеподібні, їх ширина 100–150 м. Коли два або три сусідні кари з’єднуються між собою, ширина днищ значно збільшується, досягаючи 2,5 км (кар Крачунецький). У поздовжньому профілі добре видно нахил днищ карів. Він може бути плавним з незначними відхиленнями або ступінчастим– від двох до п’яти сходинок (кар Драгобрат). У багатьох карах є невеликі озерця або понижені заболочені ділянки (кари Апшинецький, Гережеський Великий). Найчастіше вони розташовані перед вінцем стадіальних або кінцевих морен.

Значно рідше на Свидовці трапляються нівальні ніші. Вони виявлені на південних схилах хребта південніше г. Котел Великий. Це переважно видовжені плоскі пониження, обмежені невисокими (10–15 м) рівними бортами. Добре також розвинені льодовикові форми рельєфу і на південному схилі Чорногори і значно гірше в Рахівських горах і на Полонинському хребті.

Льодовиково-моренні комплекси представлені двома відмінами. На схилах інколи трапляються вивітрілі моренні утворення. Для них характерна велика кількість дрібноуламкового щебенистого та суглинистого матеріалу, що складається з брил крупного і середнього розмірів. Друга відміна морен на дні карів. Ці морени майже не вивітрілі. Морфологічно добре виражені бокові, серединні, стадіальні, а також кінцеві морени. Вони мають вигляд різнонапрямлених валів заввишки до 25 м і більше. Морени складені крупними гострокутними брилами масивних пісковиків з невеликою домішкою дрібноуламкового матеріалу. В тиловій частині та поблизу бортів карів морени часто перекриті осипищами, що нерідко утворюють суцільні шлейфи. Вниз по кару моренна акумуляція міняється воднольодовиковою, яка, в свою чергу, пов’язана з алювіальними відкладами річкових терас. Потужність морен і водно-льодовикових відкладів визначити важко, гадаємо, що на окремих ділянках вона досягає не менше 15–20 м.

З льодовиковою епохою тісно пов’язане виникнення на Чорногорі, Марамороші, Полонинському хребті та в Горганах кам’яних потоків – курумів, складених крупними брилами щільних пісковиків. Вони з’явилися внаслідок інтенсивного морозного вивітрювання у верхньому плейстоцені.

Карстові морфоскульптури відомі в Карпатах і в Закарпатському прогині. У Карпатах карст приурочений до Стрімчакової зони і найкраще виявлений на межиріччі Великої і Малої Угольки, де ця зона складена вапняками та вапняковистими брекчіями титонського віку. Окремі стрімчаки тут досягають до 100 м у довжину, 50 м у ширину і 80 м у висоту. Одні з них відпрепаровані повністю, інші перекриті відкладами соймульської світи. Поверхневих карстових форм тут не виявлено. Лише на бортах вапнякових стрімчаків південної експозиції подекуди спостерігаються жолобчасті кари. Багато підземних лабіринтів – печер. Їх відкрито понад двадцять. Морфологічно вони поділяються на три групи: поглиначі, вихідні канали древніх джерел і розкриті.

Печери-поглиначі виявлено на північних схилах стрімчаків. Більшість з них невеликих розмірів. Вони закладені по тектонічних тріщинах. Їх перетини еліптичні, зрідка ускладнені вузькими щілинами та трубами. У печерах є нагромадження суглинку і бурих глин. Інколи трапляються окремі сталактити. Прикладом цього типу може бути печера Загадка. Печери – вихідні канали древніх джерел, розміщені на південних, південно-західних та південно-східних схилах стрімчаків, на 10–15 м нижче печер-поглиначів. Із цього типу найцікавіша печерна система Білих Стін. Розкриті печери поширені в середніх і верхніх частинах схилів вапнякових стрімчаків. Вхідні отвори печер виникли внаслідок денудаційних процесів або провалу склепіння. Камери та ходи контролюються тектонічними тріщинами, мають щілиновидні перетини, складну морфологію. У районі печери Чур-1 розташований природний карстовий міст завширшки 20 м і завдовжки 15 м. Прикладом цього типу можуть бути печери Чур, Кам’яний Міст, Гребінь, Дружба.

У Закарпатському прогині карст пов’язаний з виходами на поверхню соленосних відкладів тортону. Він добре вивчений у межах солотвинської структури. Тут простежується багато поверхневих і покритих форм. Де сіль виходить на поверхню, поширений відкритий карст. Це соляні піраміди, соляні столи, соляні гриби у висоту до 6 м. В основі цих форм часто утворюються корозійні лійки, що нерідко з’єднуються між собою, утворюючи вузькі карстові жолоби. Над виробленими камерами соляних шахт на поверхні виникають конічні провальні лійки, глибина яких 10–12 м, а діаметр 20–30 м.

Гравітаційні морфоскульптури – зсуви, осипища і обвали. Найсприятливіші умови для розвитку зсувів на Закарпатті є у Солотвинській, Ясінянській та Іршавській улоговинах. Більшість зсувів мають складну будову з морфологічно більш або менш добре вираженими ділянками денудації, переносу й акумуляції зсувного матеріалу. Зміщення зсувних мас відбувається у вигляді дрібних, що насуваються одна на одну, лусок. Вони складені інтенсивно зім’ятими глинами або аргілітами з домішкою уламків пісковиків. Розміри зсувів: завдовжки 150–200 м, завширшки 50–100 м. Висота стінки відриву – 30–50 м. Потужність зсувного тіла – до 10 м.

Осипища і обвали приурочені переважно до високих інтенсивно розчленованих ділянок рельєфу. Значні осипища простежуються на схилах Полонинського хребта, Свидовці та Чорногорі. Вони утворюють у підніжжі схилів осипні конуси завдовжки 50 м, завширшки 30 м, потужністю до 30 м. Особливо багатий такими конусами осипищ район Рахівських гір.

В останні роки на Закарпатті все більшого значення набувають форми техногенного рельєфу. Вони представлені осушувальними каналами заплав річок, кар’єрами видобутку будівельних матеріалів, дорожними насипами та виїмками тощо.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Географія

ПІДЗЕМНІ ПРІСНІ ВОДИ

За гідрогеологічними умовами територію Закарпаття поділяють на дві частини, які мають свої специфічні особливості: гірську та рівнинну. У гірській частині, включаючи й Вигорлат-Гутинську вулканічну гряду, прісні підземні води приурочені в основному до верхньої вивітрілої зони піщано-глинистих порід крейдяно-палеогенового флішу, а також до вивітрілих і тріщинуватих вулканічних порід. Потужність цієї зони становить 20–30 м. Циркулюючі тут води називаються тріщинно-грунтовими. На поверхню вони витікають струменями численних джерел з дебітом від незначного до 2–3 м/с. Поповнення запасів вод відбувається за рахунок атмосферних опадів, що фільтруються з поверхні. Вони містять мало мінеральних солей, відзначаються низькою жорсткістю.

Використання першого водоносного горизонту дуже широке. Водою кількох крупних джерел постачаються досить часто цілі села; дрібні джерела, що розташовуються біля підніжжя схилів, служать для водопостачання окремих господарств. Нижче описаної обводненої зони прісні підземні води зустрічаються надзвичайно рідко й приурочені тільки до зон розвитку тріщинуватих піщаних різновидів флішу. Для їх вивчення пробурюють свердловини, проте тільки небагато з них розкривають на глибині розміщуючі породи, у яких вміст води не дозволяє вважати її скільки-небудь значним джерелом водопостачання.

У вузьких гірських долинах розвинуті також і відклади рік, представлені валунами, галькою, піском з прошарками глин. У відкладах циркулюють підземні води, зв’язані з тріщинними водами гірських схилів і з річковими. Цей горизонт характеризується невисоким вмістом води і відкладів. Але розкриті повсюдно поблизу рік за допомогою колодязів вони рівноцінні тріщинно-грунтовим джерельним водам і використовуються для постачання окремих водоспоживачів. За допомогою груп свердловин, споруджених на ділянках підвищеної обводненості річкових відкладів, даний водоносний горизонт використовується для централізованого водопостачання Перечина, Рахова та Великого Березного.

Розташовують водозбірні споруди уздовж ріки на невеликій (100–150 м) відстані від неї з тим, щоб поповнення відкачуваних із свердловин вод відбувалось за рахунок водопритоку з ріки.

Підземні води Закарпаття, хоча й знаходять застосування, в цілому використовуються мало у зв’язку з невеликою потребою в них. Вони, в основному, живлять річки, які течуть з гір, служать регулятором поверхневого стоку.

У рівнинній частині області повсюдно розвинуті й використовуються води річкових (алювіальних) відкладів Тиси та її правих приток. Склад та потужність порід, які вміщують воду, різко мінливі за площею їх розвитку. У східній частині області (між Солотвиною і Хустом) річкові відклади мають потужність не більше 5– 15 м. Придатними до використання є переважно відклади річкових русел, що складені крупним валунно-галечниковим матеріалом з піщаним заповнювачем. Такі місця сприятливі для одержання великого притоку води до водозбірних споруд від ріки, оскільки відклади мають високу водопровідність і добре фільтрують підземні води. Такі ділянки розвідані й освоюються для забезпечення водою Хуста, Тячева, Солотвини та сіл Тячівського району.

У центральній та західній частинах Закарпатської низовини потужність водовміщуючих алювіальних відкладів різко зростає і досягає 20–120 м. При цьому найбільш крупний матеріал з піщаним заповнювачем залягає між Береговом та Виноградовом. На захід відклади більш глинисті. На решті території водовміщуючі породи представлені валунами, галькою, гравієм з піском і глиною, співвідношення яких у розрізі досить мінливе.

Відповідно зі змінами водовміщуючих порід змінюються їх фільтраційні властивості. Найбільші водопритоки одержують з добре відсортованих і «промитих» відкладів східної частини території, хоча водозабори, розвідані тут, найменш продуктивні. Вони призначені для водопостачання Виноградова, Берегова, Вилока. Розташовані відклади як поблизу рік, так і на віддалі. Тут відпрацьовані при експлуатації запаси підземних вод поповнюються за рахунок інфільтрації атмосферних опадів з поверхні низовини і запасів підземних вод у потужній товщі водовміщуючих порід.

Водоносний горизонт у алювіальних відкладах використовується за допомогою колодязів та поодиноких свердловин індивідуальними водокористувачами. Біля підніжжя вулканічних гір разом з водами алювіальних відкладів використовуються також води у підстилаючих їх тріщинуватих вулканічних породах. В інших випадках підземні води відкладів, що лежать нижче, використовуються надзвичайно рідко. Для експлуатації перший від поверхні водоносний горизонт найбільш продуктивний. У центральній та східній частинах Закарпатської низовини, нижче елювіального водоносного горизонту, прісні підземні води практично не поширені. Іноді розкриваються солоні води, непридатні для використання.

Загальна кількість запасів підземних вод становить 1079 тис. м3/добу, з яких 124 тис. м3/добу визначені при розвідці водозаборів рівнинної та гірської частин, а решта одержані шляхом підрахунку. Проведена оцінка дозволяє раціонально організовувати використання водних ресурсів у народному господарстві області.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Географія Коментарі відсутні »

БАГАТСТВА НАДР

Умови геологічного розвитку Закарпаття були сприятливими для утворення в їх надрах різноманітних корисних копалин. Серед них розрізняють горючі, металічні й неметалічні корисні копалини.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Географія Коментарі відсутні »

БАГАТСТВА НАДР. ГОРЮЧІ КОПАЛИНИ

Із горючих корисних копалин на Закарпатті виявлені природний газ, вугілля, торф і бітумінозні породи.

Природний газ і нафта. В останні роки на Закарпатті відкрито два промислові родовища газу: Солотвинське і Русько-Комарівське. На Солотвинському родовищі промисловий приплив газу з дебітом 777 тис. м3/добу і пластовим тиском 14,73 МПа одержано з тортонських новоселицьких туфів із глибини 1485 м. Родовище Русько-Комарівське представлене чотирма газоносними горизонтами, що розташовані в сарматських відкладах на глибинах: 3890– 3823 м, 3399–3230 м, 1448–1368 м і 1338–1300 м. Промислове значення мають два останніх горизонти, приплив газу з яких становить перші десятки тисяч тонн на добу. Однак, як рахують спеціалісти, можливості відкриття нових газових і нафтових родовищ на Закарпатті ще далеко не вичерпані. В надрах Закарпаття на багатьох стратиграфічних горизонтах є тріщинуваті й пористі породи-колектори, а також структури-пастки, сприятливі для нагромадження в них нафти і газу. На багатьох ділянках прогину, а також в Пенінській зоні Карпат відомі нафтогазопрояви у вигляді літологічно невитриманих газоносних і нафтоносних горизонтів, не промислових припливів або викидів газів, припливів слабомінералізованих вод з невеликою кількістю газів тощо. І нарешті відкриті вже родовища як в межах Закарпаття, так в СРР, УНР та ЧССР, на територіях, що характеризуються подібною геологічною будовою.

Вугілля. На Закарпатті зустрічається буре та перехідне від бурого до кам’яного вугілля. Родовища і вуглепрояви бурого вугілля розміщені в смузі передгір’я завширшки 18–34 км, що простягується із північного заходу від Ужа на південний схід до Тереблі. У цій смузі виявлено близько 50 родовищ і вуглепроявлень. Основні вугільні родовища, такі як Ужгородське, Березинське, Ільницьке, Біганське розташовані в Мукачівській улоговині. Кілька невеликих: (Кривське, Вишківське, Новоселицьке) знаходяться в Солотвинській улоговині.

Вугленосні відклади закарпатських буровугільних родовищ приурочені до неогену і концентруються в тортон-сарматських, паннонських і верхньопліоценових утвореннях. Вони представлені піщано-глинистими комплексами з туфами, туфітами й туфобрекчіями. Потужності вугленосних комплексів нестійкі і змінюються від десятків до сотень метрів. Вугленосність розрізів нерівномірна. Кількість промислових вугільних пластів міняється від 1 до 7. Найчастіше поклади мають від 2 до 4 пластів. Потужність вугільних пластів змінюється від 0,7 до 5–7 м. У більшості випадків вона становить 1 – 1,25 м. Найпотужніші пласти на Ужгородському родовищі становлять 8 м, Ільницькому 5–9 м, Горбському 6–15 м.

Глибина залягання вугільних пластів коливається в межах від 2–7 м до 200–300 м. Пласти характеризуються горизонтальним або слабо похилим заляганням. Тільки подекуди вони падають круто. Будова вугільних пластів складна. Побудовані вони з 2–5 пачок, розділених прошарками глин, алевролітів, туфів і туфітів. Всі пласти невитримані. За простяганням і падінням вони переходять у вуглисті глини й туфіти.

Якість вугілля дуже мінлива. Вугілля Ужгород-Мукачівського району має: вологи 1,05–34,77, золи 7,69–17,0, летких речовин 33,0– 61,35, сірки 1,07 %. У вугіллі Вишківського району є: вологи 8,7, золи 6,85, летких речовин 34,55, сірки 0,65 %• Воно має найвищу серед усіх родовищ теплотворну здатність.

Вугілля Закарпаття утворилося з хвойних і листяних деревних порід, а також вологолюбивих трав’янистих рослин. Серед бурого вугілля зустрічаються лігніти, які зберегли ще структуру деревини.

Тепер на Закарпатті розробляється тільки одне Ільницьке родовище. Його запаси становлять близько 20 млн. т. Працює шахта «Ільницька» і кар’єр по видобутку вугілля відкритим способом. Щорічно тут видобувається біля 150 тис. т вугілля. Всі інші родовища характеризуються малими запасами, низькою якістю вугілля, значною глибиною його залягання, високою обводненістю покладів, а тому їх розробка в наш час традиційними методами нерентабельна.

Торф. На низьких заплавних терасах річок, у межах рівнинної частини Закарпаття, подекуди трапляються малопотужні торфовища. Розвідано 6 торфовищ. Запаси торфу в них незначні. У перерахунку на повітряно-суху масу вони становлять 12 тис. т.

Бітумінозні породи. Широке розповсюдження мають менілітові й дусинські чорні аргіліти, що характеризуються високим вмістом органічної речовини. При термічній їх обробці при температурі 500–600 °С виділяється піролізний газ, підсмольна вода і «сланцева смола». Із останньої можна одержати 8–15 %бензину, 25– 40 % гасу, 35–45 % олив і 8–10 % дорожного бітуму. Вони можуть розглядатись як потенціальна сировина для одержання нафтопродуктів.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Географія Коментарі відсутні »

БАГАТСТВА НАДР. МЕТАЛІЧНІ КОПАЛИНИ

Закарпаття характеризується надзвичайною різноманітністю металічних корисних копалин. Тут виявлені рудопрояви і родовища ртуті, поліметалів, золота й срібла, заліза і марганцю, алунітів і бокситів тощо.

Ртуть. Ртутне зруденіння Закарпаття відноситься до ртутної, ртутно-рідкометальної, ртутно-миш’яково-сурм’яної формацій. Найпродуктивнішою є ртутна формація. Вона представлена найкрупнішими в області родовищами, розвинутими в основному в межах Вишківського, а також Оленевського і Дубриницького рудних полів.

На Вишківському рудному полі ртутне зруденіння знаходиться в інтрузивних і ефузивних породах, пісковиках і змінених аргілітах. В окремих місцях мінерали ртуті асоціюють із сфалеритом і галенітом, утворюючи проміжний свинцево-цинково-ртутний тип родовищ. У більшості випадків зруднення приурочене до приконтактових зон гранодіорит-порфірових інтрузій, де пов’язано з тектонічними зонами, заповненими інтенсивно роздрібненими породами, розбитими густою сіткою тріщин. Зруденіння представлено гніздовими скупченнями, прожилками і вкрапленістю рудних мінералів, що утворюють поклади різної форми. В межах покладів спостерігається також штокверковий тип зруденіння. В зонах роздрібнення в окремих місцях розвинене дисперсне просякнення рудними мінералами глинистого матеріалу, що заповнює тріщини. Головним рудним мінералом є кіновар, метацинабарит, марказит, пірит, сфалерит, піротин і халькопірит.

На Оленевському рудному полі є кілька ртутних родовищ. Одне з них приурочене до еруптивної брекчії. Інші рудопрояви пов’язані з дрібними дайками. Кіновар утворює тут дрібну вкрапленість в породах.

На Дубриницькому рудному полі ртутна мінералізація виявлена просякненнями кіноварі з незначною домішкою марказиту в каолінізованому мікрогранодіориті. Родовище є невеликим штоком, що утворився на перетині двох розломів. У районі Драгова ртутна мінералізація зустрінута в туфах калієвих діабазів, що залягають серед пухівських мергелів. Мінералізація приурочена до розлому. Зруденіння розкрито в зоні окислення.

Відомі також рудопрояви ртуті в басейні потоку Монастирського. Тут у тріщинах флішевих пісковиків простежуються кірочки метацинабарита. В межиріччі Тереблі і Великої Угольки в еоценових флішевих пісковиках і алевролітах по тріщинах, у вигляді кіркогніздових скупчень, вкрапленостей і прожилок, спостерігається реальгар, метацинабарит, кіновар, марказит і кальцит.

На Вишківському рудному полі родовище ртуті Варгедь розробляється.

Поліметали (свинець – цинк – мідь). Закарпаттю властиві численні рудопрояви кольорових та дорогоцінних металів. Серед них свинець та цинк зустрічаються у промислових концентраціях. Відомі вони на Вишківському, Берегівському, Біганському і Рахівському рудних полях.

На Вишківському рудному полі поліметалічна мінералізація представлена лінзами, жилками, зруденілою брекчією та вкрапленістю. Свинцево-цинкові рудопрояви зустрічаються на окремих ділянках, де вони пов’язані з невеликими карбонатними жилами, розміщеними на контакті головного Вишківського інтрузиву з глинистими сланцями.

У межах Берегівського рудного поля виділяється кілька рудних ділянок, порушених системами розломів, з якими пов’язані свинцево-цинкові рудопрояви і мінералізовані верстви туфів та глин. Мінеральні концентрації розміщені у вигляді окремих видовжених тіл, що мають незначне простягання. Потужність рудних тіл змінюється від 0,5 до 50 м. Залягають вони на глибині до 75–150 м. Головні рудні мінерали Берегівського рудного поля – сфалерит, галеніт, пірит, халькопірит та ін. Вони вкраплені у вміщуючу породу. Середній вміст свинцю – 1,62, цинку – 2,01 %.

На Біганському рудному полі серед поліметалічних руд розрізняють масивні, вкраплинно-прожилкові і вкраплинні руди. Масивні руди найчастіше галеніт-сфалеритові, рідше сфалерит-галенітові. Вкраплинно-прожилкові утворюють облямівку масивних руд, до периферії рудної зони відмічається поступовий перехід у вкраплинні руди. Головні рудні мінерали – сфалерит, галеніт і пірит.

У межах Рахівського рудного поля свинцево-цинкові родовища пов’язані з метаморфічними комплексами. До них належать родовища Кобилецької і Косівської Полян. Рудні тіла цих родовищ мають лінзовидну або жилоподібну форму і змінну потужність. Найпоширеніші мінерали: галеніт, сфалерит, пірит, марказит. На Марамороському масиві виділяються також невеликі мідно-колчеданні поклади (Полонське, Гаврищук). Це переважно лінзоподібні тіла, що залягають серед кристалічних сланців. До головних мінералів належать пірит і халькопірит, що утворюють вкрапленість у кварці.

У басейні Великої Угольки мідна мінералізація виявлена на Малахітовому родовищі. Вона представлена окисленими й напівокисленими сульфідами міді у вигляді прожилків і вкраплень у пісковиках. Мінеральний склад: борніт, халькозин, халькопірит та інші.

Золото і срібло. На Закарпатті зустрічається корінне й розсипне золото. Корінне – на Марамороському масиві в мідно-колчеданних і свинцево-цинкових рудах, а також в чисто кварцових жилах. Видиме золото було виявлене в розвалах кварцової жили потоку Банського. На Берегівському рудному полі золото знаходиться в сульфідних жилах, а також в штокоподібних кварцово-адулярових тілах. У первинних сульфідних рудах воно зустрічається тільки в тонкодисперсному стані, в окислених також видиме золото. Розміри окремих золотин досягають 2 мм. Корінне золото добувалось на Берегівському рудному полі і в околицях Вишкова.

Розсипне золото виявлено у вигляді ареалів механічного розсіювання в області поширення крейдових теригенних порід Марамороської зони. Такі ареали зосереджені переважно біля виходів конгломератів. У останніх також знайдені дрібні одинокі золотинки. У басейні верхньої Тиси та її притоків, що стікають з Марамороського масиву, розсипне самородне золото виявлено в пухких алювіальних відкладах. Переважають золотинки невеликих розмірів. Це золото, як правило, високопробне. Розсипне золото видобувалось у багатьох місцях, але найбільш значний видобуток його був зосереджений біля сіл Кваси і Луги.

Самородне срібло виявлено серед свинцево-цинкових руд на Берегівському рудному полі і на родовищі Кобилецька Поляна. У Берегові срібло зустрічається рідко у вигляді найдрібніших виділень у сфалериті, галеніті й піриті. У Кобилецькій Поляні срібло виявлено в кварц-баритовій жилі. Воно представлене тонкими пластинками й листочками, що утворюють дендритоподібні агрегати. Розміри деяких дендритоподібних агрегатів самородного срібла досягають 1,2х1,8 см.

Залізо і марганець. На Закарпатті є численні, але невеликі за розмірами родовища залізних і марганцевих руд. Значна частина малих родовищ розміщена на Марамороському масиві. Зруденіння тут зосереджене в контактовій зоні юрських вапняків з гнейсами і кристалічними сланцями. Виражене воно гематито-магнетитовими й сидеритовими рудами. Окремі залізорудні родовища почали розробляти тут ще з середини минулого століття. Руда в цих родовищах залягає невеликими гніздами, вміст заліза в них від 22 до 57 %. Найвідоміші родовища– Великий Бичків, Кобилецька Поляна, Косівська Поляна, Ділове, Костилівка і Рахів.

Поклади залізних руд зустрічаються також на південно-західній окраїні Вигорлат-Гутинської гряди, де відомо понад 50 дрібних родовищ. Руди цих родовищ пов’язані з неогеновими осадочними й вулканогенними породами. Пласти залізних руд осадочного походження подекуди досягають потужності 1 м і більше. З вулканогенними породами іноді пов’язані жили сидериту гідротермального походження. Потужність жил 0,3–0,5 м. В Іршавській улоговині є родовища залізних руд біля Довгого, Білок, Великого Раківця. Ці руди містять від 23 до 52 % заліза, однак запаси їх невеликі. На північний захід від Мукачева розташоване Шелестівське родовище з вмістом заліза від 50 до 60 %. Невеликі поклади є біля Середнього, Антонівки, Лемковець та в інших місцях.

У флішевих відкладах Карпат поширені поклади сидериту й сферосидериту. Вони залягають у вигляді пропластків, лінз та скупчень серед пісковиків і аргілітів. Товщина пропластків досягає кількох десятків сантиметрів. Вміст заліза у флішевих карпатських рудах міняється від 10 до 55 %.

Марганцеві руди виявлені на Марамороському масиві. Мінералізація пов’язана з покладами гематито-магнетитових руд. Ці руди зустрічаються в околицях Кобилецької Поляни, Ділового, Великого Бичкова. Вміст марганцю в рудах досягає 35,47 %, заліза – 4.21, кремнезему – 14,9, сірки – 0,21 %. Незважаючи на високу концентрацію металу, промислова цінність цих руд із-за незначних розмірів покладів не представляє інтересу.

Алуніти і боксити є цінною сировиною для одержання алюмінію. На Закарпатті більше розповсюдження мають алунітові руди. Найбільш відоме родовище розташоване в межах Берегівського рудного поля. Це пластоподібний поклад каолінізованих і алунітизованих вулканічних туфів. Потужність пласта змінюється в межах 13–74 м і в середньому становить 14 м. Алуніт поширений в алунітизованих туфах нерівномірно. У збагачених цим мінералом пластах алуніту – 50–80 %, найчастіше його буває 15–50%. Алуніти залягають у вигляді пропластків і пластових тіл потужністю 2–50 м. Середня потужність рудних пластів із вмістом 50 % алуніту становить 20–25 м. Залягають руди на глибині від 5 до 57 м. Алунітова порода Берегівського родовища складається з 55 % алуніту і 44 % кварцу з домішкою опалу. Середній вміст алюмінію – 22 %.

На Біганському рудному полі алуніти пов’язані з вторинними кварцитами. Тут найширше розповсюдження мають кварц-каолініт-алунітові руди. Це щільні світло-сірі з рожевим або фіолетовим відтінком маси, що складаються з уламків кварцу, аргіліту й алевроліту, зцементовані опалом, галуазитом і каолінітом. Вміст алуніту коливається від 30 до 40, рідше до 50 % і більше.

Боксити виявлені в Марамороській зоні, де вони утворюють дрібні лінзовидні й пластові тіла. Так, Руднарське рудопроявлення виражене лінзоподібним бокситовим тілом. Це тіло залягає на закарстованій поверхні тріасових вапняків і перекрите пісковиками, вапняками й аргілітами юри. Бокситова руда, що представлена червоними бокситами і бокситовими глинами, складається з діаспору, гідраргіліту, хлориту і кварцу.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Географія Коментарі відсутні »

БАГАТСТВА НАДР. НЕМЕТАЛІЧНІ КОПАЛИНИ

Серед неметалічних корисних копалин найбільше поширення мають родовища солі, високометаморфізовані (метаантрацитові) вуглисті утворення, рудопрояви бариту, фосфати, цеоліти, перліти, самоцвіти, облицювальні камені та будівельні матеріали.

Сіль. На Закарпатті виявлено понад 30 пунктів солепроявів. Серед них розрізняють стовпоподібні й лінзоподібні морфологічні типи. До першого з них відносяться Солотвинське, Тереблянське, Олександрівське, Данилівське, Боронявське й Округлівське родовища. Лінзоподібний тип представлений невеликими соляними тілами, що зустрічаються в околицях Нересниці, Новоселиці, Ганичів, Солоного та інших.

Геологорозвідувальні роботи проводились на Солотвинському і Тереблянському родовищах. Видобуток солі здійснюється тільки на Солотвинському родовищі. Воно пов’язане з брахіантиклінальною структурою, що ускладнена соляним штоком грушевидної форми завдовжки 1800 м, завширшки – до 760 м. У будові родовища беруть участь відклади тереблянської і солотвинської світ неогену та четвертинні відклади. Тереблянська світа – це потужна галогенно-глиниста товща. Розкрита потужність світи – 1010 м, а потужність солі в ній – 400–600 м. Сіль переважно дрібно- й середньозерниста, забруднена глинистим матеріалом.

На Солотвинському родовищі розробляється 5 різновидностей солей: сіль біла, чиста середньо- й дрібнозерниста, що вміщує незначну кількість домішок і характеризується високою якістю – екстра і вищий сорти; сіль світла й димчаста, злегка забруднена тонкодисперсними глинистими домішками, якість її – І і II сорти; сіль сіра, слабо забруднена глинистим матеріалом, вміщує дрібні включення ангідриту, відноситься до II і III сортів; сіль землиста, темно-сіра, суттєво забруднена глинистим матеріалом; за якістю некондиційна, рідше III сорту; глинисто-соляна брекчія.

Запаси кам’яної солі на Солотвинському родовищі великі. Вони визначаються за категоріями В+С1 для сортів І – 32526,6; II – 316046,4; III – 348573,2 тис. т. Видобуток солі на Закарпатті здійснювався ще в бронзовий вік. У 1913 році лише по Солотвинському руднику він становив 50,9 тис. т. Пізніше видобуток поступово нарощувався (1970 – 450,6; 1980 – 837,8 тис. т). Є реальні можливості і планується довести видобуток харчової солі, в основному за рахунок II і І сортів, до І млн. т на рік.)

Тереблянське родовище солі розроблялось в кінці XVIII – на початку XIX ст. Зараз воно на консервації. Це родовище приурочене до склепінної частини Данило-Тереблянської антиклінальної структури і пов’язане з тереблянським соляним штоком. Запаси солі на родовищі значні. Підрахунки лише по одній ділянці до абсолютної відмітки 230 м по категоріях А2 + В + С1 + С2 показали, що запаси солі становлять 1395328 тис. т. Однак якість солі тут дуже непостійна, тому видобуток її шахтним способом нераціональний.

Високометаморфізовані вуглисті (метаантрацитові) утворення значно розповсюджені серед порід Марамороського масиву. Найбільше їх виявлено в околицях Ділового і верхів’ях потоку Кузі. Метаморфічний комплекс, з яким пов’язані метаантрацити, складений переважно сланцями, а також гнейсами, амфіболітами, кварцитами і мармурами. Метаантрацити зустрічаються майже у всіх різновидностях порід комплексу. Вони представлені тонкими прошарками і лінзами, товщина яких не перевищує 1-1,5 см, гніздами діаметром 10–20 см і тонкорозпиленою домішкою в сланцях і мармурах. Вміст вуглистої речовини в породах подекуди сягає 10-15 %.

За своїми властивостями метаантрацити наближаються до прихованокристалічного аморфного графіту і, можливо, в майбутньому найдуть промислове застосування.

Барити і фосфати. Барити – це сірчанокислі сполуки барію, що утворилися в результаті гідротермальних процесів. Вони використовуються для виготовлення білих фарб, одержання солей барію, в гумовій і паперовій промисловості. На Закарпатті баритова мінералізація розвинена в межах Берегівського, Біганського, менше Вишківського і Рахівського рудних полів. На Берегівському рудному полі баритові рудопроводи зустрічаються у вигляді дрібних друз кристалів на стінках пустот в кавернозному ріолітовому туфі. Розмір кристалів до 1,5 см. У каолінізованому туфі барит зустрічається у вигляді гнізд, утворює невеликі жили і штокверкові зони. Вони складені прихованокристалічним агрегатом. Барит асоціює з кварцом, каолінітом, сульфідами й гідрослюдами. В поліметалічних рудних зонах барит спостерігається у вигляді тонких жил, у пустотах – невеликі друзи кристалів.

На Біганському рудному полі баритові руди складають верхню частину рудних тіл. Головні мінерали руд-барит, кварц і глинисті. Переважають руди з рівномірно-зернистим, подекуди крупнозернистим баритом. Проміжки між кристалами бариту заповнені тонкозернистим кварцом, алунітом, каолінітом, серицитом і гідроокисом заліза. Вміст сульфату барію в баритових рудах у верхній частині рудних тіл від кількох до 80 %, в середньому близько 40 %.

Баритова мінералізація широко розповсюджена на Вишківському рудному полі. Тут барит асоціює з рудними мінералами, виповнює кварц-карбонат-баритові жили, локалізується в зоні брекчій, що перетинають інтрузії гранодіорит-порфіру і кварцового діорит-порфіру. В монокварциті виявлене виділення крупнотаблитчастого бариту у вигляді вкрапленості, жил і гнізд.

На Рахівщині рудопрояви бариту пов’язані головним чином з метаморфічними породами. Вони зустрічаються у вигляді баритових, кварц-баритових і кварц-барит-карбонатних утворень. Невеликі скупчення бариту спостерігаються в басейні Великої і Малої Угольки на контакті ультраосновних порід з юрськими вапняками. Баритова мінералізація супроводжується сульфідами. На потоці Малий Розис серед слюдисто-хлоритових сланців виявлено пошарове кварц-баритове тіло завдовжки 0,3 м при вмісті бариту 63,3 %. Проведені на цій ділянці спеціальні роботи по розшуку промислових покладів баритів поки що не увінчались успіхом.

Фосфати є солями фосфорної, ванадієвої і миш’якової кислот. Це переважно екзогенні мінерали. Вони є сировиною для виготовлення добрив. Фосфати зустрічаються в Марамороській і Пенінській зонах Карпат. У межах цих зон, крім двох незначних родовищ фосфоритів в районі Кобилецької Поляни і потоку Кузя, встановлено підвищений вміст фосфору в доломітах середнього тріасу (потік Малий Розис, гора Соймул), вапняках верхньої юри (околиці Приборжавського, Сваляви, Перечина), а також в експлозивних брекчіях крейдового віку (потік В. Берлебаш). В інших районах гірської зони, що складені крейдовим ,і палеогеновим флішем, підвищений вміст фосфору відзначається тільки у невеликих конкреціях.

Цеоліти – це водні алюмосилікати кальцію, натрію і калію. Вони є продуктом діагенетичних гідротермальних змін осадочно-вулканогенних порід кислого складу. Зустрічаються на Берегівському (натроліт і гарматом), Вишківському (натроліт) рудних полях, Вигорлат-Гутинській гряді (десмін і шабазит), а також у басейнах річок Шопурки, Косовки, Тростянця (ломоніт і тамсоніт). Однак найважливіше значення мають Сокирницьке родовище клиноптилоліту та великі поклади морденіту біля сіл Липча і Водиця. Враховуючи, що цеоліти є дуже ефективними сорбентами, вони мають велику перспективу використання в промисловості й сільському господарстві та охороні навколишнього середовища.

На Закарпатті перліти мають значне поширення. Давно відомим районом перлітової сировини є Берегівське горбогір’я. Тут виявлені родовища світло-сірих, темно-сірих, чорних з різними відтінками обсидіанового типу перлітів і типових перлітів. Запаси перлітів на Закарпатті дозволяють налагодити виробництво надлегких матеріалів та виробів на їх основі.

Самоцвіти представлені гірським кришталем, відомим під назвою марамороських діамантів. Виявлені вони серед флішевих утворень в околицях Кобилецької Поляни, Підполоззя та в інших місцях. Знайдено ряд невеликих родовищ в алювіальних відкладах річок Ріки в Репинному, Вечі у Волівці, Славки у Верхніх Воротах. Діаманти переважно безколірні, рідко зустрічаються кристали з коричневим або сірим відтінками. Одиничні кристали добре огранені, з двома головками. Розміри кристалів від 1 до 12 мм. Рідко зустрічаються розміром 15–30 мм. Габітус їх призматичний і біпірамідальний. Марамороські діаманти мають високі декоративні якості.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Географія Коментарі відсутні »

БАГАТСТВА НАДР. БУДІВЕЛЬНІ МАТЕРІАЛИ.

Значні запаси мармурів і мармуризованих вапняків, які на Закарпатті використовуються як облицювальні камені, зосереджені в Марамороській і Пенінській зонах Карпат. Вони пов’язані з домезозойськими метаморфічними породами діловецького комплексу (с. Ділове), тріасовими та юрськими карбонатними породами (потік Довгоруня) і крейдовими утвореннями (межиріччя Тереблі, Лужанки).

Важливу групу будівельних матеріалів становлять вулканічні туфи для виготовлення облицювальних плит, стінних блоків, домішок до цементу, заповнювача бетону, у шляховому будівництві тощо.

Велике значення в народному господарстві мають ефузивні неогенові породи – андезити, базальти, ліпарити, як облицювальні й декоративні камені для виготовлення бруківки, добавок у шляхове покриття тощо.

Каменедобувна та каменеобробна промисловості в області розміщені в Ужгороді, Мукачівському, Берегівському, Виноградівському, Хустському та Рахівському районах. За своєю потужністю найбільші – Мукачівський та Хустський кар’єри по виробництву бутощебеневої продукції, Хустський експериментальний каменеобробний завод і Рахівський кар’єр по виготовленню облицювальних плит та декоративного щебеню.

Хустський експериментальний каменеобробний завод – це високомеханізоване підприємство по виробництву декоративно-облицювальних плит із мармуру, андезито-базальту та інших гірських порід. Новоселицький мармуровий кар’єр спеціалізується на обробці кольорового мармуру. Блоки тут добувають за допомогою канатних пил, на Вишківському туфовому кар’єрі – врубових машин. Рахівський (Діловецький) кар’єр – механізоване підприємство по видобутку й переробці мармурової сировини. З неї виробляють плити типу брекчія. Тут побудовано спеціальний каменеобробний цех, а також працює цех по виготовленню штучних мармурових блоків для розпилювання їх на облицювальні плити. Берегівський кар’єр виробляв перлітову сировину, облицювальні вироби з декоративних мужіївських туфів та андезитів Сілецького родовища.

Мармурові ресурси Закарпаття характеризуються великим розповсюдженням і значними запасами. Вони простягаються в північно-західному напрямку через всю область від Перечина до Рахова.

До Рахівської групи входить близько 10 окремих родовищ, розміщених на площі майже 150 км2, що тяжіють до розроблюваного Діловецького родовища світло-сірих мармурів. Найбільш перспективні родовища: Довгорунське – зеленого й сірого мармуру, Головатицьке – білого з чергуванням зеленуватих прожилок, Бутинське, Полунське – білого та темно-сірого, Прибуйське – темно-сірого й чорного мармуру. Богданське родовище мармурів по р. Квасній – самостійне. Тут є кілька ділянок, розміщених уздовж гірського потоку Чорний Грунь і його притоків. Мармури тут руді та рожево-червоні. Північна рахівська група родовищ об’єднує ділянки кольорових мармурів і мармурових брекчій. Кольорові мармури (крім Діловецького) характеризуються хорошою блочністю, високими декоративними якостями. Запаси Кричівського родовища рожевого мармуру становлять близько 1 млн. м3. З відходів мармуру можна одержувати кольоровий щебінь та пісок для цементо-мозаїчних виробів.

Базальти та андезито-базальти користуються великим попитом. Проте цьому виду сировини приділялось порівняно мало уваги, якщо не рахувати періодичних розробок у селах Кольчині, Сільці, Вишкові, Кривій. Дослідженнями встановлено, що типові базальти менш поширені, у той час як андезито-базальти й андезити широко розповсюджені, за своїм складом останні наближаються до базальтів.

Типові базальти залягають на схилах г. Синяк. Досить потужні поклади їх знайдені на г. Гать поблизу населених пунктів Станове, Покуття, а також на лівому березі Латориці, на південь від Вулканічного хребта. У селі Становому на Мукачівщині базальти розміщені нижче андезито-базальтів. На південно-західному схилі г. Гать андезито-базальти залягають значно вище базальтів. Поблизу с. Кам’янського на Іршавщині андезити перекриваються базальтами, товща яких перекрита вулканічними туфами, спостерігається їх чергування, загальна потужність вимірюється сотнями метрів.

Виходи великих покладів базальтів є на Мукачівщині. Вони простяглися на північний захід від Латориці і на південний схід від Боржави, простежуються також в районі гірських вершин Гострий і Тупий. Базальти с. Станового та андезито-базальти родовища Сільце чорного кольору, мають щільну мікропорфірову структуру з чітко вираженою стовпчастою відокремленістю. Базальти г. Бужори темно-сірі, рідше чорні, порфіровидної структури.

У північно-західній частині Латориці базальти проявляються між населеними пунктами Бобовище та Ільківці Мукачівського району. Вони подібні між собою. Базальт Ільківців залягає на ліпаритовому туфі, потужність якого становить 25–30 м. Порода ця – сірого кольору з легким бузковим відтінком.

Андезито-базальти в межах Вигорлат-Гутинського вулканічного пасма найбільш розвинуті в середній її частині в районі с. Кольчина, характеризуються чіткою стовпчастою відокремленістю з великим діаметром стовпів (60–85 см), які мають похиле залягання. Використовують андезито-базальти, як і базальти, для виробництва будівельних матеріалів, а також для архітектурного оформлення. Серед вулканогенних порід є ряд різновидностей андезито-базальтів, які відрізняються мінералогічним складом, кольором, механічною міцністю (гіперстенові, піроксено-роговообманкові андезити, андезито-дацити, дацити та інші породи) і становлять потужну сировинну базу для різних галузей промисловості.

Ліпарити поширені в Берегівському районі (Берегівське та Косино-Запсоньське горбогір’я). Це щільні породи світлих та рожевих відтінків, придатні для виробництва скла, звичайного будівельного матеріалу – щебеню низьких марок, місцями для облицювальних плит.

У межах Вигорлат-Гутинського пасма та на Берегівщині розвинуті ліпарити з вулканічним склом – перліти. Найбільш цікавими з точки зору практичного використання є перліти Берегівського горбогір’я, де вони видобуваються.

Туфи. Донедавна сировинні ресурси порід середньої міцності майже не вивчались і були недостатньо відомі як нова реальна сировинна база для стінових блоків і облицювальних плит. На Закарпатті сировинні ресурси гірських порід середньої міцності досить поширені, оскільки вони зручні для розробки, характеризуються хорошою оброблюваністю та високими декоративними якостями. Особливо цікавими з цієї точки зору є ліпаритові туфи Солотвинської западини (Водиця, Берестянське, Вишкове, Новоселиця, Вільховичі, Ганичі) та білі туфи Берегівського й Косино-Запсоньського горбогір’я).

Туфи Закарпатської області являють собою щільні дрібнозернисті, іноді крупнозернисті світло-сірі, зеленуваті або голубуваті з відтінками породи. Крупні родовища туфів знаходяться у Хустському й Тячівському районах, де вони досягають потужності в кілька десятків метрів, характеризуються досить високою міцністю. Застосовуються головним чином для зведення цокольних частин будівель, а також стін. У Хустському і Тячівському районах є значні поклади цеолітів – алюмосилікатів кальцію, натрію і калію.

Товща туфів у вигляді вузької неперервної смуги простягнулася від Апшиці до Приборжавського і виходить на поверхню в середній і південній частинах западини. На лівобережжі Тиси біля Вишкова є горизонт світло-сірих і зеленуватих туфів потужністю 80– 100 м. Обидва різновиди аналогічні за складом, структурою і фізико-механічними показниками. Для ліпаритових туфів характерний світлий зеленуватий, іноді сіруватий колір, а також дрібно- або грубозерниста будова, блочність. Деякі щільні різновиди туфів використовуються як облицювальний матеріал для оздоблення інтер’єрів.

Ліпаритові туфи Берегівського горбогір’я білого, бузкового, жовтуватого кольору, з високою механічною міцністю, використовуються в будівництві. Найбільш цінними є білі туфи, які залягають біля сіл Мужієва, Добросілля, Квасів, Берегів і Великої Бігані. їх запаси тут значні, можуть використовуватися як стіновий матеріал, а відходи, що утворюються нри їх видобутку, становлять природний заповнювач для бетонів. Крупне родовище ліпаритових туфів бузкового кольору знаходиться поблизу сіл Герцівців, Критого та інших.

Вишківське родовище представлене групою окремих ділянок – кар’єрів. Потужність їх становить 40 і більше метрів. Цікавими є туфи в Хустському районі – Данилові та Крайникові. Вони багаті на цеоліти.

Туфи закарпатських родовищ рідко відповідають вимогам, які ставляться до стінових і облицювальних матеріалів, відрізняються від вапняків-черепашників більш високою механічною міцністю й декоративними якостями. Сировинні ресурси різних туфів в області значні і потребують дальшого вивчення.

У Рахівському районі вершинна частина г. Погар складена туфо-дацитами значної потужності з перевищенням над долиною близько 200 м. Вскривні породи мають потужність 0,5–1,0 м або зовсім відсутні. Це одне з найбільших родовищ зеленого туфу, запаси якого за попередніми даними становлять близько 5 млн.м3. Особливістю цієї туфової породи є зеленувата однотонність, а у верхній частині щебенювата плитчаста будова. Туф характеризується високою міцністю, добре обробляється, полірується, при розпилюванні алмазними дисками добре приймає кромку, більш ефективний при тонко-шліфованій фактурі.

Родовища туфів в Закарпатській області досить значні за запасами. Товща їх в окремих місцях простежується на віддалі близько 1,5 км, корисна потужність становить майже 100 м, місцями вскривні породи відсутні або їх потужність не перевищує 1,0–1,5 м. Товща шарів коливається у межах 40–50 м і більше. Порода характеризується неоднаковою насиченістю кольорів (від інтенсивно зеленого до світлих тонів з сітчастим малюнком, часто з білуватими смугами, тонкими лініями, безсистемно розміщеними у різних напрямках). За фізико-механічними показниками туфи придатні для одержання облицювальних плит. Загальні перспективні та промислові запаси їх становлять близько 10 млн.м3.

Зеленокам’яні туфи Берестянського родовища характеризуються специфічною декоративністю, тому їх можна використати для виробництва облицювальних матеріалів, кольорового дрібняку, мозаїчних плит тощо.

Ганицьке родовище туфів, що розміщене на правому березі р. Тересви поблизу Ганичів та Підплеші Тячівського району, представлене двома пагорбами заввишки 100 м, поділеними р. Терешулькою, і розроблене двома кар’єрами. Туфи тут світло-зелені, іноді сіруваті,, дрібнозернисті, щільні, з нерівними зламами; місцями зустрічаються темно-зелені включення діаметром 3–4 см. Потужність їх коливається від 20 до 30 м, місцями досягає 100 м. Скельні виходи ліпаритового туфу простежуються протягом майже 400 м. Запаси їх становлять 1,5 млн.м3.

Новоселицьке родовище зеленокам’яних туфів простежується майже в середній частині Новоселиці на правому березі Лужанки. Стрімчакова стіна туфу біля річки, потужністю близько 40 м, підноситься над рівнем річки на 30–40 м. Ця товща простежується у північно-західному напрямі в бік Великого Кам’янця й потоку Вульховчика. Ці туфи теж збагачені цеолітом.

Серед великої кількості різноманітних туфових порід найціннішими є білі різновиди ліпаритових туфів. Вони залягають у вигляді лінз і займають у рельєфі горбоподібні узгір’я, утворюючи невеликі за розмірами пасма, площа яких – близько 0,5 км2. Перше узгір’я білого вулканічного туфу знаходиться на околиці Мужієва. Загальні перспективні запаси становлять близько 0,5 млн. м3.

Значне за запасами родовище Велика Бігань являє собою смугу завдовжки 1,5 км, складену в основному білими туфами з різною кольоровою насиченістю. У її межах є ряд неглибоких розчисток кар’єрного типу. У цій частині знаходиться невеликий кар’єр місцевого значення. Розкрив становить 1,5–2 м, можливий видобуток блоків в об’ємі 0,3–0,5 м3 і більше. Перспективні запаси білого туфу – 20 млн. м3. Туфи ці – також алунітова руда, яка зараз детально вивчається.

Конгломерати та брекчії – це своєрідні за будовою декоративно-облицювальні породи. Різнобарвності надає їм оригінальність структури і кольору в обробленій фактурі. Брекчія біля с. Луги утворює крупні скельні відслонення, а природна відокремлюваність на окремих ділянках сприяє видобутку великих блоків, а також дозволяє вести розробку кольорових брекчій.

Кольоровий конгломерат поширений поблизу Ганичів, Підплеші та Новоселиці. Він проявляється у вигляді великих скельних відслонень заввишки 50–80 м. Порода складена галькою білого кварцу, білого та кольорового пісковина, чорних роговиків, зцементованих кременистим зеленуватим туфом. Блочність конгломерату – 1 – 1,5 м3 і більше. Порода добре обробляється, полірується. На ділянці Підплеші є невеликий кар’єр, де конгломерат періодично добувається шляховими організаціями. Високодекоративний кольоровий конгломерат і брекчії рекомендуються для практичного освоєння, що сприятиме збільшенню закарпатських кольорових порід для використання в архітектурі та будівництві.

Будівельні пісковики майже скрізь поширені на території Карпат. Вони використовуються повсюдно в будівництві для спорудження фундаментів будинків, гребель, у шляховому будівництві. Найбільший попит мають товстоплитчасті пісковики масивної будови. Вони складають головним чином склепінчасті частини гірських хребтів. Найбільш поширені ці пісковики в районі г. Говерла, в долинах рік Тересви, Тереблі, Ріки, Боржави, Латориці, Тиси та їх приток. Для пісковиків характерна масивність. Вони бувають світло-сірого, блакитно-сірого, жовтуватого кольорів, дрібно- і крупнозернисті, в основному кварцові з карбонатними та кременистими включеннями.

У межах Солотвинської западини пісковики розробляються неглибокими кар’єрами місцевого значення. Легкість розробки обумовлена тим, що пісковики пластами, потужність яких від 0,5 до 1,5 – 2 м і більше, залягають серед глин. Під час розробки плити одразу ж видобуваються з паралельними гранями, майже не потребують дальшої обробки, поширені у тересвянській світі. Вони сірого та бурувато-сірого кольору, кварцові, грубозернисті. Найбільші кар’єри пісковиків знаходяться в таких населених пунктах, як Горінчеве, Забрідь, Мерешор, Нижній Бистрий, Сіль, Тур’я Поляна і т. д. Значно менше використовуються пісковики інших світ, де вони присутні у вигляді масивних і товстоплитчастих різновидів як окремі пачки або горизонти.

Пісковики карпатської світи утворюють невеликі горизонти серед флішу. Вони тут темно-сірі, кварцові, різнозернисті, з вапняковим цементом. Потужність горизонтів коливається від 0,5 до кількох метрів. Великі кар’єри цих пісковиків знаходяться на р. Шопурці, північніше Великого Бичкова. Будівельні пісковики у великій кількості є в Рахівському районі. Вони досить міцні, товстошарові, масивні, потужність деяких досягає 20–30 м.

Родовища будівельних пісковиків у Карпатах – крупна сировинна база для задоволення потреб місцевого будівництва.

У районі Рахова по р. Квасній розміщені зеленокам’яні діабази, які мають невисокі фізико-механічні показники. їх можна використовувати в будівництві, а також для виготовлення невеликих архітектурних форм.

На Закарпатті відомі також травертини. Перший скельний вихід знаходиться в 4–5 км з правого боку дороги Рахів – Солотвина, над Тисою. Площа його тут невелика. Другий вихід травертину простежується в районі Ділового в урочищі Мармури. Він представлений двома природними виступами – 1,5–2 м кожний, на площі близько 1,5 га, з запасом – майже 0,5 млн. м3. Травертин тут світло-сірого кольору з кремовим відтінком, добре обробляється, з незначною декоративністю, невисокими показниками, достатньою блочністю. Родовище може стати сировинною базою для Хустського та Рахівського каменеобробних підприємств об’єднання «Закарпатнерудпром».

Широке застосування в будівництві мають гравійно-галечникові й піщані відклади, суглинки і глини. Цими будівельними матеріалами Закарпатська область забезпечена досить добре. Пісковики поширені в гірській частині області. Найчастіше використовуються пачки товстошаруватих і масивних пісковиків крейди і палеогену. Вони мають високу міцність і разом з тим добре піддаються обробці.

Мергелі – глинисто-карбонатна порода – досить поширені в зоні Карпатського глибинного розлому. З неї одержують портландцемент. Як сировина для виробництва цементу поклади мергелів вивчалися і поблизу Перечина. Було встановлено, що вони ні за кількістю, ні за якістю не відповідають вимогам цементного виробництва. В інших місцях вони не привертали уваги геологів через наявність досить частих прошарків пісковику. За останні роки поблизу Новоселиці на Тячівщині виявлено й опробовано досить великі його поклади – понад 30 млн. т.

Вапно будівельне одержують шляхом випалювання вапняку або доломіту. Воно використовується для приготування будівельних розчинів, силікатної цегли, вапно-пуцоланових виробів. Карбонатні породи, придатні для одержання вапна, повинні вміщувати, залежно від марки, 90–97 % карбонатів кальцію, магнію і не більше 3–10 % глини. В області для виробництва вапна детально розвідане Приборжавське родовище вапняку (7,2 млн. т), на базі якого працює завод. Річна потужність його становить 45–50 тис. т вапна.

Сировина для скла. Для виробництва скла застосовується шихта, яка найчастіше складається з кремнезему, глинозему, лугів, окисів магнію та кальцію, а також допоміжні матеріали – освітлювачі, барвники, глушителі, прискорювачі, окислювачі та відновники. Головне джерело кремнезему – піски підвищеної чистоти й певного гранулометричного складу, глинозему – польові шпати, лугів – сода й сульфат натрію, оксидів кальцію і магнію – карбонатні породи підвищеної чистоти. В кондиційних пісках вміст кремнезему становить 98,5–99,8 %, окису заліза – менше 0,03–0,2 %, величина зерен – 0,1–0,6 мм.

У зв’язку з відсутністю в області пісків, які відповідали б цим вимогам, склотарний завод у м. Сваляві може забезпечувати місцевою комплексною сировиною – ліпаритами Арданівського родовища, що знаходиться поблизу Берегова. Ліпарити складаються, в основному, з кремнезему та глинозему, містять до 6–7 % лужних окисів та невелику кількість окисів кальцію й магнію, тому потребують незначної добавки інших підшихтових матеріалів.

Скло з ліпаритів потребує дещо підвищеної температури варки та формування виробів. Запаси ліпариту становлять 20,7 млн. т.

У процесі технологічних випробувань, проведених Українським науково-дослідним інститутом скляної та фарфорової промисловості, з ліпаритів Непівського родовища та місцевих доломітів з добавкою лужних матеріалів одержано зелене тарне скло високої якості.

Камінь будівельний. Для виробництва будівельного каменю використовуються найбільш міцні магматичні, рідше осадові або метаморфічні породи.

В області розвідано понад 20 родовищ будівельного каменю (понад 240 млн. м3). Річний випуск продукції з нього в області досягає 5 млн. м3.

Пиляний стіновий камінь. Для виробництва пиляних блоків, які застосовуються для кладки стін, використовуються відносно м’які вапняки-черепашники, окременіла крейда та вулканічні туфи. В області для виробництва стінових блоків придатні лише деякі різновиди вулканічних туфів, що не мають твердих кам’яних включень.

Цегельно-черепична сировина. Наявність на Закарпатті високоякісних глин (Дубриничі, Горбок, Верхній і Нижній Коропець та інші) створює сприятливі умови для розвитку цегельно-черепичного виробництва, виготовлення дренажних труб, керамічних блоків, кахлів, облицювальної плитки і т. п.

Родовища цегельно-черепичної сировини розміщені в області досить нерівномірно. Зосереджені вони переважно в рівнинній частині і майже відсутні в гірських районах. Сировиною для цегельно-черепичного виробництва служать глини та суглинки елювіального та делювіального генезису. Звичайно ці породи залягають під ґрунтовим шаром горизонтально і пластоподібно. Глини характеризуються сірим кольором з різними відтінками. Вони мають високу пластичність і в’язкість, рідше зустрічаються піщанисті та мулисті. В області нараховується 45 родовищ цегельно-черепичної сировини, а них експлуатується 31. Найбільші родовища суглинків та глин в Берегівському, Ужгородському, Мукачівському та Виноградівському районах.

Практично в кожному районному центрі є один або кілька заводів, що випускають будівельну цеглу, дренажні труби, іноді черепицю. З глин Нижньокоропецького та Івановецького родовищ (Мукачівський район) можна одержати облицювальну плитку й кахлі. Придатні для виробництва облицювальної плитки аргіліти Голятинського родовища (Міжгірський район). Балансові запаси сировини по категоріях А+В+С1 становлять 42,5 млн. м3. Подальше збільшення запасів доцільно за рахунок розвідування покладів глин у полосі передгір’їв на непродуктивних землях.

Пісок будівельний – це незцементована або слабозцементована порода, яка складається, в основному, з кварцових зерен розміром до 5 мм. Домішки найчастіше складені лусочками слюди, зернами польового шпату, дрібними уламками міцних гірських порід у вигляді піску та гравію розміром 5–60 мм. Піски широко використовуються у будівництві для приготування штукатурних або кладочних розчинів, бетону, силікатної цегли.

В області піски поширені, головним чином, в західній рівнинній частині (від Чопа до Берегова), де вони у вигляді пластів та лінз потужністю 15–30 м залягають серед давньочетвертинних озерно-алювіальних відкладів на глибині 2–8 м. Поклади піску, як правило, обводнені. За мінералогічним складом вони неоднорідні. Крім кварцевих зерен, містять дрібні лусочки слюди, уламки різноманітних гірських порід у піщаній та гравійній частинах, а також домішки мулу та глини. Вміст гравію змінюється від 2 до 15 %, а мулу та глини – до 32 %. Вміст кремнезему в пісках становить 70-88 %.

Детально розвідано в області два родовища – Дідівське (16,8 млн. м3), сировина якого використовується як заповнювач бетонів і будівельних розчинів, і Берегівське (15,9 млн. м3), сировина якого придатна для виробництва силікатної цегли. У східних районах області зустрічаються незначні за розмірами лінзовидні поклади пісків поблизу Виноградова та Буштини.

Враховуючи незначне поширення пісків у східних районах області і обмежені можливості розробки великих покладів його в західних, доцільно організувати на кам’яних кар’єрах промивання відсіву (фракція 0–5 мм), який одержують при дробленні кам’яної сировини на щебінь, і використати як заповнювач бетонів.

Перліти – це склуваті вулканічні породи, що мають перлітову (порода наче складена з дрібних цибулиноподібних або круглих зерен) структуру. Завдяки своїм властивостям при термічній обробці спучуватись, перліти широко використовуються для виробництва легких заповнювачів бетону, тепло- і звукоізоляційних матеріалів, при нагріванні в подрібненому стані до температури 1000–1150° вони спучуються і утворюють пісок з об’ємною насипною масою 100– 500 кг/м3 або щебінь з об’ємною насипною масою 300–600 кг/м3. Утворюються перлітові породи при швидкому застиганні ліпаритової лави або вулканічного попелу в наземних умовах, що перешкоджав значній їх кристалізації і наступній гідратації вулканічного скла (обсидіану) гарячими поствулканічними водами. Завдяки низькій об’ємній масі, тепло- і звукоізоляційним властивостям спучений перлітовий пісок і щебінь широко використовується у будівництві для виготовлення легких будівельних блоків, штукатурок, засипок. Інші галузі промисловості використовують перліт у вигляді вогнетривких обмазок і засипок для захисту котлів і трубопроводів від впливу зовнішнього тепла або холоду. Високоякісні перліти в області поширені в межах Берегівського горбогір’я, а також у Мукачівському районі, але тут запаси їх незначні (0,7–1,5 млн. м3). У Хустському районі перлітові породи виявлені поблизу Рокосова. Прогнозні запаси становлять 3–4 млн. м3. Здатність їх до спучування відносно невисока. Родовище слід віднести до числа перспективних для виробництва невисоких марок спученого перліту з об’ємною насипною масою 250–500 кг/м3.

Доломіт являє собою породу, яка складається, в основному, з мінералу доломіту класу карбонатів. Найбільш чисті доломіти з мінімальною домішкою кремнезему, глинозему та заліза, використовуються для виробництва смолодоломітових вогнетривів, які застосовуються при конверторній варці сталі, для одержання білого скла, а також у хімічному виробництві.

На Закарпатті відомо два родовища доломітів середньотріасового віку, розташованих у південній частині Рахівського району. В басейні потоку Кузя поблизу с. Луги доломіти простежуються на площі 1,6х0,8 км. Доломітова товща вміщує відносно рідкі пачки вапняків з прошарками філітовидних сланців. Найбільш потужна (80–170 м) і чиста нижня пачка доломіту. Розвідані запаси становлять 56,6 млн. т, прогнозні менш чистих доломітів – 50–80 млн. т. Родовище поблизу Ділового розташоване на важкодоступних для транспорту гірських схилах. Чисті різновиди доломіту тут зустрічаються рідше.

Каоліни. Каолінами називаються світлі глинисті породи, що складаються переважно з мінералу каолініту в суміші з зернами кварцу. Розрізняють каолін первинний, який зберігся на місці свого утворення, і каолін вторинний, перевідкладений.

В області є одне розвідане родовище каолінів – Берегівське, розташоване в 5 км на схід від Берегова. Площа його зайнята лісом. Каоліни за своїм генезисом є первинними. Вони утворюють пластові поклади. Максимальна потужність їх приурочена до центральної частини родовища і становить 40–74 м. Потужність порід покрівлі змінюється від 4,9 до 56,7 м. Гідрогеологічні умови досить сприятливі для експлуатації родовища як відкритим, так і підземним способом.

Берегівські каоліни надзвичайно неоднорідні за хімічним складом. З них не можна видалити грубі домішки відмулюванням, чого не спостерігається в інших первинних каолінах, у хімічному складі наявна досить значна кількість сульфату, хоча це й нешкідлива домішка. Від грубих часток можна позбавитися при мокрому помолі. Особливо цінною властивістю берегівського каоліну є мінімальний вміст у ньому забарвлюючих оксидів титану й заліза. Зразки, випалені при температурі 1280° – 1300°, мають дуже високу білизну (82–88 %), що робить каоліни особливо цінними для фарфорово-фаянсової промисловості. Вогнетривкість каоліну – 1650° – 1730 °С, температура спікання – 1480–1600 °С.

Особливістю каоліну є його порівняно низька пластичність (5,5– 12,5). Але дослідження показали, що домішка пластичної глини різко поліпшує властивість фарфорової маси, придаючи їй здатність добре формуватися і зберігати міцність при висиханні. Як пластичну домішку можна використати галуазитові глини, пласти яких потужністю до 2 м залягають у каолінових покладах.

Бентонітові глини. Характеризуються вони іонообмінною і адсорбційною здатністю, пластичністю, розбуханням. Головним породоутворюючим мінералом бентонітових глин є монтморилоніт, а також деякі мінерали цієї групи. В області немає розвіданих родовищ типових бентонітових глин. Єдине родовище глин, які за своїми якостями наближаються до бентонітових і тому називаються бентонітоподібними, знаходиться біля с. Горбків Виноградівського району. Потужність пласта – 10–15 м. Основною складовою частиною глин є суміш монтморилоніту й галуазиту. Запаси глини – близько 8 млн. т. Перспективи збільшення їх незначні. В області відомо кілька проявлень типових високоякісних бентонітових глин, які потребують дальшого вивчення (в районі Вишкова та Ільниці).

Мінеральні фарби. На території області вони являють собою кольорові глини, червоне забарвлення яких обумовлене підвищеним вмістом мінералу гідрогематиту, а жовте – гідрогетиту. Поклади мінеральних фарб, які в більшості належать до вохр, приурочені, головним чином, до зони вивітрювання туфогенноефузивних порід за рахунок збагачення останніх гідроокисами заліза. В області нараховується 5 родовищ: Великокопанське, Новоселицьке, Черненське, Ільницьке, Іршавське та 11 маловивчених покладів.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Географія, Економіка Коментарі відсутні »

ЛІСОВІ ГРУНТИ

Загальна площа лісового фонду в області становить 662 тис. га, в тому числі вкрита лісом – 636 тис. га.

На території лісового фонду області виділено такі генетичні типи грунтів: дернові, дерново-підзолисті, буроземно-підзолисті, бурі гірсько-лісові, гірські лучно-лісові, гірсько-підзолисті, торф’яно-гірсько-підзолисті. Між окремими типами існує тісний генетичний зв’язок. Знаходячись в одному генетичному ряду, кожен тип грунту являє собою окрему й самостійну стадію розвитку у часі.

Ґрунти Закарпатської низовини

Ґрунти Закарпатського передгір’я

Ґрунти гірської зони

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Географія, Екологія Коментарі відсутні »

ЛІСОВІ ГРУНТИ. Грунти Закарпатської низовини

Закарпатська низовина в історичному минулому була вкрита заплавними фітоценозами та дубовими лісами. Сучасні діброви тут створено посадкою дерев на лісосіках та сільськогосподарських угіддях, складаються з дуба звичайного з домішкою ясена, граба і осики. У трав’яному покриві переважає осока трясунковидна.

Дернові опідзолені оглеєні грунти поширені на надзаплавних терасах Тиси та її приток і є домінуючим типом у ґрунтовому покриві низовини (табл.). В утворенні цих грунтів велику роль відіграли процеси: дерновий, що відбувався під дією трав’яної рослинності; підзолистий, зумовлений широколистяними лісами, переважно дібровами; глейовий, викликаний неглибоким заляганням ґрунтових вод (1,5-2). Поєднання цих процесів призвело до утворення ґрунтів різного ступеня опідзолення та оглеєння.

Таблиця. Площі ґрунтів Закарпатської області

Ґрунти	Зона	Загальна площа, тис. га	В тому числі рілля
Ґрунти	Зона	Загальна площа, тис. га	тис. га	%
Дерново-слабопідзолисті супіщані		2,5	2,0	80,0
Дерново-середньопідзолисті оглеені суглинкові	Закарпатська низовина	6,7	4,2	62,7
Лучні	»	14,1	5,1	36,2
Лучно-болотні й болотні	»	4,1	0,5	12,2
Дернові, переважно оглеєні, піщані, глинисто-піщані й супіщані в комплексі з слабо-гумусовими пісками	»	25,8	9,2	35,6
Дернові опідзолені суглинкові та оглеєні їх види	»	109,4	76,7	70,1
Буроземно-підзолисті ґрунти і поверхнево оглеєні їх види	Закарпатське передгір’я	61,5	20,9	34,0
Бурі гірсько-лісові щебенюваті й дерново-буроземні в комплексі з оглеєними їх видами	Гірсько-карпатська зона	953,3	41,7	11,8
Дерново-буроземні й гірські лучно-лісові	»	4,2	–	–
Розмиті ґрунти і виходи порід	»	3,7	0,1	2,7
Всього:		1185,3	160,4	13,5

Типовий профіль ґрунту має таку будову: гумусовий горизонт (0-28 см) бурувато-сірого кольору, слабо оглеєний, середньосуглинковий, структура його зернисто-грудкувата, а тому горизонт пухкий, розсипчастий, добре вбирає й пропускає вологу. Елювіальний гумусований горизонт (28-40 см) глеюватий, за кольором дещо світліший від гумусового, порохувато-грудочкуватої структури. Ілювіальний горизонт (40-130 см) має міцну горіхувато-призматичну структуру, виразно оглеєний, з багатьма сизими та іржавими плямами гідратів закисного й окисного заліза на мозаїчно строкатому червоно-бурому фоні. Горизонт збагачений колоїдами, вимитими з верхніх шарів, а тому має важкий механічний склад, липкий і в’язкий, водонепроникний, що є однією з основних причин оглеєння. Давньоалювіальний горизонт (100-130 см і глибше) – важкий суглинок, глейовий, в’язкий.

Усі дернові опідзолені ґрунти в тій чи іншій мірі оглеєні. Глеюваті відміни формуються в умовах періодичного перезволоження і, як правило, знаходяться на підвищених елементах рельєфу. Поверхнево оглеєні і глейові відміни формуються при сильному розвитку глейового процесу в умовах застою атмосферної вологи і поширені на малостічних і замкнутих елементах рельєфу.

Дерново-опідзолені оглеєні ґрунти в Карпатському регіоні належать до родючих. Бонітет їх – 54-59 балів. У гумусовому горизонті міститься 2–4 % перегною, кількість його з глибиною зменшується поступово і на глибині 100–130 см досягає 1–1,5%; рН сольової витяжки коливається близько 4,7. Гідролітична кислотність теж порівняно висока: 5–9 мг-екв. на 100 г ґрунту. Кількість загального азоту досягає 0,24 %, забезпеченість фосфором низька (1–3 мг на 100 г грунту), дещо краща азотом (4–7 мг) і досить задовільна калієм (15–20 мг).

Особливості дернових опідзолених ґрунтів (незначні запаси перегною і поживних речовин, висока кислотність, розпилена структура) обумовлюють характер заходів по підвищенню їх родючості. Це внесення високих доз органічних (гною, компостів) та мінеральних добрив, ефективність яких на цих ґрунтах дуже висока; осушувальні меліорації; вапнування (5–6 т/га); поступове поглиблення орного шару. Важливим фактором підвищення родючості слід вважати 1-3-річне використання поля сівозміни під багаторічні трави, вирощування люпину як на корм, так і на сидерат.

Ґрунти давньої надзаплавної тераси в цілому відрізняються від ґрунтів Притисянської (молодої) тераси мілким новітнім намитим шаром, бідним на фосфор, вищим ступенем вивітрюваності, тобто ґрунти давньої тераси значно бідніші на поживні елементи для рослин.

Навколо м. Чопа, у межиріччі Тиса – Сєрне – Латориця, виділяється Чопське пониження. Ґрунтовий покрив тут неоднорідний: на глинистих алювіальних відкладах Тиси поширені дернові глейові грунти; на піщано-середньосуглинкових відкладах – лучні опідзолені глейові, а на супіщаних відкладах – лучні грунти. У вологий сезон вони замокають, при відсутності ж опадів висихають і утворюють брили. Тому важливого значення набуває регулювання водно-повітряного режиму. Характерною особливістю грунтів Чопського пониження є їх мала вилугуваність, вони мають нейтральну реакцію, бідні на калій і фосфор.

Дернові грунти. Група дернових грунтів області здебільшого поширена у заплавах річок Тиси, Латориці, Боржави і Ужа на піщаних і супіщаних алювіальних відкладах, підстелених галечником. Відклади відзначаються хорошою дренованістю, завдяки чому сформовані на них дернові грунти мають найкращий водно-повітряний режим.

За своїм хімічним складом і будовою дернові грунти дуже відрізняються від грунтів надзаплавних терас. За морфологічною будовою вони нагадують профіль чорноземного типу без чіткої диференціації, але мають значно меншу глибину. Глибокими є, як правило, легкосуглинисті відміни, що залягають на периферії заплави. Гумусовий горизонт (20-30 см) має бурувато-сірий колір, грудкувато-зернисту структуру, високу пористість і водопроникність. Перехідний горизонт ще достатньо гумусовий, переважно шаруватий, поступово (на глибині 60–70 см) переходить у материнську породу, часто це пісок, який підстелюється галечником.

Залежно від локальних гідрологічних обставин грунти заплав знаходяться в різних умовах дренування й зволоження. Низькі заплави щороку заливаються річковими водами, а після спаду води у них встановлюється випітний водний режим. Високі ж заплави затоплюються періодично, і водний режим у грунтах буває змішаний, періодично застійно-промивний.

Дернові грунти містять порівняно невелику кількість гумусу (1,5-3%), однак мають сприятливі для рослини фізико-хімічні властивості: слабокислу, часом близьку до нейтральної, реакцію (рН сольової витяжки 5,1–6,1) і практично не містять рухомого алюмінію; гідролітична кислотність також невелика (1–2 мг-екв. на 100 г грунту). Вміст увібраних основ коливається в досить широких межах (від 4 до 25-30 мг-екв. на 100 г грунту) і знаходиться в прямій залежності від літологічних особливостей порід, які в алювіальних відкладах дуже різноманітні. Така залежність властивостей грунту від властивостей материнських порід свідчить про стадійну молодість грунтів. Ступінь насичення основами досягає 85–99 %, тому дернові грунти не потребують вапнування. Вони не потребують і осушувальних меліорацій (у посушливі роки необхідне зрошення). Взагалі дернові грунти мають невисоку родючість, потребують внесення високих норм органічних і мінеральних добрив.

Лучні та болотні грунти залягають у заплавах, на низьких терасах річок, в улоговинах, на Чорному мочарі та інших замкнених зниженнях і належать до типу дернового грунтоутворення, яке відбувається в різко виявлених гідроморфних умовах при постійному капілярному зв’язку з неглибоко залягаючими ґрунтовими водами і при сезонному поверхневому затопленні паводковими водами (в заплавах) або талими сніговими і дощовими водами в балочних долинах. Більша частинах лучних грунтів оглеєна і опідзолена одночасно.

На добре дренованих породах утворюються лучні неоглеєні грунти з таким профілем: (0-35 см) – гумусовий, бурувато-сірий з горіхувато-зернистою структурою, середньосуглинковий, помітні вицвіти солей; перехідний горизонт (35–60 см) – сірувато-бурий, середньо-суглинковий, грудкувато-горіхуватий, ущільнений; материнська порода (60–85 см) – галька з крупним піском.

Профіль лучного глейового слабоопідзоленого грунту можна охарактеризувати за розрізом, закладеним на високій заплаві Тиси (с. Грабарів): гумусовий (0–38 см), темно-сірий, суглинковий, плямистий (оглеєний); перехідний (38–62 см), гумусовий, грубопризматичний, сильно оглеєний; на глибині 62–96 см гумусовий, перехідний, середньосуглинковий, щільний; на глибині 96–117 см і більше сизувато-сірий з іржавими плямами.

Лучні грунти містять 4–7 % перегною, мають слабокислу (рН 4,8–6,2) реакцію при низьких значеннях гідролітичної кислотності (1 – 2 мг-екв. на 100 г грунту), досить добре забезпечені доступними для рослин формами азоту та калію, дещо гірше – фосфору.

Лучно-болотні грунти залягають у пониженнях, де грунтові води знаходяться на глибині 40–50 см. У цих грунтах до глибини 10–15 см утворюється сизувато-сірий безструктурний гумусовий горизонт, який при висиханні розтріскується на брили. Глибше залягає перехідний горизонт завтовшки близько 20–25 см, помірно гумусований, сірувато-сизий з іржавими плямами, мокрий, в’язкий. Ці грунти сильно кислі (рН 4,0–4,5), містять у гумусовому горизонті 8–12 % гумусу, однак кількість його швидко зменшується з глибиною. Після осушення придатні під кормові угіддя. Після тривалої меліорації їх можна використовувати під орні землі.

Лучні глейові, лучні опідзолені глейові та лучно-болотні грунти становлять основу ґрунтового покриву Чорного мочара – обширного пониження з відносною глибиною 3–5 м, площею 14 тис. га між Берегівським горбогір’ям і передгір’ям. Головним завданням у підвищенні родючості грунтів Чорного мочара є регулювання їх водно-повітряного режиму шляхом меліорації – осушення й зрошення.

Болотні грунти в області поширені мало. Виділяються намулувато-болотні та торфувато-болотні відміни. В останніх над намулистим мінеральним горизонтом розвинувся торфовий горизонт завтовшки 10–15 см. Торфову й намулисту масу, яка містить високий процент органічної речовини, можна використовувати для приготування торфокомпостів.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Географія Коментарі відсутні »

ЛІСОВІ ГРУНТИ. Грунти Закарпатського передгір’я.

Закарпатське передгір’я – це досить чітко відокремлена вертикальна грунтово-кліматична зона з буроземно-підзолистими грунтами. Над Закарпатською низовиною передгір’я підноситься на 175– 275 м. Різниця у висотах визначила зміну в кліматичних умовах – збільшення атмосферних опадів і зниження температури повітря порівняно з низовиною.

Передгір’я складено в основі магматичними, переважно середніми породами (андезити та інші) Вигорлат-Гутинського хребта, який входить до складу гірської буроземно-лісової зони. В зону Закарпатського передгір’я він входить у формах кристалічних утворень і вулканічних туфів, які, виходячи місцями на поверхню, є причиною поширення бурих лісових грунтів серед буроземно-підзолистої зони.

Окремі куполи вулканічних утворень, які розкидані по Закарпатській низовині в місцях розломів в осадочних породах, відомі під назвою Берегівського і Косинського горбогір’їв і Чорної гори (м. Виноградів).

За материнські породи грунтів передгір’я служать щебенюватий делювій магматичних порід, у тому числі й червоноколірні глини, щебенюватий і неглибокий елювій, що підстилається плитою цих же порід; делювій і елювій флішу, у тому числі місцями й вапняків. Тераси річок, які перерізають передгір’я, складені щебенюватими піщаними і супіщаними породами. По днищах широких понижень залягає глинистий і суглинковий маловодопроникний делювій.

Передгір’я сильно еродоване, має горбисто-увалистий і часто зсувний рельєф. Проте цей розчленований рельєф не встигає відводити підґрунтові води, що надходять з гір. Рівень підґрунтових вод навіть на схилах після опадів піднімається до поверхні, чим обумовлюється оглеєння грунтів.

Природна рослинність, під якою проходив і проходить процес ґрунтоутворення – переважно дубові ліси з дуба скельного. Крім дубів, ростуть бук, граб, а на вологіших місцях – ясен, в’яз шорсткий, береза. Трав’яний покрив складається переважно з осоки волохатої, перлівок, орляка звичайного, осоки трясунковидної та інших. Вище 400 м дубовий пояс змінюється буковим.

У Закарпатському передгір’ї в умовах промивного й застійно-промивного водних режимів на малодренованому й переважно нещебенистому елювії-делювії флішу і магматичних порід утворилися буроземно-підзолисті грунти, на добре дренованих щебенюватих породах – бурі лісові. На глинистому делювії балок залягають дернові глейові, а на широких терасах річок – дернові опідзолені оглеєні грунти. На Берегівсько-Косівському горбогір’ї поширені бурі лісові опідзолені грунти.

Буроземно-підзолисті грунти сформувалися під впливом двох основних процесів ґрунтоутворення: буроземного, що відбувався під лісовою рослинністю, й псевдопідзолистого, викликаного надмірним зволоженням і поверхневим оглеєнням. Перезволоження грунту зумовлює відновлення окисного заліза і переведення його у двовалентний рухомий іон, а також збільшує рухомість гумусових речовин. Під впливом нисхідних течій води гумусові речовини і сполуки заліза перерозподіляються по профілю грунту за підзолистим типом, але без руйнування первинних і вторинних мінералів, яке відбувається при справжньому підзолистому процесі. Грунти мають значну глибину та чітко диференційований на генетичні горизонти профіль: гумусово-елювіальний горизонт (0–22 см), часто з ознаками оглеєння. сіро-бурого кольору, розпилений, пухкий, середньосуглинковий; елювіально-ілювіальний горизонт (22–39 см) світло-бурий, пористий, пухкий, пластинчастої структури, переважно середньосуглинковий; ілювіальний (39–80 см) важкосуглинистий або глинистий, сильно ущільнений, містить багато колоїдів, в’язкий, липкий. Горизонт плямистий, мармуроподібний, характерне чергування червоного й бурого кольору з сизим та охристим, що зумовлено оглеєнням; часто зустрічаються новоутворення у вигляді орнштейнів.

Завдяки наявності ущільненого водонепроникного ілювіального горизонту на незначній глибині (35–40 см) буроземно-підзолисті грунти мають незадовільний водно-повітряний режим. Вони швидко насичуються вологою, надлишок опадів утворює поверхневий стік, а грунти цього типу найбільш піддаються водній ерозії. Застій води на поверхні обумовлює поверхневе або наскрізне оглеєння, що призводить до переважання анаеробних умов життєдіяльності мікроорганізмів, погіршує умови розвитку кореневих систем рослин і перехід поживних речовин у доступні форми.

Грунти належать до малогумусових. Кількість гумусу у верхніх горизонтах коливається в межах 1–3 %, а в елювіальному горизонті – 0,6–0,8%. Надмірно висока кислотність – рН (сольове) дорівнює в середньому 4,2. Ступінь насичення основами коливається в межах 17–62 %. Забезпечення рухомими формами всіх поживних елементів у цих грунтах дуже низьке.

Для підвищення продуктивності та поліпшення якості вирощуваних на буроземно-підзолистих грунтах культур необхідно поліпшити фізико-хімічні властивості грунту шляхом вапнування і внесенням високих доз органічних добрив. Особливе значення має боротьба з водною ерозією. Високоефективним господарським і природоохоронним заходом при цьому є поряд з іншими протиерозійними заходами створення на схилах наорних горизонтальних терас.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Географія Коментарі відсутні »

ЛІСОВІ ГРУНТИ. Грунти гірської зони.

У гірській частині області ґрунтоутворення відбувається за буроземним типом, що призводить до формування бурих гірсько-лісових грунтів. Це найбільш поширений фоновий тип грунтів гірської частини Закарпаття. Буроземний ґрунтоутворювальний процес проходив і проходить в умовах вологого клімату під дерев’янистою рослинною формацією на всіх добре дренованих щебенюватих, багатих первинними мінералами породах – елювії і делювії карпатського флішу, метаморфічних і магматичних породах.

Згідно експериментальних даних (Г. О. Андрущенко, 1964; П. С. Пастернак, 1967) бурі лісові грунти утворюються за такою схемою. В процесі розкладу лісової підстилки кренові та інші органічні кислоти, які при цьому утворюються, нейтралізуються кальцієм, залізом і алюмінієм, внаслідок великої зольності підстилки. В умовах добре виявленого промивного водного режиму такі нейтралізовані розчини не опідзолюють грунт, не викликають перерозподілу колоїдів по профілю. Перегнійні кислоти, зв’язуючись з залізом і алюмінієм, акумулюються у верхніх шарах і надають грунтам бурого кольору. В умовах, коли кислі розчини з лісової підстилки недостатньо нейтралізовані, утворюються бурі лісові опідзолені грунти.

Перерозподіл рослинного покриву, тепла і вологи у зв’язку з умовами гірського рельєфу зумовлює наявність висотної (вертикальної) ґрунтової поясності. В гірсько-лісовому поясі формується тип бурих гірсько-лісових грунтів, які поділяються на темно-бурі, бурі, світло-бурі неопідзолені й опідзолені. Біля верхньої межі лісу, особливо на кам’янистих ділянках, під чистими природними ялинниками і гірською сосною формуються гірсько-підзолисті і торф’яно-гірсько-підзолисті грунти. В умовах розріджених приполонинних насаджень поширені гірські лучно-лісові грунти.

З посиленням вологості клімату й виявленості промивного водного режиму, зниженням температур внаслідок збільшення абсолютних висот у грунтах закономірно зростає кількість перегною з 4–5 % до 16–18 %, зменшується кількість кальцію, збільшується кількість азоту, органічних фосфатів, заліза і алюмінію. Г. О. Андрущенко (1970) виділяє три грунтово-геохімічні пояси: нижній – до 500 м, середній – в межах висот 500–800 м, верхній – в межах висот 800–1200 м над рівнем моря.

У межах кожного з поясів бурі лісові грунти мають різну глибину і різний ступінь щебенюватості, у зв’язку з чим виділяються види: глибокі (116–120 см), середньоглибокі (60–75 см) і неглибокі (40–50 см), мало- й сильнощебенюваті. Ці ознаки мають важливе значення при використанні бурих лісових грунтів у сільському господарстві. Найбільш поширені на схилах середньоглибокі грунти. Глибокі поширені здебільшого на вододілах і належать до найменш щебенюватих.

Бурі лісові грунти кислі, не насичені основами, значно збагачені рухомим алюмінієм, бідні на рухомий фосфор, а часто й на калій. Потенціальна родючість їх досить низька. Ефективно використовувати у сільськогосподарському виробництві ці грунти можна тільки після внесення високих норм добрив, вапнування, проведення заходів боротьби з ерозією.

Бурі грунти – це типові лісові землі. В доагрикультурний період вони були повністю вкриті лісами, та й тепер основна їх площа зайнята під лісами. Найдоцільніше й надалі використовувати бурі гірсько-лісові грунти у лісовому господарстві.

Одним з найбільш ефективних засобів підвищення продуктивності лісових земель є застосування мінеральних добрив. Їх використовують для підвищення продуктивності насаджень, підвищення стійкості деревних порід проти хвороб і шкідників.

Позитивна дія азотних добрив проявляється в перші 3–5 років. Пізніше їх дія помітно зменшується, і вже через 6–7 років після внесення непомітна. Ефективність азотного добрива відчутніша при забезпеченні рослин іншими елементами живлення, особливо фосфором, калієм та кальцієм. Дуже перспективне збагачення сумішей добрив мікроелементами і насамперед сіркою, молібденом, бором, міддю, марганцем.

Гірські ялинники добре реагують на внесення N90Р60 з додаванням вапна 2–3 т/га. На рівних місцеположеннях передгір’я слід вносити N100P80K60 для перших двох класів віку і N150P50K50 на фоні 2 т вапняку для ялинників старшого віку.

На бурих гірсько-лісових грунтах на внесення добрив (N150Р90К60) значним поліпшенням росту у всіх вікових категоріях реагують бук лісовий, дуб звичайний, каштан.

Насадження у молодому віці удобрюють для прискорення їх росту. При цьому удобрення лісів дає високий ефект при поєднанні внесення добрив з рубками догляду (освітлення, прочистки, проріджування) .

Удобрення достигаючого лісу проводять у другій половині терміну обороту рубки. Мета удобрення – збільшення виходу крупних сортиментів деревини і сприяння природному відновленню лісу.

Бурі лісові грунти букових лісів на флішевих породах. Букові ліси із значною домішкою явора, граба, в’яза, ясена поширені на висотах від 300 до 1100 м. У західній частині Закарпаття чисті букові ліси піднімаються до 1200 м, а в східній – тільки до 700 м над рівнем моря. Ґрунтовий покрив у районі чистих букових насаджень не відзначається великою різноманітністю. Морфологічні ознаки грунтів одноманітні, переходи між горизонтами поступові.

Н0 – 0-2 см. Підстилка з листя і дрібних гілочок, знизу напіврозкладена.

На – 2-10 см. Темно-бурий, вологий, пухкий, зернистий, суцільно сплетений корінням бука; зрідка зустрічається щебінь.

Н1 – 10-27 см. Темно-бурий, дрібнозернистий, середньосуглинковий, перехід поступовий.

Н2 – 27-55 см. Бурий, пухкий, вологий, дрібногоріхуватий, зустрічаються уламки гірських порід, перехід поступовий.

НР – 55–80 см. Відрізняється від попереднього ущільненням та значною кількістю уламків гірської породи.

Р – 80-120 см. Сірувато-бурий, щільний, дуже щебенисто-кам’янистий.

За вмістом гумусу грунти помітно відрізняються залежно від висоти над рівнем моря. У грунтах нижньої частини поясу букових лісів (до 600 м) вміст гумусу невисокий – до 5 %, вище – 7–8 %.

У більшості випадків рН водної витяжки у верхніх горизонтах цих грунтів становить 4,5–5, у нижніх підвищується до 4,9–5,5. Все це свідчить про кислий характер процесів розкладу органічних речовин. Гідролітична кислотність може досягати 10–25 мг-екв. на 100 г грунту. Вміст рухомого калію досягає 20 мг на 100 г грунту, високий також вміст рухомого азоту – 5–20 мг на 100 г грунту. Забезпеченість фосфором низька – 1–2 мг на 100 г грунту.

Лісорослинні властивості грунтів під буковими насадженнями неоднорідні. Найпродуктивніші глибокі слабоскелетні, ріст бука на яких досягає 1С1а бонітетів (середня висота до 36 м, діаметр до 60 см, запас 470 м3/га). На мілких грунтах, глибина яких становить 40–50 см, бук має III бонітет, однак такі ділянки зустрічаються рідко.

За сукупністю морфологічних ознак, фізико-хімічними властивостями, хімічним складом грунти букових насаджень поділяються на три групи:

– бурі середньогумусні вилуговані неопідзолені, пов’язані з ялиновими і яворовими бучинами й субучинами;

– світло-бурі середньогумусні вилуговані неопідзолені й опідзолені – під чистими бучинами й субучинами з домішкою в’яза і клена гостролистого;

– світло-бурі малогумусні опідзолені – під грабовими бучинами й субучинами.

Грунти дубово-букових і букових лісів на вулканічних породах. Район Вулканічних Карпат за умови ґрунтоутворення дещо відрізняється від інших районів. Через значну крутизну схилів у сільськогосподарському виробництві використовується порівняно невелика кількість площ. На висотах до 400 м головною породою є дуб скельний з домішкою бука і граба. Вище 400–500 м переважають букові насадження.

Грунти формуються на продуктах вивітрювання вулканічних порід і належать до типу бурих лісових з усіма характерними для них ознаками:

Н0 – 0-2 см. Підстилка з листя і гілочок бука, знизу напіврозкладена.

На – 2-4 см. Темно-бурий, дрібнозернистий, свіжий, пилуватосуглинковий з включенням щебеню (15–20 %), сильно пронизаний дрібними корінцями бука; перехід поступовий.

Н – 4-49 см. Темно-бурий, пухкий, свіжий, дрібнозернистий, неміцної структури, пилувато-суглинковий, зустрічається каміння, перехід помітний.

НР – 49-70 см. Світло-бурий з сірим відтінком, ущільнений, вологий, середньосуглинковий, до 50 % каміння і щебеню.

Р – 70-105 см. Пальово-бурий, вологий, щільний, дуже кам’янистий (80 % каміння), середньосуглинковий.

Р – 105-140 см. Бурий, щільний, вологий, вивітрілий андезит, який переходить у гірську породу.

Серед бурих гірсько-лісових грунтів, які утворились на продуктах вивітрювання магматичних порід, виділяються такі групи:

– бурі ненасичені (ступінь насиченості 20– 25 %) неопідзолені. Формуються на продуктах вивітрювання андезитів і андезито-базальтів у верхніх частинах схилів;

– бурі насичені (ступінь насичення 60–80 %) неопідзолені, які формуються на продуктах вивітрювання основних порід (базальтів і андезито-базальтів);

– бурі ненасичені й слабонасичені опідзолені, що утворюються на дуже розкладених делювіально-елювіальних відкладах андезито-базальтів, а також ліпаритів, дацитів.

Продуктивність лісів на цих грунтах висока. З природних насаджень найпродуктивніші (бонітет 1 – 1а) букові та дубово-букові з домішкою ясена, клена гостролистого, черешні на глибоких насичених бурих лісових грунтах. Дуже високу продуктивність мають штучні насадження з ялини і ялиці. У 55–60 років запас їх досягає 500–550 м3/га. Проте необхідно враховувати, що ялинові та ялицеві насадження в цих умовах вражаються гниллю, внаслідок чого втрачають технічну цінність.

Грунти мішаних хвойних і хвойно-листяних лісів. Мішані хвойні і хвойно-листяні лісп з перевагою ялини розташовані у верхньому гірсько-лісовому поясі. В західній частині південного макросхилу Карпат хвойно-листяні ліси зустрічаються невеликими роз’єднаними масивами. Лісові насадження цих районів за своїм складом різнорідні, що пояснюється, крім природних умов, впливом діяльності людини. Цей вплив проявився головним чином в заміні мішаних буково-ялинових, буково-ялиново-ялицевих насаджень на чисті ялинові.

Незважаючи на те, що грунти розташовані в різних умовах, вони дуже схожі між собою і відрізняються глибиною залягання, скелетністю та наявністю оглеєння. В більшості випадків профіль грунту має слабу диференціацію на горизонти, характерне темно-буре і буре забарвлення, відсутні або слабо помітні ознаки опідзолення.

Генетичний профіль бурих гірсько-лісових грунтів мішаних хвойних і хвойно-листяних лісів має типовий дерновий габітус. У непорушеному стані (під лісом) профіль має таку будову:

Но – 0-2 см. Підстилка з хвої, листя і гілок, донизу напіврозкладена.

Н1 – 2-18 см. Темно-бурий, вологий, пухкий, дрібнозернистий, насичений дрібним корінням деревних порід, щебенистий. Перехід поступовий.

Н2 – 18-47 см. Бурий, вологий, ущільнений, дрібнозернистий, слабощебенистий. Зрідка трапляються уламки пісковика. Перехід поступовий.

Нр – 47-75 см. Бурий, пухкий, вологий, середньосуглинковий, грудкуватозернистий, середньохрящуватий. Перехід помітний.

Р1 – 75-94 см. Світло-сірий пухкий сланець з незначною домішкою дрібнозему.

Р2 – 94-120 см. Бурувато-сизуватий, щільний, важкосуглинковий, насичений щебенем.

Характерною особливістю грунтів під хвойними мішаними лісами Карпат є значний вміст перегною. Під корінними лісами у верхніх горизонтах грунту вміст його становить 11–16 %, під вторинними луками кількість гумусу зменшується до 5–7 %, а на орних землях падає до 3–5 %.

За характером актуальної кислотності грунти належать до кислих. рН водне в неокультурених грунтах становить 3,8–4. На орних землях цей показник зростає до 5–5,2. Гідролітична кислотність цих грунтів під сільськогосподарськими угіддями висока і дорівнює 3-7 мг-екв. на 100 г грунту, зростає у грунтах під лісом до 20– 25 мг-екв. Висока обмінна кислотність пов’язана зі значною кількістю рухомого алюмінію у вбирному комплексі грунту (від 1 до 10–15 мг-екв. на 100 г грунту).

Грунти багаті на валові форми поживних речовин, особливо фосфору, однак рухомість і доступність їх для рослин досить низька. Для активізації рухомості поживних речовин необхідне вапнування (10–15 т вапна на 1 га). Не менший ефект дає внесення в грунт кількох центнерів сиромолотого гіпсу.

Високогірні грунти під гірською сосною. У східній частині субальпійського поясу Карпат виділяється пояс соснового криволісся, який змінюється субальпійськими луками. Зарості гірської сосни на кам’янистих розсипах є однією з перших стадій після лишайникової стадії первинного ґрунтотворного процесу. Первинне поселення лишайників призводить до утворення дрібнозему в заглибленнях між камінням. Таким чином створюються умови для поселення гірської сосни. Під гірською сосною поселяються мохи та чагарники. Внаслідок спільної дії гірської сосни і мохів процес ґрунтоутворення поглиблюється, що призводить до формування під гірсько-сосновим криволіссям торф’яно-гірсько-підзолистих грунтів.

Для прикладу розглянемо профіль грунту під гірською сосною (Усть-Чорнянський лісокомбінат, г. Побита, 1420 м над рівнем моря).

Т – 0-29 см. Шар відмерлих мохів, перемішаний з хвоєю, листочками брусниці й чорниці, сильно насичений корінцями напівчагарників із значною участю коренів сосни. Перехід різкий.

Нт – 29-42 см. Темно-бурий, мокрий, торф’янистий, сильно насичений корінцями сосни.

ЕР – 42-75 см. Шар щільного пісковина з пустими проміжками, на горизонтальних гранях пісковика відкладені піскуваті продукти розкладу світло-сірого кольору.

ІР – 75-90 см. Буро-попелястий, піщаний, вологий, дуже кам’янистий шар, який переходить у скельний горизонт пісковиків.

Як морфологічні ознаки, так і хімічні властивості свідчать про наявність підзолистого процесу в цих грунтах при гумусно-ілювіальному характері профілю. Грунти під гірською сосною мають дуже кислу реакцію (рН водне 3,9-4,2). Верхній горизонт на 50-70 % складений з органічної речовини.

Гірські лучно-буроземні грунти поширені в субальпійському і альпійському поясах на висотах 1100-1200 м у західній і 1500-1600 м у східній частинах області. їх формування відбувалося під лучною і чагарниковою рослинністю, хоча можлива й участь лісової рослинності у більш теплі періоди голоцену.

За будовою профілю ці грунти нагадують неглибокі або середньо-глибокі бурі лісові грунти. Характерною особливістю їх є наявність оторфовілої дернини (Н0) або торфу (Т), завглибшки до 10-12 см. Нижче залягає неглибокий (15-20 см) гумусовий горизонт темно-сірого кольору, з виразною зернистою структурою. Перехідний горизонт подібний до таких же горизонтів у бурих лісових грунтах і досягає у глибину 40-65 см.

Гумусність гірських лучно-лісових грунтів становить 10-15 %, вони мають високу актуальну кислотність (рН сольове 3,5-4,5), порівняно добре забезпечені азотом, слабо – фосфором і калієм. Потребують внесення фосфорно-калійних добрив і вапнування.

Дерново-буроземні грунти. Поширені у всіх вертикальних поясах гірської зони, здебільшого на безлісих ділянках (на виположених гірських схилах, терасах гірських річок), що використовуються під природні кормові угіддя. Утворилися в результаті накладання дернового шару в процесі ґрунтоутворення на буроземний. Широколистяні ліси на виположених схилах мають рясний травостій, часті у них поляни, вкриті лише трав’янистою рослинністю. Виположені форми рельєфу сприяли ранньому їх освоєнню під сільськогосподарські угіддя, а лучна рослинність і сільськогосподарські культури сприяли формуванню виразного дернового горизонту.

Дерново-буроземні грунти відрізняються від бурих лісових наявністю дернового темнувато-бурого або навіть темно-сірого з бурим відтінком горизонту, завтовшки 20–30 см. Нижче залягає перехідний сіро-бурий горизонт завглибшки 60–80 см з горіхуватою структурою, який поступово переходить в елювій корінних порід (пісковиків, сланців, флішу).

Вміст гумусу, особливо у грунтів на алювіально-делювіальних відкладах, становить у верхньому горизонті 3-5 %. Грунти середньо забезпечені рухомими формами азоту та калію, дещо гірше – фосфором. Порівняно висока кислотність (рН 4,5-5) і наявність рухомого алюмінію вимагають вапнування або гіпсування, застосування органічних добрив і посівів люпину на зелене добриво. Використовуються ці грунти як природні кормові угіддя, орні землі, під сади і ягідники.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Географія Коментарі відсутні »

ЗАХИСТ ЗЕМЕЛЬ НА ТРАСАХ МАГІСТРАЛЬНИХ ТРУБОПРОВОДІВ.

За останні роки через Карпати прокладено ряд потужних трубопроводів союзного й міжнародного значення. У місцях їх проходження в результаті інженерного втручання порушується взаємозв’язок між рослинним покривом, грунтом і підстилаючими гірськими породами, тобто порушується природне функціонування гірських екосистем. Ці зміни в умовах надлишкового зволоження, наявності крутих схилів, знищених рослинних угруповань, виведених на денну поверхню підстилаючих гірських порід, часто стають причиною виникнення шкідливих як для трубопроводів, так і для оточуючих екосистем процесів, таких як лінійна та площинна ерозія, зсуви, заболочення.

Практичні заходи по усуненню або зменшенню процесів ерозії, передбачені проектами та здійснювані будівельниками під час прокладання трубопроводів, не завжди дають бажані наслідки. Тому виникла потреба в розробленні додаткових протиерозійних та грунтостабілізуючих заходів, зокрема фітомеліоративних, які б забезпечували безаварійний стан трубопроводів і нормальне функціонування прилеглих екосистем.

Відомо, що рослинний покрив зменшує можливість ерозії або повністю її попереджує. Завдяки розгалуженій надземній і підземній частині вегетативних органів, рослинний покрив стабілізує грунт і таким чином захищає його від розмиву під час інтенсивних дощів на схилах. Якщо він знищений, пошкоджений або дуже зріджений, небезпека ерозії, що виникає від дощів навіть невеликої інтенсивності, різко збільшується. Ґрунтозахисна роль різних типів рослинності надзвичайно багатогранна. Чим більше зімкнуті лісові насадження, тим більша частина опадів затримується їх кронами, а значить, не бере участі у формуванні поверхневого стоку. Якщо врахувати, що трубопроводи прокладені в гірських районах Карпат, де випадає від 1000 до 1400 мм опадів, то захисна роль лісових екосистем у прилеглій до траси зоні набуває особливого екологічного значення і її неможливо замінити жодними технічними спорудами.

Виключно велике значення у захисті грунту від ерозії має мульча, що складається з різноманітних органічних рештків. При достатній потужності вона здатна повністю запобігти ерозії навіть на досить ерозійно небезпечних ділянках.

Протиерозійну роль виконують і розгалужені кореневі системи рослин, які скріплюють грунтові горизонти і тим самим підвищують їх стійкість до змиву, розмиву та сповзання. При відмиранні й розкладанні коріння збільшується пористість грунту. Це підвищує його водопроникність, а отже, зменшує об’єм та інтенсивність схилового стоку. Кореневі системи рослин поліпшують структуру грунту, є джерелом його збагачення органікою, а це, в свою чергу, підвищує його родючість і протиерозійну стійкість. Важлива роль і лісової підстилки. Вона, маючи високу водопроникність і вологоємкість, забезпечує швидке поглинання зливових дощів, переведення поверхневого стоку у внутрігрунтовий. За нашими даними, лісова підстилка поглинає у 2–5 разів більше води, ніж її маса у повітряно-сухому стані. Нерівна поверхня підстилки сповільнює швидкість стоку і кольматує грунт, що змивається з вище розміщених ділянок схилу. При знятті підстилки стік збільшується у 8–10 разів і більше.

Надзвичайно велику роль у попередженні ерозії та відновленні еродованих грунтів відіграють багаторічні трави. Особливо надійно захищають грунт від ерозії бобово-злакові суміші, які створюють густий надземний покрив і досить розгалужену кореневу систему. Крім поліпшення фізичних властивостей, кореневі системи збагачують грунт азотом, фосфором, калієм, кальцієм. Протиерозійна ефективність багаторічних трав залежить від їх видового складу, щільності травостою, розвитку кореневих систем, потужності і глибини розташування підземних вегетативних органів.

Екологічні та геоботанічні дослідження на трасах трубопроводів в Українських Карпатах дозволили встановити проходження процесу відновлення рослинного покриву у різних екологічних умовах трас, визначити грунтостабілізуючу та протиерозійну роль кореневих систем піонерних видів, і таким чином, використати в різних висотних смугах потенціальні можливості фітомеліорантів у відновленні порушеної при будівництві трас екологічної рівноваги.

У межах Полонинського та Вододільного Верховинського хребтів природна рослинність покриває лише одну третю частину поверхні відводу трас магістральних трубопроводів, причому щільність її невелика. Починаючи з висоти 800 м над рівнем моря, у несприятливих екологічних умовах площа непокритих рослинністю трас збільшується до 80 %. Тому розраховувати на виконання природною рослинністю протиерозійних та грунтостабілізуючих функцій на трасах магістральних трубопроводів у найближчий час безперспективно. Значить, найбільш ефективний спосіб прискореного закріплення поверхневого шару грунту – створення на трасах культур-фітоценозів зі стійких у даних екологічних умовах видів рослин, що можуть виконувати меліоративну функцію.

Важливими фітомеліоративними заходами, що сприятимуть оптимізації екологічного режиму на трасах магістральних трубопроводів, слід вважати:

Залуження трас трубопроводів такими бобово-злаковими сумішами:

а) тимофіївка лучна + грястиця збірна + костриця лучна + конюшина лучна + конюшина біла;

б) мітлиця біла + райграс пасовищний + костриця лучна + лядвенець рогатий + конюшина біла;

в) щучка дерниста + мітлиця біла + грястиця збірна + конюшина біла.

Грунтостабілізуючі посадки дерев та кущів на зсувних ділянках (акація біла та жовта, вільха сіра й зелена, верба червона та козяча, жарновець віниковий, шипшина собача, ялина, явір).
Водопоглинаючі посадки дерев та кущів у місцях стояння ґрунтових вод (різні види верб, вільха сіра та клейка).

У зв’язку з тим, що ефективність фітомеліорації визначається проведеною технічною рекультивацією, на деяких трасах магістральних трубопроводів, особливо газопроводів, її слід доповнити такими технічними заходами:

– спорудженням водовідвідних канав та лотків;

– насипанням штучних мікротерас.

Для фітомеліоративних робіт на трасах магістральних трубопроводів необхідні узгоджені конструктивні дії між землекористувачами, по території яких прокладені траси, та експлуатаційниками.

Обидва етапи рекультивації – технічний та біологічний – слід розглядати в їх екологічній узгодженості, яка виражається у використанні потенціальної можливості рослин у закріпленні порушених ділянок трас. Тільки при умові виконання фітомеліоративних робіт на завершальному етапі будівництва трас магістральних трубопроводів можна розраховувати на досягнення позитивних результатів у забезпеченні нормального функціонування трубопроводів у екологічно безпечному середовищі.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Географія Коментарі відсутні »

ПРИРОДНІ ЛУКИ ТА ШЛЯХИ IX ПОЛІПШЕННЯ

Головною умовою підвищення продуктивності тваринництва було і залишається зміцнення кормової бази на основі інтенсифікації польового та лукопасовищного кормовиробництва. У вирішенні цього завдання в умовах Закарпатської області провідне місце належить поліпшенню кормових угідь і раціональному їх використанню. З величезних площ сінокосів і пасовищ ми отримуємо лише четверту частину того, що вони можуть дати при належному догляді. Саме природні кормові угіддя – величезні потенціальні можливості для розвитку кормової бази по забезпеченню громадського тваринництва.

На Закарпатті 224 тис. га лук, у тому числі 128,7 тис. га пасовищ і 95,3 тис. га сінокосів. Природні луки, як правило, вторинного походження. утворилися на місцях випалених чи вирубаних лісів у XVII–XX ст., а тому різні за віком, знаходяться на різних стадіях задерніння, особливо в передгірному й гірському поясі. Луки, що не зазнали розорювання, збереглися лише у високогірному поясі, а в гірському – на неприступних або непридатних для розорювання площах. Кращими вважаються луки, розміщені на положистих південних схилах; тут широко представлені цінні бобові й злакові трави, різнотрав’я.

У багатьох місцях природні сінокоси й пасовища вкриті купинами, сильно перезволожені, заросли чагарниками, переважно ялівцем звичайним і сибірським, ліщиною, вербами, вільхами сірою і клейкою, крушиною ламкою та іншими. Все це знижує їх урожайність, призводить до втрат урожаю, є перепоною для впровадження механізованого догляду й сінозбирання.

Сучасний стан продуктивності природних сінокосів і пасовищ не відповідає їх потенціальним можливостям. Це пояснюється раннім випасом на них худоби весною і пізнім – восени, зволіканням сінозбиральних робіт, відсутністю необхідних робіт по догляду і поліпшенню, великим перевантаженням худобою.

Безсистемний випас великої рогатої худоби та овець призвав до інтенсивного розвитку пасовищної дигресії – випадання з травостою цінних злакових і бобових трав і заміни їх щільнодернистими травами – біловусом і щучкою. 25–35 % лучної площі становлять справжні луки, де переважають формації костриці червоної, костриці лучної, конюшини повзучої, конюшини паннонської, конюшини лучної, грястиці збірної, мітлиці тонкої та інші. Урожайність цих лук становить 12–16 ц/га сіна середньої кормової якості, 60– 70 % лучної площі займають пустищні луки, де переважають біловус стиснутий та чорниця. Господарське значення їх невелике. Урожайність цих лук становить 6–7 ц/га сіна низької якості.

На 40 % площ сінокосів і пасовищ спостерігається велика забур’яненість, в основному, отруйними та неїстівними рослинами. Особливо небезпечними є болиголов плямистий, бутень п’янкий, чемериці біла і Лобелієва та інші. На луках Карпат часто зустрічаються молочаї, дивина, аконіти, приворотні, синяк звичайний, будяки, перестріч і багато інших. В останні роки дуже поширюються такі бур’яни, як стенактис однорічний, дзвінці шорсткий, малий і літній, королиця звичайна, вовчуг польовий, лемботропіс чорніючий та інші.

Для характеристики сучасного стану природних сінокосів і пасовищ з урахуванням різноманітності біокліматичних факторів та господарського використання природні кормові угіддя Українських Карпат поділяють на три пояси: передгірні, гірські сіножаті та пасовища й високогірні пасовища.

Передгірні сіножаті та пасовища зустрічаються до висоти 400– 500 м над рівнем моря. Тут поширені формації костриць борознистої, овечої і лучної, райграсу високого, китника лучного, мітлиці тонкої, пирію повзучого, тимофіївки лучної, тонконога болотяного, трищетинника жовтуватого, осоки лисячої та різнотрав’я. У травостоях часто зустрічаються цінні кормові трави, як конюшини повзуча, рожева, блідо-жовта, червонувата, золотиста, лучна, лядвенець рогатий, тимофіївка лучна, грястиця збірна та інші. Переважають луки з костриць, мітлиць, бобових і різнотрав’я. Найбільші площі таких сінокосів і пасовищ зосереджені в Ужгородському – 4,7 тис. га сінокосів і 12,6 тис. га пасовищ, в Мукачівському відповідно – 6,3 і 9,4, Свалявському – 4 і 1,5, Іршавському 5 і 6, Хустському – 6 і 7 і Тячівському районах – 4 і 8 тис. га.

Клімат цього поясу помірно вологий, характеризується тривалим тепловим (260–280 днів) і вегетаційним (210–240 днів) періодами, великою (2500–2600 °С) сумою активних температур, відносно короткою (90 днів) м’якою зимою. В середньому випадає 660– 900 мм опадів на рік. Основний тип грунтів – сірий лісовий. Луки потребують органомінеральних добрив.

Гірські сіножаті та пасовища зустрічаються на висотах від 400– 500 до 1000–1250 м над рівнем моря. Тут поширені формації мітлиці тонкої, гребінника звичайного, костриці червоної, зіглінгії полеглої, заячої конюшини спорідненої, конюшини лучної, середньої, паннонської, гірської, рожевої, грястиці збірної, трясунки середньої, біловусу стиснутого, щучника дернистого, медової трави шерстистої та різнотрав’я. Луки з перевагою костриць, біловуса, мітлиці, бобових, різнотрав’я, бур’янів. Різнотрав’я здебільшого поширене на перелогах. На різнотравних луках з участю королиці звичайної зростає мітлиця тонка і костриця червона. Найбільші площі цих угідь зустрічаються у Великоберезнянському – 5 тис. га сінокосів і 4,5 тис. га пасовищ, у Воловецькому – відповідно 4,5 і 5,2, Міжгірському – 10,8 і 7,3, Рахівському районах – 16,8 і 3,4.

Клімат цього поясу помірно холодний і характеризується нетривалим теплим (190–240 днів) і вегетаційним (135–195 днів) періодами, невеликою сумою активних температур (1000–2460°С), відносно довгою холодною зимою (120–150 днів). В середньому випадає 650–1200 мм опадів на рік.

Тип грунтів – бурий лісовий. Луки потребують органо-мінеральних добрив, вапнування.

Високогірні пасовища розміщені, як правило, вище верхньої межі лісу, на висотах 1000–2000 м над рівнем моря. Тут широко представлені луки з пануванням у травостої біловуса стиснутого, ситника трироздільного, щучнику дернистого, костриць червоної та лежачої, тонконога альпійського, осоки вічнозеленої та інших. Найбільші площі високогірних пасовищ зустрічаються у Рахівському – 9,2 тис. га, Тячівському – 8,2, Міжгірському – 4, Воловецькому – 1,2, Перечинському районах – 1,2 тис. га. Високогірні луки низької кормової якості. Тут на долю біловусника припадає до 65 %, чорничника до 20 % площі. Панівними є кострицеві, біловусові, чагарникові й забур’янені луки.

На схилах і вершинах простежується помірна, прохолодна й холодна кліматичні зони. Кількість теплих днів різко зменшується і становить 90–150 днів, сума активних температур – всього 800– 2200 °С. Вегетаційний період – 90–120 днів. Тип грунтів – гірськолучний. Луки потребують органічних добрив і мінеральних у вигляді фосфатшлаку.

За господарським використанням виділяють 8 типів основних лук (пасовищ і сінокосів):

Кострицеві луки – кормові угіддя з перевагою у травостоях костриць лучної, червоної, лежачої, мальованої, тонколистої та інших. Ці види утворюють основу травостою. Як домішка часто зустрічаються злакові, бобові трави і різнотрав’я. Це сінокісні луки. Врожайність їх без удобрення коливається в межах 12–16 ц/га сіна. Якість сіна хороша. Добре поїдається усіма видами тварин. Поширені луки в усіх районах області, орієнтовна площа їх близько 42 тис. га, що становить 18,3 % усіх лук. Вони потребують підживлення: (NРк)60, 5-6 ц фосфатшлаку, а також підсіву дикоростучих бобових трав (насіння з розрахунку 32 кг/га).

Мітлицеві луки. У травостоях переважають мітлиці тонка, собача, велетенська. Часто зустрічаються тимофіївка лучна, гребінник звичайний, трясунка середня, конюшина гірська, лядвенець рогатий, різні види волошок, дзвоників, жовтців та інші. Поширені в усіх районах, крім високогір’я, площа їх становить 28 тис. га, або 12,5%. Це сінокісні луки. Врожайність їх – 10-13 ц/га сіна середньої якості. Охоче поїдається вівцями і козами. Луки потребують мінерального підживлення (NPK)60 і 5-6 ц/га фосфатшлаку з підсівом цінних злакових і бобових трав.

Біловусові луки. Тут переважає (60-90 %) у травостоях біловус стиснутий, хоч нерідко можна зустріти і пахучу траву, мітлицю тонку, кострицю лежачу, конюшину повзучу, тирлич ваточниковидний, одкасник безстебловий і багато інших видів. Взагалі це пасовищні луки. Поширені вони здебільшого в гірському й високогірному поясах, площа їх близько 98 тис. га, або 43,5 %. Урожайність сіна становить 8–10 ц/га. Поїдається тваринами воно погано. На таких луках доцільно проводити кошарування, внесення органічних і мінеральних добрив (15–20 т/га гною або (NРК)60).

Різнотравні луки – кормові угіддя з перевагою королиці звичайної, волошок карпатської, лучної, м’якої, скабіозовидної, кульбаби лікарської, скереди дворічної, любочок осінніх дунайських, шафранових, ахірофоруса одноквіткового, кмину звичайного, як домішка зустрічаються злакові й бобові трави. Поширені ці луки в передгірному й гірському поясах, площа їх – близько 8 тис. га, або 3,6 %. Урожайність лук низька, 8–12 ц/га, сіно поганої якості. Тут доцільне внесення мінеральних і органічних добрив (15–20 т гною чи (NPK)60) з підсівом злакових і бобових трав, зокрема костриць червоної й лучної, грястиці збірної, лядвенцю рогатого й конюшини з розрахунку 32 кг/га суміші цих трав.

Бобові луки – кормові угіддя в Рахівському, Тячівському, Воловецькому, Великоберезнянському районах з перевагою лядвенцю рогатого й конюшини лучної, повзучої, паннонської, гірської, червонуватої. У травостої зустрічаються цінні у кормовому відношенні трави: тимофіївка лучна, грястиця збірна, костриця лучна, вики, чини, заяча конюшина. Площа бобових лук – близько 9 тис. га, або 4 %. Урожайність становить 18–22 ц/га високоякісного сіна, яке охоче поїдають усі види тварин. На бобових луках доцільне внесення фосфорних добрив (Р90К60) чи фосфатшлаку в кількості 6–8 ц/га.

Чагарничкові луки – кормові угіддя з перевагою чорниці, брусниці, лохини й вересу. Як домішка зустрічаються різні види злакових трав і різнотрав’я. Такі луки для випасу великої рогатої худоби не використовуються, лише вівці та кози знаходять собі тут корм. Особливо багато таких лук у Рахівському, Міжгірському, Воловецькому, Перечпнському районах, площа їх – близько 18 тис. га, або 8 %. Необхідні докорінне поліпшення з урахуванням ерозійних процесів і підсів дикоростучих трав.

Зачагарниковані луки – кормові угіддя, на яких досить часто трапляються чагарники ялівців сибірського й звичайного, ліщини, вільхи та інших. Урожайність цих лук залежить від кількості чагарників і типу травостоїв. Поширені вони в усіх районах області, всього близько 13 тис. га, або 5,8 %. Залежно від наявності чагарників застосовують ручне або механізоване їх знищення, внесення органічних і мінеральних добрив з підсівом трав. Такі луки використовують для сінокосіння і як пасовища.

Забур’янені луки – кормові угіддя з перевагою орлика звичайного, щавелів, осотів і будяків. Як домішка зустрічаються злакові, бобові й різнотрав’я. Луки використовуються для випасу великої рогатої худоби і овець. Сіно низькоякісне, в ньому трапляються отруйні види: орлик звичайний, синяк звичайний, хвощ польовий, нечуйвітер волохатенький, молочаї, перестрічі та інші. Ці луки характерні для всіх районів області, нараховується їх близько 8 тис. га.

Таблиця 1. Урожай сіна природної мітлицевої луки, на якій знищені купини та внесено мінеральні добрива (середні дані за 1981–1985 рр.)

Варіанти досліду	Середній урожай, ц/га	Приріст
Варіанти досліду	Середній урожай, ц/га	ц/га	%
1. Без поліпшення	7,8	–	–
Знищення купин, очистка від каміння (10 % площі займали купини)	9,8	2,0	25,6
3. Знищення чагарників, очистка від каміння (20 % площі займали чагарники)	10,7	2,9	37.1
Варіант 2 + підсів трав (суміші злакових і бобових, 30 кг/га) + боронування	18,4	10,6	135,9
Варіант 4 + (NРК)45	37,6	29,8	382,0

Для поліпшення травостою такі луки підлягають переорюванню, вибиранню кореневищ і бур’янів за допомогою культиваторів. Необхідно підсівати дикоростучі трави, цінні у кормовому відношенні.

Результати досліджень відділу кормовиробництва зональної Гірсько-Карпатської сільськогосподарської дослідної станції й передова практика ряду господарств Закарпатської області (колгоспів «Пам’ять Ілліча» Свалявського, «Бескид» Воловецького районів) переконливо свідчать про те, що з поліпшених поверхневим способом лук можна одержати 28–40 ц/га сіна, а на луках з докорінним поліпшенням – 90–110 ц/га. Кваліфіковане застосування розроблених дослідною станцією технологій раціонального підвищення продуктивності лук з науково обгрунтованими методами поліпшення ботанічного складу травостою дозволяє різко збільшити їх продуктивність зі збереженням генофонду аборигенних рослин, що заселили луки й пристосувалися до гірських умов.

Слід пам’ятати, що специфічні гірські умови, а саме: значна пересіченість території, круті схили, висота над рівнем моря, незначна товща грунту, рівень його і ґрунтових вод, велика кількість опадів утруднюють окультурення й вимагають дбайливого підходу до кожної луки.

Встановлено, що поверхневе поліпшення кормових угідь (розчистка від каміння, купин, кротовин, чагарників) сприяє збільшенню корисної площі в середньому на 20–30 %, а продуктивність травостою зростає на 20–30 % (табл. 1). Якщо врахувати, що лише в передгірному й гірському поясах є близько 7 тис. га площ сіножатей і пасовищ, вкритих купинами більше ніж на 20 %, 37 тис. га угідь покриті чагарниками, що становить понад 10 %, 22 тис. га вкрито камінням, то це той додатковий резерв кормів, який можна отримати, провівши найпростіші заходи поверхневого поліпшення.

При розчистці чагарників на схилах дуже важливо дотримуватися протиерозійних заходів: на вододілах, крутих схилах, по берегах струмків чагарники потрібно залишати. На менш крутих схилах створювати на віддалі 50–70 м поперек схилу буферні вали з викорчуваних чагарників. Ці вали – добра перепона для стікаючої води й межі для загонів при організації культурних пасовищ.

Таблиця 2. Вплив різних доз фосфорних добрив на урожай бобової луки (середнє за 1982–1985 рр.)

Варіанти досліду	Урожай сіна, ц/га	Приріст
Варіанти досліду	Урожай сіна, ц/га	ц/га	%
Без добрив	21,4
Р60К60	37,4	16,0	74,7
Р90К60	46,2	24,8	115,8
Р120К60	39,7	18,3	85,8
Р150К60	38,4	17,0	79,4

Грунти гірських лук внаслідок постійного вимивання бідні на поживні речовини, тому рослинність їх добре реагує на внесення добрив. Удобрення в комплексі з іншими заходами дозволяє за короткий строк значно підвищити урожайність лук та поліпшити склад травостою в бажаному напрямі.

Застосування мінеральних добрив на гірських луках – один з ефективних заходів підвищення їх урожайності. Внесення 1 кг азоту дає можливість отримати 8,5–12,5 кг сіна, а 1 кг фосфору – 5,8–7,5 кг сіна на природних сінокосах. Ще більша віддача на сіяних сінокосах – відповідно 27,5–30,5 і 16,2–18,8 кг/га. Урожай природних пасовищ при внесенні N180Р60К60 становить близько 220 ц/га зеленої маси.

Слід зауважити, що на дію азотних добрив найкраще реагують злакові трави і бур’яни. Чомусь у спеціалістів сільського господарства панівною є думка, що азотні добрива чи не найкращі для лук. Вносять їх без контролю. І як наслідок, урожайність підвищується, а якість знижується, оскільки з травостою випадають бобові трави і непомітно розростається ряд небажаних видів різнотрав’я з родів волошок, осотів, будяків, жовтозілля, вовчуга, золотушника, борщівників та інших. Внесення фосфорних добрив, зокрема фосфатшлаку, на гірських луках дає теж великі прирости, а головне, стимулює появу цінних видів бобових трав. Так, внесення 6 ц/га фосфатшлаку на фоні тонни вапна на мітлицеву луку з такою структурою: злаків – 72,4%, бобових – 6,2 і різнотрав’я – 21,4%) дозволило протягом двох років повністю змінити травостій. З бобових з’явилися конюшина гірська, повзуча, середня, лядвенець рогатий, горошок мишачий, з травостою випав біловус стиснутий, золотушник звичайний, зменшилася кількість мітлиці тонкої, любачки дунайської. Травостій складався з 47,2 % злакових, 38,6 % бобових і 14,2 % різнотрав’я.

Фосфорні добрива у формі суперфосфату найкраще скуповуються при внесенні їх на бобових луках. Як видно з таблиці 2, найкращою дозою для внесення фосфорних добрив на бобові луки слід вважати Р90К60.

Таблиця 3. Урожай сіна кострицевої луки залежно від внесення добрив, ц/га

Варіанти досліду	Роки
Варіанти досліду	1982	1983	1984	1985
Без добрив	15,2	14,4	17,6	15,0
(NРК)60 внесено в 1982 р.	32,6	27,6	23,1	16,2
(NPК)60 щорічно	32,5	32,9	33,4	34,5
Фосфатшлак, внесено в 1982 р.	27,3	24,6	22,1	18,4
Фосфатшлак, через рік	27,5	29,1	29,8	30,2

Кращим строком для внесення легкорозчинних добрив є рання весна, – початок вегетації трав. Важкорозчинні добрива – фосфатшлак та фосфорне можна вносити восени. Підрахунки показують, що при щорічному внесенні повного мінерального чи фосфорних добрив чистий прибуток становить 32–42 крб. з гектара, а на кожний затрачений карбованець – 3 крб. прибутку.

Систематичне удобрення кормових угідь більш ефективне, ніж періодичне з інтервалом 1–3 роки (табл. 3). Післядія добрив на гірських схилах не забезпечує необхідних приростів урожаю. Проте внесення один раз у два роки фосфатшлаку, який, крім фосфору, містить і кальцій, стимулює розвиток у травостоях бобових трав, різко збільшує продуктивність лук.

Чомусь в останні роки забуто підживлення природних лук органічними добривами, зокрема гноївкою і гноєм. Проте цей вид добрив високоефективний (табл. 4).

Угіддя, які постійно використовуються під сінокоси, часто заростають мохами, що різко знижує їх продуктивність. Боронування таких лук у комплексі з удобренням і підсівом трав в умовах Карпат підвищує врожайність у 3–4 рази.

Таблиця 4. Вплив різних видів добрив на врожайність кострицевої луки (середне за 1983–1985 рр.), ц/га

Варіанти досліду	Середній урожай	Приріст
Контроль	14,6	–
Р60К45	23,7	9,1
Р60К45 + підсів трав + боронування (конюшина червона 6 кг + конюшина біла 5 кг 1 лядвенець рогатий 4 кг)	41,3	26,7
Гноївка (30 т/га) + боронування	20,3	5,7
Гноївка (20 т/га) + суперфосфат 3 ц/га + боронування	28,7	14,1
Гноївка (20 т/га + суперфосфат 3 ц/га + підсів трав + боронування (підсів трав варіанту 3)	48,4	33,8
Боронування	18,9	4,3
Боронування + Р60К45	26,4	11,8

Таблиця 5. Перемінне сінокісно-пасовищне використання кострицевої луки (щорічно виносилось (NРК)60), ц/га

Роки	Рік випас – рік сінокіс		Рік випас – два сінокіс		Рік випас – три сінокіс
Роки	пасовище, зелена маса	сіно	пасовище, зелена маса	сіно	пасовище, зелена маса	сіно
1980	146,7		148,2	–	146,9	–
1981	–	26,4	–	27,4	–	26,9
1982	142,6	–	–	29,3	–	30,1
1983	–	25,1	138,9	–	–	35,8
1984	144,8	–	–	30,2	168,2	–
1985	–	28,7	–	31,4	–	40,3

Широкого впровадження у гірських районах набуло перемінне, сінокісно-пасовищне використання кормових угідь. Найбільш вдалою є схема: рік випасу – три роки сінокіс (табл. 5).

Якщо в схемі: рік випасу – рік сінокіс на 4, 5 і 6-й рік використання з травостою випали конюшина гірська, вика тонколиста, чина весняна й інші види різнотрав’я, то в схемі: рік випасу – три сінокіс з’явилися нові види: козельці лучні, астранція велика. Помітно змінилася структура травостою: у першому випадку збільшилася група злакових, у другому – бобових і різнотрав’я.

На гірських луках Карпат велику увагу слід приділяти системі випасу великої рогатої худоби і овець. На крутих схилах потрібно випасати вівці й кози, на менш крутих – молодняк великої рогатої худоби. Випасати корів найкраще на рівних ділянках і на схилах крутизною до 8°. Враховуючи складний рельєф і труднощі з огорожею, передові господарства використовують природні перегородки-кущі, струмки, заліснені полоси, яри тощо.

На кормових угіддях, де не можна застосовувати перемінне сінокісно-пасовищне використання, добре зарекомендував себе загінно-порційний випас тварин за такими схемами:

Схема використання гірських пасовищ

Перший рік. З–4 стравлювання, починаючи з фази кущіння злаків (10–20 травня).

Другий рік. 2–3 стравлювання, починаючи з фази виходу злаків у трубку (20 травня – 5 червня).

Третій рік. Одне стравлювання, починаючи з фази дозрівання злаків.

Схема використання високогірних пасовищ

Перший рік. 2 стравлювання, починаючи з фази кущіння злаків (5–10 червня).

Другий рік. Одне стравлювання, починаючи з фази дозрівання злаків.

Загінно-порційна система випасу тварин на гірських і високогірних пасовищах за наведеними схемами дозволяє без значних затрат збільшити продуктивність пасовищ на 25–30 %, зберегти і примножити видовий склад трав.

При раціональному застосуванні вже відомих заходів поліпшення природних лук і пасовищ можна різко збільшити виробництво кормів. Так, якщо в найближчі роки поліпшити лише 100 тис. га природних лук, то кожного року можна додатково отримувати 200 тис. т високоякісного сіна; при поліпшенні 100 тис. га пасовищ додатково буде вироблено 500 тис. т зеленої маси. Ці дані показують, що тільки на додатковому кормі кожного року можна вирощувати 200 тис. голів овець або 40 тис. голів великої рогатої худоби. Це завдання реальне, і вирішення його можливе в рамках інтенсифікації сільського господарства області.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Географія Коментарі відсутні »

Система докорінного поліпшення природних лук

Сіяні луки у зміцненні кормової бази та способи їх створення. Сіяні сінокоси і пасовища – важливий резерв збільшення виробництва кормів. Створення їх дозволяє підвищити продуктивність природних кормових угідь у 4–5 разів. Так, наприклад, у колгоспах «Бескид», ім. Жданова Воловецького та ім. Ілліча і «Пам’ять Ілліча» Свалявського районів з сінокосів одержують по 70– 80 ц/га сіна, а до поліпшення лук отримували лише 14–17 ц/га.

Сіяні сінокоси і пасовища – це кормові угіддя інтенсивного типу. За вегетаційний період при правильній системі удобрення і ранніх строках збирання трав вони забезпечують по 2–3 укоси. При цьому вихід кормового протеїну і кормових одиниць з гектара збільшується в 1,5–2 рази.

Порівняно з природними луками сіяні урожайніші, значно ефективніше використовують мінеральні добрива. Якщо на природних сінокосах гірсько-лісового поясу при щорічному внесенні N90Р60К60 одержували до 36,5 ц/га сіна, то на сіяних на тому ж рівні удобрення урожай становив 78,8 ц/га при значно нижчій собівартості корму.

Важливу роль відіграють сіяні травостої у захисті грунтів на схилах від водної ерозії та у відновленні їх родючості. Встановлено, що в грунті після багаторічних трав залишається до 76– 135 ц/га сухої маси коріння. При розкладанні його у грунт надходить до 117,6 кг/га азоту та 45–50 кг/га фосфору. Тому по пласту сіяних трав отримують високі врожаї однорічних культур.

Створюють сіяні сінокоси і пасовища двома способами: 1) шляхом прискореного залуження, коли багаторічні трави і травосумішки висівають безпосередньо на пласту лучної дернини у рік освоєння угіддя; 2) після вирощування попередніх культур, коли трави висівають на розораних луках, пласт яких використовують 1–2 роки під різні сільськогосподарські культури.

Застосувати докорінне поліпшення можна на всіх типах лук, де прийоми поверхневого поліпшення не забезпечують підвищення врожайності й малоефективні. Це переважно луки із виродженим і засміченим бур’янами травостоєм, вкриті купинами та чагарниками площі, на яких орний шар та крутизна схилу дозволяє провести оранку та розробку пласта дернини.

Докорінним способом луки в господарствах можна поліпшити на площі до 16,6 тис. га. Це переважно сінокоси й пасовища на пологих схилах. За рахунок цього заходу вихід кормів з угідь можна збільшити на 22,4 тис. т кормових одиниць.

При виборі способу докорінного поліпшення гірських сінокосів і пасовищ особливу увагу звертають на стан травостою, крутизну схилу та родючість грунту. Докорінне поліпшення з польовим періодом застосовують на більш положистих схилах, крутизна яких не перевищує 15-17°, а орний шар грунту дозволяє провести оранку. Під прискорене залуження відводять угіддя, де неможливо вирощувати попередні культури через загрозу змиву грунту.

За ефективністю ці способи поліпшення кормових угідь рівноцінні. Успіх залуження та врожайність сіяних лук обумовлюється на схилах цілим комплексом факторів: екологічними умовами, добором трав і травосумішок, удобренням та раціональним використанням. На зональній Гірсько-Карпатській сільськогосподарській дослідній станції є сіяні сінокоси, створені прискореним залуженням ще в 1964 році, які забезпечують по 60–65 ц/га сіна. Гарантією такого довгоріччя є сформований густий травостій, систематичний догляд та правильна система удобрення, яка на змитих грунтах є провідним фактором високої врожайності сіяних трав. Отже, вибір способу залуження залежить від конкретних умов.

Практика багатьох господарств показує, що на одному й тому схилі необхідно поєднувати прискорене залуження з докорінним поліпшенням, польовим періодом та поверхневим поліпшенням угідь. Тільки такий підхід гарантує найбільш ефективне використання схилів і допоможе зберегти родючість грунту. Тому сіяні сінокоси повинні чергуватися з природними травостоями і площами однорічних кормових культур. Це є основою раціонального й інтенсивного ведення польового та лучного кормовиробництва в горах.

Польовий період та попередні культури. Насіння багаторічних трав дрібне і не потребує глибокого загортання. Але для забезпечення хороших сходів трав, швидкого їх росту і розвитку необхідно, щоб грунт перед сівбою був старанно підготовлений. За прискореного залуження такі умови не завжди вдається створити. А тому сходи лучних трав бувають зрідженими й засмічуються грубостебловими бур’янами, які пригнічують їх ріст та знижують кущистість. Часто польова схожість насіння буває такою низькою, що виникає потреба в повторному підсіві трав. Щоб створити більш сприятливі умови для росту й розвитку висіяних трав, пласт природної дернини або старосіяних лук попередньо використовують під однорічні сільськогосподарські культури. їх називають попередніми. Вони ефективно використовують запаси поживних речовин, які надійшли в грунт при розкладанні дернини і кореневих решток. Цей період, протягом якого на розораних луках вирощують однорічні культури називають польовим. Тривалість його на схилах може бути різною.

Практикою і дослідженнями встановлено, що в гірських умовах, де постійно існує загроза змиву грунту, тривале й безперервне вирощування однорічних польових культур на одному місці понад три роки призводить до погіршення родючості грунту через змив, а також негативно відбивається на врожаї трав та їх участі у формуванні травостою. Тому при освоєнні схилів під багаторічні сіяні сінокоси і пасовища після польового періоду обов’язково проводять залуження.

В умовах Карпат по пласту лучної дернини переважно садять картоплю, вирощують коренеплоди, сіють бобово-злакові суміші, олійну редьку з підсівом райграсу багатоукісного або однорічного. Таке використання пласта з наступним посівом однорічних кормових культур і підсівом трав дозволяє господарствам збільшити виробництво кормів у 4-5 разів. Перспективною попередньою кормовою культурою в горах є багаторічне жито.

Старанний догляд за попередніми культурами сприяє окультуренню грунту, поліпшенню його фізичних та хімічних властивостей. Переважно на таких площах уже на другий рік природна дернина при оранці на поверхню не вивертається. Сільськогосподарськими машинами площа вирівнюється. Грунт стає пухким. У нього прискорюються мікробіологічні процеси, що сприяє мінералізації дернини і збагачує грунт поживними речовинами.

Важливе значення має польовий період на тих угіддях, у травостої яких переважали кореневищні трави й грубостебельне різнотрав’я. На таких площах застосування лише однієї оранки не дає бажаних результатів. Тому перед оранкою попередньо рекомендується провести подрібнення дернини. Для цього використовують дискові борони або болотні фрези, а потім орють. Ефективним є внесення гноївки перед проведенням цих робіт. Це прискорює розкладання дернини та підвищує врожайність попередніх культур на 20-25 %.

У багатьох господарствах уже давно перед вирощуванням попередніх культур на луках проводять кошарування. Це найбільш дешевий і ефективний спосіб внесення органічних добрив, проведення якого не обмежується крутизною схилів. Його можна з успіхом застосувати на віддалених площах, де доступ техніки затруднений. Практика показує, що на таких площах урожайність картоплі підвищується. Вони менш засмічені бур’янами, і для багаторічних трав створюються сприятливіші умови для росту й розвитку.

Прискорене залуження – це один з ефективних способів докорінного поліпшення природних та старосіяних сінокосів і пасовищ. Суть його полягає в тому, що шляхом обробітку знищується дернина травостою і в цьому ж році по пласту висівають багаторічні трави, вносять добрива і вапно. Прискорене залуження доцільно застосувати, насамперед, на малозадернованих угіддях, де немає бур’янів, але крутизна схилу затруднює вирощування однорічних культур.

Таблиця 6. Ефективність різних способів поліпшення лук

Способи поліпшення	Вихід, ц/га		Приріст урожаю
Способи поліпшення	сіна	сирого протеїну	ц/га	%
Природний сінокіс	14,5	1,5		_
Природний сінокіс + N90Р60К60	36,5	3,8	22,0	155
Прискорене залуження + N90Р90К90	72,2	8,9	57,7	398
Докорінне поліпшення з дворічним польовим періодом + N90P60К60	78,8	9,7	64,3	449

Винятково важливе значення має прискорене залуження при освоєнні еродованих схилів. У передгірних та гірських господарствах площа таких земель становить до 58,2 % всієї площі сільськогосподарських угідь. Дослідження показали, що на них найбільш ефективно вирощувати багаторічні трави. При цьому віддача схилових земель різко збільшується. У даних умовах сіяні травостої – не тільки джерело багатих на білок кормів, але й найбільш ефективний фактор відновлення структури й родючості грунтів. Крім того, коріння багаторічних трав розпушує підорний шар грунту, поліпшує його фізичні властивості. Тому на посівах трав і на більш крутих схилах не спостерігається змиву. При прискореному залуженні не втрачається жодного року. Високопродуктивний травостій може сформуватися уже в рік залуження. Для гірських господарств це має важливе значення: не зменшується кормова площа, з якої надходили корми, крім того в 4–5 разів зростає віддача угідь (табл. 6). Якщо з природного сінокосу збирали лише 14,5 ц/га сіна, то після проведення культуртехнічних заходів і внесення мінеральних добрив у нормі N90Р60К60 одержували 36,5 ц/га сіна. При докорінному поліпшенні і сформованому сіяному травостої і удобренні (N90Р60К60) одержали сіна до 72,2–78,8 ц/га. При цьому майже у 5–6 разів збільшився вихід протеїну з гектара.

Прискорене залуження практикують переважно на крутих схилах (понад 15–20°). Ерозійні процеси тут загрозливіші. Тому невипадково в практиці стали широко застосовувати смугове освоєння схилів. Суть його полягає в тому, що схил залужується поступово смугами завширшки 30-40 м, які чергуються з неосвоєними ділянками. Ширина нерозораних смуг залежить від крутизни схилу, але не повинна бути меншою 15-20 м. Це дає змогу застосувати косарки та іншу техніку при збиранні трав.

Створені смуги відіграють роль буферів, особливо при інтенсивних зливах. Багаторічні спостереження показали, що нерозорані смуги лучної рослинності поглинають до 80% стоку. Практично значних втрат грунту на схилі немає. Його перехоплює рослинність залишених смуг. До освоєння таких смуг приступають лише в тому випадку, коли висіяні трави на попередньо розораних смугах сформували уже міцну дернину, що надійно може протидіяти змиву грунту.

В практиці до уваги переважно беруть стан травостою та його врожайність.

Гарантією успіху при прискореному залуженні на схилах є правильний підбір трав і травосумішей, старанний передпосівний обробіток пласта природної дернини, вчасний підсів трав, правильна система удобрення й раціональне використання травостоїв. Як показує практика багатьох господарств, особливу увагу треба звернути на формування густого зімкнутого травостою. Він є запорукою високої продуктивності і надійним захистом від змиву грунту. На добре сформованих травостоях високу віддачу забезпечують мінеральні добрива і затрати на їх застосування окуповуються високими приростами врожаю. Тому виникає потреба спинитися на факторах, що сприяють формуванню густих багатоярусних травостоїв багаторічного використання.

Прискорене залуження починають із знищення чагарників та зрізання купин на луках. І тільки після цих заходів приступають до розробки природної дернини, щоб створити сприятливі умови для росту багаторічних трав, що висіваються. У сучасній практиці гірського луківництва з цією метою застосовують оранку, дискування дернини «до чорна» важкими дисковими боронами або розробляють її болотною фрезою. При такому розробленні міцної дернини на луках кращого ефекту досягається попереднім дискуванням з наступною оранкою.

Оранку проводять навісними плугами. На схилах крутизною понад 3-5° орють тільки впоперек в одному напрямку. Після пласт розробляють дисковими боронами в кілька слідів.

Оскільки механічний обробіток на схилах через значну крутизну та малопотужний орний шар грунту не скрізь можливий, то в практиці тепер використовують для знищення старого травостою гербіциди суцільної дії. Це переважно трихлорацетат натрію, далапон, грамоксон та реглон. Ці гербіциди кращий ефект забезпечують в комбінаціях з 2, 4 Д і 2, 4, 5-Т. Обприскування проводять після відростання лучної рослинності.

Для кращого контакту насіння трав з грунтом проводять кількаразове дискування і через 3-4 тижні підсівають трави та вносять добрива. Таким способом було проведене залуження малопродуктивних лук у колгоспах «50-річчя Великого Жовтня» Воловецького та «Радянська Верховина» Міжгірського районів. Це дозволило створити сіяні сінокоси, які забезпечують по 50–60 ц/га сіна.

При докорінному поліпшенні велике значення має правильний підбір трав і травосумішей. За останні роки перевагу надають не сівбі одного виду лучних трав, а застосовують при залуженні схилів бобово-злакові травосуміші. З їх допомогою можна сформувати значно густіші й врожайніші травостої довготривалого використання.

Заміна чистих посівів багаторічних трав їх сумішами зумовлена ще й тим, що при наявності в травостоях до 40–50 % цінних бобових трав відпадає потреба у внесенні на сіяних луках азотних добрив. Крім того, бобово-злакові травосуміші характеризуються кращою отавністю і кормовою цінністю.

Донедавна в практиці луківництва рекомендувалось висівати лише одну травосуміш, до складу якої включали переважно найбільш врожайні районовані для зони види і сорти трав. Сформований з цих трав сінокіс або пасовище забезпечувало високу врожайність, але при розтяганні строків збирання трави скоро грубіли і втрачали поживність. Тепер для залуження схилів пропонується набір травосумішей з різними строками достигання трав. Це ранньо-, середньо- й пізньостиглі травосуміші. Такий набір дозволяє постійно збирати трави в міру їх сінокісної стиглості. На сіяних луках створюється безперервний конвейєр, що гарантує високу врожайність без втрати в травах протеїну й каротину.

До складу ранньостиглої травосуміші включають конюшину лучну (10-12 кг/га насіння), райграс високий або багатоукісний (8 кг) та грястицю збірну (8-10 кг). Цією травосумішшю рекомендується засівати до 30% загальної площі трав. У середньостиглій травосуміші перевагу надають конюшині лучній (10–12 кг/га), костриці лучній (8–10 кг) та костриці очеретяній (10–12 кг). Вона повинна зайняти до 40 °/о площі трав. Пізньостиглий травостій формують з конюшини лучної (10–12 кг/га), тимофіївки лучної (8 кг) та костриці лучної (8–10 кг). Нею займають до 30 % площі.

При залуженні еродованих схилів, крім конюшини лучної, доцільно ще до складу травосуміші вводити лядвенець рогатий та конюшину рожеву. Вони довготриваліші у травостоях, що забезпечує високу врожайність сінокосу. До того ж вони зберігаються до п’яти років.

Сіяні сінокоси – травостої інтенсивного типу. З урожаєм з грунту вони виносять значно більше поживних речовин, ніж трави на природних луках. Тому, щоб гарантувати щорічно високі врожаї на сіяних луках, треба вносити відповідну кількість мінеральних добрив. При цьому необхідно дотримуватися такого принципу – кожному типу травостою повинна відповідати певна система удобрення. На бобово-злакових травостоях, у формуванні яких бобові трави – конюшина або лядвенець рогатий – займають до 40-50 %, перевагу надають фосфорному й калійному удобренню. З випаданням бобових на сіяних луках формується травостій з перевагою злакових трав. Вони мають більшу потребу в азоті й фосфорі. Тому при їх удобренні перевагу надають азотно-фосфорному удобренню. Оптимальною нормою азотних добрив є 120–180 кг/га азоту, яку вносять з 60–90 кг/га фосфору у вигляді суперфосфату та фосфатшлаку.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Флора Коментарі відсутні »

РОСЛИННІСТЬ ПОЛОНИН І ПІДВИЩЕННЯ IX ПРОДУКТИВНОСТІ

Полонини – високогірні луки, що розташовані вище верхньої межі лісу (1200-1600 м над рівнем моря). На Закарпатті полонинами зайнято близько 50 тис. га. Вони використовуються як літні пасовища. За характером рослинного покриву прийнято ділити полонини на субальпійські (1200–1600 до 1800 м) і альпійські пояси рослинності (1800–2061 м). Переважну більшість їх площі відносять до субальпійського поясу і тільки на найвищих вершинах Чорногірського хребта, Рахівського кристалічного масиву чітко виділяється і альпійський пояс рослинності.

Великі площі в субальпійському поясі займає криволісся з гірської сосни жереп, вільхи зеленої, заростів ялівцю сибірського, рододендрона східнокарпатського. Місцями зарості сосни жерепа перериваються одноманітними білястими луками з біловуса стиснутого. Біловусники чергуються з ділянками низькорослого чагарнику – ялівцю сибірського, які подекуди невеличкими смугами зустрічаються і над верхньою межею заростів жерепа. Великі площі зайняті тут заростями півчагарничків і чагарничків: чорниці, брусниці, рідше кущів рододендрона східнокарпатського. Поширення мають щучникові луки з щучнику дернистого. Луки з вівсяниці червоної, вівсяниці мальованої, тонконога альпійського, а також мітлиці тонкої трапляються дуже рідко, окремими невеличкими фрагментами. Зовсім незначні площі припадають на невеликі болота, а також купини, вкриті мохом рунянкою. Місця стоянок худоби зайняті заростями щавлю альпійського.

Найбільш яскраво виявлений альпійський пояс на Чорногорі. Тут поширені луки з вівсяниці лежачої, ситнику трироздільного. Рідше трапляються луки з осоки зігнутої, осоки вічнозеленої, осоки чорної, сеслерії голубуватої та рідше шучнику дернистого і куничника волохатого. Великі площі займають сизуваті чагарнпчки з лохини. На дуже малих ділянках, в довгосніжнпх улоговинах, зустрічаються строкатотравні луки-килими, які є найбільш характерним типом альпійської рослинності.

Досить багата і різноманітна рослинність скель і розсипів. Серед рослин, що ростуть тут, є типові альпійські рослини, рідкісні релікти та ендеми.

Субальпійський пояс.

Альпійський пояс.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Флора Коментарі відсутні »

РОСЛИННІСТЬ ПОЛОНИН І ПІДВИЩЕННЯ IX ПРОДУКТИВНОСТІ. Альпійський пояс.

В альпійському поясі поширені формації лохини, вівсяниці лежачої, ситнику трироздільного, осоки вічнозеленої, сеслерії голубуватої, осоки зігнутої та інші.

Формація лохини зустрічається на схилах різних експозицій. Зарості її спускаються в субальпійський пояс, переважно в комплексі з чорницею, іноді брусницею, рододендроном. Кущики лохини ростуть густо, покриваючи 70-80 % площі. Домішка інших видів рослин в лохинових угрупованнях становить 15-20 видів. Найчастіше трапляється чорниця, ситник трироздільний, вівсяниця лежача, осока вічнозелена, рододендрон, брусниця, різні види зелених мохів, ісландський мох. Менш поширені нечуйвітер альпійський, дзвоники альпійські, підбілпк альпійський, сон білий, перстач золотистий, фітеума Вагнера. Лохинові угруповання не мають кормового значення.

Формація ситнику трироздільного поширена, в основному, на пологих схилах. Росте невеликими купинками. Травостій розріджений, густота його становить 50–60 %. Ситник найчастіше зростає в угрупованні з кострицею лежачою, зеленими мохами, рідше з лохиною, які іноді в ситникових угрупованнях виступають як співдомінанти. Домішка інших видів рослин нечисленна: ожика гайова, перстач золотистий, вівсюнець різнокольоровий, осока вічнозелена, нечуйвітер альпійський, підбілик альпійський, куничник, сон білий. Кормового значення формація ситників не має.

Формація вівсяниці лежачої поширена переважно на пологих схилах різної експозиції. На деяких полонпнах вона заходить в субальпійський пояс, виступаючи іноді як співдомінант. Густота травостою 50–80 %. Росте вівсяниця лежача невеличкими густими групками з дуже незначною домішкою інших видів рослин, таких як підбілик альпійський, осока вічнозелена, ожика гайова, нечуйвітер альпійський, перстач золотистий, дзвіночок альпійський, лохина. Урожайність цих лук низька, в той же час якість травостою краща, ніж інших угруповань альпійської смуги.

Формація осоки вічнозеленої поширена виключно в межах альпійського поясу, хоча окремі екземпляри її можна зустріти і в угрупованнях субальпійського поясу. Осока вічнозелена зустрічається на схилах різних експозицій. Угруповання осоки мають незначну кількість видів рослин. Найчастіше цей вид утворює угруповання з вівсяницею лежачою, ситником трироздільним. Крім згаданих видів, в угрупованні зустрічаються ще перстач золотистий, ожика гайова, підбілик альпійський, куничник волохатий, нечуйвітер альпійський, зрідка фітеума Вагнера тощо.

Формація сеслереї голубуватої росте невеличкими плямами посеред інших формацій на вологих гірсько-лучних грунтах і виділяється своїми сизувато-зеленуватими листками. В більшості росте поодиноко. Угруповання утворює з такими рослинами, як вівсяниця лежача, ситник трироздільний, осока вічнозелена. З інших видів тут зустрічаються пахуча трава альпійська, вівсюнець різнобарвний, вівсюнець альпійський, щучник дернистий, лядвенець рогатий, перстач золотистий, лігусник мутеліновий, сон білий, чебрець субальпійський, незабудка альпійська, гірчак живорідний, нечуйвітер альпійський, парагеум гірський, звіробій альпійський, золотушник альпійський, дзвоники Кладна, ожика гайова, ожика темно-бура, ситник Леєрса, осока зігнута, верба туполиста.

Чорногора – поки що єдине в Українських Карпатах місце, де виявлено таке типове альпійське угруповання, як зігнутоосокове. Осока зігнута росте на схилах гір вище 1800 м. Кормового значення цей вид не має.

Зарості сланких верб зустрічаються на скелясто-кам’янистих місцях найвищих вершин, поширені верби Жакена, туполиста, трав’яна та філіколиста. Сланкі верби покривають каміння суцільними зеленими килимами. В угрупованні з вербами росте багато зелених мохів, а з квіткових – гірчак живорідний, чебрець альпійський, сон білий, дзвоники альпійські та деякі інші.

Строкатотравні альпійські луки – килими, поширені незначними ділянками на нестрімких схилах, по улоговинах поміж селями на Піп Івані, Ненєсці, Берлебашці. Це дуже своєрідний тип рослинності альпійського поясу, характеризується наявністю густого, різноманітного за флористичним складом строкатого травостою, в якому переважають різнотравні види. Покриття травостою становить 70-80 %. Тут зустрічається сон білий, тирлич вирізаний, смілка карпатська, арніка гірська, любочки шафранні, перстач золотистий, а також хоча і менш поширені – фітеума Вагнера, скорзонера рожева, золотушник альпійський, тирлич жовтий та крапчастий, сухоцвіт малий, чемериця біла, аденостилес сіролистий, сольданела велика, лігустик мутеліновий, дзвоники альпійські, підбілик альпійський, ожика гайова, ожика темно-бура.

Із злаків найбільш поширені куничник волохатий і щучник дернистий, менш – тонконіг гранітний, костриця лежача, тонконіг Ше. Моховий покрив розвинений слабо. Для скелясто-кам’янистих улоговин характерні зарості з верб трав’янистої, Жакена, Китайбеля. Зустрічаються тут щучникові й аденостилесові угруповання. З інших трав’янистих рослин росте сольданела угорська, перстач золотистий, первоцвіт маленький, осока вічнозелена, ожика гайова, медунка Філярського, деревій судетський та інші види. Мохи на цих ділянках, особливо на кам’янистих, майже зовсім відсутні.

Агропромисловий комплекс має близько 50 тис. га полонин. Сучасний стан їх не задовольняє потреб тваринництва, більшість гірських господарств одержує з кожного гектара лише по 15-20 ц/га зеленої маси, хоч у кормовому балансі цих господарств полонинські пасовища відіграють чималу роль. Тут, починаючи з 20-25 травня і до кінця серпня, інколи й до 10 вересня, тобто протягом трьох місяців, випасають велику рогату худобу, овець та частково коней.

Це дозволяє зберегти й закласти на зимовий період відповідну кількість кормів, вироблених на прифермських угіддях. Слід відмітити, що гірський рельєф, клімат, пасовищні трави, серед яких велика кількість лікарських, вітаміноносних, дубильних, ефірно-олійних, створюють сприятливі умови для вирощування здорового молодняка, виробництва високоякісної продукції тваринництва. Отже, полонини, навіть при нинішньому рівні їх використання, – величезне джерело кормів в області. Ще більше потенціальних можливостей закладено в них при умові раціонального використання.

Бідний видовий склад травостою пасовищ аж ніяк не випливає з суворих природних умов високогір’я. На ділянках полонинських пасовищ, що були огороджені кілька років, з внесенням і без внесення (мінеральних) добрив, повністю змінюється травостій. З’являються нові види злакових, бобових трав і різнотрав’я.

Низька якість кормових угідь – результат безсистемного господарювання на полонинах. Під впливом надмірного випасу цінні кормові трави випадали, бо не могли обнасінюватись, тоді як малоцінні, які не поїдалися худобою, розросталися.

Травостій більшості полонинських пасовищ, особливо в західній частині області, зокрема на Лютянці, Рівній, Боржавських полонинах, представлений низькопродуктивними біловусовими та чагарниковими угіддями. На полонинах у східній частині, зокрема в Рахівському районі, структура рослинного покриву дещо інша. Хоч провідне місце і належить біловусу, проте тут панують угруповання утворені з костриці, мітлиці, тонконогів та розмаїтим різнотрав’ям.

Говорячи про кормову цінність згаданих угруповань травостою полонин, слід нагадати, що в ранній період вегетації трава найбільш поширеного компонента травостою – біловуса задовільно поїдається худобою. У цей період в ній міститься 12–13% протеїну, 8 % білка, 2–2,4 % жиру і 28-30 % клітковини. Здавна вважають, що якість молока, зокрема його жирність, при випасі корів на полонинах висока. Однак період задовільного поїдання біловуса короткий, триває лише до кінця червня. Згодом в листках і стеблах нагромаджується кремнезем, і вони слабо або зовсім не поїдаються худобою. Постійне й систематичне стравлювання молодих генеративних і вегетативних пагонів веде до посиленого відростання вегетативних пагонів, що дозволяє продовжити строки використання біловусових пасовищ.

Краще поїдається трава кострицевих лук, особливо червонокострицевих, мітличникових та тонконогих угруповань, що масово поширені на місцях колишнього розташування кошар, стійбищ худоби, на місцях сінокісно-пасовищного використання полонин. Такі ділянки травостою худоба «облюбовує» і поїдає на них всю траву. Це веде до утворення темно-зелених плям на загальному фоні полонинських пасовищ від постійного відростання молодих вегетативних пагонів. Генеративні пагони в таких асоціаціях, як правило, не завершують свого циклу розвитку, і насіннєве розмноження трав пригнічене. Тому переважає лише вегетативне розростання цих цінних кормових рослин на полонинах. На жаль, площа таких ділянок здебільшого незначна. При безсистемному використанні полонин на них знову відновлюється біловус, висока конкурентна здатність і швидке поширення якого обумовлені його фітоценотичними та біологічними особливостями. Щільнодернинна форма росту, наявність приповерхневого й глибокого коріння, завдяки якому біловус використовує вологу й поживні речовини з різних горизонтів грунту, нагромадження кремнистих утворень в листках знижує його поїдання худобою. Велика насіннєва продуктивність і висока схожість насіння, енергійне вегетативне розмноження забезпечують йому домінування у травостої полонин.

Кормові якості чорничників практично незначні, оскільки основні компоненти їх травостою – чорниця й брусниця – становлять від 70 до 95 %, а вони тваринами не поїдаються взагалі.

Зауважимо, що в наш час полонинські пасовища використовуються неповно. Це обумовлено насамперед тим, що за останні роки на полонинах випасають здебільшого овець, а ця категорія худоби поїдає лише незначну частину полонинського корму. Отже, навантаження худоби на одиницю площі непомірно низьке. У першій половині літа для овець на полонинах багато соковитих трав, за якими отара проходить щоденно багато кілометрів. А в другій половині біловус настільки грубішає, що його неохоче поїдає навіть велика рогата худоба, а вівці взагалі обминають. Це і є причиною того, що більша частина травостою полонин з року в рік залишається невикористаною, чим створюються додаткові труднощі для випасу овець у наступному році.

Трав’яниста рослинність пасовищ Карпат може істотно змінюватися як кількісно, так і якісно під впливом господарської діяльності людини. Дослідження багатьох учених, проведені на полонинах Карпат, переконливо свідчать, що застосування на високогірних пасовищах системи агротехнічних заходів, спрямованої на впорядкування випасу, а також догляду за травостоєм і внесенням добрив, підвищує їх урожайність у кілька разів, змінює ботанічний склад травостою у напрямі поліпшення видового складу і якості кормів.

Слід підкреслити, що агротехнічні заходи на високогірних пасовищах Карпат застосовуються недостатньо, а за останні роки й зовсім послабилася до них увага. А про удобрення й підсів трав, зібраних на полонинських насінниках, забуто зовсім.

Проте на шляху поліпшення високогірних пасовищ стоїть серйозна перешкода. Вона полягає в тому, що сьогодні полонини не мають єдиного господаря. Розпорошені вони між багатьма колгоспами і радгоспами. Природно, що господарства ці дуже різні за рівнем розвитку, наявністю кадрів, можливостями. За таких умов наукове ведення господарства на полонинах, використання досягнень техніки, зокрема вертольотів для удобрення пасовищ й підсіву багаторічних трав, фактично відсутнє. Отже, полонини повинні мати єдиного господаря. Розв’язання цього питання полегшується, особливо тепер, коли в країні йде перебудова сільського господарства. Система АПК має в своїх руках кошти, кваліфікованих спеціалістів – агрономів, геоботаніків, лукознавців, агрохіміків, зоотехніків, лісівників, а також необхідні матеріально-технічні засоби. Створення управління полонин при обласному АПК забезпечило б впровадження наукових досягнень й раціональне ведення полонинського господарства.

Поверхневе поліпшення полонин. Це система заходів поверхневого поліпшення кормових угідь для підвищення продуктивності лук без порушення природної дернини. Вона передбачав культуртехнічні роботи, боротьбу з бур’янами, удобрення, підсів трав у дернину, раціональне використання пасовищ. Культуртехнічні роботи проводять для очищення полонинських пасовищ від купин, каміння, чагарників, для поліпшення й регулювання водного та повітряного режиму грунтів.

Купини за походженням поділяють на мохові, осокові, землерийні, мурашині, скотобійні. Для зрізування їх використовують болотну фрезу БФ-1, 9 в агрегаті з лучною бороною БЛШ-2, 3 або купиноріз. Добре зарекомендували себе дискові борони БД-2,5 з прикріпленою до них рейковою лучною волокушею. Каміння збирають вручну і використовують для ремонту під’їзних доріг.

Чагарники ялівцю сибірського, душекії зеленої (леличу), сосни жереп та різноманітних верб відіграють у високогір’ї важливу ґрунтозахисну та водорегулюючу роль. На схилах, біля струмків, ярів, доріг тощо вирубування чагарників слід категорично заборонити.

Поліпшення й регулювання водного та повітряного режиму грунтів полягає в догляді за пасовищами, захисті схилів від весняного танення снігу та проливних дощів. Для цього використовують кротові дренажі, снігозатримання, викопування ловчих канав поперек схилів.

Боротьба з бур’янами. Заходів боротьби з бур’янами, особливо із щавлем, багато. Ефективними є багаторазове скошування його до фази цвітіння, боронування та підсів таких трав – конкурентів щавлю, як куничник волохатий, конюшина червона, а також овес, люпин та ряд інших. Ефективним для стимулювання росту трав є внесення мінеральних добрив (КРК)60 або вапнування – 3–5 т/га чи 6–8 ц/га фосфатшлаку. Внесення мінеральних, а де можна й органічних добрив, збагачує грунт поживними речовинами, зменшує його кислотність, підвищує врожайність полонинних пасовищ.

Органічні добрива. Найбільш доступні в умовах полонин і найкраще діють на біловусниках і чорничниках гній, рідкий гній, гноївка. Підраховано, що тонна хорошого перепрілого гною містить 3-5 кг азоту, 2 кг фосфору, 6 кг калію та 20 кг органічних речовин. Гній на полонинських фермах – це концентроване добриво. Надмірне угноєння знищує всю траву на стійбищах великої рогатої худоби і кошар овець, призводить до появи суцільних заростей бур’яну, зокрема щавлю альпійського. У той же час гній і могутній засіб у боротьбі з біловусом. Органічними добривами можна угноїти значну площу полонин. Внесення 40 т/га гною дозволяє отримати 90–100 ц/га зеленої маси. Вносити його слід рано навесні, до початку росту трави. Рідкий гній – це напівперепрілий вистояний гній, розведений водою у пропорції 1:5 або 1:10 – залежно від погоди. Внесення 100 т/га рідкого гною дозволяє одержати 90– 110 ц/га зеленої маси. Гноївка містить 0,25 % азоту, 0,55 % калію, 0,01 % фосфорної кислоти і 0,39 % інших речовин. її вносять на пасовища після першого або другого спасування трав. Восени або до початку весняної вегетації рослин гноївку можна вносити, не розводячи водою.

Таблиця. Вплив добрив на врожай вівсяницевої луки на Боржавських полонинах, ц/га (Середнє за 1983–1985 рр.)

Варіанти	Урожай зеленої маси	Приріст
Контроль	68,4
(NРК)60	124,3	55,9
N90P60	127,8	59,4
Фосфатшлак, 6 ц	116,9	48,5
Гній, 20 т	122,4	54,0
Фосфатшлак 6 ц + гній 20 т	142,5	74,1
(NРК)60 + гній 20 т	148,4	80,0

Слід пам’ятати, що після органічного удобрення тварини починають поїдати траву лише через 30-40 днів після внесення.

На рівних ділянках полонини угноєння можна здійснювати і змінними тирлами, суть яких полягає в тому, що місце відпочинку тварин щодня змінюють. Протягом літа стадо (100 голів) може удобрити 4 га пасовищ.

Кошарування – один з найбільш ефективних засобів поліпшення біловусників. Урожай травостою після кошарування в 2-4 рази перевищує контрольні ділянки. При цьому, як правило, майже зникає біловус і з’являються цінні кормові трави; костриця червона, тонконіг альпійський та інші. На ділянках, де проводилося кошарування овець у 1985 році, було зібрано 144 ц/га зеленої маси, а без кошарування – 63,8.

З мінеральних добрив у високогір’ї Карпат добре зарекомендували себе фосфорні у формі суперфосфату і фосфатшлаку, а також азотні: аміачна і кальцієва селітра.

Особливо добре реагують полонинські трави на внесення органо-мінеральних добрив (табл.).

Вже в перший рік було одержано прибавку врожаю на 44 % більше, а період інтенсивного наростання зеленої маси травостою, тобто його вегетації, був продовжений на 25 днів, до 10 серпня. Відчутні зміни не лише в урожаї зеленої маси, але й у зміні ботанічного складу травостою. Різко зросла питома вага костриці червоної, пахучої трави, тонконога альпійського.

Збагачення й омолодження травостою на полонинських пасовищах можна досягти шляхом підсіву в дернину насіння, зібраного на високогірних насінниках. Для цього підбирають хороший травостій цінних кормових трав і залишають його для насіння. Потім насіння підсівають у дернину біловусників, костричників, різнотрав’я, після вносять мінеральні або органічні добрива й дискують або боронують з обов’язковим прикотковуванням. Найкращий строк для посіву – рання весна. Підсіяні трави бажано в перший рік скосити на сіно, а потім відводити під випас.

Загінна зміна випасання худоби. Щоб раціонально використовувати полонинські пасовища, слід запроваджувати загінну систему випасу. При ній пасовища розбиваються на загони, в яких трави випасаються рівномірно.

На полонинах Красна, Рівна і Плай проводилися дослідження по впровадженню загінної системи випасання. Результати перевершили сподівання. Травостій в загонах спасувався практично весь. Не було вибирання кращих трав. Йшло інтенсивне омолодження травостою. Щоденний приріст молодняка – 600 г. Якщо врожайність ділянки, де не випасалася худоба, становила 56 ц/га, то в загоні на другий рік – 86 ц/га. У травостої з’явилися костриці, тонконоги та інші трави.

Кількість і розміри загонів залежать від поголів’я худоби і продуктивності типів пасовищ. Орієнтовні розрахунки з досвіду створення загонів на вказаних полонинах: для корів на одну голову потрібно 2 га пасовищ, для вівці – 0,25 га. Загони можна відгороджувати один від одного постійними або переносними загородами.

При запровадженні загінної системи випасання тварин на полонинах слід враховувати, що рослинний покрив розвивається по поясах й на різних схилах неодночасно, тому й урожайність, і кількість поживних речовин травостою буде неоднаковою. Відомо, що найбільше нагромаджує поживних речовин травостій у фазі бутонізації. Тому треба організовувати випас худоби так, щоб трави не перезріли. На масове цвітіння трав впливає висота над рівнем моря: найшвидше зацвітають трави біля верхньої межі лісу, згодом – на середніх частинах схилів, а далі – на вершинах полонин. У зв’язку з цим пасовища пропонується ділити на горизонтальні пояси. Випасати худобу слід у першу чергу в загонах, які розташовані поблизу лісу, і в останню чергу – на вершині схилів. Запровадження загінної системи випасання худоби сприятиме більш раціональному використанню полонинських пасовищ і підвищенню продуктивності травостою.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Флора Коментарі відсутні »

РОСЛИННІСТЬ ПОЛОНИН І ПІДВИЩЕННЯ IX ПРОДУКТИВНОСТІ. Субальпійський пояс.

У зв’язку з суворими умовами існування, що є крайніми для зростання деревних порід, в субальпійському поясі сформувалась перехідна смуга від лісів до безлісного альпійського поясу – смуга заростей слаників із гірської сосни жерепа, вільхи зеленої, ялівцю сибірського, рододендрона східнокарпатського. Три перших утворюють своєрідні угруповання, які часто в літературі називають криволіссям.

Сланкі шпалерні чагарники поширені в крайніх для деревних форм умовах місцезростання, за верхньою межею лісу в різних гірських країнах – від тропіків до холодно-помірних зон, утворюючи тут різноманітні формації. Найбільші зарості жерепняків зустрічаються на Горганах, Чорногорі, менше – на Свидовецькому хребті.

Зарості гірської сосни жереп – жерепняки. Гірська сосна – типовий середньоєвропейський вид, ареал якого обмежений Альпами, Карпатами й північною частиною Балканського півострова.

Гірська сосна жереп має типову форму сланця. Походження жерепа, як і інших слаників, зв’язано з несприятливими умовами існування. Як правило, жерепняки ростуть чистими заростями. Поодиноко тут зустрічаються такі чагарники, як верба сілезька, малина, шипшина повисла, яловець сибірський, жимолость чорна, вільха зелена, з деревних порід – ялина звичайна, явір, горобина звичайна. У живому наземному покритті найбільш типові чорничники, зелені й сфагнові мохи та лишайники, порівняно менше зустрічається квіткових трав’янистих рослин і папоротей.

Поновлюється гірська сосна як вегетативним, так і насіннєвим шляхом. Добре плодоносить. В урожайні роки на одному кущику зустрічається в середньому 50–60 шишок. Середня кількість насіння в шишці – 26–105. Жерепняки досить добре пристосувалися до суворих умов високогір’я, самовідновлюються. Зменшення їх площі за останнє століття відбувається в результаті інтенсивного знищення їх людиною (спалюванням, викорчовуванням).

Зарості вільхи зеленої – вільшняки. Крім жерепняків, по всій Євразії зустрічається ще й другий тип слаників – вільшняки, або леличники.

В Українських Карпатах проходить західна межа ареалу вільхи зеленої, поширена вона в субальпійському поясі полонин, головним чином над верхнею межею букового лісу. Найбільші зарості зелено-вільшаників зустрічаються на хребті Чорногора, в Горганах, Гуцульських Альпах, Високих Бескидах, на Свидовецькому хребті і менше – на Боржавських полонинах. Вільха зелена займає в основному схили північних експозицій. Росте звичайно чистими заростями. З домішок інших порід зустрічається поодиноко горобина звичайна, верба сілезька, верба попеляста, черемха звичайна, вовче лико звичайне, малина. На східному схилі Петроса на висоті 1700 м вкраплена поодиноко в зарості вільхи зеленої сосна кедрова та явір. Окремі екземпляри досягають заввишки 3 м.

У зеленовільхових заростях добре розвинутий травостій, місцями барвистий, представлений в основному високотрав’ям. Серед травостою зустрічається багато типових представників букових лісів, субальпійської і альпійської, рідше лучної флори. Найбільш характерними видами трав’янистих рослин є такі: жовтозілля дібровне, сугайник австрійський, гірчак зміїний, щавель карпатський і альпійський, безщитник жіночий, чоловіча папороть.

Особливо добре відновлюється вільха на вільних від рослинності грунтах. У місцях інтенсивного господарського використання і особливо там, де вона знаходиться в контакті з біловусниками, спостерігається природна дигресія зеленовільхових заростей (Боржавські полонини, полонина Гропа, полонина Рівна) . Вони відіграють дуже велику ґрунтозахисну й водорегулюючу роль, захищають ліс від сніголавин і обвалів, протистоять зсувам. На деяких полонинах безпланово й масово знищують ці цінні чагарники, що призводить до розвитку інтенсивної ерозії (вершини Шешул, Менчул Квасівський та деякі інші). Зелено-вільхові зарості слід охороняти, а місцями, де це потрібно, й штучно розводити.

Формація ялівцю сибірського зустрічається невеликими групами під наметом ялинового рідколісся на верхній межі лісу, вкрапленими окремими екземплярами, а іноді густими суцільними заростями серед соснового криволісся, чорничників і лохинників, а також на луках. Найбільші ялівцеві зарості розміщені вище соснового криволісся, де вони утворюють ніби самостійну нешироку смугу.

Найбільш характерними супутниками карпатських ялівцевих заростів є ожика гайова, куничник очеретяний, пахуча трава, тонконіг Ше, золотушник альпійський. З чагарничків зустрічаються чорниця, брусниця й лохина. Моховий покрив досить характерний, займає площу від 10 до 50%.

Чорничні пустища поширені в межах усього субальпійського поясу іноді на пологих, частіше стрімких схилах різних експозицій. Грунти під ними торфово-лучні з добре виявленим торфовим горизонтом. Чорничники тут – вторинного походження, вони ростуть густими заростями з незначною домішкою інших рослин. Часто до чорничників домішується брусниця, утворюючи чорнично-брусничне угруповання. З квіткових рослин характерними супутниками є майже всі ті види, що і в ялівцевих заростях. В чорничниках добре розвинений і мохово-лишайниковий покрив: він покриває 30-70, а то й до 90 % поверхні.

Формація рододендрона на Чорногорі, в Гуцульських Альпах зустрічається переважно на стрімких схилах, малопотужних, кам’янистих грунтах. Рододендронові зарості поширені в межах від 1700 до 1850 м над рівнем моря. Одинокі кущі його доходять до вершин альпійської смуги. Росте рододендрон переважно густими заростями. Домішка інших рослин, як правило, дуже незначна. Найчастіше зустрічається куничник волохатий, дзвоники альпійські, чорниця. Моховий і мохово-лишайниковий покрив місцями розвинений добре, а місцями слабо. Найбільш поширений рододендрон з чорницею. Зарості його мають ґрунтозахисне значення.

Пустищні луки з біловуса стиснутого є однією з найбільш поширених формацій на полонинах. Вони займають головним чином пологі схили, сідловпни, днища котловини, рівні площі й зустрічаються майже на кожній вершині. На вологіших ділянках біловусники поступаються місцем щучникам, на більш стрімких схилах – чорничникам. Грунти під біловусниками гірсько-лучні, досить потужні, з дуже ущільненим верхнім горизонтом, часто торф’яні. Найбільш характерними супутниками біловусників є вівсяниця червона, пахуча трава альпійська, тонконіг Ше, перстач золотистий, ожика гайова, осока заяча і деякі інші. Дуже цікавою є угруповання біловуса з арнікою гірською. Біловусники дуже низької продуктивності і малоякісні у кормовому відношенні.

Формація щучнику дернистого зустрічається невеликими ділянками на північно-східних схилах полонин, тільки на Чорногірських полонинах досить значні площі. Щучникові луки приурочені до зволожених грунтів з добре виявленим гумусовим горизонтом.

В угрупованні щучнику зустрічаються такі рослини, як біловус, вівсяниця червона, мітлиця, ожика гайова, лігустикум мутеліновий та інші. Часто щучники з’являються на місці зникаючих заростів щавлю альпійського і ростуть чистими угрупованнями або в комплексі з щавлем. Супутниками щучників є переважно тонконіг Ше та альпійський, деревій судетський, підбілик альпійський, звіробій альпійський, перстач золотистий, ожика гайова. Рідше зустрічається щучник звивистий. З інших рослин трапляється нечуйвітер оранжево-червоний, золотушник альпійський, скорзонера рожева, королиця круглолиста.

Формація куничника волохатого поширена в улоговинах, куди дощова вода зносить зі схилів різні ілювіальні частинки. Росте куничник волохатий на горі Піп Іван, на полонині Гречків і особливо великі площі його на південному та південно-західному схилах Шербин, на схилах вершин Чорногори.

Формація вівсяниці червоної поширена окремими острівками серед інших лучних формацій, переважно серед біловусників, особливо на стійбищах худоби.

Червоновівсяницеві луки виникають на місцях мичкових лук внаслідок їх удобрення. На Чорногорі, зокрема на полонині Стайки Когутикові та Менчул Квасівський, зустрічаються сінокісні й пасовищні ділянки червонокострицевих лук. Сінокісні ділянки густі, багаті у видовому відношенні. Тут зустрічається до 30-35 видів рослин. У кормовому відношенні ці луки високоякісні. Пасовищні ділянки відрізняються рідким травостоєм, одноманітністю видового складу, переважанням в травостої перстача, чебрецю і приворотню, що обумовлено інтенсивним випасанням на цих ділянках худоби. Моховий покрив розвинений слабо.

Формація вівсяниці мальованої поширена переважно у верхній частині субальпійського поясу на добре розвинених грунтах, місцями з вівсяницею червоною, осокою вічнозеленою, які іноді виступають як співдомінанти. В мальованокострицевих асоціаціях найбільш поширені такі види: перстач золотистий, підбілик альпійський, куничник волохатий, фітеума Вагнера та інші.

Формація пахучої трави альпійської зустрічається дуже зрідка невеличкими плямами серед інших формацій. Вона трапляється на луках звичайно як домішка до різних травостоїв, але іноді виступає як домінант або співдомінант.

Ожика гайова – супутник майже всіх рослинних формацій субальпійського поясу. Угруповання утворює зрідка, трапляється невеличкими плямами, особливо серед щучників та волохатокуничників.

Зарості щавлю альпійського поширені переважно на стійбищах худоби. Щавники місцями високі, з крупними листками. В дуже густих заростях щавнику трапляється як домішка кропива дводомна, тонконоги однорічний, Ше, альпійський, конюшина біла повзуча та інші. У розріджених щавниках буває значна домішка інших видів високогірних рослин. Найчастіше трапляються щавники з щучником дернистим, тонконогом альпійським.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Флора Коментарі відсутні »

БОЛОТА ЗАКАРПАТТЯ

Серед гірських боліт Закарпаття виділяють субальпійські улоговинні болота у льодовикових цирках, улоговинні лісового поясу, висячі (схилові) й присхилові. Усі вони невеликі, мають вигляд окремих плям, здебільшого позбавлені торфового покладу або він неглибокий (до 1 м). Найпотужніші торфові поклади (до 6 м) є в улоговинних болотах субальпійського та лісового поясів.

Гірські болота не мають великого практичного значення, запаси торфу тут мізерні, до того ж, переважно сфагнові, кислі, малопридатні для сільського господарства. Проте вони є осередками зростання цілої низки рідкісних видів.

Субальпійські улоговинні болота у льодовикових карах поширені на Чорногорі й Свидовці. Інколи вони спускаються у смугу рідколісся. Виникли внаслідок заболочування озер. Такі болота на Чорногорі описані під г. Брескулом (1450 м), під виступом г. Говерли (1450 м), г. Бербенескулом (1700 м), на сідловині між полониною Брескул та Пожижевською (1800 м), в урочищі Озірний (1750 м). На Свидовці вони є в боковому карі г. Апшинець (1350 м). Болота мають невелику площу, часто вони округлої форми, що свідчить про їх виникнення шляхом заростання озер. Інколи улоговини, де розміщені болота, розташовані амфітеатром.

Рослинний покрив цієї групи боліт буває різним залежно від ступеня його розвитку. Переважна більшість з них сфагнові, здебільшого мезотрофні (перехідні), рідше оліготрофні (верхові). Лише на болотах цієї групи відмічені дуже рідкісні для України (і для СРСР в цілому) ценози формації гірсько-сосново-сфагнової, характерні для гірських боліт Західної Європи. Кущі гірської сосни жереп розкидані по болотах групами (зімкнутість 0,1-0,2), пригнічені, заввишки 1–2 м. У трав’яно-чагарничковому покриві переважає пухівка, зрідка співдомінує осока малоквіткова. У моховому покриві переважає сфагн Руссова, відмічено і сфагн Магеллана. Такими ж рідкісними є ценози рододендроново-сфагнової формації, що відмічені на болоті між Брескулом та Пожижевською і під г. Бербенескулом. Рододендрон східнокарпатський тут пригнічений, але зростає щільно, покриття становить 50–70 %. Як у трав’яно-чагарничковому, так і в моховому покриві є типові гірські види – сольданела гірська, підбілик альпійський, сфагн Руссова.

У льодовиковому карі на г. Апшинець наявна дуже рідкісна для УРСР мезотрофна формація осоки малоквіткової – сфагнова. Ценози цієї формації займають периферійну, менш обводнену частину болота. У розрідженому трав’яному ярусі, покриття якого становить 40 %, крім домінанти – осоки малоквіткової, зустрічаються лише види дрібних осок – чорна, сірувата, щетиниста. У сфагновому покриві переважають сфагни обманливий та Гіргензона. Торфові поклади боліт цієї групи, що мають у глибину 1–4 м, переважно мезотрофного типу. Цікавою особливістю їх є те, що вони повністю або частково складені гірсько-сосновим та гірсько-сосново-сфагновим торфом, які ніде більше на Україні не зустрічаються. Це вказує на початок процесу болотоутворення у заростях жерепа, які вже існували, а також на тривалість цієї стадії.

Улоговинні болота лісового поясу. В Карпатах це найбільш численні й значні за площею болота. Проте на Закарпатті трапляються рідше. Більшість цих боліт з пригніченою ялиною та безлісні є оліготрофними, рідше оліго-мезотрофними. Вони трапляються на терасах гірських річок на висоті 600–1000 м. Такими є болото по р. Чорній (Глуха Млака), Чорній Тисі (Чорне Багно) та її притоці Станіславу (Станіслав). Характерним для цих боліт є невелика опуклість поверхні, значна участь у трав’яно-чагарничковому покриві рідкісних і специфічних видів – осоки малоквіткової та журавлини дрібноплодої. Малопоширені або зовсім відсутні на цих болотах «супутники сосни» – багно болотне, верес звичайний.

Зімкнутість ялини на болотах коливається від 0,1 до 0,3, збільшуючись у напрямі до периферії. Низькі, пригнічені ялини часто бувають суціль вкриті лишайниками, частково або повністю посохлі, досягаючи лише 1 м заввишки. Покриття трав’яно-чагарничкового ярусу в центрі боліт становить 40–60 %, по краях збільшується до 70 %. Як і взагалі на оліготрофних болотах, флористичний склад ценозів характеризується бідністю, нараховує 6–8 видів на ділянці. Домінує здебільшого пухівка піхвова, співдомінує часто журавлина болотна, інколи водянка чорна. Наявність та значна участь водянки на болотах Закарпаття – рідкісне й цікаве явище, оскільки на рівнинних болотах України цей вид відсутній. У звичайно суцільному моховому покриві переважають сфагни звивистий та Магеллана, на підвищеннях і горбах трапляються сфагни бурий, зрідка рожевий. Цікаво відмітити, що сфагн дібровний на карпатських болотах теж є «супутником сосни», і рідко, лише як домішка, трапляється на болотах з пригніченою ялиною. На мезотрофних окраїнах боліт переважають осоково-пухівково-сфагнові ценози з пригніченою ялиною та сфагн обманливий.

Лише на Закарпатті відмічено мезотрофні та оліготрофні болота, позбавлені деревного ярусу (Глуханя і Мочари, Багно, Синє озеро). Вони харктеризуються значною опуклістю поверхні і переважанням чагарничкових угруповань. До оліготрофних боліт належать Багно в Іршавському та Глуханя (Негровець) у Міжгірському районі. Багно є унікальним витвором природи Закарпаття. Воно цікаве значною опуклістю поверхні, глибиною покладу торфу (6 м) та наявністю значної кількості вересу звичайного, який у Карпатах є рідкісною рослиною. У трав’яно-чагарничковому покриві болота, крім вересу, переважають водянка чорна, пухівка піхвова, зрідка співдомінує осока малоквіткова. З рідкісних видів флори Карпат, крім вересу, зустрічається журавлина дрібноплода, росичка круглолиста, андромеда багатолиста. У моховому покриві переважає сфагн дібровний, що зближує це болото з гірськими болотами Західної Європи. Переважання вересу та сфагна дібровного дає можливість припустити, що в минулому болото було вкрите пригніченою сосною, яка з наростанням опуклості поверхні, поступово розріджуючись, зовсім зникла.

Основна частина болота Глуханя також у центральній частині вкрита сфагном дібровним, на горбах трапляються сфагни бурий та рожевий. У трав’яно-чагарничковому ярусі переважають пухівка піхвова та андромеда багатолиста. Цікавою особливістю є наявність на болоті мочажин з ринхоспорою білою та сфагном загостреним. Тут зростає дуже рідкісна як для Карпат, так і для рівнинної частини України лікоподіела заплавна, відмічена на болоті Синє озеро у Вулканічних Карпатах біля с. Синяк (Мукачівський район). На болоті Глуханя зростають також види, які у Карпатах трапляються спорадично: росичка круглолиста, образки болотні, сизюринхій вузьколистий.

Торфові поклади цієї групи боліт бувають як оліготрофного, так і мезотрофного типу. Майже всі вони мають у нижній частині шар деревного або деревно-сфагнового торфу із сосни та ялини, що свідчить про їх утворення в улоговинах шляхом заболочування лісу, який з наростанням сфагнового покриву поступово розріджувався.

Висячі болота схилів. Ця група об’єднує болота, пов’язані з виходом джерел і струмків на гірських схилах, ухил яких досягає 10–15° у верхньому лісовому поясі та смузі рідколісся. Кількість таких боліт на Закарпатті, як і взагалі в Карпатах, значна, але площа їх невелика – менше гектара. Такі болота були описані на полонинах Рівна і Обнога на висоті 750–800 м та в Привододільних Горганах. Болота знаходяться в днищах неглибоких жолобин, виповнених глинисто-щебенистими відкладами. Глибина торфу дуже незначна – 0,2–0,5 м, часто він зовсім відсутній. Болота мають вигляд плям або стрічок по долинах потоків, розміщуючись на пологих заломах, інколи амфітеатром на схилах. Зволоження біля струмків і джерел значне, біля суходолу значно менше.

Рослинний покрив боліт відзначається різноманітністю та строкатістю, незначною площею окремих ценозів. У трав’яному покриві переважають найчастіше дрібні осоки – сірувата, жовта, чорна, щетиниста, а також пухівки широколиста, рідше струнка та осока розсунута. Осока волотиста, звичайний вид, на Закарпатті трапляється дуже рідко. Із різнотрав’я звичайні калюжниця болотна, бобівник трилистий, хвощ болотний. Специфічним видом гірських боліт є валеріана цілолиста. Зростають деякі види орхідних – коручка болотна, пальчатокорінник Фукса, билинець комариний, траунштейнера куляста. Моховий покрив відзначається строкатістю й специфічністю. Переважають здебільшого кілька видів, найчастіше калієргонела загострена, філонотис джерельний та кратоневрум папоротевий. Останні два є специфічними видами гірських боліт.

Присхилові болота займають рівнинні ділянки підніжжя схилів і розміщені на терасах гірських річок – Тереблі, Чорній (Озерянці) і Білій Тисі. Вони мають звичайно стрічкоподібну форму, площа їх невелика (1–2 га).

У зв’язку з тим, що рослинний покрив розвивається тут в умовах бідного мінерального живлення, переважають мезотрофні й еумезотрофні ценози – хвощово-сфагнові, осоково-сфагнові, пухівково-сфагнові. У трав’яно-чагарничковому покриві панують осоки – жовта, чорна, здута, різні види пухівок і хвощ річковий. Сфагновий покрив представлений видами, властивими ступеням оліготрофізації – сфагнами круглуватим, однобоким, Варносторфа. На таких болотах трапляються кущі вільхи сірої. Шар торфу незначний або зовсім відсутній.

Утворення боліт на Закарпатті продовжується і тепер, про що свідчить наявність сплавин на гірських озерах. Такі сплавинн описано у боковому карі г. Апшинець, на озерах Несамовите, Марічейка. Дуже своєрідною є сплавина на г. Гропі (Міжгірський район), де процес заболочування йде з обох боків – з центру і з периферії озера. В центрі озера сплавина товщею близько 2 м має оліготрофну рослинність із переважанням пухівки піхвової, осоки малоквіткової, журавлини болотної на килимі із сфагна рожевого. На сплавині біля берега, де рослинність має мезотрофний характер, зростають дуже рідкісні види – зозулині сльози серцелисті та сфагн береговий.

Гірські болота Закарпаття – це своєрідні витвори природи, притулки рідкісних для Українських Карпат видів і рослинних угруповань. Вони є також базою для робіт по дослідженню історії флори й рослинності цієї території, оскільки лишають у процесі існування літопис свого життя – торфовий поклад. У гірських умовах болота мають також ґрунтозахисне й гідрологічне значення. Тому ряд гірських боліт охороняється як заказники і пам’ятки природи, а деякі входять до складу території Чорногірського масиву Карпатського державного заповідника. На Закарпатті нещодавно режим охорони встановлено і на цінному для науки болоті Чорне Багно.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

ПЗФ, Флора Коментарі відсутні »

ЛІСОВІ РЕСУРСИ

В умовах прискореного розвитку науково-технічного прогресу й інтенсивної господарської діяльності людини раціональне використання природних ресурсів, у тому числі лісів, їх охорона й відновлення набули загальнодержавного й біосферного значення. З усіх природних ресурсів, що становлять скарбницю нашої країни, ліс посідає особливе місце. Це найдосконаліший комплекс, що дає понад 20 тисяч видів цінної продукції.

Ліси – головне природне багатство Закарпаття. Вони займають майже половину (49,2 %) території області. Саме їм належить важлива роль у підтриманні гідрологічного режиму річок, запобіганні розвитку ерозійних процесів грунтів, у регулюванні кисневого балансу в атмосфері та інше.

Гірські ліси області, на які припадає близько 80 % загальної площі всіх лісних формацій, завдяки високим водоохоронним і водорегулюючим властивостям та кліматоутворюючим функціям, здатні забезпечувати оптимальні умови для свого росту й розвитку. Тому поруч із заходами, спрямованими на підвищення їх продуктивності, основною метою лісівництва повинно бути збереження біологічної стійкості біоценозів і перш за все посилення їх водоохоронно-захисних функцій.

Не менш важливу екологічну роль відіграють ліси в захисті грунтів від шкідливих ерозійних процесів, особливо в гірських умовах, виконують значну ґрунтозахисну, кліматоутворюючу й кліматорегулюючу роль та різноманітні санітарно-гігієнічні й оздоровчі функції. Перетворюючи поверхневий стік у внутрігрунтовий, ліси сприяють нагромадженню ґрунтових вод, які живлять численні джерела, потоки й річки. Влітку вони захищають грунт від висушування, створюючи своєрідний мікроклімат і позитивно впливаючи на клімат прилеглих територій. Ліс – джерело відновних рослинних ресурсів і унікальний глобальний фактор, що підтримує і дозволяє успішно розвиватися всьому живому на Землі. З незапам’ятних часів людина користувалась дарами лісу, його харчовими продуктами. Особливо багаті ліси Закарпаття на такі цінні харчові продукти, як їстівні плоди деревних і чагарникових порід, різноманітні високовітамінні ягоди, гриби, березовий та кленовий соки, лікарська сировина, інший видовий склад рослинного й тваринного світу, який також відіграє певну роль в економіці області.

Однак основним продуктом лісів Закарпаття є цінна деревина.

Сьогодні жодна галузь народного господарства не обходиться без неї та її промислової продукції. Для одержання на-гора 100 т кам’яного вугілля чи руди необхідно використати 3–4 м3 деревини, На кожний сучасний багатоповерховий будинок витрачається чимало вагонів круглого лісу та інших видів деревної продукції; деревина залишається основною сировиною для виготовлення паперу, меблів, лісохімічної промисловості, тари, сірників та інших важливих для людини виробів. Особливу цінність становить деревина бука та явора, яка використовується для виготовлення високоякісних музичних інструментів і має вкрай обмежений регіон природного зростання в нашій країні.

Наявні лісосировинні ресурси області при їх більш раціональному й комплексному використанні дозволяють розвивати лісову й деревообробну галузі виробництва при стабільному обсязі заготівлі деревини і тим самим сприяти дальшому економічному й соціальному розвитку Закарпатської області.

Надзвичайно важлива роль лісу в постачанні кисню, очищенні повітря від домішок отруйних газів, аерозолів, пилу, попелу, сажі тощо. Відомо, що гектар лісу за вегетативний період засвоює в середньому до 20 т вуглекислого газу і виділяє 14 т кисню, очищає від отруйних газів та пилу 30 млн. м3 повітря. Гектар букового лісу здатний затримати понад 65 т пилу за рік, дубового – відповідно до 55, ялинового – 32 т. Значна частина шкідливих мікробів також гине від фітонцидів, що їх виділяють дерева й чагарники. Найбільше фітонцидів виділяють хвойні ліси – 4–5 кг/га. Важливе значення лісів і в захисті людини від шуму. Листя і хвоя поглинають більшу частину звукових хвиль, і рівень шуму значно знижується, стає нешкідливим для здоров’я. У вік бурхливого розвитку науково-технічного прогресу значно збільшуються психологічні навантаження на людину, таким чином оздоровча роль лісів буде постійно зростати.

Лісові землі в області займають майже 53%, а ліси – близько половини всієї території Закарпаття. Це закономірно й цілком виправдано, бо ліси розміщені переважно в горах, на крутосхилах. Тільки близько 17 % їх знаходиться на рівнинах та пологих, крутістю до 15°, схилах. Важливо відзначити, що в області й при такій високій лісистості середній річний змив грунту становить 0,5 см. Понад 4,5 млн. т дрібнозему та поживних речовин щорічно виноситься річками за межі області.

Від Притисянської низовини (105–150 м над рівнем моря) ліси в області поширені до полонин (1200–1700 м). У низині переважають острівні ліси дуба звичайного з грабом, рідше з ясенем, в окремих масивах з участю береста, вільхи клейкої, липи, клена польового, поодиноко береки та інших деревних і чагарникових порід. Окремі незначні площі займають малопродуктивні й низькотоварні насадження тополі канадської. В передгір’ях (200–600 м) поширені ліси з дуба скельного з грабом та одинично з буком, з домішкою черешні, кленів, липи, яблуні, груші лісової. На північних схилах переважають букові і грабово-букові ліси. В цьому природному поясі створено лісові культури з участю горіхів – волоського, чорного, сірого, культури каштана їстівного, окремих екзотів (червоного дуба, дугласії та інших).

На висоті 800–1300 м над рівнем моря переважають чисті букові ліси. В нижній частині в домішці букових лісів зустрічається граб, дуб скельний, клен, ясен, вище явір, ільм гірський. Молоді ліси (культури) в цьому поясі мають багатий різноманітний склад високопродуктивних деревних порід, але домінуючим видом залишається бук. У цих молодниках трапляється береза, осика, верба козяча. Внаслідок захоплення лісівників у минулому посадкою хвойних порід, у зоні букових лісів зростає на значних площах ялина звичайна (європейська), яка характеризується високою продуктивністю й швидким ростом, але недовговічна й піддається вітровалам, буреломам і сніголомам.

У північно-західній частині області на висотах 400–900 м зустрічаються буково-ялицеві високопродуктивні ліси з домішкою ясена та явора, а також окремі ділянки, де інтродуковано псевдотсугу тисолисту, яка характеризується особливо високою продуктивністю. У віці 75–80 років запас деревини в кращих насадженнях перевищує 1000–1200 м3 на гектарі.

У східній частині регіону на висотах 1000–1300 м над рівнем моря поширені буково-ялицево-ялинові ліси з домішкою явора, ясена, клена та ільма. Рідко зустрічаються реліктові куртини (вкраплення) кедра європейського, сосни звичайної, тиса. Продуктивність і стійкість цих лісів дуже висока. У високогір’ї (1200–1600 м) переважають чисті ялинники, рідко з домішкою явора, ясена, бука.

На верхній межі лісу (1200–1600 м) зростають переважно ялина, зрідка бук з домішкою явора, ялиці. З висотою насадження зріджуються, продуктивність їх знижується, дерева набувають специфічної форми. Далі починається криволісся – яворово-букове, зеленовільхове, ялівцеве, з гірської сосни, яке піднімається до висоти 2000 м. Іноді на менших висотах перехід від високостовбурних деревостанів до полонин (альпійські луки) різкий, і криволісся тут відсутнє. Закономірно, що в цих місцях верхня межа лісу понижена в результаті надмірної діяльності людини.

На території Закарпаття налічується понад 400 видів деревних і чагарникових порід. Багато з них – акліматизовані екзоти. В лісових насадженнях їх поки що небагато, але асортимент і кількість їх постійно зростає. Велику роботу в цьому напрямі ведуть учені Закарпатської лісодослідної станції разом з лісівниками області. В дендрарії Мукачівського лісокомбінату вже налічується понад 500 видів деревних і чагарникових порід. Більшість акліматизованих видів з різних континентів земної кулі становлять інтерес як декоративні, високофітонцидні та перспективні для посадки в зелених зонах, лісопарках та при озелененні міст, населених пунктів, промислових і житлових об’єктів.

Загальні показники, що характеризують лісовий фонд Закарпаття, порівняно з лісфондом Українських Карпат, наведені в таблиці 1.

Таблиця 1. Основні показники лісів Закарпаття й Українських Карпат у лісовому фонді Української РСР

Показники	УРСР	Українські Карпати	В тому числі Закарпаття
Територія, тис. м2	603,7	34,8	12,8
Загальна площа лісів, тис. га	9645	1581	699
в тому числі, лісопокрита площа	8261	1400	626
Запас деревини, млн. м3	1060	296	159
в тому числі, стиглих і перестиглих	108,1	52,0	36,1
Лісистість, %	13,7	40,2	49,2
Площа лісів на 1 чол., га	0,17	0,45	0,55
Запас деревини на 1 чол., м3	20,6	86,1	119,7

Домінуючими в області є деревостани природного походження. Невкриті лісом лісові площі державного лісового фонду становлять всього близько 0,6 % і представлені лісовими полянами та галявинами, які служать кормовою базою для копитних диких тварин і залісенню не підлягають. Розміщення лісів на території області вкрай нерівномірне, однак із лісівничих і природоохоронних показників слід вважати його досить раціональним. Концентрація запасів деревини і площ лісів у межах адміністративних районів сильно варіює (табл. 2).

Таблиця 2. Розміщення площ і запасів деревини по адміністративних районах області

Адміністративні райони	Площа районів	Площа лісів, тис.га				Лісистість, %	Запас, тис. м3
Адміністративні райони	Площа районів	загальна	лісова	вкрита лісом	в т.ч. стиглих і перестиглих	Лісистість, %	загальна	в т.ч. стиглих і перестиглих
Берегівський	64,6	8,7	8,4	8,0	0,3	12,1	1,8	0,07
Великоберезнянський	81,0	55,5	53,4	47,5	8,9	58,6	11,0	3,57
Виноградівський	69,7	11,0	9,4	9,1	0,3	13,1	1,4	0,03
Воловецький	54,4	33,3	32,5	30,6	6,5	56,2	8,5	2,41
Іршавський	94,4	51,0	50,0	48,0	7,5	50,8	10,4	2,5
Міжгірський	115,4	78,9	76,2	70,4	12,0	61,0	19,3	3,46
Мукачівський	100,6	32,4	30,7	29,4	1,5	29,2	9,1	0,66
Перечинський	63,1	41,7	39,9	38,8	3,3	61,4	10,5	1,09
Рахівський	188,8	141,1	136,2	128,1	24,1	67,8	38,6	9,0
Свалявський	67,6	45,8	44,6	43,2	6,3	63,9	10,6	2,15
Тячівський	188,3	122,1	118,3	108,5	30,5	60,1	25,6	9,76
Ужгородський	87,3	22,9	22,4	21,7	0,4	24,8	4,3	0,06
Хустський	102,6	54,8	48,3	44,0	6,3	42,9	9,3	1,35
м. Ужгород	2,8	0,2	0,2	0,2	–	7,1	0,03	–
м. Мукачеве	2,4	–	–	–	–	–	–	–
Разом:	12755	699,4	670,5	627,5	107,9	48,8	159,2	36,1

Таблиця 3. Розподіл держлісфонду Закарпатської області за народногосподарським значенням і цільовим призначенням

Групи і категорії лісів	Площа		Запас
Групи і категорії лісів	тис. га	%	млн. м2	%
Ліси першої групи	217	39,8	65,5	44,5
В тому числі:
зелена зона	48	8,8	13,4	9,1
ґрунтозахисні	5	0,9	1,0	0,7
курортні	13	2,4	3,9	2,6
захисні полоси уздовж річок	51	9,4	15,3	10,4
захисні полоси уздовж залізниць та шосейних доріг	8	1,5	2,0	1,4
інші ліси першої групи (протиерозійні, заповідні, заказні)	92	16,8	29,9	20,3
Ліси другої групи	329	60,2	81,7	55,5
в тому числі експлуатаційні	295	54,0	65,1	44,2
інші ліси другої групи	34	6,2	16,6	11,3

Як видно в таблиці 2, найменш лісистий район області – Берегівський (12,1 %), а найбільш – Рахівський (67,8%). Ще істотніша нерівномірність помітна у розміщенні запасів деревини за породним складом. Значна нерівномірність розміщення лісів спостерігається і в межах одного й того ж району. Як правило, менше їх у передгірній частині і більше – на малодоступних високогірних ділянках з крутими й складними схилами різних експозицій. За народногосподарським значенням і цільовим призначенням ліси Закарпаття характеризуються даними, наведеними в таблиці 3.

Близько половини лісів держлісфонду області припадає на експлуатаційні ліси другої групи, які становлять головне джерело одержання високоякісної деревини хвойних і листяних порід для народного господарства. На долю лісів першої групи, які відіграють винятково важливу екологічну роль і мають природоохоронне й рекреаційне значення, припадає майже 45 % території. У цих лісах рубки для заготівлі деревини не проводяться. З метою посилення їх захисних і оздоровчих функцій в них проводяться лише лісовідновні, санітарні та інші рубки догляду, виходячи з загального стану лісів та їх вікової структури й породного складу.

Досить раціональним є структура лісів Закарпаття і співвідношення між різними категоріями лісових земель (табл. 4).

Наведені в таблиці 4 дані характеризують високий рівень використання земель держлісфонду, а також співвідношення між лісовою і вкритою лісом площею. Невкриті лісом площі – це виключно свіжі вирубки, які протягом року повністю заліснюються. Лісові угіддя складаються в основному з пасовищ і сіножатей, розкиданих невеличкими клаптиками по всій площі лісів. До таких площ належать дороги, просіки, канави, траси, садиби, лісові розсадники, плантації тощо. Штучно створені ліси, в основному з хвойних порід, становлять понад 130 тис. га.

Таблиця 4. Розподіл лісів держлісфонду області по основних категоріях земель

Категорія земель	Площа
Категорія земель	тис. га	%
Загальна площа	546	100,0
в тому числі лісова	523	95,7
Вкрита лісом	508	92,6
в тому числі
лісові культури	130	23,8
Незімкнуті лісові культури	10	1,8
Невкрита лісом площа	4	0,7
Нелісова площа	23	4,3
в тому числі:
угіддя	14	2,6
площі спеціального призначення	9	1,7

Крім лісів держлісфонду, в області близько 100 тис. га нараховується колгоспних лісів. Загальний запас деревини в них – понад 10 млн. м3. Радгоспні ліси, загальною площею близько 32 тис. га і з запасом деревини майже 2 млн. м3, займають в основному рівнинну й передгірну частини області. В економіці області ці ліси відчутної ролі не відіграють, оскільки не характеризуються високою продуктивністю. Вони відіграють важливу поле- і ґрунтозахисну, водорегулюючу та іншу природоохоронну роль і сприяють підвищенню врожайності на прилеглих сільськогосподарських угіддях.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Екологія, ПЗФ, Флора Коментарі відсутні »

ЛІСОВІ РЕСУРСИ. Вікова й таксаційна структура лісів.

Важливе екологічне й народногосподарське значення для Карпат має розподіл лісів за віком, головною породою та продуктивністю. За віковою структурою ліси області наближаються до нормальної. Однак на долю молодників і середньовікових насаджень приходиться дещо більше площі (70%), а на пристигаючі – нижче норми (10%). Стиглі й перестійні ліси займають близько 20% території держлісфонду.

За породним складом на долю твердолистяних порід в області припадає 67,2 % площі з запасом деревини 58,7 %. Причому під буком зайнято 58,2 % площі з запасом деревини 46,2 %, під іншими твердолистяними породами (дуб, граб, ясен, клен, явір та інші) – всього 9 %. Хвойні ліси становлять 32,3 % площі загального лісового фонду з запасом деревини 40,2 %, в тому числі ялинові – 30,3 % площі і з запасом деревини – 37,6 %. На долю м’яколистяних лісів (береза, тополя та інші) припадає близько 0,5 % площі з запасом деревини 1,1 % (табл. 5).

Необхідно відмітити, що в сучасному лісовому фонді Закарпаття середній запас деревини на 1 га вкритої лісом площі деревостанів з домінуванням ялини фактично нижчий, ніж хвойних, а з домінуванням бука вищий, ніж усіх твердолистяних порід разом узятих.

Таблиця 5. Характеристика лісових площ і запасів деревини держлісфонду основних домінуючих порід

Показники	Хвойні		Твердолистяні		Інші породи	Разом
Показники	всього	в т.ч. ялина	всього	в тому числі бук	Інші породи	Разом
Вкрита лісом площа, тис. га	163	154	343	296	2	508
%	32,2	30,3	67,3	58,2	0,5	100
Загальний запас деревини, млн. м3	59,2	55,2	87,6	68,0	0,2	147
%	40,2	37,6	59,7	46,2	0,1	100
в тому числі стиглі й перестійні насадження площа, тис. га	29,1	25,7	81,9	79,1	0	111
%	5,7	5,0	16,2	15,6	0	21,9
Запас деревини, млн. м3	15,5	13,6	27,8	26,9	0	43,3
%	10,5	9,2	18,9	18,3	0	29,4
Середній запас на 1 га лісопокритоі площі, м3	363	359	256	267	-	290
Середній запас на 1 га стиглих і перестійних насаджень, м3	532	528	338	340	-	390
Розмір лісокористування (в ліквіді) на 100 га загальної площі – всього, м3	400	396	248	260	-	318
в тому числі головного користування	248	241	145	160	-	170

Це пояснюється тим, що друга лісоутворююча хвойна порода – ялиця – зростає у значно кращих, ніж ялина, умовах передгір’я і нижньогірних районів і представлена більш продуктивними деревостанами (табл. 6). Такими ж якісними особливостями характеризується і бук порівняно з іншими твердолистяними породами – дубом, грабом, ясенем. До цього ж слід додати, що букові субформації на значних площах лісів першої групи в лісфонді області представлені старовіковими деревостанами, промислова експлуатація яких не ведеться.

Як бачимо (табл. 6), нерівномірність розподілу площ стиглих і перестійних лісів виникла внаслідок неоднакової господарської діяльності в різні періоди, а також стихійних явищ (вітровали, буреломи, сніголоми), які мали місце на Закарпатті, особливо в 60-і роки.

Для лісів Закарпаття характерна висока продуктивність. Вони одні з найпродуктивніших у нашій країні. Деревостани другого й вище бонітетів займають понад 92 % лісової площі. Три чверті лісів представлені високоповнотними деревостанами (0,8-1,0) і лише близько 1 % – низькоповнотними.

Середній запас деревини на гектарі вкритої лісом площі становить 290 м3, зокрема в хвойних лісах – 363 м3, з них у ялицевих – 460 м3; у листяних – 256 м3, з них у букових – 267 м3. Однак окремі лісові ділянки й цілі масиви у певних лісорослинних умовах зустрічаються з особливо високою продуктивністю. У дубових лісах Притисянської низовини е ділянки із запасом 500 м3/га цінної деревини. У букових пралісах запаси на окремих ділянках становлять 700–800 м3/га, у висоту кращі дерева досягають понад 40 м, а в діаметрі мають до 140–150 см. З кращих насаджень буково-ялицевих лісів одержують до 1000 м3/га деревини. У пралісах зустрічаються окремі дерева-велети, особливо ялиці білої, заввишки 50 м і завтовшки – 2 м. Таке дерево має понад 25 м3 деревини.

Таблиця 6. Структура лісів держлісфонду області за віковими групами

Домінуючі породи	Вікові групи				Разом
Домінуючі породи	молодники	середньовікові	пристигаючі	стиглі і перестійні	Разом
Хвойні	72/9,5	42/22	20/12	29/15,5	163/59
в тому числі ялина	70/9,2	39/20,3	19/11,4	26/13,6	154/54,5
Твердолистяні	129/11,4	112/41,9	18/6,8	82/27,5	341/87,6
в тому числі бук	108/9,5	93/36,4	16/6,2	79/26,9	296/79
Інші породи	2/0,1	1/0,3	1/0,2	–/–	4/0,6
Всього:	203/21	155/64,1	39/19,1	111/43	508/147,2

Примітка: чисельник – площа, тис. га; знаменник – запаси деревини, млн. м3.

У східній частині області зустрічаються особливо високопродуктивні й біологічно стійкі буково-ялинові яличники. Крім бука, ялини та ялиці, у складі таких насаджень є клен, явір, ясен, в’яз гірський. При оптимальному складі іноді з гектара такого лісу можна одержати до 300 м3 бука, 250 м3 ялини та ялиці, до 150 м3 явора, ясена, в’яза. Ці насадження дають повний набір ділової деревини, необхідної для виготовлення сучасних комфортабельних меблів. Крім того, вони стійкі проти буреломів, вітровалів, сніголомів, а також шкідників і хвороб. Такі насадження є природними еталонами, які необхідно повторювати шляхом штучного формування молодих лісів на вирубках.

Приріст деревини в лісах Закарпаття постійно зростає, завдяки проведенню реконструктивних рубок перестійних зріджень в насадженнях та правильному проведенню цілого комплексу необхідних лісогосподарських заходів. Тепер щорічно приростає в лісах області близько 3 млн. м3 деревини. Річний приріст на гектарі вкритої лісом площі становить близько 5 м3 деревини, а в хвойних лісах – понад 6 м3. Це один з найвищих показників у нашій країні і Європі в цілому.

У кожній лісорослинній зоні кращі еталонні насадження виділено в державні лісові заказники республіканського й місцевого значення, заповідні урочища, а також включено до складу Карпатського державного заповідника. В цих природних лісових еталонах постійно проводяться наукові дослідження, а їх результати впроваджуються в лісогосподарську практику.

Висока продуктивність і біологічна стійкість лісів Закарпаття, постійне підвищення їх основних таксаційних показників – результат багаторічної, напруженої, творчої праці великого колективу лісівників, робітників та лісової охорони області.

Слід відмітити, що такий стан лісового фонду в області дозволяє успішно розвивати не лише лісову, деревообробну й лісохімічну галузі виробництва, для яких основною сировиною є продукти лісу, але й інші галузі народного господарства. А це свідчить про те, що ліси – одне з найбільших природних багатств Закарпаття.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Екологія, Флора Коментарі відсутні »

Пошук

Сторінки

Архів

Последние статьи

Лікарські рослини Карпат. Чистець лісовий.

Лікарські рослини Карпат. Комонник лучний.

Лікарські рослини Карпат. Живокіст лікарський.

Лікарські рослини Карпат. Пижмо звичайне.

Лікарські рослини Карпат. Кульбаба лікарська.

Лікарські рослини Карпат. Рутвиця орликолиста.

Лікарські рослини Карпат. Конюшина лучна.

Лікарські рослини Карпат. Конюшина повзуча, конюшина біла.

Лікарські рослини Карпат. Конюшина гірська.

Лікарські рослини Карпат. Підбіл звичайний, мати-й-мачуха.

Лікарські рослини Карпат. Кропива дводомна.

Лікарські рослини Карпат. Валеріана лікарська.

Лікарські рослини Карпат. Чемериця біла.

Лікарські рослини Карпат. Дивина скіпетровидна.

Лікарські рослини Карпат. Дивина звичайна.

Лікарські рослини Карпат. Вербена лікарська.

Лікарські рослини Карпат. Вероніка лікарська.

Лікарські рослини Карпат. Барвінок малий.

Лікарські рослини Карпат. Фіалка триколірна.

Лікарські рослини Карпат. Нетреба колюча.

Лікарські рослини Карпат. Нетреба звичайна.

Лікарські рослини Карпат. Кукурудза звичайна.

Лікарські рослини Карпат. Береза бородавчаста.

Ужгородський Хрестовоздвиженський кафедральний греко-католицький собор та єпископська резиденція Мукачівської греко-католицької єпархії.

День Дунаю – 2017 у басейні ріки Тиси. Програма святкування.

ПРИРОДНІ БАГАТСТВА ЗАКАРПАТТЯ

ПРИРОДНІ БАГАТСТВА – ЗАПОРУКА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО ПРОГРЕСУ

ГЕОЛОГІЯ І ГЕОМОРФОЛОГІЯ ЗАКАРПАТТЯ. ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА.

ГЕОЛОГІЯ І ГЕОМОРФОЛОГІЯ ЗАКАРПАТТЯ. ГЕОМОРФОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА.

ГЕОЛОГІЯ І ГЕОМОРФОЛОГІЯ ЗАКАРПАТТЯ. ГЕОМОРФОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА. Морфоструктури.

ГЕОЛОГІЯ І ГЕОМОРФОЛОГІЯ ЗАКАРПАТТЯ. ГЕОМОРФОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА. Морфоскульптури.

ПІДЗЕМНІ ПРІСНІ ВОДИ

БАГАТСТВА НАДР

БАГАТСТВА НАДР. ГОРЮЧІ КОПАЛИНИ

БАГАТСТВА НАДР. МЕТАЛІЧНІ КОПАЛИНИ

БАГАТСТВА НАДР. НЕМЕТАЛІЧНІ КОПАЛИНИ

БАГАТСТВА НАДР. БУДІВЕЛЬНІ МАТЕРІАЛИ.

ЛІСОВІ ГРУНТИ

ЛІСОВІ ГРУНТИ. Грунти Закарпатської низовини

ЛІСОВІ ГРУНТИ. Грунти Закарпатського передгір’я.

ЛІСОВІ ГРУНТИ. Грунти гірської зони.

ЗАХИСТ ЗЕМЕЛЬ НА ТРАСАХ МАГІСТРАЛЬНИХ ТРУБОПРОВОДІВ.

ПРИРОДНІ ЛУКИ ТА ШЛЯХИ IX ПОЛІПШЕННЯ

Система докорінного поліпшення природних лук

РОСЛИННІСТЬ ПОЛОНИН І ПІДВИЩЕННЯ IX ПРОДУКТИВНОСТІ

РОСЛИННІСТЬ ПОЛОНИН І ПІДВИЩЕННЯ IX ПРОДУКТИВНОСТІ. Альпійський пояс.

РОСЛИННІСТЬ ПОЛОНИН І ПІДВИЩЕННЯ IX ПРОДУКТИВНОСТІ. Субальпійський пояс.

БОЛОТА ЗАКАРПАТТЯ

ЛІСОВІ РЕСУРСИ

ЛІСОВІ РЕСУРСИ. Вікова й таксаційна структура лісів.