В альпійському поясі поширені формації лохини, вівсяниці лежачої, ситнику трироздільного, осоки вічнозеленої, сеслерії голубуватої, осоки зігнутої та інші.

Формація лохини зустрічається на схилах різних експозицій. Зарості її спускаються в субальпійський пояс, переважно в комплексі з чорницею, іноді брусницею, рододендроном. Кущики лохини ростуть густо, покриваючи 70-80 % площі. Домішка інших видів рослин в лохинових угрупованнях становить 15-20 видів. Найчастіше трапляється чорниця, ситник трироздільний, вівсяниця лежача, осока вічнозелена, рододендрон, брусниця, різні види зелених мохів, ісландський мох. Менш поширені нечуйвітер альпійський, дзвоники альпійські, підбілпк альпійський, сон білий, перстач золотистий, фітеума Вагнера. Лохинові угруповання не мають кормового значення.

Формація ситнику трироздільного поширена, в основному, на пологих схилах. Росте невеликими купинками. Травостій розріджений, густота його становить 50–60 %. Ситник найчастіше зростає в угрупованні з кострицею лежачою, зеленими мохами, рідше з лохиною, які іноді в ситникових угрупованнях виступають як співдомінанти. Домішка інших видів рослин нечисленна: ожика гайова, перстач золотистий, вівсюнець різнокольоровий, осока вічнозелена, нечуйвітер альпійський, підбілик альпійський, куничник, сон білий. Кормового значення формація ситників не має.

Формація вівсяниці лежачої поширена переважно на пологих схилах різної експозиції. На деяких полонпнах вона заходить в субальпійський пояс, виступаючи іноді як співдомінант. Густота травостою 50–80 %. Росте вівсяниця лежача невеличкими густими групками з дуже незначною домішкою інших видів рослин, таких як підбілик альпійський, осока вічнозелена, ожика гайова, нечуйвітер альпійський, перстач золотистий, дзвіночок альпійський, лохина. Урожайність цих лук низька, в той же час якість травостою краща, ніж інших угруповань альпійської смуги.

Формація осоки вічнозеленої поширена виключно в межах альпійського поясу, хоча окремі екземпляри її можна зустріти і в угрупованнях субальпійського поясу. Осока вічнозелена зустрічається на схилах різних експозицій. Угруповання осоки мають незначну кількість видів рослин. Найчастіше цей вид утворює угруповання з вівсяницею лежачою, ситником трироздільним. Крім згаданих видів, в угрупованні зустрічаються ще перстач золотистий, ожика гайова, підбілик альпійський, куничник волохатий, нечуйвітер альпійський, зрідка фітеума Вагнера тощо.

Формація сеслереї голубуватої росте невеличкими плямами посеред інших формацій на вологих гірсько-лучних грунтах і виділяється своїми сизувато-зеленуватими листками. В більшості росте поодиноко. Угруповання утворює з такими рослинами, як вівсяниця лежача, ситник трироздільний, осока вічнозелена. З інших видів тут зустрічаються пахуча трава альпійська, вівсюнець різнобарвний, вівсюнець альпійський, щучник дернистий, лядвенець рогатий, перстач золотистий, лігусник мутеліновий, сон білий, чебрець субальпійський, незабудка альпійська, гірчак живорідний, нечуйвітер альпійський, парагеум гірський, звіробій альпійський, золотушник альпійський, дзвоники Кладна, ожика гайова, ожика темно-бура, ситник Леєрса, осока зігнута, верба туполиста.

Чорногора – поки що єдине в Українських Карпатах місце, де виявлено таке типове альпійське угруповання, як зігнутоосокове. Осока зігнута росте на схилах гір вище 1800 м. Кормового значення цей вид не має.

Зарості сланких верб зустрічаються на скелясто-кам’янистих місцях найвищих вершин, поширені верби Жакена, туполиста, трав’яна та філіколиста. Сланкі верби покривають каміння суцільними зеленими килимами. В угрупованні з вербами росте багато зелених мохів, а з квіткових – гірчак живорідний, чебрець альпійський, сон білий, дзвоники альпійські та деякі інші.

Строкатотравні альпійські луки – килими, поширені незначними ділянками на нестрімких схилах, по улоговинах поміж селями на Піп Івані, Ненєсці, Берлебашці. Це дуже своєрідний тип рослинності альпійського поясу, характеризується наявністю густого, різноманітного за флористичним складом строкатого травостою, в якому переважають різнотравні види. Покриття травостою становить 70-80 %. Тут зустрічається сон білий, тирлич вирізаний, смілка карпатська, арніка гірська, любочки шафранні, перстач золотистий, а також хоча і менш поширені – фітеума Вагнера, скорзонера рожева, золотушник альпійський, тирлич жовтий та крапчастий, сухоцвіт малий, чемериця біла, аденостилес сіролистий, сольданела велика, лігустик мутеліновий, дзвоники альпійські, підбілик альпійський, ожика гайова, ожика темно-бура.

Із злаків найбільш поширені куничник волохатий і щучник дернистий, менш – тонконіг гранітний, костриця лежача, тонконіг Ше. Моховий покрив розвинений слабо. Для скелясто-кам’янистих улоговин характерні зарості з верб трав’янистої, Жакена, Китайбеля. Зустрічаються тут щучникові й аденостилесові угруповання. З інших трав’янистих рослин росте сольданела угорська, перстач золотистий, первоцвіт маленький, осока вічнозелена, ожика гайова, медунка Філярського, деревій судетський та інші види. Мохи на цих ділянках, особливо на кам’янистих, майже зовсім відсутні.

Агропромисловий комплекс має близько 50 тис. га полонин. Сучасний стан їх не задовольняє потреб тваринництва, більшість гірських господарств одержує з кожного гектара лише по 15-20 ц/га зеленої маси, хоч у кормовому балансі цих господарств полонинські пасовища відіграють чималу роль. Тут, починаючи з 20-25 травня і до кінця серпня, інколи й до 10 вересня, тобто протягом трьох місяців, випасають велику рогату худобу, овець та частково коней.

Це дозволяє зберегти й закласти на зимовий період відповідну кількість кормів, вироблених на прифермських угіддях. Слід відмітити, що гірський рельєф, клімат, пасовищні трави, серед яких велика кількість лікарських, вітаміноносних, дубильних, ефірно-олійних, створюють сприятливі умови для вирощування здорового молодняка, виробництва високоякісної продукції тваринництва. Отже, полонини, навіть при нинішньому рівні їх використання, – величезне джерело кормів в області. Ще більше потенціальних можливостей закладено в них при умові раціонального використання.

Бідний видовий склад травостою пасовищ аж ніяк не випливає з суворих природних умов високогір’я. На ділянках полонинських пасовищ, що були огороджені кілька років, з внесенням і без внесення (мінеральних) добрив, повністю змінюється травостій. З’являються нові види злакових, бобових трав і різнотрав’я.

Низька якість кормових угідь – результат безсистемного господарювання на полонинах. Під впливом надмірного випасу цінні кормові трави випадали, бо не могли обнасінюватись, тоді як малоцінні, які не поїдалися худобою, розросталися.

Травостій більшості полонинських пасовищ, особливо в західній частині області, зокрема на Лютянці, Рівній, Боржавських полонинах, представлений низькопродуктивними біловусовими та чагарниковими угіддями. На полонинах у східній частині, зокрема в Рахівському районі, структура рослинного покриву дещо інша. Хоч провідне місце і належить біловусу, проте тут панують угруповання утворені з костриці, мітлиці, тонконогів та розмаїтим різнотрав’ям.

Говорячи про кормову цінність згаданих угруповань травостою полонин, слід нагадати, що в ранній період вегетації трава найбільш поширеного компонента травостою – біловуса задовільно поїдається худобою. У цей період в ній міститься 12–13% протеїну, 8 % білка, 2–2,4 % жиру і 28-30 % клітковини. Здавна вважають, що якість молока, зокрема його жирність, при випасі корів на полонинах висока. Однак період задовільного поїдання біловуса короткий, триває лише до кінця червня. Згодом в листках і стеблах нагромаджується кремнезем, і вони слабо або зовсім не поїдаються худобою. Постійне й систематичне стравлювання молодих генеративних і вегетативних пагонів веде до посиленого відростання вегетативних пагонів, що дозволяє продовжити строки використання біловусових пасовищ.

Краще поїдається трава кострицевих лук, особливо червонокострицевих, мітличникових та тонконогих угруповань, що масово поширені на місцях колишнього розташування кошар, стійбищ худоби, на місцях сінокісно-пасовищного використання полонин. Такі ділянки травостою худоба «облюбовує» і поїдає на них всю траву. Це веде до утворення темно-зелених плям на загальному фоні полонинських пасовищ від постійного відростання молодих вегетативних пагонів. Генеративні пагони в таких асоціаціях, як правило, не завершують свого циклу розвитку, і насіннєве розмноження трав пригнічене. Тому переважає лише вегетативне розростання цих цінних кормових рослин на полонинах. На жаль, площа таких ділянок здебільшого незначна. При безсистемному використанні полонин на них знову відновлюється біловус, висока конкурентна здатність і швидке поширення якого обумовлені його фітоценотичними та біологічними особливостями. Щільнодернинна форма росту, наявність приповерхневого й глибокого коріння, завдяки якому біловус використовує вологу й поживні речовини з різних горизонтів грунту, нагромадження кремнистих утворень в листках знижує його поїдання худобою. Велика насіннєва продуктивність і висока схожість насіння, енергійне вегетативне розмноження забезпечують йому домінування у травостої полонин.

Кормові якості чорничників практично незначні, оскільки основні компоненти їх травостою – чорниця й брусниця – становлять від 70 до 95 %, а вони тваринами не поїдаються взагалі.

Зауважимо, що в наш час полонинські пасовища використовуються неповно. Це обумовлено насамперед тим, що за останні роки на полонинах випасають здебільшого овець, а ця категорія худоби поїдає лише незначну частину полонинського корму. Отже, навантаження худоби на одиницю площі непомірно низьке. У першій половині літа для овець на полонинах багато соковитих трав, за якими отара проходить щоденно багато кілометрів. А в другій половині біловус настільки грубішає, що його неохоче поїдає навіть велика рогата худоба, а вівці взагалі обминають. Це і є причиною того, що більша частина травостою полонин з року в рік залишається невикористаною, чим створюються додаткові труднощі для випасу овець у наступному році.

Трав’яниста рослинність пасовищ Карпат може істотно змінюватися як кількісно, так і якісно під впливом господарської діяльності людини. Дослідження багатьох учених, проведені на полонинах Карпат, переконливо свідчать, що застосування на високогірних пасовищах системи агротехнічних заходів, спрямованої на впорядкування випасу, а також догляду за травостоєм і внесенням добрив, підвищує їх урожайність у кілька разів, змінює ботанічний склад травостою у напрямі поліпшення видового складу і якості кормів.

Слід підкреслити, що агротехнічні заходи на високогірних пасовищах Карпат застосовуються недостатньо, а за останні роки й зовсім послабилася до них увага. А про удобрення й підсів трав, зібраних на полонинських насінниках, забуто зовсім.

Проте на шляху поліпшення високогірних пасовищ стоїть серйозна перешкода. Вона полягає в тому, що сьогодні полонини не мають єдиного господаря. Розпорошені вони між багатьма колгоспами і радгоспами. Природно, що господарства ці дуже різні за рівнем розвитку, наявністю кадрів, можливостями. За таких умов наукове ведення господарства на полонинах, використання досягнень техніки, зокрема вертольотів для удобрення пасовищ й підсіву багаторічних трав, фактично відсутнє. Отже, полонини повинні мати єдиного господаря. Розв’язання цього питання полегшується, особливо тепер, коли в країні йде перебудова сільського господарства. Система АПК має в своїх руках кошти, кваліфікованих спеціалістів – агрономів, геоботаніків, лукознавців, агрохіміків, зоотехніків, лісівників, а також необхідні матеріально-технічні засоби. Створення управління полонин при обласному АПК забезпечило б впровадження наукових досягнень й раціональне ведення полонинського господарства.

Поверхневе поліпшення полонин. Це система заходів поверхневого поліпшення кормових угідь для підвищення продуктивності лук без порушення природної дернини. Вона передбачав культуртехнічні роботи, боротьбу з бур’янами, удобрення, підсів трав у дернину, раціональне використання пасовищ. Культуртехнічні роботи проводять для очищення полонинських пасовищ від купин, каміння, чагарників, для поліпшення й регулювання водного та повітряного режиму грунтів.

Купини за походженням поділяють на мохові, осокові, землерийні, мурашині, скотобійні. Для зрізування їх використовують болотну фрезу БФ-1, 9 в агрегаті з лучною бороною БЛШ-2, 3 або купиноріз. Добре зарекомендували себе дискові борони БД-2,5 з прикріпленою до них рейковою лучною волокушею. Каміння збирають вручну і використовують для ремонту під’їзних доріг.

Чагарники ялівцю сибірського, душекії зеленої (леличу), сосни жереп та різноманітних верб відіграють у високогір’ї важливу ґрунтозахисну та водорегулюючу роль. На схилах, біля струмків, ярів, доріг тощо вирубування чагарників слід категорично заборонити.

Поліпшення й регулювання водного та повітряного режиму грунтів полягає в догляді за пасовищами, захисті схилів від весняного танення снігу та проливних дощів. Для цього використовують кротові дренажі, снігозатримання, викопування ловчих канав поперек схилів.

Боротьба з бур’янами. Заходів боротьби з бур’янами, особливо із щавлем, багато. Ефективними є багаторазове скошування його до фази цвітіння, боронування та підсів таких трав – конкурентів щавлю, як куничник волохатий, конюшина червона, а також овес, люпин та ряд інших. Ефективним для стимулювання росту трав є внесення мінеральних добрив (КРК)60 або вапнування – 3–5 т/га чи 6–8 ц/га фосфатшлаку. Внесення мінеральних, а де можна й органічних добрив, збагачує грунт поживними речовинами, зменшує його кислотність, підвищує врожайність полонинних пасовищ.

Органічні добрива. Найбільш доступні в умовах полонин і найкраще діють на біловусниках і чорничниках гній, рідкий гній, гноївка. Підраховано, що тонна хорошого перепрілого гною містить 3-5 кг азоту, 2 кг фосфору, 6 кг калію та 20 кг органічних речовин. Гній на полонинських фермах – це концентроване добриво. Надмірне угноєння знищує всю траву на стійбищах великої рогатої худоби і кошар овець, призводить до появи суцільних заростей бур’яну, зокрема щавлю альпійського. У той же час гній і могутній засіб у боротьбі з біловусом. Органічними добривами можна угноїти значну площу полонин. Внесення 40 т/га гною дозволяє отримати 90–100 ц/га зеленої маси. Вносити його слід рано навесні, до початку росту трави. Рідкий гній – це напівперепрілий вистояний гній, розведений водою у пропорції 1:5 або 1:10 – залежно від погоди. Внесення 100 т/га рідкого гною дозволяє одержати 90– 110 ц/га зеленої маси. Гноївка містить 0,25 % азоту, 0,55 % калію, 0,01 % фосфорної кислоти і 0,39 % інших речовин. її вносять на пасовища після першого або другого спасування трав. Восени або до початку весняної вегетації рослин гноївку можна вносити, не розводячи водою.

Таблиця. Вплив добрив на врожай вівсяницевої луки на Боржавських полонинах, ц/га (Середнє за 1983–1985 рр.)

Варіанти	Урожай зеленої маси	Приріст
Контроль	68,4
(NРК)60	124,3	55,9
N90P60	127,8	59,4
Фосфатшлак, 6 ц	116,9	48,5
Гній, 20 т	122,4	54,0
Фосфатшлак 6 ц + гній 20 т	142,5	74,1
(NРК)60 + гній 20 т	148,4	80,0

Слід пам’ятати, що після органічного удобрення тварини починають поїдати траву лише через 30-40 днів після внесення.

На рівних ділянках полонини угноєння можна здійснювати і змінними тирлами, суть яких полягає в тому, що місце відпочинку тварин щодня змінюють. Протягом літа стадо (100 голів) може удобрити 4 га пасовищ.

Кошарування – один з найбільш ефективних засобів поліпшення біловусників. Урожай травостою після кошарування в 2-4 рази перевищує контрольні ділянки. При цьому, як правило, майже зникає біловус і з’являються цінні кормові трави; костриця червона, тонконіг альпійський та інші. На ділянках, де проводилося кошарування овець у 1985 році, було зібрано 144 ц/га зеленої маси, а без кошарування – 63,8.

З мінеральних добрив у високогір’ї Карпат добре зарекомендували себе фосфорні у формі суперфосфату і фосфатшлаку, а також азотні: аміачна і кальцієва селітра.

Особливо добре реагують полонинські трави на внесення органо-мінеральних добрив (табл.).

Вже в перший рік було одержано прибавку врожаю на 44 % більше, а період інтенсивного наростання зеленої маси травостою, тобто його вегетації, був продовжений на 25 днів, до 10 серпня. Відчутні зміни не лише в урожаї зеленої маси, але й у зміні ботанічного складу травостою. Різко зросла питома вага костриці червоної, пахучої трави, тонконога альпійського.

Збагачення й омолодження травостою на полонинських пасовищах можна досягти шляхом підсіву в дернину насіння, зібраного на високогірних насінниках. Для цього підбирають хороший травостій цінних кормових трав і залишають його для насіння. Потім насіння підсівають у дернину біловусників, костричників, різнотрав’я, після вносять мінеральні або органічні добрива й дискують або боронують з обов’язковим прикотковуванням. Найкращий строк для посіву – рання весна. Підсіяні трави бажано в перший рік скосити на сіно, а потім відводити під випас.

Загінна зміна випасання худоби. Щоб раціонально використовувати полонинські пасовища, слід запроваджувати загінну систему випасу. При ній пасовища розбиваються на загони, в яких трави випасаються рівномірно.

На полонинах Красна, Рівна і Плай проводилися дослідження по впровадженню загінної системи випасання. Результати перевершили сподівання. Травостій в загонах спасувався практично весь. Не було вибирання кращих трав. Йшло інтенсивне омолодження травостою. Щоденний приріст молодняка – 600 г. Якщо врожайність ділянки, де не випасалася худоба, становила 56 ц/га, то в загоні на другий рік – 86 ц/га. У травостої з’явилися костриці, тонконоги та інші трави.

Кількість і розміри загонів залежать від поголів’я худоби і продуктивності типів пасовищ. Орієнтовні розрахунки з досвіду створення загонів на вказаних полонинах: для корів на одну голову потрібно 2 га пасовищ, для вівці – 0,25 га. Загони можна відгороджувати один від одного постійними або переносними загородами.

При запровадженні загінної системи випасання тварин на полонинах слід враховувати, що рослинний покрив розвивається по поясах й на різних схилах неодночасно, тому й урожайність, і кількість поживних речовин травостою буде неоднаковою. Відомо, що найбільше нагромаджує поживних речовин травостій у фазі бутонізації. Тому треба організовувати випас худоби так, щоб трави не перезріли. На масове цвітіння трав впливає висота над рівнем моря: найшвидше зацвітають трави біля верхньої межі лісу, згодом – на середніх частинах схилів, а далі – на вершинах полонин. У зв’язку з цим пасовища пропонується ділити на горизонтальні пояси. Випасати худобу слід у першу чергу в загонах, які розташовані поблизу лісу, і в останню чергу – на вершині схилів. Запровадження загінної системи випасання худоби сприятиме більш раціональному використанню полонинських пасовищ і підвищенню продуктивності травостою.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Tags: полонини