ВПЛИВ РУБОК І НАСТУПНОГО ЛІСОВІДНОВЛЕННЯ НА СТРУКТУРУ ВОДНОГО БАЛАНСУ ВОДОЗБОРІВ. Частина 1.
ВПЛИВ РУБОК І НАСТУПНОГО ЛІСОВІДНОВЛЕННЯ НА СТРУКТУРУ ВОДНОГО БАЛАНСУ ВОДОЗБОРІВ. Частина 2.
ТУР’Я-РЕМЕТА.
Тур’я-Ремета — краплина роси в історії Закарпаття. Уперше село згадується в латинському тексті 1451 року. Веселкою, що єднає цю дату з початком XXI століття,стане свято 550- ліття Тур’я-Ремети.
ПРИРОДНІ БАГАТСТВА ЗАКАРПАТТЯ
ЗМІСТ
Природні багатства – запорука соціально-економічного прогресу (Б. Г. Кушнір, С. М Стойко)
Роки великих звершень (І. М. Гранчак)
Геологія і геоморфологія Закарпаття (М. С. Демидюк)
Геоморфологічна характеристика
Кліматичні умови області (М. М. Данилюк)
Водні ресурси
Використання водних багатств (В. С. Кравчук)
Основні напрями розвитку водного господарства
Підземні прісні води (М. В Фролов, С. Р. Фролова)
Багатства надр (М. С. Демидюк)
Будівельні матеріали (І. С. Солоненко, І. В. Попович, . С. Лонюк, А.І.Іванченко, Б. П. Левитський, Я. В. Маслякевич)
Земля – наше багатство
Сільськогосподарські угіддя (П. П. Попович)
Лісові грунти (Я. С. Пастернак, М. М. Приходько)
Грунти Закарпатського передгір’я
Захист земель на трасах магістральних трубопроводів (С. М. Стойко, М. П. Кулешко)
Трав’яна рослинність
Природні луки та шляхи їх поліпшення (О. П. Крись, В. С. Ющак)
Система докорінного поліпшення природних лук .
Рослинність полонин і підвищення їх продуктивності (В. І. Комендар)
Болота Закарпаття (Т. Л. Андрієнко, С. М. Попович)
Ліси Закарпаття
Лісові ресурси (М. Ю. Бігун)
Вікова й таксаційна структура лісів
Приполонинні ліси (В. І. Комендар)
Екзоти та перспективи їх інтродукції
Побічні лісові ресурси (М. Ю. Бігун, В. П. Лиситчук)
Різноманітність тваринного світу
Безхребетні тварини (А. А. Ковальчук)
Хребетні тварини (І. І. Турянин)
Земноводні й плазуни (І. М. Щербань)
Птахи (А. А. Гвоздак, Я. І. Турянин)
Ссавці (І. І. Турянин)
Курортні фактори та перспективи їх використання (М. Д. Торохтін)
Заповідні екосистеми (С. М. Стойко, В. І. Комендар)
Державні заказники республіканського значення
Організація національних і регіональних природних парків та їх призначення
Природа Закарпаття і туризм (Ю. В. Жмайло)
Список ендемічних, рідкісних і зникаючих видів рослин і тварин
Рослини що охороняються (В. І. Комендар, С. С. Фодор, І. В. Вайнагій)
Хребетні тварини, що охороняються (І.І. Турянин)
.
Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987
ГЕОЛОГІЯ І ГЕОМОРФОЛОГІЯ ЗАКАРПАТТЯ. ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА.
Закарпаття розташоване на південному схилі альпійської геосинклінальної області Карпат і характеризується складною геологічною будовою. В його межах з північного сходу на південний захід виділяють Кросненську, Чорногірську, Поркулецьку, Дуклянську, Магурську і Рахівську структурно-фаціальні зони – Зовнішні Карпати; Марамороський кристалічний масив, Марамороську і Пенінську стрімчакові зони – проміжну ланку між Зовнішніми і Внутрішніми Карпатами; Мукачівську і Солотвинську улоговини з накладеною на них Вигорлат-Гутинською вулканічною грядою – Закарпатський внутрішній прогин. До останнього з півдня прилягає Паннонський серединний масив. Ці структурні елементи відрізняються один від одного особливостями поширення в них різних типів гірських порід, морфологією та часом формування складчастих і розривних тектонічних порушень, корисними копалинами і формами рельєфу.
Стратиграфія. На Закарпатті поширені осадочні, магматичні утворення, від верхньопротерозойських до четвертинних.
Найдавніші гірські породи складають Марамороський кристалічний масив і представлені білопотоцькою і діловецькою світами. Білопотоцьку світу відносять до верхнього протерозою – нижнього палеозою. Вона складена гнейсами і кристалічними сланцями. Потужність світи перевищує 600 м. Відклади діловецької світи, що належать до рифею – нижнього палеозою, представлені головним чином карбонатно-сланцевими метаморфічними породами, які утворилися в результаті перекристалізації піщано-глинистих і карбонатних, а також основних магматичних порід та їх туфів. У складі цієї світи трапляються потужні горизонти темно-сірих мармуризованих вапняків. Потужність світи близько 1 км.
Кам’яновугільна система представлена кварцитоподібними й філітоподібними сланцями, філітами, кварцитами, конгломератами та пісковиками. Закінчується розріз чергуванням пісковиків і сланців, серед яких зустрічаються кластолави й андезитові туфи. Загальна потужність кам’яновугільних відкладів близько 500 м.
Пермська система, відклади якої виходять на поверхню в Рахівських горах, складена в нижній частині розрізу – конгломератами, пісковиками й алевролітами; в середній – туфітовими пісковиками й конгломератами, а також кластолавами; у верхній – аргілітами і гіпсоносними аргілітами, сумарною потужністю до 280 м.
Тріасова система виявлена кузинською світою, яка складена доломітами, кварцитами та філітами. До тріасу належать також сірі та строкатоколірні переважно карбонатні породи, які подекуди виходять на поверхню у Марамороському масиві. У зоні Пенінських стрімчаків до тріасу належать пудінгові конгломерати та гравеліти. Вони утворюють ізольовані стрімчаки у смузі крейдових відкладів.
Відклади юрської системи зустрічаються у всіх тектонічних зонах Закарпаття. Утворення переважно нижньої та верхньої юри виявлено в Марамороському масиві. Крім карбонатних порід, є аргіліти, алевроліти, пісковики, конгломерати та горизонти туфів, радіоляритів, яшм і лав основного складу. Розріз верхньої юри закінчує карбонатно-вулканогенна товща потужністю 800 м. Найповніший розріз юрських відкладів відомий у зоні Пенінських стрімчаків. Нижній і середній відділи юри тут представлені сірою теригенно-карбонатною товщею, а верхній відділ складають кремові та рожеві масивні кристалічні вапняки.
Крейдова система на Закарпатті представлена трьома різними типами відкладів. У Закарпатському прогині до крейди відносять теригенно-карбонатну флішоїдного типу товщу, складену чорними аргілітами, алевролітами, пісковиками, мертелями й вапняками. Потужність цієї товщі сягає кількох сотень метрів. Вона бере участь у будові фундаменту прогину і розкрита свердловинами на площах Тереблі, Сокирниці й ін.
У зоні Пенінських стрімчаків крейдові відклади мають малу потужність і розділяються на три пачки. Нижня – складена білими тонкошаруватими вапняками з прошарками кременів; середня – виявлена зеленими та сірими мертелями, інколи з горизонтами строкатого забарвлення і вапнистими мертелями; верхня – утворена чорними мергелями. які у верхній частині розрізу змінюються нашаруванням порід флішоїдного типу невеликої потужності. Розріз крейди Марамороського масиву представлений соймульською світою. Вона починається трансгресивним комплексом, складеним базальним горизонтом, який залягає різко незгідно на всіх давніших утвореннях. Далі слідують конгломерати, пісковики та темно-сірі алевроліти. Потужність світи близько 100 м. Соймульська світа перекривається строкато забарвленими мергелями, що нормально залягають на ній, утворюючи пухівську світу.
Третій тип крейдових відкладів Закарпаття становлять флішові утворення. Найдавніші серед них – це кілометрова товща темно-сірого флішу, складеного топкими прошарками пісковиків, мергелів і аргілітів (рахівська світа). Більш зовнішнє положення, порівняно з рахівською світою, займають сірі теригенні тонкоритмічні відклади білотисийської світи. Над ними залягають чорні аргіліти та піщані ритмічні кварцитоподібні відклади шипотської світи. До альбу відносять і кілометрову товщу масивно-верствуватих сірих пісковиків буркутської світи, що вінчають розріз гори Петрос і переривчастою смугою тягнуться аж до р. Уж. Повсюдне поширення має малопотужний строкатий горизонт аргілітів, мергелів, а також підпорядкованих їм алевролітів і пісковиків поркулецької світи. Вони змінюються піщано-глинистими осадками яловичорської світи. Завершується розріз крейди потужними сірими масивно-верствуватими пісковиками чорноголовської світи, верхня частина якої ділянками належить вже до палеогену.
Палеогенова система у Закарпатському прогині представлена флішоїдною теригенною товщею вульшавської світи, яка поширена в крайній північно-західній частині прогину. Еоцен зони Пенінських стрімчаків виявлений типовою флішевою вільхівчицькою світою, що залягає на крейдових породах. Палеоген у зоні Марамороських стрімчаків складений двома світами. Нижня тричленна метовська світа представлена конгломератами, пісковиками і строкатими мергельноглинистими породами. Верхня – лузька світа виявлена чорними аргілітами та мергелями. У більш внутрішній (Монастирецькій) підзоні Марамороських стрімчаків палеогенові відклади мають інший вигляд. Нижня – шопурська світа строката, тонкоритмічна з рідкими пачками пісковиків. Потужність її близько 1 км. На ній нормально залягає верхня – драгівська світа потужних пісковиків з окремими горизонтами зеленувато-сірого тонкоритмічного флішу. Потужність драгівської світи також близько 1 км. На Марамороському масиві палеогенова великобанська світа складена конгломератами і строкатими алевролітами, які змінюються глинистою товщею олігоцену. У Поркулецькому та Дуклянському покривах палеоген починається чорноголовськими пісковиками. Над ними залягають строкаті пісковики еоцену і темноколірні аргіліти і мергелі дусинської світи олігоцену. Закінчується розріз маловиженськими пісковиками. У Кросненській зоні олігоцен представлений сірим флішем кросненської світи.
Неогенова система складена моласовим комплексом порід, що знаменує новий, орогенний етап розвитку Карпат. Породи цього комплексу поширені тільки у Закарпатському прогині. В основі залягають сірі карбонатні пісковики, що належать до бурдигалу. Їх змінюють різногалечні конгломерати з червоним і сірим цементом. Вище залягають зеленувато-сірі новоселицькі туфи з прошарками туфітів, аргілітів і мергелів. Потужність конгломератів до 100 м. Вони належать до гельвету. Товщина туфів до 700 м, їх вік – тортон. Крім новоселицьких туфів, до тортону належать також потужна товща глинистих порід з прошарками пісковиків і туфів. У нижній частині цієї товщі, серед глин, залягають пласти кам’яної солі значної потужності (тереблянська світа), у верхній – частіше трапляються прошарки туфів, пісковиків і конгломератів. Загальна потужність тортонських відкладів не менше 2–2,5 км. Відклади сармата складені в нижній частині розрізу переважно глинами, алевритами й пісковиками, у верхній – глинами. їх потужність до 1 км.
Наступний стратиграфічний комплекс – паннон, що включає відклади верхнього сармата, меотису і понту. Вони виявлені головним чином глинами, подекуди приєднуються андезити, туфи й туфіти.
Для верхнього пліоцену характерне нагромадження потужних вулканогенних і континентальних вугленосних відкладів. Причому ділянками різко переважають вулканогенні продукти значної потужності, в інших – важливого значення у розрізах набувають континентальні осадки, що перешаровуються з вулканічними породами. Потужність цих осадків на окремих ділянках досягає багатьох сотень метрів. До пліоцену відносять також різноманітний за будовою вулканічний комплекс Вигорлат-Гутинської гряди, складений андезитами, андезито-базальтами, ліпаритами та їх туфами.
На Закарпатті розповсюджені і мають складну будову антропогенові відклади. В Мукачівській улоговині вони представлені чопською і мінайською світами. Чопська світа виявлена глинами, алевролітами, пісковиками, пісками й галечниками. Інколи зустрічаються туфи й лігніти. Потужність світи 60–200 м. Мінайська світа складена валунно-гравійно-галечниковими і піщаними відкладами потужністю до 100 м. По периферії Мукачівської западини поширена копанська світа, що виявлена валунно-галечниковими утвореннями внизу і глинисто-суглинистими вгорі. її потужність перевищує 100 м. У Солотвинській улоговині четвертинні відклади беруть участь у будові різновікових річкових терас. Вони складені валунно-галечним матеріалом і перекриваються субаеральними утвореннями. В гірській частині Закарпаття зустрічаються льодовикові відклади і різноманітні схилові нагромадження.
В геологічній історії Закарпаття важлива роль магматизму й метаморфізму. З цими процесами пов’язано утворення не лише різних типів гірських порід, але й ряду родовищ і рудопроявів корисних копалин. Найдавніші магматичні утворення Закарпаття виявлено в Марамороському масиві. Тут вони представлені основними інтрузивними породами, локалізованими у вигляді пластових покладів, а також тіл дайко- і штокоподібної форми в білопотоцькому верхньопротерозойському комплексі.
Про значний прояв магматизму в палеозойський час свідчать реліктові основні та кислі ефузивні породи, що утворюють невеликі включення січних пошарових жил, дайки і штокоподібні тіла в діловецькому комплексі. Продукти вулканізму пізнього палеозою представлені кластолавами, а також їх уламками середнього й основного складу (карбон) і класто- та туфолавами кислого складу, а також туфогенними пісковиками (перм.).
У ранній юрі відзначаються потужні виливи спілітів і близьких до них порід. Пізньоюрський-ранньокрейдовий вулканізм основного ряду проявився по зовнішній периферії Марамороського масиву в межах зони Марамороських стрімчаків. Трапляються основні ефузивні породи по зовнішньому краю Рахівського покриву. Ранньо-крейдові діабазові норфіріти, спіліти, туфолави і породи основного складу відомі серед палеогенових відкладів зони Марамороських стрімчаків.
Найпоширеніші на Закарпатті вулканічні утворення неогену. Це ріоліт-дацитові туфи новоселицької світи, які поширені на значній території Закарпатського прогину. Потужну Вигорлат-Гутинську гряду будують стратифіковані магматичні утворення трьох світ. Нижню з них (перечинську) складають видозмінені андезитобазальти, поширені на заході. Середню – гутинську – утворюють туфи. Верхню – бужорську – крупнопорфірові андезити и базальти.
З найдавнішою геологічною історією Закарпаття пов’язаний регіональний метаморфізм порід, що складають фундамент Карпат. Виділяється два древніх цикли метаморфізму. З першим (540 млн. років) пов’язується перекристалізація порід білопотоцького комплексу, з другим (300–330 млн. років) – зміни порід діловецького комплексу. Рахують, що метаморфізм порід білопотоцького комплексу відбувався при тисках 600–300 МПа і температурах 450– 665 °С. Перекристалізація порід діловецького комплексу відбувалася при нижчих тисках і нижчих температурах. В породах чохла виявлені локальні прояви динамотермального метаморфізму.
Тектоніка. У межах Закарпаття, починаючи з головного карпатського вододілу і далі на південний захід, простежуються такі структурні одиниці:
Кросненська зона, що характеризується розвитком вузьких стиснутих кілевидних антиклінальних складок, розділених широкими синкліналями. Часто ядра антикліналей порушені розривами, які круто спадають і обумовлюють лускувату будову зони.
Чорногірський покрив заходить на територію Закарпатської області своєю крайньою північно-західною частиною. Для внутрішньої (Яловичорської) підзони Чорногірського покриву властивий розвиток дуже дрібних і вузьких лусок, а зовнішня (Скупівська) підзона – це монокліналь.
Поркулецький покрив є найкрупнішою структурною одиницею південного схилу Українських Карпат. Її покривна будова виразно простежується по Петроському тектонічному напівостанцеві, що свідчить про насування покриву на північ. Фронтальна частина цього покриву трасується тектонічними відторженцями карбонатних порід, поєднаних з ефузивами. Східна частина покриву (Білотисянська ділянка) характеризується загальним підняттям, і в її межах відслонюються лише крейдові породи, а в будові більш західної частини покриву (Тур’єполянська і Чорноголовська ділянки) широко представлені палеогенові товщі, включаючи й олігоцен.
Дуклянський покрив характеризується розвитком крупних повалених в північно-східному напрямку антиклінальних складок, що часто переходять у круті луски. Магурський покрив поширюється на Закарпаття із ЧССР і в долині Латориці виклинюється. Палеогенові відклади тут утворюють декілька лусок.
Рахівський покрив простягається від Боржави до кордону з СРР. Він складений нижньокрейдовими відкладами рахівської світи.
Марамороський масив має також покривну будову. Однак на відміну від флішевих Карпат, де поширені покриви чохла, тут поширені покриви фундаменту. В межах масиву виділяються Білопотоцький і Діловецький покриви.
Зона Марамороських стрімчаків, хоча й невелика за площею, однак має складну будову. В її межах виділяються дві підзони. Зовнішня, або Вежанська підзона має загальну структуру горстоподібної монокліналі з переміщенням порід, що її складають, на північ. Внутрішня, або Монастирецька, підзона – складна крупна монокліналь, що занурена під зону стрімчаків.
Зона Пенінських стрімчаків рахується гігантською зоною змикання і розглядається як природна межа між Зовнішніми і Внутрішніми Карпатами. У напрямку на північний схід вона насунута на Магурську й Марамороську структурні одиниці, на південному заході перекривається неогеновими відкладами, що залягають трансгресивно.
Закарпатський внутрішній прогин характеризується поздовжньою тектонічною зональністю. З північного сходу на південний захід тут виділяють Крайову, Центральну й Припаннонську зони. Крайова зона має моноклінальну будову з нахилом шарів до центру прогину. Центральна зона – нечітко виражена синкліналь. У вісьовій частині Центральної зони простежуються соляні куполи й брахіантиклінальні складки. Найбільша з них Тереблянська. Деякі соляні структури виражені в рельєфі, а на окремі з них соленосні відклади виходять безпосередньо на поверхню (смт. Солотвина). Припаннонська зона морфологічно виражена Берегівським горбогір’ям. До неї приурочені ефузивні й інтрузивні неогенові вулканічні утворення. Зона має горстоподібний характер, а розломи, що її обмежують, древнє закладання і тривалий розвиток. Слід відзначити, що в структурному плані Закарпатського прогину також дуже виразно виділяються дві крупні депресії: Мукачівська й Солотвинська. Вони розділені поперечним розломом.
З південного заходу Припаннонська зона межує з обширним Паннонським серединним масивом.
Історія геологічного розвитку. В геологічній історії Закарпаття виділяють байкальський, каледонський, герцинський і альпійський цикли розвитку.
Протягом найдавнішого байкальського циклу розвитку (1000– 550 млн. років тому) на території сучасного Закарпаття існував морський геосинклінальний басейн, у якому нагромаджувались піщано-глинисті породи з невеликою домішкою вулканогенних утворень (білопотоцька світа). В заключну фазу циклу ці породи були сфалдовані, а територія піднята й осушена.
Каледонський цикл продовжувався від кембрію до силуру, тобто від 550 до 400 млн. років тому. На початку циклу виник прогин, у якому нагромаджувались потужні піщано-глинисті й вулканогенні породи (діловецька світа). Під кінець циклу геосинклінальний режим змінився орогенним. Породи були зім’яті в складки, територія осушена, а північно-східніше Закарпаття виник гірський кряж.
Герцинський цикл тривав від початку девону до пермі (400– 230 млн. років тому). До початку середнього девону гірський кряж, що виник у попередньому циклі, був денудований. Вся територія включилась в прогинання. Утворився обширний морський басейн, у якому відкладались піщано-алеврітові й глинисті породи, а також вулканогенні утворення. В кам’яновугільному періоді тут проходить інтенсивне складкоутворення, метаморфізм і гранітизація. На місці прогину росте гірська споруда.
Таким чином на території Закарпаття в проміжку часу 1000– 230 млн. років тому тричі повторювались умови, за яких спочатку утворювався прогин – трог, у якому нагромаджувались потужні товщі морських осадків, проходила складчастість, територія піднімалась і осушувалась, а гори, або підняті ділянки, що утворювались на місці прогину, руйнувались. Тому земна кора на Закарпатті, де в тріасі почала формуватись нова структура Карпат, була неоднорідною і включала елементи байкальського, каледонського й герцинського циклів тектогенезу.
Альпійський цикл тектонічної еволюції Карпат, протягом якого була сформована сучасна структура і рельєф гір, розпочався у ранньому тріасі, тобто 230 млн. років тому, і продовжується ще й тепер. Він поділяється на чотири періоди: рифтовий, океанічний, перехідний і орогенний.
Рифтовий період пов’язується з тріасом. Він продовжувався 25– 30 млн. років. Спочатку відзначається незначне опускання і нагромадження піщано-глинистих і карбонатних осадків, пізніше, але ще в середньому тріасі, тектонічна активність посилюється. В умовах спредінга (розтягування) виникає рифтова зона на зразок рифту Червоного моря. Формується земна кора океанічного типу.
Океанічний період припадає на юру. Він продовжувався 55– 60 млн. років. Повсюдно океанічний період проходив в умовах спредінга, що закінчився не раніше нижньої крейди, тобто 100 млн. років тому. Ширина прогину, що сформувався на океанічній корі, мабуть, не перевищувала 100 км.
Перехідний період охоплює крейду й палеоген. Він почався 120– 110 млн. років тому і продовжувався 80–90 млн. років. В цьому періоді умови спредінга або розширення, змінюються субдукцією, тобто стискуванням, під час якого на Закарпатті виникає зона Беньйофа з утворенням над нею вулканічних дуг. Басейни осадконагромадження скорочуються. Формуються покривні структури Марамороського масиву. Північніше утворюються окраїнні моря, в яких починають нагромаджуватися осадки флішу.
На території сучасного Закарпатського прогину, Пенінської та Марамороської зон, а також Марамороському масиві утворення флішу почалося пізніше: в Закарпатському прогині в кінці ранньої крейди, в Пенінській і Марамороській стрімчакових зонах – на початку еоцену, а на Марамороському масиві – лише в середині еоцену. У крейді і палеогені в гірській частині Закарпаття відбуваються складні тектонічні процеси, що приводять до складчастості і надсувоутворення.
Орогенний період почався на межі палеогену й неогену, тобто 23 млн. років тому, і продовжується ще й тепер. Він викликаний зближенням двох крупних і жорстких блоків земної кори: Паннонської мікроплити з південного заходу і Євразіатської літосферної плити з північного сходу. Це зближення призвело до витискування нагромаджених раніше осадків, остаточного оформлення сучасної внутрішньої структури гір, а також створення інтенсивно і глибоко розчленованого гірського рельєфу. Процес відбувався стадійно. Виділяється три стадії: ранньо-, середньо- й пізньоорогенна.
Ранньоорогенна стадія продовжувалась 7–8 млн. років. У цей час відбулася загальна інверсія тектонічного режиму, в результаті чого Карпати перетворились із області прогинання й нагромадження осадків в область піднять і розмиву. На периферійних ділянках закладаються прогини, в яких відбувається акумуляція осадків, що зносяться ріками із піднятої суші. Підняття карпатської суші спочатку були повільними, далі посилюються. Проходить загальнокарпатська фаза складчастості, що привела до формування складних покривних структур. Після складчастості інтенсивність тектонічних рухів знижується. Денудаційні процеси енергійно руйнують підняту карпатську сушу. Утворюється Полонинська поверхня вирівнювання.
Середньоорогенна стадія охоплює тортон – паннон. Вона продовжувалась близько 6 млн. років. Початок стадії знаменується новими активними підняттями карпатської суші. Нові опускання й зміщення басейну осадконагромадження в напрямку Карпат спостерігаються в Закарпатському прогині. Активно проявили себе і складчасті тектонічні рухи, що привели до утворення крупних насувів. Посилились також і вулканічні процеси. Однак, починаючи з другої половини стадії, тектонічні рухи вигасають. Панує інтенсивна денудація. Під кінець стадії відмічається повне зникнення морських умов седиментації в Закарпатському прогині і утворення Бескидської поверхні вирівнювання в Карпатах.
Пізньоорогенна стадія найкоротша. Вона почалась у верхньому пліоцені (3,5 млн. років тому) і ще не завершилась. Почалась стадія різкою активізацією висхідних рухів. Підняттями були охоплені не лише Карпати. Втягується в підняття Солотвинська улоговина і тільки Мукачівська і надалі відстає у підняттях. Остаточно формується Вигорлат-Гутинська вулканічна гряда. З часом темп піднять наростає. І якщо на початку стадії ще можна припустити, що у формуванні придолинних поверхонь вирівнювання поряд з ерозією важливе значення належало і іншим денудаційним процесам, то в антропогені помітно переважає ерозія. Це приводить до утворення тільки вузьких смужок терас на схилах річкових долин.
Слід також відзначити, що формування рельєфу Закарпаття відбувалося під впливом різких змін кліматичних умов. Про це найяскравіше свідчать сліди древнього зледеніння на Свидовці, Чорногорі й інших гірських масивах, що характеризуються високогірним рельєфом.
Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987
ГЕОЛОГІЯ І ГЕОМОРФОЛОГІЯ ЗАКАРПАТТЯ. ГЕОМОРФОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА.
Закарпаття за характером рельєфу є переважно гірською областю. Гори й передгір’я займають близько 80 % її території. Формування рельєфу тут відбувалося при взаємодії двох протилежно спрямованих сил: внутрішніх (ендогенних) і зовнішніх (екзогенних). Причому перші з них переважали. Ці сили, зумовлені внутрішніми процесами Землі, створили основні нерівності поверхні області – морфоструктури, а екзогенні сили, обумовлені дією поверхневих вод, льодовиків, підземних вод тощо, діючи на ці морфоструктури, урізноманітнили їх, утворивши форми рельєфу, які називаються морфоскульптурами.
Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987
ГЕОЛОГІЯ І ГЕОМОРФОЛОГІЯ ЗАКАРПАТТЯ. ГЕОМОРФОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА. Морфоструктури.
Морфоструктури області надзвичайно різноманітні. Тут, починаючи з північного сходу на південний захід, виділяють такі морфоструктури: Верховинську, Марамороську, Пенінську, Закарпатську і Паннонську. Вони поділяються на морфоструктури нижчого порядку.
Верховинська морфоструктура приурочена в основному до Кросненської тектонічної зони, хоч включає також незначні ділянки Скибкової і Дуклянської зон. У межах Верховинської морфоструктури переважає низькогірний і середньогірний ерозійно-тектонічний рельєф з абсолютними висотами 600–700 м. Тільки у верхів’ях річок Ріки, Тереблі і Тересви, на ділянці піднятої основи Кросненської зони, висоти досягають 1600–1700 м. Цей рельєф сформувався в умовах значного поширення нестійких до денудації олігоценових відкладів. У межах Верховинської морфоструктури простежується звивиста лінія Карпатського вододілу. Південний схил Карпат досить крутий, що пов’язано з енергійнішою регресивною ерозією потоків Тиси. Притоки Тиси, Ріки і Тересви своїми верхів’ями відтіснили до північного сходу Карпатський вододіл і утворили на південному схилі відроги й гірські групи (Негровець, Канч). Тут спостерігається різке вертикальне розчленування, глибокі поперечні долини, гострі форми гребенів і вершин, кам’яні осипища.
На окремих ділянках Верховинської морфоструктури виділяються поздовжні ерозійно-тектонічні пониження. Деякими дослідниками вони рахуються давніми поздовжніми долинами. В південно-східній частині морфоструктури розташована розлога Ясінянська улоговина. Ці форми можна розглядати як морфоструктури нижчих порядків.
Полонинська морфоструктура охоплює Дуклянську, Магурську, Поркулецьку, Рахівську й Чорногірську тектонічні зони. Це найвища частина (орографічна вісь) Українських Карпат, має високо- і середньовисотний гірський рельєф. Йому властиві порівняно великі середні абсолютні висоти, асиметрія поперечного профілю хребтів, добре збережені залишки древніх поверхонь вирівнювання. Глибокі поперечні долини, що правдоподібно пов’язані з тектонічними розломами, ділять Полонинську морфоструктуру на окремі морфоструктури нижчих порядків: Рівненську, Боржавську, Красненську, Свидовецьку і Чорногірську.
Рівненська морфоструктура розташована на межиріччі Ужа – Латориці. Це гірський масив полонини Рівної (1482 м). Відносні висоти полонини становлять понад 1200 м. Поміж глибокими й вузькими долинами Латориці та Вечі тягнеться хребет, видовжений у меридіональному напрямку.
Боржавська морфоструктура об’єднує масивну гірську групу на межиріччі Вечі та Ріки (полонина Боржава), має крутий схил у напрямку низькогір’я Воловецької Верховини. Над вирівняною поверхнею полонин підносяться конусовидні вершини (Томнатик, Великий Верх, Стой), з’єднані між собою гострими гребенями.
Красненська морфоструктура включає частину Полонинського хребта на межиріччі Ріки й Тересви. Цей хребет тут інтенсивніше розчленований, його висоти сягають вище 1500 м (г. Топас, 1552 м, г. Ружа, 1568 м).
Свидовецька морфоструктура є продовженням Полонинського хребта. Найбільші висоти на південному сході морфоструктури (г. Стіг, 1707 м, г. Близниця, 1883 м). Південний схил Свидівця розчленований глибокими долинами рік Косівська, Середня та Мала Шопурки. Привододільна смуга хребтів зберегла виразні сліди плейстоценового зледеніння. Межирічні хребти мають плосковерхі вершини (плаї).
Чорногірська морфоструктура об’єднує найвищий гірський масив Українських Карпат. Вона займає Чорногірську тектонічну зону, ускладнену складчастістю. Гребінь вододільного хребта із заокругленими вершинами (г. Петрос, Говерла) приурочений до зони найбільш стійких крейдових пісковиків і конгломератів. До південного сходу синклінальна структура ускладнюється, утворюючи два хребти (Піп Іван і Стайки), що поділені долиною р.Погорілець. Уздовж північно-східного краю головної синкліналі простежується стрімкий денудаційний уступ. На схилі Чорногірського масиву добре збереглися льодовикові форми рельєфу. Значне поширення на крутих схилах мають кам’яні розсипища – куруми.
На південному крилі Полонинського хребта від смт Перечина до с. Липецької Поляни наявне пониження рельєфу, що має вигляд улоговини. Назване пониження раніше розглядали як єдину древню поздовжню середньогірську долину. Тепер більше дослідників вважають, що ця структурно-ерозійна форма утворилась внаслідок складного та неодноразового перехвату поздовжніх річок поперечними.
Марамороська морфоструктура включає антиклінально-горстове середньогір’я Рахівського масиву (Рахівська морфоструктура) і його північно-західне продовження – зону марамороських стрімчаків (Стрімчакова морфоструктура).
Рахівська морфоструктура характеризується розвитком виражених у рельєфі дрібних різнонапрямлених і морфологічно неоднорідних складок. Поперечні блокові структури, а також характер гірських порід зумовили різновисотне положення хребтів і неоднакову інтенсивність денудаційних процесів. Більша компактна частина масиву розташована на лівобережжі Тиси. Глибокі долини, круті та подекуди стрімкі схили, значна амплітуда відносних висот, наявність гострих і скелястих гребенів та вершин виділяють цей масив серед інших гірських груп Карпат.
Стрімчакова (Марамороська) морфоструктура. На захід від р. Шопурки по системі конседиментаційних розломів породи Рахівського масиву занурюються під флішові товщі крейди й палеогену. Вздовж північно-східної межі цієї смуги, що, клиновидно звужуючись, простягається до басейну Боржави, по фронту марамороського насуву поширюється зона стрімчаків – відторженців древніх порід. Стрімчаки виступають серед флішу спорадично, на відносно великій відстані один від одного. До їх складу входять карбонатні й кремнисті породи тріасу та юри, а також кристалічні породи. Стрімчаки занурені у відклади флішу – крейдові пісковики й аргіліти.
Пенінська (Стрімчакова) морфоструктура вузькою (до 5,5 км) переривчастою смугою простежується від Перечина в південно-східному напрямку через всю Закарпатську область. Загальний вигляд морфоструктури визначають різної величини відокремлені один від одного уламки-брили білих, кремових і червоних вапняків. Вапняки мають юрський і неокомовий вік, а вміщуючі їх породи належать до крейди. Розміри таких брил коливаються звичайно від декількох до десятків метрів. При вивітрюванні й денудації брили вапняків, бронюючи гребені вододілів і вершин окремих піднять, часто виступають в рельєфі у вигляді екзотичних скель.
Закарпатська морфоструктура у тектонічному відношенні відповідає Закарпатському прогину. У межах прогину чітко виділяються Мукачівська та Солотвинська западини, що розглядаються як окремі морфоструктури нижчого порядку. Крім того, до прогину приурочена Вигорлат-Гутинська вулканічна гряда. Вона теж характеризується як окрема морфоструктура.
Мукачівська морфоструктура складена міоценовими та четвертинними відкладами. Характерною рисою її будови є розвиток блокової тектоніки. Поверхня морфоструктури – це переважно плоска низовинна алювіальна рівнина, яка підвищується лише в смузі, що прилягає до Вигорлат-Гутинського хребта. Абсолютні висоти рівнини 115–120 м у смузі, що прилягає до вулканічного хребта, і понижується до 105 м на березі Тиси біля м. Чопа. Низовинна територія Мукачівської морфоструктури від Вигорлат-Гутинської гряди відділена смугою передгір’їв, що на ділянці Мукачеве – Іршава утворюють два плоскі відроги в бік низовини. Спостерігається кілька уступів, похилих до низовини та розчленованих притоками Латориці й Боржави на ряд увалів. У рельєфі виділяються також окремі куполовидні вулканічні гори: Чорна Гора (568 м), Шаланка (372 м) та інші.
Рис. 1. Геоморфологічна схема Закарпатської області. Морфоструктури: І – Верховинська (І1 – Бескидська, І2–Горганська); II – Полонинська (ІІ1 – Рівненська, ІІ2 – Боржавська, ІІ3 – Красненська, ІІ4 – Свидовецька, ІІ5 – Чорногірська); III – Марамороська (ІІІ1 – Рахівська, ІІІ2 – Стрімчакова); IV – Пенінська; V – Закарпатська (V1 – Мукачівська, V2 – Солотвинська, V3–Вигорлат-Гутинська); VI – Паннонська (криптоморфоструктура): 1 – низькі тераси (голоценові); 2 – середні (верхньо- і середньоплейстоценові). З – високі (нижньо- та верхньоплейстоценові тераси: Великокопанська, Боронявська та Прирічкова нижня поверхні вирівнювання); 4– Прирічкова (верхня і Скирдейська поверхні вирівнювання); 5 – глибокопочленований середньогірний рельєф із залишками Бескидської поверхні вирівнювання; 6 – Полонинська поверхня вирівнювання, 7 – Завигорлатські (Березне-Липчанські) ерозійно-тектонічні пониження з залишками Прирічкових поверхонь вирівнювання; 8 – приполонинні ерозійно-тектонічні улоговини; 9 – слабо розчленовані низькогір’я; 10 – середньогірний рельєф; 11 – середньогірний рельєф на кристалічних породах; 12 – низькогірний рельєф пенінського типу; 13 – вулканічний рельєф; 14 – крупні вулкани; 15 – виявлені вулкани; 16 – здогадні вулкани; 17 – дрібні вулкани; 18 – екструзивні куполи; 19 – горбогірний рельєф на неогенових породах; 20 – льодовикові форми; 21 – кам’яні розсипища; 22 – зсуви; 23 – карст у кам’яній солі; 24 – карст у вапняках; 25 –карстові печери; 26 – яри; 27 – конуси виносу. (Природа Закарпатської області. Львів. 1981. С. 50).
Солотвинська морфоструктура побудована міоценовими відкладами, що зібрані в широкі пологі брахіскладки. На окремих ділянках вони ускладнені солянокупольними структурами. Рельєф морфоструктури неоднорідний. Північно-східна частина, що прилягає до Полонинського хребта, є низькогір’ям. У південно-західному напрямку низькогір’я понижується і поступово переходить до широких терасованих долин Тиси та Ріки. Низькогір’я має вигляд горбастого м’якого рельєфу з перевагою плоских форм. Абсолютні висоти досягають тут майже 760 м (г. Дарола, 758). Над долинами річок низькогір’я піднімається в середньому на 150–300 м. У східній частині улоговини, в умовах моноклінального залягання неогенових комплексів, трапляються куестові форми рельєфу.
Вигорлат-Гутинська морфоструктура утворилася в результаті потужних вулканічних виливів у пліоцені, тобто є молодою наложеною морфоструктурою. Переважають висоти 700–800 м, окремі вершини дещо перевищують 1000 м (г. Бужора, 1086 м). Над прилеглою з південного заходу низовиною Вигорлат-Гутинська гряда підноситься на 600–700 м. Основна особливість гряди – асиметрія будови. По північному її краю підошва ефузивів розміщена на висоті 500–600 м, тоді як по південному вона не піднімається вище 200 м. Південні схили гряди пологіші, мають більшу протяжність, ніж північні. Північні та північно-східні схили, за рідким винятком, короткі й круті.
У межах морфоструктури нерідко збереглися первинні поверхні вулканічної акумуляції. Серед них виділяються горизонтальні поверхні лавових плато, крупні та дрібні масиви згаслих вулканів. Із таких вулканів у рельєфі є Анталовецька Поляна, Маковиця. Вони мають правильну конічну форму, слабо розчленовані. На вулкані Анталовецька Поляна добре видно кратер.
Паннонська морфоструктура є частиною обширного Паннонського середипного масиву, який розташований в основному південніше (УНР) і лише своєю північно-східною окраїною потрапляє на територію Закарпатської області, обмежуючись приблизно лінією Чоп – Бігань – Берегове – Вилок. Масив виник на місці верхньомезозойської складчастої зони. У панноні він втягується в глибоке опускання. Від Закарпатського прогину масив відділений зоною розломів. Ця територія розглядається як Паннонська криптоморфоструктура.
Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987
ГЕОЛОГІЯ І ГЕОМОРФОЛОГІЯ ЗАКАРПАТТЯ. ГЕОМОРФОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА. Морфоскульптури.
Формування морфоскульптур Закарпатської області почалося в міоцені, після настання тут континентального режиму, і триває ще й тепер. Головну роль у формуванні сучасного рельєфу відіграли процеси вивітрювання, поверхневі води, льодовикова ерозія й акумуляція, схилові процеси, підземні води тощо. Цими процесами створені найголовніші морфоскульптури області: денудаційні, ерозійні, льодовикові, карстові та гравітаційні.
Денудаційні поверхні вирівнювання. У межах гірської частини області виділяють чотири поверхні вирівнювання: Полонинську, Бескидську, Придолинну верхню і нижню.
Полонинська поверхня вирівнювання представлена невеликими острівцями пологого рельєфу в межах Полонинського хребта, гірських груп Свидовця і Чорногори. На Полонинському хребті до неї належать вершини полонин Рівної, Боржави і Красної. Ці вершини рівновисотні, мають пологі контури хребтів, а також згладжені гребені. Різкий контраст з вершинами хребтів становлять їх інтенсивно розчленовані схили. Ще чіткіше денудаційне вирівнювання поверхні виражено на Свидовці і Чорногорі. Абсолютні позначки поверхні вирівнювання становлять в середньому 1400–1700 м, відносні– 900–1000 м. Вік Полонинської поверхні вирівнювання – гельвет.
Бескидська поверхня вирівнювання утворює широкий ступінь біля підніжжя та навколо полонинських масивів і хребтів. Хоч ці гори сильно розчленовані, але зберегли багато рівних площадок на абсолютних позначках 900–1000 м. Відносні перевищення досягають 250–300 м. Бескидська поверхня зрізує флішеві товщі, а також нижньо- й середньосарматські відклади передгір’я. В області флішу перекрита елювієм, а в південно-західній частині – залягаючими на ній вулканогенними утвореннями. Нахил Бескидської поверхні на південь до початку вулканічної діяльності зафіксований нахилом лавових прошарків, а також наявністю лінз конгломератів. Вік поверхні – паннонський.
Придолинна верхня поверхня вирівнювання добре збереглась у всіх Карпатах, однак скрізь займає відносно невеликі площі й трапляється у вигляді розрізнених ділянок. Абсолютні її позначки коливаються в широких межах і поступово збільшуються до сучасного вододільного гребеня від 400 до 950 м, тоді як відносні висоти залишаються більш-менш постійними. Уступ до долин річок і гірське оточення з тилової сторони надає цій поверхні чіткий вигляд ступеня. Вік поверхні – акчагил.
Придолинна нижня поверхня вирівнювання в Карпатах ще більше, ніж верхня, зв’язана з долинами сучасних річок. На звужених ділянках долин вона представлена як звичайна ерозійна або ерозійно-акумулятивна тераса з галечниково-валунним алювієм. Лише в улоговинах ця тераса значно розширюється, набуваючи вигляду поверхні вирівнювання. Відносна висота Придолинної нижньої поверхні вирівнювання становить 150–170 м, вік – апшерон.
У Закарпатському прогині поверхні вирівнювання представлені по-різному в Солотвинській і Мукачівській улоговинах. Солотвинська улоговина має два рівні (Скридейський і Боронявський), Мукачівська – один (Копанський).
Рівень Скридей представлений ерозійним залишком виположеної вершини, що біля с. Нижнє Селище. Будова рівня добре простежується на бровці схилу, де на корінних породах залягають валунно-галечні відклади незначної потужності, перекриті бурувато-жовтими суглинками з окремими валунами та галькою. В інших місцях поширення цього рівня відомі лише розсипища валунно-галечникового матеріалу. Абсолютні позначки рівня Скридей 450 м, відносні перевищення над днищами долин до 300 м. Вік рівня – акчагил.
Боронявська поверхня вирівнювання – це більш низький ступінь, що прилягає до рівня Скридей. Вона всипана валунами та галькою, простягається в південно-західному напрямку, де часто фіксується плосковершинними висотами, що розміщені північніше с. Бороняви (г. Древутна) і на північ від с. Нижнє Селище (г. Плоска). Абсолютні позначки рівня 350 м, відносні близько 200 м. Вік Боронявської поверхні – апшерон.
Копанська поверхня простяглася у вигляді смуги різної ширино від Ужгорода на північному заході до с. Великої Копані на південному сході. Має вирівняну, ділянками розчленовану ярами та балками, поверхню, що знижується у південно-західному папрямку. Вона виразним уступом відмежовується від Закарпатської рівнини. Висотні її позначки змінюються від 120 м на південному сході до 20–30 м на північному заході. Вік Копанської поверхні – апшерон.
Ерозійні морфоскульптури – річкові долини, балки та яри. Річки Закарпаття переважно гірського типу і характеризуються глибоко врізаними долинами. За походженням долини полігенетичні: на окремих ділянках ерозійно-тектонічні, на інших – антецедентні. Ерозійно-тектонічні ділянки долин прямолінійні, у вигляді глибоких ущелин, закладених по поперечних розломах (Теребля, Чорна Тиса у межах Полонинської морфоструктури). Антецедентні ділянки характеризуються вигинами, глибоко врізаними в корінні породи. Такі вигини пов’язані з впливом локальних структур, з перехватами поздовжніх долин поперечними. Тепер на Закарпатті переважають поперечні долини. Поздовжні, наприклад Синевирська, трапляються лише як реліктові та приурочені переважно до верхньопліоценових і нижньоантропогенових геоморфологічних рівнів.
Будова річкових долин у різних структурно-фаціальних зонах Карпат не однакова. Скибова зона розчленовується вершинами Тересви та Тиси. Долини цих річок порівняно неглибокі, але схили їх круті, не мають ні уступів, ні перегинів. Днища долин дуже вузькі. Тут крім заплави, складеної грубоуламковим матеріалом, інших терас майже немає.
У Кросненській зоні річкові долини теж порівняно неглибокі. Ріки Теребля, Ріка, Ріпинка та інші врізаються до 200–250 м. Ширина долин по корінних бортах до 1 км, а днищ долин не перевищує 300 м. У долинах, крім акумулятивної заплави, що має два рівні (нижній 0,7 –1,0 м; верхній 1,5–2,0 м), наявні ще три-чотири ерозійно-акумулятивні та ерозійні тераси на відносній висоті 5–6 м, 12–14 м, 25 м і 30–40 м.
У Дуклянській, Чорногірській, Поркулецькій і Рахівській зонах всі крупні ріки характеризуються V-нодібними профілями з крутими ерозійними схилами, які чітко відмежовуються від розміщених вище пологіших ерозійно-денудаційних схилів. Ширина долин по корінних бортах не перевищує 1,5–2,0 км, рідко більша. Днища долин також вузькі. Тільки у Завигорлатському пониженні ширина долин по бровці корінних бортів сягає 4 км, по днищу – до 250 м. Схили долин терасовані, однак тераси виражені погано. Тут зафіксовано акумулятивні ступені на відносних висотах – 1,5–3,0 м, 4–6 м та ерозійно-акумулятивні й ерозійні – 8–10 м, 15–17 м, 20–25 м, 30–40 м, 60–80 м. На окремих ділянках долин на різній висоті спостерігаються перегини схилів, на яких подекуди трапляються розсипища алювіальних обкатишів.
Морфологія річкових долин у межах Вигорлат-Гутинської гряди, Солотвипської та Мукачівської улоговин, неоднакова. Хоча у Вигорлат-Гутинській гряді порівняно з Завигорлатським пониженням і відзначається звуження річкових долин, однак, як правило, вони все-таки більш розлогі, ніж у Полонинському хребті. Ширина долин по бровці корінних схилів 2,5–3 км, по днищу – до 200 м. Схили долин терасовані. Тут, крім акумулятивної заплави (1,5–3 м) і першої надзаплавної тераси (7–10 м), є ще чотири–п’ять терасових рівнів на відносній висоті 15–20 м, 30–40 м, 65–70 м, 90– 100 м і 200 м. У Солотвинській улоговині долини Тиси, Ріки, Тереблі та Тересви значно розширюються, схили їх виположуються. На схилах майже непереривними смугами на різних рівнях простежуються тераси: 2–2,5 м, 7–10 м, 20–25 м, 40 м, 60–80 м, 100– 120 м, 140–150 м і 200–220 м.
У межах Мукачівської улоговини в рельєфі виражена лише одна голоцен-верхньоплейстоценова тераса, що представлена у вигляді обширної Закарпатської рівнини, інші тераси поховані. Еоплейстоценовим терасам гір відповідають відклади чопської світи, плейстоценовим – утворення мінайської світи. Тільки по північно-східному обмеженню улоговини виділяються більш високі терасові рівні.
Балки й яри в гірській частині Закарпаття приурочені до виходів м’яких еоценових і олігоценових порід флішу, у передгір’ї – до міоценових і пліоцен-антропогенових утворень. Найбільшого поширення в рельєфі області балки й яри набувають в Ясінянській, Свалявській, Іршавській та інших улоговинах. Тут можна спостерігати складно розгалужену балкову мережу, а також різні типи ярів. На окремих ділянках, наприклад в Іршавській улоговині, розвиток ярів настільки значний, що утворюються площі, непридатні для сільськогосподарського вжитку – бедленди.
Льодовикові морфоскульптури на Закарпатті виявлено в найвищих гірських масивах: Свидовці, Чорногорі, Рахівських горах і на Полонинському хребті. Вони найкраще виражені на Свидовці, де виступають у вигляді карів, цирків, нівальних (снігових) ніш, потужних моренних і водно-льодовикових нагромаджень.
Кари майже суцільною смугою оточують головним чином східні, північно-східні й північні схили хребта, що простягається від с. Квасів, що на Чорній Тисі, до г. Темпа. Виступають поодинці або групами, стінки у них круті, подекуди обривисті. Висота стінок до 100 м і більше. Днища у поперечному перетині плоскі або чашеподібні, їх ширина 100–150 м. Коли два або три сусідні кари з’єднуються між собою, ширина днищ значно збільшується, досягаючи 2,5 км (кар Крачунецький). У поздовжньому профілі добре видно нахил днищ карів. Він може бути плавним з незначними відхиленнями або ступінчастим– від двох до п’яти сходинок (кар Драгобрат). У багатьох карах є невеликі озерця або понижені заболочені ділянки (кари Апшинецький, Гережеський Великий). Найчастіше вони розташовані перед вінцем стадіальних або кінцевих морен.
Значно рідше на Свидовці трапляються нівальні ніші. Вони виявлені на південних схилах хребта південніше г. Котел Великий. Це переважно видовжені плоскі пониження, обмежені невисокими (10–15 м) рівними бортами. Добре також розвинені льодовикові форми рельєфу і на південному схилі Чорногори і значно гірше в Рахівських горах і на Полонинському хребті.
Льодовиково-моренні комплекси представлені двома відмінами. На схилах інколи трапляються вивітрілі моренні утворення. Для них характерна велика кількість дрібноуламкового щебенистого та суглинистого матеріалу, що складається з брил крупного і середнього розмірів. Друга відміна морен на дні карів. Ці морени майже не вивітрілі. Морфологічно добре виражені бокові, серединні, стадіальні, а також кінцеві морени. Вони мають вигляд різнонапрямлених валів заввишки до 25 м і більше. Морени складені крупними гострокутними брилами масивних пісковиків з невеликою домішкою дрібноуламкового матеріалу. В тиловій частині та поблизу бортів карів морени часто перекриті осипищами, що нерідко утворюють суцільні шлейфи. Вниз по кару моренна акумуляція міняється воднольодовиковою, яка, в свою чергу, пов’язана з алювіальними відкладами річкових терас. Потужність морен і водно-льодовикових відкладів визначити важко, гадаємо, що на окремих ділянках вона досягає не менше 15–20 м.
З льодовиковою епохою тісно пов’язане виникнення на Чорногорі, Марамороші, Полонинському хребті та в Горганах кам’яних потоків – курумів, складених крупними брилами щільних пісковиків. Вони з’явилися внаслідок інтенсивного морозного вивітрювання у верхньому плейстоцені.
Карстові морфоскульптури відомі в Карпатах і в Закарпатському прогині. У Карпатах карст приурочений до Стрімчакової зони і найкраще виявлений на межиріччі Великої і Малої Угольки, де ця зона складена вапняками та вапняковистими брекчіями титонського віку. Окремі стрімчаки тут досягають до 100 м у довжину, 50 м у ширину і 80 м у висоту. Одні з них відпрепаровані повністю, інші перекриті відкладами соймульської світи. Поверхневих карстових форм тут не виявлено. Лише на бортах вапнякових стрімчаків південної експозиції подекуди спостерігаються жолобчасті кари. Багато підземних лабіринтів – печер. Їх відкрито понад двадцять. Морфологічно вони поділяються на три групи: поглиначі, вихідні канали древніх джерел і розкриті.
Печери-поглиначі виявлено на північних схилах стрімчаків. Більшість з них невеликих розмірів. Вони закладені по тектонічних тріщинах. Їх перетини еліптичні, зрідка ускладнені вузькими щілинами та трубами. У печерах є нагромадження суглинку і бурих глин. Інколи трапляються окремі сталактити. Прикладом цього типу може бути печера Загадка. Печери – вихідні канали древніх джерел, розміщені на південних, південно-західних та південно-східних схилах стрімчаків, на 10–15 м нижче печер-поглиначів. Із цього типу найцікавіша печерна система Білих Стін. Розкриті печери поширені в середніх і верхніх частинах схилів вапнякових стрімчаків. Вхідні отвори печер виникли внаслідок денудаційних процесів або провалу склепіння. Камери та ходи контролюються тектонічними тріщинами, мають щілиновидні перетини, складну морфологію. У районі печери Чур-1 розташований природний карстовий міст завширшки 20 м і завдовжки 15 м. Прикладом цього типу можуть бути печери Чур, Кам’яний Міст, Гребінь, Дружба.
У Закарпатському прогині карст пов’язаний з виходами на поверхню соленосних відкладів тортону. Він добре вивчений у межах солотвинської структури. Тут простежується багато поверхневих і покритих форм. Де сіль виходить на поверхню, поширений відкритий карст. Це соляні піраміди, соляні столи, соляні гриби у висоту до 6 м. В основі цих форм часто утворюються корозійні лійки, що нерідко з’єднуються між собою, утворюючи вузькі карстові жолоби. Над виробленими камерами соляних шахт на поверхні виникають конічні провальні лійки, глибина яких 10–12 м, а діаметр 20–30 м.
Гравітаційні морфоскульптури – зсуви, осипища і обвали. Найсприятливіші умови для розвитку зсувів на Закарпатті є у Солотвинській, Ясінянській та Іршавській улоговинах. Більшість зсувів мають складну будову з морфологічно більш або менш добре вираженими ділянками денудації, переносу й акумуляції зсувного матеріалу. Зміщення зсувних мас відбувається у вигляді дрібних, що насуваються одна на одну, лусок. Вони складені інтенсивно зім’ятими глинами або аргілітами з домішкою уламків пісковиків. Розміри зсувів: завдовжки 150–200 м, завширшки 50–100 м. Висота стінки відриву – 30–50 м. Потужність зсувного тіла – до 10 м.
Осипища і обвали приурочені переважно до високих інтенсивно розчленованих ділянок рельєфу. Значні осипища простежуються на схилах Полонинського хребта, Свидовці та Чорногорі. Вони утворюють у підніжжі схилів осипні конуси завдовжки 50 м, завширшки 30 м, потужністю до 30 м. Особливо багатий такими конусами осипищ район Рахівських гір.
В останні роки на Закарпатті все більшого значення набувають форми техногенного рельєфу. Вони представлені осушувальними каналами заплав річок, кар’єрами видобутку будівельних матеріалів, дорожними насипами та виїмками тощо.
Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987
ПІДЗЕМНІ ПРІСНІ ВОДИ
За гідрогеологічними умовами територію Закарпаття поділяють на дві частини, які мають свої специфічні особливості: гірську та рівнинну. У гірській частині, включаючи й Вигорлат-Гутинську вулканічну гряду, прісні підземні води приурочені в основному до верхньої вивітрілої зони піщано-глинистих порід крейдяно-палеогенового флішу, а також до вивітрілих і тріщинуватих вулканічних порід. Потужність цієї зони становить 20–30 м. Циркулюючі тут води називаються тріщинно-грунтовими. На поверхню вони витікають струменями численних джерел з дебітом від незначного до 2–3 м/с. Поповнення запасів вод відбувається за рахунок атмосферних опадів, що фільтруються з поверхні. Вони містять мало мінеральних солей, відзначаються низькою жорсткістю.
Використання першого водоносного горизонту дуже широке. Водою кількох крупних джерел постачаються досить часто цілі села; дрібні джерела, що розташовуються біля підніжжя схилів, служать для водопостачання окремих господарств. Нижче описаної обводненої зони прісні підземні води зустрічаються надзвичайно рідко й приурочені тільки до зон розвитку тріщинуватих піщаних різновидів флішу. Для їх вивчення пробурюють свердловини, проте тільки небагато з них розкривають на глибині розміщуючі породи, у яких вміст води не дозволяє вважати її скільки-небудь значним джерелом водопостачання.
У вузьких гірських долинах розвинуті також і відклади рік, представлені валунами, галькою, піском з прошарками глин. У відкладах циркулюють підземні води, зв’язані з тріщинними водами гірських схилів і з річковими. Цей горизонт характеризується невисоким вмістом води і відкладів. Але розкриті повсюдно поблизу рік за допомогою колодязів вони рівноцінні тріщинно-грунтовим джерельним водам і використовуються для постачання окремих водоспоживачів. За допомогою груп свердловин, споруджених на ділянках підвищеної обводненості річкових відкладів, даний водоносний горизонт використовується для централізованого водопостачання Перечина, Рахова та Великого Березного.
Розташовують водозбірні споруди уздовж ріки на невеликій (100–150 м) відстані від неї з тим, щоб поповнення відкачуваних із свердловин вод відбувалось за рахунок водопритоку з ріки.
Підземні води Закарпаття, хоча й знаходять застосування, в цілому використовуються мало у зв’язку з невеликою потребою в них. Вони, в основному, живлять річки, які течуть з гір, служать регулятором поверхневого стоку.
У рівнинній частині області повсюдно розвинуті й використовуються води річкових (алювіальних) відкладів Тиси та її правих приток. Склад та потужність порід, які вміщують воду, різко мінливі за площею їх розвитку. У східній частині області (між Солотвиною і Хустом) річкові відклади мають потужність не більше 5– 15 м. Придатними до використання є переважно відклади річкових русел, що складені крупним валунно-галечниковим матеріалом з піщаним заповнювачем. Такі місця сприятливі для одержання великого притоку води до водозбірних споруд від ріки, оскільки відклади мають високу водопровідність і добре фільтрують підземні води. Такі ділянки розвідані й освоюються для забезпечення водою Хуста, Тячева, Солотвини та сіл Тячівського району.
У центральній та західній частинах Закарпатської низовини потужність водовміщуючих алювіальних відкладів різко зростає і досягає 20–120 м. При цьому найбільш крупний матеріал з піщаним заповнювачем залягає між Береговом та Виноградовом. На захід відклади більш глинисті. На решті території водовміщуючі породи представлені валунами, галькою, гравієм з піском і глиною, співвідношення яких у розрізі досить мінливе.
Відповідно зі змінами водовміщуючих порід змінюються їх фільтраційні властивості. Найбільші водопритоки одержують з добре відсортованих і «промитих» відкладів східної частини території, хоча водозабори, розвідані тут, найменш продуктивні. Вони призначені для водопостачання Виноградова, Берегова, Вилока. Розташовані відклади як поблизу рік, так і на віддалі. Тут відпрацьовані при експлуатації запаси підземних вод поповнюються за рахунок інфільтрації атмосферних опадів з поверхні низовини і запасів підземних вод у потужній товщі водовміщуючих порід.
Водоносний горизонт у алювіальних відкладах використовується за допомогою колодязів та поодиноких свердловин індивідуальними водокористувачами. Біля підніжжя вулканічних гір разом з водами алювіальних відкладів використовуються також води у підстилаючих їх тріщинуватих вулканічних породах. В інших випадках підземні води відкладів, що лежать нижче, використовуються надзвичайно рідко. Для експлуатації перший від поверхні водоносний горизонт найбільш продуктивний. У центральній та східній частинах Закарпатської низовини, нижче елювіального водоносного горизонту, прісні підземні води практично не поширені. Іноді розкриваються солоні води, непридатні для використання.
Загальна кількість запасів підземних вод становить 1079 тис. м3/добу, з яких 124 тис. м3/добу визначені при розвідці водозаборів рівнинної та гірської частин, а решта одержані шляхом підрахунку. Проведена оцінка дозволяє раціонально організовувати використання водних ресурсів у народному господарстві області.
Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987
БАГАТСТВА НАДР
Умови геологічного розвитку Закарпаття були сприятливими для утворення в їх надрах різноманітних корисних копалин. Серед них розрізняють горючі, металічні й неметалічні корисні копалини.
Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987
БАГАТСТВА НАДР. ГОРЮЧІ КОПАЛИНИ
Із горючих корисних копалин на Закарпатті виявлені природний газ, вугілля, торф і бітумінозні породи.
Природний газ і нафта. В останні роки на Закарпатті відкрито два промислові родовища газу: Солотвинське і Русько-Комарівське. На Солотвинському родовищі промисловий приплив газу з дебітом 777 тис. м3/добу і пластовим тиском 14,73 МПа одержано з тортонських новоселицьких туфів із глибини 1485 м. Родовище Русько-Комарівське представлене чотирма газоносними горизонтами, що розташовані в сарматських відкладах на глибинах: 3890– 3823 м, 3399–3230 м, 1448–1368 м і 1338–1300 м. Промислове значення мають два останніх горизонти, приплив газу з яких становить перші десятки тисяч тонн на добу. Однак, як рахують спеціалісти, можливості відкриття нових газових і нафтових родовищ на Закарпатті ще далеко не вичерпані. В надрах Закарпаття на багатьох стратиграфічних горизонтах є тріщинуваті й пористі породи-колектори, а також структури-пастки, сприятливі для нагромадження в них нафти і газу. На багатьох ділянках прогину, а також в Пенінській зоні Карпат відомі нафтогазопрояви у вигляді літологічно невитриманих газоносних і нафтоносних горизонтів, не промислових припливів або викидів газів, припливів слабомінералізованих вод з невеликою кількістю газів тощо. І нарешті відкриті вже родовища як в межах Закарпаття, так в СРР, УНР та ЧССР, на територіях, що характеризуються подібною геологічною будовою.
Вугілля. На Закарпатті зустрічається буре та перехідне від бурого до кам’яного вугілля. Родовища і вуглепрояви бурого вугілля розміщені в смузі передгір’я завширшки 18–34 км, що простягується із північного заходу від Ужа на південний схід до Тереблі. У цій смузі виявлено близько 50 родовищ і вуглепроявлень. Основні вугільні родовища, такі як Ужгородське, Березинське, Ільницьке, Біганське розташовані в Мукачівській улоговині. Кілька невеликих: (Кривське, Вишківське, Новоселицьке) знаходяться в Солотвинській улоговині.
Вугленосні відклади закарпатських буровугільних родовищ приурочені до неогену і концентруються в тортон-сарматських, паннонських і верхньопліоценових утвореннях. Вони представлені піщано-глинистими комплексами з туфами, туфітами й туфобрекчіями. Потужності вугленосних комплексів нестійкі і змінюються від десятків до сотень метрів. Вугленосність розрізів нерівномірна. Кількість промислових вугільних пластів міняється від 1 до 7. Найчастіше поклади мають від 2 до 4 пластів. Потужність вугільних пластів змінюється від 0,7 до 5–7 м. У більшості випадків вона становить 1 – 1,25 м. Найпотужніші пласти на Ужгородському родовищі становлять 8 м, Ільницькому 5–9 м, Горбському 6–15 м.
Глибина залягання вугільних пластів коливається в межах від 2–7 м до 200–300 м. Пласти характеризуються горизонтальним або слабо похилим заляганням. Тільки подекуди вони падають круто. Будова вугільних пластів складна. Побудовані вони з 2–5 пачок, розділених прошарками глин, алевролітів, туфів і туфітів. Всі пласти невитримані. За простяганням і падінням вони переходять у вуглисті глини й туфіти.
Якість вугілля дуже мінлива. Вугілля Ужгород-Мукачівського району має: вологи 1,05–34,77, золи 7,69–17,0, летких речовин 33,0– 61,35, сірки 1,07 %. У вугіллі Вишківського району є: вологи 8,7, золи 6,85, летких речовин 34,55, сірки 0,65 %• Воно має найвищу серед усіх родовищ теплотворну здатність.
Вугілля Закарпаття утворилося з хвойних і листяних деревних порід, а також вологолюбивих трав’янистих рослин. Серед бурого вугілля зустрічаються лігніти, які зберегли ще структуру деревини.
Тепер на Закарпатті розробляється тільки одне Ільницьке родовище. Його запаси становлять близько 20 млн. т. Працює шахта «Ільницька» і кар’єр по видобутку вугілля відкритим способом. Щорічно тут видобувається біля 150 тис. т вугілля. Всі інші родовища характеризуються малими запасами, низькою якістю вугілля, значною глибиною його залягання, високою обводненістю покладів, а тому їх розробка в наш час традиційними методами нерентабельна.
Торф. На низьких заплавних терасах річок, у межах рівнинної частини Закарпаття, подекуди трапляються малопотужні торфовища. Розвідано 6 торфовищ. Запаси торфу в них незначні. У перерахунку на повітряно-суху масу вони становлять 12 тис. т.
Бітумінозні породи. Широке розповсюдження мають менілітові й дусинські чорні аргіліти, що характеризуються високим вмістом органічної речовини. При термічній їх обробці при температурі 500–600 °С виділяється піролізний газ, підсмольна вода і «сланцева смола». Із останньої можна одержати 8–15 %бензину, 25– 40 % гасу, 35–45 % олив і 8–10 % дорожного бітуму. Вони можуть розглядатись як потенціальна сировина для одержання нафтопродуктів.
Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987
БАГАТСТВА НАДР. МЕТАЛІЧНІ КОПАЛИНИ
Закарпаття характеризується надзвичайною різноманітністю металічних корисних копалин. Тут виявлені рудопрояви і родовища ртуті, поліметалів, золота й срібла, заліза і марганцю, алунітів і бокситів тощо.
Ртуть. Ртутне зруденіння Закарпаття відноситься до ртутної, ртутно-рідкометальної, ртутно-миш’яково-сурм’яної формацій. Найпродуктивнішою є ртутна формація. Вона представлена найкрупнішими в області родовищами, розвинутими в основному в межах Вишківського, а також Оленевського і Дубриницького рудних полів.
На Вишківському рудному полі ртутне зруденіння знаходиться в інтрузивних і ефузивних породах, пісковиках і змінених аргілітах. В окремих місцях мінерали ртуті асоціюють із сфалеритом і галенітом, утворюючи проміжний свинцево-цинково-ртутний тип родовищ. У більшості випадків зруднення приурочене до приконтактових зон гранодіорит-порфірових інтрузій, де пов’язано з тектонічними зонами, заповненими інтенсивно роздрібненими породами, розбитими густою сіткою тріщин. Зруденіння представлено гніздовими скупченнями, прожилками і вкрапленістю рудних мінералів, що утворюють поклади різної форми. В межах покладів спостерігається також штокверковий тип зруденіння. В зонах роздрібнення в окремих місцях розвинене дисперсне просякнення рудними мінералами глинистого матеріалу, що заповнює тріщини. Головним рудним мінералом є кіновар, метацинабарит, марказит, пірит, сфалерит, піротин і халькопірит.
На Оленевському рудному полі є кілька ртутних родовищ. Одне з них приурочене до еруптивної брекчії. Інші рудопрояви пов’язані з дрібними дайками. Кіновар утворює тут дрібну вкрапленість в породах.
На Дубриницькому рудному полі ртутна мінералізація виявлена просякненнями кіноварі з незначною домішкою марказиту в каолінізованому мікрогранодіориті. Родовище є невеликим штоком, що утворився на перетині двох розломів. У районі Драгова ртутна мінералізація зустрінута в туфах калієвих діабазів, що залягають серед пухівських мергелів. Мінералізація приурочена до розлому. Зруденіння розкрито в зоні окислення.
Відомі також рудопрояви ртуті в басейні потоку Монастирського. Тут у тріщинах флішевих пісковиків простежуються кірочки метацинабарита. В межиріччі Тереблі і Великої Угольки в еоценових флішевих пісковиках і алевролітах по тріщинах, у вигляді кіркогніздових скупчень, вкрапленостей і прожилок, спостерігається реальгар, метацинабарит, кіновар, марказит і кальцит.
На Вишківському рудному полі родовище ртуті Варгедь розробляється.
Поліметали (свинець – цинк – мідь). Закарпаттю властиві численні рудопрояви кольорових та дорогоцінних металів. Серед них свинець та цинк зустрічаються у промислових концентраціях. Відомі вони на Вишківському, Берегівському, Біганському і Рахівському рудних полях.
На Вишківському рудному полі поліметалічна мінералізація представлена лінзами, жилками, зруденілою брекчією та вкрапленістю. Свинцево-цинкові рудопрояви зустрічаються на окремих ділянках, де вони пов’язані з невеликими карбонатними жилами, розміщеними на контакті головного Вишківського інтрузиву з глинистими сланцями.
У межах Берегівського рудного поля виділяється кілька рудних ділянок, порушених системами розломів, з якими пов’язані свинцево-цинкові рудопрояви і мінералізовані верстви туфів та глин. Мінеральні концентрації розміщені у вигляді окремих видовжених тіл, що мають незначне простягання. Потужність рудних тіл змінюється від 0,5 до 50 м. Залягають вони на глибині до 75–150 м. Головні рудні мінерали Берегівського рудного поля – сфалерит, галеніт, пірит, халькопірит та ін. Вони вкраплені у вміщуючу породу. Середній вміст свинцю – 1,62, цинку – 2,01 %.
На Біганському рудному полі серед поліметалічних руд розрізняють масивні, вкраплинно-прожилкові і вкраплинні руди. Масивні руди найчастіше галеніт-сфалеритові, рідше сфалерит-галенітові. Вкраплинно-прожилкові утворюють облямівку масивних руд, до периферії рудної зони відмічається поступовий перехід у вкраплинні руди. Головні рудні мінерали – сфалерит, галеніт і пірит.
У межах Рахівського рудного поля свинцево-цинкові родовища пов’язані з метаморфічними комплексами. До них належать родовища Кобилецької і Косівської Полян. Рудні тіла цих родовищ мають лінзовидну або жилоподібну форму і змінну потужність. Найпоширеніші мінерали: галеніт, сфалерит, пірит, марказит. На Марамороському масиві виділяються також невеликі мідно-колчеданні поклади (Полонське, Гаврищук). Це переважно лінзоподібні тіла, що залягають серед кристалічних сланців. До головних мінералів належать пірит і халькопірит, що утворюють вкрапленість у кварці.
У басейні Великої Угольки мідна мінералізація виявлена на Малахітовому родовищі. Вона представлена окисленими й напівокисленими сульфідами міді у вигляді прожилків і вкраплень у пісковиках. Мінеральний склад: борніт, халькозин, халькопірит та інші.
Золото і срібло. На Закарпатті зустрічається корінне й розсипне золото. Корінне – на Марамороському масиві в мідно-колчеданних і свинцево-цинкових рудах, а також в чисто кварцових жилах. Видиме золото було виявлене в розвалах кварцової жили потоку Банського. На Берегівському рудному полі золото знаходиться в сульфідних жилах, а також в штокоподібних кварцово-адулярових тілах. У первинних сульфідних рудах воно зустрічається тільки в тонкодисперсному стані, в окислених також видиме золото. Розміри окремих золотин досягають 2 мм. Корінне золото добувалось на Берегівському рудному полі і в околицях Вишкова.
Розсипне золото виявлено у вигляді ареалів механічного розсіювання в області поширення крейдових теригенних порід Марамороської зони. Такі ареали зосереджені переважно біля виходів конгломератів. У останніх також знайдені дрібні одинокі золотинки. У басейні верхньої Тиси та її притоків, що стікають з Марамороського масиву, розсипне самородне золото виявлено в пухких алювіальних відкладах. Переважають золотинки невеликих розмірів. Це золото, як правило, високопробне. Розсипне золото видобувалось у багатьох місцях, але найбільш значний видобуток його був зосереджений біля сіл Кваси і Луги.
Самородне срібло виявлено серед свинцево-цинкових руд на Берегівському рудному полі і на родовищі Кобилецька Поляна. У Берегові срібло зустрічається рідко у вигляді найдрібніших виділень у сфалериті, галеніті й піриті. У Кобилецькій Поляні срібло виявлено в кварц-баритовій жилі. Воно представлене тонкими пластинками й листочками, що утворюють дендритоподібні агрегати. Розміри деяких дендритоподібних агрегатів самородного срібла досягають 1,2х1,8 см.
Залізо і марганець. На Закарпатті є численні, але невеликі за розмірами родовища залізних і марганцевих руд. Значна частина малих родовищ розміщена на Марамороському масиві. Зруденіння тут зосереджене в контактовій зоні юрських вапняків з гнейсами і кристалічними сланцями. Виражене воно гематито-магнетитовими й сидеритовими рудами. Окремі залізорудні родовища почали розробляти тут ще з середини минулого століття. Руда в цих родовищах залягає невеликими гніздами, вміст заліза в них від 22 до 57 %. Найвідоміші родовища– Великий Бичків, Кобилецька Поляна, Косівська Поляна, Ділове, Костилівка і Рахів.
Поклади залізних руд зустрічаються також на південно-західній окраїні Вигорлат-Гутинської гряди, де відомо понад 50 дрібних родовищ. Руди цих родовищ пов’язані з неогеновими осадочними й вулканогенними породами. Пласти залізних руд осадочного походження подекуди досягають потужності 1 м і більше. З вулканогенними породами іноді пов’язані жили сидериту гідротермального походження. Потужність жил 0,3–0,5 м. В Іршавській улоговині є родовища залізних руд біля Довгого, Білок, Великого Раківця. Ці руди містять від 23 до 52 % заліза, однак запаси їх невеликі. На північний захід від Мукачева розташоване Шелестівське родовище з вмістом заліза від 50 до 60 %. Невеликі поклади є біля Середнього, Антонівки, Лемковець та в інших місцях.
У флішевих відкладах Карпат поширені поклади сидериту й сферосидериту. Вони залягають у вигляді пропластків, лінз та скупчень серед пісковиків і аргілітів. Товщина пропластків досягає кількох десятків сантиметрів. Вміст заліза у флішевих карпатських рудах міняється від 10 до 55 %.
Марганцеві руди виявлені на Марамороському масиві. Мінералізація пов’язана з покладами гематито-магнетитових руд. Ці руди зустрічаються в околицях Кобилецької Поляни, Ділового, Великого Бичкова. Вміст марганцю в рудах досягає 35,47 %, заліза – 4.21, кремнезему – 14,9, сірки – 0,21 %. Незважаючи на високу концентрацію металу, промислова цінність цих руд із-за незначних розмірів покладів не представляє інтересу.
Алуніти і боксити є цінною сировиною для одержання алюмінію. На Закарпатті більше розповсюдження мають алунітові руди. Найбільш відоме родовище розташоване в межах Берегівського рудного поля. Це пластоподібний поклад каолінізованих і алунітизованих вулканічних туфів. Потужність пласта змінюється в межах 13–74 м і в середньому становить 14 м. Алуніт поширений в алунітизованих туфах нерівномірно. У збагачених цим мінералом пластах алуніту – 50–80 %, найчастіше його буває 15–50%. Алуніти залягають у вигляді пропластків і пластових тіл потужністю 2–50 м. Середня потужність рудних пластів із вмістом 50 % алуніту становить 20–25 м. Залягають руди на глибині від 5 до 57 м. Алунітова порода Берегівського родовища складається з 55 % алуніту і 44 % кварцу з домішкою опалу. Середній вміст алюмінію – 22 %.
На Біганському рудному полі алуніти пов’язані з вторинними кварцитами. Тут найширше розповсюдження мають кварц-каолініт-алунітові руди. Це щільні світло-сірі з рожевим або фіолетовим відтінком маси, що складаються з уламків кварцу, аргіліту й алевроліту, зцементовані опалом, галуазитом і каолінітом. Вміст алуніту коливається від 30 до 40, рідше до 50 % і більше.
Боксити виявлені в Марамороській зоні, де вони утворюють дрібні лінзовидні й пластові тіла. Так, Руднарське рудопроявлення виражене лінзоподібним бокситовим тілом. Це тіло залягає на закарстованій поверхні тріасових вапняків і перекрите пісковиками, вапняками й аргілітами юри. Бокситова руда, що представлена червоними бокситами і бокситовими глинами, складається з діаспору, гідраргіліту, хлориту і кварцу.
Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987
БАГАТСТВА НАДР. НЕМЕТАЛІЧНІ КОПАЛИНИ
Серед неметалічних корисних копалин найбільше поширення мають родовища солі, високометаморфізовані (метаантрацитові) вуглисті утворення, рудопрояви бариту, фосфати, цеоліти, перліти, самоцвіти, облицювальні камені та будівельні матеріали.
Сіль. На Закарпатті виявлено понад 30 пунктів солепроявів. Серед них розрізняють стовпоподібні й лінзоподібні морфологічні типи. До першого з них відносяться Солотвинське, Тереблянське, Олександрівське, Данилівське, Боронявське й Округлівське родовища. Лінзоподібний тип представлений невеликими соляними тілами, що зустрічаються в околицях Нересниці, Новоселиці, Ганичів, Солоного та інших.
Геологорозвідувальні роботи проводились на Солотвинському і Тереблянському родовищах. Видобуток солі здійснюється тільки на Солотвинському родовищі. Воно пов’язане з брахіантиклінальною структурою, що ускладнена соляним штоком грушевидної форми завдовжки 1800 м, завширшки – до 760 м. У будові родовища беруть участь відклади тереблянської і солотвинської світ неогену та четвертинні відклади. Тереблянська світа – це потужна галогенно-глиниста товща. Розкрита потужність світи – 1010 м, а потужність солі в ній – 400–600 м. Сіль переважно дрібно- й середньозерниста, забруднена глинистим матеріалом.
На Солотвинському родовищі розробляється 5 різновидностей солей: сіль біла, чиста середньо- й дрібнозерниста, що вміщує незначну кількість домішок і характеризується високою якістю – екстра і вищий сорти; сіль світла й димчаста, злегка забруднена тонкодисперсними глинистими домішками, якість її – І і II сорти; сіль сіра, слабо забруднена глинистим матеріалом, вміщує дрібні включення ангідриту, відноситься до II і III сортів; сіль землиста, темно-сіра, суттєво забруднена глинистим матеріалом; за якістю некондиційна, рідше III сорту; глинисто-соляна брекчія.
Запаси кам’яної солі на Солотвинському родовищі великі. Вони визначаються за категоріями В+С1 для сортів І – 32526,6; II – 316046,4; III – 348573,2 тис. т. Видобуток солі на Закарпатті здійснювався ще в бронзовий вік. У 1913 році лише по Солотвинському руднику він становив 50,9 тис. т. Пізніше видобуток поступово нарощувався (1970 – 450,6; 1980 – 837,8 тис. т). Є реальні можливості і планується довести видобуток харчової солі, в основному за рахунок II і І сортів, до І млн. т на рік.)
Тереблянське родовище солі розроблялось в кінці XVIII – на початку XIX ст. Зараз воно на консервації. Це родовище приурочене до склепінної частини Данило-Тереблянської антиклінальної структури і пов’язане з тереблянським соляним штоком. Запаси солі на родовищі значні. Підрахунки лише по одній ділянці до абсолютної відмітки 230 м по категоріях А2 + В + С1 + С2 показали, що запаси солі становлять 1395328 тис. т. Однак якість солі тут дуже непостійна, тому видобуток її шахтним способом нераціональний.
Високометаморфізовані вуглисті (метаантрацитові) утворення значно розповсюджені серед порід Марамороського масиву. Найбільше їх виявлено в околицях Ділового і верхів’ях потоку Кузі. Метаморфічний комплекс, з яким пов’язані метаантрацити, складений переважно сланцями, а також гнейсами, амфіболітами, кварцитами і мармурами. Метаантрацити зустрічаються майже у всіх різновидностях порід комплексу. Вони представлені тонкими прошарками і лінзами, товщина яких не перевищує 1-1,5 см, гніздами діаметром 10–20 см і тонкорозпиленою домішкою в сланцях і мармурах. Вміст вуглистої речовини в породах подекуди сягає 10-15 %.
За своїми властивостями метаантрацити наближаються до прихованокристалічного аморфного графіту і, можливо, в майбутньому найдуть промислове застосування.
Барити і фосфати. Барити – це сірчанокислі сполуки барію, що утворилися в результаті гідротермальних процесів. Вони використовуються для виготовлення білих фарб, одержання солей барію, в гумовій і паперовій промисловості. На Закарпатті баритова мінералізація розвинена в межах Берегівського, Біганського, менше Вишківського і Рахівського рудних полів. На Берегівському рудному полі баритові рудопроводи зустрічаються у вигляді дрібних друз кристалів на стінках пустот в кавернозному ріолітовому туфі. Розмір кристалів до 1,5 см. У каолінізованому туфі барит зустрічається у вигляді гнізд, утворює невеликі жили і штокверкові зони. Вони складені прихованокристалічним агрегатом. Барит асоціює з кварцом, каолінітом, сульфідами й гідрослюдами. В поліметалічних рудних зонах барит спостерігається у вигляді тонких жил, у пустотах – невеликі друзи кристалів.
На Біганському рудному полі баритові руди складають верхню частину рудних тіл. Головні мінерали руд-барит, кварц і глинисті. Переважають руди з рівномірно-зернистим, подекуди крупнозернистим баритом. Проміжки між кристалами бариту заповнені тонкозернистим кварцом, алунітом, каолінітом, серицитом і гідроокисом заліза. Вміст сульфату барію в баритових рудах у верхній частині рудних тіл від кількох до 80 %, в середньому близько 40 %.
Баритова мінералізація широко розповсюджена на Вишківському рудному полі. Тут барит асоціює з рудними мінералами, виповнює кварц-карбонат-баритові жили, локалізується в зоні брекчій, що перетинають інтрузії гранодіорит-порфіру і кварцового діорит-порфіру. В монокварциті виявлене виділення крупнотаблитчастого бариту у вигляді вкрапленості, жил і гнізд.
На Рахівщині рудопрояви бариту пов’язані головним чином з метаморфічними породами. Вони зустрічаються у вигляді баритових, кварц-баритових і кварц-барит-карбонатних утворень. Невеликі скупчення бариту спостерігаються в басейні Великої і Малої Угольки на контакті ультраосновних порід з юрськими вапняками. Баритова мінералізація супроводжується сульфідами. На потоці Малий Розис серед слюдисто-хлоритових сланців виявлено пошарове кварц-баритове тіло завдовжки 0,3 м при вмісті бариту 63,3 %. Проведені на цій ділянці спеціальні роботи по розшуку промислових покладів баритів поки що не увінчались успіхом.
Фосфати є солями фосфорної, ванадієвої і миш’якової кислот. Це переважно екзогенні мінерали. Вони є сировиною для виготовлення добрив. Фосфати зустрічаються в Марамороській і Пенінській зонах Карпат. У межах цих зон, крім двох незначних родовищ фосфоритів в районі Кобилецької Поляни і потоку Кузя, встановлено підвищений вміст фосфору в доломітах середнього тріасу (потік Малий Розис, гора Соймул), вапняках верхньої юри (околиці Приборжавського, Сваляви, Перечина), а також в експлозивних брекчіях крейдового віку (потік В. Берлебаш). В інших районах гірської зони, що складені крейдовим ,і палеогеновим флішем, підвищений вміст фосфору відзначається тільки у невеликих конкреціях.
Цеоліти – це водні алюмосилікати кальцію, натрію і калію. Вони є продуктом діагенетичних гідротермальних змін осадочно-вулканогенних порід кислого складу. Зустрічаються на Берегівському (натроліт і гарматом), Вишківському (натроліт) рудних полях, Вигорлат-Гутинській гряді (десмін і шабазит), а також у басейнах річок Шопурки, Косовки, Тростянця (ломоніт і тамсоніт). Однак найважливіше значення мають Сокирницьке родовище клиноптилоліту та великі поклади морденіту біля сіл Липча і Водиця. Враховуючи, що цеоліти є дуже ефективними сорбентами, вони мають велику перспективу використання в промисловості й сільському господарстві та охороні навколишнього середовища.
На Закарпатті перліти мають значне поширення. Давно відомим районом перлітової сировини є Берегівське горбогір’я. Тут виявлені родовища світло-сірих, темно-сірих, чорних з різними відтінками обсидіанового типу перлітів і типових перлітів. Запаси перлітів на Закарпатті дозволяють налагодити виробництво надлегких матеріалів та виробів на їх основі.
Самоцвіти представлені гірським кришталем, відомим під назвою марамороських діамантів. Виявлені вони серед флішевих утворень в околицях Кобилецької Поляни, Підполоззя та в інших місцях. Знайдено ряд невеликих родовищ в алювіальних відкладах річок Ріки в Репинному, Вечі у Волівці, Славки у Верхніх Воротах. Діаманти переважно безколірні, рідко зустрічаються кристали з коричневим або сірим відтінками. Одиничні кристали добре огранені, з двома головками. Розміри кристалів від 1 до 12 мм. Рідко зустрічаються розміром 15–30 мм. Габітус їх призматичний і біпірамідальний. Марамороські діаманти мають високі декоративні якості.
Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987
БАГАТСТВА НАДР. БУДІВЕЛЬНІ МАТЕРІАЛИ.
Значні запаси мармурів і мармуризованих вапняків, які на Закарпатті використовуються як облицювальні камені, зосереджені в Марамороській і Пенінській зонах Карпат. Вони пов’язані з домезозойськими метаморфічними породами діловецького комплексу (с. Ділове), тріасовими та юрськими карбонатними породами (потік Довгоруня) і крейдовими утвореннями (межиріччя Тереблі, Лужанки).
Важливу групу будівельних матеріалів становлять вулканічні туфи для виготовлення облицювальних плит, стінних блоків, домішок до цементу, заповнювача бетону, у шляховому будівництві тощо.
Велике значення в народному господарстві мають ефузивні неогенові породи – андезити, базальти, ліпарити, як облицювальні й декоративні камені для виготовлення бруківки, добавок у шляхове покриття тощо.
Каменедобувна та каменеобробна промисловості в області розміщені в Ужгороді, Мукачівському, Берегівському, Виноградівському, Хустському та Рахівському районах. За своєю потужністю найбільші – Мукачівський та Хустський кар’єри по виробництву бутощебеневої продукції, Хустський експериментальний каменеобробний завод і Рахівський кар’єр по виготовленню облицювальних плит та декоративного щебеню.
Хустський експериментальний каменеобробний завод – це високомеханізоване підприємство по виробництву декоративно-облицювальних плит із мармуру, андезито-базальту та інших гірських порід. Новоселицький мармуровий кар’єр спеціалізується на обробці кольорового мармуру. Блоки тут добувають за допомогою канатних пил, на Вишківському туфовому кар’єрі – врубових машин. Рахівський (Діловецький) кар’єр – механізоване підприємство по видобутку й переробці мармурової сировини. З неї виробляють плити типу брекчія. Тут побудовано спеціальний каменеобробний цех, а також працює цех по виготовленню штучних мармурових блоків для розпилювання їх на облицювальні плити. Берегівський кар’єр виробляв перлітову сировину, облицювальні вироби з декоративних мужіївських туфів та андезитів Сілецького родовища.
Мармурові ресурси Закарпаття характеризуються великим розповсюдженням і значними запасами. Вони простягаються в північно-західному напрямку через всю область від Перечина до Рахова.
До Рахівської групи входить близько 10 окремих родовищ, розміщених на площі майже 150 км2, що тяжіють до розроблюваного Діловецького родовища світло-сірих мармурів. Найбільш перспективні родовища: Довгорунське – зеленого й сірого мармуру, Головатицьке – білого з чергуванням зеленуватих прожилок, Бутинське, Полунське – білого та темно-сірого, Прибуйське – темно-сірого й чорного мармуру. Богданське родовище мармурів по р. Квасній – самостійне. Тут є кілька ділянок, розміщених уздовж гірського потоку Чорний Грунь і його притоків. Мармури тут руді та рожево-червоні. Північна рахівська група родовищ об’єднує ділянки кольорових мармурів і мармурових брекчій. Кольорові мармури (крім Діловецького) характеризуються хорошою блочністю, високими декоративними якостями. Запаси Кричівського родовища рожевого мармуру становлять близько 1 млн. м3. З відходів мармуру можна одержувати кольоровий щебінь та пісок для цементо-мозаїчних виробів.
Базальти та андезито-базальти користуються великим попитом. Проте цьому виду сировини приділялось порівняно мало уваги, якщо не рахувати періодичних розробок у селах Кольчині, Сільці, Вишкові, Кривій. Дослідженнями встановлено, що типові базальти менш поширені, у той час як андезито-базальти й андезити широко розповсюджені, за своїм складом останні наближаються до базальтів.
Типові базальти залягають на схилах г. Синяк. Досить потужні поклади їх знайдені на г. Гать поблизу населених пунктів Станове, Покуття, а також на лівому березі Латориці, на південь від Вулканічного хребта. У селі Становому на Мукачівщині базальти розміщені нижче андезито-базальтів. На південно-західному схилі г. Гать андезито-базальти залягають значно вище базальтів. Поблизу с. Кам’янського на Іршавщині андезити перекриваються базальтами, товща яких перекрита вулканічними туфами, спостерігається їх чергування, загальна потужність вимірюється сотнями метрів.
Виходи великих покладів базальтів є на Мукачівщині. Вони простяглися на північний захід від Латориці і на південний схід від Боржави, простежуються також в районі гірських вершин Гострий і Тупий. Базальти с. Станового та андезито-базальти родовища Сільце чорного кольору, мають щільну мікропорфірову структуру з чітко вираженою стовпчастою відокремленістю. Базальти г. Бужори темно-сірі, рідше чорні, порфіровидної структури.
У північно-західній частині Латориці базальти проявляються між населеними пунктами Бобовище та Ільківці Мукачівського району. Вони подібні між собою. Базальт Ільківців залягає на ліпаритовому туфі, потужність якого становить 25–30 м. Порода ця – сірого кольору з легким бузковим відтінком.
Андезито-базальти в межах Вигорлат-Гутинського вулканічного пасма найбільш розвинуті в середній її частині в районі с. Кольчина, характеризуються чіткою стовпчастою відокремленістю з великим діаметром стовпів (60–85 см), які мають похиле залягання. Використовують андезито-базальти, як і базальти, для виробництва будівельних матеріалів, а також для архітектурного оформлення. Серед вулканогенних порід є ряд різновидностей андезито-базальтів, які відрізняються мінералогічним складом, кольором, механічною міцністю (гіперстенові, піроксено-роговообманкові андезити, андезито-дацити, дацити та інші породи) і становлять потужну сировинну базу для різних галузей промисловості.
Ліпарити поширені в Берегівському районі (Берегівське та Косино-Запсоньське горбогір’я). Це щільні породи світлих та рожевих відтінків, придатні для виробництва скла, звичайного будівельного матеріалу – щебеню низьких марок, місцями для облицювальних плит.
У межах Вигорлат-Гутинського пасма та на Берегівщині розвинуті ліпарити з вулканічним склом – перліти. Найбільш цікавими з точки зору практичного використання є перліти Берегівського горбогір’я, де вони видобуваються.
Туфи. Донедавна сировинні ресурси порід середньої міцності майже не вивчались і були недостатньо відомі як нова реальна сировинна база для стінових блоків і облицювальних плит. На Закарпатті сировинні ресурси гірських порід середньої міцності досить поширені, оскільки вони зручні для розробки, характеризуються хорошою оброблюваністю та високими декоративними якостями. Особливо цікавими з цієї точки зору є ліпаритові туфи Солотвинської западини (Водиця, Берестянське, Вишкове, Новоселиця, Вільховичі, Ганичі) та білі туфи Берегівського й Косино-Запсоньського горбогір’я).
Туфи Закарпатської області являють собою щільні дрібнозернисті, іноді крупнозернисті світло-сірі, зеленуваті або голубуваті з відтінками породи. Крупні родовища туфів знаходяться у Хустському й Тячівському районах, де вони досягають потужності в кілька десятків метрів, характеризуються досить високою міцністю. Застосовуються головним чином для зведення цокольних частин будівель, а також стін. У Хустському і Тячівському районах є значні поклади цеолітів – алюмосилікатів кальцію, натрію і калію.
Товща туфів у вигляді вузької неперервної смуги простягнулася від Апшиці до Приборжавського і виходить на поверхню в середній і південній частинах западини. На лівобережжі Тиси біля Вишкова є горизонт світло-сірих і зеленуватих туфів потужністю 80– 100 м. Обидва різновиди аналогічні за складом, структурою і фізико-механічними показниками. Для ліпаритових туфів характерний світлий зеленуватий, іноді сіруватий колір, а також дрібно- або грубозерниста будова, блочність. Деякі щільні різновиди туфів використовуються як облицювальний матеріал для оздоблення інтер’єрів.
Ліпаритові туфи Берегівського горбогір’я білого, бузкового, жовтуватого кольору, з високою механічною міцністю, використовуються в будівництві. Найбільш цінними є білі туфи, які залягають біля сіл Мужієва, Добросілля, Квасів, Берегів і Великої Бігані. їх запаси тут значні, можуть використовуватися як стіновий матеріал, а відходи, що утворюються нри їх видобутку, становлять природний заповнювач для бетонів. Крупне родовище ліпаритових туфів бузкового кольору знаходиться поблизу сіл Герцівців, Критого та інших.
Вишківське родовище представлене групою окремих ділянок – кар’єрів. Потужність їх становить 40 і більше метрів. Цікавими є туфи в Хустському районі – Данилові та Крайникові. Вони багаті на цеоліти.
Туфи закарпатських родовищ рідко відповідають вимогам, які ставляться до стінових і облицювальних матеріалів, відрізняються від вапняків-черепашників більш високою механічною міцністю й декоративними якостями. Сировинні ресурси різних туфів в області значні і потребують дальшого вивчення.
У Рахівському районі вершинна частина г. Погар складена туфо-дацитами значної потужності з перевищенням над долиною близько 200 м. Вскривні породи мають потужність 0,5–1,0 м або зовсім відсутні. Це одне з найбільших родовищ зеленого туфу, запаси якого за попередніми даними становлять близько 5 млн.м3. Особливістю цієї туфової породи є зеленувата однотонність, а у верхній частині щебенювата плитчаста будова. Туф характеризується високою міцністю, добре обробляється, полірується, при розпилюванні алмазними дисками добре приймає кромку, більш ефективний при тонко-шліфованій фактурі.
Родовища туфів в Закарпатській області досить значні за запасами. Товща їх в окремих місцях простежується на віддалі близько 1,5 км, корисна потужність становить майже 100 м, місцями вскривні породи відсутні або їх потужність не перевищує 1,0–1,5 м. Товща шарів коливається у межах 40–50 м і більше. Порода характеризується неоднаковою насиченістю кольорів (від інтенсивно зеленого до світлих тонів з сітчастим малюнком, часто з білуватими смугами, тонкими лініями, безсистемно розміщеними у різних напрямках). За фізико-механічними показниками туфи придатні для одержання облицювальних плит. Загальні перспективні та промислові запаси їх становлять близько 10 млн.м3.
Зеленокам’яні туфи Берестянського родовища характеризуються специфічною декоративністю, тому їх можна використати для виробництва облицювальних матеріалів, кольорового дрібняку, мозаїчних плит тощо.
Ганицьке родовище туфів, що розміщене на правому березі р. Тересви поблизу Ганичів та Підплеші Тячівського району, представлене двома пагорбами заввишки 100 м, поділеними р. Терешулькою, і розроблене двома кар’єрами. Туфи тут світло-зелені, іноді сіруваті,, дрібнозернисті, щільні, з нерівними зламами; місцями зустрічаються темно-зелені включення діаметром 3–4 см. Потужність їх коливається від 20 до 30 м, місцями досягає 100 м. Скельні виходи ліпаритового туфу простежуються протягом майже 400 м. Запаси їх становлять 1,5 млн.м3.
Новоселицьке родовище зеленокам’яних туфів простежується майже в середній частині Новоселиці на правому березі Лужанки. Стрімчакова стіна туфу біля річки, потужністю близько 40 м, підноситься над рівнем річки на 30–40 м. Ця товща простежується у північно-західному напрямі в бік Великого Кам’янця й потоку Вульховчика. Ці туфи теж збагачені цеолітом.
Серед великої кількості різноманітних туфових порід найціннішими є білі різновиди ліпаритових туфів. Вони залягають у вигляді лінз і займають у рельєфі горбоподібні узгір’я, утворюючи невеликі за розмірами пасма, площа яких – близько 0,5 км2. Перше узгір’я білого вулканічного туфу знаходиться на околиці Мужієва. Загальні перспективні запаси становлять близько 0,5 млн. м3.
Значне за запасами родовище Велика Бігань являє собою смугу завдовжки 1,5 км, складену в основному білими туфами з різною кольоровою насиченістю. У її межах є ряд неглибоких розчисток кар’єрного типу. У цій частині знаходиться невеликий кар’єр місцевого значення. Розкрив становить 1,5–2 м, можливий видобуток блоків в об’ємі 0,3–0,5 м3 і більше. Перспективні запаси білого туфу – 20 млн. м3. Туфи ці – також алунітова руда, яка зараз детально вивчається.
Конгломерати та брекчії – це своєрідні за будовою декоративно-облицювальні породи. Різнобарвності надає їм оригінальність структури і кольору в обробленій фактурі. Брекчія біля с. Луги утворює крупні скельні відслонення, а природна відокремлюваність на окремих ділянках сприяє видобутку великих блоків, а також дозволяє вести розробку кольорових брекчій.
Кольоровий конгломерат поширений поблизу Ганичів, Підплеші та Новоселиці. Він проявляється у вигляді великих скельних відслонень заввишки 50–80 м. Порода складена галькою білого кварцу, білого та кольорового пісковина, чорних роговиків, зцементованих кременистим зеленуватим туфом. Блочність конгломерату – 1 – 1,5 м3 і більше. Порода добре обробляється, полірується. На ділянці Підплеші є невеликий кар’єр, де конгломерат періодично добувається шляховими організаціями. Високодекоративний кольоровий конгломерат і брекчії рекомендуються для практичного освоєння, що сприятиме збільшенню закарпатських кольорових порід для використання в архітектурі та будівництві.
Будівельні пісковики майже скрізь поширені на території Карпат. Вони використовуються повсюдно в будівництві для спорудження фундаментів будинків, гребель, у шляховому будівництві. Найбільший попит мають товстоплитчасті пісковики масивної будови. Вони складають головним чином склепінчасті частини гірських хребтів. Найбільш поширені ці пісковики в районі г. Говерла, в долинах рік Тересви, Тереблі, Ріки, Боржави, Латориці, Тиси та їх приток. Для пісковиків характерна масивність. Вони бувають світло-сірого, блакитно-сірого, жовтуватого кольорів, дрібно- і крупнозернисті, в основному кварцові з карбонатними та кременистими включеннями.
У межах Солотвинської западини пісковики розробляються неглибокими кар’єрами місцевого значення. Легкість розробки обумовлена тим, що пісковики пластами, потужність яких від 0,5 до 1,5 – 2 м і більше, залягають серед глин. Під час розробки плити одразу ж видобуваються з паралельними гранями, майже не потребують дальшої обробки, поширені у тересвянській світі. Вони сірого та бурувато-сірого кольору, кварцові, грубозернисті. Найбільші кар’єри пісковиків знаходяться в таких населених пунктах, як Горінчеве, Забрідь, Мерешор, Нижній Бистрий, Сіль, Тур’я Поляна і т. д. Значно менше використовуються пісковики інших світ, де вони присутні у вигляді масивних і товстоплитчастих різновидів як окремі пачки або горизонти.
Пісковики карпатської світи утворюють невеликі горизонти серед флішу. Вони тут темно-сірі, кварцові, різнозернисті, з вапняковим цементом. Потужність горизонтів коливається від 0,5 до кількох метрів. Великі кар’єри цих пісковиків знаходяться на р. Шопурці, північніше Великого Бичкова. Будівельні пісковики у великій кількості є в Рахівському районі. Вони досить міцні, товстошарові, масивні, потужність деяких досягає 20–30 м.
Родовища будівельних пісковиків у Карпатах – крупна сировинна база для задоволення потреб місцевого будівництва.
У районі Рахова по р. Квасній розміщені зеленокам’яні діабази, які мають невисокі фізико-механічні показники. їх можна використовувати в будівництві, а також для виготовлення невеликих архітектурних форм.
На Закарпатті відомі також травертини. Перший скельний вихід знаходиться в 4–5 км з правого боку дороги Рахів – Солотвина, над Тисою. Площа його тут невелика. Другий вихід травертину простежується в районі Ділового в урочищі Мармури. Він представлений двома природними виступами – 1,5–2 м кожний, на площі близько 1,5 га, з запасом – майже 0,5 млн. м3. Травертин тут світло-сірого кольору з кремовим відтінком, добре обробляється, з незначною декоративністю, невисокими показниками, достатньою блочністю. Родовище може стати сировинною базою для Хустського та Рахівського каменеобробних підприємств об’єднання «Закарпатнерудпром».
Широке застосування в будівництві мають гравійно-галечникові й піщані відклади, суглинки і глини. Цими будівельними матеріалами Закарпатська область забезпечена досить добре. Пісковики поширені в гірській частині області. Найчастіше використовуються пачки товстошаруватих і масивних пісковиків крейди і палеогену. Вони мають високу міцність і разом з тим добре піддаються обробці.
Мергелі – глинисто-карбонатна порода – досить поширені в зоні Карпатського глибинного розлому. З неї одержують портландцемент. Як сировина для виробництва цементу поклади мергелів вивчалися і поблизу Перечина. Було встановлено, що вони ні за кількістю, ні за якістю не відповідають вимогам цементного виробництва. В інших місцях вони не привертали уваги геологів через наявність досить частих прошарків пісковику. За останні роки поблизу Новоселиці на Тячівщині виявлено й опробовано досить великі його поклади – понад 30 млн. т.
Вапно будівельне одержують шляхом випалювання вапняку або доломіту. Воно використовується для приготування будівельних розчинів, силікатної цегли, вапно-пуцоланових виробів. Карбонатні породи, придатні для одержання вапна, повинні вміщувати, залежно від марки, 90–97 % карбонатів кальцію, магнію і не більше 3–10 % глини. В області для виробництва вапна детально розвідане Приборжавське родовище вапняку (7,2 млн. т), на базі якого працює завод. Річна потужність його становить 45–50 тис. т вапна.
Сировина для скла. Для виробництва скла застосовується шихта, яка найчастіше складається з кремнезему, глинозему, лугів, окисів магнію та кальцію, а також допоміжні матеріали – освітлювачі, барвники, глушителі, прискорювачі, окислювачі та відновники. Головне джерело кремнезему – піски підвищеної чистоти й певного гранулометричного складу, глинозему – польові шпати, лугів – сода й сульфат натрію, оксидів кальцію і магнію – карбонатні породи підвищеної чистоти. В кондиційних пісках вміст кремнезему становить 98,5–99,8 %, окису заліза – менше 0,03–0,2 %, величина зерен – 0,1–0,6 мм.
У зв’язку з відсутністю в області пісків, які відповідали б цим вимогам, склотарний завод у м. Сваляві може забезпечувати місцевою комплексною сировиною – ліпаритами Арданівського родовища, що знаходиться поблизу Берегова. Ліпарити складаються, в основному, з кремнезему та глинозему, містять до 6–7 % лужних окисів та невелику кількість окисів кальцію й магнію, тому потребують незначної добавки інших підшихтових матеріалів.
Скло з ліпаритів потребує дещо підвищеної температури варки та формування виробів. Запаси ліпариту становлять 20,7 млн. т.
У процесі технологічних випробувань, проведених Українським науково-дослідним інститутом скляної та фарфорової промисловості, з ліпаритів Непівського родовища та місцевих доломітів з добавкою лужних матеріалів одержано зелене тарне скло високої якості.
Камінь будівельний. Для виробництва будівельного каменю використовуються найбільш міцні магматичні, рідше осадові або метаморфічні породи.
В області розвідано понад 20 родовищ будівельного каменю (понад 240 млн. м3). Річний випуск продукції з нього в області досягає 5 млн. м3.
Пиляний стіновий камінь. Для виробництва пиляних блоків, які застосовуються для кладки стін, використовуються відносно м’які вапняки-черепашники, окременіла крейда та вулканічні туфи. В області для виробництва стінових блоків придатні лише деякі різновиди вулканічних туфів, що не мають твердих кам’яних включень.
Цегельно-черепична сировина. Наявність на Закарпатті високоякісних глин (Дубриничі, Горбок, Верхній і Нижній Коропець та інші) створює сприятливі умови для розвитку цегельно-черепичного виробництва, виготовлення дренажних труб, керамічних блоків, кахлів, облицювальної плитки і т. п.
Родовища цегельно-черепичної сировини розміщені в області досить нерівномірно. Зосереджені вони переважно в рівнинній частині і майже відсутні в гірських районах. Сировиною для цегельно-черепичного виробництва служать глини та суглинки елювіального та делювіального генезису. Звичайно ці породи залягають під ґрунтовим шаром горизонтально і пластоподібно. Глини характеризуються сірим кольором з різними відтінками. Вони мають високу пластичність і в’язкість, рідше зустрічаються піщанисті та мулисті. В області нараховується 45 родовищ цегельно-черепичної сировини, а них експлуатується 31. Найбільші родовища суглинків та глин в Берегівському, Ужгородському, Мукачівському та Виноградівському районах.
Практично в кожному районному центрі є один або кілька заводів, що випускають будівельну цеглу, дренажні труби, іноді черепицю. З глин Нижньокоропецького та Івановецького родовищ (Мукачівський район) можна одержати облицювальну плитку й кахлі. Придатні для виробництва облицювальної плитки аргіліти Голятинського родовища (Міжгірський район). Балансові запаси сировини по категоріях А+В+С1 становлять 42,5 млн. м3. Подальше збільшення запасів доцільно за рахунок розвідування покладів глин у полосі передгір’їв на непродуктивних землях.
Пісок будівельний – це незцементована або слабозцементована порода, яка складається, в основному, з кварцових зерен розміром до 5 мм. Домішки найчастіше складені лусочками слюди, зернами польового шпату, дрібними уламками міцних гірських порід у вигляді піску та гравію розміром 5–60 мм. Піски широко використовуються у будівництві для приготування штукатурних або кладочних розчинів, бетону, силікатної цегли.
В області піски поширені, головним чином, в західній рівнинній частині (від Чопа до Берегова), де вони у вигляді пластів та лінз потужністю 15–30 м залягають серед давньочетвертинних озерно-алювіальних відкладів на глибині 2–8 м. Поклади піску, як правило, обводнені. За мінералогічним складом вони неоднорідні. Крім кварцевих зерен, містять дрібні лусочки слюди, уламки різноманітних гірських порід у піщаній та гравійній частинах, а також домішки мулу та глини. Вміст гравію змінюється від 2 до 15 %, а мулу та глини – до 32 %. Вміст кремнезему в пісках становить 70-88 %.
Детально розвідано в області два родовища – Дідівське (16,8 млн. м3), сировина якого використовується як заповнювач бетонів і будівельних розчинів, і Берегівське (15,9 млн. м3), сировина якого придатна для виробництва силікатної цегли. У східних районах області зустрічаються незначні за розмірами лінзовидні поклади пісків поблизу Виноградова та Буштини.
Враховуючи незначне поширення пісків у східних районах області і обмежені можливості розробки великих покладів його в західних, доцільно організувати на кам’яних кар’єрах промивання відсіву (фракція 0–5 мм), який одержують при дробленні кам’яної сировини на щебінь, і використати як заповнювач бетонів.
Перліти – це склуваті вулканічні породи, що мають перлітову (порода наче складена з дрібних цибулиноподібних або круглих зерен) структуру. Завдяки своїм властивостям при термічній обробці спучуватись, перліти широко використовуються для виробництва легких заповнювачів бетону, тепло- і звукоізоляційних матеріалів, при нагріванні в подрібненому стані до температури 1000–1150° вони спучуються і утворюють пісок з об’ємною насипною масою 100– 500 кг/м3 або щебінь з об’ємною насипною масою 300–600 кг/м3. Утворюються перлітові породи при швидкому застиганні ліпаритової лави або вулканічного попелу в наземних умовах, що перешкоджав значній їх кристалізації і наступній гідратації вулканічного скла (обсидіану) гарячими поствулканічними водами. Завдяки низькій об’ємній масі, тепло- і звукоізоляційним властивостям спучений перлітовий пісок і щебінь широко використовується у будівництві для виготовлення легких будівельних блоків, штукатурок, засипок. Інші галузі промисловості використовують перліт у вигляді вогнетривких обмазок і засипок для захисту котлів і трубопроводів від впливу зовнішнього тепла або холоду. Високоякісні перліти в області поширені в межах Берегівського горбогір’я, а також у Мукачівському районі, але тут запаси їх незначні (0,7–1,5 млн. м3). У Хустському районі перлітові породи виявлені поблизу Рокосова. Прогнозні запаси становлять 3–4 млн. м3. Здатність їх до спучування відносно невисока. Родовище слід віднести до числа перспективних для виробництва невисоких марок спученого перліту з об’ємною насипною масою 250–500 кг/м3.
Доломіт являє собою породу, яка складається, в основному, з мінералу доломіту класу карбонатів. Найбільш чисті доломіти з мінімальною домішкою кремнезему, глинозему та заліза, використовуються для виробництва смолодоломітових вогнетривів, які застосовуються при конверторній варці сталі, для одержання білого скла, а також у хімічному виробництві.
На Закарпатті відомо два родовища доломітів середньотріасового віку, розташованих у південній частині Рахівського району. В басейні потоку Кузя поблизу с. Луги доломіти простежуються на площі 1,6х0,8 км. Доломітова товща вміщує відносно рідкі пачки вапняків з прошарками філітовидних сланців. Найбільш потужна (80–170 м) і чиста нижня пачка доломіту. Розвідані запаси становлять 56,6 млн. т, прогнозні менш чистих доломітів – 50–80 млн. т. Родовище поблизу Ділового розташоване на важкодоступних для транспорту гірських схилах. Чисті різновиди доломіту тут зустрічаються рідше.
Каоліни. Каолінами називаються світлі глинисті породи, що складаються переважно з мінералу каолініту в суміші з зернами кварцу. Розрізняють каолін первинний, який зберігся на місці свого утворення, і каолін вторинний, перевідкладений.
В області є одне розвідане родовище каолінів – Берегівське, розташоване в 5 км на схід від Берегова. Площа його зайнята лісом. Каоліни за своїм генезисом є первинними. Вони утворюють пластові поклади. Максимальна потужність їх приурочена до центральної частини родовища і становить 40–74 м. Потужність порід покрівлі змінюється від 4,9 до 56,7 м. Гідрогеологічні умови досить сприятливі для експлуатації родовища як відкритим, так і підземним способом.
Берегівські каоліни надзвичайно неоднорідні за хімічним складом. З них не можна видалити грубі домішки відмулюванням, чого не спостерігається в інших первинних каолінах, у хімічному складі наявна досить значна кількість сульфату, хоча це й нешкідлива домішка. Від грубих часток можна позбавитися при мокрому помолі. Особливо цінною властивістю берегівського каоліну є мінімальний вміст у ньому забарвлюючих оксидів титану й заліза. Зразки, випалені при температурі 1280° – 1300°, мають дуже високу білизну (82–88 %), що робить каоліни особливо цінними для фарфорово-фаянсової промисловості. Вогнетривкість каоліну – 1650° – 1730 °С, температура спікання – 1480–1600 °С.
Особливістю каоліну є його порівняно низька пластичність (5,5– 12,5). Але дослідження показали, що домішка пластичної глини різко поліпшує властивість фарфорової маси, придаючи їй здатність добре формуватися і зберігати міцність при висиханні. Як пластичну домішку можна використати галуазитові глини, пласти яких потужністю до 2 м залягають у каолінових покладах.
Бентонітові глини. Характеризуються вони іонообмінною і адсорбційною здатністю, пластичністю, розбуханням. Головним породоутворюючим мінералом бентонітових глин є монтморилоніт, а також деякі мінерали цієї групи. В області немає розвіданих родовищ типових бентонітових глин. Єдине родовище глин, які за своїми якостями наближаються до бентонітових і тому називаються бентонітоподібними, знаходиться біля с. Горбків Виноградівського району. Потужність пласта – 10–15 м. Основною складовою частиною глин є суміш монтморилоніту й галуазиту. Запаси глини – близько 8 млн. т. Перспективи збільшення їх незначні. В області відомо кілька проявлень типових високоякісних бентонітових глин, які потребують дальшого вивчення (в районі Вишкова та Ільниці).
Мінеральні фарби. На території області вони являють собою кольорові глини, червоне забарвлення яких обумовлене підвищеним вмістом мінералу гідрогематиту, а жовте – гідрогетиту. Поклади мінеральних фарб, які в більшості належать до вохр, приурочені, головним чином, до зони вивітрювання туфогенноефузивних порід за рахунок збагачення останніх гідроокисами заліза. В області нараховується 5 родовищ: Великокопанське, Новоселицьке, Черненське, Ільницьке, Іршавське та 11 маловивчених покладів.
Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987
ЛІСОВІ ГРУНТИ
Загальна площа лісового фонду в області становить 662 тис. га, в тому числі вкрита лісом – 636 тис. га.
На території лісового фонду області виділено такі генетичні типи грунтів: дернові, дерново-підзолисті, буроземно-підзолисті, бурі гірсько-лісові, гірські лучно-лісові, гірсько-підзолисті, торф’яно-гірсько-підзолисті. Між окремими типами існує тісний генетичний зв’язок. Знаходячись в одному генетичному ряду, кожен тип грунту являє собою окрему й самостійну стадію розвитку у часі.
Ґрунти Закарпатського передгір’я
Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987
ЛІСОВІ ГРУНТИ. Грунти Закарпатської низовини
Закарпатська низовина в історичному минулому була вкрита заплавними фітоценозами та дубовими лісами. Сучасні діброви тут створено посадкою дерев на лісосіках та сільськогосподарських угіддях, складаються з дуба звичайного з домішкою ясена, граба і осики. У трав’яному покриві переважає осока трясунковидна.
Дернові опідзолені оглеєні грунти поширені на надзаплавних терасах Тиси та її приток і є домінуючим типом у ґрунтовому покриві низовини (табл.). В утворенні цих грунтів велику роль відіграли процеси: дерновий, що відбувався під дією трав’яної рослинності; підзолистий, зумовлений широколистяними лісами, переважно дібровами; глейовий, викликаний неглибоким заляганням ґрунтових вод (1,5-2). Поєднання цих процесів призвело до утворення ґрунтів різного ступеня опідзолення та оглеєння.
Таблиця. Площі ґрунтів Закарпатської області
| Ґрунти | Зона | Загальна площа, тис. га | В тому числі рілля | |
| тис. га | % | |||
| Дерново-слабопідзолисті супіщані | 2,5 | 2,0 | 80,0 | |
| Дерново-середньопідзолисті оглеені суглинкові | Закарпатська низовина | 6,7 | 4,2 | 62,7 |
| Лучні | » | 14,1 | 5,1 | 36,2 |
| Лучно-болотні й болотні | » | 4,1 | 0,5 | 12,2 |
| Дернові, переважно оглеєні, піщані, глинисто-піщані й супіщані в комплексі з слабо-гумусовими пісками | » | 25,8 | 9,2 | 35,6 |
| Дернові опідзолені суглинкові та оглеєні їх види | » | 109,4 | 76,7 | 70,1 |
| Буроземно-підзолисті ґрунти і поверхнево оглеєні їх види | Закарпатське передгір’я | 61,5 | 20,9 | 34,0 |
| Бурі гірсько-лісові щебенюваті й дерново-буроземні в комплексі з оглеєними їх видами | Гірсько-карпатська зона | 953,3 | 41,7 | 11,8 |
| Дерново-буроземні й гірські лучно-лісові | » | 4,2 | – | – |
| Розмиті ґрунти і виходи порід | » | 3,7 | 0,1 | 2,7 |
| Всього: | 1185,3 | 160,4 | 13,5 | |
Типовий профіль ґрунту має таку будову: гумусовий горизонт (0-28 см) бурувато-сірого кольору, слабо оглеєний, середньосуглинковий, структура його зернисто-грудкувата, а тому горизонт пухкий, розсипчастий, добре вбирає й пропускає вологу. Елювіальний гумусований горизонт (28-40 см) глеюватий, за кольором дещо світліший від гумусового, порохувато-грудочкуватої структури. Ілювіальний горизонт (40-130 см) має міцну горіхувато-призматичну структуру, виразно оглеєний, з багатьма сизими та іржавими плямами гідратів закисного й окисного заліза на мозаїчно строкатому червоно-бурому фоні. Горизонт збагачений колоїдами, вимитими з верхніх шарів, а тому має важкий механічний склад, липкий і в’язкий, водонепроникний, що є однією з основних причин оглеєння. Давньоалювіальний горизонт (100-130 см і глибше) – важкий суглинок, глейовий, в’язкий.
Усі дернові опідзолені ґрунти в тій чи іншій мірі оглеєні. Глеюваті відміни формуються в умовах періодичного перезволоження і, як правило, знаходяться на підвищених елементах рельєфу. Поверхнево оглеєні і глейові відміни формуються при сильному розвитку глейового процесу в умовах застою атмосферної вологи і поширені на малостічних і замкнутих елементах рельєфу.
Дерново-опідзолені оглеєні ґрунти в Карпатському регіоні належать до родючих. Бонітет їх – 54-59 балів. У гумусовому горизонті міститься 2–4 % перегною, кількість його з глибиною зменшується поступово і на глибині 100–130 см досягає 1–1,5%; рН сольової витяжки коливається близько 4,7. Гідролітична кислотність теж порівняно висока: 5–9 мг-екв. на 100 г ґрунту. Кількість загального азоту досягає 0,24 %, забезпеченість фосфором низька (1–3 мг на 100 г грунту), дещо краща азотом (4–7 мг) і досить задовільна калієм (15–20 мг).
Особливості дернових опідзолених ґрунтів (незначні запаси перегною і поживних речовин, висока кислотність, розпилена структура) обумовлюють характер заходів по підвищенню їх родючості. Це внесення високих доз органічних (гною, компостів) та мінеральних добрив, ефективність яких на цих ґрунтах дуже висока; осушувальні меліорації; вапнування (5–6 т/га); поступове поглиблення орного шару. Важливим фактором підвищення родючості слід вважати 1-3-річне використання поля сівозміни під багаторічні трави, вирощування люпину як на корм, так і на сидерат.
Ґрунти давньої надзаплавної тераси в цілому відрізняються від ґрунтів Притисянської (молодої) тераси мілким новітнім намитим шаром, бідним на фосфор, вищим ступенем вивітрюваності, тобто ґрунти давньої тераси значно бідніші на поживні елементи для рослин.
Навколо м. Чопа, у межиріччі Тиса – Сєрне – Латориця, виділяється Чопське пониження. Ґрунтовий покрив тут неоднорідний: на глинистих алювіальних відкладах Тиси поширені дернові глейові грунти; на піщано-середньосуглинкових відкладах – лучні опідзолені глейові, а на супіщаних відкладах – лучні грунти. У вологий сезон вони замокають, при відсутності ж опадів висихають і утворюють брили. Тому важливого значення набуває регулювання водно-повітряного режиму. Характерною особливістю грунтів Чопського пониження є їх мала вилугуваність, вони мають нейтральну реакцію, бідні на калій і фосфор.
Дернові грунти. Група дернових грунтів області здебільшого поширена у заплавах річок Тиси, Латориці, Боржави і Ужа на піщаних і супіщаних алювіальних відкладах, підстелених галечником. Відклади відзначаються хорошою дренованістю, завдяки чому сформовані на них дернові грунти мають найкращий водно-повітряний режим.
За своїм хімічним складом і будовою дернові грунти дуже відрізняються від грунтів надзаплавних терас. За морфологічною будовою вони нагадують профіль чорноземного типу без чіткої диференціації, але мають значно меншу глибину. Глибокими є, як правило, легкосуглинисті відміни, що залягають на периферії заплави. Гумусовий горизонт (20-30 см) має бурувато-сірий колір, грудкувато-зернисту структуру, високу пористість і водопроникність. Перехідний горизонт ще достатньо гумусовий, переважно шаруватий, поступово (на глибині 60–70 см) переходить у материнську породу, часто це пісок, який підстелюється галечником.
Залежно від локальних гідрологічних обставин грунти заплав знаходяться в різних умовах дренування й зволоження. Низькі заплави щороку заливаються річковими водами, а після спаду води у них встановлюється випітний водний режим. Високі ж заплави затоплюються періодично, і водний режим у грунтах буває змішаний, періодично застійно-промивний.
Дернові грунти містять порівняно невелику кількість гумусу (1,5-3%), однак мають сприятливі для рослини фізико-хімічні властивості: слабокислу, часом близьку до нейтральної, реакцію (рН сольової витяжки 5,1–6,1) і практично не містять рухомого алюмінію; гідролітична кислотність також невелика (1–2 мг-екв. на 100 г грунту). Вміст увібраних основ коливається в досить широких межах (від 4 до 25-30 мг-екв. на 100 г грунту) і знаходиться в прямій залежності від літологічних особливостей порід, які в алювіальних відкладах дуже різноманітні. Така залежність властивостей грунту від властивостей материнських порід свідчить про стадійну молодість грунтів. Ступінь насичення основами досягає 85–99 %, тому дернові грунти не потребують вапнування. Вони не потребують і осушувальних меліорацій (у посушливі роки необхідне зрошення). Взагалі дернові грунти мають невисоку родючість, потребують внесення високих норм органічних і мінеральних добрив.
Лучні та болотні грунти залягають у заплавах, на низьких терасах річок, в улоговинах, на Чорному мочарі та інших замкнених зниженнях і належать до типу дернового грунтоутворення, яке відбувається в різко виявлених гідроморфних умовах при постійному капілярному зв’язку з неглибоко залягаючими ґрунтовими водами і при сезонному поверхневому затопленні паводковими водами (в заплавах) або талими сніговими і дощовими водами в балочних долинах. Більша частинах лучних грунтів оглеєна і опідзолена одночасно.
На добре дренованих породах утворюються лучні неоглеєні грунти з таким профілем: (0-35 см) – гумусовий, бурувато-сірий з горіхувато-зернистою структурою, середньосуглинковий, помітні вицвіти солей; перехідний горизонт (35–60 см) – сірувато-бурий, середньо-суглинковий, грудкувато-горіхуватий, ущільнений; материнська порода (60–85 см) – галька з крупним піском.
Профіль лучного глейового слабоопідзоленого грунту можна охарактеризувати за розрізом, закладеним на високій заплаві Тиси (с. Грабарів): гумусовий (0–38 см), темно-сірий, суглинковий, плямистий (оглеєний); перехідний (38–62 см), гумусовий, грубопризматичний, сильно оглеєний; на глибині 62–96 см гумусовий, перехідний, середньосуглинковий, щільний; на глибині 96–117 см і більше сизувато-сірий з іржавими плямами.
Лучні грунти містять 4–7 % перегною, мають слабокислу (рН 4,8–6,2) реакцію при низьких значеннях гідролітичної кислотності (1 – 2 мг-екв. на 100 г грунту), досить добре забезпечені доступними для рослин формами азоту та калію, дещо гірше – фосфору.
Лучно-болотні грунти залягають у пониженнях, де грунтові води знаходяться на глибині 40–50 см. У цих грунтах до глибини 10–15 см утворюється сизувато-сірий безструктурний гумусовий горизонт, який при висиханні розтріскується на брили. Глибше залягає перехідний горизонт завтовшки близько 20–25 см, помірно гумусований, сірувато-сизий з іржавими плямами, мокрий, в’язкий. Ці грунти сильно кислі (рН 4,0–4,5), містять у гумусовому горизонті 8–12 % гумусу, однак кількість його швидко зменшується з глибиною. Після осушення придатні під кормові угіддя. Після тривалої меліорації їх можна використовувати під орні землі.
Лучні глейові, лучні опідзолені глейові та лучно-болотні грунти становлять основу ґрунтового покриву Чорного мочара – обширного пониження з відносною глибиною 3–5 м, площею 14 тис. га між Берегівським горбогір’ям і передгір’ям. Головним завданням у підвищенні родючості грунтів Чорного мочара є регулювання їх водно-повітряного режиму шляхом меліорації – осушення й зрошення.
Болотні грунти в області поширені мало. Виділяються намулувато-болотні та торфувато-болотні відміни. В останніх над намулистим мінеральним горизонтом розвинувся торфовий горизонт завтовшки 10–15 см. Торфову й намулисту масу, яка містить високий процент органічної речовини, можна використовувати для приготування торфокомпостів.
Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987
ЛІСОВІ ГРУНТИ. Грунти Закарпатського передгір’я.
Закарпатське передгір’я – це досить чітко відокремлена вертикальна грунтово-кліматична зона з буроземно-підзолистими грунтами. Над Закарпатською низовиною передгір’я підноситься на 175– 275 м. Різниця у висотах визначила зміну в кліматичних умовах – збільшення атмосферних опадів і зниження температури повітря порівняно з низовиною.
Передгір’я складено в основі магматичними, переважно середніми породами (андезити та інші) Вигорлат-Гутинського хребта, який входить до складу гірської буроземно-лісової зони. В зону Закарпатського передгір’я він входить у формах кристалічних утворень і вулканічних туфів, які, виходячи місцями на поверхню, є причиною поширення бурих лісових грунтів серед буроземно-підзолистої зони.
Окремі куполи вулканічних утворень, які розкидані по Закарпатській низовині в місцях розломів в осадочних породах, відомі під назвою Берегівського і Косинського горбогір’їв і Чорної гори (м. Виноградів).
За материнські породи грунтів передгір’я служать щебенюватий делювій магматичних порід, у тому числі й червоноколірні глини, щебенюватий і неглибокий елювій, що підстилається плитою цих же порід; делювій і елювій флішу, у тому числі місцями й вапняків. Тераси річок, які перерізають передгір’я, складені щебенюватими піщаними і супіщаними породами. По днищах широких понижень залягає глинистий і суглинковий маловодопроникний делювій.
Передгір’я сильно еродоване, має горбисто-увалистий і часто зсувний рельєф. Проте цей розчленований рельєф не встигає відводити підґрунтові води, що надходять з гір. Рівень підґрунтових вод навіть на схилах після опадів піднімається до поверхні, чим обумовлюється оглеєння грунтів.
Природна рослинність, під якою проходив і проходить процес ґрунтоутворення – переважно дубові ліси з дуба скельного. Крім дубів, ростуть бук, граб, а на вологіших місцях – ясен, в’яз шорсткий, береза. Трав’яний покрив складається переважно з осоки волохатої, перлівок, орляка звичайного, осоки трясунковидної та інших. Вище 400 м дубовий пояс змінюється буковим.
У Закарпатському передгір’ї в умовах промивного й застійно-промивного водних режимів на малодренованому й переважно нещебенистому елювії-делювії флішу і магматичних порід утворилися буроземно-підзолисті грунти, на добре дренованих щебенюватих породах – бурі лісові. На глинистому делювії балок залягають дернові глейові, а на широких терасах річок – дернові опідзолені оглеєні грунти. На Берегівсько-Косівському горбогір’ї поширені бурі лісові опідзолені грунти.
Буроземно-підзолисті грунти сформувалися під впливом двох основних процесів ґрунтоутворення: буроземного, що відбувався під лісовою рослинністю, й псевдопідзолистого, викликаного надмірним зволоженням і поверхневим оглеєнням. Перезволоження грунту зумовлює відновлення окисного заліза і переведення його у двовалентний рухомий іон, а також збільшує рухомість гумусових речовин. Під впливом нисхідних течій води гумусові речовини і сполуки заліза перерозподіляються по профілю грунту за підзолистим типом, але без руйнування первинних і вторинних мінералів, яке відбувається при справжньому підзолистому процесі. Грунти мають значну глибину та чітко диференційований на генетичні горизонти профіль: гумусово-елювіальний горизонт (0–22 см), часто з ознаками оглеєння. сіро-бурого кольору, розпилений, пухкий, середньосуглинковий; елювіально-ілювіальний горизонт (22–39 см) світло-бурий, пористий, пухкий, пластинчастої структури, переважно середньосуглинковий; ілювіальний (39–80 см) важкосуглинистий або глинистий, сильно ущільнений, містить багато колоїдів, в’язкий, липкий. Горизонт плямистий, мармуроподібний, характерне чергування червоного й бурого кольору з сизим та охристим, що зумовлено оглеєнням; часто зустрічаються новоутворення у вигляді орнштейнів.
Завдяки наявності ущільненого водонепроникного ілювіального горизонту на незначній глибині (35–40 см) буроземно-підзолисті грунти мають незадовільний водно-повітряний режим. Вони швидко насичуються вологою, надлишок опадів утворює поверхневий стік, а грунти цього типу найбільш піддаються водній ерозії. Застій води на поверхні обумовлює поверхневе або наскрізне оглеєння, що призводить до переважання анаеробних умов життєдіяльності мікроорганізмів, погіршує умови розвитку кореневих систем рослин і перехід поживних речовин у доступні форми.
Грунти належать до малогумусових. Кількість гумусу у верхніх горизонтах коливається в межах 1–3 %, а в елювіальному горизонті – 0,6–0,8%. Надмірно висока кислотність – рН (сольове) дорівнює в середньому 4,2. Ступінь насичення основами коливається в межах 17–62 %. Забезпечення рухомими формами всіх поживних елементів у цих грунтах дуже низьке.
Для підвищення продуктивності та поліпшення якості вирощуваних на буроземно-підзолистих грунтах культур необхідно поліпшити фізико-хімічні властивості грунту шляхом вапнування і внесенням високих доз органічних добрив. Особливе значення має боротьба з водною ерозією. Високоефективним господарським і природоохоронним заходом при цьому є поряд з іншими протиерозійними заходами створення на схилах наорних горизонтальних терас.
Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987
ЛІСОВІ ГРУНТИ. Грунти гірської зони.
У гірській частині області ґрунтоутворення відбувається за буроземним типом, що призводить до формування бурих гірсько-лісових грунтів. Це найбільш поширений фоновий тип грунтів гірської частини Закарпаття. Буроземний ґрунтоутворювальний процес проходив і проходить в умовах вологого клімату під дерев’янистою рослинною формацією на всіх добре дренованих щебенюватих, багатих первинними мінералами породах – елювії і делювії карпатського флішу, метаморфічних і магматичних породах.
Згідно експериментальних даних (Г. О. Андрущенко, 1964; П. С. Пастернак, 1967) бурі лісові грунти утворюються за такою схемою. В процесі розкладу лісової підстилки кренові та інші органічні кислоти, які при цьому утворюються, нейтралізуються кальцієм, залізом і алюмінієм, внаслідок великої зольності підстилки. В умовах добре виявленого промивного водного режиму такі нейтралізовані розчини не опідзолюють грунт, не викликають перерозподілу колоїдів по профілю. Перегнійні кислоти, зв’язуючись з залізом і алюмінієм, акумулюються у верхніх шарах і надають грунтам бурого кольору. В умовах, коли кислі розчини з лісової підстилки недостатньо нейтралізовані, утворюються бурі лісові опідзолені грунти.
Перерозподіл рослинного покриву, тепла і вологи у зв’язку з умовами гірського рельєфу зумовлює наявність висотної (вертикальної) ґрунтової поясності. В гірсько-лісовому поясі формується тип бурих гірсько-лісових грунтів, які поділяються на темно-бурі, бурі, світло-бурі неопідзолені й опідзолені. Біля верхньої межі лісу, особливо на кам’янистих ділянках, під чистими природними ялинниками і гірською сосною формуються гірсько-підзолисті і торф’яно-гірсько-підзолисті грунти. В умовах розріджених приполонинних насаджень поширені гірські лучно-лісові грунти.
З посиленням вологості клімату й виявленості промивного водного режиму, зниженням температур внаслідок збільшення абсолютних висот у грунтах закономірно зростає кількість перегною з 4–5 % до 16–18 %, зменшується кількість кальцію, збільшується кількість азоту, органічних фосфатів, заліза і алюмінію. Г. О. Андрущенко (1970) виділяє три грунтово-геохімічні пояси: нижній – до 500 м, середній – в межах висот 500–800 м, верхній – в межах висот 800–1200 м над рівнем моря.
У межах кожного з поясів бурі лісові грунти мають різну глибину і різний ступінь щебенюватості, у зв’язку з чим виділяються види: глибокі (116–120 см), середньоглибокі (60–75 см) і неглибокі (40–50 см), мало- й сильнощебенюваті. Ці ознаки мають важливе значення при використанні бурих лісових грунтів у сільському господарстві. Найбільш поширені на схилах середньоглибокі грунти. Глибокі поширені здебільшого на вододілах і належать до найменш щебенюватих.
Бурі лісові грунти кислі, не насичені основами, значно збагачені рухомим алюмінієм, бідні на рухомий фосфор, а часто й на калій. Потенціальна родючість їх досить низька. Ефективно використовувати у сільськогосподарському виробництві ці грунти можна тільки після внесення високих норм добрив, вапнування, проведення заходів боротьби з ерозією.
Бурі грунти – це типові лісові землі. В доагрикультурний період вони були повністю вкриті лісами, та й тепер основна їх площа зайнята під лісами. Найдоцільніше й надалі використовувати бурі гірсько-лісові грунти у лісовому господарстві.
Одним з найбільш ефективних засобів підвищення продуктивності лісових земель є застосування мінеральних добрив. Їх використовують для підвищення продуктивності насаджень, підвищення стійкості деревних порід проти хвороб і шкідників.
Позитивна дія азотних добрив проявляється в перші 3–5 років. Пізніше їх дія помітно зменшується, і вже через 6–7 років після внесення непомітна. Ефективність азотного добрива відчутніша при забезпеченні рослин іншими елементами живлення, особливо фосфором, калієм та кальцієм. Дуже перспективне збагачення сумішей добрив мікроелементами і насамперед сіркою, молібденом, бором, міддю, марганцем.
Гірські ялинники добре реагують на внесення N90Р60 з додаванням вапна 2–3 т/га. На рівних місцеположеннях передгір’я слід вносити N100P80K60 для перших двох класів віку і N150P50K50 на фоні 2 т вапняку для ялинників старшого віку.
На бурих гірсько-лісових грунтах на внесення добрив (N150Р90К60) значним поліпшенням росту у всіх вікових категоріях реагують бук лісовий, дуб звичайний, каштан.
Насадження у молодому віці удобрюють для прискорення їх росту. При цьому удобрення лісів дає високий ефект при поєднанні внесення добрив з рубками догляду (освітлення, прочистки, проріджування) .
Удобрення достигаючого лісу проводять у другій половині терміну обороту рубки. Мета удобрення – збільшення виходу крупних сортиментів деревини і сприяння природному відновленню лісу.
Бурі лісові грунти букових лісів на флішевих породах. Букові ліси із значною домішкою явора, граба, в’яза, ясена поширені на висотах від 300 до 1100 м. У західній частині Закарпаття чисті букові ліси піднімаються до 1200 м, а в східній – тільки до 700 м над рівнем моря. Ґрунтовий покрив у районі чистих букових насаджень не відзначається великою різноманітністю. Морфологічні ознаки грунтів одноманітні, переходи між горизонтами поступові.
Н0 – 0-2 см. Підстилка з листя і дрібних гілочок, знизу напіврозкладена.
На – 2-10 см. Темно-бурий, вологий, пухкий, зернистий, суцільно сплетений корінням бука; зрідка зустрічається щебінь.
Н1 – 10-27 см. Темно-бурий, дрібнозернистий, середньосуглинковий, перехід поступовий.
Н2 – 27-55 см. Бурий, пухкий, вологий, дрібногоріхуватий, зустрічаються уламки гірських порід, перехід поступовий.
НР – 55–80 см. Відрізняється від попереднього ущільненням та значною кількістю уламків гірської породи.
Р – 80-120 см. Сірувато-бурий, щільний, дуже щебенисто-кам’янистий.
За вмістом гумусу грунти помітно відрізняються залежно від висоти над рівнем моря. У грунтах нижньої частини поясу букових лісів (до 600 м) вміст гумусу невисокий – до 5 %, вище – 7–8 %.
У більшості випадків рН водної витяжки у верхніх горизонтах цих грунтів становить 4,5–5, у нижніх підвищується до 4,9–5,5. Все це свідчить про кислий характер процесів розкладу органічних речовин. Гідролітична кислотність може досягати 10–25 мг-екв. на 100 г грунту. Вміст рухомого калію досягає 20 мг на 100 г грунту, високий також вміст рухомого азоту – 5–20 мг на 100 г грунту. Забезпеченість фосфором низька – 1–2 мг на 100 г грунту.
Лісорослинні властивості грунтів під буковими насадженнями неоднорідні. Найпродуктивніші глибокі слабоскелетні, ріст бука на яких досягає 1С1а бонітетів (середня висота до 36 м, діаметр до 60 см, запас 470 м3/га). На мілких грунтах, глибина яких становить 40–50 см, бук має III бонітет, однак такі ділянки зустрічаються рідко.
За сукупністю морфологічних ознак, фізико-хімічними властивостями, хімічним складом грунти букових насаджень поділяються на три групи:
– бурі середньогумусні вилуговані неопідзолені, пов’язані з ялиновими і яворовими бучинами й субучинами;
– світло-бурі середньогумусні вилуговані неопідзолені й опідзолені – під чистими бучинами й субучинами з домішкою в’яза і клена гостролистого;
– світло-бурі малогумусні опідзолені – під грабовими бучинами й субучинами.
Грунти дубово-букових і букових лісів на вулканічних породах. Район Вулканічних Карпат за умови ґрунтоутворення дещо відрізняється від інших районів. Через значну крутизну схилів у сільськогосподарському виробництві використовується порівняно невелика кількість площ. На висотах до 400 м головною породою є дуб скельний з домішкою бука і граба. Вище 400–500 м переважають букові насадження.
Грунти формуються на продуктах вивітрювання вулканічних порід і належать до типу бурих лісових з усіма характерними для них ознаками:
Н0 – 0-2 см. Підстилка з листя і гілочок бука, знизу напіврозкладена.
На – 2-4 см. Темно-бурий, дрібнозернистий, свіжий, пилуватосуглинковий з включенням щебеню (15–20 %), сильно пронизаний дрібними корінцями бука; перехід поступовий.
Н – 4-49 см. Темно-бурий, пухкий, свіжий, дрібнозернистий, неміцної структури, пилувато-суглинковий, зустрічається каміння, перехід помітний.
НР – 49-70 см. Світло-бурий з сірим відтінком, ущільнений, вологий, середньосуглинковий, до 50 % каміння і щебеню.
Р – 70-105 см. Пальово-бурий, вологий, щільний, дуже кам’янистий (80 % каміння), середньосуглинковий.
Р – 105-140 см. Бурий, щільний, вологий, вивітрілий андезит, який переходить у гірську породу.
Серед бурих гірсько-лісових грунтів, які утворились на продуктах вивітрювання магматичних порід, виділяються такі групи:
– бурі ненасичені (ступінь насиченості 20– 25 %) неопідзолені. Формуються на продуктах вивітрювання андезитів і андезито-базальтів у верхніх частинах схилів;
– бурі насичені (ступінь насичення 60–80 %) неопідзолені, які формуються на продуктах вивітрювання основних порід (базальтів і андезито-базальтів);
– бурі ненасичені й слабонасичені опідзолені, що утворюються на дуже розкладених делювіально-елювіальних відкладах андезито-базальтів, а також ліпаритів, дацитів.
Продуктивність лісів на цих грунтах висока. З природних насаджень найпродуктивніші (бонітет 1 – 1а) букові та дубово-букові з домішкою ясена, клена гостролистого, черешні на глибоких насичених бурих лісових грунтах. Дуже високу продуктивність мають штучні насадження з ялини і ялиці. У 55–60 років запас їх досягає 500–550 м3/га. Проте необхідно враховувати, що ялинові та ялицеві насадження в цих умовах вражаються гниллю, внаслідок чого втрачають технічну цінність.
Грунти мішаних хвойних і хвойно-листяних лісів. Мішані хвойні і хвойно-листяні лісп з перевагою ялини розташовані у верхньому гірсько-лісовому поясі. В західній частині південного макросхилу Карпат хвойно-листяні ліси зустрічаються невеликими роз’єднаними масивами. Лісові насадження цих районів за своїм складом різнорідні, що пояснюється, крім природних умов, впливом діяльності людини. Цей вплив проявився головним чином в заміні мішаних буково-ялинових, буково-ялиново-ялицевих насаджень на чисті ялинові.
Незважаючи на те, що грунти розташовані в різних умовах, вони дуже схожі між собою і відрізняються глибиною залягання, скелетністю та наявністю оглеєння. В більшості випадків профіль грунту має слабу диференціацію на горизонти, характерне темно-буре і буре забарвлення, відсутні або слабо помітні ознаки опідзолення.
Генетичний профіль бурих гірсько-лісових грунтів мішаних хвойних і хвойно-листяних лісів має типовий дерновий габітус. У непорушеному стані (під лісом) профіль має таку будову:
Но – 0-2 см. Підстилка з хвої, листя і гілок, донизу напіврозкладена.
Н1 – 2-18 см. Темно-бурий, вологий, пухкий, дрібнозернистий, насичений дрібним корінням деревних порід, щебенистий. Перехід поступовий.
Н2 – 18-47 см. Бурий, вологий, ущільнений, дрібнозернистий, слабощебенистий. Зрідка трапляються уламки пісковика. Перехід поступовий.
Нр – 47-75 см. Бурий, пухкий, вологий, середньосуглинковий, грудкуватозернистий, середньохрящуватий. Перехід помітний.
Р1 – 75-94 см. Світло-сірий пухкий сланець з незначною домішкою дрібнозему.
Р2 – 94-120 см. Бурувато-сизуватий, щільний, важкосуглинковий, насичений щебенем.
Характерною особливістю грунтів під хвойними мішаними лісами Карпат є значний вміст перегною. Під корінними лісами у верхніх горизонтах грунту вміст його становить 11–16 %, під вторинними луками кількість гумусу зменшується до 5–7 %, а на орних землях падає до 3–5 %.
За характером актуальної кислотності грунти належать до кислих. рН водне в неокультурених грунтах становить 3,8–4. На орних землях цей показник зростає до 5–5,2. Гідролітична кислотність цих грунтів під сільськогосподарськими угіддями висока і дорівнює 3-7 мг-екв. на 100 г грунту, зростає у грунтах під лісом до 20– 25 мг-екв. Висока обмінна кислотність пов’язана зі значною кількістю рухомого алюмінію у вбирному комплексі грунту (від 1 до 10–15 мг-екв. на 100 г грунту).
Грунти багаті на валові форми поживних речовин, особливо фосфору, однак рухомість і доступність їх для рослин досить низька. Для активізації рухомості поживних речовин необхідне вапнування (10–15 т вапна на 1 га). Не менший ефект дає внесення в грунт кількох центнерів сиромолотого гіпсу.
Високогірні грунти під гірською сосною. У східній частині субальпійського поясу Карпат виділяється пояс соснового криволісся, який змінюється субальпійськими луками. Зарості гірської сосни на кам’янистих розсипах є однією з перших стадій після лишайникової стадії первинного ґрунтотворного процесу. Первинне поселення лишайників призводить до утворення дрібнозему в заглибленнях між камінням. Таким чином створюються умови для поселення гірської сосни. Під гірською сосною поселяються мохи та чагарники. Внаслідок спільної дії гірської сосни і мохів процес ґрунтоутворення поглиблюється, що призводить до формування під гірсько-сосновим криволіссям торф’яно-гірсько-підзолистих грунтів.
Для прикладу розглянемо профіль грунту під гірською сосною (Усть-Чорнянський лісокомбінат, г. Побита, 1420 м над рівнем моря).
Т – 0-29 см. Шар відмерлих мохів, перемішаний з хвоєю, листочками брусниці й чорниці, сильно насичений корінцями напівчагарників із значною участю коренів сосни. Перехід різкий.
Нт – 29-42 см. Темно-бурий, мокрий, торф’янистий, сильно насичений корінцями сосни.
ЕР – 42-75 см. Шар щільного пісковина з пустими проміжками, на горизонтальних гранях пісковика відкладені піскуваті продукти розкладу світло-сірого кольору.
ІР – 75-90 см. Буро-попелястий, піщаний, вологий, дуже кам’янистий шар, який переходить у скельний горизонт пісковиків.
Як морфологічні ознаки, так і хімічні властивості свідчать про наявність підзолистого процесу в цих грунтах при гумусно-ілювіальному характері профілю. Грунти під гірською сосною мають дуже кислу реакцію (рН водне 3,9-4,2). Верхній горизонт на 50-70 % складений з органічної речовини.
Гірські лучно-буроземні грунти поширені в субальпійському і альпійському поясах на висотах 1100-1200 м у західній і 1500-1600 м у східній частинах області. їх формування відбувалося під лучною і чагарниковою рослинністю, хоча можлива й участь лісової рослинності у більш теплі періоди голоцену.
За будовою профілю ці грунти нагадують неглибокі або середньо-глибокі бурі лісові грунти. Характерною особливістю їх є наявність оторфовілої дернини (Н0) або торфу (Т), завглибшки до 10-12 см. Нижче залягає неглибокий (15-20 см) гумусовий горизонт темно-сірого кольору, з виразною зернистою структурою. Перехідний горизонт подібний до таких же горизонтів у бурих лісових грунтах і досягає у глибину 40-65 см.
Гумусність гірських лучно-лісових грунтів становить 10-15 %, вони мають високу актуальну кислотність (рН сольове 3,5-4,5), порівняно добре забезпечені азотом, слабо – фосфором і калієм. Потребують внесення фосфорно-калійних добрив і вапнування.
Дерново-буроземні грунти. Поширені у всіх вертикальних поясах гірської зони, здебільшого на безлісих ділянках (на виположених гірських схилах, терасах гірських річок), що використовуються під природні кормові угіддя. Утворилися в результаті накладання дернового шару в процесі ґрунтоутворення на буроземний. Широколистяні ліси на виположених схилах мають рясний травостій, часті у них поляни, вкриті лише трав’янистою рослинністю. Виположені форми рельєфу сприяли ранньому їх освоєнню під сільськогосподарські угіддя, а лучна рослинність і сільськогосподарські культури сприяли формуванню виразного дернового горизонту.
Дерново-буроземні грунти відрізняються від бурих лісових наявністю дернового темнувато-бурого або навіть темно-сірого з бурим відтінком горизонту, завтовшки 20–30 см. Нижче залягає перехідний сіро-бурий горизонт завглибшки 60–80 см з горіхуватою структурою, який поступово переходить в елювій корінних порід (пісковиків, сланців, флішу).
Вміст гумусу, особливо у грунтів на алювіально-делювіальних відкладах, становить у верхньому горизонті 3-5 %. Грунти середньо забезпечені рухомими формами азоту та калію, дещо гірше – фосфором. Порівняно висока кислотність (рН 4,5-5) і наявність рухомого алюмінію вимагають вапнування або гіпсування, застосування органічних добрив і посівів люпину на зелене добриво. Використовуються ці грунти як природні кормові угіддя, орні землі, під сади і ягідники.
Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987
ЗАХИСТ ЗЕМЕЛЬ НА ТРАСАХ МАГІСТРАЛЬНИХ ТРУБОПРОВОДІВ.
За останні роки через Карпати прокладено ряд потужних трубопроводів союзного й міжнародного значення. У місцях їх проходження в результаті інженерного втручання порушується взаємозв’язок між рослинним покривом, грунтом і підстилаючими гірськими породами, тобто порушується природне функціонування гірських екосистем. Ці зміни в умовах надлишкового зволоження, наявності крутих схилів, знищених рослинних угруповань, виведених на денну поверхню підстилаючих гірських порід, часто стають причиною виникнення шкідливих як для трубопроводів, так і для оточуючих екосистем процесів, таких як лінійна та площинна ерозія, зсуви, заболочення.
Практичні заходи по усуненню або зменшенню процесів ерозії, передбачені проектами та здійснювані будівельниками під час прокладання трубопроводів, не завжди дають бажані наслідки. Тому виникла потреба в розробленні додаткових протиерозійних та грунтостабілізуючих заходів, зокрема фітомеліоративних, які б забезпечували безаварійний стан трубопроводів і нормальне функціонування прилеглих екосистем.
Відомо, що рослинний покрив зменшує можливість ерозії або повністю її попереджує. Завдяки розгалуженій надземній і підземній частині вегетативних органів, рослинний покрив стабілізує грунт і таким чином захищає його від розмиву під час інтенсивних дощів на схилах. Якщо він знищений, пошкоджений або дуже зріджений, небезпека ерозії, що виникає від дощів навіть невеликої інтенсивності, різко збільшується. Ґрунтозахисна роль різних типів рослинності надзвичайно багатогранна. Чим більше зімкнуті лісові насадження, тим більша частина опадів затримується їх кронами, а значить, не бере участі у формуванні поверхневого стоку. Якщо врахувати, що трубопроводи прокладені в гірських районах Карпат, де випадає від 1000 до 1400 мм опадів, то захисна роль лісових екосистем у прилеглій до траси зоні набуває особливого екологічного значення і її неможливо замінити жодними технічними спорудами.
Виключно велике значення у захисті грунту від ерозії має мульча, що складається з різноманітних органічних рештків. При достатній потужності вона здатна повністю запобігти ерозії навіть на досить ерозійно небезпечних ділянках.
Протиерозійну роль виконують і розгалужені кореневі системи рослин, які скріплюють грунтові горизонти і тим самим підвищують їх стійкість до змиву, розмиву та сповзання. При відмиранні й розкладанні коріння збільшується пористість грунту. Це підвищує його водопроникність, а отже, зменшує об’єм та інтенсивність схилового стоку. Кореневі системи рослин поліпшують структуру грунту, є джерелом його збагачення органікою, а це, в свою чергу, підвищує його родючість і протиерозійну стійкість. Важлива роль і лісової підстилки. Вона, маючи високу водопроникність і вологоємкість, забезпечує швидке поглинання зливових дощів, переведення поверхневого стоку у внутрігрунтовий. За нашими даними, лісова підстилка поглинає у 2–5 разів більше води, ніж її маса у повітряно-сухому стані. Нерівна поверхня підстилки сповільнює швидкість стоку і кольматує грунт, що змивається з вище розміщених ділянок схилу. При знятті підстилки стік збільшується у 8–10 разів і більше.
Надзвичайно велику роль у попередженні ерозії та відновленні еродованих грунтів відіграють багаторічні трави. Особливо надійно захищають грунт від ерозії бобово-злакові суміші, які створюють густий надземний покрив і досить розгалужену кореневу систему. Крім поліпшення фізичних властивостей, кореневі системи збагачують грунт азотом, фосфором, калієм, кальцієм. Протиерозійна ефективність багаторічних трав залежить від їх видового складу, щільності травостою, розвитку кореневих систем, потужності і глибини розташування підземних вегетативних органів.
Екологічні та геоботанічні дослідження на трасах трубопроводів в Українських Карпатах дозволили встановити проходження процесу відновлення рослинного покриву у різних екологічних умовах трас, визначити грунтостабілізуючу та протиерозійну роль кореневих систем піонерних видів, і таким чином, використати в різних висотних смугах потенціальні можливості фітомеліорантів у відновленні порушеної при будівництві трас екологічної рівноваги.
У межах Полонинського та Вододільного Верховинського хребтів природна рослинність покриває лише одну третю частину поверхні відводу трас магістральних трубопроводів, причому щільність її невелика. Починаючи з висоти 800 м над рівнем моря, у несприятливих екологічних умовах площа непокритих рослинністю трас збільшується до 80 %. Тому розраховувати на виконання природною рослинністю протиерозійних та грунтостабілізуючих функцій на трасах магістральних трубопроводів у найближчий час безперспективно. Значить, найбільш ефективний спосіб прискореного закріплення поверхневого шару грунту – створення на трасах культур-фітоценозів зі стійких у даних екологічних умовах видів рослин, що можуть виконувати меліоративну функцію.
Важливими фітомеліоративними заходами, що сприятимуть оптимізації екологічного режиму на трасах магістральних трубопроводів, слід вважати:
- Залуження трас трубопроводів такими бобово-злаковими сумішами:
а) тимофіївка лучна + грястиця збірна + костриця лучна + конюшина лучна + конюшина біла;
б) мітлиця біла + райграс пасовищний + костриця лучна + лядвенець рогатий + конюшина біла;
в) щучка дерниста + мітлиця біла + грястиця збірна + конюшина біла.
- Грунтостабілізуючі посадки дерев та кущів на зсувних ділянках (акація біла та жовта, вільха сіра й зелена, верба червона та козяча, жарновець віниковий, шипшина собача, ялина, явір).
- Водопоглинаючі посадки дерев та кущів у місцях стояння ґрунтових вод (різні види верб, вільха сіра та клейка).
У зв’язку з тим, що ефективність фітомеліорації визначається проведеною технічною рекультивацією, на деяких трасах магістральних трубопроводів, особливо газопроводів, її слід доповнити такими технічними заходами:
– спорудженням водовідвідних канав та лотків;
– насипанням штучних мікротерас.
Для фітомеліоративних робіт на трасах магістральних трубопроводів необхідні узгоджені конструктивні дії між землекористувачами, по території яких прокладені траси, та експлуатаційниками.
Обидва етапи рекультивації – технічний та біологічний – слід розглядати в їх екологічній узгодженості, яка виражається у використанні потенціальної можливості рослин у закріпленні порушених ділянок трас. Тільки при умові виконання фітомеліоративних робіт на завершальному етапі будівництва трас магістральних трубопроводів можна розраховувати на досягнення позитивних результатів у забезпеченні нормального функціонування трубопроводів у екологічно безпечному середовищі.
Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987
ПРИРОДНІ ЛУКИ ТА ШЛЯХИ IX ПОЛІПШЕННЯ
Головною умовою підвищення продуктивності тваринництва було і залишається зміцнення кормової бази на основі інтенсифікації польового та лукопасовищного кормовиробництва. У вирішенні цього завдання в умовах Закарпатської області провідне місце належить поліпшенню кормових угідь і раціональному їх використанню. З величезних площ сінокосів і пасовищ ми отримуємо лише четверту частину того, що вони можуть дати при належному догляді. Саме природні кормові угіддя – величезні потенціальні можливості для розвитку кормової бази по забезпеченню громадського тваринництва.
На Закарпатті 224 тис. га лук, у тому числі 128,7 тис. га пасовищ і 95,3 тис. га сінокосів. Природні луки, як правило, вторинного походження. утворилися на місцях випалених чи вирубаних лісів у XVII–XX ст., а тому різні за віком, знаходяться на різних стадіях задерніння, особливо в передгірному й гірському поясі. Луки, що не зазнали розорювання, збереглися лише у високогірному поясі, а в гірському – на неприступних або непридатних для розорювання площах. Кращими вважаються луки, розміщені на положистих південних схилах; тут широко представлені цінні бобові й злакові трави, різнотрав’я.
У багатьох місцях природні сінокоси й пасовища вкриті купинами, сильно перезволожені, заросли чагарниками, переважно ялівцем звичайним і сибірським, ліщиною, вербами, вільхами сірою і клейкою, крушиною ламкою та іншими. Все це знижує їх урожайність, призводить до втрат урожаю, є перепоною для впровадження механізованого догляду й сінозбирання.
Сучасний стан продуктивності природних сінокосів і пасовищ не відповідає їх потенціальним можливостям. Це пояснюється раннім випасом на них худоби весною і пізнім – восени, зволіканням сінозбиральних робіт, відсутністю необхідних робіт по догляду і поліпшенню, великим перевантаженням худобою.
Безсистемний випас великої рогатої худоби та овець призвав до інтенсивного розвитку пасовищної дигресії – випадання з травостою цінних злакових і бобових трав і заміни їх щільнодернистими травами – біловусом і щучкою. 25–35 % лучної площі становлять справжні луки, де переважають формації костриці червоної, костриці лучної, конюшини повзучої, конюшини паннонської, конюшини лучної, грястиці збірної, мітлиці тонкої та інші. Урожайність цих лук становить 12–16 ц/га сіна середньої кормової якості, 60– 70 % лучної площі займають пустищні луки, де переважають біловус стиснутий та чорниця. Господарське значення їх невелике. Урожайність цих лук становить 6–7 ц/га сіна низької якості.
На 40 % площ сінокосів і пасовищ спостерігається велика забур’яненість, в основному, отруйними та неїстівними рослинами. Особливо небезпечними є болиголов плямистий, бутень п’янкий, чемериці біла і Лобелієва та інші. На луках Карпат часто зустрічаються молочаї, дивина, аконіти, приворотні, синяк звичайний, будяки, перестріч і багато інших. В останні роки дуже поширюються такі бур’яни, як стенактис однорічний, дзвінці шорсткий, малий і літній, королиця звичайна, вовчуг польовий, лемботропіс чорніючий та інші.
Для характеристики сучасного стану природних сінокосів і пасовищ з урахуванням різноманітності біокліматичних факторів та господарського використання природні кормові угіддя Українських Карпат поділяють на три пояси: передгірні, гірські сіножаті та пасовища й високогірні пасовища.
Передгірні сіножаті та пасовища зустрічаються до висоти 400– 500 м над рівнем моря. Тут поширені формації костриць борознистої, овечої і лучної, райграсу високого, китника лучного, мітлиці тонкої, пирію повзучого, тимофіївки лучної, тонконога болотяного, трищетинника жовтуватого, осоки лисячої та різнотрав’я. У травостоях часто зустрічаються цінні кормові трави, як конюшини повзуча, рожева, блідо-жовта, червонувата, золотиста, лучна, лядвенець рогатий, тимофіївка лучна, грястиця збірна та інші. Переважають луки з костриць, мітлиць, бобових і різнотрав’я. Найбільші площі таких сінокосів і пасовищ зосереджені в Ужгородському – 4,7 тис. га сінокосів і 12,6 тис. га пасовищ, в Мукачівському відповідно – 6,3 і 9,4, Свалявському – 4 і 1,5, Іршавському 5 і 6, Хустському – 6 і 7 і Тячівському районах – 4 і 8 тис. га.
Клімат цього поясу помірно вологий, характеризується тривалим тепловим (260–280 днів) і вегетаційним (210–240 днів) періодами, великою (2500–2600 °С) сумою активних температур, відносно короткою (90 днів) м’якою зимою. В середньому випадає 660– 900 мм опадів на рік. Основний тип грунтів – сірий лісовий. Луки потребують органомінеральних добрив.
Гірські сіножаті та пасовища зустрічаються на висотах від 400– 500 до 1000–1250 м над рівнем моря. Тут поширені формації мітлиці тонкої, гребінника звичайного, костриці червоної, зіглінгії полеглої, заячої конюшини спорідненої, конюшини лучної, середньої, паннонської, гірської, рожевої, грястиці збірної, трясунки середньої, біловусу стиснутого, щучника дернистого, медової трави шерстистої та різнотрав’я. Луки з перевагою костриць, біловуса, мітлиці, бобових, різнотрав’я, бур’янів. Різнотрав’я здебільшого поширене на перелогах. На різнотравних луках з участю королиці звичайної зростає мітлиця тонка і костриця червона. Найбільші площі цих угідь зустрічаються у Великоберезнянському – 5 тис. га сінокосів і 4,5 тис. га пасовищ, у Воловецькому – відповідно 4,5 і 5,2, Міжгірському – 10,8 і 7,3, Рахівському районах – 16,8 і 3,4.
Клімат цього поясу помірно холодний і характеризується нетривалим теплим (190–240 днів) і вегетаційним (135–195 днів) періодами, невеликою сумою активних температур (1000–2460°С), відносно довгою холодною зимою (120–150 днів). В середньому випадає 650–1200 мм опадів на рік.
Тип грунтів – бурий лісовий. Луки потребують органо-мінеральних добрив, вапнування.
Високогірні пасовища розміщені, як правило, вище верхньої межі лісу, на висотах 1000–2000 м над рівнем моря. Тут широко представлені луки з пануванням у травостої біловуса стиснутого, ситника трироздільного, щучнику дернистого, костриць червоної та лежачої, тонконога альпійського, осоки вічнозеленої та інших. Найбільші площі високогірних пасовищ зустрічаються у Рахівському – 9,2 тис. га, Тячівському – 8,2, Міжгірському – 4, Воловецькому – 1,2, Перечинському районах – 1,2 тис. га. Високогірні луки низької кормової якості. Тут на долю біловусника припадає до 65 %, чорничника до 20 % площі. Панівними є кострицеві, біловусові, чагарникові й забур’янені луки.
На схилах і вершинах простежується помірна, прохолодна й холодна кліматичні зони. Кількість теплих днів різко зменшується і становить 90–150 днів, сума активних температур – всього 800– 2200 °С. Вегетаційний період – 90–120 днів. Тип грунтів – гірськолучний. Луки потребують органічних добрив і мінеральних у вигляді фосфатшлаку.
За господарським використанням виділяють 8 типів основних лук (пасовищ і сінокосів):
Кострицеві луки – кормові угіддя з перевагою у травостоях костриць лучної, червоної, лежачої, мальованої, тонколистої та інших. Ці види утворюють основу травостою. Як домішка часто зустрічаються злакові, бобові трави і різнотрав’я. Це сінокісні луки. Врожайність їх без удобрення коливається в межах 12–16 ц/га сіна. Якість сіна хороша. Добре поїдається усіма видами тварин. Поширені луки в усіх районах області, орієнтовна площа їх близько 42 тис. га, що становить 18,3 % усіх лук. Вони потребують підживлення: (NРк)60, 5-6 ц фосфатшлаку, а також підсіву дикоростучих бобових трав (насіння з розрахунку 32 кг/га).
Мітлицеві луки. У травостоях переважають мітлиці тонка, собача, велетенська. Часто зустрічаються тимофіївка лучна, гребінник звичайний, трясунка середня, конюшина гірська, лядвенець рогатий, різні види волошок, дзвоників, жовтців та інші. Поширені в усіх районах, крім високогір’я, площа їх становить 28 тис. га, або 12,5%. Це сінокісні луки. Врожайність їх – 10-13 ц/га сіна середньої якості. Охоче поїдається вівцями і козами. Луки потребують мінерального підживлення (NPK)60 і 5-6 ц/га фосфатшлаку з підсівом цінних злакових і бобових трав.
Біловусові луки. Тут переважає (60-90 %) у травостоях біловус стиснутий, хоч нерідко можна зустріти і пахучу траву, мітлицю тонку, кострицю лежачу, конюшину повзучу, тирлич ваточниковидний, одкасник безстебловий і багато інших видів. Взагалі це пасовищні луки. Поширені вони здебільшого в гірському й високогірному поясах, площа їх близько 98 тис. га, або 43,5 %. Урожайність сіна становить 8–10 ц/га. Поїдається тваринами воно погано. На таких луках доцільно проводити кошарування, внесення органічних і мінеральних добрив (15–20 т/га гною або (NРК)60).
Різнотравні луки – кормові угіддя з перевагою королиці звичайної, волошок карпатської, лучної, м’якої, скабіозовидної, кульбаби лікарської, скереди дворічної, любочок осінніх дунайських, шафранових, ахірофоруса одноквіткового, кмину звичайного, як домішка зустрічаються злакові й бобові трави. Поширені ці луки в передгірному й гірському поясах, площа їх – близько 8 тис. га, або 3,6 %. Урожайність лук низька, 8–12 ц/га, сіно поганої якості. Тут доцільне внесення мінеральних і органічних добрив (15–20 т гною чи (NPK)60) з підсівом злакових і бобових трав, зокрема костриць червоної й лучної, грястиці збірної, лядвенцю рогатого й конюшини з розрахунку 32 кг/га суміші цих трав.
Бобові луки – кормові угіддя в Рахівському, Тячівському, Воловецькому, Великоберезнянському районах з перевагою лядвенцю рогатого й конюшини лучної, повзучої, паннонської, гірської, червонуватої. У травостої зустрічаються цінні у кормовому відношенні трави: тимофіївка лучна, грястиця збірна, костриця лучна, вики, чини, заяча конюшина. Площа бобових лук – близько 9 тис. га, або 4 %. Урожайність становить 18–22 ц/га високоякісного сіна, яке охоче поїдають усі види тварин. На бобових луках доцільне внесення фосфорних добрив (Р90К60) чи фосфатшлаку в кількості 6–8 ц/га.
Чагарничкові луки – кормові угіддя з перевагою чорниці, брусниці, лохини й вересу. Як домішка зустрічаються різні види злакових трав і різнотрав’я. Такі луки для випасу великої рогатої худоби не використовуються, лише вівці та кози знаходять собі тут корм. Особливо багато таких лук у Рахівському, Міжгірському, Воловецькому, Перечпнському районах, площа їх – близько 18 тис. га, або 8 %. Необхідні докорінне поліпшення з урахуванням ерозійних процесів і підсів дикоростучих трав.
Зачагарниковані луки – кормові угіддя, на яких досить часто трапляються чагарники ялівців сибірського й звичайного, ліщини, вільхи та інших. Урожайність цих лук залежить від кількості чагарників і типу травостоїв. Поширені вони в усіх районах області, всього близько 13 тис. га, або 5,8 %. Залежно від наявності чагарників застосовують ручне або механізоване їх знищення, внесення органічних і мінеральних добрив з підсівом трав. Такі луки використовують для сінокосіння і як пасовища.
Забур’янені луки – кормові угіддя з перевагою орлика звичайного, щавелів, осотів і будяків. Як домішка зустрічаються злакові, бобові й різнотрав’я. Луки використовуються для випасу великої рогатої худоби і овець. Сіно низькоякісне, в ньому трапляються отруйні види: орлик звичайний, синяк звичайний, хвощ польовий, нечуйвітер волохатенький, молочаї, перестрічі та інші. Ці луки характерні для всіх районів області, нараховується їх близько 8 тис. га.
Таблиця 1. Урожай сіна природної мітлицевої луки, на якій знищені купини та внесено мінеральні добрива (середні дані за 1981–1985 рр.)
|
Варіанти досліду |
Середній урожай, ц/га |
Приріст |
|
|
ц/га |
% |
||
|
7,8 | – | – |
|
9,8 | 2,0 | 25,6 |
|
10,7 | 2,9 | 37.1 |
|
18,4 | 10,6 | 135,9 |
|
37,6 | 29,8 | 382,0 |
Для поліпшення травостою такі луки підлягають переорюванню, вибиранню кореневищ і бур’янів за допомогою культиваторів. Необхідно підсівати дикоростучі трави, цінні у кормовому відношенні.
Результати досліджень відділу кормовиробництва зональної Гірсько-Карпатської сільськогосподарської дослідної станції й передова практика ряду господарств Закарпатської області (колгоспів «Пам’ять Ілліча» Свалявського, «Бескид» Воловецького районів) переконливо свідчать про те, що з поліпшених поверхневим способом лук можна одержати 28–40 ц/га сіна, а на луках з докорінним поліпшенням – 90–110 ц/га. Кваліфіковане застосування розроблених дослідною станцією технологій раціонального підвищення продуктивності лук з науково обгрунтованими методами поліпшення ботанічного складу травостою дозволяє різко збільшити їх продуктивність зі збереженням генофонду аборигенних рослин, що заселили луки й пристосувалися до гірських умов.
Слід пам’ятати, що специфічні гірські умови, а саме: значна пересіченість території, круті схили, висота над рівнем моря, незначна товща грунту, рівень його і ґрунтових вод, велика кількість опадів утруднюють окультурення й вимагають дбайливого підходу до кожної луки.
Встановлено, що поверхневе поліпшення кормових угідь (розчистка від каміння, купин, кротовин, чагарників) сприяє збільшенню корисної площі в середньому на 20–30 %, а продуктивність травостою зростає на 20–30 % (табл. 1). Якщо врахувати, що лише в передгірному й гірському поясах є близько 7 тис. га площ сіножатей і пасовищ, вкритих купинами більше ніж на 20 %, 37 тис. га угідь покриті чагарниками, що становить понад 10 %, 22 тис. га вкрито камінням, то це той додатковий резерв кормів, який можна отримати, провівши найпростіші заходи поверхневого поліпшення.
При розчистці чагарників на схилах дуже важливо дотримуватися протиерозійних заходів: на вододілах, крутих схилах, по берегах струмків чагарники потрібно залишати. На менш крутих схилах створювати на віддалі 50–70 м поперек схилу буферні вали з викорчуваних чагарників. Ці вали – добра перепона для стікаючої води й межі для загонів при організації культурних пасовищ.
Таблиця 2. Вплив різних доз фосфорних добрив на урожай бобової луки (середнє за 1982–1985 рр.)
|
Варіанти досліду |
Урожай сіна, ц/га |
Приріст |
|
|
ц/га |
% |
||
| Без добрив |
21,4 |
||
| Р60К60 |
37,4 |
16,0 |
74,7 |
| Р90К60 |
46,2 |
24,8 |
115,8 |
| Р120К60 |
39,7 |
18,3 |
85,8 |
| Р150К60 |
38,4 |
17,0 |
79,4 |
Грунти гірських лук внаслідок постійного вимивання бідні на поживні речовини, тому рослинність їх добре реагує на внесення добрив. Удобрення в комплексі з іншими заходами дозволяє за короткий строк значно підвищити урожайність лук та поліпшити склад травостою в бажаному напрямі.
Застосування мінеральних добрив на гірських луках – один з ефективних заходів підвищення їх урожайності. Внесення 1 кг азоту дає можливість отримати 8,5–12,5 кг сіна, а 1 кг фосфору – 5,8–7,5 кг сіна на природних сінокосах. Ще більша віддача на сіяних сінокосах – відповідно 27,5–30,5 і 16,2–18,8 кг/га. Урожай природних пасовищ при внесенні N180Р60К60 становить близько 220 ц/га зеленої маси.
Слід зауважити, що на дію азотних добрив найкраще реагують злакові трави і бур’яни. Чомусь у спеціалістів сільського господарства панівною є думка, що азотні добрива чи не найкращі для лук. Вносять їх без контролю. І як наслідок, урожайність підвищується, а якість знижується, оскільки з травостою випадають бобові трави і непомітно розростається ряд небажаних видів різнотрав’я з родів волошок, осотів, будяків, жовтозілля, вовчуга, золотушника, борщівників та інших. Внесення фосфорних добрив, зокрема фосфатшлаку, на гірських луках дає теж великі прирости, а головне, стимулює появу цінних видів бобових трав. Так, внесення 6 ц/га фосфатшлаку на фоні тонни вапна на мітлицеву луку з такою структурою: злаків – 72,4%, бобових – 6,2 і різнотрав’я – 21,4%) дозволило протягом двох років повністю змінити травостій. З бобових з’явилися конюшина гірська, повзуча, середня, лядвенець рогатий, горошок мишачий, з травостою випав біловус стиснутий, золотушник звичайний, зменшилася кількість мітлиці тонкої, любачки дунайської. Травостій складався з 47,2 % злакових, 38,6 % бобових і 14,2 % різнотрав’я.
Фосфорні добрива у формі суперфосфату найкраще скуповуються при внесенні їх на бобових луках. Як видно з таблиці 2, найкращою дозою для внесення фосфорних добрив на бобові луки слід вважати Р90К60.
Таблиця 3. Урожай сіна кострицевої луки залежно від внесення добрив, ц/га
|
Варіанти досліду |
Роки |
|||
|
1982 |
1983 |
1984 |
1985 |
|
| Без добрив | 15,2 | 14,4 | 17,6 | 15,0 |
| (NРК)60 внесено в 1982 р. | 32,6 | 27,6 | 23,1 | 16,2 |
| (NPК)60 щорічно | 32,5 | 32,9 | 33,4 | 34,5 |
| Фосфатшлак, внесено в 1982 р. | 27,3 | 24,6 | 22,1 | 18,4 |
| Фосфатшлак, через рік | 27,5 | 29,1 | 29,8 | 30,2 |
Кращим строком для внесення легкорозчинних добрив є рання весна, – початок вегетації трав. Важкорозчинні добрива – фосфатшлак та фосфорне можна вносити восени. Підрахунки показують, що при щорічному внесенні повного мінерального чи фосфорних добрив чистий прибуток становить 32–42 крб. з гектара, а на кожний затрачений карбованець – 3 крб. прибутку.
Систематичне удобрення кормових угідь більш ефективне, ніж періодичне з інтервалом 1–3 роки (табл. 3). Післядія добрив на гірських схилах не забезпечує необхідних приростів урожаю. Проте внесення один раз у два роки фосфатшлаку, який, крім фосфору, містить і кальцій, стимулює розвиток у травостоях бобових трав, різко збільшує продуктивність лук.
Чомусь в останні роки забуто підживлення природних лук органічними добривами, зокрема гноївкою і гноєм. Проте цей вид добрив високоефективний (табл. 4).
Угіддя, які постійно використовуються під сінокоси, часто заростають мохами, що різко знижує їх продуктивність. Боронування таких лук у комплексі з удобренням і підсівом трав в умовах Карпат підвищує врожайність у 3–4 рази.
Таблиця 4. Вплив різних видів добрив на врожайність кострицевої луки (середне за 1983–1985 рр.), ц/га
| Варіанти досліду | Середній урожай | Приріст |
| Контроль | 14,6 | – |
| Р60К45 | 23,7 | 9,1 |
| Р60К45 + підсів трав + боронування (конюшина червона 6 кг + конюшина біла 5 кг 1 лядвенець рогатий 4 кг) | 41,3 | 26,7 |
| Гноївка (30 т/га) + боронування | 20,3 | 5,7 |
| Гноївка (20 т/га) + суперфосфат 3 ц/га + боронування | 28,7 | 14,1 |
| Гноївка (20 т/га + суперфосфат 3 ц/га + підсів трав + боронування (підсів трав варіанту 3) | 48,4 | 33,8 |
| Боронування | 18,9 | 4,3 |
| Боронування + Р60К45 | 26,4 | 11,8 |
Таблиця 5. Перемінне сінокісно-пасовищне використання кострицевої луки (щорічно виносилось (NРК)60), ц/га
| Роки | Рік випас – рік сінокіс | Рік випас – два сінокіс | Рік випас – три сінокіс | |||
| пасовище, зелена маса | сіно | пасовище, зелена маса | сіно | пасовище, зелена маса | сіно | |
| 1980 | 146,7 | 148,2 | – | 146,9 | – | |
| 1981 | – | 26,4 | – | 27,4 | – | 26,9 |
| 1982 | 142,6 | – | – | 29,3 | – | 30,1 |
| 1983 | – | 25,1 | 138,9 | – | – | 35,8 |
| 1984 | 144,8 | – | – | 30,2 | 168,2 | – |
| 1985 | – | 28,7 | – | 31,4 | – | 40,3 |
Широкого впровадження у гірських районах набуло перемінне, сінокісно-пасовищне використання кормових угідь. Найбільш вдалою є схема: рік випасу – три роки сінокіс (табл. 5).
Якщо в схемі: рік випасу – рік сінокіс на 4, 5 і 6-й рік використання з травостою випали конюшина гірська, вика тонколиста, чина весняна й інші види різнотрав’я, то в схемі: рік випасу – три сінокіс з’явилися нові види: козельці лучні, астранція велика. Помітно змінилася структура травостою: у першому випадку збільшилася група злакових, у другому – бобових і різнотрав’я.
На гірських луках Карпат велику увагу слід приділяти системі випасу великої рогатої худоби і овець. На крутих схилах потрібно випасати вівці й кози, на менш крутих – молодняк великої рогатої худоби. Випасати корів найкраще на рівних ділянках і на схилах крутизною до 8°. Враховуючи складний рельєф і труднощі з огорожею, передові господарства використовують природні перегородки-кущі, струмки, заліснені полоси, яри тощо.
На кормових угіддях, де не можна застосовувати перемінне сінокісно-пасовищне використання, добре зарекомендував себе загінно-порційний випас тварин за такими схемами:
Схема використання гірських пасовищ
Перший рік. З–4 стравлювання, починаючи з фази кущіння злаків (10–20 травня).
Другий рік. 2–3 стравлювання, починаючи з фази виходу злаків у трубку (20 травня – 5 червня).
Третій рік. Одне стравлювання, починаючи з фази дозрівання злаків.
Схема використання високогірних пасовищ
Перший рік. 2 стравлювання, починаючи з фази кущіння злаків (5–10 червня).
Другий рік. Одне стравлювання, починаючи з фази дозрівання злаків.
Загінно-порційна система випасу тварин на гірських і високогірних пасовищах за наведеними схемами дозволяє без значних затрат збільшити продуктивність пасовищ на 25–30 %, зберегти і примножити видовий склад трав.
При раціональному застосуванні вже відомих заходів поліпшення природних лук і пасовищ можна різко збільшити виробництво кормів. Так, якщо в найближчі роки поліпшити лише 100 тис. га природних лук, то кожного року можна додатково отримувати 200 тис. т високоякісного сіна; при поліпшенні 100 тис. га пасовищ додатково буде вироблено 500 тис. т зеленої маси. Ці дані показують, що тільки на додатковому кормі кожного року можна вирощувати 200 тис. голів овець або 40 тис. голів великої рогатої худоби. Це завдання реальне, і вирішення його можливе в рамках інтенсифікації сільського господарства області.
Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987
КЛІМАТИЧНІ УМОВИ ОБЛАСТІ (частина 1)
Уява про клімат певного району створюється на основі стандартних, точних і регулярних метеорологічних спостережень та реєстрації явищ погоди протягом тривалого часу.
Клімат формується під впливом цілого ряду факторів. Головні з них – сонячна радіація, циркуляція атмосфери, характер підстилаючої поверхні.
Закарпаття відносять до області континентально-європейського клімату. Він має багато спільного з кліматом Угорщини та північної частини Балканського півострова і визначається географічним положенням та умовами орографії.
Серед енергетичних ресурсів Землі основним є сонячна радіація. Радіаційний фактор характеризується кількістю сонячного тепла і залежить в основному від тривалості дня та висоти стояння сонця, а також від хмарності, прозорості атмосфери й стану земної поверхні. Тривалість дня в області в середньому становить взимку 8,5, а влітку 15,5 год.
Важливий показник радіаційного режиму – тривалість сонячного сяйва, тобто час, протягом якого прямі сонячні промені потрапляють на земну поверхню. Закарпатська низовина одержує найбільше сонячного сяйва – до 2025 год. за рік (максимальна можлива тривалість становить 4450 год.), на 30 % більше, ніж у гірських районах. У найкращих інсоляційних умовах знаходяться влітку гірські долини, які орієнтовані з заходу на схід, а взимку значно більше тепла в долинах, що простягнулися з півночі на південь.
Дані актинометричних спостережень у районах Берегова та Міжгір’я дозволяють характеризувати в загальних рисах складові радіаційного балансу для території області (табл. 1).
Сумарна радіація змінюється від 3110 до 4370 МДж/м2 за рік. Мінімальні значення цієї радіації протягом року відмічаються у грудні в Міжгір’ї і дорівнюють 59 МДж/м2 за місяць, максимум її припадає на липень у Берегові і дорівнює 633 МДж/м2 за місяць. Сезонна сумарна радіація взимку становить 300–340 МДж/м2, влітку – 1270–1830 МДж/м2, восени – 530–820 МДж/м2. Максимальні значення зимових сум радіації характерні для Чорногори (близько 545 МДж/м2, Говерла).
Радіаційний баланс і його складові істотно залежать від рельєфу місцевості, зі збільшенням висоти над рівнем моря він зменшується.
По території області взимку середні сезонні суми радіаційного балансу становлять мінус 17, мінус 34 МДж/м2, весняні – 510– 690 МДж/м2, літні – 680–1040 МДж/м2, осінні – 160–300 МДж/м2. Річні суми радіаційного балансу дорівнюють у низинних районах (Берегове) 2011 МДж/м2, у гірських (Міжгір’я) – 1311 МДж/м2.
Найвищих значень радіаційний баланс досягає у липні – 369 МДж/м2. У травні, червні і серпні (Берегове) він також значний – 306–360 МДж/м2. Період з плюсовим радіаційним балансом триває десять місяців, у січні та грудні він мінусовий.
Циркуляція атмосфери має своєрідний характер. Над територією області часто проходять циклони й антициклони, які приносять різні повітряні маси і зв’язані з ними атмосферні фронти.
Закарпатська область перебуває під впливом західного переносу повітряних мас переважно з Атлантичного океану, рідко – континентального повітря зі сходу. За даними М. С. Андріанова, тут переважає морське повітря помірних широт, потім континентальне. Повторюваність надходження тропічних і арктичних повітряних мас невелика.
Для холодної пори року характерна циклонічна діяльність із районів Атлантичного океану, а також з півдня. Часте надходження морського повітря зумовлює протягом зими досить високі температури та відносну вологість повітря. Іноді арктичні повітряні маси, які проникають «коридорами» річкових долин, спричиняють різке зниження температури повітря в низинно-передгірних районах.
З настанням весни починають переважати повітряні маси, пов’язані з азорським антициклоном. Посилюється і вплив циклонів з районів Середземного моря, частіше надходять континентальні маси повітря помірних широт, які формуються над Північною Африкою. При вторгненні холоду з районів Скандінавії та Англії виникають заморозки.
У літній сезон переважає перенос морських повітряних мас із заходу та північного заходу. Максимальні температури повітря (до 38…40 °С) спостерігаються тоді, коли з Північної Африки надходить континентальне тропічне повітря.
З настанням осені поступово відновлюються циркуляційні процеси, характерні для зимового сезону. Помітно збільшується вплив відрогу сибірського антициклону, особливо у другій половині, коли переважає похмура дощова погода, часті тумани.
Земна поверхня, як кліматоутворюючий фактор, впливає на погодні процеси через поглинання й перетворення сонячної радіації в результаті трансформації повітряних мас у ході турбулентного теплота вологообміну і радіаційних процесів. Кліматичні умови області дуже різноманітні і залежать від висоти над рівнем моря, орієнтування та експозиції схилів. Гори впливають на повітряні течії і фронти, обумовлюють регенерацію циклонів.
У нижніх шарах атмосфери під впливом неоднорідності стану земної поверхні виникає місцева циркуляція. Найбільш чітко вона проявляється в горах у вигляді гірсько-долинної циркуляції влітку і фенових вітрів при перевалюванні повітряних потоків через гірські хребти взимку. Така циркуляція зумовлює місцеві кліматичні особливості – мікроклімат, а рельєф – вертикальну кліматичну зональність.
Таблиця 1. Місячні та річні суми радіації (МДж/м2) і середнє альбедо. %
| Радіація | I | II | III | IV | V | VI | VII | VIII | IX | X | XI | XII | За рік |
| Берегове | |||||||||||||
| Пряма сонячна | 101 | 134 | 272 | 339 | 469 | 549 | 582 | 524 | 402 | 256 | 142 | 88 | 3858 |
| Розсіяна | 75,4 | 109 | 176 | 226 | 297 | 297 | 306 | 256 | 180 | 126 | 75,4 | 41,9 | 2166 |
| Сумарна | 109 | 163 | 335 | 453 | 595 | 628 | 633 | 570 | 436 | 268 | 113 | 67,0 | 4370 |
| Радіаційний баланс | -16,8 | 16,8 | 117 | 235 | 339 | 360 | 369 | 306 | 210 | 88,0 | 4,2 | -16,8 | 2011 |
| Альбедо | 50 | 42 | 26 | 20 | 22 | 21 | 20 | 20 | 20 | 20 | 21 | 35 | 23 |
| Міжгір’я | |||||||||||||
| Пряма сонячна | 88,0 | 122 | 201 | 197 | 222 | 230 | 210 | 251 | 197 | 163 | 46,1 | 54,5 | 1982 |
| Розсіяна | 62,8 | 96,4 | 163 | 205 | 260 | 264 | 260 | 230 | 168 | 105 | 58,7 | 50,3 | 1923 |
| Сумарна | 88 | 151 | 268 | 335 | 419 | 440 | 415 | 411 | 281 | 172 | 75,4 | 58,7 | 3114 |
| Радіаційний баланс | -29,3 | 12,6 | 92,2 | 176 | 239 | 247 | 226 | 205 | 122 | 41,9 | -4,2 | -16,8 | 1311 |
| Альбедо | 64 | 53 | 34 | 20 | 22 | 22 | 23 | 23 | 23 | 23 | 32 | 35 | 33 |
Вітер. Напрямок вітру та його швидкість залежать від сезонного розподілу баричних систем і взаємодії між ними. В низинних районах взимку переважає південно-східний вітер, навесні – південно-східний та північно-східний, влітку – північно-західний, північно-східний, а восени – південно-східний (табл. 2). Більшість метеорологічних станцій розташовані в глибоких, захищених долинах і їх дані відтворюють лише місцевий вітровий режим, не характеризують розподіл вітру по території. Так, в районі м. Рахова переважаючий південно-західний напрям вітру співпадає з напрямком долини Тиси.
Середньорічна швидкість вітру становить 1,2…2,4 м/с. Максимальна швидкість вітру 40 м/с зареєстрована в липні в районі Хуста, у серпні в Ужгороді – 28 м/с. На високогір’ї (г. Плай) вітер зі швидкістю 40 м/с спостерігався у січні – березні (1970, 1976 рр.), в літньо-осінній період 24…34 м/с (1971, 1974 рр.). В Ужгороді сильні вітри (понад 15 м/с) частіше повторюються взимку і навесні, мають північно-східний напрям, зв’язані з вторгненням холодних повітряних мас через гори. Влітку сильні вітри зв’язані з короткочасними денними шквалами й супроводжуються зливами, грозами, градом. Вони можуть завдати значної матеріальної шкоди народному господарству. Таке явище спостерігалося в районі м. Тячева в ніч на 28 липня 1982 р.
Таблиця 2. Повторюваність вітрів різних напрямків і штилів за рік, %
| Станція | Пн | ПнС | С | ПдС | Пд | ПдЗ | З | ПнЗ | Штиль |
| Ужгород | 12 | 16 | 14 | 25 | 8 | 4 | 5 | 16 | 35 |
| Берегове | 13 | 12 | 8 | 24 | 14 | 8 | 6 | 15 | 26 |
| Хуст | 6 | 24 | 27 | 10 | 3 | 7 | 18 | 5 | 8 |
| Великий Березний | 30 | 14 | 1 | 7 | 18 | 7 | 6 | 17 | 45 |
| Нижні Ворота | 17 | 29 | 3 | 2 | 4 | 28 | 9 | 8 | 55 |
| Нижній Студений | 39 | 10 | 2 | 8 | 19 | 8 | 2 | 12 | 28 |
| Руська Мокра | 23 | 17 | 5 | 12 | 6 | 7 | 12 | 18 | 5 |
| Рахів | 2 | 26 | 13 | 2 | 5 | 36 | 14 | 2 | 63 |
Протягом року в низинних районах найбільше повторюється вітер зі швидкістю до 5 м/с (16…46 %), в гірських долинах до 3 м/с (15…72 %). Сильні вітри, понад 15 м/с, які повторюються періодично на Закарпатті, є причиною катастрофічних вітровалів у гірських лісах, зокрема ялинових монокультур.
Характерна також гірсько-долинна циркуляція, яка відбувається під впливом випромінювання тепла й охолодження приземних шарів повітря. Гірсько-долинні вітри – періодичні. Вони вдень дмуть з долин у напрямку гір, а вночі, навпаки, особливо в долинах Ужа, Латориці, Боржави, Ріки, Тереблі, Тересви. Спостерігаються фени з високою температурою і пониженою відносною вологістю повітря. Вони прискорюють танення снігу, а в теплу пору року висушують повітря (нижче 30 %).
Температурний режим. Температурний режим формується під впливом радіаційного режиму, атмосферної циркуляції, характеру підстилаючої поверхні. В області розподіл температур дуже складний і визначається висотою над рівнем моря та особливостями рельєфу. В горах спостерігається зниження температури з висотою. Зі збільшенням висоти над рівнем моря температура повітря знижується. Вертикальний температурний градієнт (зміна температури на 100 м підйому) в середньому за рік становить 0,76…0,86 °С. В холодний період він досягає 0,4…0,7 °С, а в літній 1…1,1 °С.
Таблиця 3. Середні місячні й річні температури повітря
| Станція | Висота, м | І | ІІ | ІІІ | IV | V | VI | VIІ | VIII | ІХ | X | XI | XII | Рік |
| Ужгород АМСГ | 115 | –3,1 | -0,7 | 4,8 | 10,0 | 15,6 | 18,4 | 20,5 | 19,7 | 15,5 | 9,7 | 4,9 | 0,1 | 9,6 |
| Берегове | 113 | –3,0 | -1,4 | 4,7 | 10,7 | 15,9 | 18,6 | 21,1 | 20,2 | 16,3 | 10,8 | 4,9 | 0,1 | 9,9 |
| Хуст | 166 | –4,6 | –2,9 | 3,5 | 9,9 | 15,2 | 18,0 | 20,1 | 19,2 | 15,1 | 9,6 | 3,7 | -1,5 | 8,8 |
| Буштина | 202 | -4,2 | -3,1 | 3,1 | 9,8 | 15,0 | 18,0 | 19,8 | 18,9 | 14,7 | 9,5 | 3,4 | -1,3 | 8,6 |
| Великий Березний | 209 | -4,1 | –2,7 | 3,1 | 8,9 | 13,9 | 16,9 | 19,2 | 18,2 | 14,0 | 9,1 | 3,7 | -1,2 | 8,2 |
| Солотвина | 292 | –4,2 | –2,3 | 3,6 | 9,4 | 14,4 | 17,1 | 18,9 | 18,2 | 14,3 | 9,5 | 3,8 | -0,8 | 8,5 |
| Ставне | 379 | –5,1 | –3,5 | 1,1 | 7,3 | 12,5 | 15,4 | 17,5 | 16,5 | 12,7 | 8,0 | 2,3 | -2,0 | 6,9 |
| Нижні Ворота | 500 | –5,2 | –3,8 | 1,5 | 6,8 | 12,5 | 15,3 | 17,0 | 16,2 | 11,8 | 6,8 | 2,2 | -2,4 | 6,6 |
| Нижній Студений | 615 | –6,3 | -4,8 | 0,3 | 5,4 | 11,3 | 14,1 | 15,9 | 15,2 | 11,0 | 6,1 | 1,2 | -3,3 | 5,5 |
| Руська Мокра | 584 | –6,0 | –4,6 | 0,2 | 5,5 | 11,0 | 14,1 | 16,2 | 15,3 | 11,5 | 7,4 | 1,1 | -3,3 | 5,7 |
| Рахів | 433 | -4,8 | -3,2 | 2,0 | 7,8 | 13,1 | 16,0 | 18,0 | 17,1 | 13,1 | 8,4 | 2,4 | -2,1 | 7,3 |
| Ясіня | 645 | –5,9 | -4,7 | 0,5 | 6,3 | 11,9 | 14,8 | 16,7 | 16,0 | 12,1 | 7,2 | 1,5 | -3,1 | 6,1 |
| Турбат | 1140 | –7,8 | –8,0 | -2,6 | 2,0 | 8,0 | 11,4 | 13,8 | 12,3 | 8,7 | 4,2 | -1,1 | -4,8 | 3,0 |
| Міжгір’я | 456 | –5,6 | -4,0 | 1,4 | 6,2 | 12,6 | 15,4 | 17,0 | 16,1 | 12,1 | 7,3 | 2,2 | -2,5 | 6,5 |
| Козмещик | 877 | –5,8 | -5,4 | –0,6 | 4,3 | 10,0 | 13,0 | 15,2 | 14,5 | 10,8 | 6,1 | 0,7 | -3,4 | 5,0 |
| Бредула | 750 | –6,4 | –5,6 | –0,8 | 4,0 | 8,9 | 12,0 | 14,6 | 13,6 | 9,8 | 6,1 | 0,3 | -3,5 | 4,4 |
| Синевирська Поляна | 772 | –5,8 | –5,5 | -1,0 | 3,5 | 9,3 | 12,3 | 14,5 | 13,3 | 10,0 | 5,8 | 0,3 | -3,7 | 4,4 |
| Плай * | 1330 | –6,2 | –6,3 | -2,4 | 1,5 | 7,5 | 9,4 | 10,8 | 11,3 | 7,8 | 3,5 | -1,4 | -4,9 | 2,6 |
*Дані за період спостережень (1968–1985 рр.) на г. Плай, поблизу Волівця
В окремі роки взимку на станціях, розміщених на відкритих вершинах і схилах, стік холодного повітря іноді буває такий великий, що температура на вершинах виявляється вищою, ніж на схилах і в, долинах, тобто вертикальний температурний градієнт стає від’ємним. Це буває внаслідок сильних інверсій (підвищення температури повітря з висотою), які утримуються протягом кількох днів.
У передгірно-низинних районах області відносно високі річні температури 9…10 °С, в гірських долинах 6…7 °С, на найвищих горах (1100–1400 м) близько З °С (табл. 3).
Середньомісячна багаторічна температура повітря – показник, який свідчить про термічний режим і тому має велике практичне значення. Середня температура січня коливається від мінус 3,1 °С (Ужгород) на низині до мінус 7,8 °С (Турбат) у горах. У березні середня температура плюсова і в передгірно-низинних районах становить 4…5 °С, у гірських долинах 0…2°С, а на високогір’ї вона мінусова ( -1… -3°С). Протягом квітня – травня спостерігається інтенсивне підвищення температури: в низині вона становить 11…16 °С, на високогір’ї 1…8°С тепла. Найвища місячна температура в липні, серпні: на низині 20…21 °С, у горах 15…19 °С, на високогір’ї 11…14 °С. З вересня відмічається зниження температури повітря. Зимовий режим її в низинних районах настає в другій декаді грудня, у горах – у третій декаді листопада.
Абсолютний максимум температури повітря становить в низинно-передгірних районах 41 °С, в горах 37 °С. За післявоєнний період спостережень 39 °С зареєстровано в Ужгороді в липні 1952 року.
Абсолютний мінімум температури повітря становить у низинно-передгірних районах мінус 33 °С, в горах мінус 36 °С (табл. 4). За післявоєнний період спостережень зниження температури до мінус 32 °С зареєстровано в січні 1954 року (Берегове, Нижні Ворота).
У низинних районах в середньому протягом 80 днів на рік середньодобова температура повітря становить 15…20 °С. Майже півтора місяця тримається 20…25 °С, а в горах така температура може утримуватися влітку протягом 1…2 днів. У горах 83 дні в році з середньодобовою температурою 10…15 °С (Руська Мокра).
Безморозний період в низинно-передгірних районах в середньому триває 175, у горах – 150 днів (табл. 5). Найбільша тривалість його– 242 дні (1960, Берегове), найменша– 101 день (1959, Нижній Студений).
Зима – період, обмежений датами стійкого переходу середньодобової температури через 0 °С восени і навесні. В низинних районах вона починається у другій декаді грудня, а закінчується в другій половині лютого. В горах настає раніше – в третій декаді листопада і продовжується до початку березня. Тривалість зими в низинних районах – 2, в передгірних – близько 3, у гірських долинах – 3,0…3,5, а на високогір’ї – 4…5 місяців.
Інтенсивні (до плюс 15 °С) й тривалі відлиги можуть виникати в будь-який місяць, призводять до повного сходження снігу й скресання рік. За зимовий сезон у низинних районах області кількість днів з відлигами в середньому становлять 59. У районі Берегова в грудні 1947, 1950, 1960, 1979 років максимальна температура повітря становила плюс 15 °С, а в січні 1949, 1953, 1958, 1961, 1975, 1979 років – плюс 12 °С. У січні 1979 року в умовах глибокої відлиги на ріках області формувався високий снігово-дощовий паводок.
Таблиця 4. Абсолютне значення температури повітря
| Станція | І | ІІ | ІІІ | IV | V | VI | VII | VIII | ІX | X | XI | XII | Рік |
| Температурний максимум | |||||||||||||
| Ужгород | 13 | 17 | 27 | 32 | 33 | 37 | 39 | 40 | 34 | 31 | 29 | 17 | 40 |
| Берегове | 14 | 18 | 28 | 32 | 34 | 37 | 39 | 41 | 36 | 32 | 30 | 18 | 41 |
| Хуст | 12 | 16 | 27 | 32 | 34 | 36 | 38 | 40 | 37 | 31 | 28 | 15 | 40 |
| Великий Березний | 13 | 17 | 27 | 31 | 33 | 36 | 37 | 39 | 35 | 31 | 29 | 16 | 39 |
| Рахів | 12 | 16 | 26 | 31 | 32 | 35 | 36 | 39 | 35 | 27 | 28 | 15 | 39 |
| Міжгір’я * | 12 | 16 | 24 | 27 | 29 | 30 | 34 | 32 | 28 | 26 | 22 | 11 | 34 |
| Руська Мокра | 12 | 14 | 24 | 29 | 31 | 33 | 35 | 37 | 33 | 30 | 28 | 14 | 37 |
| Нижній Студений | 12 | 15 | 24 | 28 | 30 | 33 | 34 | 36 | 32 | 29 | 26 | 14 | 36 |
| Нижні Ворота | 12 | 16 | 26 | 30 | 32 | 34 | 36 | 37 | 33 | 30 | 29 | 15 | 37 |
| Плай ** (Воловець) | 8 | 7 | 14 | 18 | 21 | 21 | 26 | 26 | 22 | 18 | 15 | 8 | 26 |
| Температурний мінімум | |||||||||||||
| Ужгород | -29 | -32 | -24 | -12 | -2 | 3 | 6 | 4 | -2 | -18 | -22 | -25 | -32 |
| Берегове | -33 | -28 | -23 | -12 | -1 | 1 | 7 | 4 | -1 | -17 | -23 | -27 | -33 |
| Хуст | -33 | -30 | -28 | -12 | -1 | 2 | 6 | 5 | -5 | -13 | -21 | -32 | -33 |
| Великий Березний | -33 | -31 | -26 | -13 | -4 | 2 | 5 | 2 | -3 | -19 | -21 | -30 | -33 |
| Рахів | -31 | -30 | -26 | -14 | 3 | 0 | 4 | 3 | -2 | -17 | -23 | -29 | -31 |
| Міжгір’я * | -27 | -27 | -24 | -6 | -3 | 2 | 5 | 2 | -4 | -10 | -17 | -26 | -27 |
| Руська Мокра | -36 | -33 | -30 | -16 | -5 | -1 | 3 | 0 | -3 | -20 | -26 | -32 | -36 |
| Нижній Студений | -36 | -33 | -31 | -16 | -6 | -1 | 2 | 0 | -6 | -20 | -26 | -32 | -36 |
| Нижні ворота | -34 | -32 | -29 | -15 | -5 | -1 | 3 | 0 | -3 | -20 | -24 | -31 | -34 |
| Плай ** (Воловець) | -26 | -19 | -18 | -12 | -10 | 2 | 2 | 1 | -6 | -12 | -16 | -20 | -26 |
Примітка: *Дані спостережень за 1965–1985, ** за 1969–1985 роки.
Таблиця 5. Дати першого і останнього заморозків у повітрі і тривалість безморозного періоду
| Станції | Останнього | Першого | Тривалість безморозного періоду по роках, дн | ||||||
| середня | найраніша | найпізніша | середня | найраніша | найпізніша | середня | найменша | найбільша | |
| Ужгород | 18IV | 26III1972 | 3VI1965, 1982 | 15X | 18IX1959 | 23XI1968 | 179 | 138 1960 | 231 1961 |
| Берегове | 19IV | 15III1972 | 20V1952 | 14X | 24IX 1948 | 22XI1960 | 177 | 141 1954 | 242 1960 |
| Хуст | 20IV | 23ІІІ1975 | 23V1952 | 15X | 18IX1959 | 23XІ1960 | 177 | 139 1952 | 217 1966 |
| Великий Березний | 2V | 7IV1966 | 24V1980 | 30IX | 14IX1973 | 2XI1966 | 150 | 118 1973 | 195 1968 |
| Нижні Ворота | 13V | 8IV1966 | 13VI1950 | 24IX | 14IX1960 | 30Х1966 | 133 | 107 1977 | 204 1966 |
| Нижній Студений | 16V | 11IV1950 | 2VI1977 | 21IX | 4IX1958 | 9X1951 | 127 | 101 1959 | 193 1966 |
| Міжгір’я | 29IV | 8IV1966 | 2VI1977 | 8X | 14IX1973 | 27X1974 | 161 | 115 1977 | 188 1974 |
| Рахів | 29IV | 27III1975 | 23V1952 | 6Х | 14IX1973 | 1XI1980 | 159 | 116 1952 | 200 1975 |
Рис. 2. Графік ходу метеорологічних елементів по станції Рахів. Умовні позначення: б – середньомісячна температура повітря; а – середній максимум; в – середній мінімум; г – абсолютні максимум і мінімум; д – середньомісячна, максимальна і мінімальна кількість опадів.
Рис. 3. Графік ходу метеорологічних елементів по станції Ужгород. Умовні позначення: б – середньомісячна температура повітря; а – середній максимум: в – середній мінімум; г – абсолютні максимум і мінімум; д – середньомісячна, максимальна й мінімальна кількість опадів.
Зима в області м’яка. Так, в Ужгороді у січні середньодобова температура в межах від мінус 5 °С до плюс 5 °С в середньому буває 20 днів, від 0 до плюс 5 °С – 9 днів, а нижча (мінус 10 °С) спостерігається 4 дні. Середньодобова температура нижче мінус 5 °С найдовше в січні утримується лише в горах (28 днів, Нижній Студений).
Таблиця 6. Дати настання середньодобових температур повітря вище і нижче відповідних меж і число днів 8 температурою, яка перевищує ці межі
| Станція | Температура, °С | |||||
| -5 | 0 | 6 | 10 | 15 | 20 | |
| Ужгород | 18 II | 18 III | 16 IV | 11 V | 7 VII | |
| 16 XІІ | 15 XІ | 14 X | 18 IX | 13 VIII | ||
| 300 | 241 | 180 | 129 | 36 | ||
| Берегове | 23 II | 17 III | 12 IV | 8 V | 1 VII | |
| 16 XІІ | 15 XІ | 20 X | 23 IX | 19 VIII | ||
| 295 | 242 | 190 | 137 | 48 | ||
| Хуст | 26 І | 1 III | 22 III | 16 IV | 13 V | 11 VII |
| 22 І | 5 XІІ | 9 XІ | 14 X | 16 IX | 9 VIII | |
| 360 | 278 | 231 | 180 | 125 | 28 | |
| Великий | 3 ІІІ | 24 III | 21 IV | 25 V | ||
| Березний | 7 XІІ | 8 XІ | 10 X | 9 IX | ||
| 278 | 228 | 171 | 106 | |||
| Нижні | 5 ІІ | 8 ІІІ | 5 IV | 1 V | 11 VI | |
| Ворота | 9 І | 29 XІ | 27 X | 27 IX | 26 VIII | |
| 337 | 265 | 204 | 148 | 75 | ||
| Нижній | 14 II | 14 III | 13 IV | 6 V | 28 VI | |
| Студений | 29 XII | 23 XІ | 23 X | 22 IX | 19 VIII | |
| 317 | 253 | 192 | 138 | 51 | ||
| Руська | 13 II | 15 III | 13 IV | 8 V | 26 VI | |
| Мокра | 31 XII | 21 XI | 28 X | 28 IX | 19 VIII | |
| 320 | 250 | 197 | 142 | 53 | ||
| Рахів | 31 І | 5 III | 31 III | 28 IV | 3 VІ | |
| 15 І | 30 XI | 2 XІ | 7 X | 2 IX | ||
| 348 | 269 | 215 | 161 | 90 | ||
| Ясіня | 13 II | 13 III | 9 IV | 4 V | 18 VI | |
| 1 І | 25 XІ | 27 X | 29 IX | 24 VIII | ||
| 321 | 256 | 200 | 147 | 66 | ||
Важливим показником термічного режиму є дати весняного та осіннього переходу середньодобової температури через 0°, 5°, 10°, 15 °С (табл. 6).
Перехід середньої добової температури через 0°С у бік її підвищення вважається кінцем холодного й початком теплого періоду. Починається весна в області у третій декаді лютого й закінчується у другій декаді травня. У горах вона настає у другій декаді березня і продовжується до третьої декади червня. Тривалість весняного сезону в низинно-передгірних районах 75–80, в гірських – близько 100 днів.
У весняний сезон температурний режим нестійкий. Теплі дощові дні чергуються з сніжними й морозними; ясні сонячні дні змінюються холодними й дощовими.
Заморозки в повітрі весною закінчуються у другій декаді квітня в низинно-передгірних районах, в гірських – у першій декаді травня. На поверхні грунту заморозки весною закінчуються в низинних районах на початку травня.
На початок літа прийнята дата переходу середньодобової температури через плюс 15 °С в бік її підвищення. Літо в низинно-передгірних районах починається в першій декаді травня і триває в середньому 130 днів, до середини вересня. У горах на висоті 400–600 м літній сезон триває 60–70 днів, а вище 1000 м – літа фактично не буває. Влітку в низинних районах середньодобові температури повітря переважають в межах 15…20 °С, а максимальні досягають 28 °С (липень, 1972 р.). Можливі значні зниження температури в липні та серпні на низині до 5 °С, у горах – до нуля.
За початок осені прийнято перехід середньої добової температури через 15 °С у бік її зниження. У низинно-передгірних районах осінь починається з другої половини вересня й продовжується до другої половини грудня. У горах вона настає в кінці серпня і триває до кінця листопада. Тривалість осені в середньому становить 80–100 днів. Перша половина осені переважно тепла, суха, малохмарна. В окремі роки середні добові температури досягають 15…20 °С. З другої половини листопада температура повітря знижується, кількість днів з опадами, туманами збільшується. Осінні заморозки починаються в середньому 16–18 жовтня, в горах – 27–29 вересня. Вони можуть настати і в другій декаді вересня або на початку третьої декади листопада.
Для вегетаційного періоду характерним є такі показники теплозабезпеченості, як сума температур понад 5 °С, тривалість безморозного періоду. Період вегетації визначається відрізком часу, в якому середньодобові температури повітря становлять понад 5 °С. Для низинно-передгірних районів такий перехід відбувається у другій половині березня, а закінчується в першій половині листопада і триває 230–240 днів. У горах тривалість вегетаційного періоду – 190– 215 днів. Найвища – 242 дні (1960, Берегове), найнижча – 101 день (1959, Нижній Студений).
Суми середніх добових температур вище плюс 5 °С (суми ефективних температур) характеризують кількість тепла, що одержують сільськогосподарські культури за вегетаційний період і дорівнюють в середньому в низинних районах 3500 °С, у передгірних – 3200 °С і в гірських – 2500 °С.
Важливим показником ресурсів тепла є суми середніх добових температур за період, коли вони перевищують плюс 10 °С (суми активних температур). У низинних районах вони дорівнюють в середньому 3200 °С, в передгірних – 2900 °С і в гірських – 2200 °С. Завдяки особливостям мікроклімату на південному схилі у Виноградові і біля Мужієва суми активних температур досягають-. 3500– 3600 °С. Тривалість періоду активних температур в низинно-передгірних районах становить в середньому 185, а в гірських – 150 днів.
Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987
РОКИ ВЕЛИКИХ ЗВЕРШЕНЬ.
У червні 1985 року трудящі Закарпаття відзначили знаменний ювілей – 40 років возз’єднання з Радянською Україною в сім’ї вольній, новій. В аспекті історії людства 40 років – це наче крапля води у світовому океані. Але для трудящих визволеного з-під іноземного гніту і возз’єднаного краю цей час – ціла епоха. За роки Радянської влади Закарпаття в братерській сім’ї радянських народів перетворилося із напівколонії чужоземних загарбників у квітучий край, в область з високорозвиненою соціалістичною економікою, яка є складовою частиною народногосподарського комплексу СРСР, в область передової радянської культури.
Тривалим і складним був шлях Закарпаття до щастя і волі. Протягом майже тисячі літ споконвічна слов’янська земля – Закарпаття, яке в X-XI ст. входило до складу могутньої держави східних слов’ян – Київської Русі і населення якого мало єдину з ними матеріальну й духовну культуру, в XII ст. було насильно відірване від матері-Вітчизни і включене до складу Угорської феодальної держави. В середині ХVІ ст. Закарпаття входило до складу Семиградського князівства – васала Туреччини, а з кінця XVII ст. разом з усією Угорщиною попало під гніт клаптевої Австрійської імперії – однієї з найреакційніших держав у Європі. У складі Габсбурзької монархії Закарпаття знаходилося понад 200 років, і внаслідок колоніальної політики було одним з найвідсталіших куточків Європи у економічному й культурному відношеннях. Після розвалу монархії Габсбургів у 1918 році воно ввійшло спочатку до складу буржуазної Угорської республіки, а з кінця 1919 року було насильно включене до складу буржуазної Чехословаччини. В 1939 році Закарпаття окупували угорські фашисти. Роки другої світової війни – найтяжчі роки в історії краю.
Іноземні загарбники спільно з місцевими визискувачами проводили на Закарпатті відкриту колоніальну політику: нещадно експлуатували трудящих, грабували природні багатства. Тяжкий соціально-економічний гніт переплітався з політичним безправ’ям і релігійним гнобленням. Трудящі Закарпаття протягом віків не мирилися з колоніальним становищем, активно боролися проти класового гноблення, за соціальне й національне визволення, домагалися возз’єднання з Україною. Ще в середині XIX ст. Ф. Енгельс відзначав, що населення Закарпаття належить до уламків, які відокремилися в ході історії від основної маси своєї нації, але постійно тяжіють «до свого природного центру», «до інших малоросійських областей, що об’єдналися з Росією»[1].
Колоніальна політика іноземних гнобителів призвела до того, що Закарпаття і в середині XX ст. залишалося економічно відсталим краєм, трудяще населення жило у винятково тяжких умовах. Напередодні визволення на Закарпатті діяло всього кілька десятків напівкустарних заводів і фабрик, які виробляли різне домашнє знаряддя. В промисловості, на транспорті, в торгівлі було зайнято в 30-х роках близько 19,2 тис. чоловік. У структурі народного господарства краю промисловість становила всього 2,2 %.
Складним було становище в сільському господарстві, де і в 20-30-х роках XX ст. зберігалися напівфеодальні форми експлуатації народних мас. Понад 80% земель належали поміщикам, монастирям і церкві, лихварям, куркулям. Якщо робітники страждали від безробіття, низької зарплати, то трудяще селянство – від безземелля, малоземелля, великих податків і боргової кабали. Картину аграрного ладу ілюструють цифри: 69 поміщиків мали більше землі, ніж 110 тис. дрібних селянських господарств. Лише один граф Шенборн володів маєтком розміром 136 тис. га, включаючи ліси й пасовиська.
Селянське господарство в переважній більшості було відсталим. У виробництві основних сільськогосподарських продуктів ручна праця селянина-бідняка у верховинських районах в три рази перевищувала роботу тяглом. Про технічну відсталість свідчить те, що один плуг у ті часи припадав на 4 селянські господарства, культиватор – на 98, сівалка – на 88, молотарка – на 221 господарство. Внаслідок низької врожайності зернових культур і овочів селянин часто ледве повертав посіяний матеріал. Це ще більше погіршувало становище, загострювало голод, народне страждання. Депутат чехословацького парламенту від Компартії Луїза Ландова-Штихова, яка влітку 1928 року побувала на Верховині, писала: «Я бачила вже дуже багато, бачила стільки біди на світі, але біди такої пригноблюючої і всевладної, як на Верховині, на Підкарпатті, я не бачила ніде». Таким було життя як трудящого селянства, так і міських робітників.
Крім соціального гніту, трудящі багато терпіли від політичного свавілля окупантів і національного гноблення. Суворий політичний режим зростав з року в рік. У багатьох районних центрах окупанти зводили тюрми, а в роки фашистської окупації – концтабори. В містах зростала кількість поліцаїв, а в селах – жандармів. Якщо в 1931 році жандарми кинули за грати в’язниць 1779 чоловік, то в 1935 – уже 2145. «Провина» їх була в одному – протестували проти гніту, не хотіли помирати голодною смертю. За роки фашистської окупації хортисти арештували, загнали в концтабори близько 183,4 тис. чоловік, з яких 115 тис. загинули від рук катів. За виголошення в громадському місці слів «Закарпатська Україна», «українець», власті тут же арештовували.
Загарбники робили все для того, щоб убити в пам’яті людей ідею єдності Закарпаття з усією Україною і Росією. Ідеологи іноземних гнобителів прагнули довести, що основне населення Закарпаття (русини-українці) не має нічого спільного з українським і російським народами, які проживають на схід від Карпат, що Закарпаття як економічно, так і політично завжди було зв’язане із Заходом, а не зі Сходом. Вороги по-різному іменували Закарпатську Україну: Угорська Русь, Рутенський край, Підкарпатська Русь, Верхня частина Угорщини і т. д. Та народ відкидав ці штучно вигадані назви, а любовно іменував Закарпаття – «маленька гілка великого українського дерева». В цьому відбита віра в єдність Закарпаття з Україною. В умовах жорстокої денаціоналізаторської, асиміляторської політики народ зберіг рідну мову, культуру, боровся за її розвиток і збагачення.
Панування гнобителів зумовило й культурну відсталість краю. На 700 тис. жителів було всього 7 середніх учбових закладів (гімназій), кілька десятків горожанських (неповносередніх) шкіл та 5 спеціальних учбових закладів, у яких могли навчатися переважно діти заможних і знатних. В більшості трудяще населення залишалося неписьменним і малописьменним (у верховинських районах до 80 %). Не було в краї і системи культосвітніх установ.
Практично була відсутня охорона здоров’я. В 6 невеликих лікарнях, розміщених у містах, працювало 45 лікарів і 140 медичних сестер. Вся Верховина залишалась без лікаря. Крім того, за лікування потрібно було платити великі гроші, яких у бідноти не було. Тому й не дивно, що на Закарпатті лютували найтяжчі хвороби, високою була смертність дітей. У віці до 15 років помирала кожна друга дитина.
Проти тяжкого соціального й національного гніту, проти безправ’я трудящі рішуче боролися. Вже епоха середньовіччя була сповнена великими революційними виступами проти феодального гніту та іноземного засилля – це повстання на початку XIV ст. під проводом П. Петуні на Ужгородщині, участь селян Закарпаття у повстанні 1514 року під проводом Д. Дожі, яке охопило майже всю Угорщину, революційні виступи солотвинських солекопів у XIV- XVII ст., активна участь у визвольній війні угорського народу 1703-1711 років, у революції 1848-1849 років і т. д. Трудящі Закарпаття пліч-о-пліч з угорською, словацькою, румунською біднотою виступали проти гнобителів, а в XVII-XIX ст. вели боротьбу в загонах опришків.
Значно посилився визвольний рух з кінця XIX ст., коли на історичну арену вийшли робітники. Великий вплив на розвиток революційних подій краю мала революція 1905-1907 років, особливо перемога Великого Жовтня, утворення Радянської держави. Трудящі Закарпаття гаряче вітали перемогу пролетарської революції і впевнено ставали на її шлях. Вони повсюдно вели боротьбу за владу Рад, за возз’єднання з Радянською Україною. Очолювала боротьбу трудящих комуністична організація Закарпаття, яка виникла в кінці 1918 року, а на початку 1921 року ввійшла до складу Компартії Чехословаччини, створення якої гаряче вітав В. І. Ленін.
Під керівництвом комуністів з кожним роком зростала боротьба за возз’єднання з Радянською Україною. Основними її формами були масові політичні демонстрації, страйки, повстання селян, рух безробітних, походи голодуючих, а в роки фашистської окупації розгорнувся партизанський рух. В ході класової та національно-визвольної боротьби зростав авторитет комуністичної організації, зміцнювалася інтернаціональна єдність трудящих.
Боротьба трудящих посилювалась, але власних сил для визволення було мало. І лише розгром фашистів Радянською Армією поклав кінець стражданням, приніс волю трудящим Закарпаття у жовтні 1944 року. Так створилися реальні умови для возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. З цього часу над Карпатами засяяла зоря свободи, почалася нова, дійсно славна сторінка в багатовіковій історії краю.
Очолені комуністами, трудящі взяли владу в свої руки і відтоді самі вирішували свою долю. По всіх куточках закарпатської землі розгорнувся могутній рух за возз’єднання з Радянською Україною. 26 листопада 1944 року представники Народних комітетів – органів народної влади, зібравшись у старовинному місті Мукачеві, одностайно схвалили Маніфест про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. Йдучи назустріч гарячим бажанням трудящих визволеного краю, уряд СРСР розпочав переговори з Чехословаччиною, до складу якої юридично входило Закарпаття. Завершилися вони 29 червня 1945 року укладанням Договору про Закарпатську Україну, яка назавжди возз’єднувалась з Радянською Вітчизною. Цим було завершено возз’єднання всіх українських земель в єдиній Українській Радянській соціалістичній державі.
Возз’єднання з рідною Вітчизною створило найсприятливіші умови для прискореного розвитку продуктивних сил, утвердження соціалістичних суспільних відносин, вирішення корінних соціальних і культурних проблем.
Зважаючи на особливість становища Закарпаття, яке протягом багатьох століть знаходилось під іноземним гнітом, економіка якого до того понесла значні втрати в роки фашистського панування, Комуністична партія і Радянський уряд прийняли ряд важливих заходів по прискореному розвитку народного господарства і культури. Лише протягом 1946-1950 років ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б) України прийняли 23 спеціальні постанови про надання допомоги трудящим Закарпаття. Молодій радянській області допомагали тоді всі народи соціалістичної Батьківщини.
З великих промислових центрів країни – Москви і Ленінграда, Ташкента і Свердловська, Мінська і Риги, Києва і Харкова, Донецька і Дніпропетровська щорічно збільшувались поставки вантажів для Закарпаття – промислове обладнання, будівельні матеріали, посівний матеріал і мінеральні добрива, трактори і сівалки, продукти харчування і одяг, ліки і книги та інше. За рішенням
ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б) України на Закарпаття було направлено великий загін спеціалістів – партійні й радянські працівники, інженери й лікарі, вчителі й архітектори, залізничники й зв’язківці, комсомольські й профспілкові працівники.
З кожним роком зростали асигнування Радянської країни для розвитку народного господарства області, розширювалися масштаби допомоги радянських людей. Якщо в перші післявоєнні п’ятирічки (1946-1950 рр.) капіталовкладення становили близько 90 млн. крб., то в роки десятої п’ятирічки (1976-1980 рр.) вони зросли до 1,1 млрд. крб. Всього в розвиток народного господарства області вкладено понад 5,5 млрд. крб. Країна виділяла необхідне обладнання для реконструкції старих заводів і розвитку нових галузей промисловості.
В перші післявоєнні п’ятирічки найбільш успішно розвивалась деревообробна, лісохімічна та харчова промисловість. З середини 50-х і в 60-і роки інтенсивно розвивалась швейна, взуттєва промисловість, побудована Теребле-Ріцька ГЕС, яка значно поліпшила енергетичний баланс області.
У цей же час почали зароджуватись, а в 70-80-х роках набрали широких темпів розвитку нові сучасні галузі промисловості, які визначають науково-технічний прогрес, приладобудування, машинобудування, радіоелектроніка, верстатобудування та інші. Визначаючи напрями розвитку економіки, Закарпатський обком Компартії України, виконком обласної Ради народних депутатів виходили з того, щоб раціонально використовувати природні багатства, наявні матеріальні й трудові ресурси. Зважаючи на те, що в минулому гірські райони практично не мали сучасної промисловості, приділялась велика увага їх індустріалізації. Поряд з дальшим розвитком у гірських районах деревообробної та меблевої промисловості почали створюватись заводи, філіали приладо- та машинобудівних заводів, виробничого швейного об’єднання і т. д. У значні промислові центри перетворилися такі міста, як Свалява, Іршава, Тячів, селища Великий Березний, Воловець, Міжгір’я, Тересва, Ільниця, Ясіня, Жденеве, Тур’ї-Ремети, села Люта, Кострина, Кваси. У гірських районах промислове виробництво зростало значно швидшими темпами, ніж у низинних. Це мало велике не лише економічне, але й соціальне значення.
Всього за роки Радянської влади на Закарпатті споруджено понад 300 заводів і фабрик або великих цехів, продукція яких дорівнює продукції заводу. Загальний обсяг промислового виробництва зріс майже у 59, а в гірських районах у 200–220 разів. Промислове виробництво в структурі народного господарства займає понад 80 % (у 30-х роках було всього 2,2 %). Це дійсно велетенський крок уперед. Тепер за добу виробляється стільки продукції, скільки за цілий 1946 рік.
Нові сучасні промислові підприємства оснащені найпередовішою технікою. На більшості підприємств досягнуто високого рівня автоматизації та механізації (табл. 1). Лише з 1971 до 1985 року кількість потокових і автоматизованих ліній, а також комплексно механізованих і автоматизованих дільниць і цехів значно зросла. Річний економічний ефект від впровадження нової техніки збільшився з 7 до 11,7 млн. крб. на рік. За роки одинадцятої п’ятирічки впроваджено у виробництво понад 680 завдань по Державному плану науки і новій техніці. На підприємствах області введено в дію 266 механізовано-потокових і автоматизованих ліній, 165 автоматизованих цехів і дільниць. Продуктивність праці за рахунок науково-технічного прогресу зросла на 58 % проти 48 % на початку п’ятирічки, що дало 97 % приросту продукції.
Таблиця 1. Ріст автоматизації та механізації підприємств за 1975–1985 рр.
|
Роки |
|||
|
Назва показників |
1975 |
1980 |
1985 |
| Наявність на промислових підприємствах: | |||
| механізованих потокових ліній | 584 | 696 | 837 |
| автоматизованих ліній | 57 | 89 | 117 |
| комплексних механізованих і автоматизованих дільниць і цехів | 186 | 262 | 419 |
| комплексно-автоматизованих і механізованих підприємств | 11 | 11 | 30 |
| Число відповідно вивільнених робітників, чол. | 2106 | 2262 | 3138 |
| Річний економічний ефект від впровадження нової техніки, тис. крб. | 7600 | 10 500 | 11 748 |
Тепер питома вага продукції з державним Знаком якості становить 16,9 %, а на окремих підприємствах досягає понад 25 %. Це підприємства приладобудування, машинобудування, легкої промисловості, виробничого лісозаготівельного об’єднання «Закарпатліс», виробничого об’єднання «Закарпатнерудпром» та інші. Лише за одинадцяту п’ятирічку промисловими підприємствами освоєно близько тисячі нових видів продукції, в тому числі 123 види – вперше в нашій країні. Внаслідок цього зростає престиж продукції промислових підприємств Закарпаття. Тепер вона добре відома не лише у нашій країні, але й експортується майже у 50 країн світу – складні верстати, різні прилади, діагностичне обладнання, засоби автоматизації, меблі, продукція харчової промисловості.
Кожне споруджене промислове підприємство – це не тільки результат організаторської роботи Закарпатської обласної партійної організації, самовідданої праці трудящих, але й наслідок батьківської турботи Комуністичної партії та Радянського уряду, братерської допомоги всіх народів нашої Батьківщини. На кожен будівничий об’єкт надходило обладнання з усіх куточків країни. На спорудженні заводів і фабрик разом з трудівниками Закарпаття працювали і посланці багатьох братніх республік. Лише у створенні заводів «Мукачівприлад» і «Ужгородприлад» брали участь підприємства і виробничі колективи 12 союзних і автономних республік. Навчання робітників для нових підприємств проходило на кращих приладобудівних заводах країни. На спорудженні Теребле-Ріцької ГЕС, яка поклала початок суцільної електрифікації народного господарства області, працювали представники 15 національностей з 12 союзних і автономних республік. Трудящі Закарпаття з любов’ю назвали Теребле-Ріцьку ГЕС будовою дружби народів. На сучасному етапі Закарпаття включено в єдину енергосистему, через область проходить міжнародна лінія електропередачі «Мир». Промисловість Закарпаття споживає тепер в 20 разів більше енергії, ніж у 1951 році.
Таблиця 2. Питома вага промислової продукції по галузях, %
| Назва галузі промисловості | Роки | ||||
| 1956 | 1970 | 1975 | 1980 | 1985 | |
| Машинобудування, приладобудування й металообробка | 2,3 | 12,2 | 21,7 | 31,8 | 32,8 |
| Харчова | 28,1 | 32,6 | 26,4 | 24,8 | 21,8 |
| Лісова, деревообробна й целюлозно-паперова | 46,0 | 25,9 | 21,7 | 18,7 | 19,6 |
| Легка | 11,5 | 18,7 | 17,4 | 16,4 | 18,2 |
| Будматеріалів | 2,4 | 4,1 | 4,2 | 4,3 | 4,6 |
| Інші галузі | 9,7 | 6,6 | 8,6 | 8,0 | 3,0 |
Значно зріс технічний рівень і енергоозброєність народного господарства Закарпаття, як і всієї Радянської України в одинадцятій п’ятирічці.
Загальний обсяг промислового виробництва збільшився за п’ятирічку на 32,7 % при плані 29,4 %. Продуктивність праці підвищилася на 29,7 % при плані 22,8 %. Понад план реалізовано продукції майже на 168,4 млн. крб.
Індустріальний розвиток Закарпаття зумовив корінні зміни в структурі промислового виробництва (табл. 2).
Отже, внаслідок індустріалізації перше місце серед галузей промисловості на початок 80-х років зайняли машино- й приладобудування. Загальний обсяг виробництва цих галузей зріс майже у 200 разів. Підприємства Закарпаття виробляють десятки видів верстатів з програмним управлінням, складних машин, різне технологічне обладнання, комплексні лабораторії, засоби автоматизації, системи управління. Ці галузі представлені такими великими підприємствами, як Ужгородські машинобудівний і механічний заводи, «Турбогаз», «Електродвигун», Мукачівські верстатобудівний і завод комплектних лабораторій, «Ужгородприлад», «Мукачівприлад», Берегівський дослідно-експериментальний завод діагностичного й гаражного обладнання, Ільницький дослідний завод механічного зварювального устаткування, Воловецький, Жденевський та Свалявський «Електрон», арматурний завод в Кобилецькій Поляні та інші.
Глибокі якісні зміни відбулися в традиційній для Закарпаття галузі промисловості – лісовій та деревообробній. І до визволення цін галузі належала важлива роль в економіці Закарпаття, але підприємства її мали кустарний характер, були технічно відсталими. Ручна пила, цапина й сокира на лісорозробках, рубанки й долота на кустарних меблевих заводах були головними засобами виробництва. З перших днів Радянської влади велика увага приділялася розвитку деревообробної та лісової промисловості. Нова техніка: трелювальні трактори, вантажні машини, підйомники, тросопідвісні установки, самонавантажувачі, бензопили, деревообробні верстати, механічні пили, стругальні машини, сушарки дали змогу докорінно реконструювати старі підприємства, на сучасній технічній основі будувати нові. Гордістю меблевого виробництва є такі великі підприємства, як Ужгородський фанерно-меблевий, Мукачівський, Берегівський, Хустський та Великоберезнянський меблеві комбінати, Свалявський, Чинадіївський і Тересвянський деревообробні комбінати. Ліквідація дрібних малопродуктивних підприємств, створення сучасних великих комплексних лісопромислових комбінатів дали змогу краще використовувати техніку й передову технологію, матеріальні й трудові ресурси, поліпшувати якість виробів.
У складі виробничого об’єднання «Закарпатліс» є 14 лісокомбінатів, три великі лісохімічні заводи. Характерним для цієї галузі промисловості є комплексна механізація заготівлі й вивезення деревини, поглиблена її переробка, виготовлення високоякісної продукції. Винятково велике значення має освоєння Тересвянським і Свалявським комбінатами випуску деревностружкових плит (близько 250 тис. м3 щорічно). Слід врахувати, що 1 м3 деревностружкової плити замінює 14 м3 пиломатеріалів. Це дало змогу не лише розширити виробництво меблів, але й значно підвищити якість виробів, піднести її на сучасний рівень вимог. Якщо в 1946 році підприємства області випустили меблів на суму 174 тис. крб., то в 1985 році – майже на 151 млн. крб. Меблеві набори «Мукачеве-5», «Ужгород-5», «Глобус», «Бескид», «Юність», «Самоцвіти», жорнавські кухонні меблі, іршавські стільці користуються великою популярністю у покупців, а також з успіхом експортуються в ряд братніх соціалістичних країн, у США, ФРН, Францію, Австрію, Бельгію та інші капіталістичні країни. Лісохімічні підприємства випускають понад 30 видів продукції, яка використовується в чорній і кольоровій металургії, в легкій, меблевій, харчовій і фармацевтичній промисловості.
Велику питому вагу в економіці Закарпаття займає легка індустрія, яка дає майже п’яту частину всієї валової промислової продукції області. Це практично заново створена за роки Радянської влади галузь. До возз’єднання на Закарпатті було кілька кустарних взуттєвих майстерень, повсюдно працювали ремісники – шевці, чоботарі, кожум’яки. На місці майстерень тепер виросли сучасні великі підприємства. Легка промисловість сьогодні представлена 4 підприємствами виробничого взуттєвого об’єднання, найбільшим серед яких є головне підприємство – Ужгородська взуттєва фабрика, 4 підприємства швейного об’єднання – головне – Ужгородська швейна фабрика, Мукачівське виробниче трикотажне об’єднання, Ясінянська фабрика штучного хутра, Іршавська бавовняно-ткацька фабрика, відома на всю країну Хустська фетрофільцева фабрика та інші. Обсяг виробництва підприємств легкої промисловості зріс майже в 160 разів. У 1946 році на Закарпатті було виготовлено 63 тис. пар взуття, 20 тис. штук трикотажних виробів, а в 1985 році – понад 10 млн. пар взуття та 2,9 млн. штук трикотажних виробів. Хустська фетрофільцева фабрика випускає за рік до 1,5 млн. головних уборів 120 фасонів.
Глибокі зміни відбулися в харчовій промисловості, на яку припадає майже четверта частина всього промислового виробництва. До возз’єднання на Закарпатті було кілька забійних пунктів, хлібопекарень, пунктів по переробці молочної продукції, пивоварня, палінчарня, де переважала ручна праця. Найбільш розвиненою була борошномельна промисловість, представлена кількома десятками млинів з паровими двигунами. Технічна оснащеність їх за окремими винятками також була досить примітивною. За роки Радянської влади в області створено сучасні великі підприємства харчової промисловості. Серед них слід назвати Мукачівську кондитерську фабрику, м’ясокомбінати, хлібокомбінати та молокозаводи в Ужгороді та Мукачеві, Виноградівський маслосирзавод і Хустський м’ясокомбінат, Полянський і Свалявський заводи мінеральних вод, Іршавський, Перечинський заводи продовольчих товарів, Тячівський, Виноградівський і Мукачівський плодоконсервні заводи, технічно переобладнаний Ужгородський млинокомбінат, Ужгородський маргариновий завод, Солотвинські солерудники і т. д. Обсяг виробництва різних видів продукції зріс майже в 54 рази.
Все більшу роль в економічному житті області відіграє місцева промисловість. На ряді великих підприємств сконцентровано виробництво сувенірів з дерева, металу, глини та лози (с. Драчини Свалявського району; Хуст, Тячів, Виноградів, Берегове). Успішно розвиваються і художні промисли (Хустський і Тячівський райони). Всього управління місцевої промисловості на самостійному балансі має 10 підприємств. Загальний обсяг виробництва продукції зріс майже в 12 разів. У 1985 році підприємства місцевої промисловості виробили понад 4 % всієї промислової продукції області. Щорічно освоюється близько 50 нових видів виробів, головним чином предметів народного споживання. Характерним для цієї галузі промисловості є мобільність виробництва, наближеність до ринку збуту, можливість оптимального використання сировини і трудових ресурсів.
На Закарпатті є і будови всесоюзного та міжнародного значення, споруджені в рамках економічного співробітництва СРСР з братніми соціалістичними країнами. Це лінії електропередач «Мир», що об’єднують енергосистеми СРСР, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Німецької Демократичної Республіки, нафтопровід «Дружба», газопроводи «Братерство», «Союз» і Уренгой – Помари – Ужгород.
Отже, створена за роки Радянської влади промисловість Закарпатської області – це багатогалузевий високомеханізований комплекс, який відповідає місцевим природно-географічним, економічним і соціальним умовам. Він є органічною частиною народногосподарського комплексу Радянської України, всього Радянського Союзу. Промисловість Закарпаття має також тісні зв’язки з промисловістю сусідніх з Радянським Союзом соціалістичних країн – ЧССР і УНР.
Нові перспективи відкрили перед працівниками промисловості XXVII з’їзд КПРС і XXVII з’їзд Компартії України. Стратегія прискореного розвитку на основі науково-технічного прогресу дасть змогу в найближчий час перевести промисловість Закарпаття на якісно новий рубіж розвитку, зробити крутий поворот до інтенсифікації виробництва. Складовою частиною дванадцятої п’ятирічки стали обласні цільові комплексні програми «Матеріаломісткість», «Агропром», «Праця», «Транспорт». Передбачається збільшити обсяг виробництва на дванадцяту п’ятирічку майже на 30 %, підвищити продуктивність праці на 27–28 %. Випуск товарів народного споживання повинен збільшитися на 55–65 %.
Глибокі перетворення відбулися і в сільському господарстві, яке в минулому знаходилося в дуже тяжкому становищі. Уже в 1945 році народна влада передала бідному селянству землі, націоналізовані у поміщиків і багатіїв, монастирів і церкви. Понад 52 тис. колишніх батраків одержали майже 70 тис. га землі. Радянська країна подала селянам матеріальну і технічну допомогу. Так починалося нове життя трудівників Закарпаття. Злидні й голод відходили в минуле.
Новим моментом у розвитку сільського господарства була підготовка і проведення соціалістичної перебудови. Керуючись ленінським кооперативним планом, багатющим досвідом колгоспного будівництва в СРСР, обласна партійна організація доводила трудящим, що для встановлення нового, щасливого життя на селі є лише один шлях – шлях колективізації, шлях всебічного розвитку сільського господарства на основі сучасної техніки й науки.
Внаслідок великої організаторської та політичної роботи, пропаганди передового досвіду колгоспів Радянської України, всього Радянського Союзу трудяще селянство об’єдналося в колгоспи і радгоспи. Уже в 1946 році були створені перші колгоспи і радгоспи на Ужгородщині, потім на Мукачівщині, Берегівщині та в інших районах області. Велику допомогу у створенні колгоспів, у подоланні класових ворогів надавали трудящому селянству Закарпаття робітники промислових підприємств, трудящі всієї країни. В 1948 році в колективні господарства об’єдналося 51,7 % селянських господарств, а в 1950 році колгоспний лад повністю переміг.
Колгоспний лад відкрив шлях для швидкого економічного, соціального й культурного прогресу закарпатського села. Радянська держава подавала велику матеріальну допомогу (виділялися потрібні кредити, техніка, хімічні добрива, будівельні матеріали), в колгоспи і радгоспи області направлялися провідні спеціалісти, працівники партійних, профспілкових і комсомольських органів, які ставали справжніми організаторами нового життя на селі.
Набуток колгоспів і радгоспів зростав з кожним роком. Чимало господарств уже в 50-х роках виходили на рівень передових в Радянській Україні. За досягнуті успіхи в розвитку сільського господарства в 1958 році Закарпатська область була нагороджена орденом Леніна.
Особливо швидкими темпами почало зростати сільське господарство Закарпаття, як і всієї країни, після березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС, який визначив напрями здійснення аграрної політики партії на сучасному етапі розвитку країни. Відповідно до рішень Пленуму, XXIII–XXVI з’їздів партії, проводилось організацінно-політичне і господарське зміцнення колгоспів і радгоспів. На розвиток сільського господарства області держава виділила за цей час 1,3 млрд. крб.
Зростання рівня механізації, впровадження досягнень науки і техніки, постійна допомога селу з боку партії та уряду, ріст трудової та політичної активності мас давали змогу переводити сільськогосподарське виробництво на інтенсивний шлях розвитку, значно збільшувати врожайність полів, продуктивність тваринництва. Середньорічний обсяг валової продукції з 1965 року до 1985 зріс більше ніж на 40 %, у тому числі виробництво зерна – на 60, овочів – на 75, молока і м’яса – на 45, вовни – на 29, а фруктів і яєць – майже на 200 %.
На кінець 1985 року в області було 106 колгоспів і 52 радгоспи, 65 міжгосподарських підприємств і об’єднань. Основна спеціалізація сільського господарства – зернові культури, овочівництво, скотарство м’ясо-молочного напряму, вівчарство, садівництво і виноградарство. Із 671,2 тис. га земель, які належать колгоспам і радгоспам, посівні площі становлять 195,3 тис. га, в тому числі під зерновими культурами – 68,6 тис. га, плодово-ягідними насадженнями – 41,1 тис. га, виноградниками – 12,8 тис. га, технічними культурами – 7,5 тис., під картоплею і овоче-баштанними культурами – 33,2 тис., кормовими – 87,2 тис. га.
Вирощуванням зерна займаються практично всі колгоспи і радгоспи низинної та передгірної зон. Головні зернові культури – пшениця, кукурудза, ячмінь, овес, жито. Внаслідок інтенсифікації виробництва, поліпшення обробітку землі, ширшого застосування органічних і мінеральних добрив і захисту рослин з кожним роком підвищувалась урожайність. Так, у 1966–1970 роках гектар зернових давав 22,7 ц, у 1976–1980 роках – 37 ц, у 1981 –1985 одержували 40–42 ц. Якщо в 1950 році колгоспи і радгоспи зібрали 127,4 тис. т зерна, то в 1984 році – 285,9 тис. т.
Особливо помітні успіхи у виробництві кукурудзи. На початку 60-х років збирали по 34–35 ц/га, а в 1980 – 1985 роках уже по 70–72 ц/га. Валовий збір кукурудзи доведено до 150–155 тис. т, що становить близько 60 % загального виробництва зерна. Зростає кількість господарств, які одержують по 100 і більше центнерів зерна з 1 га. Відомі у цьому плані досягнення радгоспу «За нове життя» Іршавського району, особливо ланки двічі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії СРСР Ю. Ю. Пітри, колгоспів ім. Леніна та «XXII партз’їзд» Мукачівського району, де трудяться знатні кукурудзоводи Герої Соціалістичної Праці М. Ю. Козар, Г. М. Пеца. Їх здобутки – 110 і більше центнерів кукурудзи з гектара. За видатні досягнення в праці, творчу ініціативу і активність, за одержання стабільних урожаїв зернових культур Г. М. Пеці присуджена Державна премія СРСР 1984 року. Область неодноразово виходила переможцем у всесоюзному соціалістичному змаганні по збільшенню виробництва і продажу державі зерна кукурудзи.
Друга важлива ділянка сільськогосподарського виробництва – тваринництво м’ясо-молочного спрямування. Провідним воно є у колгоспах та радгоспах гірської й передгірної зон, але розвивається і в спеціалізованих господарствах низинної зони. Успіхи саме спеціалізованих господарств, створених на базі міжгосподарської кооперації, остаточно впливають на баланс виробництва тваринницької продукції. Понад 40 % свинини виробляють Берегівський, Виноградівський, Ужгородський міжгосподарські комплекси; спеціалізовані господарства – більше половини яловичини, молока, баранини, вовни.
Розвитку тваринництва сприяє наявність широкої кормової бази, яка складається з природних сінокосів і пасовищ, посівів кормових культур і розвитку комбікормової промисловості (у 1985 р. діяло 5 великих міжколгоспних і 2 державних заводи). У багатьох господарствах для індустріального приготування кормів побудовано цехи, обладнані сучасними машинами й механізмами. Поліпшення кормової бази і впровадження комплексної механізації по догляду за худобою сприяло підвищенню продуктивності тваринництва. Поголів’я великої рогатої худоби зросло з 268,1 тис. голів у 1965 році до 370 тис. у 1985 році. Надої молока за цей же час збільшилися з 230 тис. т до 343 тис. т, заготівля м’яса в живій вазі – з 18,5 тис. до 64 тис. т. Середньорічне виробництво молока зросло на 15,2 тис. т, м’яса– на 6,6 тис. т, вовни – на 280 т, яєць – на 1 млн. штук.
Садівництво і виноградарство домінує в колгоспах і радгоспах передгірної зони, займає значні площі і в господарствах низинних районів. Інтенсифікація сільськогосподарського виробництва позитивно позначилась і на цій галузі, розширилася сировинна база, поліпшилася якість і сортність продукції садівництва, ширше застосовується сучасна техніка. У 1950 році під виноградниками було зайнято 4,4 тис. га, а в 1985 році – 12,8 тис. га. Середня врожайність в 60-х роках становила 16–20 ц/га, а за останні роки зібрано грон по 45–46 ц/га.
Досить швидко розвивається садівництво. Значно збільшилася кількість продуктивних пальметних садів. Під садами і ягідними плантаціями зайнято понад 40 тис. га. Валовий збір плодів та ягід у 1965 році становив всього 12,2 тис. т, а в 1985 – уже 211 тис. т. Найбільш поширені сорти яблук – Джонатан, Шовар благородний, Пармен золотий. Ягідні плантації засаджено суницями, малиною, чорною смородиною та іншими цінними культурами.
Велике значення для успішного розвитку сільського господарства Закарпаття, як і всієї країни, мали рішення травневого (1982 р.) та жовтневого (1984 р.) Пленумів ЦК КПРС. Як відомо, травневий (1982 р.) Пленум ЦК партії розробив і схвалив Продовольчу програму СРСР до 1990 року, що було дальшим розвитком аграрної політики КПРС на сучасному етапі соціалістичного будівництва.
Піднесенню сільського господарства значною мірою сприяв ріст капіталовкладень, розширення меліорації земель і будівництво зрошувальних систем. За роки Радянської влади на Закарпатті збудовано і реконструйовано старі осушувальні та зрошувальні системи: Чорний мочар, Ботарська, Берегівська, Латорицька, Ужгородська та інші. Для їх функціонування споруджено близько 3,5 тис. гідротехнічних споруд, 34 насосні станції, 43 км ліній електропередач. Меліоровані угіддя в 1984 році становили 150 тис. га, в тому числі 136 тис. га осушено гончарним дренажем, а 13 тис. га зрошенням. На меліорацію використано близько 200 млн. крб. капітальних вкладень. Закарпатська область не раз виходила переможцем у республіканському соціалістичному змаганні за краще використання осушених і зрошуваних земель.
Жовтневий (1984 р.) Пленум ЦК КПРС розробив заходи дальшої інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, прискореного будівництва меліоративних систем і використання осушених земель. У рішенні Пленуму зазначалося, що довгострокова програма розвитку меліорації земель буде сприйнята комуністами, всіма трудящими як найважливіше господарсько-політичне завдання, розв’язання якого активно сприятиме стабільному розвитку аграрного сектора економіки, дальшому підвищенню на цій основі добробуту радянських людей.
Успіхи сільського господарства були б неможливі без широкого впровадження механізації, досягнень науки і техніки. За період з 1965 по 1985 рік енергоозброєність праці в колгоспах і радгоспах зросла більше ніж у 4 рази, поставки мінеральних добрив – у 3,4 раза, кількість спеціалістів – у 3 рази. В сільському господарстві області в 1985 році працювали понад 2 тис. агрономів, зоотехніків, економістів, близько 8 тис. механізаторів. Працівники сільського господарства одержали від держави складну сучасну сільськогосподарську техніку: близько 10 тис. тракторів, 6 тис. вантажних автомобілів, понад 2,5 тис. різних комбайнів і т. д. Енергетичні потужності сільського господарства за останні десять років зросли у два рази. На зміцнення матеріально-технічної бази держава щорічно витрачає близько 110 млн. крб. Лише за роки одинадцятої п’ятирічки основні фонди колгоспів і радгоспів зросли на 14 % і становили в 1985 році понад 900 млн. крб. У сільському господарстві набувають дальшого поширення індустріальні технології вирощування культур, прогресивні способи обробітку грунту.
На новий рівень розвитку підніметься сільське господарство області у дванадцятій п’ятирічці. Втілення в життя рішень XXVII з’їзду КПРС і XXVII з’їзду Компартії України, здійснення стратегії прискорення розвитку економіки на основі науково-технічного прогресу, удосконалення роботи агропромислового комплексу дасть змогу домогтися поліпшення всіх ділянок сільськогосподарського виробництва. Планується середню врожайність пшениці довести до 44–45 ц/га, кукурудзи – 60–70 ц, картоплі – 150–160 ц.
овочів – 250 ц/га і т. д. Тваринники намічають одержати від кожної корови по 3200–3500 кг молока на рік, середньодобовий приріст великої рогатої худоби – 700–800 г. Значно зросте енергоозброєність сільського господарства, поліпшиться культура праці.
Швидке зростання промисловості та сільського господарства викликало глибокі зміни в будівництві. В ході соціалістичного будівництва тут вперше було створено спеціалізовані будівельні організації, оснащені сучасною технікою. Найбільша серед них – трест «Закарпатбуд», який здійснює як промислове, так і житлове будівництво, споруджує соціально-культурні заклади. Якщо в 1950 році трест виконав будівельних робіт на 468 тис. крб., то в 1985 році більше як на 40,5 млн. крб. Невпізнанно змінилася технічна оснащеність будівельних організацій тресту. Механізація більшості видів робіт досягає 95–98 %.
Для прискорення темпів сільського будівництва у 70-х роках створено дві спеціалізовані організації – трести «Закарпатсільбуд» та об’єднання «Облміжколгоспбуд», які відповідно до рішення ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР в кінці 1985 року об’єднані в обласне кооперативне державне об’єднання «Закарпатагропромбуд». Будівництво санаторіїв та будинків відпочинку здійснює «Курортбуд», меліоративних систем – трест «Закарпаттяводбуд». Значний обсяг робіт виконують 46 будівельно-монтажних організацій. Створена досить потужна будівельна індустрія – це заводи залізобетонних конструкцій у Мукачеві, Ужгороді, Берегові, Виноградові. Закарпаття задовольняє свої потреби в збірному залізобетоні, столярних виробах. Зріс і загін будівельників. Середньорічна чисельність працівників, зайнятих у будівництві, за останні роки значно зросла. Загальний обсяг виконаних робіт збільшився із 72 мли. крб. у 1946–1950 роках до 816 млн. у 1976–1980 роках. За одинадцяту п’ятирічку будівельно-монтажних робіт виконано на суму понад 2 млрд. крб. Здано в експлуатацію нові потужності на Виноградівському маслосирзаводі, Хустській фетрофільцевій фабриці, на Ужгородському фанерно-меблевому комбінаті, в Рахівському і Великоберезнянському лісокомбінатах, Перечинському і Свалявському лісохімкомбінатах, на Ужгородському механічному, Мукачівському приладобудівному заводах, на заводі «Електродвигун», у видавництві «Радянське Закарпаття» в Ужгороді. Виконуються плани будівництва житла, шкіл і профтехучилищ, дитячих дошкільних закладів, лікарень і санаторіїв, будинків відпочинку.
Успіхи економіки були б неможливими без розвитку транспорту. За роки Радянської влади докорінну реконструкцію проведено на залізничному транспорті, загальна експлуатаційна довжина якого становить 617 км, з яких 260 км переведено на електричну тягу і диспетчерську централізацію. На станціях споруджено нові об’єкти для розвантажувальних і навантажувальних робіт, здійснено реконструкцію всього шляхового господарства. Побудовано другу залізничну колію на дільниці Мукачеве – Лавочне, нові станції, вокзал у Чопі. Тільки за останнє десятиліття на розширення і технічне оснащення залізничного транспорту витрачено понад 155 млн. крб.
Станції Ужгород-2, Чоп, Мукачеве перетворились у центри не лише всесоюзних, але й міжнародних маршрутів. Перевезення вантажів на Ужгородському відділку залізниці зросло з 7,6 млн. т у 1960 році до 17,5 млн. т у 1985 році. Перевезення пасажирів збільшилося за цей же час з 7,5 млн. до 21,7 млн. чоловік. Пряме залізничне сполучення Закарпаття має з Москвою, Києвом, Харковом і Львовом. Через станцію Чоп проходять швидкі поїзди на Будапешт, Белград, Прагу, Братіславу.
За роки Радянської влади заново створено підприємства автомобільного транспорту, оснащені сучасною технікою і транспортними засобами. Буржуазний лад залишив у спадщину всього 25 вантажних автомашин, 11 старих автобусів, 4 кустарні майстерні. Шосейні шляхи були в занедбаному стані, а багато мостів зруйновано в роки фашистської окупації. Тому підприємства автомобільного транспорту доводилось створювати з нуля. З кожним роком країна збільшувала поставки автомобілів, створювались підприємства для їх експлуатації та обслуговування. У 1985 році в транспортних підприємствах нараховувалося майже 3 тис. вантажних автомобілів, понад 1000 автобусів, сотні легкових автомашин. Крім автопідприємств загального користування, на Закарпатті, як і в інших областях України, діють спеціалізовані автогосподарства, які обслуговують будівельні організації, зв’язок, торгівлю – всього 33 автотранспортних підприємства, дві транспортно-експлуатаційні організації, 30 автостанцій. Якщо в 1960 році транспортними підприємствами перевезено 19,1 млн. тонно-кілометрів народногосподарських вантажів і 24,3 млн. пасажирів, то в 1985 році показники відповідно становили 172,7 млн. тонно-кілометрів і 135 млн. пасажирів.
Загальна довжина автомобільних шляхів становить 3,3 тис. км, у тому числі з твердим покриттям – 3,2 тис. км. Нові автомагістралі прокладено через гірські перевали; в Ужгороді, Мукачеві, Берегові та Міжгір’ї споруджено нові сучасні автовокзали. Автобусне сполучення зв’язує Ужгород з районними центрами і великими населеними пунктами, а райцентри – з населеними пунктами районів. Закарпаття має пряме автобусне сполучення зі Львовом, Ровно, Івано-Франківськом, Тернополем, Чернівцями, Трускавцем, Луцьком, а також двома містами ЧССР – Кошіце і Пряшевом.
Значну роль в економіці області відіграє авіатранспорт. За останні десятиліття докорінно реконструйовано все авіагосподарство: побудовано новий пасажирський зал та зльотну смугу з твердим покриттям, що дає змогу здійснювати вильоти у різні пори року. Удосконалено та оснащено новою технікою навантажувально-розвантажувальне господарство. Сьогодні Ужгородський аеропорт – значне авіатранспортне підприємство УРСР. Щоденно здійснюються прямі рейси на Москву, Київ, Львів, Івано-Франківськ, Одесу, Сімферополь, Кишинів, через день – на Мінськ, Ригу, Харків, Вінницю, Дніпропетровськ, Донецьк і ряд інших міст країни. Щорічно авіатори Ужгорода перевозять 93–94 тис. пасажирів і 2 тис. т різних вантажів, проводять обробку колгоспних і радгоспних полів, виноградників, садів і лісів – до 170–175 тис. га.
Досягнення Закарпатської області в розвитку економіки дійсно величезні. Вони стали можливими внаслідок послідовного здійснення ленінської національної політики КПРС. Економіка Закарпаття спирається на високу матеріально-технічну базу всього народногосподарського комплексу країни. Кожне підприємство, кожен колгосп чи радгосп, кожен трудовий колектив мають зв’язки з трудовими колективами інших областей України, всієї Радянської країни, також із сусідніми областями братніх соціалістичних країн – Східно-Словацьким краєм ЧССР і Саболч-Сатмарською областю УНР. У тісному єднанні трудящих – незламна сила успішного руху вперед. Ідеї соціалістичного інтернаціоналізму і дружби народів стали знаменом наших днів.
Успіхи економіки зумовили зміни в розвитку народонаселення, в соціальному житті трудящих. Загальна кількість населення області зросла з 620 тис. у 1946 році до 1203 тис. у 1985 році. Внаслідок здійснення ленінської національної політики КПРС в області дружною сім’єю проживають представники понад 30 національностей і народностей. Основним населенням області є українці, які становлять 77,8 % всього населення і проживають пересічно на території всього Закарпаття; близько 14 % становлять угорці. Найбільш компактними групами вони проживають у Берегівському, Виноградівському і південних частинах Ужгородського та Мукачівського районів. Крім того, на Закарпатті, за даними перепису 1979 року, проживає 3,6 % росіян, 2,4 % румун (переважно Тячівський і Рахівський райони), 0,7 % словаків, 0,3 % євреїв, 0,2 % білорусів, 0,3 % німців і т. д.
Пересічна густота населення – 90 чоловік на 1 кв. км, у низинних районах та передгір’ї– 120–140, у гірських–35–40 чоловік. Внаслідок індустріалізації області значно зросла питома вага міського населення. Якщо в 1950 році в містах проживало 20 % населення області, то в 1985 році уже близько 45 %.
Великі зміни відбулися в соціальному складі населення. В першу чергу зріс робітничий загін. Якщо в перші роки Радянської влади кількість робітників не перевищувала 20 тис., то тепер вона зросла в кілька разів. Неухильно підвищується кваліфікація робітників, їх професійний і освітній рівень, зростає їх роль у вирішенні складних питань соціалістичного будівництва.
Велику роль відіграє колгоспне селянство у розв’язанні народногосподарських завдань, у втіленні в життя Продовольчої програми СРСР. У колгоспах зайнято в середньому 80–82 тис. чоловік. З переведенням сільського господарства на індустріальні рейки на селі з’являються нові спеціальності – оператори, слюсарі, шофери, техніки, електромонтери і т. д. Праця колгоспників стає різновидністю промислової праці. Так поступово йде стирання відмінностей між містом і селом.
Робітники і колгоспники сьогодні – це сумлінні трудівники і борці за технічний прогрес, активні громадські діячі. Вони представлені в радянських, партійних, профспілкових і комсомольських органах. Двічі Герой Соціалістичної Праці, ланковий радгоспу «За нове життя» Іршавського району Ю. Ю. Пітра – депутат Верховної Ради СРСР, передовий робітник Ужгородського механічного заводу Ю. В. Якіца – депутат Верховної Ради УРСР, Герой Соціалістичної Праці М. Ю. Козар – член Закарпатського обкому Компартії України і т. д. Робітники становлять 76,1 % депутатів у місцевих Радах народних депутатів, 40,6 % – У складі обласної партійної організації, 30,7 % – обласної комсомольської організації.
Схвалення VIII сесією Верховної Ради СРСР IX скликання Закону про трудові колективи, рішення XXVII з’їзду КПРС сприяють ще більшому піднесенню ролі робітників і колгоспників в управлінні державними справами, у вирішенні питань розвитку виробництва.
Глибокі економічні та соціальні зміни обумовили неухильне підвищення матеріального добробуту, розвитку культури. Поліпшення добробуту проявилося, зокрема, в зростанні заробітної плати. Якщо в 1950 році середня місячна номінальна зарплата робітників і службовців у всіх галузях народного господарства становила 51,5 крб., то в 1985 році – уже 159 крб., тобто збільшилася в 3 рази. Найвищі заробітки мають робітники провідних галузей промисловості – машинобудівники, енергетики, будівельники. Середня заробітна плата в цих галузях – 200–210 крб.
Швидкими темпами зростають доходи колгоспників. У 1960 році на оплату праці колгоспи виділили 26,5 млн. крб., у 1985 – понад 100 млн. крб. Середня грошова оплата праці працівників сільського господарства становила близько 120 крб. Заробітна плата працівників сільського господарства лише за роки одинадцятої п’ятирічки зросла на 15 %. Завершено підвищення посадових окладів спеціалістам і службовцям радгоспів, працівникам лісового господарства.
Підвищення матеріального добробуту трудящих відбувається також за рахунок виплат і пільг із суспільних фондів споживання. За роки одинадцятої п’ятирічки виплати із суспільних фондів зросли в 1,3 раза і становили 1,3 млрд. крб. Із року в рік поліпшується пенсійне забезпечення. Щорічно на виплату пенсії держава виділяє понад 60 млн. крб. Значні кошти відпускаються на охорону материнства і дитинства, на допомогу багатодітним сім’ям, на охорону і поліпшення умов праці, охорону природи і т. д.
Зростання прибутків дало змогу трудящим краще матеріально жити, споруджувати нові будинки, придбати речі довготривалого користування. За 1946–1985 роки колгоспниками і сільською інтелігенцією побудовано понад 4 млн. м2 житла. Нові сучасні будинки становлять до 90–95 % усіх сільських забудов.
Швидко змінюється і панорама міст, де з кожним роком зростають обсяги не лише промислового, але й житлового та соціально-культурного будівництва. Якщо в 1946–1950 роках держава виділяла на житлове будівництво 8 млн. крб., то в одинадцятій п’ятирічці асигнування зросли майже до 250 млн. крб. Всього вкладено в житлове будівництво державними і кооперативними підприємствами, колгоспами, радгоспами і населенням понад 1 млрд. крб. За рахунок держави і кооперативних вкладень побудовано понад 230 тис. квартир загальною площею майже 12 млн. м2. Споруджено 580 шкіл на 175 тне. учнівських місць, дитячих садків і ясел на 51 тис., лікарень на 12 тис. місць, ряд санаторіїв. Міста і села прикрашають нові палаци культури, бібліотеки, спортивні комплекси, торгові центри.
Важливу роль у поліпшенні матеріального добробуту відіграє побутове обслуговування населення. Завдяки розширенню матеріальної бази підприємств побуту, росту кваліфікації їх працівників трудящі області мають змогу все більше користуватися послугами кваліфікованих майстрів. У 1985 році населенню надавалося близько 500 видів послуг. У 1960 році надано послуг на суму 2,7 млн. крб., а в 1985 – майже на 30 млн. крб.
З кожним роком розширюється мережа торгових підприємств. По насиченості міст і сіл підприємствами торгівлі та громадського харчування Закарпатська область посідає одне з кращих місць серед областей України. Населення все більше купує товарів, причому дедалі більше переважають вироби довгострокового користування. Якщо в 1950 році населенню було продано різних товарів на суму 107 млн. крб., то в 1985 – уже на 1,2 млрд. крб. Щорічне зростання товарообороту в роки одинадцятої п’ятирічки становить 55– 57 млн. крб.
Радянська дійсність зробила дуже багато для охорони здоров’я трудящих. Із краю великої смертності населення, із краю, де часто поширювалися різні епідемічні захворювання, Закарпаття перетворилося в одну з відомих не лише на Україні, але й в усьому Радянському Союзі здравницю. Якщо до визволення тут практично була відсутня висококваліфікована медична допомога, то в 1985 році було 88 лікарень, оснащених сучасною медичною апаратурою. На охороні здоров’я трудящих замість 45 лікарів у минулому – понад 4 тис. спеціалістів різних профілів, 9,5 тис. працівників середнього і молодшого медичного персоналу.
Великих масштабів набуло санаторно-курортне лікування, в основі якого є відомі на всю країну мінеральні води і сприятливі кліматичні умови. Побудовано ряд великих санаторіїв, будинків відпочинку, туристських баз. Найбільшими є кардіологічний санаторій «Карпати», бальнеологічні – «Сонячне Закарпаття», «Поляна», «Квітка полонини», «Шаян», «Верховина», «Гірська Тиса» та інші.
Величезні досягнення Закарпаття в розвитку освіти, науки й культури. Уже в перші роки Радянської влади була проведена велика робота по ліквідації неписьменності й малописьменності серед дорослого населення. Відкривалися середні, неповносередні й початкові школи. Вся країна допомагала в налагодженні радянської системи освіти: направлялися на роботу досвідчені кадри, надходило обладнання для кабінетів, література для бібліотек. Якщо в 1945– 1946 навчальному році діяло 15 середніх шкіл і 179 семирічних, то в 1984–1985 навчальному році – 752 загальноосвітні школи, в тому числі 236 середніх, у яких навчається понад 219 тис. дітей. Поряд з українськими, створено десятки шкіл з російською, угорською і молдавською мовами навчання. У багатьох школах йде паралельно навчання – українською і російською, російською і угорською, українською і угорською мовами.
Набула швидкого розвитку середня спеціальна освіта. Особливою популярністю користуються Свалявський політехнікум, Ужгородські училище прикладного мистецтва і музичне училище, Мукачівське педучилище, Хустський лісотехнікум, Берегівське й Міжгірське медучилища, Мукачівський кооперативний технікум. За роки Радянської влади середні спеціальні учбові заклади підготували понад 100 тис. спеціалістів.
Кваліфіковані кадри робітників для промисловості та сільського господарства готують 21 професійно-технічне училище, в яких навчається 15,6 тис. чоловік. За роки десятої п’ятирічки підготовлено 25 тис., а за одинадцяту п’ятирічку – понад 30 тис. робітників для народного господарства країни.
Найвищим досягненням в галузі культури і науки Радянського Закарпаття є перший в його історії вищий навчальний заклад – Ужгородський державний університет. Створений у 1945 році за рішенням ЦК КП(б) України та Раднаркому УРСР, університет при активній допомозі провідних вузів СРСР, наукових установ АН УРСР і АН СРСР швидко зростав і перетворювався у важливий центр науки і культури не лише Закарпатської області, але й усієї країни. У 1945–1946 навчальному році на чотирьох факультетах навчалося 168 студентів, а на 5 кафедрах працювало 37 викладачів, переважно посланців радянських вузів. У 1985–1986 навчальному році на 11 факультетах навчалося 8,7 тис. студентів, а на 62 кафедрах працює 580 викладачів, серед яких 49 докторів і 370 кандидатів наук. Університет готує фахівців 32 спеціальностей. Всього за роки свого існування вуз підготував понад 32 тис. спеціалістів, які працюють у різних куточках нашої неосяжної Вітчизни. Серед випускників університету є члени-кореспонденти АН УРСР, лауреати Державної премії СРСР і УРСР, Герої Соціалістичної Праці, доктори наук, професори, заслужені працівники науки, культури, заслужені вчителі та лікарі УРСР, які очолюють важливі ділянки наукової, педагогічної та лікувальної роботи. Випускник університету доктор фізико-математичних наук професор В. І. Лендьєл став ректором вузу.
Неухильно зростає вклад учених університету в розвиток науки. Науковцями опубліковано понад 400 монографій, тематичних збірників-підручників для вузів і середніх шкіл. Обсяг науково-дослідних робіт за останні роки потроївся і в 1986 році становив близько 7 млн. крб. Чимало результатів досліджень впроваджується в народне господарство, в тому числі і в Закарпатській області.
За роки Радянської влади створено і ряд спеціальних науково-дослідних установ. Серед них слід назвати Ужгородське відділення Інституту ядерної фізики АН УРСР, Ужгородський відділ Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР, групу археологів Інституту археології АН УРСР. Важливу наукову тематику розробляють Ужгородський філіал Одеського науково-дослідного інституту курортології. Мукачівський філіал Київського науково-дослідного інституту педіатрії, акушерства і гінекології. Проблеми сільського господарства вивчають учені Закарпатської обласної сільськогосподарської дослідної станції, Гірсько-Карпатської сільськогосподарської дослідної станції, а питання дальшого розвитку лісового господарства досліджують працівники Закарпатської лісодослідної станції Українського науково-дослідного інституту лісового господарства і агролісомеліорації ім. Г. М. Висоцького. Науково-дослідні установи Закарпаття проводять дослідження у тісному зв’язку з провідними центрами АН УРСР і АН СРСР. Вони вносять посильний вклад у виконання завдань, поставлених перед наукою XXVII з’їздом КПРС.
У духовному збагаченні життя трудящих, у їх вихованні на комуністичних ідеалах значна роль належить літературі й мистецтву. «Наша література,– зазначається в Політичній доповіді ЦК КПРС XXVII з’їздові КПРС,– відображаючи народження нового світу, разом з тим брала активну участь у його становленні, формуючи людину цього світу – патріота своєї Батьківщини, справжнього інтернаціоналіста»[2] Часткою досягнень радянської багатонаціональної літератури і мистецтва є успіхи творчої інтелігенції Закарпатської області.
Література і мистецтво Закарпаття розвиваються у тісному зв’язку з літературою і мистецтвом всієї Радянської України, всього неосяжного Радянського Союзу. Процес взаємозбагачення культур усіх радянських народів-братів є джерелом збагачення літератури і мистецтва Закарпаття. Далеко за межами республіки відомі твори Ю. Гойди, Ю. Боршоша-Кум’ятського, Ф. Потушняка, О. Маркуша, Л. Дем’яна, М. Томчанія, Ю. Мейгеша. І. Чендея, В. Ладижця, П. Угляренка, І. Долгоша, П. Скунця, В. Вовчка, В. Басараба та інших. У галузі перекладу і літературної критики плідно працюють Ю. Шкробинець, Ю. Балега, В. Поп. Багато творів письменників Закарпаття перекладено на російську та інші мови народів СРСР, на мови братніх соціалістичних країн.
Широко відомі в нашій країні і кращі роботи художників Закарпаття. Біля джерел формування визнаної нині закарпатської школи образотворчого мистецтва стояли такі відомі митці, як А. Ерделі і Й. Бокшай. Разом з ними працювали Ф. Манайло, А. Кашшай, А. Коцка, В. Контратович, В. Габда, Г. Глюк, В. Бурч та інші. Збагачує радянське мистецтво і молодше покоління художників, таланти яких розкрилися в 60– 70-х роках. Це І. Шутєв, В. Микита, П. Балла, 3. Шолтес, М. Медвецький, М. Сапатюк, В. Скакандій та багато інших художників. Гордістю культурних здобутків Радянського Закарпаття є творчість скульптора, великого майстра різьби по дереву В. Свиди, скульпторів І. Гарапка, В. Асталоша, К. Лозового.
Загін творчої інтелігенції Закарпаття, як і всієї країни, схвально зустрів заклик XXVII з’їзду КПРС відображати правду життя, яка завжди була суттю справжнього мистецтва[3].
Важливим здобутком Радянського Закарпаття є створення широкої мережі закладів культури. Загальну популярність завоював обласний український музично-драматичний театр в Ужгороді та російський драматичний театр в Мукачеві, на сценах яких з успіхом ідуть твори класиків, кращі радянські п’єси, в тому числі ряд творів письменників і драматургів Закарпаття. Завоював популярність мистецький колектив обласної філармонії, у складі якого відомий в нашій країні та в ряді братніх соціалістичних країн талановитий колектив заслуженого Закарпатського народного хору, популярний камерний оркестр, естрадний ансамбль «Угорські мелодії».
Після визволення Закарпаття та возз’єднання з УРСР вперше в його історії було відкрито масові культосвітні заклади. За рахунок держави, колгоспів і радгоспів, промислових підприємств споруджувалися будинки культури, бібліотеки, клуби, кінотеатри. В 1985 році діяло близько 800 будинків культури і клубів, понад 1200 бібліотек. Лише в бібліотеках загального користування (таких 818) нараховується 10 млн. примірників книг. У 1985 році в області працювало близько 800 кіноустановок.
Активна діяльність культосвітніх закладів сприяла розквіту народних талантів. Тепер на Закарпатті працює 6 тис. самодіяльних художніх колективів, які об’єднують близько 125 тис. любителів народної пісні і танцю, народного декоративного мистецтва. Огляди художньої самодіяльності, виставки праць народних митців є справжніми святами самодіяльної народної культури. Багато народних колективів з успіхом виступають не лише на сценах нашої республіки, але і в багатьох братніх республіках, на сценах сусідніх соціалістичних країн.
Важливе місце в культурному житті області, як і всієї країни, в комуністичному вихованні трудящих належить музеям. У 1945 році було відкрито Закарпатський краєзнавчий музей. У його фондах понад 76 тис. експонатів, близько 40 % яких – дорадянського часу. Краєзнавчий музей має філіали в Мукачеві, Сваляві, Виноградові та Хусті.
У 1948 році було створено Закарпатський художній музей, у фондах якого представлено твори радянської та української класики, ряду зарубіжних митців, оригінальні твори радянських художників, твори закарпатської школи художників.
Зростає популярність створеного в 1970 році Музею народної архітектури і побуту просто неба. Тут понад 9 тис. експонатів, які розкривають основні риси народної архітектури Закарпаття, умови життя трудящих до визволення і розквіт економіки, культури, поліпшення матеріального становища і культурного рівня трудящих за радянський час.
На лівобережжі Ужа, в приміщенні колишньої церкви, відкрито Музей атеїзму, в експонатах якого розкрито реакційну роль церкви, в тому числі й на Закарпатті. Музей проводить велику роботу по формуванню у трудящих системи матеріалістичних поглядів.
В Ужгороді створено перший на Закарпатті меморіальний будинок-музей народного художника УРСР Ф. Манайла. Тут зібрано понад 1200 полотен, різних речей, зв’язаних з діяльністю визначного митця.
Окрім державних музеїв, у містах і селах Закарпаття створено понад 130 музеїв і музейних кімнат на громадських засадах. Серед них слід назвати історико-краєзнавчі музеї у Великому Бичкові, Берегові, Хусті, Іршаві, в селах Фанчикові, Бабичах та інших. Добре відомі на Закарпатті і музеї великих промислових підприємств та колгоспів. Найкращі серед них – музей Солотвинського солерудника, Тересвянського деревообробного комбінату, колгоспу «Прикордонник» Виноградівського району.
Значну роль у культурному житті відіграють засоби масової інформації та видавництва. В області виходять обласні газети: «Закарпатська правда» (українською і російською мовами), «Карпаті ігаз со» (угорською), «Молодь Закарпаття» (українською і угорською мовами), друкується 13 районних газет (деякі з них двома мовами). Обласне радіо і телецентр систематично ведуть передачі трьома мовами. Республіканське ордена Дружби народів видавництво «Карпати» видає літературу чотирма мовами – українською, російською, угорською і молдавською, активно співробітничає з видавництвами Чехословаччини й Угорщини. Друкує газети і книги видавництво «Радянське Закарпаття».
Великі й вагомі успіхи трудящих Закарпаття, добуті в братерській сім’ї радянських народів. Та найголовніший серед них – це сформована в ході соціалістичного будівництва радянська людина. Вихована партією, героїчною історією народу, всім нашим ладом, радянська людина живе повнокровним життям творця нового світу.
Зростанню людського фактора в здійсненні стратегії прискорення соціально-економічного розвитку країни велику увагу приділив XXVII з’їзд КПРС. У рішеннях з’їзду накреслено шляхи дальшого поліпшення ідеологічної, масово-політичної роботи партії, удосконалення форм і методів формування нової людини, утвердження радянського способу життя. У новій редакції Програми КПРС зазначається, «що виховання людини невіддільне від її практичної участі у творчій праці на благо народу, в громадському житті, в розв’язанні завдань соціально-економічного і культурного будівництва»[4]
У процесі самовідданої праці на благо соціалістичної Вітчизни загартовувалась дружба трудящих різних національностей, зростала їх свідомість. З кожним новим п’ятиріччям тривав розмах соціалістичного змагання, підвищувалася його ефективність. За трудові успіхи, активну участь у громадському житті понад 50 тис. чоловік нагороджено орденами і медалями СРСР, в тому числі 453 – орденом Леніна. Тим, що особливо відзначилися, домоглися визначних успіхів у праці, присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці.
Нову хвилю соціалістичного змагання викликала підготовка до XXVII з’їзду КПРС, успішна робота форуму комуністів Радянського Союзу. Трудящі Закарпаття, як і всі радянські люди, усім серцем схвалили рішення XXVII з’їзду КПРС, нову редакцію Програми КПРС і зміни в Статуті КПРС, визначену з’їздом стратегію прискорення соціально-економічного розвитку СРСР, програму дальшої боротьби за мир і загальну безпеку народів. Самовідданою працею вони втілюють у життя важливі завдання дванадцятої п’ятирічки. У русі за комуністичне ставлення до праці на початку 1986 року брало участь понад 4 тис. бригад, 1200 колективів цехів, відділків, дільниць, ферм – всього понад 230 тис. трудівників. Високе і почесне звання колективів комуністичної праці носять 14 підприємств, колгоспів, організацій, в тому числі Свалявський ордена Трудового Червоного Прапора лісокомбінат, Мукачівське локомотивне депо, Ужгородське головне підприємство швейного виробничого об’єднання, колектив Турбатського лісопункту Усть-Чорнянського лісокомбінату й інші.
Характерною рисою сучасної дійсності на Закарпатті, як і в усій нашій багатонаціональній країні, є утвердження в життя кожного колективу, кожної людини ідей соціалістичного інтернаціоналізму і дружби народів, усвідомлення відповідальності за виконання величних накреслень XXVII з’їзду КПРС. Інтернаціоналізм, повага до всіх народів, безмежна любов до своєї Вітчизни стали внутрішнім переконанням, складовою частиною соціалістичної суспільної свідомості трудящих Закарпаття. Вірністю ідеям радянського патріотизму, соціалістичного інтернаціоналізму, ідеям дружби і братерства народів трудящі Закарпаття демонструють свою згуртованість навколо Комуністичної партії і Радянського уряду. Своїми трудовими звершеннями вони роблять посильний внесок у прискорення соціально-економічного розвитку країни, у зміцнення могутності СРСР.
[1] Енгельс Ф. Німеччина і панславізм //Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 11.– С. 202.
[2] Матеріали XXVII з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу,– С. 107.
[3] Матеріали XXVII з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу.– С. 107.
[4] Матеріали XXVII з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу.– С. 194.
Використання матеріалів сайта можливе лише при наявності активного посилання на https://carpaty.net
Copyright © Регіональний Інформаційний Центр "Карпати" E-mail: carpaty.net@gmail.com