У серпні, коли “падають зорі”, метеорити миттєвим розчерком спалахуютьу потемку неба… А ось слава Івана Сільвая (1838-1904 р.р.) не згасне ніколи. Увійшов він в історію літератури Закарпаття під псевдонімом Уріїл Метеор. Його творчий доробок вивчали Василь Микитась, Петро Лінтур, Євген Недзельський, Володимир Бірчак, Василь Сочка-Боржавін…

18 років Іван Сільвай жив і творив у Тур’я-Реметі. Про цей період найбільш повно розповідає кандидат філологічних наук Іван Сенько (“Моя газета”, 1987, №3/15):

Іван Сільвай — знатний будитель Закарпаття. Його згадують у Сускові, що на Свалявщині, бо там він народився 15 березня 1838 року, і в Новому Давидкові, що на Мукачівщині, де він відійшов у вічність 13 лютого 1904 року. Рідше про нього згадують у Тур’я-Реметі, де він побував від березня 1881 до травня 1899 року.

Тут, у Тур’я-Реметі, Сільвай написав “Автобіографію”, якою й скористаємося у розмові про нього. Коли оглядав пройдений шлях, йому було 60 років. До того часу він написав більшість своїх творів (памфлет “Люди в железных шляпах”, повість “Шестак”, ентографічний нарис “Свадебные обряды в Угорской Руси”, надгробні проповіді “Другий світ”…

Виховав чотирьох синів — Нестора, Ніла, Сіона, Уріїла і двох доньок — Зінаїду і Лауру. Мав він матеріальні труднощі, боляче сприймав соціальні нелади в краї. Свою автобіографію почав “вступним словом про умови життя і розвитку карпато-руського народу”, а вже потім виділив розділи: “Наша сім’я”, “Первинне виховання”, “Одруження і парафійне життя”…

Із “Автобіографії” Сільвая узнаємо не тільки етапи його життєвого шляху (вчився в Ужгороді і Сатмарі, богословську освіту здобув у Будапешті, одружився на доньці священника Петра Раца із Дусина — Марії), але й про перебіг революційних подій в Угорщині у 1848-1849 роках, про діяльність товариства святого Василія Великого на Закарпатті, про інші радісні і сумні події у культурному житті краю. Про Тур’я-Ремету в “Автобіографії” він сказав дуже мало, підкресливши, що парафія була бідною, нічим не ліпшою за сусківську: “Провівши якийсь час у новій парафії і познайомившись з місцевими умовами, я мав прийти до переконання, що із переміною виграв я небагато. Колись ця парафія, доки в ній був залізний завод, рахувалася однією з ліпших, але з припиненням виробництва умови, чим далі — змінювалися до гіршого”.

Іван Мураній, зять Сільвая, у “Літературній неділі” (1944, №7) опублікував спомини про цю родину. Мураній також народився у Тур’я-Реметі, хлопчиком заходив на фару, запам’ятав деякі деталі із побуту благочинного усієї Туринської долини. Фара була із чотирьох кімнат, одна з яких слугувала і канцелярією та кабінетом Івана Сільвая; той “щось завжди писав”. Пам’ять Муранія зберегла ще кілька штрихів із біографії Сільвая: розмовляв з дітьми місцевою говіркою “по-тутешньому”, любив майструвати, грав на різних музичних інструментах.

Сільвай був високоосвіченою людиною: володів латинською, угорською, німецькою і церковно-слов’янською мовами, свої твори намагався писати російською… Ще у батьківській хаті він перечитав твори Ціцерона, Вергілія, Овідія, у Пештській семінарії захопився поезією Шандора Петефі і Яноша Араня, зустріч з Іваном Раковським заохотила його познайомитися із творчістю Пушкіна, Хом’якова, Гоголя… В умовах, коли стосовно русинів здійснювалася державна політика мадяризації, Сільвай почав усе більше орієнтуватися на російську культуру, вірячи, що Росія захистить “руське плем’я” за Карпатами. Чи не це русофільство було причиною того, що його у 1887 році не прийняли професором релігії в Ужгородській гімназії?

Урядники пильнували, аби Сільвай чимось не зашкодив святостефанській короні. Коли у 1885 році він надіслав вірш “Колокол” до ювілейного номера львівського “Слова”, цензура цей твір не дозволила надрукувати. Ще й єпископа було зобов’язано покарати автора за написання цього вірша.

У “Автобіографії” (тут, як і раніше, подаємо його слова у перекладі українською мовою): “Через недостаток газет і періодичних видань не було ні письменників, ні читачів. Не було заохочення до роботи, не було ні обміну думками, ні єднання літературних сил”. Ось чому Олександр Павлович у своєму “Родописі” у 1890 році писав: “Дивно, що славний Уриїл Метеор мовчить, чи живий він?”.

Двадцятьма роками раніше Іван Сільвай зустрічався з читачами часто на сторінках газет “Світ”, “Слово”, “Сова”… В тур’я-реметівський період його життя виходили лише календарі-місяцеслови та журнал “Листок”, який на свої кошти видавав священник Євген Фенцик з Порошкова. У місяцесловах Сільвай опублікував оповідання “Милоє домоводство” (1894), “Золотий вік”(1897), “Своє неоціниме помістя” (1898), “Сироти” (1899), у “Листку” — кілька віршів і повість “Біда, ніт жида” (1892-1894). Своїми творами він застерігав читачів від п’янства, чвар між сусідами, проголошував просвітницькі ідеали — єдність інтелігенції, попа, вчителя і селян, побожність, працьовитість, вірність народним традиціям, любов до рідної землі…

Цьому навчав душпастир реметян у своїх церковних проповідях. До його думки прислухалися, ішли до нього за порадою. Бо він сам жив за Божими заповідями: любив ближнього, хотів і для нього добра. В “Автобіографії” він писав: “Ми живемо не для одних себе, але для майбутніх поколінь”.

Для майбутніх поколінь Іван Сільвай залишив свою творчість. На фарі у Тур’я-Реметі свої вірші і повісті та нариси він переписав у шість товстих зшитків. Частину із цього художнього доробку опубліковано: “Автобіографія” (Ужгород, 1938), “Вибрані твори” (Братіслава, 1957), “Казки і повісті” — у журналі “Тиса” (1994, № 3-4).

Цікаву деталізацію про сина Івана Сільвая — Сіона, вніс кандидат філологічних наук Іван Фекета:

“Він унаслідував від свого батька широкий діапазон таланту. Серед культурно-освітніх працівників Закарпаття кінця XIX — першої половини XX ст. Сіон був відомий як поет і драматург, художник і різьб’яр по дереву, композитор і диригент, майстер з виготовлення музичних інструментів. Народився 29 січня 1876 року в селі Сускові на Свалявщині. Після закінчення Ужгородської гімназії продовжував студії в богословській семінарії Мукачівської греко-католицької єпархії в Ужгороді. Одержавши священницький сан, працював парохом у Ворочові і Т.Реметах. Як людина великої і щедрої душі, серед жителів нашого села користувався великим авторитетом. Його любили учні місцевої школи, у якій він проводив уроки релігії, виховував у них риси християнської моралі (автор цих рядків мав щастя бути його учнем з 1927 по 1932 рр.).

Та, на жаль, 15 серпня 1932 року в розквіті творчих сил Сіон Сільвай відійшов у вічність. Поховано його біля сільської церкви, якій він віддав свої найкращі, молоді роки. На могилі невтомного душпастиря і митця споруджено мармуровий пам’ятник (див. фото на обкладинці).

Як доводить краєзнавець В.Пагиря, С.Сільвай писав вірші народною та угорською мовами, а більше сотні своїх поезій поклав на музику. У рукописі залишилося 116 віршів народною і понад 50 угорською мовами. Крім поезій, він писав і драматичні твори, які публікувалися в літературних виданнях того часу. Найпопулярнішою серед них була п’єса “Маруся” (вид.Ужгород, 1930), яка часто ставилася на сільських сценах (див.В.Пагиря. Незабутні нащадки Івана Сільвая. Мукачево, 1999). Слід підкреслити, що Сіон Сільвай був не тільки композитором, але й обдарованим диригентом. Під його художнім керівництвом у 20-их роках діяли сільські хори у Ворочові і Т.Реметах. Але найбільш яскраво диригентський талант Сіона Сільвая проявився під час багаторічної роботи з прославленим хором Ужгородської богословської семінарії “Гармонія”, яка розпочалася ще в роки його навчання в цьому теологічному закладі.

Як уже згадувалося, С.Сільвай був і неперевершеним різьбярем  і відомим художником. Його руками були виготовлені і оздоблені різьбою хатні меблі і рояль, а також царські ворота місцевої церкви, перемальовано її іконостас. Одночасно в його особі маємо і видатного майстра з виготовлення музичних інструментів. За відомостями В.Пагирі, скрипка С.Сільвая на конкурсі майстрів- скрипкарів у Празі одержала золоту медаль і першу премію в сумі 10 тисяч чехословацьких крон. Одна з його скрипок зберігається в Закарпатському музею народної архітектури і побуту.

Ведучи розмову про батька і сина Сільваїв, доречно зауважити, що мальовнича долина річки Тур’ї приваблювала й інших членів їх родини. Так, протягом багатьох років у селі працювала вчителькою внучка І.Сільвая — Надія, а її чоловік Золтан Ілку був тут дільничим нотарем. Дружина Івана Сільвая Марія Рац після його смерті повернулася з Нового Давидкова в Т.Ремету, де з незаміжньою донькою Зінаїдою проживала до кінця життя (1919 р.)”.

Але на тому ставити крапку зарано. По розповіді Івана Сенька виникли питання: а куди поділися архіви і рукописи Івана Сільвая? А яка доля родини Мураніїв, про яких село не пам’ятає?

Свічечку у потемку нашого незнання запалили кандидат історичних наук Олексій Хланта та краєзнавець Василь Пагиря (Календарі “Просвіти” на 1996 та 2000 роки).

…Іван Мураній був одним з найосвіченіших людей серед католицького духовенства у 30-40-і роки XX ст. За національністю словак. Його родові корені у с.Чертежне Медзилаборського округу у Східній Словаччині. Батько ж народився 9 березня 1881 року в Тур’я- Реметі. Був священником, викладачем Ужгородської гімназії та вчительської семінарії.

Цікавими є спомини про Івана Муранія одного з його учнів — Івана Фекети. У статті “Учитель у спогадах учнів” (“Карпатський край”, № 5-7, 1996 р.) він писав:”Іван Мураній був висококваліфікованим викладачем і вмілим вихователем студентської молоді. Ця людина була надзвичайно скромна і вимоглива як до себе, так і до вихованців. Ніхто з нас не знав, що професор був членом-кореспондентом Угорської Академії наук і листувався з Сорбоною як автор багатьох наукових праць з математики. Мав наукові надбання в мовознавстві, писав п’єси, оповідання. Помер у 1945 році.

Нелегкою була доля сім’ї внаслідок переслідувань репресивними органами тоталітарного режиму колишнього СРСР. Син закінчив Страсбурзький (Франція) університет, працював нотаріусом греко-католицької консисторії, директором Єпархіальної канцелярії. 24 травня 1949 року заарештований. На допиті слідчий запитав його, якими мовами володіє. Відповідь: “Досконало володію російською, українською, чеською, словацькою, французькою, німецькою, англійською. Недосконало володію болгарською, румунською та італійською мовами”. До того ж у богословському ліцеї він викладав латинську, церковно-слов’янську.

Був ув’язнений на 10 років, майно конфісковане. Похований в Ужгороді 1979 року, а реабілітований аж через 10 років по смерті.

Щодо рукописів Івана Сільвая. Частину з них недавно виявлено в Страбичові Мукачівського району. У Мукачеві живе внучка Сільвая – Георгіна Мейсарош, дочка Івана Муранія. Вона дещо прояснила: в Тур’я-Реметі, де раніше Іван Сільвай був священником, жила його дочка Зінаїда. Жили бідно, і, щоб мати якісь кошти на існування, в 30-х роках на 3 тис. крон продала архів і бібліотеку батька Петрові Гаталяку. Цей архів і бібліотеку і було перевезено возом в Мукачево. Після смерті Гаталяка це багатство успадкував зять Іван Когут. Оскільки за архівом полювали енкаведисти, він сховав їх у підвалі, але одного дня їх викрали…

Дочка Івана Муранія — вчителька, її чоловік Олександр Мейсарош — інженер. Після довгих років табірних митарств вона оповіла про свій родовід та випробування долі в книзі “Історія мого життя”, що побачила світ в 2000 році.

А от із творчістю нашого земляка не випало ознайомитися. Уточнення вносить голова Закарпатської організації Національної спілки письменників України Василь Поп (“Новини Закарпаття” від 6 вересня 2001 року). Публікацію про Івана Муранія подаємо з вимушеним скороченням:

“На таблоні мого батька — випускника Ужгородської учительської семінарії 1942-го року — Іван Мураній. Довелося чимало начутися про вимогливого, ерудованого вчителя математики та руської словесності, який умів і найскладніший матеріал подавати доступно. До своїх останніх днів батько з теплотою згадував порядного, доброзичливого у ставленні до дітей простих верховинців, часом трохи дивакуватого професора, що кохався в літературі, друкуючи свої твори…

Маючи різнобічні творчі вподобання, особливо зосереджено і послідовно працював Іван Мураній в літературі. На початку сорокових років він опублікував дві прозові збірки “Оповідання і байки” (1941), “Давні дяки і інші оповідання” (1943), а також у пресі низку оповідань, байок, драм, перекладів переважно під псевдонімом Іван Бростяник та криптонімами И.Б., И.Бр.

У літературній праці І.Мураній, не поділяючи погляди лідерів русофільського напряму, орієнтувався на народовецькі культурні традиції, щедро використовуючи в творах місцевих діалект. Відчутно виявив він співчуття знедоленим і бідуючим верствам населення. Високо підносить письменник ідеї гуманізму, добротворення, осуджує зрадництво і паразитизм, захоплення пустоцвітною красою чужого, глузує над тодішніми суспільно-політичними явищами. Поряд із драматичною тональністю у його творах проявлялося гумористико- скептичне світосприймання образів і подій.

Драматичної напруги сповнені конфлікти, що лежать у сюжетній канві таких творів І.Муранія, як “Сивуля”, “Янко”, “Зіпсована радість”, “Свідки”, “Кінець світа в Княжному”, “Старий чоловік”. По-справжньому трагічного звучання набирає оповідання “Марька”, у якому автор зумів поєднати залежності долі людини від суспільних колізій і глибину психологічних переживань героїні…

Самобутнім серед творів письменника є оповідання “Пан Король” (1942), в якому розробляється тема вищого покликання людини – її духовності та жертовності. Герой оповідання – дивак, зате людина шляхетної душі…

Здобутками творчості І.Муранія, внеском у літературу краю й навіть у загальнонаціональну скарбницю української прози стали образи й проблеми, що наявні в оповіданнях “Янко”, “Сивуля”, “Вибабрав”, “Діти”.

Глибокий драматизм і націленість на психологізацію дії сповнює перепитії сюжету та переживання героїв у історичній драмі “Тарасович” (1936), а також трагікомедії “Тестамент” (1936), що розгортає гострий родинно-побутовий конфлікт і, зіставляючи різні погляди, оцінки, тлумачить проблему власності, егоцентризму, морально-етичну сутність добра і зла.

Невід’ємною рисою письменницького обдарування є гумор і схильність до сатиричної типізації явищ дійсності. Це особливо притаманно гуморескам і байкам автора. Проблеми, порушені в творах “Народочислення”, “Мишеловку купую…” та “Будую хижу…”, випливають із конкретних суспільно-політичних явищ і подій 30-40-х років минулого віку, але через живучість глупства чиновників та користолюбства й хапіжництва, меркантильність окремих пропагандистських кампаній певною мірою залишаються актуальними й для нашого часу. Письменник в’їдливо таврує також живучу й донині практику всіляких циніків – хапуг Хапайлів-Недохапів у гуморесці “Будую хижу…”.

Особливо похвального слова заслужив Іван Мураній за внесок у розробку жанру байки, де гумористично-сатирична стихія його письма виявилася ще більш виразно. Основний мотив його байок – утвердження патріотизму, осуд зрадництва і лицемірства, застереження від захоплення чужим і фальшивим, від згубної погоні за лжекрасою.

Проти паразитизму та політичних хижаків-фарисеїв спрямовані байки “Муха”, “Гієна”, осуджує аполегетів зрадництва – “Шакал і Лев”.

Своєрідний цикл морально-етичних антихижацьких алегорій об’єднують байки “Ворона”, “Тигр”, “Шакал”, “Коцур і Потята”, “ Ужі”, “Удод” та інші. Тут уже іронія сягає високої викривальної сили.

По- своєму підходить Іван Мураній до характеристики образу селянина, зокрема дещо його скептичного погляду на окремі ситуації та явища буття, в тлумаченні морально-етичних і соціальних пріоритетів, що дало підставу рецензентові збірника “Давні дяки і інші оповідання” в “Літературній неділі” визнати: “З цим збірничком Муранія до нашої літератури входить щось нове, чого ми так дуже бажали пізнати і чого наша література досі ще не порушувала”.

А оцінюючи попередній збірник “Оповідання і байки”, журнал підкреслив, що письменник “указується добрим інтерпретатором народної психології і майстром народного язика; життєва правда характеризує взагалі сей збірничок”. Невипадково окремі оповідання І.Муранія перекладені угорською, чеською, словацькою мовами. Краще зі створеного ним чекає на увагу видавців.

Знання іноземних мов, чуття стилю сприяли І.Муранієві творити успішні переклади українською мовою таких шедеврів письменства, як драма угорського письменника Імре Мадача “Трагедія людини”, драма англійського класика В.Шекспіра “Життя і смерть короля Річарда III”, оповідання світових класиків Конан-Дойля, Едгара По, Чарлза Діккенса.

Свої зусилля І.Мураній доклав і до дослідження питань у галузі математики (видав підручники “Астрономія” (1933), “Математика” (1940), мовознавства (стаття “Українські твори Підкарпатської Руси” (1943), доповнення до “Мадярсько-руського словаря” О.Митрака, літературознавства – ’’Вспоминок на родину Івана Сільвая” (1944), “Поздравленіс русинов з 1851 р.” (1943).

Міркуючи над творчою долею закарпатського письменника, який прийшов у моє усвідомлення зі спогадом батька, я думаю над таким запитанням, яка доля закарпатця. А саме над тим, що вона, ця доля, шукала себе не тільки в надбанні багатства через заокеанські заробітки, на які набувалося матеріальне утвердження нашого краянина через купівлю землі та добру забудову. Вона, ота земляцька доля, шукала і знаходила свого вищого, духовного вияву через людські таланти, хай і рідкісні, але потужні, – ті обдаровання, які неминущі, тому вони збагачують і нас, уже котре з поколінь, і тому ми згадуємо про творчість, біографію та внутрішній світ таких особистостей, як Іван Мураній, хоча вони були минулим режимом загнані у забуття. І цією згадкою я знову з найтеплішим почуттям звертаюся до пам’яті батька”.

Джерело:  Кул Юлій Тур’я-Ремета. Історико-краєзнавчий нарис. Ужгород, 2001

← Попередня стаття    Наступна стаття →