Ох, фіглярі ж в селі! Перестрінуть заморського гостя і задираються: “А знаєте, он із тої гори… Канаду видко!” Чоловік скептично оцінить Розтоку і категоричний висновок, бо Говерла майвисока і то з неї не осягнути заокеанські простори. Спір “на пиво” гість таки програє…

А суть в тому, що на вершині гори здавна оселилася дугласія зелена – за походженням з американського континенту. Ще в 1906 році чеський професор А.Златнік заклав експериментальні посадки у зоні букових лісів Закарпаття, в т.ч. на околицях Тур’я-Ремети, Дубринич, Чорноголови. І полишив нам живу пам’ятку про себе. Науковець С.Генсірук у кн. “Ліси Українських Карпат та їх використання”, в-во “Урожай”, 1964 р. неодноразово звертається до праць Златніка – “Bukove pralesj Podkarpatske Rusi” (Прага, 1929 p.), “Studie o statnich lesich na Podkarpatcke Rusi” (Прага, 1935 p.).

Село – не тільки серце Тур-долини, а й загальновизнаний зелений центр Перечинщини. Не десь, а саме тут здавна була лісова управа. Добрим словом згадують за високу дисципліну, культуру і любов до природи Юлія Бешені, який урядував тут з 1885 року аж до пенсії, Губалека, Штефуровського, Галадія. Чесно ніс службу гайника Андрій Воронич, Ференц та Степан Гайдоші, Вільгельм Гойс…

Між іншим, стати на варту лісу – державну роботу – було не просто. Відбір був суворий. Кожен приймав присягу. А був то своєрідний кодекс честі. За допущене лісопорушення, не виявлене браконьєрство, або посиденьки в корчмі —звільняли одразу. Гайники мали стежити і за порядком на ріках, організовували людей на озеленення Тур’я-Ремети. Завдяки їм був створений прегарний парк (див.фото). У повоєнні роки створено лісгосп. В 1945-1947 рр. директорували Крюков, Золотоног. Тривалий час очолював лісгосп Василь Бочковський (на фото), а лісничими у різні роки були Косей, Юрій Гапак, Михайло Скубенич, Олекса Щербанич, Мирон Головей, Віталій Данильський, Іван Гайдучок, тепер – Михайло Лакатош. Ярослав Кібелбек — директор Виноградівського держпісгоспу.

В 1950 році в урочищі Розтоки споруджено гаєнку. Тут жив лісник Вільгельм Гойс, а потім – Карло Найпавер. Мальовничу місцевість

місцевість вподобали для будівництва бази відпочинку Ужгородської швейної фабрики. Упродовж тривалого часу об’їзди Юрія Легези, Йосипа Вапела, обходи Івана Вакули вважалися одними з кращих у районі. І тепер лісництво продовжує добру і благородну справу.

Урочище Розтоки ось уже 20 років має статус флористичного заказника (на фото). Тут не сміє цюкати сокира, дзижчати бензопила, а якщо підступає пожежа – це вже дзвін на сполох!

Чим знамениті ці дерева? Колишній лісничий Іван Гайдучок в журналі “Лісове господарство, лісова, паперова і деревообробна промисловість” (1981, № 1) конкретизує: “Культури з переважанням дугласії зеленої ростуть в Перечинському лісокомбінаті на 164,9 га, до того ж 118 га посаджені за два останні роки. Запас стиглої деревини на гектарі – 1100 кубометрів (вдумайтесь!). Можна уявити, що то за велети. Дугласка стійка до хвороб і вітровалів, має гарну деревину коричневого кольору, швидко росте. В тому її чудова перевага.

Вже у 76-річному віці їх середня висота досягла висоти 46 метрів, діаметр стовбура – 52 см. (тепер їх верхів’я на висоті понад 50 метрів – прим.авт.)

Для створення насаджень використовували природне поновлення.

Самосів з-під намету лісу після 2-3-річного дорощування у розсаднику вводився в лісокультури разом із ялиною, модриною, дубом, ясенем, явором. 22,4 га вже плодоносять.

В 1976 році вперше отримали імпортне насіння 20 кілограмів. Але ж це надто дорого, тому надалі, хоч і з труднощами, збирали шишки самі. Через кілька років заготовлено 32 кілограми насіння, що своїм жовтявим кольором нагадувало золоті самородки. А воно так і є!”

Тепер Розтоки входять в обхід лісівника Юрія Павлича.

Пізнати рослинні багатства околиць села нам споможе професор, доктор біологічних наук Василь Комендар (зі скороченням – “Стежка до Соколиного Гнізда”, “Моя газета, №1/13, 1997 р.)

“Начуваний про загадковість і красу гори Синаторії очікував сюрпризи з кожним кроком.

Напровесні в лісі треба до всього придивлятися. Ось невеличка трав’яна рослинка з ще закритими бутончиками квітів – проліска багаторічна, характерний для букових лісів вид. А он – типові для цієї зони дуби скельні, клени.

З труднощами долаємо стрімкий схил і ось перед нами стає стрімка кам’яна стіна до 8-10 метрів заввишки. У підніжжі на пагорбі невеличкий острівець зарості зубницьз пурпурними квітами. Чим вище піднімались, тим рідшали буки і проміжки між ними займали білокорі берези. Не встигли пройти зарості, як перед нами відкрилася біла скатертина підсніжників, а неподалік острівці білоцвітів. Якось так незвично для ока бачити їх посеред коричневої підстилки листків, а не на фоні ковдри снігу. Де-не-де пробиваються з грунту численні блідозелені стрілки листків конвалій.

Виходимо на поляну, з усіх боків оточену білокорими березами, стовбури яких обплетені мереживом гілок крон інших берез, кленів, дубків, місцями – кущі ялівців. Жодне з дерев не має прямого стовбура. Кожне із них повикручуване, нагадуючи дивовижні потвори. Місцями частина берізок напівстеляться по землі, тут вони нагадують в якійсь мірі субальпійське криволісся. Місцями щітками пробились зелені стрілки півників. Виявляється, що тут деякі трави досягають росту людини. Увесь грунт поляни — мов сито, прошитий землерийними тваринами та джмелями. Дізнаємося, що оцей куточок сімеряни величають Поляною Лілій, бо вся вона всипана заростями рідкісної лілії лісової. Отже, бучини змінилися березняками. Мені ж не дає спокою думка: де причина цього? Не можна це явище пояснити зміною кліматичних умов, бо висота місцевості незначна. Високотрав’я на полянах дуже нагадувало мені субальпійське високотрав’я, яке бачив на Кавказі і Тянь-Шані. Але ж там ті угрупування рослин – зональний вияв. Треба врахувати, що там високотрав’я сформувалось на висоті до 2 тис.м над рівнем моря. Розгадка прийшла одразу ж, коли ми натрапили на окопи часів війни. Цілком можливо, що високостовбурні буки вирубали під час очистки місцевості для кращого огляду місцевості.

А далі знову загадка – чорниці до метра заввишки. Звідки і як потрапили сюди чорниці – типові представники бореальних, хвойних лісів? Ніде ж не бачили жодного хвойного дерева. Місцями явно виявлена асоціація – березняки чорничні.

Неподалік новий сюрприз – острівок рястів-клепачиків…

Аж ось посеред лісу – висока скельнокам’яниста гірка, яка завершувалась гострим піком. Вершок скелі закінчувався кількома гострими кам’янистими зубами (див. фото). Так ось, яке воно “гніздо”. Існують перекази, що на вершку гніздились колись соколи. Вирішили обійти скелю по стрімкому схилу зі скелясто-кам’янистих брил. Треба було, як кажуть, цапкувати…

Олег Колесник показував сосну звичайну. Я з приємним здивуванням побачив перед собою природного походження сосну віком майже сто років. До речі, на території навколо Соколиного Гнізда зростає ще близько 100 екземплярів сосни. Так, неочікувано, прийшла розв’язка на всі запитання, які виникали у мене під час екскурсії. Зокрема, коли сформувалися масиви лісів на Синаторії?. Ми зустрілись з унікальними масивами лісів льодовикового періоду. З історії формування рослинності північної півкулі льодовикового періоду ми знаємо, що першою фазою формування лісової рослинності післяльодовикового періоду була фаза холодолюбивних порід сосни звичайної, берези. Ось чому, під пологом листяних лісів на Синаторії зростають елементи соснових лісів – чорничники.

Без сумніву, що Синаторію слід взяти під охорону і створити тут флористичний заказник республіканського значення”.

Нагадаємо і про ясен, що ріс в центрі села до 1998 року. Був він свідок минулих століть, по його стовбуру оцінювали – понад 350 років. А ось вік дуба, що зростав при садибі Юрія Симочка, за переконанням старожилів, прирівнювався у 500 років! Цікаво, десь в 20-х роках Михайло Симочко готував фундамент під кузню, попід схилом натрапив на могилу. Кажуть, колись вище був цвинтар. І дуб тут виріс не випадково.

Букові ліси і грабняки – щедрі на гриби. Важко навіть підрахувати скільки тонн їх збирають любителі тихого полювання. Не будемо когось прозраджувати, але коли тільки виїжджали попід Вільшинки на світанні, перестріли Ю.П. з повним кошиком! А збирав він гриби уночі… з ліхтариком. Ото азарт!

Своєрідною візиткою при в’їзді в село – рекреаційний пункт “Чайник”, споруджений за проектом Івана Гайдучка. Тут, як правило, випускники школи зустрічають сонце, зупиняються весільні кортежі. В 1994 році в Тур’я-Реметі на зеленому килимі стадіону вперше в області проведено районне театралізоване свято охорони природи “Барвінкова долина”. Чудові виставки картин художників, цифровані палиці і козубки з суницями, кошики з грибами, композиції з польових квітів і вирощених вдома, вишиванки і барвисті килими, а ще – своєрідний вінок пісень і танців, виступи почесних гостей – професора Василя Комендаря, поетів Івана Козака, Юрія Шипа, Василя Вароді, голови облпрофради, земляка Івана Короля, голови села Івана Боднаря і тодішнього представника Президента України в районі Володимира Качали, та й саме своєрідне дійство, масові народні гуляння запам’яталися і дорослим, і дітям.

У мальовничій місцевості урочища Пікуй в 60-7-х роках неодноразово проводилися свята працівників лісу, влаштовувалися змагання лісорубів.

Тепер благородні ідеї охорони природи вміло пропагує учнівська агітбригада “Доброта”.

За останнє десятиліття фауна збідніла. Раніше птахів і зайців труїли з допомогою держави, а потужні обприскувачі щедро лляли отруту, тепер економічні негаразди додали напасті. Та попри все і лісництво, і товариство мисливців та рибалок прагнуть довести звірину до оптимальної кількості. Ачей колись дійдемо розуму і впровадимо на Закарпатті досвід Угорщини і Словаччини по охороні і примноженню фауни. Вби не доводилося опускати очі перед запитаннями внуків: “А що таке заєць? А як виглядає куріпка і фазан? А чом ані цапика, ані оленя-рогача не мож стрітити у лісі?..”

Ріки – благодать Божа! Влітку реметяни мають превелику розкіш – води рік насправді чисті. Відповідно до республіканського проекту, р.Тур’я визнана еталонно чистою рікою України.

Але ріки – це не тільки вода, а й краса, риби, раки… Ба, як тут не згадати млини і ГЕС. Вони не тільки відігравали водорегулюючу роль, а й сприяли відновленню “живого срібла”. Рибалки знали – нижче водяних коліс і турбін улови були особливо щедрі.

Олександр Мицюк у згаданій праці детально описує, як раніше ловили рибу “на вузьмик”. Тепер часи інші – заїжджі “гості” моторизовані, озброєні електровудками, “парашутами”, сітями, “екранами”. Прикрий випадок весною 1997 року: місцеві любителі дешевої юшки… вилами настромлювали нерестуючу рибу під дамбою, де була ГЕС.

— Колись шандарь міг вділити таку “порцію” по хребту, хто остям посмів бити рибу, – згадує Юрко Пінджоля. – Пам’ятаю осінь 44-го. Чую: бевх-бевх… З ким там руські вояки воюють?.. Коли ми, хлопці, глянули, ріка – як срібло! Були такі мерени і клені, що діти ледве до воза могли дотягти. Ще й на другий день виловлювали рибу, оглушену гранатами. … Твердо тямлю: в Тур’ї водився мнюх – карпатський сом. Ми ловили руками під камінням. Сало мнюха, знали люди, – перший лік од катаракти очей.

Форель райдужна і озерна, марена, підуст, головень, щука, карпатський сом ще є в річках, а раки – в калабанях поточин.

Джерело:  Кул Юлій Тур’я-Ремета. Історико-краєзнавчий нарис. Ужгород, 2001

← Попередня стаття    Наступна стаття →