Поет Василь Діянич з Тур’я-Бистрої писав: “Річку Тур’ю і у бурю кури можуть перейти…”

Але Тур’я і Туричка не завжди такої благої натури. Коли повінь – ого, крутий у них норов! Наразі реметянам навздогад 1980 і 1989 роки: ніч… солодкий сон… сполошене завивання псів на прив’язі… розпачливий крик у потемок:  “Люди-и, вставайте!” Каламуть непроханим гостем просочилася у хати попід ліжка і в стайні. Перше жертвоприношення стихії — руйнування будинків із вальок-саману та штабелі дров…

На фото, подане Іваном Боднарем: наслідки повені липня 1980 року. Було зруйновано в селі 30 будинків. На щастя, обійшлося без людських жертв.

Стихія порушила навіть вічний спокій єврейського цвинтаря. Вже вдруге, бо в часи тотального атеїзму кілька надгробних мармурових плит використали для постамента Леніну в Перечині…

Та повернемося в роки наприкінці 40-х-початку 50-х.

Реметяни ще не отямилися від “добровільної колективізації” і арештів, від вимог фінінспекторів платити дань за козу та нездану шкуру мекаючої худоби, що годувала діток, коли село сполошилося від наїзду численного хмуравого начальства в галіфе і чужаків у цивільному. “Щось ізнов заколочується… Яка напасть на наші голови?”—журилися при свічках і гасових лампах.

Гості прицілювалися вздовж узбережжя рік крізь одноокий окуляр на триніжнику і невдало жартували: “Будемо приборкувати непокірних…” У сільраді роз’яснили: планується будувати превелику ГЕС, буде в кожній хижі електрика…”

Треба віддати належне, проект був готовий у рекордний строк. І заколоворотилося на всіх рівнях — наради, засідання, бюро, рапорти… Будову взяла під опіку Москва. ГЕС судилося не тільки виробляти електроенергію, а й зіграти грандіозну агітаційну роль серед населення краю. Бо така споруда зводилася вперше у Закарпатті!

Прокляті капіталісти, правда, зуміли збудувати електростанції ще на початку XX століття. “Найбільші з них були в Ужгороді, Мукачеві, Берегові та Виноградові, що переважно базувалися на парових двигунах незначної потужності й використовувалися для освітлення міст. Належали вони міським управам, або окремим власникам. Найбільшою була збудована в 1902 р. Ужгородська електростанція, яка щороку виробляла мільйон 140 тис.кіловат-годин електроенергії” (В.Неточаєв. Закарпаття напередодні першої світової війни. Наукові записки УжДУ, Ужгород, 1957 p.).

В Тур’я-Реметі створили міжколгоспну раду, яку очолив Василь Стегура, а входили до неї голови колгоспів Шмавон Петросян, Семен Волков, Іван Дерев’янко. Для фінансування взяли позичку у держави.

Своїх фахівців такого профілю село не мало. Приїхав Побийвовк, який був на будові свого роду начальником. Після прискіпливого відбору інженерів-будівельників вибір випав на Олександра Богуша з селища Вредіївка Миколаївської області.

Біографія його була чиста: батько Данило був судовим механіком на броненосці “Потьомкін”,  а він у роки Великої Вітчизняної війни — розвідник, двічі поранений, Перемогу зустрів у Празі. У селі його швидко охрестили “москалем”, але він не сердився, був натури м’якої, без зверхнього ставлення до верховинців.

Задум проектантів був і захоплюючий, і спірний. Але ніхто не смів перечити. Попід Розтокою допізна бухикав екскаватор. Згодом там, на різних рівнях, змонтували три турбіни і звели стіни основних будов, і верхню і нижню, та трансформаторну підстанцію. А ось іригаційні канали рили вручну в різних напрямах: одну від греблі навпростець до турбін від Турички за селом. Другий — від набагато потужнішої греблі на річці Тур’я (навпроти колишньої фабрики “Тур’янка”), вода мала подолати чималу відстань каналом попід Магуричею, лотками — через Туричку поруч моста, далі знову каналом, аж до нижніх турбін. Там води мали зіллятися.

Кожному із сіл визначили трудповинність. Але цього разу люди не нарікали. Лопати й кирки — і гайда до вагонів вузькоколійки, щоб доїхати в Тур’я-Ремету. Іноді грав духовий оркестр, а про хід будівництва йшлося у випусках стіннівок.

Під контролем Олександра Богуша встановили турбіни, споруджувалися греблі. Паралельно вівся монтаж 10-кіловольтних електроліній до навколишніх сіл. За це відповідав Василь Мигалина. Монтажниками, а потім черговими електромонтерами були Микола Король,тезки Михайли Фекети, Михайло Керецман та ін. Налагодили і двосторонній телефонний зв’язок з черговими на греблі.

Настав день свята. З’їхалося люду і гостей тьма-тьмуща… 24 червня 1955 року випала десята річниця від дня возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною, тому урочистість була превелика. Як-не-як, вперше у краю ставала до ладу ГЕС потужністю 360 кіловольт/ампер у верховинському селі! Промовці дякували партії і уряду, був концерт і така гостина, що дехто і не тямив, як доїхав вузькоколійкою додому, увесь чорний від сажі…

Головним механіком ГЕС залишився Олександр Богуш. В Тур’я-Реметі виростив сина Валерія і дочку Ріту. Михайло Гаджега був бухгалтером, Ірина Павлич — касиром. Контролер Іван Симочко збирав оплату за використану електроенергію у всіх селах, Василь Іванчо – механіком, Юрій Кучак (після закриття ГЕС багато літ був начальником Перечинського РЕМ) починав тут електромеханіком по службі в армії. Черговим на греблі був Михайло Мигаль. Всіх і не згадати. Кілька фотофрагментів з будівництва ГЕС, які подав Мирон Головей:

– гребля на р. Тур’я у різні періоди;

– електростанція взимку 1954 р.;

– відкрито шлюзи і вода в Тур’ї завирувала, скоряючись своїм приборкувачам;

– вулиця в Тур’я-Реметі після завершення монтажних робіт.

Життя поступово налагоджувалося. Село зростало, завдяки електростанції став до ладу млин, лісопилка, промкомбінат нарощував свої потужності. А в неділю на іригаційному каналі від Турички можна було відпочити, повеслувати на човні.

Та поступово ГЕС відчула свою хронічну хворобу — замулено іригаційні канали, а очистка вимагала коштів. До того ж, вартість енергії

перевищувала копійчані кіловати державних електроліній. Не спомогло і підключення в єдину мережу, коли було споруджено Теребля-Рікську ГЕС. В 1963 році міжколгоспну гідроелектростанцію поставили на консервацію. Так впозірує, що на довічну.

Канал від Турички спершу використали для ставкового рибництва. Охоронцем був Іван Легеза. Але комбікорму не вистачало, рибою план по м’ясу не виконаєш… Тепер там, де колись було плесо води, косарі сушать сіно, а у невеликій колобані все ще “скубають” карасів…

Залишилася тільки ностальгія, бо електроенергія тепер має високу ціну.

На підстанції району електромереж, спорудженій в 1964 p.,у різні роки працювали Юрій та Михайло Мешки, Іван Мошак, Яльч Петро, тепер поруч квартирує чергова Катерина Мешко.

Джерело:  Кул Юлій Тур’я-Ремета. Історико-краєзнавчий нарис. Ужгород, 2001

← Попередня стаття    Наступна стаття →