Регіональний інформаційний центр "Карпати"
enruuk
 

До змісту

Ондатра – Ondatra zibethica zibethica L. У 1950 p. ондатра заселяла лише західні райони обстеженої території, а в 1960 р. вона траплялася на всій площі західних областей УРСР, займаючи водно-берегові біотопи. З біологічних особливостей західноукраїнських популяцій ондатр слід відзначити їх сухопутність. Цих звірків у пізно-осінній період можна часто побачити далеко від водойм. Тепла і малосніжна зима на заході УРСР сприяє тому, що звірята ведуть майже «безводний» спосіб життя і живляться своєрідними, незвичними для них кормами. Перехід до такого існування викликаний непостійним гідрорежимом ставів і озер – спуском води в зв’язку з виловом риби восени. Фактів здобування ондатр і спостережень за ними в населених пунктах багато. Ондатр здобували у Львові 20. IV 1963 р. на вул. Біломорській, 3. XII 1968 р. – на вул. Коперніка, 17. XI 1969 р. (дві ондатри виявлено в ямі автогаражу) – на вул. Стрийській; в містах Тернополі, Дрогобичі, Хусті, Бережанах та інших. 17 та 19. IX 1966 р. вони були здобуті у селищі Смизі Ровенської області, а 2. XII 1966 р.– у центрі с. Іванова Тернопільської області. Численні відлови ондатр у м. Львові пояснюються тим, що під містом протікає р. Полтва, яка впадає у Західний Буг. Нею звірки проникають до міста, живлячись головним чином кухонними покидьками, зерном і сіном, тобто кормами, які різко відрізняються від тих, які вони вживають при напівводному способі життя. У «сухопутних» ондатр якість хутра, як правило, краща, ніж у особин, здобутих в ту ж пору року у водно-берегових біотопах. Ці спостереження свідчать про велику екологічну пластичність гризуна, яка властива й іншим видам полівок.

Особливості гідрографії західних областей України (велика кількість малих рік, ставів, озер та інших водойм), м’який клімат і багата макрогідрофільна рослинність створюють оптимальні умови для збільшення чисельності ондатри (Татаринов, 1952, 1954, 1970)[1].

Популяція ондатр, що заселює цю територію, має шкурки доброї товарної якості. Тому ондатра – цінний об’єкт промислу. Довжина тіла коливається у межах 256–410 мм (в середньому – 313 мм). Найбільш великі звірки трапляються у Ровенській області, їх вага досягає 1300–1600 г. Забарвлення хутра буро-коричневе, підшерсток на спині сірий, на череві – блідо-сірий з вохристим відтінком. Волинські ондатри мають темне хутро, а ондатри з басейну Дністра – блискуче, світле, бронзово-коричневе. Поголів’я ондатр на заході України місцями досягли промислової щільності. Пробні відлови в долині Дністра показують досить високу чисельність ондатр. На 10 км берегової лінії ріки в угіддях другого класу бонітету налічується 15–18 нір, а на 10 га озер і стариць припадає до семи–восьми хаток, або до 20 нір. На лівих притоках Дністра чисельність ще вища: місцями заселені хатки розміщуються на відстані 20–30 м одна від одної. У Волинській області (р. Цир) на 10 км берега припадало до 230 нір. Збільшенню чисельності ондатр сприяють кормові та кліматичні умови цієї території. У кормовий раціон входить кілька десятків видів макрогідрофільних рослин. Основними з них є лепешняк, очерет, осока, рогіз широколистий та інші. Якщо ці рослини відсутні, то ондатра переходить на живлення іншими. В Ровенській області на ставах поблизу с. Пурків, де лепешняка мало, основними кормовими рослинами є єжеголівка і ситник болотняний. Запаси макрогідрофільних рослин на заході України можуть забезпечити їжею в 10–15 разів більше ондатр, ніж їх є тепер. Збільшення чисельності ондатр гальмує змінний гідрорежим, присутність конкурентів, зокрема сірого пацюка та водяної полівки і хижаків (лисиця, тхір, бродячі собаки).

З ектопаразитів виявлені гамазові кліщі Laelaps multispinosus Banks.

Полівка водяна –Arvicola terrestris meridionalis Ognev. Зареєстрована в усіх рівнинних водно-берегових біотопах, заселює в основному чотири типи угідь: 1 – заплави річок; 2 – міжрічкові заболочені чагарниково-лучні простори; 3 – штучні водойми (стави рибних господарств), озера і вибірки торфу, залиті водою; 4 – карпатські передгір’я з великою кількістю мілких ручаїв і зволоженими ситнико-осоковими формаціями. Умови життя в перелічених типах угідь різні, тому на заході України ми розрізняємо 4 біотопічні популяції, або мікропопуляції: заплавну, болотно-лучну, озерно-ставкову, передгірську. Екологію водяної полівки в басейні Верхнього Дністра описано в нашій спільній з Л. К. Опалатенко роботі (1954). Незважаючи на високу ємність угідь[2], особливо в межах Волинського Полісся, чисельність водяної полівки невисока, що пояснюється «крахом» популяції, викликаним такими факторами: різким осушенням заболочених лісо-лучних угідь; вирівнюванням русел малих рік, внаслідок чого скорочується кормова база, оскільки екскаватори знімають і засипають ділянки, які заросли лепешняком, рогозом, стрілолистом – улюбленими мікрогідрофільпими рослинами водяної полівки; «старінням» популяції у зв’язку з відсутністю регулярного промислу; конкурентними біоценотичними відносинами з «дикими» популяціями сірого пацюка, що населює ті ж стації.

З ектопаразитів слід відзначити: бліх – Ceratophyllus walked Roths; гамазових кліщів – Laelaps muris Ljung., Hyperlaelaps amphibius Zachvaten. Hg. nidi Michael, Hirstionyssus isabellinus Oudemans.

Полівка гірська, або мала водяна полівка – Arvicola terrestris scherrnen Shaw.

Ці гризуни у 1958–1972 pp. були виявлені в таких місцях: Закарпатська область – Свалявський, Рахівський, Воловецький, Іршавський райони; Івано-Франківська область – Надвірнянський, Долинський, Косівський, Рожнятівський райони; Львівська область – Старосамбірський, Турківський, Сколівський та Миколаївський райони.

Полівка гірська має великий діапазон вертикального поширення (200–1300 м над р. м.) і трапляється переважно в горах. В Українських Карпатах цей гризун заселює такі стації: нижній пояс полонин та лісові галявини, покриті щавлем та різнотрав’ям; оброблювані ділянки землі, де посаджена картопля; житлові та інші будівлі (колиби, загони для худоби). Отже, екологічно цей вид не пов’язаний з водоймами, на що ми вже й раніше звертали увагу (Татаринов, 1956; 1960; 1961).

Нори гризуна розміщені в дерні не глибше 20 см, діаметр ходів – 5–9 см, а їхня протяжність – більше 20 м. Кожна нора має три–шість виходів, гніздову та годівельну камери. Щільність нір за оптимальних умов–20 на 100 м2, в гірших умовах – дві-три. Звірки активні протягом цілого року і впродовж усієї доби, що підтверджується фіксуванням часу, коли вони потрапляли в пастки. На полонині Квасівський Менчул навесні і влітку їх здобували в такі години: 710, 8°°, 920, 1035, II15, 1300, 1730, 18’°, 1825, 1940, 2030 і т. д. Взимку ці гризуни прокладають ходи під снігом. У кормовому раціоні виявлено різні трав’яні рослини, чагарники, кору ялівцю. На годівельних столиках в літньо-осінній період знайдено 28 видів, у тому числі: мітлицю, щавель альпійський, кострицю, чемерицю білу, будяк Кернера, приворотень блискучий, м’ятлик Ще, пахучий колосок, тимофіївку альпійську, підбіл альпійський, люцерну хмелевидну, конюшину білу (улюблена рослина); ожику лісову, купальницю, щучку дернисту, зубницю, копитень, ранник Скополів, вероніку дібровну, кропиву, болотяну незабудку (рослина, яку поїдають зрідка), герань темну, жовтець повзучий, жовтець сардинського, звіробій гірський, звіробій чотиригранний, шафран Геффеля (рослина, яку поїдають зрідка), їдять окремі частини рослин – листя, молоді паростки, стебла тощо. Протягом року спостерігається два, можливо три поноси. Перший – в кінці травня – на початку червня; другий – у першій половині липня; третій – у кінці серпня–на початку вересня. У вагітних самок зареєстровано три–сім ембріонів, в середньому чотири. Структура чорногорської популяції до деякої міри схожа на склад популяції снігової полівки, що пояснюється існуванням в споріднених умовах високогір’я. Відлови на полонині Квасівський Менчул показали, що у квітні домінують напівдорослі особини – народження попереднього року. Вони становлять 65–70%, а серед них 2/3 самок. При народженні співвідношення статей 1:1, але на осінь самки становлять 60%, а самці – 40%; в цей період року популяція представлена цьогорічками, на частку яких припадає майже 90%.

Перебування в горах і в основному підземний спосіб життя відбиті у морфологічних показниках: верхні різці, як у сліпушка, направлені вперед і поступово згинаються вниз; п’ятковий горбок голий; хвіст, як правило, дещо більший половини довжини тулуба; вушні раковини малі, розріз очей вузький, розміри малі (табл.).

ТАБЛИЦЯ Морфометричні показники карпатської популяції малої водяної полівки

Місце і дата здобування

Довжина тіла, мм

Довжина хвоста, мм

Вага, г

Дорослі самці, 25 екз.

Карпати, Менчул 23.V 1957 91,0* 47,0*
30.V 1957 109,0 72,5 130,5
1.VI 1957 151,0 82,0 136,0
1.VI 1957 155,0 83,0 130,5
2.VI 1957 135,0 71,0 84,5
3.VI 1957 142,0 81,0 132,5
4. VI 1957 165,0** 86,0 140,0
5.VI 1957 152,0 91,0 105,0
6.VI 1957 137,0 92,0** 114,0
7.VI 1957 117,0 62,5 64.0
9.VI 1957 135,0 72,0 144,0**
10. VI 1957 136,0 83.0 131,5
12.V! 1957 155,0 77,0 122,0
17.VI 1957 122,0 69,0 84,0
19.VI 1957 110,0 58,0 99,0
19.VI 1957 111,0 48,0 62,5
19. VI 1957 135,0 850 95,0
21.VI 1957 130,0 61,0 71,0
21.VI 1957 120,0 79,0 790
22.VI 1957 116,0 59,0 67,0
23.VI 1957 115.0 73,0 65,0
23.VI 1957 111,0 66,0 90,0
26.VI 1957 135,0 83,0 99,0
29.VI 1957 135,0 65,0 59,5*
29.VI 1957 135,0 73,0 105,5
* мін. 91,0 47,0 59,5
** макс. 165,0 92,0 144,0

Дорослі самки, 20 екз.

Карпати, Канора, 6.Х 1957 118,0 65,0 47,0
Карпати, Шешул, 24. V 1957 117,0 78,0 86,0
21.V 1957 148,0 85,0 136,0
Карпати Менчул, 1.VI 1957 151,0 87,0** 155,5**
1.VI 1957 164,0 82,0 150,0
1.VI 1957 131,0 63,0 95,5
1.VI 1957 135,0 72,0 110,5
6.VI 1957 175,0 79,0 135,5
18.VI 1957 138,0 85,0 117,0
20.VI 1957 116,0 75,0 131,0
22.VI 1957 135,0 70,0 95,0
24.VI 1957 135,0 77,0 113,0
29.VI 1957 185,0** 72,0 114,0
3.VII 1957 135,0 83,0 92,0
5.VII 1957 135,0 80,0 118,9
6.VII 1957 117,0* 63,0* 45,0*
7.VII 1957 175,0 80,0 113,0
10.VII 1957 150,00 75,0 104,0
11.VII 1957 122,0 64,0 122,0
13.V 1959 156,0 83.0 137,5
* мін. 117,0 63,0 45,0
** макс. 185,0 87,0 155,5

На звірятах виявлено бліх – Ceratophyllus turbidus Roths., Clenophthalmus obtusus Roths.; іксодових кліщів – Ixodes trianguliceps Bir.; гамазо.вих кліщів–Macrocheles montanus Willmann, M. punetoscutatus Ew. et Brow., Haemolaelaps glasgowi Ewing., Haemogamasus hirsutosemilis Willmann, Hirstionyssus gurauricus Rasumova, Haemogamasus nidi Michael, Laelaps pavlovskyi Zachwatkin, Gosmolae guralensis. Незважаючи на велику кількість видів бліх та кліщів, санітарно-епідеміологічне значення цього гризуна залишається нез’ясованим.

Полівка-економка – Microtus oeconomus stimmingi Nehring. Поширена на північ від Українських Карпат (рис. 26). Під час аналізу вмісту погадок сов І. Т. Сокур (1950, 1963) виявив залишки цих полівок у таких пунктах на заході УРСР: села Павурськ, Шацьк, міста Затурці, Луцьк, Володимир-Волимський Волинської; міста Клевань, Дубно Ровенської; села Гаї, Крукеничі, Івано-Франкове, міста Городок, Ходорів Львівської; с. Дішівці Чернівецької; м. Ізяслав Хмельницької областей. Отже, цей вид у межах досліджуваної території поки що не зареєстровано в Закарпатській, Тернопільській та Івано-Франківській областях. Південно-східна межа поширення полівки-економки в західній частині УРСР за матеріалами, які ми маємо, орієнтовно проходить через Раково–Стрілків–Ходорів–Ізяславль–Дубно–Клевань. Знахідка полівки-економки у с. Дипівці вимагає уточнення.

З ектопаразитів виявлено: бліх – Clenophthalmus assimilis Tasch.; кліщів – Dermaccntor marginatus Sulz., Ixodes ricinus Latr., Hyperlaelaps arvalis Zachv., Hirstionyssus isabellinus Oudms.

Рис. Південно-східна межа поширення полівки-економки в західній частині УРСР.

Полівка темна – Microtus agrestis gregarius L. (M. agrestis bailloni de Sel. Long.). З нових, не відмічених нами у 1956 p. пунктів, де виявлено цих гризунів, зазначаємо такі: села Гаї, Судова Вишня, Поморяни, міста Городок, Золочів Львівської; с. Бубнище, міста Богородчани, Галич, Тлумач Івано-Франківської; села Гусятин, Зборів, Кордишів Тернопільської; с. Клишківці Чернівецької областей (Марисова, Татаринов, 1961; Сокур, 1963). Трапляється в усіх ландшафтно-географічних районах заходу УРСР. В Українських Карпатах підіймається до субальпійського пояса, заселюючи різні рослинні формації. Влітку 1961 – 1964 pp. у Чорногорах (Пожижівська полонина, Шешул) в уловах дрібних ссавців темна полівка становила 73,4–84,7%, найчастіше трапляючись в асоціаціях біловуса (51,7%), щучки (25,7%), вівсяниці гарної (20,5%), чорниці (20,0%). У зазначених асоціаціях ці гризуни влаштовують свої надземні гнізда зі складною системою поверхових ходів. За теплий період року звичайно має три поноси, по п’ять– сім малят у кожному. Живиться переважно вегетативними частинами трав’янистих рослин, рідше – насінням і ягодами. Б. Р. Пилявський (1967) вивчив добову потребу темної полівки в зелених кормах у субальпійському поясі Українських Карпат. Із загальної кількості корму, який з’їли за п’ять діб 18 особин (2131,5 г), на частку злаків припадало 84,6% (1804,4 г), а 15,4% (327,1 г) становили інші групи рослин. Визначено різницю у кількості видів та вазі рослин, які споживають самки та самці (табл.).

ТАБЛИЦЯ Добова потреба темної полівки в зеленому кормі

Види рослин

Самки

Самці

Вага, г

У процентах до загальної ваги спожитого корму

Вага, г

У процентах до загальної ваги спожитого корму

Вівсяниця червона 3,0 9,7 4,8 15,3
Вівсяниця приземкувата 4,8 15,6 4,6 14,7
Вівсяниця непокірна 2,2 7,1 2,2 7,0
Щучка 10,1 32,8 9,0 28,8
Біловус 1,3 4,2 2,5 8,0
Польовиця звичайна 2,6 8,4 2,7 8,6
Підбіл альпійський 3,2 10,4 2,5 8,0
Ожика борова 0,5 1,6 1,0 3,2
Щавель альпійський 2,3 75
Сіверсія гірська 0,2 0,7 1,0 3,2
Чорниця 0,6 2,0 1,0 3,2
Усього 30,8 100,0 31,3 100,0

На верхній межі карпатської тайги темні полівки та інші мишовидні гризуни в значній кількості поїдають зелені і стиглі коробочки мохів – Polytrichum formosum Hedw., Pogonatum alpinum Hedw., Pohlia nutans Schreb., Ditrichum heteromallum Hedw., Polytrichum commune Hedw., Plagiothecium laetum Bryol. Вага однієї зеленої коробочки зозулиного льону красивого (Polytrichum formosum Hedw.) дорівнює 27,3±0,93 мг. Підраховано, що з 1 м2 полівки поїдають 11,0–17,7 г у сирій вазі, або 3,6–4,9 г у сухій при загальному врожаї сирої маси спорогонів 21,6–28,9 г (Улична, Пилявський, 1955). Структура популяції динамічна. Навесні самки становлять 3/4 поголів’я, восени співвідношення 1♀ : 1♂.

На темних полівках зареєстровано ектопаразитів: бліх – Ceratophyllus turbidus Roths., Ctenophthalmus agyrtes Heller; гамазових кліщів–Eulaelaps stabularis Koch., Laelaps hilaris Koch., Haemogamasus nidi Michael, Hg. hirsutus Berlese, Hirstionyssus isabellinus Oudemans. Санітарно-епідеміологічне значення цих полівок на заході УРСР не конкретизоване.

Полівка звичайна – Microtus arvalis Pall. Морфометричний аналіз великих серій цієї полівки з різних пунктів Закарпаття, Прикарпаття та Волипо-Поділля дозволяє визначити підвидовий склад і розміщення підвидів па заході УРСР. Рівнинні райони Закарпатської області заселює Microtus arvalis levis Miller, субальпійський пояс Українських Карпат – дрібна форма, близька до М. a. dupliostus Ror. et Born.[3], а решту території – M. a. rossia – meridionalis Ognev. Звичайна полівка – фоновий еврітопний вид мишовидних гризунів окультуреного ландшафту, рівнинних і високогірних лук, перелогів, пустищ та інших угідь відкритої експозиції. Зареєстрований в усіх західних областях України, однак залежно від періоду року і географічного положення району біотопічне розміщення особин змінюється (табл.).

ТАБЛИЦЯ Біотопічне розміщення популяції звичайної полівки протягом року

Біотопи

К-ть звичайних полівок на 100 пастко-діб

Зима

Весна

Літо

Осінь

Озимі зернові 0,5 3,7 1,9 2,8
Ярі зернові 0,2 3,1 1,8
Багаторічні трави 2,0 2,8 4,2 24,8
Просапні культури Не підраховано
Технічні культури 1,7
Скирти 7,1 1,7 10,0
Населені пункти (будівлі)
Чагарникові зарості на полях 3,3 3,2 9,0
Луки Не підраховано 6,2
Лісові масиви

Як пише М. П. Рудишин (1958), ці гризуни найбільш густо заселюють скирти, чагарники серед полів і посіви багаторічних трав, що зазначено і нами в червні 1963–1964 pp. у заплаві Дністра коло с. Нижньова Івано-Франківської області. Чисельність звичайної полівки на оброблюваних полях залежить від засміченості їх такими масовими бур’янами, як свіріпа та пирій. Там, де бур’яни ростуть густіше, більше нір цих гризунів. На полях в околицях Винників Львівської області в середньому на гектар припадає 1 002000 бур’янів і 12600 нір, а в м. Щирці – 792 000 бур’янів і 8200 пір. У субальпійському поясі Українських Карпат її розподіл за рослинними асоціаціями нерівномірний, що пояснюється мікрокліматичними та біоценотичними факторами, в першу чергу міжвидовими відносинами з іншими полівками. На схилах північної експозиції Боржавських полонин їх кількість за асоціаціями розподілялась так: біловусники – 11,1, чорничники – 58,4, Ідавельники – 16,6, різнотрав’я – 13,9%; на схилах південної експозиції: біловусники – 23,6, чорничники – 21,3, щавельники – 10,5. різнотрав’я– 44,6% (Страутман, Бенедюк, 1954).

На звичайних полівках з ектопаразитів, крім зазначених нами (Татаринов, 1956), зареєстровані гамазові кліщі – Macrocheles decolaratus Koch., М. punctoscutatus Ew. et Brow., Garmania pygmaeus Muller, Hyperlaelaps arvalis Zachvatkin, Mvonyssus Ingricus Bregetova, Haemogamasus nidi Michael (Білокоиь, 1965).

Полівка підземна – Microtus subterraneus subterraneus De Selys Longchamps[4]. Тепер присутність цієї полівки доведена в усіх західних областях УРСР. Крайнім пунктом її поширення на півночі є м. Володимир-Волинський, а на півдні – м. Тячів. Чисельність популяції зростає з півночі на південь і зі сходу на захід. Особливо численна в букових лісах на південних схилах Українських Карпат. У гори підіймається до верхньої межі лісового пояса, але звичайна на чорногірських полонинах, де в 1961 – 1964 pp. становила 14,8–20,0% від загального числа відловлених мишовидних гризунів. Високогірська популяція підземних полівок найгустіше заселює щучники (65,3%), рідше – чорничники (15,3%) і біловусники (11,3%). Позанорова активність цього гризуна у літній період виявлена двома піками: вечірнім (17–20 год) і ранішнім (6–9 год). Після 20 год діяльність звірів на поверхні знижується, а з 22-ї до 3-ї год припиняється зовсім (Пилявський, 1967). Активність починається з 4-ї год і зростає до 8-ї, затухаючи до вечора, їх позанорова діяльність пов’язана з температурою повітря, не нижчою 10° С. Живиться зеленими вегетативними частинами трав’янистих рослин, віддаючи перевагу підбілу альпійському та ожиці боровій. Із загальної кількості корму (672,2 г), який з’їли 10 звірят за 4 доби, на різнотрав’я припадало 53,2, а на злаки – 46,8%. Поряд з цими кормовими відмінностями зазначена статева вибірковість у кормах (табл.). Крім поданих у цій таблиці рослин, за Б.Р. Пилявським (1967), підземні полівки в Українських Карпатах поїдають яструбинку (листя), снить звичайну (листя і стебла), латук стінний (молоде листя), хрестовник дібровний та гірський (листя), зубницю залозисту (стебла), зірочник (стебла, листя), бухарник м’який (молоде листя), бутень цикутолистий (листя), зозулин льон (зелені та стиглі коробочки). Вікова та статева структура популяції майже не відрізняється від складу популяцій інших видів полівок.

ТАБЛИЦЯ Добова потреба підземної полівки в зеленому кормі

Види рослин

Самки

Самці

Вага, г

У процентах до загальної ваги спожитого корму

Вага, г

У процентах до загальної ваги спожитого корму

Вівсяниця гарна 3,4

20,0

4,8

29,0

Вівсяниця приземкувата

0,6

3,5

0,1

0,6

Вівсяниця непокірна 0,5

2,9

0,3

19

Щучка 1,8

10,5

2,5

15,1

Біловус 0,02

0,1

0,2

1.9

Польовиця звичайна 1,1

6,5

0,3

1,2

Підбіл альпійський

8,4

49,4

6,5

39,2

Ожика борова 0,8

4,7

0,8

4,8

Сіверсія гірська 0,02

0,1

0,05

0,3

Чорниця 0,4

2.3

1.0

6,0

Усього

17,4

100,0

16,55

100,0

Ектопаразитофауна підземної полівки досить різноманітна і включає: бліх – Ceratophyllus turbidus Roths., Ceratophyilus arvicoia Joff., Leptopsylia bidenlata Kolen, Ctenophthalmus assimilis Tasch., Ctenophthalmus obtusus Roths., Ctenophthalmus agyrtes Heller, Rhadinopsylla casta Jord., Rhadinopsylla mesa Jord. et Roths., Hystrichopsylla lalpae Curtis; гамазових кліщів – Eugamasus sp., E. magnus Krain., E. rembehi Oud., Holoparasitus sp., Pergamasus sp., Macrocheles tardus Koch., M. montanus Will.,. M. punetoscutatus Ew. et Brow., M. glaber Mull., Qeholaspis longispinosus Kram., Ameroseius sp., Euriparasitus emarginatus Koch., Cyrtolaelaps rnucronatus Can., Veigaia herculeana Ber., Eviphis ostrinus Koch., Hypoaspis heselhausi Oud., Androlaelaps sardous Ber., Laelaps hilares Koch., L. agilis Koch., Hyperlaelaps arvalis Zachv., Haemogamasus horridus Mich., Hg. nidi Mich., Hg. hirsutus Berl., Hirstinyssus isabellenus Oud., Hi. gudauria. Усього на цих полівках на заході УРСР зареєстровано 10 видів бліх і 35 видів гамазових кліщів (Білоконь, 1965). Сезонні зміни чисельності ектопаразитів у гніздах підземної полівки характеризуються літнім спадом порівняно з весняними показниками і максимумом восени.

Полівка снігова – Microtus (Chionomys) nivalis ulpius Miller. Типовий представник карпатського високогір’я. Заселює пояс криволісся і субальпійських лук у Чорногорах і Горганах у межах 1300– 2000 м над рівнем моря. Стенотопний вид західноукраїнської теріофауни, екологічно пов’язаний з рослинними асоціаціями гірської сосни, східнокарпатського рододендрону і незначною мірою вічнозеленої осоки. Ми цих гризунів здобували на схилах Пієтроса, Говерли (урочище Брескул), Балцатула, Попа Івана, Смотрича. Морфометричні показники самців і самок наведені в табл. Для з’ясування розміщення популяції у рослинних асоціаціях карпатської субальпіки в червні– серпні 1956 р. на схилах Пієтроса проводився масовий відлов снігових полівок (табл.).

ТАБЛИЦЯ Морфометричні показники карпатської популяції снігових полівок

Місце здобування, дата

довжина тіла, мм

довжина хвоста, мм

довжина ступні, мм

вага,г

самці, 20 екз.

Карпати, Балцатул, 29.VIII 1951 148** 64 22 68,0
Карпати, Піп Іван 1.ІХ 1951 133 63 21 57,0
2.ІХ 1951 120* 55 22 43,5*
Пієтрос 30.VI 1956 140 65 22 79,0**
I.VII 1956 124 65 21 72,0
1.VII 1956 145 61 22 68,0
2. VI І 1956 145 43* 16* 71,5
2.VII 1956 1 9 59 21 67,0
2.VII 1956 121 56 21 57,0
3.VII 1956 137 67 19 62,0
3.VII 1956 136 65 21 73,0
4.VII 1956 137 64 22 77,0
4.VII 1956 145 66 19 71.0
4.VII 1956 120 60 21 61,0
5 VII 1956 130 65 22 68,0
6.VII 1956 129 63 18 59.0
23.VII 1956 124 67 24 65,0
18. VII 1956 142 60 20 56,6
8.VI 1960 Ь8 71** 25** -
8. VI 1960 137 63 24 -
* мін. 120 48 16 43,5
* макс. 148 71 25 79,0

самки, 20 екз

Карпати, Балцатул, 28. VIII 1951 133 59 21 55,0*
29.VIII 1951 138 58 21 56,0
Карпати, Піп Іван 2.ІХ 1951 135 62 22 56,0
Карпати, Пієтрос, 30.VI 1956 140 63 22 65,5
1.VII 1956 121 61 21 66,0
I.VII 1956 120 68 21 66,6
1.VII 1956 117 62 21 61,0
1.VII 1956 147 57 19 63,0
2.VII 1956 135 64 22 60,5
2.VII 1956 114 61 21 71,0**
2.VII 1956 135 75 20 60,5
3.VII 1956 139 61 20 63,0
4.VII 1956 127 65 19 67,0
4.VII 1956 113* 62 21 59,0
5.VII 1956 135 53* 19 61,0
14. VII 1956 127 63 20 60,0
20. VI І 1956 135 73 21 61,0
Карпати, Говерла,
ур. Брескул 19.V 1961 140** 75** 26** -
3.VI 1962 124 65 16* -
3.VI 1962 136 66 19 -
* мін. 113 53 16 55,0
* макс. 140 75 26 71,0

ТАБЛИЦЯ Чисельність снігових полівок у рослинних асоціаціях Чорногір (Карпати)

Рослинні асоціації на схилах Пієтроса

Висота над р. м., м

Загальна к-ть особин на 1700 пастко-діб

У тому числі за місяцями

VI

VII

VIII

Зелена вільха 1750 2 0 2 0
Рододендрон 1750–1950 22 2 20 0
Гірська сосна 1850–1950 68 0 58 10
Вічнозелена осока 2000 11 0 11 0

З таблиці видно, що оптимальним умовам існування (найвища щільність) відповідають зарості гірської сосни, потім – рододендрона І вічнозеленої осоки. В асоціаціях ялівцю і вівсяниці лежачої снігові полівки не виявлені. Спорадично вони трапляються по куртинах зеленої вільхи. Отже, у самому високогір’ї розподіл популяції досить мозаїчний І нерівномірний, що залежить від рослинного покриву і захисних властивостей – нагромадження каміння, серед яких ці звірята влаштовують свої гнізда і перебувають більшу частину доби Масове розмноження зареєстровано з кінця червня по першу половину серпня

У цей період з 38 здобутих самок 23 (65,2%) були вагітними або годували малят. Мінімальна кількість ембріонів – два, максимальна – п’ять, середня – три. Розміри зародків – 4–32 мм. За нашими спостереженнями, більшість дорослих самок мають два поноси – в перших числах травня і в другій половині липня – на початку серпня. Самки-цьогорічки, народжені в травні, мають лише один понос протягом липня. Самці в липні–серпні перебувають у стані статевої активності. Розміри сім’яників у них досягають 15×27 мм. Структура популяції снігових полівок досить оригінальна. Взимку і весною домінують самки, які становлять 4/5 загального поголів’я. У цьогорічок співвідношення самців і самок однакове 1:1 і на осінь молоді звірки становлять 3/4 популяції, але серед них значно більше самок, ніж самців (співвідношення 3♀ : 1♂). Таким чином, чорногірська популяція снігових полівок в основному представлена молодими і дорослими самками та молодими самцями. Ця обставина сприяє високій життєвості виду та досить високій плодючості (коефіцієнт плодючості 10–15) [5], що забезпечує існування виду в екстремних умовах карпатської субальпіки. Влітку снігові полівки живляться стеблами, листям, суцвіттям рододендрона східно-карпатського, жовтозілля дібровного, пухирника, осоки вічнозеленої, тирлича піренейського, ластівневого і Коха, сон-трави, вівсяниці лежачої, чорниці, яструбиний альпійської, підбілу альпійського, верби Жакена та ін., але основними компонентами є чорниця і рододендрон. Взимку споживають вічнозелені рослини, насіння гірської сосни.

Ектопаразитофауна снігової полівки нечисленна. Найчастіше трапляються Laelaps hilaris Koch., Trombieula zachvatkini Schlug., Poecilochirus necrophori Vitz., Palaeopsylla steini Jordan, Rhadinopsylia integella Jordan; з внутрішніх паразитів у кишечнику виявлені гельмінти роду Protospirura.

Сліпак подільський – Spalax polonicus polonicus Mehely ( = Spalax podolicus Pennat). Спорадично трапляється у Львівській і, можливо, Тернопільській та Івано-Франківській областях, де виявлені субфосильні залишки цього гризуна (Татаринов, 1970). І. І. Турянин (усне повідомлення) зловив звірка 21. VIII 1969 р. у Добромилі на Львівщині. Зведення по біології досліджуваного виду на Буковині наводяться І. Д. Шнаревичем (1959), хоча ймовірність їх необхідно підтвердити, оскільки К.І. Янголенко (1965) вважає, що цей вид в Чернівецькій області відсутній. В. О. Топачевський (1969) південно-західну межу ареалу проводить вздовж р. Сану від м. Перемишля по Дністру до м. Котовська і далі на південь по р. Південний Буг. Північна межа ареалу проходить по лінії Перемишль – Яворів – Ровно– Новоград-Волинський – Київ (дещо північніше останнього). Східною межею поширення цього сліпака є Дніпро.

З ектопаразитів виявлені: Ctenophthalmus spalacis Jord. et Roth., Ixodes laguri O., Haemogamasus nidi Mich., E. stabularis Koch.

Сліпак буковинський, або грецький. – Spalax graecus graecus Nehring[6]. На території заходу України поширений на правобережжі р. Пруту, займаючи північно-західну частину Чернівецької області. Виявлений К. І. Янголенко (1959–1965) поблизу сіл Заволоки, Михальчі[7], Кам’янки, Чагору, Валі Кузьминої в Сторожинецькому і Глибоцькому районах. Поселення буковинського сліпака пов’язані з цілинними і перелоговими ділянками, але у зв’язку з окультуренням природних угідь він пристосовується до орних земель. Добове живлення становить понад 100% ваги тіла. Середня вага шлунка з вмістом – 25 г. Зимові запаси буковинського сліпака складаються з 23 видів рослин, їх вага коливається у межах 0,5–18 кг.

З ектопаразитів виявлені блохи Ctenophthalmus Jenneli Jord., Ct. assimilis Tasch.; кліщі Ixodes ricinus Latr., I. laguri Ol., Haemogamasus nidi Mich. Трапляються кишечні гельмінти.

Сліпак гірський, або білозубий – Spalax (Microspalax) leucodon leucodon Nordman. На заході УРСР трапляється у рівнинних ділянках Дністровсько-Прутського вододілу в межах Кельменецького, Кіцмапського районів Чернівецької області. Південно-західна межа поширення орієнтовно проходить через села Новоселиця–Строїнці–Динівці по р. Пруту. Заселює найрізноманітніші стації. Найбільша чисельність – до 23 особин на гектар – зазначена на сінокосах та посівах багаторічних трав (Янголенко, 1965). Видовий склад рослин, які поїдають сліпаки, досить різноманітний. У зимових запасах нараховують 35 видів рослин. Перше місце у живленні займають люцерна, кульбаба, осот, конюшина. Вага запасів досягає 14 кг. Середня вага шлунків з вмістом– 18 г. У самок у шлунках зрідка траплялась тваринна їжа (личинки комах). Розмножується раз на рік. На одну самку в середньому припадає 3,15 зародків.

З ектопаразитів виявлені блохи – Ctenophthalmus caucasica Tasch., Ct. spaiacis Jord. et Roth., Ct. assimilis Tasch.; кліщі – Ixodes ricinus Latr., I. laguri ol, Haemogamasus nidi Mich., Eulaelaps stabularis Koch., Hirstionyssus carnifex Koch., H. musculi John. У травному тракті виявлені гельмінти.

Нутрія – Myopotamus coypus Molina. Об’єкт звіроводства. Утримується на звірофермах облспоживспілок, деяких радгоспів, колгоспів та лісництв, а також в індивідуальних господарствах. Заготівлі шкурок нутрії приносять прибуток заготконторам Львівської, Ровенської, Закарпатської та інших областей, однак у зв’язку зі складністю її утримання маточне поголів’я па фермах збільшується поступово. Добрі наслідки розведення нутрій має радгосп «Брустурівський» Івано-Франківської області, хороша ферма у Коропецькому лісництві Тернопільського облуправління лісового господарства, де розводять кольорових, зокрема білих та жовтих, нутрій.

Джерело:  Татаринов К.А. Фауна хребетних заходу України. В-во Львівського ун-ту. 1973, 257ст.

До частини 1


[1] У 1959 р. 36 ондатр (20♀♀ і 16♂♂) випущено у Тереблянське водосховище Закарпатської області. Звірки заселили мілководну частину водойми та розселились вгору по течії р. Тереблі до потоку Озерного (висота 720 м над рівнем моря).

[2] Під ємністю угідь ми розуміємо площу біотопів, придатну для життя того чи іншого виду, виражену у процентах до загальної площі досліджуваної території

[3] М. Хамар (1959) вважає, що карпатське високогір’я заселює особливий підвид полівок М. arvalis heptneri Hamar, який характеризується дрібними розмірами. Для передгір’я він вказує М. arvalis angularis Miller. І. І. Турянин (1959), М. П. Рудишин  1959) звичайних полівок заходу УРСР відносять до номінального підвиду.

[4] І. І. Турянин (1959) вважає, що частина закарпатської популяції підземних: полівок ближче до підвиду М. subterraneus tatricus Kratochvil et Rosicki.

[5] За І. Г. Підоплічком (1956), коефіцієнт плодючості – це відношення загальної кількості можливих нащадків від однієї самки до тривалості її життя.

[6] К. І. Янголенко (1965) називає цього сліпака грецьким, а В. О. Тсаевський (1969) –буковинським.

[7] У фондах кабінету біології лісових птахів та звірів Львівського лісотехнічного інституту є п’ять буковинських сліпаків, здобутих М. П. Проданом у серпні– вересні 1972 р. поблизу с. Михальчі.

Tags: ,

Коментувати

Використання матеріалів сайта можливе лише при наявності активного посилання на  http://carpaty.net

Copyright © Регіональний Інформаційний Центр "Карпати" E-mail: carpaty.net@gmail.com