До змісту

Перший леґінь йому був Іван Рахівський. Цей Іван Рахівський служив за вівчаря в одного ґазди та був такий бідний, що вже не було й біднішого від нього. Голий, як бук, та чорний, та сонцем смажений, та дощами січений, вітрами сушений.

Прийшов Довбуш на ту полонину, підсвистав собі Івана.

— Чи не мав би охоти зі мною піти?

— А чому би і не мав,— каже Рахівський (бо він з Рахова був).— Лиш от не маю в чім.

— А в тім не твоя голова.

Та поклав Довбуш руку свою тому Іванові на голову, та й став відтоді Іван у десять разів дужчим, як був.

Ідуть вони вже вдвох. Дивляться, а то везе чоловік дванадцятьма волами сирого дуба, а воли не бірують того сирого дуба везти. Та так б’є чоловік бідну худобу, що жаль дивитися.

Підійшов Олекса й каже:

— Не мордуй, чоловіче, худоби своєї, бо то й від бога гріх, а дай-но, сарако, я тобі того дуб’яка ізнесу.

Та взяв на плечі того дуба і виніс на самий верх до хати. А як виніс, то говорить ґазді:

— Ґаздо любий та солодкий, не маю у що свого побратима вбрати. Якби не був скупим, то дав би моєму побратимові лудіння якого доброго. Як маєш давати добром, то тобі подякуємо, та й колись при нагоді те тобі вернеться в грошах. А як не маєш злагодою давати, то візьму сам, та вже нічого не заплачу.

А той ґазда видів, який Довбуш дужий, дав лудіння, що мав ліпшого.

Пішли далі. Вже ліс. Дивляться — біжить лісом хлопець, та так дуже біжить, аж смеріччя хитається.

Зупинив Довбуш хлопця.

— Де біжиш, хлопче?

— Я,— каже,— прозиваюся Іван Бойко. Дєдя мій — багач великий, має полонину в Чорногорі, а я пасу на тій полонині вітцівську худобу. А мав отець пару волів, та таких, що, може, й ціни їм нема. Та вже так дєдя шанував тих волів, що й сказати не можна. Як вивели їх у полонину та поставив мене дєдя за бовгаря до тих волів, то вішає на стіну кріс та й каже: «Видиш — кріс вішаю на кілок. Не встережеш мені волів — застрелю тебе, як котюгу, своєю вітцівською рукою». Та вже так хтіло бути, що пас я, пас тих волів, а якась причка ймилася — той великий прийшов та й задер одного вола. Що маю робити? Невже, так собі гадаю, дєдєві віл дорожчий від рідного сина? Нехай буде, що буде — чекаю дєді. Прийшов дєдя. Так і так, кажу, одного вола задер ведмідь. Ех, як почув це дєдя, як не схопить кріс зо стіни. А я те бачу — та в ноги. Бухнув дєдя в послідь, та не вцілив, А я ось біжу тепер, а сам не знаю, куди.

— Чекай, хлопче, підеш зі мною. А тепер ходім до стаї до вашої, до дєді до твого. Не бійся нічого!

Прийшли, а старий Бойко як побачив сина — затрусився зі злості. Та Довбуш поклав йому руку на плече:

— Слухай, ґаздо, ти хотів убити сина за вола, то аби ти його не вбив, я його беру собі, а за вола тобі заплачу бордюг червоних.

А сам підклав мізинний палець під ріг стаї. То підійме цілу стаю, то знову попустить, то підійме, то знову попустить.

Хотів Бойко поговорити щось інакше, але бачить, що з таким не зговорить. Каже:

— Та беріть!

Забили руки, та й пішов Бойчук. А то було таке хлоп’ятко, що варт дивитися: у плечах — о! — а руки, як довбні.

Та й напідкликав із собою Довбуш дванадцять легінів. Один в одного, як дуби, як громи, рівним-рівні, сильним-сильні. Бо то не брав лиш би брати, а брав, що сам знав. Міг би й більше, але не хотів. А приходило багато, кожному хотілося під Довбушевою барткою походити. Як приходив який, просився до ватаги, то насамперед Довбуш велів йому класти руку на дубовий пень, а сам замахувався барткою, ніби хотів рубати. Як леґінь відсмикував руку, то зараз його геть. А котрий витримував першу пробу, допускав його Довбуш до другої.

А друга була проба така. Брав Довбуш молоду смерічку, облуплював її з кори, аби була ковзка, перекидав через прірву і велів по тій смеречині переходити. Перейшов — маєш другу пробу. Не перейшов — там тобі на дні жаба й цицьки дасть.

І таких проб було у Довбуша дванадцять. Не дивно, що мало хто зміг витримати. Зате хто вже витримав, то був леґінь! Та кожного як прийняв, то благословляв Довбуш своєю правою рукою, і від того ставав леґінь у десять разів дужчий, як був. Та ще добирав Довбуш, щоб були у нього всякі ремісники, які б самі собі робили і кріси, й пістолі, й ножі та такі бартки сталеві, що ними можна було каміння тесати, от як ми тепер дерево тешемо. А Іван Рахівський мав крицяну бартку, що нею міг рубати залізо, як папір.

Так Довбуш зібрав тих дванадцять легінів, які йому потім дуже згодилися.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда