Регіональний інформаційний центр "Карпати"
enruuk
 

Краса Тур’янщини надихає на творчість. Тому напрошується слово про митців.

Наприкінці 30-х років у Порошкові вчителював Золтан Баконі. Прихильники його творчості знають, що на ранніх полотнах майстра пензля наче оживали коні… Чи випадкове це захоплення? Від Порошкова до Тур’я-Ремети не така вже й велика відстань. На перегони вершників їздив вузькоколійкою, був серед глядачів на іподромі, до того ж на релігійні свята бував у родини Альберта Петера, а з сином його звела і подальша доля.

Із плеяди художників Закарпаття — Антон Кашшай. Він хоч і народився в Дубриничах, але його батько з Тур’я-Пасіки, а мати з Тур’я-Ремети, із родини Бешені.

То ж не випадково, що в селі зріли і свої таланти, серед яких Антон Петер, Олександр Торбич, Семен Скубенич, Василь Шип, Василь Воронич та його син Василь… Кожен із них по-своєму своєрідний. Батько і син Вороничі вдаються до релігійної тематики, їхніми творами захоплюються понині в багатьох селах Закарпаття. І хоч труднощі тепер для тих, хто малює маслом, та вони відтворюють неповторні миттєвості, коли хочеться звернутися з молитвою до Бога.

Олександр Торбич народився в Ужгороді. Його мамка, Йолана (дівоче прізвище Мадарак, 1910 р.н. з с.Вибрань Медзилаборського округу Словаччини) відома на увесь край Закарпатський як майстриня- вишивальниця. А ось син Олександр по-своєму пізнав світ барв.

Закінчив училище художньо-прикладного мистецтва, а відтак медфак УжДУ. Працював на Міжгірщині, а з 1966-го в Тур’я-Реметі головний лікар дільничної лікарні.

Він і тепер спомагає хворим, а ось упродовж десятилітьу години дозвілля на полотнах відтворює своєрідні куточки Туринської долини. Рясний його пензель і барви переливаються то ніжною тональністю весни, то барвистою осінню, то іскристими зблисками зими. У планшетах і штосах, на стінах квартири і його творчої “лабораторії” на другому поверсі прибудови – кілька сотень широкоформатних картин. Він їх ніколи не рахував. Бо частину просто роздав і нема дива в тому, що пейзажі з його розчерком автографа стрінете в Ужгороді, Києві, містах Словаччини. А брав він участь в обласних, республіканських виставках, на святах в Перечині і рідному селі. Вже би на порі стати і членом Спілки художників. Та він аж надто скромний, до титулів не прагне.

Несподіванкою для багатьох стало відкриття Олександра Торбича як поета. Висока лірика і почуття щиро бринять у збірці поезій “Ще розквітають квіти на лугах”, яка щойно вийшла друком в Ужгороді. Філософське заглиблення в суть життя притаманне віршам “Двадцяте століття”, “Все життя”, “Перша вчителька”, “Моїй мамі”, “Лист до моєї доньки”, “Пролікаря”.

Семен Скубенич — корінний реметянин. Його батько Василь мозолив долоні лісорубом, зумів відкрити корчму в селі. Але прийшли руські, позбувся назавжди із своїм набутком.

Дружина померла в 47-ому, а він, вдівцем, прожив до 1970 року. У сім’ї було четверо дітей:

Марія мала чудовий голос і співала у хорі “Просвіти”. Василь, як угорський вояка, був у полоні, а потім працював дезінфектором райсанепідемстанції.

Юрій все життя у лісокомбінаті.

Доля до наймолодшого, Семена, була милостивішою. У 1955 році закінчив Львівський інститут фізкультури. Його першого з вищою освітою направили в Перечинську середню школу для ведення уроків з фізвиховання. Кандидат у майстри спорту зі спортивної гімнастики, упродовж десятиліть привчав дітей до занять спортом. І мені довелося пізнати його добру науку у секціях з волейболу, баскетболу, настільного тенісу. Перечинська середня школа здобувала перші місця в обласних олімпіадах. Велоспорт, гандбол, легка атлетика набули в той період особливу прихильність в учнів. А їхній наставник став старшим вчителем, вчителем-методистом, у Всеукраїнському конкурсі “Учитель року 1997” здобув друге місце. Замолоду прегарно виконував ролі у п’єсах…

Для спортсмена важлива мить т.зв. другого подиху. А таким для Семена Скубенича є захоплення живописом. У його тісненькій майстерні попід стріхою, що нагадує кімнату для голубів, випорхають нові й нові твори. Любить малювати і з натури — “Дорога на Турицю”, “Шипотський водопад”, “Краєвиди Перечина”, “Злиття Ужа і Тур’ї”, численні зимові і весняні пейзажі. Рідні, знайомі і близькі, яким щедро роздавав свої полотна, мають змогу поринути у знайомі краєвиди. А їх вже нівроку — десь сто. Та пенсійний вік йому не перепона. Бувало, вже всі вдома сплять, або ще не прокинулися, а він береться за пензель і барви самі просяться лягти впевненими мазками.

Джерело:  Кул Юлій Тур’я-Ремета. Історико-краєзнавчий нарис. Ужгород, 2001

← Попередня стаття    Наступна стаття →

Коментувати

Використання матеріалів сайта можливе лише при наявності активного посилання на  http://carpaty.net

Copyright © Регіональний Інформаційний Центр "Карпати" E-mail: carpaty.net@gmail.com