Регіональний інформаційний центр "Карпати"
enruuk
 

Петро Лінтур, відомий фольклорист Закарпаття (1909-1969 p.p.), мріяв видати антологію “Казкарі Закарпаття”. Та не все вдалося прижиттєво, чимало записів ще в рукописах. Кроком до задуму стало видання книги “Зачаровані казкою” (В-во “Карпати”, 1984 p.), що вже стала рідкістю.

В Тур’я-Реметі бережуть це видання й тому, бо подано добірку казок Федора Скубенича-Костя (21.02.1889-27.01.1962 p.p.), а казки його Петро Лінтур оцінював так: “…надає перевагу сюжетам з філософським моралізуючим ухилом”. Фольклорист записав від Скубенича-Костя 50 казок, від Ганни Суханич з сусіднього Ракова — 20.

Одну із своїх лекцій для студентів-заочників університету Петро Лінтур закінчив словами: “Аби переконатися, що фольклор живе повнокровним життям і в наші дні, ідіть до людей, спостерігайте, слухайте, записуйте”. Студентка Єлизавета Черницька поїхала в травні 1961 року в Тур’я-Ремету, де і зустрілася із сільським казкарем.

Жив Федір Михайлович на околиці села. І хата його, як із казки. І сам як Дідо-Всевідо. Доки дівчина розглядала старовинні піч, полицю з дерев’яним посудом, дід розпитував її, звідки вона родом і куди ходом. Коли почув, що до нього приїхали за казками, весь просвітлів. Бо щось вартий, коли до нього їдуть здалеку за мудрими притчами та збитошними фіглями. Поговорили про се, проте.

Відтак настав час казки. “Була де не була баба, дуже худобна. Мала всього дві чи три кози— та й все її багатство. А ще мала трьох синів.

Якось найстарший каже:

— Дорогі мамко! Я йду служити. Ми три дома, грошей не є, йду та зароблю.

Мати не хотіла пущати його в далекі світи, та що мала робити.

— Та йди, неборе! — сказала і почала збирати його в дорогу. Зшила тайстрину, напекла богачиків…”

Розповідав не лише для слухачів, але й для себе, близько до cep-ця приймаючи невдачі і радості героїв казки. Розповідав, ніби сам побував у тих місцях, на тих дорогах, якими йшли бабині сини. Так і його шістнадцятирічним виправляла мати у найми у 1905 році. Та царі тоді ще міцно трималися на тронах. А в його казці цар безпомічний, він наймає бабиних синів, щоб вартувати його принцес, які злигалися з чортами.

Вже по першій казці дівчина зрозуміла, що перед нею талановитий оповідач. А він вже починав іншу казку: “Був де не був один чоловік. І не знав він ні читати, ні писати”… Сам Скубенич-Кость читав по складах, бо кінчив усього два класи народної школи. Мудрості вчився, ходячи по світу на заробітки. Із чотирьох казок, що розповів він тоді, у двох головними героями були заробітчани. У всіх чотирьох казкових творах герої женилися на принцесах. Сам казкар прожив життя одиноким, йому не поталанило створити свою сім’ю. Щасливе завершення казки: “Файно посвадьбували, цар з радості передав хлопцеві все своє царство”, казкар вимовляв із прихованим сумом.

При першій же зустрічі студентка розповіла П.В.Лінтуру про казкаря із Тур’я-Ремети. І через кілька днів невтомний фольклорист уже знайомився із 72-річним Федором Михайловичем. Вислухавши його репертуар, зарахував казкаря в число майстрів чарівної і сатиричної народної прози.

Кілька творів казкаря було включено до збірки “Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати” (Ужгород, 1966) — “Вовк та чоловік”,“Як гадюка та чоловік судилися”,“Про хлопця, що виріс у лісі”, “На світі є і дурніші за мою жінку”, “Як нечиста сила образами порядкувала”, “Голос на сливі”. Три сюжети Скубенича-Костя вміщено у збірці “Дідо-Всевідо” (Ужгород, 1969) — “Про щирого пса”, “Як вовк хотів з’їсти чоловіка”, “Кара за матір”.

Знав казкар багато билиць, апокрифічних легенд. Розповідав їх із моралізаторською метою. В архіві П.В.Лінтура зберігаються записані від Скубенича-Костя апокрифи “Як Христос покарав багача”, “Як святий Ілля служив у газди”, билиці “Чорнокнижник”, “Водяник”. В останній розповідається, що водяник не зробив ніякого зла чоловікові, який відвіз його на возі.

Та серед неопублікованих матеріалів із репертуару Скубенича-Костя найбільше казок, серед яких багато високохудожніх “Як піп любився з газдинею”, “Про гадину — припечену” (мотив її: чоловік розуміє бесіду звірів, півень повчав його, як провчити дружину, щоб не наполягала на розголошенні таємниці), “Попадя — жона ведмедя”, “Брати-гайворони і їх сестра”, “Як брат брату очі вибрав”…

Джерело:  Кул Юлій Тур’я-Ремета. Історико-краєзнавчий нарис. Ужгород, 2001

← Попередня стаття    Наступна стаття →

Коментувати

Використання матеріалів сайта можливе лише при наявності активного посилання на  http://carpaty.net

Copyright © Регіональний Інформаційний Центр "Карпати" E-mail: carpaty.net@gmail.com