Регіональний інформаційний центр "Карпати"
enruuk
 

Яків Штенберг у публікації “Листоноша на сільській печатці” (передрук з “Новин Закарпаття” у спецвипуску “Моєї газети” – № 3/15, 1997р.): “Тур’ї Ремети, можна сказати, мають світову славу серед філателістів і всіх, хто цікавиться історією пошти. Тут, на стіні церкви, – єдиний у світі пам’ятник листоноші, відтворений на конверті, випущеному Міністерством зв’язку СРСР.

carpaty.net

На чавунній меморіальній дошці листоноша Федір Фекета зображений на увесь ріст у гуні. “Посол Фекета пішки ходив за поштою в Ужгород.

Щоб скоротити дорогу завдовжки 28 кілометрів, він ішов гірськими стежками… Вдячні односельці увічнили його пам’ять барельєфом. Працюючи в Національному архіві в Будапешті, із задоволенням виявив знайоме обличчя Федора Фекети в характерному вбранні на печатці села.

Текст з угорської: “Печать Тур’їх Реміт Ужанського комітату. 1846”. Меморіальна дошка листоноші встановлена на зовнішній стіні церкви, відлита на місцевому чавунноливарному заводі…”

carpaty.net

Постать звичайного листоноші захоплювала уяву багатьох. Поет Іван Козак у романі “Покута” писав:

Пам’ять зіткали ми

З сонячних струн

Й пісня цимбалами —

Вічності сум.

Грає у церкві десь

Тужно орган.

Вік твоїй смерті днесь —

Хори мовчань.

З криці поставою

Коло Христа

Люди поставили

Свого Посла.

В кроці невпинному,

Наче й тепер,

Був як з торбиною,

Так і завмер.

Письма в ній — доленьки —

Щиро носив,

З тим, кому горенько,

Все поділив.

Зворами, долами —

Рік течія.

З нею нескорено

Й ти брів щодня.

Дівчими росами

Вдосвіта йшов

Пізньої осені,

В самий Покров.

А з полонини услід —

Повені злив.

Знав би причину світ —

Де чий обрив?

Безвідь — початок лиш

До безкінця.

Тур’їв нащадків ти ж —

Болі в серцях.

В знак шани — статуя.

Граф який, цар?

З роду незнатного

Бідний поштар.

В честь твою вписані,

Літери сі,

Всяк поклонись до них

Й мовчки постій:

“Федор Фекета.

В Пам’ять Приязности,

Тверезности, Чесности

Й Послужности Посла”.

В світі ніде так

Труд наш не славили,

Йменням Фекети

Знатними стали ми.

Дуби — ровесники

Туй, коло церкви,

Вік йому плескали

В листя-копертки.

Падають, списані

Дум сивиною,

Й шепчуть, вернися,

Най хоч весною…

Вітрами осені

Листові бурі

Вас порозносять

По селах Тур’ї…

А незабаром вийде друком історичний роман у віршах Івана Козака “Віків передзвони”, присвячений пам’яті Федору Фекеті.

Федір Зубанич у книзі “Легенди про Початок і Край Світу” подав документальну оповідь “Пам’ятник при дорозі”:

… Хлопи зібралися в далеку дорогу — до Америки. Там, як обіцяють вербувальники, золото хоч лопатою греби собі в торбу, там буханцями білого хліба або псів відганяй од плотів, завішаних ковбасами, або свиней ними годуй… Люди непорушно стояли у задумі: жінки ридали, а чоловіки люто смоктали короткі люльки із пекучим довганом-тютюном, аж сиза хмара стояла над головою.

І тільки діти, мов ті ластів’ята вгорі, гасали сільською площею, дріботіли смерековим мостом через Тур’ю. Серед них був і Ферко Фекетів. Йому вже скоро буде тринадцять, і домовлено, що тої весни він піде на лісосіку.

А коли з Америки повернуться із заробленими грошима батько й мати, тоді збудують вони нову хату, обов’язково під бляхою, як у корчмаря, куплять йому фабричні ногавиці й сорочку, а до того ще й топанки, які дивно і звабно пахнуть шкірою і гумою та лишають на мокрій глині і снігу красиві візерунки…

То дарма, що треба трохи помучитися по лісосіці, витягуючи кіньми із зворів букові колоди. Хіба то первина для сільського дітвака, звиклого до усякої роботи?! Матиме свої, хай хоч і малі, але гроші. А житиме він з бабою і дідом отам, під самим лісом.

Ферко весело гасав з дітьми в центрі Тур’я-Ремети, де відбувалось сумне прощання, і був навіть радий, що його батьки не відстали від інших, що вони теж будуть пливти океаном на великому кораблі аж до Америки…

Звідки йому було знати, що він востаннє в житті бачить своїх батьків… Вони не повернуться на батьківщину, як і багато інших таких бідаків із Закарпаття, що у дев’ятнадцятому столітті виїхали на заробітки.

Не знав Ферко, що його батьки в Америці страждатимуть від голоду й холоду:

Ой пішов я в Америку

Хліба заробляти,

Та прийшлося на вулиці

З голоду вмирати…

Ой пішов я в Америку

Хліба заробляти,

Та мусив там сорочину

Останню продати…

Не міг він читати “мудрі” просторікування у газетах і книжках, які карпатський найвищий рівень еміграції в світі (більша половина населення краю виїхала!) пояснювали “романтичним складом душі закарпатських українців, різними моральними причинами”…

Не знав він і писати, і читати (грамотних у Закарпатті було лише дванадцять відсотків), щоб написати у департамент землеробства, як один із його земляків: “Шляхи належать чужій державі, повітря — панові богові, а ліси і поля — панові Шенборну… Що ж я повинен робити?…”

Не міг відчути він чорний день своїх гір, як це зробив буржуазний економіст Еган: “Сумно дивитись на цей народ. Тепер можна передбачити навіть той день, коли останній русин, рятуючись від голодної смерті, заб’є останню хату, і опустіє цей богом і людьми забутий злощасний край…”

Правда, він бачив, як матері і дружини тих, хто виїхав у Канаду, Сполучені Штати Америки, країни Латинської Америки і Західної Європи, приносять сільській ворожці Палагні портрети різних правителів і президентів, і ворожіля, бурмочучи над ними закляття, протикає голками груди і вертає їх жінкам, а ті вішають їх обкурюватися у комин…

Хіба вже його внуки і правнуки замисляться над тим, чого їх батьки і діди мали вчити і переучувати все нові й нові гімни — “Подкарпатские русины, оставьте глубокий сон”, “Кде домов муй”, “Над Татров са бліска, громі діво бію”, “Горті Міклош котонайо водьок”, чого на одній і тій самій стіні у сільському нотаріаті міняються портрети президентів. Тур’ю-Ремету з горами переносять з одної держави у другу…

Не міг він тоді уявити й таке, що з платні за його роботу на лісосіці п’ять відсотків будуть знімати за “усушку” деревини, три — на лікарняну касу, п’ять — за перекури, три — за обдерту кору… П’ятдесят процентів (половину!) платні будуть з’їдати різні вирахунки і обрахунки. І це за його непосильну працю в тяжких умовах!

Малий Ферко Фекета того осіннього, зажуреного дня нічого ще не знав і був щасливий. Він бачив, як тяжко живеться верховинцям у Тур’я-Реметі, у сусідніх селах, де вже з батьком встиг побувати. Але його вчили з малих років, – що таке життя від Бога. Хіба воно може бути інакшим?! Ще й піп у церкві читав з “Первого посланія святого Петра”: “Любезні християни! Не удивляйтеся своєму роздраженію, якщо на вас прийшло іскушеніє. Радуйтесь і приспособляйтеся до страстей Христових. Будьте покорними! Христовий дух у вас почиває. Не посягайте на чужоє майно…”

Люди розходилися у різні боки: одні — із тайстрами, дерев’яними саморобними куфрами і солдатськими рюкзаками йшли із села за гори, інші – з сльозами на очах, із похиленими головами та смутком на серці — у курні, почорнілі хати, як у могилу.

Ферко Фекета не раз протягом довгих-предовгих років буде приходити сюди в надії дістати хоч якусь звістку від отця-матері з Америки, але вертатиме ні з чим.

Коли Фекеті виповниться двадцять літ, він зважиться стати сільським листоношею. Йому доведеться міряти довгий, тяжий, небезпечний шлях горами, зворами, через ріки і ліси до столиці Підкарпатської Русі.

Зате він перший тримав у руках листи від далеких краян і приносив радість і втіху в хати сельчан. А головне – він сподівався діждатися листа від своїх батьків, які лишилися тепер, після смерті діда й баби, єдиними рідними душами у цьому селі…

А ще мені в тому селі розповідали таке.

…Федір Фекета, хоч і заробляв дещо на лісосіці, та й дідо з бабою нелегко працювали на кісниці і випаленому у корчах клаптику поля, але як прийшов Великдень, не найшлося за що купити муки на паску. У будень голод від хати ще можна якось відігнати: є трохи бараболі, квасоля, капуста у діжці, сушені дички і гриби… Але у свято — як без паски? Ганьба перед усім селом — засміють!..

Сидів Федір вечорами коло колиби у лісі та стругав із явора паску. До цифрування й різьблення він був мастак. Вдома ту дерев’яну паску він яйцем змастив і поніс у кошарику, як і всі, до церкви святити. Так вийшло, що став він на моріжку під церквою коло одного багатія. А той мав паску чорну, із поганого жита (того року був неврожай, і навіть газдам жилося не солодко). Багатій аж йойкнув, коли побачив у бідного сусіди білу і кращу паску. Як Федір задивився по боках, багач і підмінив паску.

Дома Фекета ахнув: “Бог милостивий пожалів мене — і з дерев’яної паски учинив житню!” А багач, що украв пасху, мало не заплакав: “Бог ня покарав, що-м украв од бідного і житню перемінив на дерев’яну!..”

Та Великдень минувся, і далі все йшло, як було доти: бідаки бідували, а багачі наживалися на них.

Вже би Федорові й женитися час — ані грошей, ні своєї хати, ні доброго одягу він не мав.

От він і подумав собі: “Серед лісу живу, у лісі усі свої сили трачу, то чому ж я не можу собі хоч невелику хатчину змайструвати?”

Де би ні! Почав він щоночі, після роботи на лісосіці, приносити до дідової хати по одній деревині. Уже й наносив був доволі, коли його упіймали лісничий із жандармами.

Суд був громадський, серед села.

Після суду, на широкому пні, напоказ, ще довго були виставлені Фекетова сокира і його відтята рука. Така була жорстока кара за незаконно зрубане дерево. Незаконно? Хіба він, що народився, зріс у цих горах, серед лісу, не має права на кілька деревин?

Рівно через сто років, аж у 1930 році, про такий випадок напише з обуренням і співчуттям німецька письменниця Анна Зегерс — але що йому з того?

Йому треба жити ще тепер, у цих роках, у цьому селі Тур’я-Ремета!

Отак Федір Фекета лишився калікою, сиротою, без хати і без роботи. Що робити? Як виборювати свою гідність?! А вона серед чоловіків у Карпатах здавніх-давен вимірювалася кількістю ударів сокири, потрібних для того, щоб повалити товсте дерево — таке товсте, що його ледве можна охопити руками. Цього зробити він уже не міг…

На його щастя, потрібен був поштар. Не було бажаючого, хто б задурно міряв щодня, у спеку і мороз, у дощ і сніговицю дикі дороги і стежки до Ужгорода.

Федір Фекета згодився на пропозицію громади…

Правду кажучи, я вже й не знав, кому вірити, що думати про те, як став Федір Фекета поштарем — стільки літ минуло! Виходить, за чесне й сумлінне служіння громаді люди не тільки поставили пам’ятник, але й складали легенди?!

Та які б легенди не ходили про Федора Фекету, що ми б собі не уявляли про цього простого верховинця, завше треба починати з того, що цей чоловік вірно і на совість робив своє діло.

Служив людям, як міг.

Федір Фекета був собі простим поштарем.

Хоча, чи мало їх, поштарів, було і є на світі — що тут такого особливого?

Еге, не кажіть: а чи десь іще у світі стоїть пам’ятник поштареві? і то кому? Звичайній трудовій людині — без титулів, знатного роду, людині, яка не здійснила героїчних подвигів. І де поставлено — в Закарпатті, в звичайному гірському селі Тур’я-Реметі.

“Вь Память Приязности, Тверезности, Чесности й Послужности Посла Феодора Фекета, померъ 1838” – такий короткий, лаконічний напис зроблено на чавунній плиті.

Пам’ятник послу у глухому закарпатському селі? — дивуються численні подорожні: туристи, науковці, люди різних професій, які цікавляться історичним минулим карпатського краю і зупиняються тут. Але чому ж посол так скромно одягнений — у народну одіж горян, характерну для Туринської долини: на плечах груба вовняна гуня-напівпальто, на ногах сільські постоли, вузькі штани із домотканого полотна, на голові широкий капелюх, через плече сумка?..

І тільки коли гості дізнаються, що у старі часи у горах послами називали листонош, здивування змінюється пошаною. Такого ще не було, аби листоноші ставили пам’ятник…

Хоча… Коли добре почухати тім’я, можна віднайти згадку про скульптурне зображення листоноші, правда не людині — голубу. Французи під час першої світової війни використали пернатих поштарів аж 130 тисяч. Один із них особливо відзначився: поранений, він все-таки доніс останнє донесення командира форту Во під Верденом. Цим “актом героїзму” птах заслужив “Воєнний хрест” і скульптурне зображення при в’їзді у форт.

Птахові — поштареві, а людині — ніколи!

Триста п’ятдесят років тому пошта стала поштою: це коли англійський король Карл І дозволив особистою мережею доставки листів користуватися усім, хто міг за це заплатити.

А перша у світі поштова марка, красива гравюра “Чорний пені”, з’явилася уже після смерті Федора Фекети, у 1840 році, – він ні її, ні інших поштових марок так і не побачив, хоч був сам поштарем, сказати б, першої руки.

В деяких країнах кінний листоноша повинен був за день здолати відстань у шість миль (одна миля — 1,6 кілометра) влітку і п’ять миль взимку. Фекета долав з Тур’я-Ремети до Ужгорода й назад щодня до шістдесят кілометрів! Горами, без доріг, без коня!

Письменник К.Буслов у своїй цікавій книзі “Тропами полонин, или Ищу трембиту” так написав про пам’ятнику Тур’ї-Реметі:”Це один із щиросердних проявів подяки, які я тільки знаю”.

Кандидат філологічних наук Іван Фекета, правнук відомого листоноші, з’ясував дату народження і смерті: помер Федір Фекета не в 1838 році, як датовано на пам’ятнику, а згідно із записом у метриці сільської греко-католицької церкви, – 18 березня 1839, похований на цвинтарі у Тур’я-Реметі. Вказано й причину смерті — запалення легенів. Мав сестру Анастасію і двох братів — Михайла і Петра. Дівоче прізвище його дружини — Анна Вакула.

Дмитро Федака у вступному слові до роману Івана Козака “Віків передзвони”: “Поштар Федір Фекета пішки доставляв пошту за будь-якої погоди. Брав кореспонденцію в будинку поштампу на нинішній Собранецькій, 5, що досі зберігся, обслуговував свою частку каретно-поштової лінії Будапешт-Кошіце-Львів по всій Тур’янській долині…

Пам’ятник поштарю відлито у його рідному селі на Тур’я-Реметівській чавунноливарній фабриці через десять-п’ятнадцять років по його смерті — звідси помилка з датуванням, до метрики ніхто не заглядав, а пам’ять уже дещо підвела. Майстрами-ливарниками на фабриці працювали словаки, один із них ймовірно Юрій Фортуна, як стверджує Іван Фекета, а відлито пам’ятник за проектом скульптора з Ужгорода. Нащадки Федора Фекети успадкували його обов’язковість, доброзичливість та порядність. І хоч рід косили незгоди з чумою та холерою включно — у діда Івана Фекети упродовж тижня 1893 року холера забрала трьох хлопчиків, братиків його батька, а в дідового брата – десять із дванадцяти дітей.

Серед нащадків славетного поштаря — працівники-господарники, лікарі, вчені-філологи, медики, біологи. Один із роду, Юзуф Фекета, – театральний режисер, а Володимир Фекета — доктор біологічних наук, дійсний член Ньюйоркської Академії Наук, Іван Фекета — кандидат філологічних наук.

Джерело:  Кул Юлій Тур’я-Ремета. Історико-краєзнавчий нарис. Ужгород, 2001

← Попередня стаття    Наступна стаття →

Коментувати

Використання матеріалів сайта можливе лише при наявності активного посилання на  http://carpaty.net

Copyright © Регіональний Інформаційний Центр "Карпати" E-mail: carpaty.net@gmail.com