СЕКРЕТИ САДІВНИКІВ-ЖИВОПИСЦІВ.
Як і кожний вид мистецтва, будівництво парків має свої прийоми, поняття, символіку — все те, що допомагає справжньому художнику здійснити задум, відтворивши його у формі пейзажу, краєвиду, картини. Коли людина знайома з такими прийомами, вона краще сприймає твір художника, глибше відчуває довершеність його мистецтва. Саме тоді приходить найцінніше у всякому мистецтві: наміри творця й оцінка глядача співпадають. Ось чому необхідно зупинитися на основних прийомах будівництва парків, перш ніж починати розповідь про них.
Розміщення рослин серед паркових насаджень не випадкове, а строго обумовлене запланованою композицією. Поодинокі кущі або дерева, висаджені серед газонів чи ізольовано від інших подібних рослин, називаються солітерами. У цій ролі виступають особливо цінні екзотичні рослини або декоративні кущі (можливо, навіть трав’янисті квіткові види): пірамідальні тополі, сріблясті ялинки, квітучі кущі бузку чи чубушника тощо. Основне призначення солітерів — визначити центр експозиції, підкреслити архітектурну значимість відповідної ділянки парку, зосередити увагу глядача у необхідному напрямку. Солітерами оздоблюють входи до парку або до окремих будівель, пам’ятники, історичні місця, експозиційні центри пейзажних композицій. Вдало підібрані солітери гармонійно доповнюють архітектурні форми будинків, арок, алей тощо. Тому рослини, висаджені як солітери, повинні різко відрізнятися від навколишньої рослинності забарвленням, формами, архітектонікою. Як правило, такі рослини несуть і певне символічне навантаження. Наприклад, сріблясті ялинки підкреслюють урочистість і строгість моменту (на жаль, в останні роки їх стали висаджувати всюди без усякої міри й пропорції), плакучі верби навівають сум і зажуру, тоді як могутні дуби символізують нескореність і силу. В інших випадках солітери використовують для акцентування декоративних властивостей самої рослини: квітучі кущі троянд, строкаті форми кленів, пурпурнолисті буки. Але при цьому необхідно пам’ятати, що дублювання й перенасичення солітерних рослин розсіює увагу глядача, перевантажує кольорову гаму експозиції та знижує мистецьку довершеність насаджень.
Дерева й кущі можуть бути висаджені в парку у різних пропорціях. Якщо рослин менше десяти, така посадка називається біогрупою. Біогрупами вирощують дерева й кущі, участь яких у складі насаджень треба виділити, посилити. Це можуть бути декоративні форми дерев чи квітучі кущі (бузки, спіреї, барбариси, форзиції), які в масі створюють інтенсивну кольорову чи архітектонічну групу. Компактна біогрупа добре виглядає на передньому плані експозиції чи на деякому віддаленні. Як правило, біогрупу складають з одного виду чи сорту рослин, щоб не робити її надто строкатою.
Якщо дерев (кущів) більше десяти, таку посадку називають куртиною, а коли рослини займають понад 0,25 гектара — це вже масив. Куртини й масиви використовують для оконтурювання великих галявин, газонів та інших відкритих ділянок парку.
Залежно від задуму архітектора посадка дерев і кущів може бути загущеною або розрідженою. Розріджені куртини й масиви розміщують на передньому плані експозиції, коли виникає необхідність зробити їх ажурними, «прозорими». Дуже декоративно виглядає така куртина з білокорих беріз чи колекція подібних між собою квітучих бузків. Тут кожна рослина найповніше розкриває свої властивості. У загущених масивах (куртинах) висаджують більш однорідні види дерев і кущів: ясени, в’язи, сосни, ялини, дейції, чубушники, карагани (жовта акація) тощо. Уміле розташування загущених і розріджених куртин (масивів) на різній віддалі від глядача підкреслює перспективу й глибину просторової картини, створює фон заднього плану й відтінює солітери передньої частини експозиції.
Прямі лінії у плануванні паркових посадок вживаються досить обмежено. Надмірна прямолінійність утомлює глядача, перевантажує штучність паркових пейзажів. Тому садять рослини рядами лише обабіч алей, на задньому плані, біля огорожі, на квітниках.
Алейні посадки, як правило, створюють з дерев чи кущів одного виду, щоб уникнути строкатості. Дуже декоративні уздовж алей шеренги пірамідальних тополь або дубів, кулясті форми робіній (білої акації) чи кленів, чіткі контури конусовидних ялин. В умовах півдня, де виникає необхідність затінення алей густими кронами дерев, висаджують платани, тополі, софори. У помірних широтах, де сонячне тепло потрібне більш, такі алеї засаджують пірамідальними чи конусовидними деревами.
Щільні посадки кущів уздовж огорожі або алей називаються шпалерами (заввишки понад 0,7 м) чи бордюрами (заввишки менше 0,7 м). Такі ряди кущів систематично підстригають, падаючи їм чіткої геометричної форми. Іноді стрижкою формують бордюри, які симетричним кантом оточують квітники або алеї. Такі шпалери й бордюри — типовий елемент давніх парків регулярного стилю. Від цих же парків перейшли нам у спадщину й боскети. Це невеликі напівзамкнені ділянки, оточені бордюрами або шпалерами від іншої частини парку, в центрі іноді розміщують квітник, фонтан чи скульптуру. Такими боскетами здавна славиться Версальський парк. Боскети створюють інтимну обстановку для бесіди й відпочинку.
У центральній частині багатьох парків знаходиться велика відкрита для огляду ділянка. Її називають партером. Партер несе елементи геометричного планування: симетричні квітники й бордюри, стрижені кущі й газони тощо. Партер часто влаштовують біля входу в парк або перед спорудами й будинками, щоб підкреслити їх архітектурні форми. Іноді партер раптово відкривається за густими масивами дерев, що підносить його декоративні особливості в контрасті з притіненими ділянками деревного намету.
Широко вживаються в будівництві парків різноманітні споруди: водойми, альпінарії, кам’янисті сади, альтанки, скульптури та інші малі архітектурні форми. Вони не лише прикрашають парковий ландшафт, але й роблять його більш конкретизованим, символічним.
Водойми практично незамінні у всякому парку. Вони джерело прохолоди в період літньої спеки, важливий елемент планування паркового ландшафту. Завдяки водоймам краєвид насаджень наче розсувається, створюючи віддалену панораму. Широке плесо води відбиває подвійне зображення зелених масивів і архітектурних споруд, посилюючи їх декоративний ефект. Особливо запам’ятовуються краєвиди водойм Тростянецького, Петергофського й Павловського парків. За архітектурним вирішенням водойми можуть бути проточними й стоячими, геометричними й ландшафтними за формою. Їх прикрашають містками, каскадами, фонтанами, острівцями, альтанками тощо. Дуже часто у водоймах розводять декоративних водоплавних птахів (лебедів, гусей, качок) і колекції водних рослин (лілії, іриси, лотоси). У невеликих за розмірами ставках і басейнах утримують золотих рибок.
Альпінарії — це мініатюрні «гори», створені штучно для прикраси парку. Серед декоративно піднесених вгору кам’яних «вершин» висаджують низькорослі чагарники й високогірні трав’янисті рослини. Їх так і називають «альпійцями». Ці рослини рясно цвітуть, створюючи мініатюрні килимчики й подушки. Доповнені каскадом збігаючої вниз води, альпінарії завжди приваблюють відвідувачів поетичністю й незвичайністю. Досить подібні до них кам’янисті сади. Вони дещо більші за розмірами й відрізняються горизонтальними формами. Головна ознака кам’янистого саду полягає у пропорційному розміщенні каменів чи кам’яних плит серед низькорослих декоративних рослин. Такі сади часто доповнюють невеличкими басейнами, каскадами і карликовими спорудами (містками, лавами, ліхтарями).
Скульптури та малі архітектурні форми споруд у більшості незамінні при будівництві парків. Широко відомі скульптурою Літній сад, «Софіївка» та інші парки. Але використання скульптури вимагає від архітектора особливо тонкого смаку й почуття міри. Гнітюче враження залишають після себе нагромаджені в деяких парках традиційні дельфіни (що б вони мали символізувати — сказати важко), ведмеді, покриті сріблом чи аляповатою позолотою, всюдисущі «спортсмени» з поламаними руками чи ногами. На відміну від цих викривлень «псевдомистецтва» необхідно відзначити, що за останні десятиріччя у багатьох парках в Криму, Прибалтиці, а також у Києві, Львові та в інших містах поширилася дерев’яна скульптура. Талановиті роботи справжніх митців вдало вписуються у паркові композиції, наповнюючи їх новим змістом і символікою. Не менш важливий естетичний рівень малих архітектурних споруд: альтанок, ротонд, пергол, лав, містків тощо. Вони повинні гармоніювати з насадженнями, не затінювати їх. Тому важливо не лише зберегти пропорції у формі цих споруд, але й визначити їх кольорове навантаження, щоб вони не вносили дисонанс у пейзаж паркових насаджень.
Продовжуючи розповідь про «живе мистецтво», не можна обійти увагою і таку важливу проблему, як уміння правильно сприймати мальовничість і символіку паркових посадок і споруд. Адже парк — це результат творіння людських рук, і його, як і всяке інше мистецтво, треба розуміти. Наприклад, у природному лісі ми цінимо високе й струнке дерево, крона якого піднята до самої вершини. В парку ми не вирощуємо дерева як товарну продукцію. Тому й оцінка рослин тут інша. Чим більш незвичайним буде таке дерево у парку, тим привабливішим і естетичнішим воно виглядатиме. Тому в парках ціняться крислаті, старі дерева. Вони — його гордість. Здавна садівники намагалися спеціально надавати деревам химерних форм, обрізуючи й зщеплюючи окремі гілки. І тепер можна побачити в парках Карпат такі дерева-химери: яблуні на «трьох ногах», сплетені між собою гілками буки, «різноповерхові» нащеплені дерева тощо. Питання форми дерева і його віку особливо важливе при доглядах і реконструкціях, коли без достатньої для того підстави вирубують найстаріші та покручені дерева, забуваючи про специфіку оцінки паркових рослин.
Широка експозиція краєвиду, що відкривається глядачеві на віддалі і сприймається ним як єдине ціле, називається панорамою. Панорами проглядаються з підвищених ділянок парку або з берега водойми. Часто для споглядання панорам у парках створюють спеціальні оглядові площадки з альтанками, ротондами або лавами. Фізіономічна картина панорами повинна бути рівномірно насичена об’єктами: рослинами, спорудами, водним плесом. У ній повинна бути центральна група (симетрична чи асиметрична), яка координує увагу глядача, і фоновий комплекс. Точка, з якої найкраще проглядається панорама, називається домінантою. У парках таку точку відповідно оформляють оглядовою площадкою, щоб підкреслити оптимальний ракурс панорами. Для розкриття її композиція повинна мати чітко виражені передню, середню (проміжні) й задню частини експозиції. Це створює пропорційність і глибину панорами, що називається у парковій архітектурі перспективою. Характерною ознакою перспективи є поступове зменшення об’єктів по мірі їх віддалення від глядача. Подібним чином зменшуються дерева на віддалі, якщо дивитися на них уздовж алеї. Перспектива підкреслює контрастність архітектоніки, кольорів і ліній всієї панорами пейзажу.
Чимало своєрідного колориту вносять у розуміння паркових композицій самі рослини. Адже крім ефективного зовнішнього вигляду, вони мають і певне символічне навантаження. Вже відзначалась урочистість сріблястих ялин, журливість плакучих верб і нескорена сила дубів. Сюди можна додати чистоту й незайманість берези, вічне відновлення ліщини, войовничість гледичії, самозакоханість півонії, пересторогу чарівних наречених – квітучу гортензію, довговічність тису й чимало інших символічних уявлень, які пов’язані з окремими рослинами. Поєднання таких видів створює цілий діалог, зрозуміти який зможе лише глибоко ознайомлена з символікою рослин людина. Недарма в парковій та квітникарській культурі багатьох народів символіку ще називають «мовою» рослин.
Розуміння й осмислення паркової архітектури — складний і багатогранний процес. Як і всі інші види мистецтв, він вимагає спеціальної підготовки й постійної уваги людини. Неабияке значення мають історичні факти і навіть легенди, пов’язані з виникненням тих чи інших парків. Згадаймо, скільки їх розказують відвідувачам екскурсоводи «Софіївки» чи «Тростянця».
Tags: парки, Фодор_С.С.
Коментувати