Колись цей смерековий край був безлюдним. Віковічну тишу вряди-годи порушували хіба що відважні мисливці-звіролови, які не боялися заблудитися в непрохідних хащах, їх манили сюди лисячі, ведмежі, оленячі, козулині стежки, що врізнобіч в’юнилися поміж горами. Та ще літньої пори наважувались дістатися пахучих лісових галявин пастухи, що сокотили панську худобу і прагнули догодити хазяям і випестувати її на соковитих травах. Але й натяку на якесь там озеро ніхто ніколи не мав. Люди, звірі та свійські тварини гамували спрагу, п’ючи студену воду з кришталево чистих джерел, швидкоплинних потоків, котрі дзюркотіли поміж струнких красунь-ялинок та крислатих буків… Аби ж легше було доглядати за худобиною, скотарі , влаштовували тимчасові прихистки-колиби, щоби спрятатися в сльотаву днину, а для овець, корів “зарубували” кошари.

Аж ось один з кмітливих ватагів змайстрував на мальовничій галявині смерекову хатину. На друге літо привів до жінку-красуню і почали помаленьку ґаздувати та діточок наживати… Незабаром у молодят появилася маленька крихітка-донечка, яку випестовували-леліяли, не жаліючи живота свого. І дівчина росла, як з води, не по роках, а по днях. А в смуглявому личку вже з ранніх літ змальовувалася небувала врода, яка засліплювала нечастих гостей. Мов ніжна лілея, зросла чарівна горянка. Якось і не вгледіли батьки, як розквітла вона, стала рожевощокою, пишною та гарною…

…Надворі стояла золота осінь. Довкруги закличним могутнім ревом скликали своє бучне весілля вгодовані на зелених отавах красені олені, стаючи легкою здобиччю людей. В один із погідних сонячних днів до обійстя вівчаря, у пошуках дичини забрів знаменитий на всю округу пан із своїм сином-одинаком, якого любив понад усе на світі. Вистежуючи звірину, вгледіли в лісовій гущавині, струнку, мов смерічка, юнку, що збирала в кошик спілу ягоду-малину… Підійшла поближче. І стали, вкопані, замилувавшись її незрівнянною вродою. Та й закохались до нестями в синьооку красуню. Так обом вона припала до душі, що й життя свого далі не мислили без неї. Лісова ж царівна-фея вподобала молодого принца, дужого і красного легіня, хоч і батько бачив, що дівчина більша задивляється до її сина і вирішив будь-що схилити її на свій бік. Та минав час, а цього не вдавалося добитися. Тоді в голову засіла страшна чорна думка: безжально помститися обом… Заманив сина в хащу, зненацька прогримів постріл нежданний і юнак впав мертвим на землю. Сколихнув цей постріл зрадливий гори Карпатські. Загуркотіли, завирували зсуви нещадні. Поховала сира земля коханого Ксені. Лиш горбочок залишився на тому місці, де щойно стояли син з батьком. Гірко заплакала вона з горя-печалі. А ті сльози струмочками стали і наповнили утворений видолинок. Так виникло тут озеро синє з острівком посередині. А довкруги й дотепер ще інколи чути відгомін страшного крику батька, який усвідомив, що скоїв непоправне лихо, що відлунює поміж горами: “Сине, вір, я не хотів твоєї смерті! То кохання нас погубило!..”

Джерело: Науково-популярне видання “Дивовижний край легенд”. Відповідальний за випуск: І.С.Дербак, Ю.Ю.Тюх.

Tags: легенда, озеро Синевир