Жив собі один злий і багатий пан. Мав він багато слуг і великий будинок. Пан дуже любив спати, вже аж сміялися із нього жінка і дочка. Жінка була доброю і, коли він спав, відпускала свою дочку Синю погуляти з саду з пастухом, якого звали Виром. Дівчина дуже любила хлопця.

А в тому саду був великий камінь, на якому Синя все сиділа, чекаючи коханого. Тут вони цілувалися. Та був дуже вірний панові слуга. Ніхто його не любив, тільки один пан. Він вислідив Синю, як зустрічається вона із Виром, і доповів панові.

Пан збирався видати свою доньку за іншого, багатого хлопця. Але вона не хотіла й чути, бо любила бідного. Тоді батько вирішив убити пастуха і все-таки видати її за багатого.

І панові слуги схопили вівчаря. Вбили його коло того каменя, на якому не раз сидів із Синьою. Коли вона почула про смерть коханого, то також хотіла лишитися життя. Та не дали їй цього зробити. І вона весь час сиділа на камені, проклинаючи свою гірку долю. Кажуть, з її сліз і натекло те озеро, що є і дотепер, і називається воно Синевирським. На честь Сині й Вира.

Джерело: Науково-популярне видання “Дивовижний край легенд”. Відповідальний за випуск: І.С.Дербак, Ю.Ю.Тюх.

Tags: легенда, озеро Синевир