Поету Івану Козаку виповнилося цього року 65 (на фото). Увійшов він у літературу впевнено і трохи несподівано одразу з романами у віршах “Покута”, “Прозріння” і “Сповідь”. Тепер у США видається трилогія “Доле наша, хто Ти?” Автор драматичних творів “Гомін Барвінкової долини”, “Заповіт батька”, “Кривавий березень”, “Чарівна сопілка”, у стадії завершення твір про трагічну смерть Президента Карпатської України Августина Волошина – “Сповідний час”, збірка поетичних новел “Сирітська надія”, збірка поезій “Життя мого ранок”.

Тепер Іван Козак працює над своєрідним доробком поетичними новелами про кожне із сіл Перечинщини, його історію й сучасність. Це не тільки вперше в Україні, нема таких аналогів і в світовій літературі. Отож, вслухаймося в його слово про Тур’я- Ремету:

ДО ХРАМУ ДУШІ

Де Тур’я Туричку,

Небов би сестричку,

В долині під гаєм

Раденько стрічає

(Бо ж мамка єдина

У них полонина).

Хиж в намисті ряснота…

Вік за віком нанизав

Й село Тур’я-Ремета

На честь лицаря назвав.

Туй, на березі ріки

Ремет Тура поборов

Та од зрадника руки

Пролилась невинна кров…

Де Тур’я й Туричка

Вузенька путичка

В Ужанський роздол,

Фекета Посол

За письмами брів,

Й один з поштарів

На усенький білий світ

Залишив безсмертний слід.

Та й нащадки його славні:

Володимир, Іван, Юзеф

Й поза краєм вчені знані

З односельцями співдружа

Споминає ще Підкрай

Й службу вірну пресвяту,

Що творив Іван Сільвай

Його велич, простоту.

В Храмі, школі богослов,

Краснописець, музикант

Всенародну мав любов

За послужність і талант.

Хор його все по неділях

І на свята Михаїла

В церкві греко-католицькій

В торжествах, було й

шкільницьких

В радованках в час вакацій

Виступав не без овацій.

Вечорами коло свічки,

А бувало й цілу нічку,

Коли муза надлітала

Перо творче не всихало.

Власноручно справив скрипку

І ланц довгий, цільний з липи,

А й сопілку яворову.

Грав на них і сам чудово.

Й поколінь глибока шана

Землі Срібної народів,

Й за сю пам’ять реметянам

Невмирущу й посьогодні.

Поле радованок згодом

Люди “Радванка” назвали.

Туй словаки род за родом

Свої житла будували.

З Долішполя по грункові

До ріки аж до Підкраю

Зарослі були грабові,

Старожили пам’ятають.

Їх діди й отці прибулі

З гір Карпат й чужин усяких

Вирубали те корчуля

Й оселялись туй руснаки.

Корчували-ертували

Й сю околицю ремітську,

Ерташем тому й назвали,

Та й село рождалось звідси.

Хижка в хижку по шнуркові

В бідаків з соломи й глини,

В знаті з каменів, штокові,

Що стоять в селі й понині.

А Заводи, берегами

Тур ‘ї а й Турички,

Оповитий Храм гаями

Римо-католицький.

Як гніздечко звите в стрісі

Гори Магуричі

З кучерявим, рясним лісом

Буків та ялиці.

Храм той свідок мук нестерпних—

Близь була ж катівня…

Туй і днесь живих і мертвих

Плач, стогін постійно.

Й по війні брати-слов’яне,

З рук зірвавши пута,

Нанесли душевні рани:

“Храм – би замкнутий!”

У Заводах то давніше,

За часів іще кріпацьких,

Чавун плавили. Пізніше

Скакунів ростили баских.

Гордістю тур’ян та й краю,

Підкарпатського русинства

Іподром, що тут під гаєм.

На нім хлопці-верховинці

Призи часто вигравали.

А Михайло Біган, звісно ж,

Й урядові мав похвали,

Славний був ото наїздник.

Задушевною красою,

Мудрістю, знанням глибоким

Поріднились з Реметою

Й просвітяне різних років:

Заклинська, Рот, Петер,

Куштан

Незабутні в нас тому що :

Все на вірі християнській,

Волелюбности і миру

Научали вихованців

Терпеливо, ‘д серця, щиро.

Антон Петер ще до того

Живописець, знай, од Бога.

Лікарі. Й про них згадаєм:

Лустіг, Уйлокі, Воронич

Всім відомі добре в краї.

А колега їхній, Торбич,

Окрім сього ще й чудовий

Майстер пензля й

краснослова.

За послужну працелюбність

Всетурянщини столиці

Треба нам ще спом’янути

Честь по честі, як велиться,

Хліборобів, промисловців:

Івана Боднаря,

Василя Червеняка,

Івана Костя,

Марію Кучак,

Василя Симочко,

Олександра Богуша,

Юрія Мешка,

Івана Симочка,

Юрія Кучака,

Івана Лоскія;

Залізничників-деповців:

Матвія Самка,

Івана Смоляра,

Івана Герцега,

Юрія Пінджолю;

Побутовців і торговців:

Степана Найпавера,

Василя Скубенича,

Петра Белея,

Івана Пузакулича,

Франтішека, отця Федора

і сина Ярослава Горінів…

То ж будуть сходи і держава,

Якщо є таке коріння!

Де Тур’я й Туричка,

Хвиль срібнії личка,

Уста білопінні

Долина злучила,

Нові покоління

Турян славних зодчих

Свій храм возродили

Й село рідне, Отче.

 

З ТВОРЧОСТІ АМАТОРІВ

 

Гори зеленіють

Красні над тобою.

Чом тебе назвали

Тур ‘я-Реметою?

Не помре легенда

Про твоє життя.

Моя рідна земле

Тур ‘я-Ремета.

Ще живе у серці

Рідна сторона.

Моя рідна мама

Тур’я-Ремета.

Ольга Козак, учениця 7-го класу.

У долині між горами,

Де річок течія,

Сповите в гір-гойдалці

Тур’я-Ремета.

Розколисує колиска

І пісню мамчину співа

Про чарівний край цей

І давнії літа.

Віра в Бога нас єднає

І три церковці святі.

Дай нам, Боже, це єднання

В Тур’я-Реметі.

Ганна Скубенич

 

Минає день, ідуть століття,

Та пам’ять житиме роки !

Про рідний край, людей

ремітських

Іще писатимуть книжки..

Про мальовничі гори, ріки,

Джерела чисті і дзвінкі.

Спасибі, мамо, що на світі

Моє коріння в Реметі

Людмила Воронич

Джерело:  Кул Юлій Тур’я-Ремета. Історико-краєзнавчий нарис. Ужгород, 2001

← Попередня стаття