До змісту

Раз король Матяш ходив по верховині. Хотів бачити, як тут люди живуть. Був ще тоді молодий та вбрався, як якийсь студент,— щоб його не впізнали.

Ходив він одного дня межи горами і заблудив. Ледве десь пізно вночі натрапив на мале село. Зрадів Матяш та й у першій хижі постукав у двері. Довго ніхто не відповідав, відтак озвався жіночий голос:

— Хто там?

— Я бідний студент,— озвався Матяш.

— Та що тобі треба? — питає жінка. А Матяш відповідає:

— Дуже я змучений і просив би вас, чи не можна б у вас переночувати?

— Не можна, бо мій чоловік зараз прийде з корчми п’яний,— каже жінка.

«Ей,— гадає собі Матяш,— оце саме я й хотів би бачити».

Почав він жінку просити, що дуже змучений, що далі не може йти. І доти просив, що жінка його впустила.

Зайшов Матяш до хижі, дивиться — а то молода жінка.

Він ліг на піч і швидко заснув.

Нараз серед ночі прокидається він від якогось крику. Чує, що хтось стукає в двері й гукає:

— Жінко, гей, відчиняй двері!

Відчинила йому жінка, зайшов п’яний чоловік і почав знову кричати:

— Маріко, вари чир, я поїв би!

Наварила Марія чиру, сіли обоє до столу і їдять. Але ложок нема, лиш одна. Раз сьорбає молодий верховинець, а другий раз дає жінці в рот.

Раптом побачив він, що хтось лежить на печі. Питає жінку − хто. А жінка каже, що якийсь бідний студент: дуже просився, бо був змучений, то пустила його на ніч спати. Тоді п’яниця — звали його Юра — встав і стяг Матяша за ногу з печі.

— Ти, волоцюго, ходи з нами вечеряти,— каже Матяшеві.

Сів Матяш до столу. Взяв Юра ложку чиру в рот, подав другу жінці, а далі подає Матяшеві. Але Матяш гидував їсти з одної ложки, відхилився.

Ей, боже! — як його лусне Юра по голові тою ж ложкою та й каже:

— Чи будеш ти їсти, чи не будеш?

Бачить Матяш, що інакше не можна, мусить їсти з ними.

Як наїлися, взяв Юра в руки пищалку, або, як кажуть на Верховині, сопілку, заграв коломийку й каже Матяшеві, щоб ішов з Марією танцювати. Але Матяш не знав по-нашому танцювати й не дуже поспішав. Боже, як утне його Юра знову! Не чекав Матяш більше. Узяв Марію й скаче з нею, наче ведмідь.

Натанцювався Матяш досить, натанцювався, а тоді полягали спати.

Рано Матяш, коли йшов геть, спитав у жінки адресу. Питає вона його, нащо йому адреса. А він каже, що, може, буде колись паном, то віддячить їм за те, що його пустили переночувати.

Вернувся Матяш додому. А десь за пару тижнів дістав Юра цидулку, аби йшов до короля.

Думав Юра, журився, за що його до короля кличуть, але не міг нічого придумати. Зібрався й пішов. Тоді не було машин, як тепер, то мусив іти пішки.

Приходить до палат, а тут на нього чекали й відразу пустили до самого Матяша.

— Чи пізнаєш ти мене, Юро? — питає Матяш, убраний у дороге плаття й королівську корону.

— Та звідки б я пресвітлого царя пізнав,— каже Юра. Пішов Матяш у другу кімнату, одяг на себе студентське плаття, вийшов і каже:

— А тепер чи ти пізнаєш мене, Юро?

— Та де б я не пізнав,— каже Юра,— та ото пресвітлий цар у мене ночували. Коли б я був знав, що то пресвітлий цар, то ліпшу вечерю сказав би жінці наварити.

А Матяш каже:

— Так, Юро, у тебе ночував король Матяш. Тепер сідай до столу та будеш їсти.

Принесли такі страви, що Юрі зроду-віку не снились. І те все на золотих блюдах.

Матяш гадав, що Юра злякається та не буде хотіти їсти і ось тоді вій зможе Юрі віддати ляпаси.

Але Юра як пустився до тих страв, то й до кінця йому ще не дійшло — мусили принести ще.

Тоді закликав Матяш свою жінку, а жінка в нього була молода, файна — цариця ж! — узяв скрипку, заграв і каже Юрі, щоб ішов із царицею танцювати.

Юра й цього разу не злякався. Як ухопив царицю та як закрутився з нею — аж завіяло.

Бачить Матяш, що з Юрою він нічого не вдіє, та й каже йому:

— Якщо ти такий хитрий, то можеш просити, що лиш хочеш,— усе тобі дам.

Хоч Юра й розумний був, та лиш п’яниця п’яницею. Не те, щоб просив якісь будинки, грошей,— ні. Попросив, аби чарка була вдвічі більша. А от щоб ціна не подвоїлася — про це забув попросити.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда