До змісту

Коли Поган-дівча панувало в Невицькім замку, то дуже було зле людям на світі. Бо коли цей замок будували, кожна ґаздиня мусила нести солодке молоко і курячі яйця; з того робили ваківку і так мурували.

Як мадяри прийшли з Азії, то вже цей замок був ніби й порожній. Але Поган-дівча не міг ніхто вигнати звідти. А Матяш-король — ще ніхто не знав, що буде він колись за короля,— служив тоді в Оріховиці у ґазди Галайди.

Пішли вони на поле орати. А в той час пани збиралися короля обирати, коронувати. Многі думали бути за короля!

Каже хлопчисько:

— Ходімо, ґаздо, на коронацію!

А ґазда зап’яв істик у землю та й каже:

— Якщо цей істик розів’ється, доки обійдемо свій кавалок землі, то буду знати: хтось із нас може королем стати.

Доки обійшли, істик розвинувся, вдарив із нього молодник. І зібралися тоді, пішли на оту коронацію.

Пустили корону, аби літала, та на кого сяде, той буде за короля.

Літає корона та лиш на хлопчиська сідає. І тричі та коронація була, а все на нього сідала корона. Але його не хотіли пани покоронувати, бо ще малий, та й убогий, сіромаха, русин.

Тоді хлопець найнявся до одного коваля служити.

Якось коваль узяв хлопця за плече й побачив у нього на плечах золотий хрест. Тоді коваль каже:

— Я твій буду слуга, не ти мій!

І почали від того часу робити рушниці — коваль мудрий був! — багнети, шаблі, що треба для війни.

А в місті ще раз була коронація. І знову корона сіла на хлопця. А він уже виріс — такий, як треба, хлоп, і до розуму, й до сили.

А те Поган-дівча все в замку панувало, ніхто його не міг вигнати: проти дороги до замка гармати нароблені були, заправлені в мурах — ще й тепер такі діри є,— а з іншого боку не можна було зайти, бо замок на скелі зроблений, на горі високій. Хто йшов, того забила, не пустила нікого в світі.

Матяш як став королем, як дістав корону, почав із Поган-дівчам боротись. Уночі набрав коней, волів, свиней, овець, псів, гусей, курей, качок і багато людей. На кожну тварину прив’язав дзвіночок, свічку й запалив. А людям наказав рушниці понабивати і десь опівночі так іти коло тої гори.

І пішло то все до замка. Яка тваринка там була, то кожна інший голос мала, а люди почали стріляти.

Поган-дівча злякалося. Мало золоту колиску, кинуло її до колодязя. А він був коло триста сяг, рівно з горою. Й усі дорогі речі зметало туди. А само сіло на Татоша — чарівного коня й почало тікати. Але Матяш-король за ним на другому коні. А ті коні були собі браття, й передній усе дочікував заднього.

Наздогнав Матяш дівча в одному лісі, бо у тім лісі дуже велика жолудь упала й кінь ковзався. Поган-дівча прокляло тоді той ліс, і вже ніколи не родить жолудь у ньому.

Як Матяш наздогнав дівча, то воно почало проситися:

— Ти не маєш жінки, я не маю ґазди, то будемо разом царювати.

Але він на те не зважив, лиш витяг шаблю і стяв Поган-дівчаті голову. Голова скакала мало не на три милі од землі.

І так спочили люди від того часу. Але дівча походило з Туреччини, й у Туреччині вже знали, що воно пропало. А Матяш-король зібрався до Туреччини дещо дізнатися. Пішов до царя турецького. Каже йому турецький цар:

— Звідки ти?

— Яз Угорщини.

— А чув ти за Матяша-короля?

— Ой, чув!

— Та який той був король?

— Такий акурат, як я.

А що Матяш-король знав грати на скрипці, то зі скрипкою пішов до того царя й каже:

— I так знає грати, як я!

Каже йому турецький цар:

— Ой якби мені до рук потрапив! Завісив би я його.

Тоді Матяш-король підписався на воротях царських, що то він. І наказав своєму військові, щоб його чекало на границі, а сам пішов до царя турецького.

Але підпис його, що лишив на воротях, побачили й схопили його.

І цар йому каже:

— Ти стяв Поган-дівча, мою родину?

— Ой я!

— То зотну я тебе, а хоч завішу, як сам хочеш.

— То мене завісь.

— Де тебе вішати?

— На границі.

— Оберну тебе лицем у твій край угорський: як будеш на шибениці, щоб дивився, звідки прийшов.

Запряг до воза коні турецький цар, поклали Матяш-короля на віз, а сам цар сів із царицею їхати його смерть дивитися. А Матяш-король везеться й сміється. Каже йому турецький цар:

— А чого ти смієшся?

— Сміюся, що передній віз коні тягнуть, а чого задній за ним іде?

І вийшли там на границю, й закопали стовпи на границі, хочуть вішати Матяш-короля. Тоді Матяш-король каже цареві:

— Чи можна щось попросити собі?

Цар каже:

— Можна.

Тоді Матяш-король тричі задув у таку сурму, як при війську призначено:

— Скоро, скоро, браття, до мене, бо мені смерть за плечима.

Його військо зрозуміло, бо близько там було, й підступили всі довкола, турецького царя тоді схопили й на готовий стовп, котрого він приготував Матяш-королеві, завісили.

— Як ти мене хотів обернути лицем в Угорщину, тепер я тебе оберну в Туреччину. А через те я сміявся на возі, бо я мусив їхати, але ти чого за мною їхав? То тепер дивись у Туреччину!

Та так забрався Матяш-король з військом до Угорщини та й королював, доки жив. Розбив замок у Хусті, розбив замок у Гальмині, розбив замок у Середнім, розбив замок Невицький, і тепер вони пусткою стоять.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда