До змісту

Глибоко в Полонинських Карпатах сховалося в мальовничій долині село Тур’я Поляна.

Навколо громадяться велетні-гори. Шумлять водоспади, біжать, пінячись на камінні, гірські потоки. Шумить, сповнюючи безупинним гомоном вузьку долину, бурхлива неприборкана річка Туриця.

Тур’я Поляна, Туриця, Тур’я Пасіка…

Самі ці назви нагадують далеке минуле, коли на просторі галявини виходили стадами могутні тури…

Гай, гай! Нема вже їх! І загубилися вони в пам’яті людській…

І не про них, не про диких турів, йтиме мова, а про двох людей, яких розсудила тільки могила…

Років півтораста, а може, й цілих двісті тому жив у Тур’ї Поляні багатий піп. Як наймення того попа — вже тепер ніхто не знає. Адже ж багато попів від того часу в селі перебувало. Хіба ж усіх запам’ятаєш?..

Так ось, у цього багатого попа була велика отара овець. І найняв він, цей піп, собі вівчаря, щоб стерегти його отару й доглядати її.

Найнявся вівчар на цілих десять років.

За угодою піп платив вівчареві не грошима, а вівцями, приплодом. Піп свої вівці продавав, а вівчар ні, й за десять літ у нього отара стала більшою за попову.

Коли минуло десять років, вівчар надумав із попом розрахуватися.

Почали лічити, й бачить піп — у вівчаря овець більше, аніж у нього. Ним оволоділа жадоба, і він почав сперечатися з вівчарем, що, мовляв, його підрахунок неправильний.

А вівчар хоч і був неписьменний, але робив щорічно карби на палицях і добре знав, скільки має бути у нього овець.

Так вони і не дійшли до згоди.

Прийшов Великдень, і коли піп пішов до церкви служити службу, вівчар погнав свою отару й хотів перейти через гори в Галичину, звідки він був родом.

Хоч люди були того дня в церкві, але хтось все ж таки бачив, як вівчар погнав вівці, й побіг сказати попові. Як почув це піп, залишив службу божу, сів на коня й погнався за ним. І захопив з собою рушницю, щоб примусити вівчаря повернутися.

Але не так сталося, як гадалося.

Жили в ті часи під полониною Рівною розбійники. Своє кубло вони мали в печері під Рябою Скелею. Один з тих розбійників товаришував з вівчарем тур’яполянського попа. Бувало, зайде до нього в кошару голодний, переночує, молока, жентиці нап’ється, бринзи поїсть.

Одного разу придибав він до вівчаря ледве живий. На грудях у нього зяяла рана. Він ледве дихав.

— Я вмираю,— сказав він. — На нас напали пандури. Багатьох убили, решта розбіглась. Я був поранений, але мені пощастило втекти. Я всі сили зібрав, щоб їм не потрапити в руки. Тепер приходить мені кінець. Візьми на пам’ять мою рушницю. Вона тобі придасться. Може, дика звірина нападе, щоб у тебе було чим боронитися.

Коли вівчар погнав свою отару, на будь-який випадок зарядив рушницю, гадаючи, що за ним буде погоня.

А піп уже здаля побачив у вівчаря рушницю і приготувався. Стрілили вони разом, і обидва впали тут же на місці.

Так їх і поховали в одній могилі, яка й досі зветься Гробищем.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда