До змісту

Інші мочила влітку заплісають, а восени в них жони скупують снопики конопель. А в сьому мочилі і жаби не квакають. Навіть місяць крадькома сунеться по глибині.

Діти, як пасуть худобину і мають пройти коло мочила того, спершу обернуться на всі боки і взад, а потім шапку добре стягнуть на вуха й від швидкого бігу не чують землю під ногами. А як бабка йде попри мочило, то всі молитвоньки вицорконить…

Се мочило віє на всі боки страхом. А німотою своєю говорить нам про давні часи. З одного боку піднімає з себе величезну кам’яну плиту, по боках мохом заглушену. З-під плити у воді мокнуть придавлена голова й руки з широчезними пальцями, закінченими скривленими кігтями…

Та колись ця плита не лежала так, а служила за вхідні двері до підземних печер. Колись плиту одвалювали не одні сильні й нечесні руки, які забирали із сіл тяжку мозолисту працю людей. Забирали, що попало, і на своєму дубовому столі спокійно межи собою ділили.

Багато кров’яних цяток присохло і цвіло на сорочках од убитих жертв людських. А під сорочками багато скипілих зашерхнутих ран од вічних битв і незгод.

Під чолом ховалися каламутні очі, по три пари з одного, а по три з другого боку столу, а одна пара очей, як гадючі жала, гострила на всіх пекельною злобою.

Всього мали доста, а ще забажали взяти на саму велику п’ятницю одинокий дзвін із найближчого села. Повісили його в кут своєї печери.

Як крадіж назбирану ділили межи собою, то один свою часть — стегно з корови бідної вдовиці — завісив на сердечко дзвона. А дзвін розмахнувся й зачав дзвонити… Не було сили тої, котра би спинила його. Де би не ховались, а дзвін усе голосніше: «Бім-бам!». Головний розбійник не терпів голосу дзвона,— боявся, що дзвін зрадить їх людям. Наказав придушити дзвона.

Та дарма! Не було кому, бо всі інші шестеро порозтікалися. Розгнівано сам узяв придвірну кам’яну плиту й хотів дзвін привалити, але сила голосу дзвона ударом притрощила його самого до землі.

Набігли чорні хмари і застелили синє небо, вдарила блискавка в печеру, потряслася земля й засипала те місце.

А плита лежить і мокне в мочилі, а дзвін дзвонить і дзвонить.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда