У міфах багатьох народів собаці відводиться роль посередника між мешканцями на землі та потойбічними силами. Переконавшись в унікальній гостроті органів нюху собак, люди припускали, що собаки можуть бачити привидів та передбачати наближення смерті людини.

Різні племена Ефіопії вірили в існування Бога в образі собаки. Вони вбачали схвалення якої-небудь справи за виляння собачого хвоста. Чим активніше було виляння, тим богоугодна справа. Якщо собака вилизувала людину, то це сприймалося як велика милість Всевишнього, а злобний гавкіт собаки в їх розумінні означав його явне невдоволення.

У Єгипті бог мертвих Анубіс представлявся жителям стародавньої країни у вигляді людини з головою шакала або собаки (іноді просто у вигляді шакала або собаки). Він супроводжував душі покійних в зал судилища, де зважувалися їх серця (символ душі) на спеціальних вагах, урівноважених істиною. Центром культу Анубіса вважалося кінополі – “місто собак”. Жодна тварина, крім собаки, свого міста не мало! І якщо хто з жителів інших міст вбивав собаку з Кінополя, то це вважалося достатнім приводом для оголошення війни.

Собака взагалі користувалася особливою любов’ю у єгиптян. Геродот розповідав, що коли в сім’ї єгиптянина вмирала собака, то всі домочадці занурювалися в глибокий траур й відповідно з тодішнім звичаєм голили голови та тривалий час не торкалися до їжі. Тіло померлої собаки бальзамували та урочисто ховали на спеціальному цвинтарі, псам ставили надгробки, на яких писали скорботні епітафії. Учасники траурної церемонії гірко плакали та голосили, як це буває при смерть близької людини. Людини, яка вбила собаку, піддавали жорстоким тілесним покаранням, а іноді й страті.

У деяких переказах африканських народів собака є добувачка вогню. У стародавніх повір’ях племені хімба йдеться про те, що Творець послав до людей собаку з палаючої гілкою. З тих пір собакам дозволено спати біля вогню. У племені Ньянга вважається, що собака рукуба, яка вміла говорити, вкрала у бога Ньямурайрі вогонь для людей. За це люди навіки подарували їй свою дружбу.

Прекрасним підтвердженням прихильності собаки до роду людського служить Новоассірійскій притча, яку можна назвати “притча про справжню дружбу”.

Жив чоловік, у нього була собака. Собака вартувала дім та сад, але прийшов час, собака постаріла, й тоді сказав собі людина: “Навіщо мені тримати собаку, якщо вона така стара? Піду і утоплю її”. Він відв’язав човен, посадив у неї собаку, якій прив’язав на шию камінь, та поплив на середину річки. Коли човен виплив на бистрину, людина встала, підняла собаку та кинула її у воду. Але від різкого поштовху човен похитнулася, людина не втримавшись, впала у річку та стала тонути. Петля з каменем зісковзнула з мокрої собачої шиї, і вона опинилася на волі. Щосили кинулася собака рятувати людину й дотягнула його до берега. Людина залишилася жива та разом з собакою повернулася додому. Вона стала турботлива та доглядала за собакою, поки та була жива.

Ніколи не плати злом за добро, але завжди замість зла роби добро!

Tags: Африка, міфи, собаки