До змісту

Берегівське низькогір’я (горбогір’я, пагорбкуватість) протягом останніх 15 мільйонів років підноситься над оточуючими його ділянками. Воно утворює як би острів серед рівнинної Придунайської низовини. Такий стан низькогір’я обумовлений двома факторами. Перший − це приуроченість до горстової зони, другий − потужні вулканічні виверження протягом усього міоцену.

Берегівське низькогір’я складається з двох структурних поверхів. Нижній займають кристалічні породи палеозою та нижньо-мезозойські кременисто-карбонатні породи з діабазами та їх туфами. За даними буріння цей поверх залягає безпосередньо під Берегівським низькогір’ям на глибині 700-1000 м, а під прилеглою рівнинної частиною − на глибині понад 2000 м. Отже, тектонічними рухами земна кора Берегівського низькогір’я у вигляді окремого блоку виявилася піднятою над сусідніми блоками. Такі структури в геології іменуються горстами, а опущені блоки − грабенами.

Верхній структурний поверх Берегівського низькогір’я − вулканогенно-осадовий, й складається з пластів ліпаритових туфів, осадових порід, потоків лави, андезито-базальта та андезита, що перешаровуються, а також пластів туфу. У самій верхній частині розрізу ліпаритовий туф змінюється потоками ігнімбритів, в свою чергу прорваних куполами ліпаритів.

Незвичайним в геологічній будові низькогір’я є переслоювання двох крайніх за складом вулканічних вивержень − ліпаритових та андезитових − без порід проміжного складу. У створенні верхнього структурного поверху на Берегівському низькогір’ї одночасно брали участь ліпаритові та андезитові вулкани, що розташовувалися неподалік один від одного.

Низькогір’я − є унікальним серед вулканічних районів. Завдяки своєму тектонічному положенню воно виявилося на стику двох структурних зон − Паннонського серединного масиву та Закарпатського внутрішнього прогину. В міоцені на величезній площі Паннонського масиву діяли величезні вулкани, які викидали ліпаритову магму. В межах Закарпатського внутрішнього прогину вулкани вивергали андезито-базальтову та андезитового магму. У Берегівському районі вулкани обох типів розташовувалися дуже близько. Це призвело до утворення продуктів виверження змішаного складу. Як показали дослідження, змішані туфи на Берегівському низькогір’ї широко поширені, рідше зустрічаються змішані ігнімбрити та потоки лави.

На перший погляд нічого особливого в такому розвитку вулканізму немає. Однак це не зовсім так.

Склад вивержень Вигорлат-Гутинської гряди в часі закономірно змінювався. У розрізі поряд з проміжними породами зустрічаються крайні − базальти та ліпарити. Родоначальная магма була базальтового складу, а кислі деревати виникли в процесі магматичної диференціації. Обсяг кислих порід не перевищує декількох відсотків від загальної маси вулканічного товщі. Така кількість кислих порід цілком могло виникнути в якості диференціатів основної магми.

Порівняємо тепер вулканічну товщу Берегівського низькогір’я та Вигорлат-Гутинської гряди. У Берегівському районі переважають породи ліпаритового складу, причому виверження відрізняються стабільним складом без будь-яких ознак магматичної диференціації. Ці вулкани зародилися раніше андезитових ще в палеогені та діяли до кінця міоцену протягом понад 30 мільйонів років. Андезитовий вулканізм був менш тривалим − близько 10 мільйонів років.

Що ж являють собою андезитові вулкани? Для них характерна зміна складу вивержень від базальтів до кислих порід. Правда, магматична диференціація тут була не настільки повною, як на Вигорлат-Гутинській гряді. Кінцевими тут були породи дацитового складу. Таким чином, відмінність ліпаритових та амдезитових вулканів цілком виразна.

Ліпаритові та андезитові вулкани розташовуються близько один від одного тільки в зоні горстів у смузі з’єднання Закарпатського внутрішнього прогину та Великої Угорської западини. У переважній своїй більшості вони територіально роз’єднані.

Отже, дослідження говорять про самостійність ліпаритових вулканів, незважаючи на те, що вони в Берегівському районі були розташовані близько від андезитових, й часто діяли одночасно. Очевидно, в цьому районі в надрах Землі одночасно існували два магматичних вогнища: ліпаритове та базальтове. Мабуть, магматичне вогнище, що живило ліпаритові вулкани, розташовувалося в земній корі всередині гранітного шару на глибині 10-15 км, та утворилося за рахунок плавлення порід цього шару, що й зумовило склад магми. Другий магматичне вогнище повинно було знаходитися у верхній мантії, й утворення його, очевидно, було пов’язано з частковим плавленням еклогітів в зоні занурення літосфери Східно-Європейської платформи в мантію.

Андезитовий вулканізм відноситься до типу острівних дуг й розвивається на стику океанів та континентів. Це відбувається в зоні зіткнення континентальної плити літосфери з океанічною та занурення її під континент. Після деяких фазових переходів в пластині океанічної плити, що занурюється, на глибинах 60-80 км й більше відбувається часткове плавлення та утворення магм андезитового складу, які вивергаються на поверхню. Прикладом сучасного вулканізму типу острівних дуг є діючі вулкани Камчатки та Курильських островів.

За останні десять років вчені посилено розробляють гіпотезу тектоніки плит. Це знайшло своє відображення в численних публікаціях популярних журналів, де можна більш детально ознайомитися з уявленнями про механізм горизонтальних рухів літосферних плит та вулканізму серединноокеанских хребтів та околиць океанів.

Унікальність вулканічних явищ Берегівського району полягає в тому, що тут одночасно діяли ліпаритові вулкани, пов’язані з внутрішньокірними вогнищами, та андезитові, що живилися з під-кірних мантійних магматичних вогнищ. На жаль, змішані лави на поверхні не відслонюються. Вони виявлені тільки при бурінні свердловин. Але познайомитися з відслоненнями змішаних туфів та зібрати колекцію цих рідкісних порід можна. Дрібнозернисті змішані туфи не виразні, тому більш цінними будуть зразки великоуламкових туфів на гірках північніше села Мужієва. Тут великі уламки темно-сірого андезиту (до 10-20 см) укладені в білу попільну масу ліпаритового складу.

Найбільш великі ліпаритові куполи витягнуті ланцюжками на ділянках Косино-Заставне, Ардов-Золотиста та Хаєш-Пелікан. Одним з найвищих, що збереглися, є ліпаритовий купол гори Ардов − перша височина ліворуч від шосе при в’їзді в Берегово з боку Мукачева.

Гірські породи цього купола розробляються. Тут видобувають бутовий камінь та щебінь. У кар’єрі чітко видно напрямок течії лави до її охолодження. Якщо зіставити напрямки лави в кількох кар’єрах на схилах гори, то можна переконатися, що купол має лійковидну будову.

В Ардовском кар’єрі ліпарит пористий, а у верхній частині − пузиристий. Газові пустоти утворилися ще в період охолодження купола. Деякі пустоти заповнені білим або жовтувато-білим тонкозернистим агрегатом монтморилоніту, походження якого пов’язане з низькотемпературними поствулканічними процесами, аналогічними унгваризації у Вигорлат-Гутинській гряді.

Будову купола ліпаритів також добре видно в кар’єрі гори Золотистої. Проїхати до нього можна, повернувши на південь відразу за невеликим перевалом на шосе Берегово – Мужієво.

На північній стінці кар’єра добре видно смуги, що розходяться віялом та вказують напрямок течії лави. Тут також є монтморилоніт, але більш залізистий, ніж в Ардовском кар’єрі. Він забарвлений в темно-сірий колір із зеленуватим відтінком. Найбільше жил монтморилоніту в північно-західній стінці кар’єру. Тут ліпарит більш щільний, розкристалізований. Це пов’язано з тим, що кар’єр гори Золотистої розкриває більш глибинну частину купола, ніж кар’єр на горі Ардов.

На Берегівському низькогір’ї розвідані великі запаси спученого скловатого ліпариту та перліту. На родовищі Пелікан відкритий великий кар’єр з видобутку перліту. Супутньо тут видобувають розкристалізований ліпарит для бутового каменю та щебеню. В кар’єр веде дорога, що повертає на північ з шосейної дороги перед поворотом в село Боржаву (якщо їхати шосе з Мужіева).

У нижній частині кар’єру розкривається перліт, а у верхній − ліпарит. Перліт − це різновид ліпарита, що має темно-сіре до чорного забарвлення та жирний смоляний блиск. Характерною ознакою перліту є його текстура. Порода складається з численних шкарлуповидних кульок вулканічного скла та рідкісних дрібних порфірових вкрапленників кварцу, плагіоклазу, біотиту та піроксену.

Ліпарит забарвлений в сірий з червонуватим відтінком колір. Він містить більше порфірованих вкрапленників. На зламі основи маса має землистий вигляд на відміну від склоподібного перліту.

Особливий інтерес представляє ліпарит, що містить великі пластинчасті кристали бариту, який зустрічається на верхніх поверхах кар’єру й вище нього. Уздовж площин потоків лави розміщені газові порожнечі, в яких ростуть блакитно-прозорі пластинчасті кристали бариту (2-3 см в поперечнику) та їх зростки. Як і в кар’єрах гір Ардов та Золотиста, тут зустрічається монтморилоніт і галлуазит, але в менших кількостях. Походження бариту пов’язано з розчинами, що виділялися при охолодженні куполів ліпарита. Магма несла підвищену кількість барію.

Вивчення пізніх вулканічних вивержень Берегівського низькогір’я доступне з поверхні. Буріння свердловин показує, що вулканічні породи є тут й на глибині. Це потужні товщі ліпаритових туфів та потоки лави андезито-базальту та андезиту.

За останні роки в Берегівському рудному районі геологи розвідали окремі прояви свинцю, цинку, бариту, алуниту, каоліну, галлуазиту.

Берегівське свинцево-цинкове родовище розкрите великою кількістю підземних виробок (в даний час вони законсервовані). Але в цьому районі є величезний відвал гірських порід, де можна зібрати колекцію руд та мінералів. До нього можна проїхати машиніою Якщо їхати з Берегова, то, не доїжджаючи перших будинків Мужієва, потрібно звернути на путівець, що йде на північ, й піднятися вгору приблизно 1,5 км. Відвал добре видно з дороги.

Свинцево-цинкові руди, в основному, представлені скварцованими ліпаритовими туфами, в яких знаходяться окремі вкрапленники сфалериту, галеніту, халькопіриту, піриту. Можна зустріти й уламки жил із суцільною рудної масою, в яких часто зустрічається крупнокристалічний кварц, нерідко фіолетового забарвлення. Такий кварц називається аметистом. Навіть якщо доведеться докласти чимало зусиль, шукайте цей красивий напівдорогоцінний мінерал, який широко використовується для виробів.

У відвалах можна зустріти окислені руди з кристалами англезиту, який має темно-сіре (нерідко плямисте) забарвлення та алмазний блиск.

В асоціації з англезитом можна зустріти кірочки ковеліну з характерним синім забарвленням. Спільно з кварцом зустрічаються пластинки бариту та сідериту, що відрізняється медово-жовтим або темно-коричневим забарвленням та жирним блиском. В агрегатах сидерата можна виявити пластинки гіпсу.

У далекому минулому в Берегівському районі розробляли родовища золота. В 1959-1960 рр. під час ревізійних робіт були розкриті численні стародавні гірські виробки на південному схилі гори Велика Берегівська. Доступ у ці виробки був закритий, тому вони збереглися так, як їх залишили древні рудокопи. Роботи велися вручну − за допомогою обушків та пік. Причому настільки економно, що в іншу вентиляційну або розвідувальну виробку ледве можна було протиснутися. Розробка велася майже без видачі порожньої породи на поверхню − методом забутовки виробленого простору. Тому через відсутність відвалів пустої породи на поверхні гирла гірських виробок майже не помітні. Освітлювалися виробки олійними світильниками. Стінки та стелі багатьох виробок, особливо в міцних породах, сильно закопчені. На стінках місцями спостерігалися написи, що нагадують арабську в’язь. У виробках були виявлені стародавні знаряддя виробництва, залишки одягу, глиняні черепки та світильники. Дерев’яні та шкіряні предмети − сита, колоди, дошки, черевики, мішки − перетворилися на тлін й руйнувалися при першому ж дотику. Коли встановили вентиляцію в гірських виробках, то з надходженням сухого повітря, залишки предметів розпорошилися.

Золото в древніх виробках міститься в окислених сульфідних рудах, що представляють собою в даний час бурі кварц-гематитових породи. Найбільші зерна благородного металу рідко перевищують 1-2 мм в діаметрі, тому знайти його можна тільки під мікроскопом.

Стародавні рудокопи видобуток золотоносної руди вели з ризиком для життя, часто без охоронних ціликів. В одній з камер від цілика, з підвищеною концентрацією золота майже нічого не залишилося.

Вище відвалу розвідувальної штольні (приблизно 300 – 400 м північніше на схилі гори) розташований кар’єр Моломко, в якому здобували «Млинський камінь» − камені для виготовлення жорен. У кар’єрі чітко видно вертикальне розміщення мінеральних сполук. У верхній частині відслонені монокварцити – щільні світло-сірі дрібнозернисті високоміцні породи, внизу вони переходять в високопористу кварцо-алунітову породу, з якої виготовляли жорна. Берегівський «Млинський камінь» в стародавні часи користувався широким попитом. За ним приїжджали за сотні кілометрів. У багатьох місцях біля зруйнованих водяних млинів можна знайти уламки берегівських кварцо-алунітових порід − відходи виготовлення жорен.

Алуніти в минулому використовувалися не тільки для виготовлення жорен, а й перероблялися для отримання галунів (рос. квасцов). Очевидно, звідси походить назва села Квасово, де було сконцентровано основне виробництво галунів, які застосовувалися для дублення шкір та приготування мінеральних фарб.

За свідченням документів виробництво галунів у Берегівському районі було розпочато в XVIII столітті за ініціативою місцевого феодала. Він побував у Італії й там познайомився з технологією отримання галунів з алунітизованих порід Везувію. Алуніт спочатку обпалювали, потім водою вимивали з нього луг, а з концентрованого лужного розчину шляхом кристалізації отримували галун. Галунові заводи були в селах Квасові, Мужієві, Дідові.

Крім алуніту, на Берегівському низькогір’ї в минулому вели широкий видобуток каоліну, який вважався кращим на ринках Європи.

Розроблялися поклади, які складалися майже цілком з каолініту з невеликою домішкою кварцу. До нашого часу збереглася розгалужена мережа древніх гірських виробок. Входи в штольні збереглися на східному схилі яру, який розташований на північ від відвалу розвідувальної проходки, а також південніше кар’єру Дерекосег. Біля входу в першу штольню спостерігаються брекчієвидні кварцо-каолінітові породи, серед яких є гнізда крупнокристалічного блакитнуватого бариту. Зразки каолініту можна зібрати в відвалі. На поверхні каолін легко розмивається, тому у відслоненнях зустрічається рідко.

Дотримуючись правил безпеки, можна проникнути й в штольню. Для цього потрібно мати спеціальні засоби освітлення на кожну людину. У штольні зустрічаються глибокі колодязі без будь-яких огорож. Тому слід вести себе вкрай обережно й не підходити близько до карнизів гірських виробок та криниць. У штольнях відкриваються вражаючі картини − величезні зали з білосніжними каоліновими стінами та склепінчастими куполами. Біла одноманітність порушується жилами виблискуючих прозорих голубуватих кристалів бариту або бурими кремнеземистими прошарками.

В каолінових виробках зустрічаються брекчії обвалення. Їх можна спостерігати в штольні, прокладеній південніше кар’єра Дерекосег. Брекчії заповнюють великі клиновидні тріщини, що йдуть углиб. Вони виникли в результаті підйому магми та утворення склепінчастого підняття. Тріщини заповнені породами верхніх частин розрізу, що обрушилися. У великих тріщинах обривки гірських пластів зустрічаються нижче на 100 й більше метрів свого первинного залягання. Місцями брекчії досягають досить великих розмірів − їх ширина у верхніх горизонтах нерідко доходить до 50 м.

Над покладами каолініту та алуніту залягають монокварцити, з яких складена вся вершина Великої Берегівської гори. Монокварцити мають найрізноманітніший вигляд. Зустрічаються масивні, смугасті, кавернозні, пористі, брекчієвидні.

У порожнинах монокварцитів нерідко можна зустріти кристали бариту або друзи кристалів кварцу. Монокварцити складаються цілком з дрібних зерен кварцу, звідси й отримали свою назву. Їх теж використовували в якості будівельних матеріалів.

Наступний об’єкт маршруту − комплексне Беганьске алуніто-барито-поліметалічне родовище, яке знаходиться в межах однойменного пагорба. На родовищі чітко виражена вертикальна рудна зональність. Зверху залягають алунітові та баритові руди, а в нижній частині − свинцево-цинкові.

Наступний розділ

Источник: Лазаренко Э.А. По вулканическим Карпатам. Путеводитель. – Ужгород: Карпаты, 1978. – 96 с.
Переклад О.Цапулич