Хто не бачив Пікуя…
Наступив День днів, Свято свят для природоохоронців всього світу − Міжнародний день охорони навколишнього природного середовища.
Оскільки на інших планетах природоохоронцям охороняти наразі немає що (але все до того йде, щось живе там таки знайдеться), то поки цей день обмежується званням Всесвітнього. Наш невеликий, але дуже професійний колектив управління, у назві якого також зустрічаються два вже знайомі нам слова − охорона природи, вирішив внести свій скромний вклад у святкування цього чудового для довкілля свята. Закарпаття − край гірський (ну майже), отже найкращим варіантом відмітити свято − це піднятися на вершину однієї з наших прекрасних гір. Коцка впала (як казала одна наша спільна знайома) на Пікуй, найвищу вершину хребта Вододільних Бескидів та й всього масиву Бещад, найвищу точку Львівщини (Закарпаття має Говерлу 2061м). Висота 1405-1408 м.н.р.м, в залежності, хто де міряв. Керівництво ідею підтримало, отже, вперед.
Вперед мало починатися пішки з села Біласовиця (Біла Совиця, кому як легше). Взагалі-то на Пікуй є три найбільш популярні варіанти сходження. Перший − передумати та й не йти нікуди (погана погода, знову погана погода, поганий настрій та ще 1000 різних відмовок, коли не хочеш нікуди йти). Другий − з села Щербовець, що неподалік більш відомого села Жденієво. Третій − з села Біласовиця. Ми вибрали саме третій варіант. Трійка магічне слов’янське число. Ще є 7 та 12, але через відсутність такої кількості варіантів ми таки вибрали третій варіант. А ще в цьому селі (тобто в Біласовиці) живе та успішно працює наш колега по роботі з рідкісним іменем Вася. Він люб’язно запросив нас на честь свята до себе на обід, а потім в якості розваги − сходити на гору. Ми поміняли гору з обідом місцями і все вдалося.
Планувалося виїхати чим раніше, годині в пів на шосту, але тут на заваді стала мукачівська «Барва», яка починає роботу о восьмій. Віднявши годину назад (саме стільки добиратися з Ужгорода до Мукачева без порушень дорожнього руху) ми виїхали о сьомій. Перелякавши мукачівців чітко спланованою ранковою спецоперацією, коли 9 чоловік (ти береш хліб, ти − цукерки, ти − пиво, а ти слідкуєш, щоб загальна вартість не перевищила 250 грн.) блискавично скуповують харчі, та при цьому ще встигають сходити в туалет, ми продовжили наш шлях на Нижні Ворота та Біласовицю. Разом нас було 12 чоловік − бусик і маленький візочок у вигляді гордості українського автопрому. Як ми зафрахтували цю автушку − окрема історія. Але не сьогодні.
Промайнула з правого боку Свалява, бусик видерся на Латірський перевал і нашу увагу все більше почала привертати погода. В Ужгороді вона була чудова, на перевалі − могло би бути, але при погляді з перевалу вправо, на Боржавські полонини, чи вліво, на сам Пікуй, ми бачили одну й ту саму картину − небо, щільно затягнуте хмарами. Цей захмарений краєвид придавав певного героїзму нашому сходженню, всі починали розуміти, що місце для простого людського подвигу може знайтися просто нині, годинок так через дві-три. Тому думки про розтягнутий до вечері обід, який міг би замінити сходження, присікалися відразу. Парадні форми міліціянтів на нижньоворітському пості (так свято ж, другий день Трійці) повернули нас до реальності. Де там той поворот на Біласовицю…?
Ми його таки проїхали, але відразу оговтавшись, чкурнули назад. Біля моста з дороги вниз, і ось, гойдаючись на залишках асфальту, їдемо Біласовицею. Село гірське, невелике, старовина змінюється новизною (го-го, ще хто кого), як не машиною, так гарно зрубаною хаткою. Та де ж Вася, чого трубу не бере…
Вася винирнув раптово, як і розуміння того, що тут почнеться пішохідна частина свята. Ну слава Богу, доїхали! Порадівши Васі та його господині, починаємо розбиратися з рюкзаками, готуватися, щось закушувати. Аж тут Вася каже: « Я з вами не піду (всередині все похололо, час зупинився). АЛЕ (це слово зажди викликає прилив ентузіазму) прошу любити та голубити − Віталій, краще за нього ніхто не проведе.» Ми видихнули, хто жував, то продовжив у тому ж дусі. Погода така цікава, а тут ще й Вася… Добре, що все вирішилося.
Набравшись необхідних медово-салових калорій, вирушаємо. Дєвки з «косметичками» на спинах, Сергій з кульком в руках (як виконроб на прогулянці) тай я з рюкзачищем (як Коляденко з чемоданом, і ніхто не знав, що в ньому). Віталій попереду веде, я замикаю, все правильно, як туристичні книжки пишуть. Ліземо по трохи догори. Пройшовши кільканадцять кілометрів, я починаю оцінювати переваги «цікавої» погоди. Не жарить, й дощ не паде. Ідеально, тільки мало, що видно. Пейзаж такий загадково-депресивний, з надією на краще, на просвітлення.
Так і йдемо. Народ розігрівся (сало з медом робить своє) і частина «косметичок» та курток перекочувала до мене в рюкзак. Правильно. Треба об’єм наповнювати змістом. З’явилися перші взуттєві жертви, старий добрий лейкопластир намагався покращити ситуацію. Перший привал, вода, цукерки, шнурки тугіше, шорти, ще курток в рюкзак, чи на пояс. Налаштувалося дихання, увага почала переключатися з бухання серця в грудях на довкілля. Очі вже бачили красу навколо, а не тільки ноги, які чвакали перед тобою у грязюці. І добре, якщо це були жіночі ніжки, а не чиїсь, волохаті, із закоченими до колін штанами…
Ось і гриб на дереві узріли. Скільки радості у дітей асфальту. А ще, як сказали, що їстівний, то радості не було меж. Трутовик лускатий − науковою, пістряк − народною мовою.
Вже зрізали, пофоткалися та й тягнуть. А він же ж важкенний. Нічого, доніс Юра. Найбільший прикол, якщо вдома скажуть, що недобрий. Я його (не гриб, а Юрин подвиг, що пістряк через Пікуй дотягнув) хоч в своїй оповідці увіковічу.
Темп ходьби вирівнявся, туман погустішав, почалася полонина. Видимість − метрів з 10, та Віталій свою справу знав строго, то ж вів як по писаному. Ще й варіанти пропонував: 1. стрімко, але швидко; 2. полого, але довше; 3. ніяк, але назад (це вже я підкинув, щоб було, як у богатирів на камені). Та народ вибрав другий варіант, щоб ні вашим, ні нашим. Ялівець та яфини густо обплітали мокре, слизьке каміння, тому ситуація з ногами на цій стрімко-слизкій ділянці була патова, вони заплутувалися, йшли у зворотному напрямі. Тому виручали руки. Крім другого дихання в таких ситуаціях розкривалися і надздібності у вигляді присосок на пальцях, чи супер-нігтів (це більше у дівчат, хто попередньо наманікюрив нігті суперлаком).
Так правдами-неправдами дісталися ми у передвершинну зону. Наступило полегшення у вигляді добре протоптаних «бонусних» стежок. Ми це заслужили і попід руки, широким фронтом взяли вершину. Десь в тумані над головою роздався радісний крик, і ось він стовбище (правильною мовою тріангуляційна вежа). Мокрий, обписаний цензурними іменами та нецензурними словами, такий рідний та бажаний. Навіть найбільш невіруючі, що дійдуть, повірили, й наступила фоткальна ейфорія.
МИ ЗМОГЛИ!!! СКІЛЬКИ ЗБИРАЛИСЯ І ОСЬ, НАРЕШТІ!!! Крик, шум, гам, лопотіння прапора в багатьох руках, які з ним фотографуються. Намагаючись не злетіти у прірву ні на львівську, ні на закарпатську сторону (вершина якраз на кордоні), завершуємо фотографування невеликим перекусом та й вниз. А ще фоточку? Вниз! Ще одну, однісіньку. Ну добре, але скоренько!
Віталій з найбільш дисциплінованими вже зникли в тумані. Тай нам пора, бо стежок тут купа, а повертатися ми будемо іншою дорогою. Стежка гарна, каміння мало, болота багато. Йдеться легко, переможно, як на ковзанах. Ах, як тяжко підійматися було, зате яке тепер задоволення, ах, як добре, що сонце не парить, і погода якраз як треба, ах, як жаль, що не всі поїхали. А ось це й справді жаль. Та ми ще наверстаємо!
Хапаючись руками за гілля, виробляючи піруети ногами, збігаємо вниз, до сильного джерела, де починається потік Пікуйчик. Розслаблені перемогою, втрачаємо обачність. Дивись, Ната, який у мене протектор на кросах стійкий. З цими словами, демонструючи переможний протектор, як навернувся в багнюку. Сергій також показував Свєті, як правильно каменями ходити, та й репнувся на болоті, аж штани розчахнулися. Добре, що мав куртку на пояс пов’язати. Ось такі приколи, які добре закінчилися.
Виходимо на гарні луки над самою Біласовицею. Завершальні пейзажні фотографії, благо сонечко вийшло. Не над Пікуєм, над Біласовицею. Краса…
Втомлені, голодні, але щасливі та переповнені вражень і планів майбутніх походів, повертаємося до Васі. А там уже картопелька печена, бринза та й бограч жде…
Участь приймали (зліва направо): Жорник Володя, Фулим Наталка, Кобзар Світлана, Карп’юк Валєра, Бізіля Катя, Шандрюк Іра, Попович Сергій, Томенчук Діма, Ковач Віталік, Шуфрич Виталій, Рущак Маріка, Цапулич Остап, Бахарєв Юра.
Велика подяка Росолу Васі та Люді за підтримку та теплу зустріч.
Для тих, хто питав, куди і скільки ми пройшли, даю карту та основні координати. До речі, пройшли ми всього 10 км, але враховуючи перепад висоти, навантаження було нормальним.
Карта виготовлена в програмі Google Earth.
Координати:
старт 48° 50.039’Пн, 23° 2.716’С
дорога 48° 49.650’Пн, 23° 2.055’С
привал поляна 48° 49.890’Пн, 23° 1.042’С
Кошарище 48° 50.186’Пн, 23° 0.626’С
Пікуй 48° 49.783’Пн, 23° 0.063’С
джерело Пікуйчик 48° 49.443’Пн, 23° 0.943’С
поляна 48° 49.724’Пн, 23° 2.275’С
Ще фотографії
Tags: пішохідний туризм
Коментувати