До змісту

У тому краї, рідному краї Миколи Шугая, де гори на горах, провалля на проваллях, де в сутінках пралісів, наповнених запахом тліні, народжуються джерела і вмирають старі клени, трапляються й досі зачаровані місця, звідкіля ще ніколи не вибрались ні олень, ні ведмідь, ні людина. Пасма ранкових туманів пнуться понад силу по верхів’ях смерек угору на полонини — це процесія померлих, а хмари, що пливуть над видолинками,— це недобрі пси з роззявленими пащами, які осядуть за горою, щоб кого-небудь занапастити. А внизу, у вузьких долинах рік, у селах, зелених від кукурудзяних полів і жовтих від цвіту соняшників, живуть вовкулаки; вони перекочуються у вечірньому присмерку через кладку, обертаються на вовків, а на світанку знову з вовків у людей. Тут у місячні ночі молоді відьми, обернувши своїх сонних чоловіків у коней, гасають на них верхи. Тут чарівниць не треба шукати за тридев’ять земель у долинах, де гуляють вихори, бо лихих можна зустріти на пасовищах, де вони насипають сіль у три худоб’ячі сліди, щоб у корів одняти молоко, а добрих можеш відшукати коли завгодно, щоб залишили працю біля терлиць, що на них тіпають коноплі, та йшли зашіптувати укус гадюки або купанням у відварі з дев’яти зел зробити слабосильну дитину міцною.

Тут ще живе бог. У душній тиші пралісу живе ще стародавній бог землі; він панує над горами й долинами, бавиться у гущавині з ведмедями, пестить відбитих від череди корівок і милується трембітанням пастухів, які увечері скликають череду. Він дмухає на верхів’я дерев, п’є пригорщею джерельну воду, сяє нічними вогнями на полонинах; з шарудінням колише листя кукурудзяних полів і хитає жовті щити соняшників. Той прадавній поганський бог лісів і отар не хоче знати ні гордого і хвалькуватого бога, який живе у золоті й шовках за строкатими стінами іконостасів, ні старого буркотуна-дідугана, який ховається за фіранками пурйохезу синагог.

Так от послухайте цю історію про невразливого Шугая, про розбійника Миколу Шугая, що у багатих відбирав, а бідним давав і ніколи нікого не вбивав, хіба обороняючись або заради справедливої помсти, бо такі правила честі у всіх розбійників цілого світу в тих країнах, де ще вміють розбійників любити як народних героїв.

Це трапилося під час війни на невідомому місці поблизу фронту, де протягом цілих тижнів блукали вояки-дармоїди і, ховаючись від польової жандармерії, брехали людям з 52-го полку, що вони шукають 26-й, а людям з 26-го оповідали, що не можуть знайти 85-го. Між ними був Шугай і його товариш, механік, семигородський німець. Обидва тоді в тилу австрійсько-російського фронту переховувалися в хаті якоїсь жінки. Баба була препогана, а її хатина, помазана глиною, із високою солом’яною стріхою, виглядала як гриб-зморшка, що раптово підвівся догори на рівному місці, або скоріше, як шишкуватий капелюх, що під ним сховано зачароване яйце, з якого зроду-віку нічого доброго не виклюється.

Хазяйка мала дві доньки, дурні, обтріпані. Але це було на відлюдді, де, як відомо, вояки мало думають про красу, а більше про те, як би поміж двома вибухами гранат приємно розважитись. Ось вони і внадилися до дівчат.

— Ти, русине,— одного разу під час вечері промовила стара до Миколи,— ти будеш дуже славним у своєму краю, тебе і військо, і генерали боятимуться. Хочу, щоб ти собі узяв мою доньку Василину.

«А щоб ти осліпла!» — подумав Шугай. Та сказав:

— А чого би й ні? — а потім додав: — А що ж буде, як мене завтра застрелять?

Стара промовчала.

— А ти, німче, — заговорила, — ти будеш найбільшим багачем на своїй батьківщині. Хочу, щоб ти собі взяв мою доньку Євку.

— Ба,— сказав німець,— якщо тільки з цієї халепи вилізу живим!

— Дайте мені свої казанки,— сказала стара.

Вийшла з солдатськими казанками і за хвилину повернулася з якимось відваром у них.

— Нате, випийте!

І не було це ні гірке, ні солодке, ні добре, ні погане.

— Тепер вас жодна куля не зачепить. Ні з гвинтівки, ні з пістолета, ні з кулемета, ні з гармати.

Це все було подібне до якогось обряду. У Миколи злегка пройшов мороз поза шкірою. Цього вечора полягали рано спати.

Якось рано-вранці були на подвір’ї. Микола обрізував і тесав для баби соснову гілляку — держално до коси з граблями. Німець сидів на землі, притулившись плечима до плоту, та грав на губній гармоніці. З хати вийшла баба, приставила до стодоли драбину і полізла за чимось на горище. Зненацька війнув вітер прямо під спідницю і заголив стару аж до пояса. Побачили щось дуже дивне. Бабин хребет продовжувався і був покритий шерстю, ніби козячий хвіст.

Німець почав здуру сміятись, а Шугай став як укопаний. Бо Микола Шугай був із закарпатського краю, бо Микола був з країни Довбуша, славного розбійника, що сім років зі своїми сімома сотнями хлопців воював по цілій країні, у багатих відбирав, а бідним давав, і ніхто не міг його поранити, хіба срібною кулею, та й то ця куля мусила лежати раніше в зерні ярої пшениці, і над нею треба було відслужити дванадцять відправ. Микола Шугай одразу догадався, що перед ним стоїть відьма. Лихоока. Чарівниця.

На другий день обидва вояки втекли. Ще трохи волочилися поза фронтами, а потім усе ж таки повернулися до свого полку.

І трапилося так, що саме вони вдвох ішли патрулювати до другого лісу.

— Шугаю,— сказав німець, коли йшли рідким лісом. Витягнув ліву руку, обернув її долонею вгору, а потім знову перевернув її вниз.— Маю вже усього того по саме горло. Не підстрелив би ти мене?

— Ти хочеш? — Хочу!

Шугай мовчки кивнув на знак згоди. Німець притулив руку до дубового стовбура. Шугай відійшов за кілька кроків і прицілився.

Пролунав постріл.

— Б-а-а-ба-ах — перелякано закричала діброва.

Дерева швидко передавали одне одному відгомін жевріючого пострілу, доки не викинули його на рівнину, де він згас.

Солдати дивились один на одного розгублено.

— Що це значить? Куля не влучила.

— Що з тобою?—сердився і дивувався німець.

Але Шугай промовчав. Бо в цю хвилину злетіло на землю щось таке дивовижне, що йому не було назви. Бо воно було з іншого світу. Все навколо притихло, як від дотику смерті, а речі втратили барву. Миколу Шугая охопив жах.

– Ще раз! Ходи ближче! З глузду з’їхав? Стріляй!

Шугай, мов спросоння, знову прицілився. Він добре стріляв. У бригаді буває таких, як він, звичайно найбільше один або два. Майор одного разу кидав йому угору крони, а він у них влучав.

Натиснув курок.

Чув, як десь далеко мовкне луна.

— Що робиш, бовдуре! —сичав товариш і оглядав свою чисту долоню.— Стріляти не вмієш? Та це, йолопе, приверне увагу. Стільки пострілів!

Шугай мовчав. Перекинув через плече ремінь гвинтівки і пішов, а німець, стиха лаючись, рушив за ним.

Шугай раптом обернувся. Був білий-білий, тільки очі в нього горіли, а його голос наказував:

— Тепер ти!

— Я тебе? — сказав німець.— Ну, про мене!

— Але не відходь далеко.

— Куди тебе?

— Досить, стій! У груди!

— Ти збожеволів?

— Ні, не в груди! В голову!

— Осле!

Зрозуміло, що товариша не стріляємо ні в груди, ані в голову. Тому німець прицілився у плече. Цілився точно з дванадцяти кроків. А на такій віддалі не можна промахнутися.

Дуби знову закричали від пострілу.

Шугай стояв спокійно біля могутнього пня й дивився кудись поверх голови товариша, начебто все це його не торкається й неначе думав про щось зовсім інше.

— Що за лихо? — збентежено говорив німець. Тут уже й він трохи зблід. Обертав у руках зброю і оглядав мушку.

— Іди, ходімо,— сказав Шугай. Ішли поруч мовчки довго-довго.

І відтоді обидва приховували в серцях дивну пригоду і ніколи про неї не говорили. Потім розійшлися і вже ніколи в житті не зустрічалися.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда