До змісту

Іде чоловік полем, журиться:

— Великий я грішник. Що мені робити? А скоро й помирати треба. Мушу очистити свою душу.

І додумався чоловік, що піде до попа на сповідь.

— Коли висповідаюся, на серці мені буде легше. Може, святий бог і відпустить мої гріхи на цьому світі.

Як думав, так і вчинив. Зайшов до церкви, молиться. Закінчилася відправа, люди розійшлися по домівках. А чоловік все ще перед іконостасом молиться. Побачив чоловіка піп, підійшов до нього й питає:

— Що ти за один? Які маєш гріхи?

— Я, пане превелебний, великий грішник. Відколи живу на цім світі, я погубив дев’ятдесят дев’ять душ.

Піп зацікавився чоловіком, підійшов до нього ближче і почав розпитувати далі:

— Ти забив дев’яносто дев’ять людей? Та які то були — бідні, багаті, чесні, нечесні?

А чоловік каже:

— Я чесних і бідних людей не рушав, бо їх досить бог побив. Я спорядив на той світ багатих, котрі позабували про біду і сміялися над народом.

Коли пан превелебний почув ці слова, так розсердився, що аж почервонів:

— Ти страшний розбійник! Ти великий грішник. Я таких не сповідаю. Най тебе бог скарає на цьому світі за те, що ти чесних людей погубив.

Коли чоловік почув такі слова, скочив на ноги і грізно сказав:

— Пане превелебний! Я забив дев’ятдесят дев’ять чоловік, а тепер заб’ю ще й сотого! І най мене пан бог карає, як хоче! Бо й ви такий, як ті були!..

Злякався піп:

— Та… та… бог милостивий… Він відпустить тобі гріхи… Я тебе висповідаю. Але мусиш спокутувати свої гріхи! Заріжеш вола, знімеш з нього шкуру, з неї вчиниш собі мішок. До нього покладеш стільки цеглин, скільки душ ти погубив. І будеш носити їх доти, доки міх сам від себе не розпадеться.

Опришок послухав попа. Зшив собі зі шкури мішок, поклав до нього дев’яносто дев’ять цеглин, узяв ношу на плечі й пішов по світу. Немало літ з ношею ходив, а мішок не розпадався.

Одного разу грішний чоловік ішов полем зажурений і здалеку помітив людей, що на панщині робили.

Підійшов грішник ближче, дивиться — під дичкою колиска. Колиска велика, не дитяча, а люди по черзі, підходять і колиску колишуть. Панський гайдук стоїть коло самої колиски і швакає людей батожищем, бо люди не можуть панові догодити. Коли один колише помалу, пан кричить, а гайдук б’є батогомі Другий колише швидко, пан кричить, щоб колисав помалу, а гайдук і тут б’є батогом.

Дивиться опришок на людську муку, дивується і хитає головою:

— Боже праведний! — промовив опришок.— Яке нещастя впало на людей! Люди голодні, босі, цураві, а пан лежить без роботи і жури, а його ще й колишуть. Нема правди на землі! Господи, як терпиш таку несправедливість?!

І розпалилося серце опришка лютим гнівом:

— Хоч як тяжко буде мені носити сто цеглин, але мушу визволити цих людей від муки.

Став біля колиски і сказав:

— Люди чесні! Дайте мені, аби я його мало поколисав! Заколисав розбійник паном, аж той вилетів на землю.

Тут опришок ступив панові ногою на черевище й палицею так бахнув по голові, що надвоє розкололася. І нараз шкіряний мішок розпався…

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда