До змісту

Видиш оту смерічку? Така була і Марічка — файна і весела.

Полюбила вона вівчаря Олексу, що пас вівці на Говерлі. І Олекса любив її щиро.

З полонини Олекса в село не спускався, бо не міг вівці залишити. Та кожного дня говорив із Марічкою. Ще сонце не сходить, а Олекса бере трембіту і проговорює:

Ой Марічко, біла чічко,

Буду тя любити,

Доки буде сонце гріти,

А місяць світити.

Слухала Марічка голос трембіти, радувалася й чекала осені.

Та одного разу Марічка рано встала і не почула трембіти. «Щось сталося з Олексою»,— подумала й побігла на полонину. Гора висока, сонце пече, заливає піт очі, а Марічка біжить і біжить.

Не знала вона, що вже не увидить Олексу, бо вночі песиголовці убили його і порубали та воронам розметали. А овець забрали з собою.

Прибігла Марічка на полонину і ні Олекси, ні овець не знайшла.

«Це той, щез би, завів кудись Олексу!»,— подумала вона і пішла глядати свого любка.

Через корчі продирається, в прірви зазирає, кличе Олексу. Та не відкликається він. І плаче Марічка гіркими сльозами.

Течуть сльози з її очей, чисті-чисті, як любов. І де впаде сльоза Марічки, там виростає шовкова косиця. Не в’яне та косиця, як не в’яне любов Марічки.

Лиш чесний і смілий найде ту косицю, яка росте на скелях. Коли ту косицю подарувати дівчині, то в її серці буде така любов, як любов Марічки.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда