Регіональний інформаційний центр "Карпати"
enruuk
 

М. І. ЩЕРБАНЬ

У даній статті ми детально зупинимось на біології, поширенні, практичному значенні та охороні трьох видів безхвостих земноводних: часничниці звичайної, ропухи сірої і ропухи зеленої як найбільш корисних.

Повідомлення це складено на основі матеріалів, зібраних протягом 1968—1970 рр. Крім того, нами оброблено матеріали, зібрані співробітниками кафедри зоології, студентами-дипломниками протягом десяти попередніх років. Обробка матеріалу проводилась за загальноприйнятою методикою.

 

Часничниця звичайна — Pelobates fuscus (Laur), — або земляна жабка, часникова жаба (рис. 1). Забарвлення тіла зверху каштаново-буре або з боків з чорними плямами неправильної форми, які розташовані так, що вздовж середини спини лишається світла смужка. Черево біле, без плям. Шкіра гладка, іноді виділяє сильний запах, що нагадує часник. Морда тупа, закруглена, лоб між очима випуклий. Довжина тіла добутих нами тварин від 45 до 58 мм. І. В. Таращук (1950) зазначає, що на Україні зустрічаються особини довжиною до 80 мм.

Часничницю звичайну знайдено лише в рівнинних частинах Закарпатської області. Тут місцями (Мукачівський, Ужгородський, Берегівський, Виноградівський райони) вона дуже чисельна. Вперше літературні дані про знаходження часничниці звичайної на території області знаходимо у І. І. Колюшева (1956).

Часничниця веде прихований спосіб життя. Вдень ховається у норах гризунів або закопується в зораний грунт. На м’яких грунтах, на ріллі процес закопування триває менше 1 хвилини. Глибина, на яку закопуються часничниці, перевищує 25 см, іноді досягає 0,5 і навіть 1 м. Зустріти її можна лише вночі, коли здобуває собі їжу. В дощову похмуру погоду або навесні часничницю можна побачити і вдень біля водойм, куди вона приходить на період розмноження.

Серед інших земноводних із зимових сховищ часничниці виходять одними з перших. Але строки появи земноводних навесні залежать від ходу весни. На Закарпатті ці строки припадають на другу половину березня – першу половину квітня.

Для парування і відкладання ікри (20—25 днів) часничниця звичайна використовує різноманітні стоячі водойми, здебільшого такі, що не пересихають влітку. Відкладена самками ікра нагадує товстий ковбасовидний шнур, в якому безладно розміщені яйця. Шнури ікри прикріплюються самками до водяної рослинності поблизу берега. Розвиток ікри триває близько тижня (5—6 днів), а метаморфоз пуголовків проходить 4—4,5 місяця. Зовнішні зябра у них зникають на 7-й день, на 34-й день задні кінцівки стають помітними, на 67-й вони розділяються на сустави і лише на 92-й день з’являються передні кінцівки, після чого починає редукуватись хвіст. Однак, якщо розвиток пуголовків проходить довше, ніж у інших земноводних, то процес їх росту протікає швидше, ніж у всіх відомих земноводних. Перед метаморфозом середня довжина цих «гігантських» пуголовків досягає 80—124 мм, що майже на 40% перевищує довжину тіла дорослої самки. Після метаморфозу молоді часничниці залишають водойми і живуть як дорослі.

Ступінь їх активності прямо залежна від вологості. Вони йдуть на полювання лише після заходу сонця. Ранком їх можна зустріти на поверхні грунту до тих пір, поки не висохне роса.

Живляться часничниці дрібними безхребетними тваринами, активними вночі: червами, багатоніжками, павуками, молюсками, довгоносиками та іншими дрібними тваринами, які живуть на сільськогосподарських угіддях. Таким чином, часничниці знищують значну кількість шкідників сільськогосподарських культур. При цьому слід урахувати, що часничниці зустрічаються переважно на оброблюваних землях, на городах, полях, у садах і на виноградниках. Отже, їх слід охороняти як корисних тварин.

 

Ропуха звичайна — Bufo Bufo (L.), — або сіра ропуха, бородавчаста жаба (рис. 2), — один із найбільших за розмірами видів безхвостих земноводних. Поширена в усіх районах Закарпаття. Середня довжина тіла 94 мм (72—116 мм). Однак Л. В. Терентьев і А. С. Чернов (1949) зазначають, що є особини, довжина тіла яких досягає 200 мм. Самки завжди більші за самців. Шкіра бородавчаста, на верхній частині тіла, на голові та на поверхні кінцівок великі горбки у вигляді бородавок, знизу тіло вкрите численними зморшками. Зверху колір брудно-бурий, бурувато-сірий з нечіткими темними плямами. Знизу (черево) брудно-біле або жовтувате з невеликими темними плямами.

На території Закарпаття ропуха звичайна живе як на рівнині, в садах, на полях і виноградниках, так і в горах — в зоні букових та ялиново-ялицевих лісів; заходить у смугу криволісся. І.І.Колюшевим (1956) були знайдені ропухи звичайні на висоті 1300 м над рівнем моря (полонини Апецька, Рівна), в районі Синевирського озера (1100 м) у великій кількості.

Із зимових сховищ звичайна ропуха виходить у другій половині березня — на початку квітня (на рівнині), в горах — у кінці квітня — травні. Після пробудження ропухи переселяються у найближчі водойми, де паруються і відкладають ікру. Парування триває кілька днів, після чого ропухи покидають водойми і переселяються на сушу, не повертаючись більше у воду протягом усього сезону року. Ікра відкладається у вигляді двох довгих шнурів, у яких один ряд ікринок. Довжина шнурів може досягати 2—3 м, а кількість ікринок у них — 3,5—4 тисячі. Найінтенсивніше відкладання ікри у ропухи звичайної відмічалось при температурі води 16—19°.

Ікра розвивається протягом 15—20 днів: швидкість її розвитку залежить від температури води. В природних умовах розвиток пуголовків триває 55—60 днів при температурі води 21,5°.

Найчастіше ропухи звичайні зустрічаються у вологих затінених місцях, вдень вони ховаються і лише надвечір виходять із своїх сховищ. Тільки у похмуру та дощову погоду їх можна зустріти і вдень.

Ропуха звичайна порівняно млява і незграбна тварина, рухається повільно, іноді невеликими стрибками. Оселившись у певному місці, свій невеликий район залишає лише в період відкладання ікри. Більшість авторів стверджують, що одні й ті ж самі особини ропухи звичайної зустрічались майже в одних і тих же місцях протягом кількох років підряд (І. В. Таращук, 1959; І. Вашаргелі, 1968).

Поживу ропухи звичайні шукають на землі або невисоко на прикореневій частині рослин. Живляться виключно дрібними безхребетними тваринами, головним чином комахами, серед яких переважають наземні нічні малорухливі форми. Насамперед, це пластинчастовусі, багатоніжки, туруни, короїди, прямокрилі, листоїди, молюски, павуки, мурашки, дротяники і багато ін. З добутих останнім часом 16 особин у різних районах області у 12 в шлунках було виявлено поряд з іншою їжею колорадських жуків.

Отже, ропуха звичайна — тварина корисна і її треба охороняти.

 

Ропуха зелена — Bufo viridis Laur. (рис. 3) — менша за ропуху звичайну. Зустрічається переважно в рівнинних районах області. Проте ропуху зелену можна зустріти і в горах на висоті до 1000 м над рівнем моря (Колюшев, 1956).

Довжина тіла ропухи зеленої буває 65—70 мм, але деякі особини досягають 100—120—140 мм (Таращук, 1959). Шкіра ропухи зеленої покрита зверху численними бородавками, знизу тіло вкрите сіткою зморшок з дрібними горбочками. Забарвлення сіро-оливкове або зеленувато-сіре з темно-зеленими плямами неправильної округлої форми, що мають вузеньку чорну облямівку і численні дрібні червоні цятки. Черево брудно-білого кольору, без плям або з невеликою кількістю сіруватих плям чи крапок.

Ропуха зелена веде наземний спосіб життя, вона найрухливіша з усіх ропух фауни України. По землі пересувається досить швидко — стрибками. Як й інші види ропух, є нічною твариною, проте часто можна зустріти активних особин протягом дня в суху погоду.

А.Г. Банников (1969) відмічає, що ропуха зелена поселяється у найсухіших місцях, які майже недоступні іншим видам земноводних.

Результати аналізів живлення зібраних нами тварин такі: найбільше турунів, хлібних жуків, мурашок, довгоносиків, листоїдів, павуків, дощових черв’яків та жуків.

На зимівлю ропухи зелені ідуть після часничниці і раніше від ропухи звичайної та інших видів земноводних. На Закарпатті ропухи зелені зустрічаються до другої половини вересня та початку жовтня, після чого зникають. Найчастіше зимують у тих самих місцях, де переховуються вдень протягом літа: у норах гризунів, під камінням, у щілинах старих будинків, погребах, підвалах, на орних та піщаних грунтах закопується в землю на глибину до 70 см.

І.І.Колюшев (1956) повідомляє про цікавий випадок, який він спостерігав у вересні 1953 р., коли при ремонті водопроводу в Ужгороді у відкритій канаві зібралось дощової ночі кілька тисяч жаб, серед яких було 70—80% ропух зелених. Нами обстежено 6 підвалів під будинками на проспекті 40 років Жовтня в Ужгороді і в кожному знаходили від 6 до 15 особин ропух зелених.

Весною ропухи зелені з’являються в кінці березня — на початку квітня при температурі повітря 8—14°. Часто весняної дощової ночі можна спостерігати зелених ропух, мандруючих у пошуках водойм, калюж, ставків, канав тощо. Потрапивши у водоймище, самка відкладає ікру у вигляді шнура, в якому розташовані яйця в два ряди. Загальна довжина шнура може досягати 7 м, а кількість яєць — 12 800 штук. Ікра відкладається коло берега і прикріплюється до рослин біля дна. Не всі самки відкладають ікру в один і той же час: відкладену ікру можна зустріти протягом усього літа. Так, в околиці Ужгорода (район Дубки) ікра була відкладена зеленою ропухою 29 березня 1969 р. Однак на тому ж місці ми зустрічали її в травні і в середині липня того ж року.

Ікра у зеленої ропухи розвивається швидше, ніж у звичайної. Через тиждень із шнурів вилазять дрібні чорного кольору, майже нерухомі, прикріплені до шнура пуголовки. Метаморфоз настає через 2,5—3 місяці, після вилуплення личинок. Як і у ропухи звичайної, після метаморфозу молоді жаби покидають водойми і масово розселяються навколо них. У Виноградівському районі подібні розселення ропух зелених спостерігались нами на початку липня, в околицях Ужгорода — протягом серпня 1970 р.

Знову до води ропухи зелені повертаються в час настання статевої зрілості, тобто на третьому році життя.

Як уже зазначалось, зелена ропуха дуже часто зустрічається на оброблюваних ділянках полів, у городах, у садах і на виноградниках. Вона живиться комахами, серед яких переважна більшість шкідників сільськогосподарських культур та лісових насаджень. Шкідливі форми комах становлять 65—70% поживи ропухи зеленої.

Таким чином, даний вид слід вважати одним із найкорисніших видів фауни земноводних УРСР.

Поїдання ропухами як зеленою, так і звичайною колорадських жуків, на нашу думку, дає підставу рекомендувати їх як один із засобів біологічної боротьби з цим небезпечним шкідником.

 

ЛІТЕРАТУРА

Банников А. Г. Жизнь животных, т. IV, часть II. М., «Просвещение», 1959;

Колюшев И. И. Материалы по амфибиям Закарпатской области. — Научные записки УжГУ, т. XVI, 1956;

Никитенко М. Ф. Животный мир Советской Буковины. Изд-во Черновицкого госуниверситета, 1959;

Таращук В. І. Фауна України, т. VII, К., Вид-во АН УРСР, 1969;

Терентьев П. В., Чернов А. С. Определитель пресмыкающихся и земноводных, 1949;

Vásárhelyi István. A kétéltűek és hülők hasznáról, káráról. Mezőgazdasági kiadó. Budapest, 1968.

Джерело: Про охорону природи Карпат. Ужгород: Карпати, 1973.

Tags:

Коментувати

Використання матеріалів сайта можливе лише при наявності активного посилання на  http://carpaty.net

Copyright © Регіональний Інформаційний Центр "Карпати" E-mail: carpaty.net@gmail.com