ПРО ДРАГІВСЬКОГО НІМЦЯ
В однім селі сталася така притча: прийшло на народ нещастя. У Драгові був пан на прізвище Німець. І що він собі забагнув? Що його треба колисати від хижі до хижі.
А на Драгівськім хуторі жив великий ґазда Дзвонок, котрий мав слугу Штефана.
Коли на Дзвінка прийшла черга колисати Німця, він радиться зі своїм слугою. Штефан сказав:
— Ставайте коло овець, а я піду колисати.
Нагострив сокиру й хоче йти. Дзвонок налякався:
— Нащо ти береш сокиру?
Штефан нічого не сказав і пішов.
Колише Німця від шести годин до дванадцяти. Колише помалу, а Німець сичить. Почне колисати дужче, а Німець кричить. Кричить по-німецьки, і Штефан його не розуміє.
Подивився Штефан на годинника — одна година по півночі. І думає собі: «Бог би тебе побив, Німцю, більш я тебе не колишу».
Заколисав його так, що Німець випорснув з колиски і серед хижі впав. Штефан розрубав йому голову, зібрався уночі й пішов на полонину до овець.
А Дзвонок злякався і спитав:
— Чому вже не колишеш його?
— Я вже його приколисав… Іди в село і будеш чути, що світ говорить. Не бійся, тобі не станеться нічого.
А в селі люди гомонять. Одні говорять – гаразд учинив, що паскудоту вбив, а другі кажуть – недобре вчинив.
Слухає Дзвонок людські бесіди і приходить на полонину:
— Ну, що говорять люди?
— Одні говорять, що добре вчинив, а другі — що недобре, бо дістанеш темницю.
— Не біда!
На другий день Штефан погнав вівці у високі полонини. Встає ґазда рано, а овець ніде нема.
– Ой жоно! Недобре: ні слуги, ні овець!
І цілу зиму не видно було колиби Штефана. А коли прийшла весна, дивиться Дзвонок — на його полі куриться.
— Жоно, вари їсти, бо щось куриться на нашім полі.
Наварила жона їсти, і ґазда пішов на полонину. Бачить, а його вівці пасуться, і Штефан коло них.
— Де ти був, Штефане?
— Хотів би ти знати? Ну, порахуй вівці! Чи всі? Ґазда полічив.
— Усі.
— Ну, чи красні?
— Красні.
— Та дуже ти хотів би знати, де я був?
— Дуже.
— Ну, ходи зо мною.
І повів його в ліси. І дивиться ґазда: Штефан у лісі вичистив таке поле, що три обороги сіна можна на нім накосити.
Вернулися вони знову до колиби, і ґазда питає: скільки просить Штефан за те, що визимував його вівці. Вийняв тисячу срібних і дає слузі.
— Чекай,— каже Штефан.— Аж перескочу скаканку, ти мені не даси нічого. Аж не перескочу, заплатиш мені.
І зробив собі двометрову скаканку, розігнався і перескочив. Ще півметра вище.
— Ну, бачиш, ґаздо, не мусиш мені платити нічого, бо я добре у тебе визимував.
Одійшов трохи набік і викопав казан грошей.
— Но, держи крисаню.
І насипав йому з верхом крисаню грошей. І каже:
— Чи ти знаєш, хто у тебе служив?
— Ні, не знаю.
— У тебе служив опришок. Дуже тобі красно дякую, що мене визимував, а тепер розлучаємося.
І розлучилися. Штефан пішов у гори, на Кливник.
Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.
Tags: легенда
Коментувати