До змісту

Колись у нашім селі жила бідна удовиця. Нікого в неї не було, лише донька. Файна була дівка, та сватачі не приходили, бо знали, що вдовиця ніякого посагу не дасть.

Та раз найшовся на вдовицину доньку сватач. Бідний-пребідний. Ледве грошей заробив, аби якось свадьбу зробити.

Прийшов день свадьби. Півсела зібралося, бо хотіли ви-діти, яка то буде в бідняка свадьба.

Якраз коли вінці вили, над’їхав туди на коні файний леґінь. У білій сорочці, в широкім чересі — любо подивити. А кінь під ним білий-білий, і в короля такого не було ніколи. Сідло на коні зі шкіри, вишите, а за сідлом великі шкіряні бесаги.

Зліз леґінь із коня, поклонився людям, зняв бесаги і пішов до хижі. А двері до хижі низькі-низькі, дуже би нагинатися. Та не нагнувся він: уперся руками в одвірок, підняв геренду і так зайшов.

У хижі низько вклонився молодій і поставив перед нею шкіряні бесаги.

— Це на свадьбу й на ґаздівство від Довбуша. Живіть щасливо — сказав.

Вийшов із хижі, сів на коня і поскакав у бік полонини. Молода подивила в бесаги, а там повно золота.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда