До змісту

Років двісті тому, а може, й триста, на горах, що між Лугом, Косівською Поляною й Діловим, була полонина. Влітку там випасалася худоба бичківських багатіїв. Власником полонини був мадярський піп.

Одного посушливого літа, коли на пасовищі геть висохла трава, аж земля стала голою, і вівчарі переганяли з місця на місце у пошуках паші, — одного такого літа побачили вівчарі незвичайне джерело, що пробивалося зі скелі. З того джерела текла сонячногаряча вода і, спадаючи на землю, твердла.

Набрали вівчарі тих блискучих грудок і гралися ними. А восени, коли зігнали овець до попівського маєтку, прихопили їх із собою.

Побачив піп у вівчарській тайстрині ті камінці та й питає:

— Звідки таке маєте?

— Се текло долі скалою, панотче, як вода, — пояснив наймолодший із вівчарів.— А внизу твердло. Ми й набрали для забави…

— Це ж золото! — вигукнув піп.— Золото, дурні! Пастухи не знали, що то таке — золото, ані для чого воно, ні що з нього роблять. Тому не виявили здивування.

— Поведіть мене й покажіть, де воно тече,— настоював піп.

Але тієї осені в гори пізно було йти, бо впав великий сніг.

Ледве дочекався піп весни.

Тільки почав сходити з гір сніг, повели вівчарі панотця на полонину, до незвичайної скали. Золотих каменів було там багато, піп наказав визбирати їх до останнього і йому віддати. Ще й сам збирав.

— Треба шукати ще! — наказав.— Тут буде баня…

Всю скалу перебили, всю землю перерили слуги, знайдене золото панотцеві віддали, бо так знали, що лише святий отець має право на ці блискучі камені.

Коли золота уже не стало, піп дав засадити полонину, аби ніхто не шукав на ній золота.

Тепер там шумлять густі ліси.

А люди називають і досі ті гори Банськими. Бо там була баня — копальня, значить.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда