До змісту

Коли виник Бронецький замок, точних відомостей, як і про виникнення інших замків, немає. Знайдені на території замка староримські монети спонукують до думки, що це відбулося в часи Дакії, до складу якої входило і Закарпаття. Тоді тут міг бути римський сторожовий пункт «каструм».

На арену історії Бронецький замок виступає ще в XIII столітті. Ймовірно, замок свого часу належав Галицькій Русі, а потім був захоплений угорськими королями. В дарчій грамоті угорського короля Володислава IV (Куманського) 1273 року говориться, що завойований ворогами його батька Стефана V і угорського королівства Бронецький замок був відвойований якимсь магістром Петром із роду Чак і повернутий під королівську владу. А оскільки на північному сході, крім Галицької Русі, не було іншої державності, то слід вважати, що вороги, які згадуються в грамоті, і є русичі. Але на цьому боротьба не припинилася. Замок знову був одвойований, і угорцям довелося збирати свої сили, щоб вернути його. Про це свідчать інші грамоти, які датуються 1292 і 1296 роками. В них король Андрій III − останній із роду Арпадовичів (наступник Володислава Куманського) — доручив жупану Михайлу і його синам-магістрам Стефану та Павлу, щоб вони Бронецький замок надійно охороняли.

Проте ці грамоти не можуть розвіяти таїну замка, яку він приховує своїм давнім мовчанням.

Конкретних даних ні про виникнення, ні про загибель замка немає, зате збереглася народна легенда.

Жив у замку один цар. Звідкіля він — ніхто не знав. Цар був чужий, не нашої віри. А дружину взяв собі нашу, але вона не розуміла його віри.

У царя був чарівний кінь Татош. Кінь цей ходив на трьох ногах, а підкови у нього були прибиті навпаки, і ніхто не міг по його слідах втямити, куди помчав цар. Хоча кінь мав тільки три ноги, зате в ньому сиділа чортівська сила, він міг плигнути з однієї вершини на другу, з одного хребта — на другий, і ніхто його не міг наздогнати.

Цар був дуже жорстокий і страшенно знущався з людей. А люди нічого не могли вдіяти, щоб себе захистити. Але знайшлася одна баба, що порадила, як бути. І от одного дня, за її намовою, всі жителі околиці вигнали худобу, кожній худобині почепили між роги свічки і наганяють на замок. Як почався шум, рев, як піднявся зі сну цар — ні живий ні мертвий. Думав, чиє то військо, що й мови щось не дуже розуміє.

— А чи ти розумієш, жоно, по якому то вони кричать? — питається вже своєї дружини.

Але й дружина нічого не розуміла. Ще більше налякався цар, сів на свого Татоша і дався тікати. Із замка скочив на одну гору, тоді на другу, на третю. Тут на плиті Татош посковзнувся, а цар полетів у прірву і розбився.

Після смерті царя-поганина людям полегшало. Але були вони злі й на замок, і щоб ніхто більше не оселявся там і не знущався з них, спалили його, а стіни зруйнували.

Відтоді стоять на горі лише замкові руїни.

Під замком у тайниках підземелля залишилися скарби поганого царя. Багато хто хотів відкопати скарби, проте зробити це неможливо. На них сидить чорт з чорною, як смола, бородою по коліна й береже їх. А хто туди зайде, той позбудеться розуму.

Одного разу Юрко Бердар, що жив поблизу замка, помітив, як під камінь залізла вивірка і зникла там. Він почав копати і знайшов золотий скарб. Але скарб був заворожений, і Бердар одразу захворів. Ходив по лікарях, два роки мучився, і ніщо йому не допомогло. Тоді та стара баба, що навчила людей, як вигнати поганого царя, порадила і Юркові віднести назад гроші. Послухався її. Так і було. Поніс скарб на місце, і хвороба зникла.

І вже після того ніхто не наважується шукати скарби царя-поганина.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда