До змісту

Дуже давно, коли мадяри кочували по причорноморських степах, їх почали тиснути печеніги. Хан Алмош надіслав до галицького князя посольство просити допомоги.

У посольстві був і його внук, молодший Арпадів син — Коломан. Гарний стрункий юнак сподобався дочці галицького князя Мілоті. Закохані умовились, що Коломан через якийсь час, коли небезпека мине, зашле своїх сватів.

Чутка про красу Мілоти встигла перейти й за Карпати. Почув про неї й боржавський князь Чорногор, удівець. Він вирішив посвататись до княжни, просити у батька її руки.

Зважаючи на користь для династії, галицький князь дав свою згоду і видав Мілоту проти її волі заміж за Чорногора.

Князь Чорногор жив зі своєю молодою дружиною в Боржавському замку. Щастя його, проте, не було повне, він почував, що серце дружини їсть невідома йому таємна нудьга, яку він даремно намагався розгадати.

Тим часом насувалася гроза. Мадяри були розбиті печенігами і, тікаючи від них, стали на границях Галицької землі й просили пропустити їх далі, на захід через Карпати.

Галицький князь, гадаючи позбавитись непрошених гостей, пропустив їх через свої землі, поставивши умову, щоб вони не чіпали його зятя — боржавського князя Чорногора, на що хан Алмош і його син Арпад дали урочисту згоду й присягу.

Перейшовши Верецьким перевалом Карпати, мадярська орда спустилася по долині Латориці до Мукачева й там сорок днів одпочивала після важкого переходу.

Дотримуючись угоди з галицьким князем, Арпад не чіпав володінь Чорногора й після перепочинку повів свої великі юрми війська на Ужгород, де князем був Лаборець.

Три дні мадяри гучно святкували свою перемогу в Ужгороді. Не радів лиш Арпадів син Коломан. Його серце роздирала нудьга по Мілоті. Він знав, що її віддали за боржавського князя за Карпати. Він хотів, що б там не було, її побачити.

І ось, наче на полювання, він вирушив зі своїм вірним слугою Станіславом насправді шукати Мілоту. Не знаючи місцевості, вони довго блукали лісами й болотами, поки нарешті вийшли на берег Латориці. Змучені й потомлені, поснули.

Тут їх надибали розвідники Чорногора, вислані стежити, як почуваються мадярські орди. Вони взяли обох мандрівників у полон і повели в Боржавський замок до князя Чорногора. По дорозі Станіславу пощастило втекти. їх вели берегом Латориці, й Станіслав несподівано кинувся в річку й відразу пірнув. Стріли, що полетіли слідом за ним, його не досягли.

Коломана привели в Боржавський замок до Чорногора. Той допитав полоненого, але Коломан себе не видав. Тоді князь наказав його замкнути в темницю, у підземеллі замка.

Надаремно шукав Арпад сина — той зник. Тоді він повів своє військо з Ужгорода далі на південь і обложив Земплинський замок.

Тут його знайшов Станіслав і розповів про те, що трапилось. Не чекаючи взяття Земплина, Арпад послав великий загін найкращого війська визволити сина, забувши зопалу про клятву не чіпати володінь Чорногора.

Чорногор, дізнавшись через своїх розвідників, що наближаються мадяри, закрився у своєму замку.

Почалася облога, й почався кривавий бій. Обложені хоробро боронилися, відбивали всі приступи ворога. Сам Чорногор бився, як лютий звір. Проте сили були нерівні. Мадярам пощастило подолати зовнішні оборонні споруди, й вони увірвалися у двір замка.

Мілота, щоб не потрапити живою в руки ворога, одягла на голову шолом і, озброївшись, кинулась також у лави оборонців. Пішла битися й сторожа, залишивши підземелля замка без охорони.

Цим скористався Коломан і вибіг зі своєї темниці. Знявши зброю з убитого воїна, він кинувся на допомогу своїм.

1 коли йому на дорозі трапився молодий оборонець замка, він пробив його мечем.

Воїн упав, і шолом скотився з його голови. Коломан із жахом упізнав Мілоту. Він не витримав і тут же пробив собі груди мечем і впав поруч із коханою жінкою. Так їх і знайшли воїни Арпада після бою, коли всі оборонці замка були перебиті.

Дізнавшись, що сталося, Арпад у гніві наказав Боржавський замок цілком зруйнувати і зрівняти із землею. Лише купа руїн та рови навколо них на околиці села Вари в долині Боржави зберігають про нього пам’ять вже понад тисячу років.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда