До змісту

Над Раховом височить гора Плечі.

Її, мабуть, тому так називають, що на вершину все виносять на плечах. Навіть кінь туди не вийде — гора дуже крута.

А може, тому така назва, що подібна на людські плечі.

Вона не така, як тутешні гори в цих місцях. Без лісу й кущів. На ній росте низенька, але густа трава, а в ній — квіти й квіти.

В народі ходить повір’я, що гора була такою, як усі інші — розлогою, з рівниною на вершечку. І легко можна було вибратися туди.

Серед зеленого поля стояла собі невеличка дерев’яна хатина. Жила в ній жінка-вдовиця, а інакше − босорканя. Такої, мабуть, ніде в Карпатах не було. Хто їй бодай поглядом не вгодив, у того щастя й радість відбирала: дітей умертвляла, худобу наврочувала. А хто шанував її, тому допомагала, у лихові зараджувала: дівчині легіня приворожувала, хлопцеві дівчину обирала.

А мала босорканя двох синів-близнюків. Обдарувала їх великою силою: ще хлопчиками були, а вже з ведмедем боролися, а коли парубками стали, дерева з корінням могли виривати.

Та були босорканині хлопці чисті душею, ніколи й нікому лиха не робили.

Одного разу вдосвіта розбудила босорканя синів і посилає по дрова:

— Принесіть по в’язанці,— каже,— та самі не трудіться, а дроворуба пошукайте, від нього й відберіть.

Не сподобалася синам материна наука, але змовчали й рушили в ліс.

У лісі й справді надибали дроворуба. Чоловік саме склав дрова у в’язанку й сів припочити.

— Що маємо чинити? — питає один брат другого. — Забрати дрова — лихо зробити, не забрати — мамі не догодити.

— Звідки їй знати? — відповів другий. — Принесемо їй дров, та й уся біда.

Босорканя з хати не виходила, а все бачила: дивилась у відро з водою, там, як у дзеркалі, було видно, що її сини чинять. Розсердилася вона за той непослух і надумала люто їх скарати.

Принесли хлопці в’язанки, а мати вже на порозі чекає, очима їх пропікає:

— Будьте прокляті! — залаяла їм. — Вітрами станьте: північним і південним, щоб ніколи разом не були, а в бійці зустрічалися. Най вам громи та блискавки рідними будуть, не я!

Тої ж миті брати-близнюки стали невидимими вітрами. Закружляли вони над полонинами, лісами й горами, селами і скелями. Піднімали хмари-тумани, дерева ламали, з громами браталися. У різні сторони розлетілися, потім один одному назустріч неслися.

Загадали брати-вітри помститися лихій матері. Зустрілися біля рідної хати й почали дути на гору — один із півночі, другий із півдня.

Вийшла босорканя з хати і впізнала своїх синів.

— Синочки,— заблагала,— не робіть цього, бо гору зрушите!..

Та не зважили сини на крик злої матері-босоркані, щосили на гору напирали. Зрушилася гора, й хату почало присипати.

Гадала босорканя втекти, але не встигла: присипало її землею, камінням, потім знову землею.

Багато-багато віків відтоді минуло.

А брати-вітри все ще не вгавають: ні взимку, ні влітку, ні весною, ні восени. Все зустрічаються на Плечах.

Шумить трава, хилять свої голівки нечуйвітри.

А взимку на вершині завірюха й завірюха.

Люди кажуть, що то вітри снігом присипають свою матір-босоркашо. Аби не ожила, людям зло не робила.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда