До змісту

Колись, дуже давно, ще в давніших часах, у долині ріки Жденянки управителем був Крайник Тімот. На високому пагорбку над селом Жденевом була у нього панська садиба. Звідти він міг відразу охопити оком усі свої володіння. Родина в нього велика, дітей багато, але гордився лише старшою дочкою Даялою. За тридцять земель не було подібної красуні! Струнка, як смерічка, гнучка, як берізка, а ступала вона, як гірська сарна.

А коли прикрашала себе вінком із гірських квітів, то це була справжня лісова царівна, хоч і одягалася вона небагато — в домотканий одяг, і лише взута в червоні сап’янові чобітки.

Серед юнаків, які упадали коло неї, був син волосянського дячка Павло — вродливий хлопець, дуже чесний і довірливий. До того ж, чудово грав на гуслях.

Часто його запрошували на весілля. Люди хлопця любили. Даялі подобалося, що серед її численних поклонників був цей юнак, загальний улюбленець. Вона почала виявляти прихильність до нього, але насправді його не кохала.

Наближалися м’ясниці. Павло якось заговорив Даялі про одруження.

— Перш аніж дати тобі свою згоду, я мушу випробувати твоє кохання — чи справді мене так дуже кохаєш,— відповіла дівчина. — Ти говорив, що гратимеш у суботу на весіллі в Тихому. Так от слухай мою умову. Коли настане присмерк, ти залишиш весілля й підеш до нас так, щоб у північ був тут. Я не спатиму й тебе чекатиму. Коли заграєш на гуслях, я вийду й дам тобі відповідь.

— Гаразд! — зрадів юнак, не маючи ніякої підозри.

Як тільки смерклося, він вибрав слушну хвилину, непомітно лишив весілля й рушив у дорогу на Жденево. Іти було далеко, і щоб скоротити собі шлях, пішов навпростець, лісом. Дорогу знав добре. Ніч була місячна, морозна. Снігу в лісі багато, йти тяжко. Але Павло йшов і йшов,— годину, другу. Раптом у лісі розляглося тонке, тягуче виття. Хлопець приспішив ходу. Але навколо почали миготіти якісь тіні. Це були вовки, що йшли по здобич, їхні хижі очі раз у раз світилися зеленими вогниками між дерев. А Павло був без зброї. Правда, він міг вилізти на дерево, але боявся запізнитися до коханої дівчини. Почав грати на гуслях. Вовки відбігли. Але не пішли геть, увесь час кружляли навколо.

Так він ішов ще з годину-півтори, весь час граючи. Нарешті над селом на високому пагорбку показалася в місячному сяйві садиба Крайника Тімота. Вовки спинилися й відразу зникли.

Павло з полегшенням зітхнув і, піднявшись до садиби, заграв під вікном Даяли свою улюблену пісню.

Але ніхто вікна не відкривав, ніхто не зустрів його, тільки за якийсь час вхідні двері рипнули й грубий чоловічий голос гукнув:

— Чого людям спати не даєш? Не знайшов іншого часу? Забирайся геть!

І двері грюкнули.

Павло зрозумів, що з нього поглузували. Його охопило почуття образи й сорому. І замість того, щоб зійти в село, він пішов лісовою гущавиною просто на Пікуй-гору.

Зовсім знесилівши, на світанку додибав він глибоким снігом до самої верхівки. Тут ще раз заграв свою пісню назустріч сонцю, що вже сходило, і зовсім безсилий ліг під скелю й заснув.

Так і знайшли його з гуслями за пазухою люди, які вирушили на пошуки по слідах у глибокім снігу.

Вбиті горем, батьки юнака прокляли Даялу,— щоб доля була до неї така жорстока, як вона до їхнього дорогого сина, щоб не було в неї в житті щастя, щоб не зустрівся їй юнак, який полюбив би її, щоб ніколи вона не мала від людей ні любові, ні приязні, ні співчуття!..

І збулося це прокляття. Люди відсахнулися від гордовитої красуні. Ніхто з молодих людей не звертав на неї уваги. Так і лишилася вона старою дівкою. Постаріла, й краса її зів’яла. А коли батьки її померли і брати оселилися внизу в селі, тоді Даяла лишилася жити в похмурій садибі на горі сама. І почала вона ворожбитувати, знахарювати.

За народними переказами, стара ворожка і тепер живе, все бродить лісовими хащами − шукає чародійних трав. Раз на рік, у день смерті Павла, в неї прокидається сумління, і тоді вона йде на Пікуй, на те місце, де загинув юнак, і там гірко плаче за своєю молодістю й зів’ялою красою.

Відтоді звуть люди верхівку гори Пікуй Гуслями.

Коли над Карпатами лютує буря, коли північний вітер в ущелинах і поміж скель свище, гуде на різні голоси, людям чується, що то бідолашний Павло грає на своїх гуслях.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда