Сучасна фауна ссавців Закарпатської області нараховує 75 видів, підвидів, форм і різновидностей комахоїдних, рукокрилих, хижих, зайцеподібних, гризунів та парнокопитних.

З комахоїдних звірів у всіх вертикальних зонах поширений кріт: на низовині, в передгір’ях, у річкових долинах – крупним південний кріт, у субальпійській зоні – дрібний. Бурозубки звичайна й мала в усіх лісах і в субальпійському поясі. Альпійська бурозубка поширена в гірських лісах, у субальпійській зоні вона дрібніша. Кутори водяна й мала зустрічаються в сирих лісах, біля водойм. Білозубки мала й білочерева поширені переважно в антропічних ландшафтах, у субальпійський пояс не заходять. їжак зустрічається в лісах низовини, передгір’їв, високо в гори не піднімається, надаючи перевагу культурному ландшафту, міжгірним долинам. У зимовій сплячці перебуває від 4 до 5,5 місяця.

З рукокрилих поширені підковоноси, нічниці, довгокрил, вухані, широковух, вечірниці, нетопирі, кожанок, лилик, кожан та інші; з хижих звірів – куниці лісова, кам’яна, тхорі лісовий, степовий, ласка, горностай, норка європейська, борсук, видра річкова, бурий ведмідь, лисиця, єнотовидний собака, вовк, кіт лісовий, рись. Із зайцеподібних поширений заєць сірий, а також акліматизовані біляк, дикий кріль.

З гризунів зустрічаються соні горішникова, сіра і лісова, білка, ховрах європейський, мишівка північна, пацюк, хом’як, миші хатня, маленька, польова, лісова малоока і жовтогорла, полівки – темна, чагарникова, снігова, водяна, руда лісова, ондатра.

Із парнокопитних звірів поширений олень, козуля, дика свиня і завезені для акліматизації муфлон і лань.

Для Закарпаття характерним є переважання лісових видів. До них належать більша половина ссавців, поширених в області, серед них європейсько-сибірські (звичайна і мала бурозубки, водяна кутора, кожанок північний, білка, мишівка північна, лісова миша, водяна і звичайна полівки, бурий ведмідь, горностай, рись та інші) становлять 17 %. Європейські види (кріт, сіра, горішникова і лісова соні, жовтогорла миша, руда і чагарникова полівки, лісовий тхір, європейська норка, лісовий кіт та інші) становлять понад 20 %. В теріофауні області є тварини з південних країн. Це мала кутора, мала білозубка, малий і великий підковоноси, гостровуха й велика нічниці, довгокрил, пізній кожан, заєць сірий, дика свиня та інші. Альпійська бурозубка і снігова полівка – гірсько-альпійські елементи теріофауни.

Степових видів у складі теріофауни в області налічується 5,5 % (білочерева білозубка, ховрах, хом’як, степовий тхір). Палеарктичними є вовк, лисиця, борсук, ласка, видра; понтичними – хатня миша; європейсько-маньчжурськими – польова миша, їжак, миша-малятко, косуля, олень; ондатра – компонент американської фауни.

Переважання лісових форм ссавців на Закарпатті дає підстави вважати, що ліс, як середовище, був основним ландшафтом на вказаній території досить довго (вважають, що з неогену). Ліси мінялися відповідно до кліматичних умов від субтропічних до тайгових і листяних, але біоценотичні умови в них були сприятливі для життя лісових наземних хребетних. Лісові ссавці сьогодні є ядром сучасної теріофауни області. В голоцені фауна ссавців набула сучасних обрисів, пізніше на її склад і формування вирішальний вплив мала людина, яка обмежила і зменшила запаси крупних звірів, а деяких знищила зовсім (великоротий олень, мамонт).

В історичний час були повністю винищені 8 видів крупних промислових звірів: тарпан (IX–XI ст.), бик первісний, або тур (XII– XIV ст.), зубр (XIV–XVI ст.), лось (XVI–XVII ст.), бобер річковий (XVII–XVIII ст.), бабак гірський (XIX ст.), заєць-біляк і сарна (XIX ст.). У середині 40-х років XX ст. реальною була загроза вимирання благородного оленя та бурого ведмедя. Тільки завдяки рішучим заходам по охороні з боку радянських органів удалося зберегти, а потім і відновити кількість цих звірів.

Теріофауна поповнилася протягом останнього століття новими видами. У 1921 році ондатра, акліматизована ще раніше в Західній Європі, розселилася і на території Закарпаття, стала складовою частиною теріофауни. У 1953 році було акліматизовано єнотовидного собаку, а в 1961 – зайця-біляка. В 1971 році завезено муфлона з популяції, акліматизованої в Західних Карпатах, а в 1976 – лань. Періодично заходять в Закарпатську область лось і зубр.

У складі ссавців, крім якісних, відбулися й кількісні зміни, які зумовлені скороченням лісовкритої площі, антропізацією ландшафту, промислом. Мало стало крупних звірів, серед них переважають молоді, менше – середнього віку, старих майже зовсім немає.

Промислові звірі області за видовим складом різноманітні. До них належать кріт, лисиця, вовк, єнотовидний собака, бурий ведмідь, борсук, кам’яна й лісова куниці, ласка, горностай, лісовий і степовий тхорі, норка європейська, видра річкова, кіт лісовий, рись, заєць сірий, заєць-біляк, білка, ондатра, сіра соня, ховрах європейський, хом’як, водяна полівка, дика свиня, козуля, олень, муфлон, лань. Проте промисел існує тільки на обмежену кількість видів, зокрема на дику свиню, оленя, козулю, на зайця сірого, лисицю, вовка, куницю і рись. Взагалі, за останні 40 років на території області було здобуто близько 1,5 млн. диких хутрових звірів. На оленя і козулю полюють за платними відстрілочними картками.

Олень карпатський за зовнішніми ознаками близький до західноєвропейського, але окремі особини мають досить великі відхилення у будові рогів і наближаються до маралоїдів. Гірський рельєф, висока вологість, глибокі сніги, постійне переслідування хижаками (вовк, рись), багаторазове змішування в минулому з популяціями Західної Європи, забезпеченість кормами, ізольованість популяції – все це сприяло формуванню карпатської різновидності оленя. Сьогодні він поширений тільки у гірських лісах. Кількість його визначається доступністю кормів у сніжний період. Кормові умови в закарпатських гірських лісах для оленячих звірів поступово стають менш сприятливими, ніж 10–20 років тому. Основна маса лісів, як відомо, у свій час дуже вирубувалась. На цих площах замість вирубок і молодників тепер молоді насадження віком 20–40 років. Вони займають найбільшу площу і характеризуються найменшою кормовою цінністю.

В сучасний період найбільшого значення в збільшенні поголів’я набуває цілеспрямована діяльність людини, скерована на поліпшення кормової бази. Для цього необхідне створення кормових насаджень із кущів і дерев, однорічних і багаторічних кормових полів із сільськогосподарських культур, раціональної мережі обходових, квартальних та інших просік, влаштування годівниць, солонців і забезпечення їх кормом у сніжні зими, контроль над кількістю крупних хижаків (вовк), регуляція вікової і статевої структури популяції оленячих. В угіддях щороку зустрічається від 4 до 5 тис. особин.

Козуля на відміну від оленя поширена не тільки в горах, але і в лісах Закарпатської низовини. Належить до крупної середньоєвропейської раси. Споживає ті ж самі корми, що й олень. На відміну від нього, гілкові корми і кору молодих насаджень їсть у великій кількості і в безсніжний період року. Тому козуля більше шкодить молодим лісам. При щільності понад 5 особин на 1 км2 завдає лісовому господарству певних збитків.

Щороку в угіддях є від 4 до 7 тис. особин. Сучасна кормова ємність закарпатських лісів здатна без шкоди лісовому господарству вмістити 16–20 тис. особин козуль, тобто у 5 разів більше. Козуля краще, ніж олень, здатна пристосовуватися до антропізації угідь завдяки більшій плодючості, швидше відновлює свою кількість. Поширення козулі на низині та в передгір’ї надає їй певних переваг, бо там немає основних ворогів (вовка і рисі), взимку сніги неглибокі (відомо, що сніги, глибші 35–40 см, згубні для козуль), немає також і основного конкурента на їжу – оленя. Козуля краще використовує корми із штучних годівниць, влітку при нестачі гілкових та інших кормів задовольняється сільськогосподарськими культурами.

У горах, де козуля є конкурентом оленя, співвідношення цих видів регулюють так, щоб на одного оленя було не більше 4–5 козуль, або ж там, де є 8 козуль на 1000 га лісу, не повинно бути жодного оленя.

Дика свиня – крупний промисловий звір. Поширення її обмежене гірськими лісами. Звідси вони окремими гуртами заходять у передгір’я, субальпійський пояс та міжгірні долини, де часто на схилах нищать сільськогосподарські культури. В низинні ліси часто заходять дикі свині із передгірної зони. Чисельність помітно міняється з року в рік. Коливання кількості залежать від умов зимівлі. Глибокий сніг (понад 50 см), нестача кормів негативно впливають на кількісний стан популяції. Ослаблені й виснажені суворими зимами тварини стають легкою здобиччю вовків та інших хижаків, часто хворіють. Після сприятливих зим кількість їх помітно зростає. В угіддях стає в 3–5 разів більше особин. Якщо рік був урожайний на буковий горіх, жолуді, тоді на другий рік у 3-12 разів зростає поголів’я дикої свині. Чисельний стан досить добре регулюється промислом. Кількість особин, яка підлягає відстрілу, щороку встановлюється в кожному господарстві. В 1985 році в угіддях Закарпаття нараховувалось 3900 особин.

Муфлон європейський з часу завезення (1971 р.) встиг розплодитися. Кількість особин наближається до 50. Вид перспективний для розселення. У вільних угіддях, особливо в горах, розселяти його недоцільно, бо він стане легкою здобиччю вовків, рисі, а молодняк – лисиць. Господарства з напівпарковими умовами можуть бути створені на Закарпатській низовині в кількох пунктах.

Заєць-русак належить до південної різновидності, поширений від низовини до субальпійського поясу, але тримається відкритих угідь, узлісь, уникає суцільних лісових масивів. Чисельний тільки на низовині, в передгір’ях, річкових долинах і на безлісих гірських схилах. Кількість зайця помітно змінюється по роках. У змінах його чисельності найбільше значення має виживання першого приплоду весною. Промисел регулюють обмеженням кількості днів на тиждень і тривалості часу полювання та кількості впольованих особин на одного мисливця. У 1985 році зайців в угіддях нараховувалося 5846 особин. Бурий ведмідь в області поширений тільки у гірських лісах. Особини, яким минуло 12–15 років, досягають 250–340 кг. Кількість ведмедів на сьогодні не перевищує 350–400 особин. Це рідкісний звір в УРСР, і надалі залишається під охороною, але із популяції періодично видаляють старих, хворих, травмованих особин, які здатні нападати на людей і сільськогосподарських тварин. Оптимальною для закарпатських лісів вважається щільність – 3 особини на 10 км2. Щоб досягти такої щільності, поліпшують екологічні умови лісів – висаджують дикі плодові (лісову грушу, яблуню, дику сливу), створюють кормові поля, оберігають ягідники.

Куницеві звірі становлять велику цінність, тому більшість з них цілорічно охороняється.

Борсук поширений від низин до верхнього лісового поясу. За останні десять років його кількість зросла від 680 до 1060 екземплярів. Незначне збільшення кількості цього звіра пояснюється багатьма причинами, серед них і конкуренція з лисицями за нори і корми, випадки браконьєрського полювання заради жиру. В закарпатських угіддях кількість борсука може бути оптимальною при наявності 2 особин на 1 км2 замість сьогоднішніх 0,3 особини.

Кам’яна куниця поширена переважно в культурному ландшафті, часто є супутником людських осель, у лісах живе тільки там, де немає лісової куниці. В гори високо не заходить. У населених пунктах має значення в регулюванні кількості пацюків, мишей, горобців, кільчастих горлиць та голубів-сизяків.

У гірських високостовбурних лісах водиться лісова куниця. Вона надає перевагу змішаним і буковим насадженням. Кількість її обмежена, зазнає певних коливань. У 1985 році в угіддях нараховувалося близько 3000 особин куниць обох видів.

Степовий тхір – мешканець Закарпатської низовини і тільки в тих місцях, де є ховрахи, хом’яки, якими живиться. Лісовий тхір зустрічається у всіх лісах і населених пунктах, є конкурентом кам’яної куниці. В 1985 році їх нараховувалося понад 3500 особин.

Горностай – рідкісний звірок із значним вертикальним поширенням (103–2061 м над рівнем моря). Взимку набирають повністю біле хутро тільки ті особини, які живуть у горах вище 600 м, решта має волосяне покриття з рудими плямами.

У всіх природних зонах поширена ласка. За давньою традицією, яка побутує серед населення Закарпаття, ласка і горностай ретельно охороняються, як надто корисні звірки, що живляться мишами, пацюками, полівками.

Норка європейська і річкова видра зустрічаються дуже рідко. Кількість норки звичайної не перевищує 30-40 особин, а видри – 105-140. Вживаються заходи по відтворенню кормових умов водного середовища, без яких ці види відновити свою чисельність не можуть.

Лісового кота відносять до середньоєвропейського підвиду. Поширений у передгірних та гірських лісах, восени часто полює і на відкритих безлісих угіддях та орних землях, у річкових долинах. Періодично мандрує за кормами з передгірних лісів у низовину. Лісовий кіт занесений до Червоних книг СРСР та УРСР. У гірських лісах його часто витісняє рись. У 1985 році котів було понад 800 особин.

Рись зустрічається тільки в гірських лісах, де є вітровали, буреломи, скелясті урвища. За забарвленням близька до південноєвропейської рисі, тому її відносять до окремого підвиду. Чисельність рисі регулюють промислом. У 1985 році в угіддях Закарпатської області взято на облік 146 особин.

Лисиця поширена від низин до субальпійської зони. Цей вид чисельний. Полюють на лисицю без обмеження у встановлені строки. Щільність її на 1 км2 може змінюватись у значних межах, що залежить від особливостей середовища. Знищує лисиця мишей і полівок. У 1985 році в угіддях Закарпаття нараховувалося близько 1400 особин.

Вовк із гірських лісів, де перебуває постійно, здатний влітку заходити на полонини (нападає на худобу), а взимку заходить у нижній лісовий пояс в річкові долини (міграції диких копитних). Кількість вовка повинна строго контролюватися. Вважається доцільним залишати його у складі фауни області як біологічний вид, але кількість не повинна перевищувати 6–8 особин. При більшій кількості стає помітною його негативна роль у тваринництві. Він знищує диких копитних, розносить сказ. В результаті послаблення контролю поголів’я вовка зросло порівняно з 1963 роком (в цей рік була мінімальна його кількість за останні 40 років) у 5 разів і становить понад 100 особин (1985 р.).

Єнотовидний собака хоч і став складовою частиною фауни Закарпаття, перспектив для розмноження немає, бо угідь придатних для його життя (пониззя крупних річок) дуже мало. Ондатра також перспектив у майбутньому не має, кількість її сьогодні надто мала, не перевищує 2500 особин. В угіддях нараховується щороку 4-8 тис. білок, 105-140 особин річкових видр.

Багато зроблено для відтворення кількості копитних та інших цінних промислових звірів за роки Радянської влади. Регуляція промислу здійснюється визначенням щороку кількості копитних та деяких куницевих і рисі, які підлягають відстрілу. Скорочуються або продовжуються строки полювання (заєць, лисиця, білка), забороняється на певний строк здобування звіра, вводяться картки для відстрілу, вилучаються на певний час частини угідь з експлуатації.

Відстрілом досягаються також і селекційні цілі, регулюється вікова і статева структура копитних, а деколи й генетична. Визначається також кількість днів на тиждень, коли дозволяється полювання, і денна кількість здобичі на одного мисливця.

У регуляції промислу важливе значення надається врахуванню коливань кількості окремих видів, їх екологічних особливостей, бо від цього залежить успіх промислу, якість одержаної продукції та можливості відтворення.

У багаторічних коливаннях кількості як промислових, так і багатьох інших наземних хребетних добре простежуються дві групи причин – біогеоценотичні та антропічні. У біогеоценотичних важлива роль належить циклам, пов’язаним із сонячною активністю. У лісових екосистемах плодоношення й рясні врожаї насіння, горіхів, наростання зеленої маси співпадають з малими й великими циклами сонячної активності. В результаті в складному ланцюгові лісових екосистем розпочинається помітне зростання кількості тварин – споживачів насіння, горіхів, жолудів, ягід, плодів (миші, полівки, білки, соні, дикі свині, рябчики та інші), які сприяють збільшенню кількості тих, що живляться тваринами (лисиці, куниці, тхорі, сови та інші хижаки). Потім на 4–5-й рік помітне зниження кількості хижаків, і тварин стає на певний час мало.

Антропічні причини в коливаннях кількості тварин проявляються в тому, що людина вносить своєю діяльністю зміни в екосистеми, наприклад, вирубуванням промислових плодоносних лісів і заміною їх молодниками на значних площах. Отже, зникають умови, зменшується кількість насіння, горіхів. Згубний вплив сніжних і суворих зим на копитних людина зм’якшує турботою про них. У зайця коливання кількості обумовлені інтенсивним промислом та захворюваннями. На Закарпатті є чимало видів ссавців, які споживають велику кількість комах, молюсків, мишей, полівок, пацюків та інших шкідливих тварин. Це в першу чергу дрібні й середні хижаки, комахоїдні, рукокрилі. Значна роль у споживанні комах належить комахоїдним ссавцям. Бурозубки, мінімальна кількість яких в окремі роки становить 150 особин на 1 га лісу, споживають з кожного гектара близько 4,5 ц комах (сира маса), з них більша частина шкідливих. Білозубки, середня кількість яких в окремі роки становить 15 особин на 1 га сільськогосподарських угідь, щороку споживають понад 50 кг (сира маса) шкідливих комах з кожного гектара. Таку ж роль відіграють і рукокрилі.

Під час останніх інвентаризацій кількості хижаків (у 1968, 1969, 1982 роках) на Закарпатті чисельність оцінювалася в 6 тис. лисиць та 8,5 тис. лісових тхорів, які споживали щодня близько 35–40 тис. мишей і полівок, а протягом року– 12–14 млн. Вони – важливий компонент в біологічних та інтегрованих методах боротьби з шкідниками сільського господарства. Тому при плануванні людиною промислу завжди враховуються особливості динаміки чисельності тварин, а також те, що деякі з них є важливими консументами різних шкідливих тварин (комах, мишей, полівок, пацюків, ховрахів), вони є завершальним етапом енергетичного потоку в екосистемі і в кумуляції біомаси. Отже, обсяг щорічного промислу залежить від багатьох причин і звичайно планується на Закарпатті так, щоб корисна роль тварин не зменшувалась, а зростала.

До Червоної книги СРСР із закарпатської фауни ссавців занесено середньоєвропейського лісового кота і довгокрила. До Червоної книги УРСР занесено ще 13 видів.

Акліматизація звірів проводиться в обмежених розмірах. Ондатра, завдяки екологічній пластичності, легко пристосовується до змінених людиною умов, заселяючи нові екологічні піші – заростаючі болотною рослинністю меліоративні канали, мілководні ділянки ставків, окремі береги річок. Уміле господарювання, раціональний промисел і охорона ондатри сьогодні дозволяє здобувати 600-1000 особин на рік. У майбутньому можлива акліматизація колонка у хвойних лісах, дикого кроля в передгір’ях, а також розселення муфлона і лані в господарствах з напівпарковим утриманням.

Насиченість біогеоценозів місцевими видами, майже повна відсутність вільних екологічних ніш у екосистемах обмежує можливості акліматизації нових видів звірів.

Реакліматизація на території області можлива тільки тих видів, причиною зникнення яких була не зміна біоценотичних умов, а надмірний промисел, наприклад, зубра. Можлива реакліматизація гірського бабака, завезенням групи особин з популяції, поширеної у Західних Карпатах.

Поряд з роботами по акліматизації варто розширити роботи по розселенню окремих видів у їх природному ареалі. Вдало, наприклад. у 1959–1960 роках було розселено козулю із гірських лісів у низинні дубравні.

Обмеження кількості шкідливих ссавців і попередження негативної ролі в господарствах інших звірів здійснюється знищуванням (вовк, пацюк, хом’як, звичайна полівка та ін.), контролем кількості особин (рись, лисиця), охороною біологічних ворогів дрібних гризунів (ласки, тхорі, куниці, їжаки, сови, кані, боривітри та інші).

Оптимальна кількість рисі в лісах становить 2 особини на 1000 км2. Кількість лисиць, тхорів та інших хижаків доводять до мінімуму там, де випускають в угіддя фазанів, розводять іншу пернату дичину (куріпку). Для попередження пошкодження садів зайцями, крім захисту молодих плодових дерев, посилюють промисел на них, якщо виникає в цьому потреба.

У споживанні дрібних гризунів велика роль належить у всіх вертикальних зонах хижакам. Видів і особин хижих ссавців, які живляться переважно дрібними гризунами, в Закарпатській області більше, ніж у будь-якій іншій області УРСР. Тому кількість полівок і мишей на полях і лісах така, що у втручанні людини і застосуванні інших засобів боротьби з ними немає потреби. Тільки в окремі роки виникає потреба в застосуванні отрут у вогнищах сірої полівки. Щорічна користь хижих ссавців від знищення гризунів становить 55–270 тис. карбованців.

У майбутньому, на найближчі 15–20 років, велике значення у збереженні генофонду і збільшенні продуктивності хребетних матиме відновлення екологічної різноманітності культурних угідь і лісів (заміна монокультур хвойних лісів багатоярусними змішаними), збільшення кормових і захисних властивостей лісів, створення природного парку, резерватних ділянок на 50 % усіх мисливських угідь, збереження природних екосистем серед культурних угідь та інше.

На Закарпатті, в Хустському районі, працює звіроферма, яка спеціалізується на розведенні норки. Нутрієводство розвинуто в області переважно в індивідуальних, особистих господарствах колгоспників і робітників. Варто йому приділити більше уваги з боку колгоспів, радгоспів, лісокомбінатів, заготівельних організацій споживчої кооперації, окремих лісництв і виробництв. Заболочених, непридатних для землеробства земель на Закарпатській низовині ще досить багато. На них можна організувати напіввільне розведення нутрій та ондатр. Груба болотна рослинність – достатня кормова база для цих гризунів.

За останні роки набуло поширення розведення в особистих господарствах фреток та інших помісей і гібридів різних куницевих, норок, тхорів, горностаїв, куниць тощо. В майбутньому неабияке значення матиме штучне створення високопродуктивних популяцій деяких промислових і мисливських тварин у природних угіддях.

Нарешті має значення збереження генофондів аборигенних сільськогосподарських порід тварин, які були виведені населенням протягом століть. До цих порід належать гірсько-карпатські вівці «цуркан» і «рацька», гуцульські коні «гуцуляк», свині «монголиця», буйволи та паннонське відріддя сірої української великої рогатої худоби. Згадані породи збереглися в дуже обмежених кількостях.

Гірсько-карпатські вівці мають цінні біологічні особливості: високу молочність, плодючість, невимогливі до кормів і умов утримання, мають довгу грубу вовну (за рік відростає до 30–60 см). Ці вівці добре пристосовані до суворих умов гірських пасовиськ, мають універсальну, але низьку продуктивність, остання була причиною схрещування аборигенів з іншими, більш продуктивними породами. В результаті робіт по поліпшенню продуктивних якостей аборигенів у помісей різних поколінь втрачено цінні біологічні й продуктивні ознаки, що веде до зникнення і самої аборигенної породи, хоч на її продукцію (грубу і довгу вовну, молоко, кожухову шкуру та інші продукти) попит з боку килимарного, харчового, хутрового виробництва зростає.

Гуцульський кінь має виключну здібність орієнтуватись у гірських лісах у нічний час, добре зберігає стадний інстинкт, здатний переносити великі вантажі, отже він незамінний у горах.

Закарпатські відріддя буйволів характеризуються високою молочністю, великими розмірами і значною витривалістю в роботі як тяглової сили.

Порода свиней «монголиця» за зовнішнім виглядом нагадує дикого кабана. Поросята народжуються смугастими. Зберігаються смуги до 3–4-місячного віку, щетина в них кучерява, рило видовжене. У самців сильно розвиваються ікла. Ця порода свиней пізньостигла, але здатна давати високу продуктивність на підніжних кормах (трави, жолуді, букові горіхи, опеньки), обходитися без дорогих концкормів. Стійка до захворювань. Має й інші цінні біологічні особливості.

Генофонд паннонського відріддя сірої української худоби та «монголиці» зберігається в національному парку Хортобадь в Угорській Народній Республіці.

Для збереження генофонду закарпатських аборигенних порід сільськогосподарських тварин варто використати можливості окремих радгоспів і колгоспів, зональної Гірсько-Карпатської та Закарпатської державної сільськогосподарської станцій (с. В. Бакта), а також Карпатського державного заповідника. В їх обов’язки, крім усього іншого, повинно входити утримання і розведення в чистому стані та охорони аборигенних порід (від змішування з іншими породами) зникаючих закарпатських сільськогосподарських примітивних тварин, які мають цінні в прикладному плані біологічні особливості, набуті в процесі тривалого розведення (вважають, що з часів заселення території Верхньої Тиси кельтами).

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Tags: ссавці, хребетні