У зв’язку з суворими умовами існування, що є крайніми для зростання деревних порід, в субальпійському поясі сформувалась перехідна смуга від лісів до безлісного альпійського поясу – смуга заростей слаників із гірської сосни жерепа, вільхи зеленої, ялівцю сибірського, рододендрона східнокарпатського. Три перших утворюють своєрідні угруповання, які часто в літературі називають криволіссям.

Сланкі шпалерні чагарники поширені в крайніх для деревних форм умовах місцезростання, за верхньою межею лісу в різних гірських країнах – від тропіків до холодно-помірних зон, утворюючи тут різноманітні формації. Найбільші зарості жерепняків зустрічаються на Горганах, Чорногорі, менше – на Свидовецькому хребті.

Зарості гірської сосни жереп – жерепняки. Гірська сосна – типовий середньоєвропейський вид, ареал якого обмежений Альпами, Карпатами й північною частиною Балканського півострова.

Гірська сосна жереп має типову форму сланця. Походження жерепа, як і інших слаників, зв’язано з несприятливими умовами існування. Як правило, жерепняки ростуть чистими заростями. Поодиноко тут зустрічаються такі чагарники, як верба сілезька, малина, шипшина повисла, яловець сибірський, жимолость чорна, вільха зелена, з деревних порід – ялина звичайна, явір, горобина звичайна. У живому наземному покритті найбільш типові чорничники, зелені й сфагнові мохи та лишайники, порівняно менше зустрічається квіткових трав’янистих рослин і папоротей.

Поновлюється гірська сосна як вегетативним, так і насіннєвим шляхом. Добре плодоносить. В урожайні роки на одному кущику зустрічається в середньому 50–60 шишок. Середня кількість насіння в шишці – 26–105. Жерепняки досить добре пристосувалися до суворих умов високогір’я, самовідновлюються. Зменшення їх площі за останнє століття відбувається в результаті інтенсивного знищення їх людиною (спалюванням, викорчовуванням).

Зарості вільхи зеленої – вільшняки. Крім жерепняків, по всій Євразії зустрічається ще й другий тип слаників – вільшняки, або леличники.

В Українських Карпатах проходить західна межа ареалу вільхи зеленої, поширена вона в субальпійському поясі полонин, головним чином над верхнею межею букового лісу. Найбільші зарості зелено-вільшаників зустрічаються на хребті Чорногора, в Горганах, Гуцульських Альпах, Високих Бескидах, на Свидовецькому хребті і менше – на Боржавських полонинах. Вільха зелена займає в основному схили північних експозицій. Росте звичайно чистими заростями. З домішок інших порід зустрічається поодиноко горобина звичайна, верба сілезька, верба попеляста, черемха звичайна, вовче лико звичайне, малина. На східному схилі Петроса на висоті 1700 м вкраплена поодиноко в зарості вільхи зеленої сосна кедрова та явір. Окремі екземпляри досягають заввишки 3 м.

У зеленовільхових заростях добре розвинутий травостій, місцями барвистий, представлений в основному високотрав’ям. Серед травостою зустрічається багато типових представників букових лісів, субальпійської і альпійської, рідше лучної флори. Найбільш характерними видами трав’янистих рослин є такі: жовтозілля дібровне, сугайник австрійський, гірчак зміїний, щавель карпатський і альпійський, безщитник жіночий, чоловіча папороть.

Особливо добре відновлюється вільха на вільних від рослинності грунтах. У місцях інтенсивного господарського використання і особливо там, де вона знаходиться в контакті з біловусниками, спостерігається природна дигресія зеленовільхових заростей (Боржавські полонини, полонина Гропа, полонина Рівна) . Вони відіграють дуже велику ґрунтозахисну й водорегулюючу роль, захищають ліс від сніголавин і обвалів, протистоять зсувам. На деяких полонинах безпланово й масово знищують ці цінні чагарники, що призводить до розвитку інтенсивної ерозії (вершини Шешул, Менчул Квасівський та деякі інші). Зелено-вільхові зарості слід охороняти, а місцями, де це потрібно, й штучно розводити.

Формація ялівцю сибірського зустрічається невеликими групами під наметом ялинового рідколісся на верхній межі лісу, вкрапленими окремими екземплярами, а іноді густими суцільними заростями серед соснового криволісся, чорничників і лохинників, а також на луках. Найбільші ялівцеві зарості розміщені вище соснового криволісся, де вони утворюють ніби самостійну нешироку смугу.

Найбільш характерними супутниками карпатських ялівцевих заростів є ожика гайова, куничник очеретяний, пахуча трава, тонконіг Ше, золотушник альпійський. З чагарничків зустрічаються чорниця, брусниця й лохина. Моховий покрив досить характерний, займає площу від 10 до 50%.

Чорничні пустища поширені в межах усього субальпійського поясу іноді на пологих, частіше стрімких схилах різних експозицій. Грунти під ними торфово-лучні з добре виявленим торфовим горизонтом. Чорничники тут – вторинного походження, вони ростуть густими заростями з незначною домішкою інших рослин. Часто до чорничників домішується брусниця, утворюючи чорнично-брусничне угруповання. З квіткових рослин характерними супутниками є майже всі ті види, що і в ялівцевих заростях. В чорничниках добре розвинений і мохово-лишайниковий покрив: він покриває 30-70, а то й до 90 % поверхні.

Формація рододендрона на Чорногорі, в Гуцульських Альпах зустрічається переважно на стрімких схилах, малопотужних, кам’янистих грунтах. Рододендронові зарості поширені в межах від 1700 до 1850 м над рівнем моря. Одинокі кущі його доходять до вершин альпійської смуги. Росте рододендрон переважно густими заростями. Домішка інших рослин, як правило, дуже незначна. Найчастіше зустрічається куничник волохатий, дзвоники альпійські, чорниця. Моховий і мохово-лишайниковий покрив місцями розвинений добре, а місцями слабо. Найбільш поширений рододендрон з чорницею. Зарості його мають ґрунтозахисне значення.

Пустищні луки з біловуса стиснутого є однією з найбільш поширених формацій на полонинах. Вони займають головним чином пологі схили, сідловпни, днища котловини, рівні площі й зустрічаються майже на кожній вершині. На вологіших ділянках біловусники поступаються місцем щучникам, на більш стрімких схилах – чорничникам. Грунти під біловусниками гірсько-лучні, досить потужні, з дуже ущільненим верхнім горизонтом, часто торф’яні. Найбільш характерними супутниками біловусників є вівсяниця червона, пахуча трава альпійська, тонконіг Ше, перстач золотистий, ожика гайова, осока заяча і деякі інші. Дуже цікавою є угруповання біловуса з арнікою гірською. Біловусники дуже низької продуктивності і малоякісні у кормовому відношенні.

Формація щучнику дернистого зустрічається невеликими ділянками на північно-східних схилах полонин, тільки на Чорногірських полонинах досить значні площі. Щучникові луки приурочені до зволожених грунтів з добре виявленим гумусовим горизонтом.

В угрупованні щучнику зустрічаються такі рослини, як біловус, вівсяниця червона, мітлиця, ожика гайова, лігустикум мутеліновий та інші. Часто щучники з’являються на місці зникаючих заростів щавлю альпійського і ростуть чистими угрупованнями або в комплексі з щавлем. Супутниками щучників є переважно тонконіг Ше та альпійський, деревій судетський, підбілик альпійський, звіробій альпійський, перстач золотистий, ожика гайова. Рідше зустрічається щучник звивистий. З інших рослин трапляється нечуйвітер оранжево-червоний, золотушник альпійський, скорзонера рожева, королиця круглолиста.

Формація куничника волохатого поширена в улоговинах, куди дощова вода зносить зі схилів різні ілювіальні частинки. Росте куничник волохатий на горі Піп Іван, на полонині Гречків і особливо великі площі його на південному та південно-західному схилах Шербин, на схилах вершин Чорногори.

Формація вівсяниці червоної поширена окремими острівками серед інших лучних формацій, переважно серед біловусників, особливо на стійбищах худоби.

Червоновівсяницеві луки виникають на місцях мичкових лук внаслідок їх удобрення. На Чорногорі, зокрема на полонині Стайки Когутикові та Менчул Квасівський, зустрічаються сінокісні й пасовищні ділянки червонокострицевих лук. Сінокісні ділянки густі, багаті у видовому відношенні. Тут зустрічається до 30-35 видів рослин. У кормовому відношенні ці луки високоякісні. Пасовищні ділянки відрізняються рідким травостоєм, одноманітністю видового складу, переважанням в травостої перстача, чебрецю і приворотню, що обумовлено інтенсивним випасанням на цих ділянках худоби. Моховий покрив розвинений слабо.

Формація вівсяниці мальованої поширена переважно у верхній частині субальпійського поясу на добре розвинених грунтах, місцями з вівсяницею червоною, осокою вічнозеленою, які іноді виступають як співдомінанти. В мальованокострицевих асоціаціях найбільш поширені такі види: перстач золотистий, підбілик альпійський, куничник волохатий, фітеума Вагнера та інші.

Формація пахучої трави альпійської зустрічається дуже зрідка невеличкими плямами серед інших формацій. Вона трапляється на луках звичайно як домішка до різних травостоїв, але іноді виступає як домінант або співдомінант.

Ожика гайова – супутник майже всіх рослинних формацій субальпійського поясу. Угруповання утворює зрідка, трапляється невеличкими плямами, особливо серед щучників та волохатокуничників.

Зарості щавлю альпійського поширені переважно на стійбищах худоби. Щавники місцями високі, з крупними листками. В дуже густих заростях щавнику трапляється як домішка кропива дводомна, тонконоги однорічний, Ше, альпійський, конюшина біла повзуча та інші. У розріджених щавниках буває значна домішка інших видів високогірних рослин. Найчастіше трапляються щавники з щучником дернистим, тонконогом альпійським.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Tags: полонини