Із сучасних суперечок. Два полюси думок:

— При колгоспі ми жили во! Я мав роботу і заробіток, збудував хижу, ще й путівки в санаторій давали.

— Але на чому твоє щастя будувалося? Твій дідо, пам’ятаю, плакав, коли вів коня з возом в колгосп, а позаду прив’язана корова з телятком… А мати у п’ятдесяті скільки копійок заробляла на трудодень? Робила і в суботу, а й свята релігійні… Не тямиш, як у вас ділянку обрізали, коли батько посмів влаштуватися на заводі в Ужгороді?

— Але що би було, якби колгоспи не зорганізували? Ми би з голоду попухли.

— У Данії колгоспи не створювали, а й земля там скупа, але чомусь та країна на другому місці по життєвому рівні у світі, а ми десь у тому списку далеко.

— Так кажете, бо вас розкуркулили…

— Мій нянько був газда. Мав десь вісім гектарів ораниці, дві пари коней, віз, сани, кочію, тримав пацята, качок і гусей не рахував… Бо дідо в амеріцьких шахтах гірко добував доллярі…

— Но видите? Я би мусів до вас найматися.

— А що, я би платив чесно, бо робутник із тебе файний…

Суперечка та безконечна. Різний вік – різні погляди на життя.

Та повернемося в осінь 1948-го.

Згадує Іван Боднар:

При сільраді створили ініціативну групу по створенню колгоспу. До неї увійшли: Деминський — директор ліспромгоспу, Петро Балога— директор школи, Іван Мешко — секретар сільради, Григорій Пошилюжний — начальник лісопункту, Іван Плешко — голова споживчого товариства, Григорій Коростильов — директор кінзаводу, жителі села Юрій та Іван Вороничі, Ганна Плешко, Іван Ріпньовський, всього 24 чол. Головою артілі ім. Калініна обрали 23-річного Юрія Воронича (на фотодобірці: в центрі). Весною наступного року заяви подали сто господарств. Перша веснооранка проведена в урочищах Муравки, Долішнє Поле, Банковці, Тернава. Першим здав свого коня один з бідняків Федір Скубенич, а всього було усуспільнено понад 50 коней.

Правління розташувалося в будинку Мермелштайна. Тут була і перша ферма з 16 корів, 5 бугаїв. Завідувала фермою Ганна Плешко.

В 1951 році Юрія Воронича направили на навчання, колгосп очолив Іван Ріпньовський. Врожай кукурудзи і озимих залишили для потреб господарства та посіву, частину поділили колгоспникам.

Випускник Мукачівської школи підготовки голів колгоспів Василь Опачко з 1954 року поліпшив господарювання. У той час вже було майже 200 ВРХ, 400 овець, невелика птахоферма, отримали перший трактор ЮМЗ, кінні косарки, культиватор.

Після пуску міжколгоспної ГЕС, головою обрали Василя Стегуру. Відкрито млин, збудовано ферми, купили дві вантажні автомашини. Господарство обслуговувала великоберезнянська машинно-тракторна станція. По направленні в село Олексія Молдованова колгосп став занепадати. В 1961 році його звільнили й обрали Михайла Пекаря. Поліпшилась механізація трудомістких робіт, споруджено два нові корівники, розкорчовано малопродуктивні землі. В 1963 році колгосп укрупнено і дали назву “Зоря комунізму”. По загибелі в автокатастрофі Пекаря, головою обрано вченого агронома Івана Костя. Він повів господарювання на науковій основі, споруджено адмінбудинок, розпочато будівництво двора механізації, а голова правління захистив кандидатську дисертацію. В 1970 році колгосп виробив 672 тонни молока, 79 тонн м’яса, понад 200 тонн зерна, майже 100 тонн овочів, продали 98 тонн картоплі. Вже мали 7 тракторів, З комбайни, 5 автомашин. До колгоспної каси надійшло 348 тисяч карбованців, чистих прибутків — 89 тисяч.

У 1965 році колгосп мав 802 га орної землі, 1400 га сіножатей і пасовищ, 265 га садів, 7 га виноградників, 740 га лісів. Щоправда, садівництво і виноградарство надалі занепало, хоч праці вкладено було чимало.

Іван Костьо  в 1974 році був призначений директором Закарпатської гірсько-дослідної станції, і з колгоспу імені Шевченка головою правління став Іван Боднар. Стабільною стала зарплата, доходи сягнули понад мільйон, а чисті прибутки — 200-300 тисяч. Поголів’я худоби зросло до 1500, введено в дію допоміжні промисли, довершено будівництво двора механізації, звели літній табір, прокладалися асфальтові дороги,на будівництво середньої школи виділено 600 тисяч карбованців, всі трудомісткі процеси механізовано. В 1982 році керував колгоспом Володимир Качала, а з 1985-го— Юрій Ковач.

Перспективною стала угода із Закарпатським виробничо-торговим взуттєвим об’єднанням про відкриття цеху допоміжних промислів. Уже наприкінці 1990 року нове виробництво мало стати у самостійним МП, а чисті прибутки очікували в 30 тисяч карбованців.

Доярка Марія Кучак удостоєна Ордена Леніна і Трудового Червоного Прапора, механізатор Василь Симочко — ордена Жовтневої революції.

Економічна криза в Україні призвела до розорення колгоспу “Зоря” в 1999 році. Тепер проведено розпаювання земель, однак фермерських господарств ще обмаль, а ТзОВ “Зоря” змушене пожинати плоди занепаду. Тепер є надія, що італійські інвестори допоможуть розгорнути швейне виробництво, а попереду нові задуми Михайла Лаби.

Крутий поворот ринкових відносин у початковій стадії. Головне, щоб люди назавжди усвідомили, що вони є газдами на землі!

На фото:

- механізований обробіток кукурудзи;

Джерело:  Кул Юлій Тур’я-Ремета. Історико-краєзнавчий нарис. Ужгород, 2001

← Попередня стаття    Наступна стаття →