Війна – прокляття людства! Давно вмовкли вибухи і завивання бомб, на лінії Арпада пасеться худоба і діти збирають гриби, а відлуння тих часів долинає до нас, у ХХІ століття. Живим свідкам нагадує сувору реальність, а в багатьох родинах пульсує біль про тих, які назавжди лишилися молодими.

Не маємо змоги деталізувати політичні реалії 1939-1945 років. Нагадаємо тільки: в ставці Гітлера була розроблена операція “Грюн”, що передбачала захоплення Чехословаччини, а регент Угорщини адмірал М.Горті отримав від фюрера благословення: “Тепер Угорщина може задовільнити своє бажання і захопити Карпатську Україну…” Перша насторога реметян настала, коли через село гуркотіли колони автомашин. Уряд Августина Волошина переїздив у Хуст, а потім…

Березневі підсніжники і проліски 1939 року окропилися кров’ю. В Тур’я-Ремету надходили щораз тривожніші вісті – про розправу над воїнами Карпатської Січі на Красному Полі, а через два дні розстріляли просвітян і січовиків в урочищі Підпасок у Ворочеві-Яслищі. Пір’яники заарештували сільського нотаря Івана Симочку, який підтримував патріотичний рух січовиків.

В 1942 році в конюшнях “жеребчинця” окупанти влаштували концтабір. Тут катували майже 300 в’язнів. Серед арештантів – підпільники крайкому КПЧ, антифашисти Іван Кедюлич, Павло Сірко. Сюди привезли на очну ставку відомого в краю Олексу Борканюка.

На фото: відкриття монумента Слави під Магуричею в пам’ять в’язням концтабора.

Насильна мобілізація. За ухилення – розстріл! Одних одягнули у форму мадярських вояків і вони рокували на фронт. Інших спровадили у робочі табори (Олександр Рот, про якого розповідь у розділі “Із родинних літописів”, опинився навіть в Румунії та Югославії).

Настали чорні часи для євреїв села. Гітлер вже виніс їм смертний вирок, але поки в Тур’я-Реметі євреї ходили з особливими позначками на одязі – жовтими зірками. 16 квітня (за іншими споминами 6 березня) 1944 року на самий Великдень (!) всіх зігнали до вагонів вузькоколійки й відправили в Ужгород, в район цегельного заводу. Схопили сім’ю Лібермана, Менделя, Шуха, Акермана, Олександра Клайна, Велберів, Лейбовича, Шандора Зелмановича, Ізідора Айнгорна, Маврікія Рота, 2 сім’ї Гутманів, Дувода Мермелштайна, Якубовича, Дідальо, Хруньо (ім’я), Ернеста Лустіга, Штенберга, Гірша, Бергіду. Одні загинули невідомо де, деякі повернули у село по війні, але були мовчазні, неохочі до розмов, якось тихо і приречено виїхали в різні країни Європи, скориставшись правом вибору громадянства до періоду возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. У селі залишився тільки Юлій Велбер, знаний у селі просто Дюла-бачі (з поваги до нього тепер у хаті, де він жив, відкрили однойменну торгову точку). Ернест Лустіг, знаний на всю Верховину лікар, загинув у концтаборі. Син Андрій був довгий час директором ресторану “Верховина” (тепер “Корона”) в Ужгороді, а Карло – власкором газети “Карпаті ігоз соу”. Про долю інших нам не відомо.

А ось Олексій Вакула, Петро Білей, Микола Костик, Іван Легеза, Йосип Цомпель, уникаючи мобілізації, разом із багатьма тур’янами подалися шукати шастя-долю через ліси і перевали. Сподівалися, що браття-радянські прикордонники зустрінуть їх з відкритими обіймами. А їм вирок беріївської трійки: ”3а нелегальний перехід кордону – в ГУЛАГ”.

Про їх подальшу долю, а з ними і багатьох добровольців Червоної Армії, вповість нам скорботна “Книга Пам’яті України. Закарпатська область”, т. 2. В-во “Карпати”, 1998 р.):

Андрущак Георгій Семенович, 1907 р. , українець, доброволець Червоної Армії з лсп. 1944 р., ряд. Загинув у бою 20.02.1945 р. Був похов. у с. Павель-Мали, перепох. у Живець, Бєльське воєводство, Польща.

Белей Георгій Васильович, 1926 р. н. , українець, доброволець Червоної Армії з лсп. 1944 р. ряд. Загинув у бою 30.04.1945 р. Похов. на центр. площі в м. Острава, Чехія.

Білей Петро Петрович,1922 р. н., українець, торговець, воїн 1-го Чехословацького армійського корпусу в СРСР з лсп. 1944 р., свободнік. Загинув у бою 2.11.1944 р. Похов. на мемор. клад. Дукля, Словаччина.

Буняк Кароль, учасник підпілля в 1939-1943 pp. Розстріляний фашистами в лт. 1943 р.

Вакула Олексій Васильович, 1918 р., українець, селянин, воїн 1-го Чехословацького армійського корпусу в СРСР, у військову частину вступив у сч. 1943 р., м. Бузулук, Оренбурзька обл., ротмістр. Загинув 9.09.-4.10.1944 р. в боях на перевалі Дукля. Був похов. у с. Полянка, Польша, перепох. на мемор. клад. Дукля, Словаччина.

Вакульчак Петро Петрович, 1926 р., українець, селянин, доброволець Червоної Армії з лсп. 1944 р., ряд. Загинув у бою 23.01.1945 р. Був похов. в м. Мушина, Новосондецьке воєводство, Польща.

Воронич Іван Васильович, 1926 р., українець, селянин, доброволець Червоної Армії з лсп. 1944 р., ряд. Загинув у бою 7. 02.1945 р. Був похов. у с. Піквець, Польща.

Головей Микола Васильович, 1925 р., українець, селянин, доброволець Червоної Армії з лсп. 1944 р., ряд. Пропав безвісти.

Костик Микола, 1912 р., українець, селянин, воїн 1-го Чехословацького армійського корпусу в СРСР з лсп. 1944 р. Загинув у боях 10-21.10.1944 р. Похов. на мемор. клад. Дукля, Словаччина.

Легеза Іван, 1926 р., українець, воїн 1-го Чехословацького армійського корпусу в СРСР з гр. 1944 р. Загинув у бою 6.02.1945 р. під м.Ліптовські Мікулаш, Словаччина.

Мешко Михайло Григорович, 1923 р., українець, лісник, воїн 1-го Чехословацького армійського корпусу в СРСР з вр. 1944 р., десятник. Загинув у бою 12.10.1944 р. Похов. на мемор. клад. Дукля, Словаччина.

Мешко Михайло Степанович, 1924 р., українець, доброволець Червоної Армії з лсп. 1944 р., ряд. Загинув у бою 10.03.1945 р. Був похов. у м. Гибіє, перепох. у м. Пщина, Катовицьке воєводство, Польща.

Мешко Петро Петрович, 1923 р., українець, селянин, доброволець Червоної Армії з лсп. 1944 р., ряд. Помер від ран 3.05.1945 р. Похов. у м. Водзіслав-Сльонські біля костьолу, Катовицьке воєводство, Польща.

Мешко Степан Степанович, 1926 р., українець, селянин, доброволець Червоної Армії з лсп. 1944 р., ряд. Загинув у бою.

Плешко Борис Іванович, 1926 р. , українець, селянин, доброволець Червоної Армії з лсп. 1944 р. , ряд. Загинув у бою 23. 01. 1945 р. Був похов. в 1 км від м. Мушина, Новосондецьке воєводство, Польща.

Роман Гаврило Іванович, 1924 р., українець, доброволець Червоної Армії з лсп. 1944 р., ряд. Загинув у бою 22.03.1945 р. Був похов. на клад. у с.Заблоче, перепох. в м. Пщина, Катовицьке воєводство, Польща.

Скубенич Василь Михайлович, 1924р. , українець, селянин, доброволець Червоної Армії з лсп. 1944 р. , ряд. Загинув у бою в гр.1944р.

Скубенич Іван Михайлович, 1916 р., українець, доброволець Червоної Армії з лсп. 1944 р., ряд. Загинув у бою 7.05.1945 р.

Скубенич Федір Антонович, 1927 р., українець, селянин, доброволець Червоної Армії з гр. 1944р. , ряд. Загинув у бою 30.04.1945р. Був похов. у с.Любояти, Чехія.

Червеняк Іван Іванович, 1923 р., українець, селянин, доброволець Червоної Армії з лсп. 1944 р., ряд. Загинув у бою.

Червеняк Михайло Іванович, 1924 р., українець, доброволець Червоної Армії з лсп. 1944р., ряд. Пропав безвісти.

Василь Керечанин, голова обласної редколегії Книги Пам’яті, кандидат історичних наук, в газеті “Новини Закарпаття” від 12 червня 2001 р. доповнив цей список:

Цьомпель Йосип Яношович, 8. 02. 1913 р., українець, с. Тур’ї-Ремети, Перечинський р-н. Воїн Чехословацького армійського корпусу. Загинув на фронті

На їхніх могилах родини не мають змоги запалити свічки і покласти квіти 1 листопада…

На Дукельському перевалі (Словаччина) – могили, могили… І братські, і поодинокі. А ще – залишки дотів і дзотів з товстелезними бетонним стінами, звідки фашисти косили ряди воїнів корпусу Л.Свободи, бо радянське командування вимагало: “Вперед!”

Важливу роль у боротьбі з ворогом відіграли партизанські загони О.Тканка та В.Русина. Люди допомагали продуктами, повідомляли про рух ворожих військ в Тур’янській і Ужанській долинах. Серед них Олекса Щербанич, Іван Симочко, Йосип Камінський, Григорій Гуштан.

Тур’я-Ремета була визволена військами 4-го Українського фронту під командуванням генерал-полковника І. Петрова. Розповідають, ніби в “касарнях” певний час був розташований штаб 18-ї Армії. В 1975 році в селах Перечинщини побував ад’ютант Л.Брежнєва. Були помпезні зустрічі і промови. 

Із 44 добровольців у селі проживають Юрій Цап, Михайло Король, Василь Червеняк, Михайло Кучак, у Перечині – Василь Кучак та Йосип Головей.

Але війна, хоч і відсалютувала Перемогу, для села не закінчилася. Розпочався новий період – сталінський режим оголосив нещадну боротьбу проти “внутрішніх ворогів”. Каламуть повоєнних часів…

Ще донині ця ріка життя не очистилася. В Тур’я-Реметі неоднозначно оцінюють події 1946-47 років.

“Чорний ворон” енкаведистів зачастив у село серед ночі… Серед антирадянських організацій того періоду однієї з найбільших за кількістю засуджених, була так звана підпільна органазація “ЗУП” (Закарпатоукраїнські повстанці). У кримінальних справах та вироках їх учасників називали по-різному: “терорестично-повстанська банда”, “антирадянська українська націоналістична організація”… Йдеться про групу ОУН-УПА, що діяла в Туринській долині. Очолював її Михайло Фленько з Тур’я-Пасіки, потім до них приєднався Костянтин Лисенко (їх псевдоніми – “Шах”, “Писанка”), з Тур’я-Ремети – лісничий Іван Гапак. Детальніше про “ЗУП” – у дослідженнях кандидата історичних наук Омеляна Довганича (“Орбіта”, 10 грудня 1998 р. ). Додамо тільки: Лисенко і Фленько були арештовані. Під час заслання в сибірський ГУЛАГ, в 1950 році вони ініціювали унтівське повстання в’язнів. Їх розстріляли. А Іван Гапак, оточений енкаведистами при в’їзді в Тур’я-Ремету, відстрілювався, останню кулю пустив у скроню. Тіло привезли в Перечин, знущалися над мертвим. За свідченням голови другої станиці ОУН-УПА в Перечинському районі Михайла Лабанича, засвідчене робітниками лісохімзаводу, тіло Гапака спалили в котельні підприємства.

Багатьох жителів села заарештували. Присуд “трійки” був суворий: 25 років ув’язнення – Петро Мешко, Андрій Пйоса, Семен Брезинський, Ілля Король(Воркута), Юрій Головей (Тюмень), по 10 років – Василь Цап (Мордова), Олексій Симочко (Воркута), Степан Плешко (Омськ), Борис Фортуна (Караганда), Василь Скубенич (Кишир), Ілля Скубенич (Воркута), Михайло Бреньо (Караганда), Микола Скубенич (Сиктивкар), Іван Мельник (Печора), Юрій Мешко (Мордова), Белей Андрій (Мордова), Михайло Король (Мордова), Василь Кучак (Караганда), Катерина Симочко (Воркута), Марія Мешко (Соліхард), Марія Гроскоп (Мордова), Ганна Симочко (Дзезказганд)… 7 із них нині живуть в Тур’я-Реметі та Ужгороді.

А ще було продовження війни проти свого народу – під гаслом “інтернаціональний обов’язок”. Во ім’я чого той обов’язок? Яка його мета? Ще недавні братні Угорщина і Чехословаччина в 1956 і 1968 роках раптом стали ворогами, а кудись, аж за тридев’ять земель, виникла нагальна потреба у наших воєнних “радниках”… Нас довго привчали не думати, мовляв, таке право має тільки “мудре” Політбюро ЦК КПРС і Генсек. А щоб збараніле стадо менше мудрувало, – п’ястуком Закону, стаття Кримінального Кодексу як можна стати зрадником народу.

Задумаймося над цим списком, який подав голова районної організації воїнів-інтернаціоналістів та учасників локальних війн Василь Коцур:

Учасники бойових дій: у Чехословаччині – Іван Микович (1941 р.н. ), Михайло Паюнк (1945 р. р. ), Микола Гроснер (1941 р.н. ), в Афганістані – Василь Сегедій (1966 р.н. ), Іван Янкович (1969 р.н. ),Олександр Дьомінов (1967 р.н. ), Іван Мешко (1961 р.н. ), Юрій Мицянка (1961 р. н. ), Ярослав Тирпак (1970 р.н. ), “інтернаціональний обов’язок” у Єгипті виконував Мирон Оглашонний (1955 р.н.), аж в Сомалі – Микола Мешко (1958 р.н.).

У когось ще лишилася сверблячка за відновлення імперії СРСР?

За роки незалежної України відкриваються щораз нові сторінки

людських доль, про які замовчували, бо не вкладалися у прокрустове ложе ідеології марксизму-ленінізму. Їх просто вважали втікачами, зрадниками.

Із книги “У вирі кривавої війни… Уродженці Закарпаття – генерали і офіцери Чехословацької армії у боротьбі з фашизмом”. В-во “Карпати”, 2000р.:

“Майор Мешко Юрій Васильович, 24. 04. 1915р., с.Тур’я-Ремети, Перечинський район. У чехословацьку армію вступив 17.04.1937 р. Нагороди: два Чехословацькі військові хрести 1939р., орден Словацького національного повстання та інші.

Надпоручик Тегел Віктор (насправді Тейгел – від авт.), 04.09.1913р. с.Тур’я-Ремети, Перечинський район. 16.03.1939р. виїхав у Югославію. Там вступив у боротьбу проти гітлерівських окупантів 29.10.1939р. До Чехословаччини повернувся 29.08.1945р. Нагороди: Чехословацький військовий хрест 1939р., медаль “За заслуги” І ст., п’ять орденів і одна медаль Югославії”.

Несподіване уточнення про Віктора Тейгела вніс Антон Петер:

– Він закінчив В.Березнянську горожанку, вивчився на слюсаря, працював у Перечинській ремонтній майстерні, а жив у Тур’я-Реметі. Служив у Чехословацькій армії.

Під час Карпатської України був у чехословацькій жандармерії у м.Хусті. Після окупації краю гортіївцями, емігрував в Румунію, потім – Югославію і Францію. Там вступив у закордонний чехословацький корпус, став пілотом, воював проти гітлерівців. При розгромі фашистами Франції, виїхав із армією Де Голя в Англію. Там був як пілот бомбардувальника. Декілька разів бомбардував Берлін. Із чотирнадцяти пілотів тамтешнього формування живими залишилися тільки два.

 

На фото, датовані 1942 роком: портрет Віктора Тейгела; біля бомбардувальника із побратимами (другий зліва).

Цікаво, що земляк реметян навіть входив у склад охорони Президента Чехословаччини Едварда Бенеша, який емігрував в Англію.

Після війни він відвідав нашу сім’ю (Віктор – мій двоюрідний брат), – продовжує Антон Петер. – Був в офіцерській формі, на поясі – кортик. Показував квитанцію з готелю Філіпін. Виявляється, після трьох місяців вильотів у роки війни мають місяць відпустки. Але й тоді не сидів без діла – наймався у цивільну авіацію і літав у країни світу. До речі, одну листівку ми отримали від нього ще до війни з Франції, м. Бордо, а після війни – з Кремля. Одружився він в Чехах на лікарці. Була в них донька. Після подій в Чехословаччині в 1968 році, вилетів літаком з сім’єю в Англію. Звання мав підполковника. Як склалася його доля надалі, мені не відомо.

Джерело:  Кул Юлій Тур’я-Ремета. Історико-краєзнавчий нарис. Ужгород, 2001

← Попередня стаття    Наступна стаття →