Найбільш авторитетною громадською організацією 20-30-х років, допоки окупанти не закривавили її слід, в Тур’я-Реметі було товариство “Просвіта”. Сподвижниками його були директор школи Семен Медвідь, учитель Сухий, Михайло Попович, Олексій Симочко, Павло Попович. Про діяння просвітян вже частково йшлося, однак деякі акценти варті уваги.

Мало кому відомо, що з ініціативи Івана Панькевича на кошти крайового товариства в 1935 році французька фірма записала і випустила серію грамофонних платівок із зразками вокальної та інструментальної народної музики. Були репрезентовані записи 11 сіл, в тому числі Тур’я-Ремети. На 15 платівках записано понад 100 творів! (Павло Федака. Нарис історії товариства “Просвіта” Карпатської Русі-України”. 1991 p.).

27 червня 1937 року Перечинська “Просвіта” скликала з’їзд в Тур’я-Реметі, на якому головував Юрко Добей. Можна уявити собі велич тої події: майоріли синьо-жовті прапори, сюди з’їхалися просвітяни Перечина, Ракова, Мокрого, Порошкова, словом, з усіх сіл Тур’янщини, численні гості, а всього були присутні дві тисячі просвітян. Про подію згадує доцент, кандидат історичних наук Василь Ганчин (Календар “Просвіти” на 1996 рік):

“Серед інших виступили о.О.Хіра, др.Долинський, А.Ворон, В.Гренджа-Донський, великоберезнянці Іван Галовець з с.Люта, вчитель із Заброді Василь Лацанич та Іван Рогач з В.Березного. В.Івановчик передав з’їздові вітання від українських студентів Закарпаття, закликав вести рішучу боротьбу за українське слово, за рідну мову, за рідну книжку та школу. Потім палку промову виголосив Іван Рогач, студент богослов’я…”

Із спогадів В.Гренджі-Донського про всепросвітянський з’їзд в Ужгороді 17 жовтня 1937 року: “Здалека чути мелодії… Це відома перечинська оркестра. На чолі популярний Романченко… Аж любо дивитися, як весело маршує перечинська “Січ”, а потім багато сотень перечинців… За ними походує Сімера, зарічівська оркестра… За нею слідує таблиця читальці в Тур’ї-Реметах, потім – Т.Поляна, Мокра, Ворочів, Сімерки, Тур’я-Пасіка, Порошково, Раково…” (“Українське слово”, 21 жовтня 1937 p.).

Товариство ім.О.Духновича при “жеребчинцю” створило духовий оркестр (на фото 1934 р. із сімейного архіву родини Біганів):

У центрі за бубном – керівник оркестру Еміл Матійович, коваль та фельдшер кінного заводу. З малим бубном – Олекса Симочко, майбутній директор школи, просвітянин і січовик. У верхньому ряді, третій справа із трубою – Михайло Воронич. На жаль, інших не вдалося упізнати. За традицією оркестр зустрічав з односельцями біля нижнього хреста процесії з Ужгорода.

Із спогадів Івана Фекети:

— При хатах-читальнях товариств “Просвіта” та О.Духновича діяли хорові колективи. Просвітянським мішаним хором довгий час керував здібний учитель місцевої школи Юрій Сухій. У репертуарі хору поряд з українськими народними піснями значне місце посідали твори композиторів: Романа Купчинського, Миколи Колесси, Нестора Нижанківського, Зіновія Лиська, Кирила Стеценка, Миколи Леонтовича та багатьох інших. Дуже цінним посібником для підбору репертуару служив “Великий співанник Червоної Калини”, у якому більшість пісень цими композиторами укладено для чотириголосних хорів. Популярними серед населення села у виконанні хору були пісні січових стрільців: “Як з Бережен до кадри січовики манжали”. Ой, чого ж ти зажурився, стрільче молодий”, “Човник хитається серед води”, а також історичні козацькі: “Засвистали козаченьки”, “Зелений дубочку, чого похилився”, “Гей на горі там женці жнуть”, “Стоїть явір над водою”, Віє вітер” та ряд інших.

Активними учасниками хору були Оксана Вакула, Юрій Король, Михайло Король (за прізвиськом – Королик), Михайло Головей, Василь Попович, Юрій Фекета та ін. З хором товариства Духновича працював відомий у краю композитор і диригент Сіон Сільвай. Будучи парохом місцевої греко-католицької церкви, він намагався залучати до хору людей старшого покоління, активних відвідувачів богослужебних відправ. Репертуар складався в основному з його власних музичних творів. Серед них популярними були: “Боже вишній, отче народов”, “Як ніч нас покриє”. У його музичній обробці хор виконував також закарпатські народні пісні. У виступах хору врочисто звучав відомий твір Дмитра Бортнянського “Коль славен наш Господь в Сіоні”. Після смерті С.Сільвая (1932р.) хор товариства перестав існувати.

Ентузіастом шкільного хору була вчителька Лідія Медвідь-Микитюк, дружина управителя школи. Вона мала солідну музично-хорову підготовку, вміла зацікавити учнів хоровим співом. На урочистих вечорах школи у виконанні хору піднесено звучали твори українських композиторів: “Ой у лузі червона калина похилилася”, “Ой впав стрілець у край зруба”, “Гей там на горі січ іде”, “Хлопці алярм, гей вставаймо”, а також такі народні пісні, як “Ой у млині весела новина”, “Загнала-м корову в дуброву” та ін.

У пам’яті учасників шкільного хору надовго запам’яталися римо-католицькі різдвяні свята 1933 року. Під керівництвом Л.Медвідь юні хористи колядували від хати до хати жителів словацької національності села, за що одержали певну суму грошей. За них були закуплені подарунки для малозабезпечених дітей. (Автор цих рядків був учасником хору і цих різдвяних коляд).

Важливою подією в культурно-освітньому житті села була організація в селі духового оркестру (худ.кер.Матейович). Доречно зауважити, що сільські музиканти на репетиціях оркестру відмінно засвоювали нотну грамоту. Оркестр з успіхом виступав на районному просвітянському з’їзді, що відбувся у червні 1937 року (напередодні крайового з’їзду), брав участь у сільських урочистостях.

Окупація краю призупинила наступальний розвиток культурно-освітньої роботи села. Уживання слів Україна і українець було заборонено. Усі книги, в яких зустрічалися ці слова, або висвітлювалися події з життя українського народу по той бік Карпат потрібно було негайно спалити як ворожу святостефанській державі літературу. В результаті такого варварського ставлення до культурних надбань великого українського народу було знищено чимало високохудожніх творів класичної української літератури. Про хати-читальні, хорові і драматичні гуртки не можна було й думати. Але сільська молодь намагалася пробиватися через принесену фашистами темряву. Весною 1942 року під керівництвом Івана Фекети, слухача 4-го річника Ужгородської вчительської семінарії та Михайла Поповича, студента Будапештського університету було створено при школі драматичний гурток. Першою п’єсою, яку підготували гуртківці, була “Захотіла пана – втратила Івана”. Для її постановки необхідно було одержати дозвіл у Перечинському окружному уряді. На наше прохання такий дозвіл підписав заступник окружного голови Степан Борецький, який у перші роки радянської влади був уповноваженим ресорту юстиції при Народній Раді Закарпатської України. Але місцева жандармерія визнала цей дозвіл недійсним, оскільки його видав не начальник – мадярон Моргітай, а лише його заступник. Таким чином, постановка п’єси була заборонена. Споруджену власними силами сцену в школі потрібно було розібрати. Звістка про заборону швидко рознеслася по селі і викликала в населенні велике невдоволення.

Незважаючи на заборони, сільські хлопці літніми вечорами збиралися в центрі села (біля будинку Олекси Симочка), щоб поспівати улюблених пісень, які збереглися в пам’яті ще з просвітянського хору. Але досить було почути тупіт жандармських чобіт, як усі розбігалися в різні сторони.

Певне потепління в культурному житті села наступило з приходом радянської влади. Вже в листопаді 1945 року було організовано чотириголосний мішаний хор (кер.Іван Фекета). За короткий проміжок часу вдалося розучити кілька колядок, з якими хор виступив у церкві на Різдво Христове 7 січня 1946 року. З великим піднесенням гуртківці виконали колядки: “Добрий вечір тобі, пане господарю”, “Небо і земля”, “Нова радість стала”, “У Віфлеємі стала новина”, “Ой видить Бог, видить творець” у музичній обробці Кирила Стеценка та “Вселенная веселися” в муз.обробці Миколи Колесси. Доцільно згадати, що нині живуть учасники того пам’ятного виступу: Марія Король-Фекета (проживає в Т-Реметах) і Марія Фединець-Фекета (проживає в смт.Королево, Виноградівського району).

Після різдв’яних свят з новою програмою хор виступав перед населенням села. Оскільки на той час в селі клубу ще не було, кожного разу перед виступом доводилося споруджувати невисоку сцену в залі корчми Ілька Яцковича. Пізніше на цій сцені сільські аматори поставили п’єсу І.Карпенка-Карого “Мартин Боруля”. У травні-червні 1946 року будинок колишнього власника Шандора було перетворено в сільський клуб, на сцені якого драмгуртківці с.Порошкова незабаром поставили п’єсу І.Котляревського “Наталка-Полтавка”. Доречно додати, що в ролі Возного виступав Антон Петер, тодішній директор Порошківської семирічки, а в ролі Миколи – Іван Фекета, учитель цієї школи.

Поширений був і пластовий рух, до якого залучили дітей і підлітків. Правила, зібрані у Пластовому Законі, пов’язані з християнською етикою, тож варто нагадати про них, щоб розвіяти міф, ніби жовтенята, піонери, комсомольці мали справжню вихову, а те, що було раніше – пережиток минулого:

…Пластун завжди усміхнений, завжди веселий… Пластун – господар свого слова. Раз дане слово дотримує… Пластун вірний своєї батьківщини і гідний син свого народу. Старається пізнати історію та географію своєї батьківщини, права і обов’язки громадян, шанує закони та дбає, щоб і інші їх шанували… Пластун радо всім помагає і намагається щодня зробити хоч один добрий вчинок. Помагає ближнім, завжди готовий нести поміч нещасним, а в разі необхідності – спасати людське життя. За добрий вчинок не смій приймати нагороди… Пластун є приятелем для всіх і братом для інших пластунів. Не гордує ніким, до убогих ставиться прихильно, ненавидить скупих. Хиби інших старається виправити сердечною поведінкою і власним прикладом… Пластун завжди поводиться чемно та по-лицарськи. Спокійно і гідно боронить свою честь. Ніколи не підлещується. Поважає старих, боронить слабих, скромний у житті і побуті… Пластун є приятелем тварин і рослин. Сам не мучить і другому не дасть мучити звірину, любить природу і прагне зрозуміти її мову… Слухає родичів, провідників, виконує всі накази жваво та радо… Пластун чистий у думках, мові, вчинках та у тілі. Здорова праця проганяє злі думки… Пластун не курить і не вживає алкогольні напої…

Джерело:  Кул Юлій Тур’я-Ремета. Історико-краєзнавчий нарис. Ужгород, 2001

← Попередня стаття    Наступна стаття →