Після смутної сторінки історії звернемося до більш радісних. Йдеться про словаків, яких у селі понад 150 сімей, як то кажуть, “змішаних” і “чистих”. Про їх поселення відомо з 1730 року, а, можливо, і раніше. “Були це сім’ї гутників…. Цей “айзенверк” (скловарне виробництво – прим.авт.), як його називали, існував ще року 1813” (Л.Гераксим. Про минуле словаків на Закарпатті в зб.”Словаки на Закарпатській Україні”. Братислава, 1997 р.)

На думку інших дослідників, предки нинішніх словаків оселилися в Тур’я-Реметі у зв’язку з організацією залізоливарного заводу в 1802 році. Для приїжджих в ур. Ерташ побудовано 10 двоквартирних будинків, із них два збереглися до нинішніх часів.

Щиро спомогла у підготовці цього розділу Мар’яна Гапак-Буковинська – вчителька словацької мови загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, голова місцевого осередку “Матіца словенска”, яка спільно з кандидатом філологічних наук Іваном Фекетою опублікувала дослідження про словаків села (“Карпатський край”, травень-липень 1996 p.).

— Маленька група населення словацької національності в іншомовному оточенні зберегла свою мову, звичаї, обряди, свою самобутність. У 1967 році від Марії Буковинської (Адамчо) мною записано 26 народних казок, які за сприянням освітньо-культурної організації “Матіца словенска” (голова – Йосип Гайніш) тепер готується до друку в Словаччині. Зібрано й оформлено альбом “Словацькі прислів’я та приказки села”, “Словацькі народні пісні Тур’я-Ремети”.

У селі побутують 42 жіночих і 30 чоловічих імен та їх чисельні варіанти, жителі села є носіями 36 словацьких прізвищ…

…Як уже згадувалося, після закриття “гамри” словацькі робітники мусіли шукати іншу роботу. Серед них були кваліфіковані слюсарі, теслярі, мулярі, шевці. Уже в XX ст. швець Йовжі Бешені, муляр Гроскоп (називали “муляр Берті”), перукар Тирик-бачі, колесар Якуб Чіжік мали в селі великий авторитет. А ось колесар Федір Кібелбек змайстрував скрипку (зберігається в Емми Кунак), інструмент експонувався на виставці “Словаки на Закарпатській Україні” в Будинку закордонних словаків у Братиславі в 1997-98 роках.

Жінки вирощували коноплі, ткали полотно, самі шили. Агнеса Самко чудово в’язала гачком та вишивала. Ілона Бардош та Маріша Гроскоп – пекли, варили, їх запрошували сокачити на весілля. А Юліша Коряк фах швачки успадкувала від своєї матері — знатної майстрині села.

Ілона Бардош (1911 р.) згадувала, що її прадідусь був теслярем і з іншими майстрами з Тур’я-Ремети збудували в 1749 році в с.Лікіцари Перечинського району дерев’яну церкву без жодного цвяха! її прабабка Нанка Шванда була відома по всій Верховині як повитуха. Змінила її Юлія Чіжік, яка працювала акушеркою до 1946 року, а в 1945- 69 роках – Цецілія Ярчич. Більше сто років три словачки допомагали породіллям.

Основним заняттям більшості чоловіків була робота в лісі. Одні займалися лісозаготівлею, інші спеціалізувалися на спусканні деревини з гір по так званих різнях. Цей процес називали “різньовачка”. Для будівництва різні запрошували кваліфікованих майстрів. А до місць нагромадження деревини (називали “горбами”) прокладали штреку, якою трами і дрова відправляли в Перечин.

На фото 30-х років з історичного музею села: так виглядала різня; лісоруб з Тур’я-Ремети.

Добру славу здобули у лісовій праці Ференц Айстер, Людвік Буковинський, Ференц Горіна, Рудольф Огурчак, Степан Паюнк. Чимало словаків стали машиністами візькоколійки. А головним майстром по ремонту паровозів був Оскар Кайзер.

Лісниками все життя працювали Ференц та Степан Гайдоші, Вільгельм Гойс…

Свого часу займалися і випалюванням деревного вугілля. Дрова складали у великі копи, що називалися мілями, закривали листям і глиною, після чого підпалювали зсередини. Щоб міля не горіла, а тільки тліла, в середині цієї копи робили спеціальні ходи. Процес випалювання вугілля тривав довго. Ось, наприклад, спогади Антона Шлосара (квітень 1994 року):

– Словакі найвецей робілі різне, а штосі, чо се по ніх спушчало древо до узкоколейкі, дзе се потом складало на вагони. Булі то різньоваче, так їх назівалі: Кібелбек Йозеф, Кібелбек Ян, Кібелбек Ференц, БунякАндрей, Смоляр Йозеф, Смоляр Густі, Смоляр Куба, Шлосар Антон, Цьомпель Ян і іне. Булі теж словаці, кторе палілі в лесе древене угле: Кібелбек Мігаль, Мігелік Йозеф, Куберка Йозеф, Кайлік Йозеф, Томайко Ян. На роботу се йшло на два аж трі тіжнє, ноцовалі в колібах, єдзенє бралі з дому, а в колібе се варіло. Бул ай єден кайман. То бул такі младші хлапец, тен ставал скоро рано, накладал огень, а каждему до гарчка налял воді, аж роботнікі встану, абі моглі себе варіц єсц. Атак се то опаковало на обед і вечер. Варілі з кукурічной мукі пулінту, галушкі, бандуркі, пасулю. Масціло се то зо сланінов. На фріштік вельо раз була черна кава. Кедь було мало хлеба, так сі пеклі з мукі таке богаче у попелу, а їх назівалі попелце, булі то барс смачне. Кедь праца була недалеко, но до 15 кілометра, то ішлі пешо, акедь уж було вецей, то шлі на возах. През лето древо по штосах (бокові різні, що з’єднувалися з основними – прим.авт.) спушчалі на єдну вельку копу, то се назівала горба. Абі древо лекші шло, так се нагревал парафін, а з тім се кропілі штосі. Потом в зіме се древо спушчало по різні, різня се вечар покропіла водов, а до рана то замерзло, а так з тей горбі се древо спушчало, а то була велька парада, то ішло так, як кебі вояці з куломета стрелялі. Долу стоял єден роботнік на варте, а подля того як була різня длуга, так подле того була ай варта розделена, тен, чо бул долу, тен дал знаменє велкім гласом “каргей”— спускай (від yг. kergetni – погнати, підганяти – прим.авт.), а так шо се предало гласом аж до верху. А теді началі пушчац древо, а кедь се стала неяка поруха, теді варташ дава засе знаменє: “бух”, а так престану давац древо до різні.

Тен інструмент, чо се давало древо до різні, се назівал ключка. Різня, чо се робіла, то сподок се назівал “подня”, а бокове то се назівало “бочакі”, а то се складало з метровіх кусох…

Крім лісових робіт, частина словаків працювала на лісопильні, власником якої був Андрій Буняк, на державному кінному заводі “жеребчинець”, а також на перечиському лісохімзаводі “Бантлін”. Ян Кібелбек і Міхал Смоляр мали в селі водяний млин, який тривалий час слугував не тільки жителям Тур’я-Ремети, але й навколишніх сіл. Андрій Буняк і брати Найпавери, Антон Шлосар відкрили крамниці зі змішаним товаром, в яких можна було купити все, починаючи від цвяха і закінчуючи костюмами високого гатунку. У повоєнний час колишня лісопилка була реорганізована в Перечиський райпромкомбінат, а потім в деревообробну фабрику “Тур’янка”. Багато зусиль для її обладнання і піднесення продуктивності праці докладали і словаки, зокрема головний бухгалтер фабрики Вільгем Сендрей, заступники директора по збуту Антон Горіна, постачанню — Людвик Буковинський.

Що стосується релігії, то всі словаки Тур’я-Ремети є римо-католиками. Вони мають свій костел, побудований у 1885 році під горою Магуричею. Із колекції листівок Івана Волошина:

Емма Ртіщева (нар. 1926 р.) згадує:

– Ходіло са на майову, октовброву побожность, а так – тієж на

кріжову цесту. Вельмі сме са тєшілі на свіаток Божієго тєла. Штірі олтарікі болі розоставене од нашего костола по грецкокатоліцкі. Ішлі сме с процесоу, дієвчата гадзалі кветіні пред Найсветєйшоу свіатосцоу, а грецкокатоліці тіж с процесоу нас прівіталі, а по викончені віправеділі. Олтарекі ставеме і терас, але богожіаль около костола.

В XX ст. дзвонарамі прі костоле болі Шандор Буковінскі, Антон Шванда, Ян Новотні, Фері Герцег.

Через надуману “аварійність” церковної будови 15 червня 1961 року костел було закрито, дзвони з вежі знято. Фрески зафарбовано… Упродовж 28 років словаки не мали можливості відправляти богослужіння у костелі, побудованому їх предками. Тільки за часів т.зв. перебудови, після ремонту 8 вересня 1989 року костел заново відкрив свої двері перед римо-католиками. Його посвячення відбулося 30 листопада за участю представників багатьох християнських громад із усього Закарпаття.

Словаки села щасливі, що можуть двічі-тричі серед тижня і щонеділі бути на святій службі, що чують слово Боже, яке приносять їм панфарари Словаччини. Діти віруючих двічі на тиждень при Тур’я-Реметівській ЗОШ 1-3 ступенів мають набоженство з регольними сестричками. До осені 2000 р. (поки не почала діяти греко-католицька церква) у костелі почергово молились також ті українці – греко-католики, які не бажали перейти на православ’я; словаки проявили толерантність та повагу до представників інших релігійних конфесій. Слід зауважити, що між українським і словацьким населенням села упродовж двох століть ніколи не виникали непорозуміння, які би базувалися на національному чи релігійному грунті. Тут завжди панували мир, злагода, спокій.

Серед шанованих людей села слід назвати і словаків та вихідців із словацьких сімей. Це вчителі Емма Кунак (Кібелбек), Гедвіга Граб (Самко), Ганна Фленько (Сендрей), Антон Петер.

Великий вплив на збереження словацької мови має і писемне слово. При засвоєнні словацької літературної мови нам допомагають церква, газети, журнали, книги, які нам дарують МК, МШ, ДЗС Словаччини та культурно-освітня організація “Матіца словенска” на Закарпатті, телебачення, радіо та школа. Дорослі літературну словацьку мову можуть вдосконалювати на літніх мовних семінарах на САСі (Братислава), на УЙОПі при університеті Коменського в Братиславі та на курсах Методичного центру університету Матея Бела для словаків, що живуть за кордоном, у Банській Бистриці. Такі курси відвідали наші вчителі та вихователі дитячого садка: Петер А.Б., Король І.Ю., Мендель М.Ю Мешко О.В., Мігелик І.І., Гусєва Я.Й., Скубенич В.І., Гапак М.Л.

У програмі втілення Закону України “Про національні меншини” в школі зроблено чимало. З 1992 року для дітей словацької національності введено факультативний курс вивчення словацької мови, який започаткував Антон Петер; з 1994 року цей курс веде Мар’яна Гапак-Буковинська. Тепер працюють дві групи, в яких 38 учнів.

Одним із важливих завдань роботи є вивчення та передача майбутнім поколінням пісень, обрядів, звичаїв та всіх добрих традицій, що збереглись серед населення словацької меншини. У цьому нам допомагають люди старшого покоління: Емма Ртіщева, Антон Петер, Марія Бардош, Кароль Гойс та ін. Не стоять осторонь і матічари середнього віку: М.Буковинський, Л.Буковинський, І.Пастеляк, В.Мігелик, І.Корольта ін.

У вересні 1995 року в нашому селі було проведено обласне свято народної творчості “Словенска веселіца”, в якому взяли участь і самодіяльні колективи із Угорщини, Словаччини, Румунії.

Члени місцевого осередку “Матіца словенска” щороку беруть участь у цих обласних святах, обласних конкурсах “Словенскі бетлегемі”, де займають призові місця. Тричі були учасниками міжнародного конкурсу “Розправкове вретьєнко” у Братиславі: В.Самко, І.Герцег, Е.Соколова. 26 квітня 2001 року вчетверте поїхала З.Гроснер. Щороку наші учні є учасниками міжнародного читацького табору у Мартіні-Братиславі Станіслав Самко, Юрій Кокош, Владислав Самко, Ярослава Мешко, Іван Мешко, Ксенія Мендель, Златослава Гроснер, мовного табору “Мої найкращі канікули” та таборах у природі на о.Вінне, Шираві, Детв’янська Гута, Детскі рай, Требішов, при Зволене (38 чоловік).

12-14 грудня 1997 року наша колядницька група взяла участь у 7-й культурній програмі “Дні коляд християн Словаччини”, яка проводилась у рамках Світового року словаків в с.Хреновец-Брусно в окресі Превідзе (підготував і супроводжував групу Степан Самко). Тетяна Скубенич – гість Міжнародного фестивалю словацької молоді 1995 року.

Олена Данило – учасниця театрального фестивалю Паларікова Ракова в Чадці 24-27 квітня 1997 р.

Фольклорний ансамбль “Словенка” (з травня 2000 року – “Радуванка”) 9-13 червня 1998 р. гарно виступив на фестивалі під Поляною в Детві (керівник Мирон Роля). Слід відзначити, що дівочі костюми (східнословацькі) виготовлені Стредіском практичного вивчення художніх ремесел в Кежмарку вмілими студентськими руками як дипломні роботи і обласною культурно-освітньою організацією “Матіца словенска” на Закарпатті, подаровані нам.

Виступ танцювального колективу “Тур’янська долина”, створеного у січні 2000 р. (кер. Іван Пастеляк – Заслужений працівник культури України) на Кошицьких фольклорних днях восени 2000 р. був високо оцінений компетентним журі; фраза, яка прозвучала на обговоренні: “Виступ “Тур’янської долини” – це щось фантастичне!’’ – припала до серця всім і запам’ятається назавжди. Щиро аплодували цьому колективу всі присутні в залі наступного дня у Жалобині.

І “Радуванка”, і “Тур’янська долина” є колективними членами “Матіци словенскої”, тому обидві поїздки були забезпечені цією організацією.

Члени місцевого осередку МС Т.Скубенич, М.Йолич, Т.Лібра, Н.Белей були учасниками Міжнародних таборів у Бацуху та Нітрі.

Десять членів місцевого осередку навчаються у вищих вузах Словаччини при сприянні “Матіци Словенскої”.

Всі учні школи, студенти, батьки, всі матічари села щиро вдячні Будинку закордонних словаків, MШ, МК, МС СР та обласній культурно-освітній організації МС на Закарпатті за те, що можуть ближче знайомитися із історією, культурою, визначними місцями Словаччини – прабатьківщини їхніх предків.

Наші словаки (тут слід згадати сім’ї Іллі Яцковича, Олени Данило, Людвика Буковинського, Юрія Гапака, Емми Ртіщевої, Антона Петера, Ірини Король і Віталія Гапака) взяли активну участь у підготовці матеріалів виставки 18-20 грудня 1997 р. в Братиславі “Словаки на Закарпатській Україні”.

Нам було приємно почути на семінарі, а потім і прочитати подяку від п.Мойміра Бенжи (професора, доктора, наукового співробітника етнологічного відділу Словацької академії наук, Братислава) в його доповіді “Пріспевок к штудіу традічней культурі українскіх словаков” про виконану роботу — заповнення тритомника запитань про традиційну культуру с.Т.Ремети (1996-1997 р.р ), опублікованого в зб.матеріалів спеціального семінару в Братиславі 19.ХІІ.1997).

Доброю традицією стало у нас проведення вечорів та ранків словацької мови, зокрема: “Приходь, Миколаю, чекаємо Тебе!”, “Словацька мова — моя рідна мова”, “Словенчіна — красне ті звукі маш”, “День Матері”, “Моє село — а в ньому скарби”, “Джерело любові”, “Образ Божої Матері в літературі та мистецтві”, підготовлені цікаві, оригінальні виставки :”Через роки та століття”, “Котилася писанка”, “Зроблено моїми руками”, “Лялька моєї бабусі”, “Малюнки, що йдуть від серця”, “Тішусь на Тебе, пишаюсь Тобою”, “За все завдячую Тобі”, “Родинні перла” та ін.

У серпні 1999 р. 2 дні в словацьких сім’ях проживали учасники “Словенського Контінентаму “Надей” (диригент Івета Віскупова). Підготували концерт духовної музики, співу, декламування, танцю з християнською місією нести в люди надію на мир, спокій, радість, ласку і дружбу між народами. На довгі роки збережеться цей виступ у серцях наших односельчан.

Життя словаків неодноразово знімалось і демонструвалось обласним телебаченням. Приємно, що Братиславське та Кошицьке телебачення кілька разів провели зйомки про навчання, відпочинок, традиції словаків у селі.

Неодноразово гостями наших матічар, школи та села були високопоставлені особи, зокрема, представники різних інстанцій, делегації Міністерства культури Словаччини, Міністерства школьства, Дому закордонних словаків із Братислави, “Матіци Словенскої” із Мартіна, Братислави, Михайловець, побували у селі Генеральний консул СР на Україні Ігор Барто, генеральний консул СР в Ужгороді Іван Шуфрич, посол СР в Україні Василь Грівка, голова обласної культурно- освітньої МС Й.Гайніш.

Вважаємо, що такі істотні зміни в житті словацького населення с.Тур’я-Ремета стали можливими лише завдяки правильній національній політиці незалежної України, яка забезпечила національним меншинам повне право навчатися рідною мовою, розвиватися і збагачувати свою національну культуру.

Джерело:  Кул Юлій Тур’я-Ремета. Історико-краєзнавчий нарис. Ужгород, 2001

← Попередня стаття    Наступна стаття →