Регіональний інформаційний центр "Карпати"
enruuk
 

У селі переконані: “Хочеш пізнати чоловіка – глянь, чи шанує він коня…” Один газда знеславився тим, що лупасив кербачем змореного бідолаху, а той сумно дивився на дітваків, у яких сльози наверталися на очі.

Ще нагадують: кінь не п’є воду з калюжі, а тільки чисту джерельну або з криниці.

Для хлопчаків “нічне” – випасання коней уночі – вважалося вищим ступенем підліткових наук. Там народжувалася висока поезія злиття душі з природою. Вслухайтесь: “Попутані коні пасли туман… А ми обсіли віночком вогнище, пекли крумплі і тенгерицю, казкували про страшків, упирів і ворожбу,-” нагадує Юрій Пінджоля.

Віддавна повелося: хатини в реметян – тісненькі, а от стайня – простора, тепла. Ще таке спостереження: визнана світом кіноепопея “Війна і мир” не привабила глядачів у селі, бо епізоди батальних зйомок були пронизані храпом скалічених коней.

Залізоливарний завод хоч і був славний виробами, але не витримав конкуренції, в 1871 році припинив свою діяльність. Журба оповила людей – треба шукати мозолі на лісорозробках, на жнивах в мадярських селах, підставляти шию під наймитський хомут. Тепер важко стверджувати на якому рівні вирішувалася доля “гамри”, але факт той, що невдовзі приміщення заводу ожили іржанням коней. Племінна конюшня, а офіційно, як стверджує печатка, за часи Чехословаччини, – “державний жеребчинець”. Спочатку кінзавод підпорядковувався військовому відомству Австро-Угорщини. Утримували понад 120 племінних коней породи “Араб”, “Англійська”, “Англійська напівкровна” та в’ючої гірської породи – “Гуцул”.

Хто-зна на яких іподромах країн Європи здобували перемогу коні з Ремети! Ходить і понині в селі здогад, що сам цісарь Австро-Угорщини любив гарцювати на коні під дивовижною кличкою “Туричка”! То вже оцінюйте, як знаєте…

Австро-Угорщина поринула в полум’я війни, і з імперії лишилося попелище. Чехи відновили кінний завод. Спершу тут урядували воєнні – першим директором був капітан Роберт Найман. У 1922-1923 p.p. “жеребчинець” передано у підпорядкування сільськогосподарського відомства.

Тепер ціна чистопородного коня оцінюється тисячами у.о. А в ту пору (за даними Олександра Мицюка – згадана праця) мінімально – 20 вгодованих волів.

Ставки на перегонах азартно зростали, під час аукціонів – також. Не скупилися і військові, високі чини платили щедро. Словом, розвиток конярства давав солідні прибутки, а місцеві жителі мали стабільну платню.

Утримували десь 250 коней. За спогадами старожилів, їх кількість зростала.

Не одне покоління реметян завдячує чеським і словацьким спортовцям за сприяння в організації товариства “Сокіл”, в якому мав можливість зміцнювати фізичні сили й Антон Петер, який продовжує спомини:

-Жеребців племінних пород утримували в конюшнях “касарень” (за Австро-Угорщини тут стояла військова частина, тому і полишилася назва – див. добірку фотографій).

Turya_remeta24n

Матки мали іншу “прописку” – ур.Мочарки за селом, де тепер підсобне господарство психоневрологічного інтернату. Поки гачурики підростали – годувалися разом, пізніше їх відлучали, продавали військовим, вибракованих кастрували і — на аукціон (ліцитачка проходила на плаці). По Русаллю маток і молодняк випасали на Тарниці, виганяли на полонину Руну, в урочища Полунка, Липова Скала, Ружа. Здебільшого їх доглядали місцеві жителі. Добрим словом згадують керівників і спеціалістів – Недвецкого, Кріжака, Шікованця (оженився у селі на Єлизаветі Герцег).

На фотолистівці ужгородського колекціонера Івана Волошина епізоди з літнього випасу коней.

Turya_remeta24nn

 

IMG_0004-2n

Гачурів часто вигулювали по нинішній вулиці Зеленій. О, яка то була радість для дітей! … Ще пам’ятаю: кінь за кличкою Горал” вже мав 25 років, щоб позбавити його мук – дали в шию ін’єкцію…

Пам’ятними і захоплюючими видовищами були спортивні змагання вершників на добре обладнаному іподромі в урочищі Мочарки. Там була трибуна для глядачів, відповідно вимог обладнані 10 перепон, у тому числі стіна під “цеглу”, дерев’яні висоти, замаскована лозником яма з водою… Все відповідало європейським стандартам. Часто на змагання з’їжджалися панове з Праги, Братислави, Ужгорода.

Грошовита знать із високими титулами купувала рисаків і відправляла далі за кордон.

Особливою популярністю користувалася арабська порода білої масті. За тих красенів платили шалені гроші.

Turya_remeta241n

Ось як виглядала легитимація, видана Михайлові Бігану в 1930 році.

Turya_remeta241nn

-На фото: Михайло Біган перед стартом, а також зі своїм улюбленцем – переможці у забігах на швидкість; Альберт Петер долає перепону та в очікуванні результатів змагань (жовтень 1938 p.); Іван Воронич із конем гуцульської породи та під час подолання перешкоди; інші епізоди змагань.

IMG_0006-2nn

На печатці двома мовами: “Дирекція державного жеребчинця Турянськія Ремета”. Подаємо також сторінку повчання з цього документу:

Були твердження, що 12 вересня 1936 року на перегонах був присутній Томаш Масарик, однак старожили переконують, що, можливо, йдеться про приїзд представників міністерства оборони Чехословаччини. А ось в 1935 році кращим працівникам кінного заводу в честь 65-річчя Президента Чехословаччини Томаша Масарика вручено ювілейні медалі. Отримав її й Адальберт Петер.

Іподром. Грав духовий оркестр “жеребчинця”… суєта репортерів… шик уніформи вершників … перегук коментатора по гучномовцю… Підігрівалися пристрасті тих, хто ставив за перемогу свого обранця.

Теперішня молодіж у це не вірить, але свято кінного спорту було справді величним і пам’ятним!

– На превелику радість реметян, Михайло Біган, Андрій Грега, Іван Плешко, Василь Дяченко, а серед них словаки Іван Бардош, мій батько Альберт на рисаках заслужено виборювали перемогу, — згадує Антон Петер.

Особливе враження на глядачів справляли змагання “четвірок” – чотири групи різномастих коней на зеленому тлі поля, їх вершники теж в уніформі відповідних барв, наче зіллялися з рисаками. Програмою передбачалося, що кожен із них виконує різні вправи верхової їзди, а на завершення – перед трибуною мчала вітрам навперейми четвірка білих арабської породи жеребців, запряжених у розмальовану кочію (див.фото з сімейного архіву Михайла Бігана). Завершувалося змагання врученням призів, подарунків.

Turya_remeta26nn

Як такого клубу чи театру в селі не було, та завдяки просвітянам, при кінному заводі у просторій, припарадженій гірляндами залі зі сценою (і навіть суфлерською кабіною) глядачі мали змогу поринути в лісову ідилію, заглянути у сільську хатину… В оформленні куліс і декорацій тодішньому директору школи Бедржіху Шімунеку спомагав Антон Петер, який з тих пір захопився малюванням. У святкові дні організовувалися концерти, вечорниці, на Сільвестра – молодіжні бали… Це не теперішня дискотека. Наймалися музики, обирали бал-газду. Що цікаво, найбільший збір за вхід мали при добровільних пожертвуваннях, бо хлопці при дівчатах не скупилися.

Незабутніми була гра на сцені Івана Симочка, Ганни Воронич, Марії Скубенич, Івана Короля, Ірини Симочко, Михайла Поповича у виставах “Безталанна”, “Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Наталка Полтавка”, “Хотіла пана – втратила Івана”.

“Жеребчинець” за часів Чехословаччини набув найбільшого розквіту. Хто ж тут працював?

Ось дві світлини, які нам подали Лариса Коростильова та Мирон Головей. Орієнтовно вони датуються 1935 роком. Зліва направо:

Turya_remeta27n

— у першому ряді: Юлій Горват, Михайло Бреньо, Василь Мешко, Франтішек Калоус, Андрій Грега, Василь Кучак, Василь Дяченко, Петро Ганич;

— у другому ряді: Іван Скубенич, Іван Кучак, Михайло Біган, Станко Фекета, Микола Скубенич, Амброж Ванін;

— у третьому ряді: Павелка, Шпільчак, Антонін Чернік (кажуть, був кочішом в імператора Франца-Йосифа), Альберт Петер, Іван Плешко.

Turya_remeta27nn

На другому фото зліва направо:

— лежать попереду: Ілько Воронич, Василь Дяченко; перший ряд: Шкліба, Микола Скубенич, Франтішек Калоус (старший конюшні), Доланський (агроном), Крейча (бригадир), Сейферт (головний бухгалтер), Роберт Найман (інженер, екс-рада), Похили (новопризначений ради), Чернік (бригадир), Еміл Матейовиц (ветфельдшер і коваль, керівник духового оркестру і вчитель музики на скрипці, навчав молодь безкоштовно), Ярослав Брандейс і Мирослав Нємец (працівники бухгалтерії);

— другий ряд: Петро Ганич, Михайло Гапак, Легки і Бріклер (ковалі), Андрій Грега, Альберт Петер, Ржіла (обидва мулярі), Франтішек Шедіві (майстер збруї і керівник “Сокола”), Павелка, Іван Плешко, Степан Тейгел (будівельник), Ванін Бровж, АлосКучерка, Ян Йонаш;

— третій ряд: Іван Данило, Іван Кучак, Іван Капустей (колесар), Юлій Горват (коваль), Франтішек Гавлик, Карел Бочек, Михайло Біган, Єлінек (муляр), Іван Скубенич, Петро Король, Іван Бардош, Михайло Шпільчак, Станко Фекета і Степан Король.

— Цікаво, що перегони жокеїв, як показові, організовувалися і в Перечині на рівнинній місцевості, яку називали “Телеп” (нинішня територія лісокомбінату).

Але чорні хмарища війни вже кресали блискавицями в Європі… Окупація! Смуток і страх. В мадярську армію призвали чоловіків від 1918 до 1922 року народження, а молодших залучили в трудові табори.

В 1942 році у конюшнях гортіївська влада влаштувала концтабір.

Коли коричневу чуму фашизму вже вимітали з України, підполковник Зубко дав команду: готуватися до вивезення “жеребчинця”. Але ж коні не винні в політичних іграх… Люди плакали, коли вервечка прудконогих скакунів покидали село… У Перечині коней загнали у вагони. Супроводжувати їх випало Міклошу Буковинському (загинув під час нальоту авіації) та Степану Тейгелу, який повернувся у село.

Донедавна був певний, що при жорстокості воєнних часів рисаків запрягли тягнути гармати. Але ж ні – радянські війська припровадили їх знову в село. І знову заплакали реметяни – цього разу від радості!

Іван Воронич (1915 р.н.), який працював на кінному заводі при всіх часах інструктором верхової їзди, і понині зберігає як сімейну реліквію фотографію, де він гарцює на своєму улюбленцю.

Несподівана деталь з повоєнних часів. Професор УжНУ Михайло Головей із Сімери нагадав:

— В юності був у Народній міліції. Часи були неспокійні… Якось зателефонували з Тур’я-Ремети: біда в селі заколочується, люди хочуть розібрати “жеребчинець”. Автомат за плечі – і гайда… З одного боку селян можна було зрозуміти – в багатьох війна відібрала не лем коней, а веснувати треба… Та тільки як то мало впозірувати, щоб рисаків запрягати на ораницю? Такого самоуправства не міг дозволити! Чи то я тоді такий був рішучий, чи автомат “загітував”, але люди слухняно розійшлися.

У повоєнні роки директорував Рибінський. Він у чомусь проштрафився – пустили навіть чутку про махлювання. Щоправда, Іван Боднар уточнив: “вина” полягала в тому, що посмів охрестити дитину в церкві.

За направленням Міністерства сільського господарства на зміну приїхав Григорій Коростельов. Влада вділила сім’ї файне житло в двоповерховій будові за річкою, де затінок алеї й було навіть своє парникове господарство.

Люди не вникали в його автобіографію. А був він своєрідною людиною: при Будьонному був загратований в Архангельську, бо не вивів його сестру із території, яку захопили фашисти. Родичі мусили очікувати персональну аудієнцію Сталіна, відстоювати честь кавалериста Кавказького ескадрону і депутата Московської Ради Робітничих, Селянських і Червоноаромійських депутатів (від фракції більшовиків). Вождь змилостивився: його призначено викладачем училища ім.Фрунзе, і ось в 1947 році – директор Закарпатської державної конюшні. Ті реметяни, які доглядали коней, підтверджують його фанатичну любов до верхової їзди. Коли долав перепону, просив значно підняти висоту.

Похований Григорій Коростильов в Тур’я-Реметі. Люди пам’ятають сумну процесію в 1949 році та розпачливе іржання услід білого коня-красеня…

На початку 50-х років “державну конюшню” – офіційна назва – розформували. На чиїй совісті було це рішення? З часом і про це дізнаємося! Якби вдалося зберегти давню прописку “жеребчинця”, село б нині (ого!) було квітучим і благоустроєним! Тур’я-Ремета втратила шанс стати центром розвитку племінного конярства і кінно-спортивних змагань краю, а валюта від продажу спомогла б заплатати дірки в бюджеті не лем села… Були фахівці, були умови для утримання і випасу коней, був іподром, була слава вершників. А все перекреслено розчерком пера в партійно-державних кабінетах. Коней перегнали в с.Кінчеш Ужгородського району.

З тих пір була тільки одна спроба відродити конярство. При головуванні в колгоспі “Зоря комунізму” Юрія Ковача на Виставці Досягнень Народного Господарства України коні гуцульської породи навіть здобули першу премію. Однак занепад в економіці вже прогресував і увага до “гуцуликів” теж припинилася.

Мені кажуть із гіркотою: “От якби”…Помріяти можна!

Джерело:  Кул Юлій Тур’я-Ремета. Історико-краєзнавчий нарис. Ужгород, 2001

← Попередня стаття    Наступна стаття →

Коментувати

Використання матеріалів сайта можливе лише при наявності активного посилання на  https://carpaty.net

Copyright © Регіональний Інформаційний Центр "Карпати" E-mail: carpaty.net@gmail.com