До змісту

Відомості про поширення та екологію окремих видів плазунів західної частини України складені на основі наших численних спостережень, проведених у 1948 − 1972 рр., і публікацій вітчизняних авторів.

Герпетофауна західних областей УРСР значно бідніша, ніж фауна земноводних, і налічує 13 видів[1], у тому числі два − черепах, один − веретінницевих, чотири − ящірок, шість − змій. Це становить близько 10% усіх видів плазунів, які заселюють територію СРСР. П. В. Терентьєв, С. А. Чернов (1949) при зоографічному районуванні герпетофауни нашої країни виділяють 14 районів, у тому числі як самостійний зоогеографічний район − Закарпаття. Зібраний нами та іншими вітчизняними зоологам» матеріал свідчить, що видовий склад плазунів Закарпатської рівнини, Українських Карпат, Прикарпаття, Поділля та Волинського Полісся − основних ландшафтно-географічних підрозділів заходу УРСР − досить подібний і відмінності герпетофауни достатні лише для диференціації зоогеографічних ділянок (Страутман, Татаринов, 1958) (таблиця).

Видовий склад герпетофауни геоморфологічних районів західних областей УРСР

Види	Закарпаття	Карпати та Прикарпаття	Поділля	Волинське Полісся
Черепаха болотяна	+	+	+	+++
Черепаха грецька	-	+	−	−
Веретінниця	++	+ +	+	+
Ящірка зелена	+	++	+++	−
Ящірка прудка	+ ++	++ +	++++	++
Ящірка живородяща	+ + +	+++	++	+++
Ящірка лучна	−	+?	−	−
Вуж звичайний	+++	+	++	++++
Вуж водяний	++	+	++	+
Мідянка	+	+	+	?
Полоз ескулапів	+	+	−	−
Гадюка звичайна	++	++	+	++
Гадюка степова	-	+	−	−
Усього	10	13	9	7

Умовні позначення: + − дуже рідко; ++ − рідко; +++ − звичайно; ++++ − часто.

З таблиці бачимо, що немає підстав виділяти Закарпаття у самостійний район, як це зробили П. В. Терентьєв і С. А. Чернов (1949). Фауна наземних хребетних (у тому числі й плазунів) гірської частини західних областей України дозволяє виділити карпатський зоогеографічний округ, що охоплює гірські і передгірські райони Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької областей. Окремо можна розглядати герпетофауну Західного Поділля і Волинського Полісся.

Особливості герпетофауни обстеженої території пояснюються її історичним розвитком. Генетичний зв’язок рецентної карпатської фауни рептилій з західноєвропейською виявляється в тому, що тепер до тварин західноєвропейського походження належить чотири види (болотяна черепаха, веретінниця, водяний вуж, мідянка), до широкопалеарктичних видів − також чотири види (ящірки прудка і живородяща, звичайний вуж, звичайна гадюка), тоді як до середземноморських − лише три (грецька черепаха, зелена ящірка, ескулапів полоз), а до східноєвропейських − один (степова гадюка). Отже, сучасна фауна плазунів заходу України формувалась протягом антропогену за рахунок західноєвропейських і широкопалеарктичних видів, що спостерігається і серед ссавців.

Вертикальне поширення рептилій приблизно таке, як і амфібій; 50% видів місцевої герпетофауни мають широкий діапазон вертикального поширення − від найнижчих позначок до крайніх (2000 м над рівнем моря). Болотяна і грецька черепахи, зелена ящірка і водяний вуж екологічно пов’язані з рівнинним ландшафтом.

Ряд схованошиї черепахи − Cryptodira

Черепаха болотяна − Emys orbicularis L. Звичайна для Волинського Полісся і північних районів Поділля, трапляється у Закарпатті. На Волино-Поділлі заселює стоячі водойми вздовж рік Ікви, Білії, Горині, Случа, Турії, Цира та інших. Її можна виявити і на півдні Поділля, оскільки викопні черепахи роду Emys знайдені нами в складі пізньоплейстоценової фауни в печері Середній с. Кривче Тернопільської області (Татаринов, 1965). У Прикарпатті водиться у с. Боянах Чернівецької області в стоячих водоймах, густозарослих болотяною рослинністю. Досить поширена в ручаях Салва і Оночок, болотах Єгреш і Коші Закарпатської області (Самош, 1953). Весняне пробудження в околицях м. Камінь-Каширського Волинської області в 1966 − 1968 рр. спостерігалось 28 − 30 березня, а парування зафіксовано 15 травня (урочище Піпло Ровенської області). Коло с. Олексіївки Волинської області відкладення яєць зареєстровано 2.VI 1968 р. У ямку діаметром 2 − 3 см і глибиною близько 6 см, вириту на краю житнього поля у вологому ґрунті, було відкладено 4 яйця, розміром 20 − 25 мм. Зимівля на Волинському Поліссі починається з середини жовтня.

Живиться тваринною поживою, зокрема дощовими черв’яками, молюсками, рачками, дрібною рибою. В умовах неволі охоче їсть сире м’ясо, рибу, дощові черв’яки. Регулярно п’є воду. Болотяні черепахи нечисленні. Найбільш поширені в північно-східній частині Ровенської області.

Черепаха грецька − Testudo graeca L. У 1948 р. один екземпляр грецької черепахи здобули в околицях м. Чернівців. Черепаху тримали в тераріумі на кафедрі зоології Чернівецького університету. У 1950 − 1951 рр. вона відкладала незапліднені яйця від шести до восьми штук розміром 35 − 40 мм. У 1958 р. вона загинула від різкого пониження температури в тераріумі. Ця знахідка не може свідчити про те, що грецька черепаха є компонентом прикарпатської герпетофауни. Вона могла бути сюди завезена і випущена на волю.

Про поширення цього виду на заході УРСР вперше повідомили Д. О. Прунько та І. І. Яременко (1953), які влітку 1951 р. виявили один екземпляр в урочищі Чорний ліс, недалеко від с. Лисець Івано-Франківської області (Прикарпаття). Знахідка викликала великі дискусії серед герпетологів, оскільки до цього грецької черепахи тут ніхто не бачив. Румунський зоолог К Кіріцеску (1930) зазначав, що ця черепаха спорадично трапляється на півдні Румунії в долинах рік Дунаю і Пруту. Після повідомлення Д. О. Прунька і І. І. Яременка більшість спеціалістів були схильні вважати цю знахідку випадковою. В 1956 р. у долині р. Пруту відловлено дев’ять грецьких черепах різного віку і статі, у зв’язку з чим М. Ф. Нікітенко (1959) вважає, що на територію Східного Прикарпаття цей вид проникає долинами рік Серету, Пруту і Дністра з південно-східних районів Румунії та Молдавії, і є представником місцевої герпетофауни, трапляючись спорадично. У Чернівецькій області грецькі черепахи тримаються сухих, порослих чагарниками ділянок. У долині Пруту виявлені на піщаних горбах. Живляться різною рослинною їжею, черв’яками, комахами, молюсками.

Ряд ящірки − Sauria

Веретінниця ламка − Anguis fragilis L. Виявлена нами в усіх обстежених районах заходу України. Притаманна лісовим біоценозам, часто трапляється на лісових галявинах, а в Карпатах − на полонинах поблизу верхньої межі лісу (висота 1400 − 1500 м над рівнем моря). Після зимівлі пробуджується залежно від погодних умов року. У квітні її можна виявити на сонячних галявинах. Парування на Прикарпатті відбувається у травні − червні. Починаючи з червня трапляються самки з яйцями. У липні з’являються малята. Кожна самка народжує в середньому шість малят. В урочищі Калинівка Кременецького району Тернопільської області нам доводилось здобувати веретінниць у першій декаді липня 1959 − 1961 рр. Тут же проводились спостереження за їх живленням. Веретінниці поїдали гусениць, дощових черв’яків, двокрилих (мух), голих слимаків.

Ящірка зелена − Lacerta viridis viridis Laur. У межах Поділля виявлена в Заліщицькому районі Тернопільської області (Кунце, Носкевич, 1938). Є повідомлення про її поширення в околицях с. Швайківців Чортківського району Тернопільської області. Досить численна в Товтрах поблизу сіл Залуччя, Нігина, Карачківців Кам’янець-Подільського району Хмельницької області (Поділля). Трапляється у Закарпатті на лівому березі Тиси поблизу с. Клинового. На Прикарпатті зелену ящірку зареєстрували І. Ф. Андреев (1953) та М. Ф. Нікітенко (1959), які виявили її на берегах Дністра від с. Нижньова Тлумацького району Івано-Франківської області до м. Сорок Молдавської РСР. Основний «ареал» зеленої ящірки тягнеться вузькою смужкою вздовж берегів рік Дністра і Смотрича. Трапляється там, де є виступи гіпсу і вапняку − місця найбільш сухі і добре прогріті сонцем. Розміри зелених ящірок з Прикарпаття (с. Баламутівка Заставнянського району Чернівецької області) менші, ніж з інших частин ареалу. Однак особини прикарпатської популяції більш довгохвості. З’являються після зимівлі в кінці березня − на початку квітня. Малята зареєстровані в липні. Активність цих ящірок триває до листопада і залежить від погодних умов року. Живиться комахами, яких ловить на землі, на чагарниках (терен), вправно бігаючи по гілках. В неволі поїдає борошняних черв’яків.

Ящірка прудка − Lacerta agilis agilis L.[2] Виявлена нами в усіх обстежених районах на заході УРСР, причому на Поділлі і в середній течії Дністра − це найбільш масовий (фоновий) і найбільш евритопний вид плазунів. Вертикальне поширення в Українських Карпатах досягає 500 − 600 м над рівнем моря. У горах тримається сухих південних схилів. Весняна поява зареєстрована в першій половині квітня. В околицях м. Кременця (Поділля) вони спостерігались 2.IV 1956 р., 5.IV 1957 р, 5.IV 1958 р., 12.IV 1960 р., а на Волинському Поліссі (м. Камінь-Каширський) − 29.III 1968 р. Спочатку з’являються дорослі ящірки, які восени (звичайно в кінці вересня) дещо раніше від. молодих йдуть на зимівлю. У кінці квітня відбувається парування. Молоді ящірки зареєстровані в кінці червня (Волино-Поділля), а в передгір’ях Карпат − у серпні та вересні. Прудкі ящірки − виключно денні тварини. їх активність зростає пропорційно підвищенню температури. Найбільш активні з 11-ї до 13-ї години. У дощові й похмурі дні на поверхні землі не з’являються.

Живлення ящірки вивчалось у північних районах Поділля. У складі їжі переважають жуки, клопи, прямокрилі і, меншою мірою, гусениці. В процентному відношенні на першому місці жуки (56,3% від загальної кількості поживи). Черв’яки, молюски, павукоподібні становлять 0,2-4,4%. Підсумовуючи наслідки аналізів вмісту шлунків прудких ящірок, приходимо до висновків, що в їх кормовому раціоні трапляється 71,8% комах-шкідників, 21% нейтральних і лише 7,2% корисних. Приблизно такий же спектр їх живлення в Закарпатті (Самош, 1953).

Ящірка живородяща − Lacerta vivipara vivipara Jacq. Трапляється в усіх обстежених районах заходу України. Єдиний вид плазунів, що досягає в Українських Карпатах максимальних висот. Пластична у виборі стацій: заселює полонини, лісові галявини у поясі смерекової тайги і букового гірського лісу (Карпати), долини рік, вологі луки, торфовища, сфагнові болота (Волинське Полісся), відносно сухі схили ярів і балок (Поділля). За своєю чисельністю в сухих місцях помітно поступається перед прудкою ящіркою, однак у вологих біотопах домінує над нею. З’являється ранньої весни відразу після танення снігу, звичайно в кінці березня. З усіх ящірок Lacerta vivipara найбільш холодостійка і вологолюбна. М. Ф. Нікітенко (1959) спостерігав, як живородяща ящірка пробула під водою в одному випадку 6 хв, у другому − 3-4 хв. Розмноження характерне яйцеживородністю. Самка, здобута в Закарпатті 7.VII 1949 р., мала чотири ембріони довжиною 35 мм. Малята з’являються у серпні – вересні і досягають 40 мм довжини.

На Поділлі до складу їжі живородящої ящірки входить 25 компонентів, з яких перше місце посідають жуки (43,7% від загальної кількості виявлених організмів), друге − Aphididae (24,0%), третє − перетинчастокрилі (16,3%). Молюски становлять 9%, більш ніж у інших ящірок, однак майже повністю відсутні черв’яки. На Прикарпатті живиться жуками (52,21%), дощовими черв’яками (18%), перетинчастокрилими (4,8%), павуками (4,25%), двокрилими (1,85%) тощо. Шкідливі комахи в поживі живородящої ящірки становлять 59,0%.

До частини другої.

Джерело:  Татаринов К.А. Фауна хребетних заходу України. В-во Львівського ун-ту. 1973, 257ст.

---

[1] Посилання І. Ф. Андреева [1953, стор. 267] про наявність на Буковині лучної ящірки ще не підтвердилось.

[2] Розрізняють декілька кольорових морф або варіацій, наприклад var. typica, var. erythronatus, var. immaculata та ін., які важко класифікувати.

Tags: плазуни, Татаринов К.А.