До змісту

Давно колись, на одному з відрогів Вагорляка, що круто збігає у долину, в бік села Гливище,— на Станках,— жили розбійники. Ватага їх була невелика — всього троє. Ватажком у них був Юрко Червеняк, а його двох товаришів звали Іваном Дикуном і Петром Кострубатим. Чи були це їхні справжні ймення, чи розбійницькі прозвища,— тепер уже невідомо.

Мешкали вони в лісі під Сивою Скелею, що стрімко уривається в бік Руського Грабовця. На розбій ходили в багаті краї на рівнину, в бік Капушан, до Ужгорода. У горах не було чого грабувати.

Награбоване розбійники ховали в лісі, у відлюдних місцях — печерах, дуплах, в ущелинах скель. Гроші, золото, срібло закопували в умовлених місцях.

Пити-гуляти ходили розбійники в самотні придорожні корчми. В старі часи, коли і весь крам возили кіньми, і подорожували люди або пішки, або також кіньми, і довгі валки тяглися, приміром, між Ужгородом і Кошицями,— корчми і заїзди були єдиними притулками, де можна було переночувати, коней нагодувати й самим поїсти, а то й погуляти.

З часом корчми ці позникали, замість них позалишалися хати-пустки або купи руш, зарослих бур’яном. Нові часи настали…

Була така одна корчма й за Оріховою. Корчмарювала в ній молода вдова на ймення Сурка Руда. Гарна була ця жінка. Красуня з рудим волоссям.

І полюбив вродливу шинкарку Юрко Червеняк, ватаг розбійників. Але недовго була йому вірною Сурка Руда. До нього дійшли чутки, що коханка його прихильна до бенятинського ватажка зграї розбійників Івана Коса. Кубло цієї зграї було на Боролові, на підгородській дорозі.

Ревнощі оселилися в серці Червеняка. І як не божилася, не клялася Сурка, заперечуючи всі підозри Юрка, але він не вірив. І розбійництво занехаяв, підстерігаючи Коса. Але той, попереджений, не приходив до корчми.

Зрештою красуня-шинкарка вирішила позбутися одного зі своїх коханців: коли одного разу прийшов до корчми пити-гуляти Юрко Червеняк зі своїми товаришами, вона підсипала їм у вино сонного порошку. Коли вони поснули, підступна жінка закликала Івана Коса, який її теж ревнував до Червеняка. Сокира поклала всьому край. Отак через жінку загинув Юрко Червеняк зі своїми товаришами.

Мертвих забрали, кров відмили, і ніхто так і не знав, куди поділися троє розбійників. Та, власне, ніхто й не шукав. Зникли — туди їм і дорога! І шкодувати нема чого, розбійники ж!

А вони з собою забрали таємницю — де саме позакопуване награбоване добро.

І почали люди шукати ці скарби. Шукали по горах і ущелинах, по лісових нетрях, ярах — всюди, де тільки можна було. Одні шукали на Стинках, під Червоною Скелею, інші — в Чорній Ямі, на Пильниковій Луці,— і все дарма.

Довго розбійницькі скарби не давали спокою людям. В їхній уяві скарби досягли небачених розмірів. Ніби в якомусь підземеллі чи печері стоять бочки: в одній тільки золоті дукати, в другій — срібні талери, в третій — мідні гроші… Тут же в кутку стоїть кована скриня, а в ній — дорогоцінні золоті й срібні речі: келихи, персні, свічники, намиста й інші коштовності, яких і не злічити!.. Якщо відчинити цю скриню, то від блиску в печері засвітиться, як би то сонячне світло!

Не шукали скарбів лише двоє людей — Іван Романюк і Федір Демчак. Обидва були родичі загиблого ватажка.

Вони здогадувалися або знали, що скарб закопано десь на схилі Стикок біля джерела, яке зветься Розбійнича студниця.

Коли вже люди перестали шукати, однієї ночі Демчак, потайки від Романюка, вирушив копати скарб. Було це влітку. Ніч зоряна. Місяць ледь-ледь пробивався крізь гущавину лісу, Федір ішов стежкою повільно, щохвилини спотикаючись об каміння й коріння дерев. Він часто спинявся, прислухаючись до кожного шарудіння.

Потроху він добрався до місця, до Розбійничої студниці.

Ідучи втомився і тому сів одпочити трохи: людина немолода, років за п’ятдесят.

Відпочивши трохи, Демчак почав міркувати, де йому копати. І в цю мить над його головою раптом несподівано почувся, розтинаючи тишу ночі, зловісний крик сича. Він здригнувся. Стало моторошно. Навіть завагався — чи не повернутися. А потім стало соромно від цього страху, й він почав копати.

Копати було важко. Грунт кам’янистий. Стукіт лопати об каміння й коріння глухо відлунював у лісі, хоч він намагався копати тихо. Раз у раз спинявся, щоб звести дух і витерти піт із чола.

Довго копав, а скарбу нема й нема. Дуже змучився й почав сумніватись, чи на тому він місці копає.

Тим часом настала північ. Місяць піднявся високо, освітив галявину перед джерелом, відбиваючись і гойдаючись у самій криничці перед джерельцем.

Зрештою Демчак вирішив спробувати копати в іншому місці, але раптом його лопата вдарилась об щось залізне, наче ковану скриню.

«Є!» — промайнуло в голові.

Але в цю ж мить де не взялася — перед ним стала чорна коза з жовтими очима, що світилися, і, як йому здалося, зловісно замекала.

«Нечиста сила!» — вдарила в голову думка, і він з переляку мимоволі замахнувся на козу лопатою. Коза відскочила, але потім знову почала до нього наближатися. Він у страху відступає назад, відмахуючись лопатою, а коза йде за ним… Так вони дійшли до узлісся, й там коза зникла…

Демчак перехрестився. Витер з чола холодний піт і, ледве пересуваючи тремтячими від страху ногами, повернувся додому.

Після того Демчак зліг і вже не встав. Перед смертю він розповів усе своєму родичеві Романюкові.

Від того часу й перестали люди шукати скарби на Стинках. Розбійнича студниця дістала славу нечистого, зачарованого місця. Люди почали після заходу сонця обминати її, хоч Романюк переконував усіх, що то була його чорна коза, яка того дня заблукала. Вона, мовляв, почула стукіт лопати й пішла на цей звук, а Демчакові здалося, що це нечиста сила.

Правда, після того випадку Романюк нараз несподівано розбагатів. Збудував собі кам’яницю, прикупив чимало землі, завів велике господарство.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда