До змісту

Сьогодні майже немає по ньому й сліду. Бо й сама назва помалу губиться в пам’яті молодших поколінь. Називався так невеликий пагорб на північний захід від Мукачева — в долині між Чернечою горою, Чернеком і Жорниною.

На початку XIII ст., коли Мукачево ще було невеликим містечком і ріка Латориця на всю широчінь нинішнього Росвигова незліченними рукавами пробивалася крізь праліси у бік гори Ловачка, була долина цієї річки недоступною. Особливо навесні, коли хвилі затоплювали низькі береги і вся низина перетворювалася на бездонний непрохідний мочар, з якого примарно проступав самотній пагорб із владним замком на своїй вершині — мукачівська фортеця. Не дивно, що саме ці мочарі за неспокійних воєнних часів були місцем рятунку від ворога.

А над краєм пролітали звістки, що до Мукачева наближається монгольський хан Батий. Але минув рік, і нічого не трапилось, то люди і переставали вірувати чуткам. Так було і в 1240 році. Як свідчать тодішні літописці, в кінці року вдарила така люта зима, що олені, гнані крижаним вихором, прибігли аж із лісу під Стоєм до укріпленого Мукачівського замка, зі стріх та веж якого висіли неприродно великі бурульки, ніби то був заклятий крижаний замок.

За тріскучих морозів, десь коло Різдва, спішно прискакали до Мукачева високі королівські воєначальники, а з ними вояки, які на знак близької війни проносили по всій жупі закривавлений меч: то вони закликали знать негайно збирати військо і стати проти ворога. І лиш тоді люди збагнули небезпеку. Жупан, який із замка давав порядок своїй жупі і не дуже зважав дотепер на погрозливі пророцтва,— нараз переляканий жупан зібрав своїх охоронців, послав із ними русинських прикордонних стражників і наказав завалити Руські ворота, або, як тепер кажуть, Веречанський перевал. Було повалено цілий ліс і пороблено такі завали, що долина ріки Латориці була зовсім закрита.

Заклик оборонятися, пронесений із кривавим мечем, не знайшов того відгуку, якого жадалося. Випещена знать, не вірячи в небезпеку, самовпевнено й без діла очікувала, що буде далі.

Так минула зима.

А напровесні приїхав до Мукачева сам імператорський правитель Діоніс. Звідти з невеликою групою вояків подався в околицю Сваляви і там, на підході до перевалу, задумав отаборитися й наглядати, що твориться навколо. Незабаром розвідники доповіли, що незмірний потік Батийових військ простує через Верб’яж на Нижні Верецьки. Не дочікуючись зустрічі з військом, імператорський посланець поспішно вернувся до Будина — доповісти про все королеві Бейлі.

Жменька мукачівських вояків, залишена на підході до перевалу, не могла самотужки затримати страшний натиск ворогів. Сорокатисячне військо сокирами прочистило дорогу від завалу, що загороджував Руські ворота, і розлилися татари, як повінь, по краю. Ціла злива костяних і залізних стріл залила героїв, що стали на захист. А ті, хто якось уберігся від стріл, через кілька хвилин були дігнані списами. Було це на рівнині над Свалявою, де сходяться Віча з Латорицею, дня 12 пісного місяця (квітня) року 1241.

А тоді вже, коли дорога долиною Латориці й до великої низини була зовсім вільна, татари так навально хлинули вглиб землі, що за три дні сягнули Пешта.

Коли дійшло до приходу татарів, багато мукачівців утекли в навколишні ліси, тоді ще дикі, зовсім не заселені людьми.

За легендою, кілька мукачівських родин, а серед них швець, ткач і кушнір зі своїми жонами, знайшли безпечне сховище на зарослому лісом пагорбі в долині, яку навесні Латориця, що виходить із берегів, та стікаючі з гір потоки перетворюють у бездонний непрохідний мочар. На пагорбі, з якого виднілося містечко Мукачево, викопали ями, прикрили жердям і глиною, вистелили очеретом і там зберігали принесені запаси. В страхові й турботах терпляче очікували, що буде діятися.

Кушнір мав стару матір, яка взяла з собою і свою улюблену сиву кішку з червоним бантиком, зав’язаним на шиї. І та пещена кішка стала причиною нещастя, яке несподівано впало на втікачів.

Чоловіки час від часу покидали свої сховки і, щоб довідатися про новини, пробиралися аж до міста. Одного дня повернувся розвідник зі звісткою: татари пробралися через перевал!..

Раз уночі пробудив усіх зі сну страшний крик. Перелякані й водночас зацікавлені втікачі вилізли зі своїх схованок. З жахом побачили, що місто горить із усіх боків. Полум’я сягало так високо, що освітлювало й віддалені гори. Втікачі знову сховалися до своїх криївок і втішали самі себе, що зберегли хоч голе життя. Так ховалися кілька днів.

Було то по полудню, коли почули в своїх криївках грубі чоловічі голоси. Виглянули обережно крізь кущі й побачили з жахом, що з усіх боків через мочар наступають на пагорб темнолиці татари та монголи, .виклавши дорогу через багно гілками та в’язанками очерету.

Чоловіки відразу ж стали до оборони. Хоробрий швець ухопив лука, точно прицілився і вбив стрілою вождя небезпечних нападників. Чужинці було розгубилися, а далі ще завзятіше стали кидати на мочар величезні в’язанки очерету, щоби лише вхопитися до пагорба.

Вистеленим переходом татари дісталися пагорба, штурмом узяли його, кирками й сокирами вмить перебили оборонців, навіть дітей, а дівчат і жінок залишили живими. Перешукали всі криївки і зі знайдених запасів вчинили собі гостину, на якій випорожнили всі бочки з вином, випили всю горілку, припасену втікачами.

Потім уже, в ліпший час, було з’ясовано, що зрадила втікачів сива кішка з червоним бантиком на шиї — вона бродила мочаром, а її помітили, зважили, де вона крутиться. «Де є кішка з бантом, там мусять бути й люди»,— подумали татари й вирішили перейти мочар.

Легенда про цю сумну подію переходила з покоління в покоління, а пагорб коло Чернека, нині ледь помітний, дістав назву Кошачого замка.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда