До змісту

Це було давно, дуже давно, ще в ті часи, коли воєвода Хуста безпечно жив у збудованому ним високому замку зі своїми численними слугами й воїнами. Сім’я у нього була невелика — дружина й двоє маленьких дітей. В обох дітей, хлопчика і дівчинки, були на правім плечі однакові родимки.

Якось поїхав воєвода з великим своїм почтом на лови далеко в гори, залишивши в замку невеличку охорону. І в той час сталося велике лихо: в край вдерлися не знані доти нікому дикі татари й захопили замок.

Татари багато людей повбивали, багато забрали в неволю. Вони забрали також молоду дружину воєводи й маленького сина Андрійка. Тільки маленька дочка його врятувалася, заховавшись у один із закапелків у замку.

Коли воєвода повернувся з ловів, у спустошеному замку він знайшов лише свою перелякану маленьку дочку. Почав усюди шукати дружину й сина, але дарма — ніде їх не було. І в своєму невтішному горі дав клятву карати на горло кожного татарина, який трапить йому до рук.

Ішли роки… Воєвода постарів, а дочка його виросла і стала дівчиною-красунею. Про долю дружини й сина йому нічого не було відомо.

Тим часом син його ріс при ханському дворі й став гарним юнаком. На нього звернув увагу й сам хан і взяв його в свою гвардію, своїм охоронцем. Мати скоро вмерла від горя, й Андрій, або, як його звали татари, Скандор, лишився сам.

Одного разу він випадково зустрів серед невольників одного з воїнів батька, якого упізнав по рубцю на обличчі від рани, що той колись дістав у бою. Старий воїн умовив юнака втекти разом із ним з неволі на батьківщину. Дуже небезпечна була їхня путь, але зрештою вони добралися до рідного краю. Здаля вже було видно високий величний Хустський замок. Але старий воїн вже не міг далі йти і помер на руках у Андрія. Юнак викопав шаблею йому могилу й поховав свого старого друга. А тоді рушив у дальшу путь.

По дорозі він раптом почув одчайдушний крик і побачив дівчину, за якою гнався величезний ведмідь. Це була його рідна сестра, яка їхала верхи, залишивши далеко позад себе вершника, що її супроводив. Кінь, злякавшись ведмедя, кинувся вбік і скинув із себе дівчину.

Андрій, не довго думаючи, кинувся на ведмедя й убив його ударом кинджала в саме серце. Під час боротьби звір здер з юнака одяг і оголив родиму пляму в нього на плечі. Сестра тоді відразу впізнала свого брата, й вони, від радості плачучи, впали одне одному в обійми.

Тим часом вершник під’їхав і побачив дочку воєводи, в яку він був закоханий, в обіймах татарина.

У запалі ревнощів він поспішив донести своєму панові, що його дочка обіймається з татарином.

Розгніваний воєвода, вірний своїй клятві, зопалу наказав відрубати зухвалому татаринові голову. Незважаючи на благання й плач дівчини, слуги воєводи схопили нещасного юнака й потягли його на скелю, що височить напроти Хустського замка, над річкою Великою, й тут же відрубали йому голову, не чекаючи воєводи.

Скоро під їхав до місця страти й сам воєвода і, впізнавши в убитому татаринові сина, тут же вбив себе мечем. Він помер на мертвому тілі свого сина, їхня кров змішалася й почервонила скелю, яку відтоді почали називати Червоною.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда